Суб’єкти права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Поняття суб'єктів права соціального забезпечення та їх властивості

2. Класифікація суб'єктів права соціального забезпечення

3. Суб'єкти, які отримують соціальне забезпечення

4. Суб'єкти, які забезпечують реалізацію права на соціальне забезпечення

Список використаних джерел

1. Поняття суб'єктів права соціального забезпечення та їх властивості

Суб'єктами права соціального забезпечення є особи, які виступають носіями передбачених законом прав та обов'язків у сфері соціального захисту.

Щоб стати суб'єктом права соціального забезпечення, особа повинна бути наділена правоздатністю та галузевим правовим статусом. Правоздатність у сфері соціального забезпечення є складовою загальної правоздатності, яка належить до природних властивостей людини. Отже, правоздатність - це не сукупність прав і обов'язків, що ними наділена особа, а така властивість, яка передбачає можливість мати будь-які права та обов'язки. Правоздатність належить до соціально-правових властивостей особи й існує тому, що у суспільстві наявним є право, завдяки дії якого особа і є правоздатною.

Іншою властивістю, яка характеризує суб'єкта права, є галузевий правовий статус. Це певна сукупність закріплених у Конституції України та законах основних прав і обов'язків осіб у сфері соціального захисту. Правовий статус суб'єктів права соціального забезпечення характеризується тим, що в основу галузевого правового статусу одних суб'єктів покладено суб'єктивне право на соціальне забезпечення, яке виникає з настанням соціального ризику. А основу галузевого правового статусу інших суб'єктів цієї галузі становить обов'язок надавати соціальне забезпечення. Тобто суб'єктами права соціального забезпечення вважаються правоздатні особи, які внаслідок свого галузевого правового статусу виступають носіями відповідних прав та обов'язків.

Суб'єктів права соціального забезпечення необхідно відмежовувати від суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин передусім тому, що не всі суб'єкти права соціального забезпечення можуть бути суб'єктами соціально-забезпечувальних правовідносин. Наприклад, Законом України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 16 листопада 2000 р., передбачено надання допомоги дітям-інвалідам. Однак реалізовують це право їх батьки або законні представники, які беруть безпосередню участь у правовідносинах із відповідними органами соціального захисту. Тим самим діти-інваліди є суб'єктами права соціального забезпечення, а учасниками (суб'єктами) правовідносин з приводу реалізації належних їм прав виступають батьки або законні представники.

Крім того, щоб стати учасником (суб'єктом) правовідносин, особа повинна володіти так званою правосуб'єктністю. її визначають як здатність особи бути суб'єктом правових відносин.

При цьому, щоб бути учасником соціально-забезпечувальних правовідносин, особа повинна мати ще й галузеву правосуб'єктність.

Така правосуб'єктність є складним явищем і охоплює галузевий правовий статус, правоздатність і дієздатність за правом соціального забезпечення. Окрім властивостей, що характеризують суб'єктів права соціального забезпечення (правоздатність та галузевий правовий статус), правосуб'єктність доповнюється ще й третім елементом - дієздатністю.

За визначеннями, що подаються в загальній теорії права, дієздатність полягає у здатності особи своїми діями набувати прав і виконувати обов'язки. Іноді до складу правосуб'єктності зараховують ще й деліктоздатність, що визначається як здатність відповідати за скоєні правопорушення. Оскільки ж відповідальність є різновидом юридичного обов'язку, то деліктоздатність, відповідно, належить до дієздатності, а тому виділяти її у складі правосуб'єктності немає необхідності.

Отже, наявність дієздатності перетворює суб'єктів права на суб'єктів правових відносин. На відміну від правоздатності, вона є юридичною властивістю особи, оскільки встановлюється законодавством. Дієздатність, як здатність своїми діями набувати та здійснювати права і самостійно виконувати обов'язки, передбачає можливість усвідомлювати свої дії та керувати ними. Очевидно, що така можливість не є вродженою властивістю людини. Вона приходить з віком, досвідом та знаннями, що набуваються особою. Тому момент виникнення дієздатності визначається відповідно до законодавства для всіх громадян. Переважно це відбувається встановленням відповідних норм у галузевому законодавстві.

З приводу моменту виникнення дієздатності фізичних осіб за правом соціального забезпечення існує декілька відмінних позицій серед науковців. М.Л. Захаров та Е.Г. Тучкова вважають, наприклад, що дієздатність фізичних осіб за правом соціального забезпечення настає одночасно з виникненням права на відповідний вид забезпечення, а тому момент її виникнення залежить від виду соціально-забезпечувальних правовідносин. Тобто в одних випадках дієздатність громадян виникає одночасно із цивільною (наприклад, право на будь-який вид державної соціальної допомоги особа може реалізувати з моменту досягнення повноліття), в інших - з трудовою (право на соціальну допомогу у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування може бути реалізоване з моменту укладення трудового договору), ще в інших - з досягненням певного віку (право на пенсію за віком особа може реалізувати, досягнувши 60 років - чоловіки і 60 років - жінки).

Видається, що виникнення дієздатності не може залежати лише від настання юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення права на відповідний вид соціального забезпечення. На наявність дієздатності громадян за правом соціального забезпечення впливають вік та психічне здоров'я громадянина. Це єдині чинники, що визначають здатність усвідомлювати особою значення своїх дій і керувати ними.

Інші вчені (Б.І. Сташків, О.Г. Чутчева) вважають, що дієздатність за правом соціального забезпечення настає з досягненням особою певного віку. Очевидно, що такий підхід до проблеми дієздатності є найбільш прийнятним. Саме вік особи, визначений законодавством щодо права на певні види соціального забезпечення, і є тим критерієм, за наявності якого вона має можливість брати участь у правовідносинах. Тобто для права соціального забезпечення не існує якогось одного вікового критерію (наприклад, як це існує у цивільному праві - 18 років). Тут дієздатність може виникати як з 18-річного, так і з іншого віку, визначеного законом.

2. Класифікація суб'єктів права соціального забезпечення

Право соціального забезпечення відзначається наявністю досить широкого кола суб'єктів.

Така їх різноманітність зумовлена передусім значною кількістю соціальних прав, які передбачені Конституцією України, та відповідних їм видів соціального забезпечення, що гарантуються державою. Одним із критеріїв класифікації суб'єктів права соціального забезпечення може бути функція, яку вони виконують у сфері соціального забезпечення. Так, одні суб'єкти отримують різні види соціального забезпечення, інші - виконують функції з надання такого забезпечення, ще інші - підтверджують факти, які мають правове значення для надання соціального забезпечення.

З огляду на такі підстави суб'єктів права соціального забезпечення можна поділити на суб'єктів, які одержують соціальне забезпечення, і суб'єктів, які забезпечують реалізацію особою належного їй права на соціальне забезпечення. До другої групи належать суб'єкти, які надають соціальне забезпечення, і суб'єкти, які сприяють в одержанні соціального забезпечення.

Правова функція першої групи суб'єктів полягає в отриманні різних видів соціального забезпечення. У науковій літературі цих суб'єктів прийнято називати «фізичні особи» (Б.І. Сташків, М.Л. Захаров, Е.Г. Тучкова) або «громадяни» (О.Г. Чутчева). В основу такого двозначного підходу покладено положення ст. 46 Конституції України, яка гарантує громадянам право на соціальний захист. Тому й вважається, що Конституція гарантує право на соціальний захист лише громадянам України. Н.Б. Болотіна зазначає, що конституційна норма тут не відповідає міжнародним стандартам і не узгоджується з чинним законодавством України. Вона звертається до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», де передбачено право іноземців та осіб без громадянства на соціальний захист, у тому числі й на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги. Аналогічні положення містяться й у законах України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про державну допомогу сім'ям з дітьми». Звідси робиться висновок про правомірність застосування терміна «фізичні особи» замість «громадяни». Зрештою, законодавство України про соціальне страхування, визначаючи суб'єкт права на відповідний вид страхових виплат чи послуг, вживає термін «застрахована особа». Тобто законодавство про соціальне забезпечення не пов'язує настання права на соціальне забезпечення із приналежністю до громадянства України. Тому очевидно, що застосування для позначення суб'єктів цієї галузі права терміна «громадяни», що передбачає зарахування до цієї категорії, крім власне громадян, також іноземних громадян та осіб без громадянства, є невиправданим.

Отже, суб'єктами, які отримують соціальне забезпечення, є фізичні особи. Основу їх галузевого правового статусу становить право на соціальне забезпечення, яке виникає на основі соціального ризику. Як виняток, суб'єктом, що відповідає загальним ознакам цього виду, є сім'я. Вона згідно із законодавством визнається суб'єктом права на одержання соціальних допоміг (наприклад, існує державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям).

Класифікацію суб'єктів, які отримують соціальне забезпечення, можна здійснити за різними критеріями.

З огляду на організаційно-правові форми соціального забезпечення їх поділяють на осіб, які беруть участь у системі соціального страхування (застраховані), і тих, які не беруть участі у ній (незастраховані). До застрахованих належать особи, які підлягають обов'язковому соціальному страхуванню, а також особи» які беруть участь у системі соціального страхування добровільно.

Практичне значення цього поділу полягає в тому, що законодавство про соціальне страхування закріплює види, розміри і порядок надання соціального забезпечення за рахунок страхових соціальних фондів, право на які мають тільки застраховані особи. Наприклад, лише застраховані особи мають право на соціальну допомогу в разі тимчасової непрацездатності або нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання. Натомість Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» передбачає право на матеріальне забезпечення за рахунок Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття також за незастрахованими особами.

Беручи до уваги особливості правового статусу суб'єктів, які отримують соціальне забезпечення, їх поділяють на осіб, які набувають право на соціальне забезпечення у зв'язку із наявністю соціального ризику - загальні суб'єкти права соціального забезпечення, та осіб, право на соціальне забезпечення яких пов'язане з наявністю спеціального правового статусу - спеціальні суб'єкти права соціального забезпечення.

До другої групи суб'єктів права соціального забезпечення, як уже зазначалось, належать суб'єкти, які забезпечують реалізацію особою належного їй права на соціальне забезпечення. У сфері соціального захисту ці суб'єкти виконують функції з надання соціального забезпечення або підтвердження юридичних фактів, які є підставою для його надання.

Суб'єктами, які надають соціальне забезпечення, є:

1) державні органи спеціальної компетенції;

2) соціальні страхові фонди;

3) спеціалізовані державні підприємства та установи.

До суб'єктів, які сприяють в отриманні соціального забезпечення, належать особи, які підтверджують наявність спеціального правового статусу (статусу ветерана війни, учасника бойових дій тощо) або які підтверджують юридичні факти, що є підставою виникнення права на соціальне забезпечення. Такими є органи медико-соціальної експертизи;комісії зі встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною;органи, які видають посвідчення, що підтверджують спеціальний галузевий правовий статус (посвідчення учасника бойових дій, посвідчення ветерана війни, посвідчення інваліда війни, посвідчення біженця, посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи) тощо.

Отже, відмінність між суб'єктами права соціального забезпечення полягає в тому, що вони виконують у сфері соціального забезпечення різні правові функції. Правова функція однієї групи суб'єктів полягає в одержанні соціального забезпечення, інші суб'єкти у цій сфері виконують функції з надання соціального забезпечення або сприяють в одержанні такого забезпечення.

3. Суб'єкти, які отримують соціальне забезпечення

Характеристика суб'єктів, які отримують соціальне забезпечення, може бути найбільш повною за умови з'ясування їх правового статусу стосовно загальних та спеціальних суб'єктів.

Загальними суб'єктами, які отримують соціальне забезпечення, є фізичні особи, які мають правоздатність і загальний галузевий правовий статус. Це передусім:

- пенсіонери, які одержують пенсію на загальних підставах;

- інваліди, що отримали інвалідність внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва чи професійного захворювання;

- тимчасово непрацездатні;

- безробітні;

- малозабезпечені;

- особи, які втратили годувальника внаслідок загального захворювання або трудового каліцтва чи професійного захворювання.

Загальним суб'єктом, що отримує соціальне забезпечення, вважається також сім'я.

Правоздатність фізичних осіб за правом соціального забезпечення виникає в момент їх народження і припиняється зі смертю. Галузева правоздатність є рівною для всіх фізичних осіб. Це означає, що вони мають рівні можливості мати права.

У визначених законодавством про соціальне забезпечення випадках захищаються права також ще ненароджених дітей. Так, у Законі України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» міститься положення, відповідно до якого заподіяння шкоди людському зародку внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв'язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахованим.

Така дитина відповідно до медичного висновку вважається застрахованою і до досягнення нею 16-річного віку або до закінчення навчання, але не більш як до досягнення нею 23 років їй надається допомога за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника для непрацездатних членів сім'ї померлого годувальника, до яких, зокрема, належать діти, які народилися до спливу 10 місяців від дня смерті годувальника.

Як бачимо, законодавством захищаються права ще ненародженої дитини, хоч самі ці права виникають для неї лише після появи на світ. Оскільки наявність прав перебуває у зв'язку з моментом народження, коли фізична особа вже є правоздатною, то, очевидно, людський зародок не може вважатися правоздатним за правом соціального забезпечення.

Загальний галузевий правовий статус, що характеризує загальних суб'єктів права соціального забезпечення, є сукупністю прав і обов'язків, які виникають з настанням соціального ризику. Основу галузевого правового статусу фізичної особи як суб'єкта права соціального забезпечення становить право цієї особи на соціальне забезпечення.

У структурі загального галузевого правового статусу виділяють декілька видових правових статусів. Таким вважається статус особи, що належить до певної соціальної групи, відокремленої за певною юридично значимою ознакою, який формується за рахунок додаткових прав та обов'язків. Найбільш характерними тут є: правовий статус пенсіонерів, інвалідів, тимчасово непрацездатних, безробітних тощо. Права і обов'язки, що є елементами відповідного видового правового статусу, визначаються спеціальними законодавчими актами. Так, правовий статус пенсіонерів визначається Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», інвалідів - Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», тимчасово непрацездатних - Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасового втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» та ін.

Особливим суб'єктом права соціального забезпечення вважається сім'я. Вона є суб'єктом права на відповідний вид соціального забезпечення, якщо це передбачено законодавством. Визначення сім'ї подається у Законі України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям». Це особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Права члена сім'ї має одинока особа. Якщо виходити з того, що згідно з Сімейним кодексом України сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення чи з інших підстав, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, то сім'єю за правом соціального забезпечення, очевидно, можна вважати одиноку особу чи кілька осіб, які об'єднані законними правами та обов'язками щодо утримання на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення та інших підставах, не заборонених законом і (або) проживають разом, ведуть спільне господарство, які у передбачених законодавством випадках мають право на соціальне забезпечення.

У деяких випадках суб'єктом права на соціальне забезпечення виступає сім'я як єдине ціле, а в інших - лише певні її члени. Тобто галузеве законодавство України розмежовує поняття «сім'я» та «члени сім'ї». Так, Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» передбачає, що право на державну соціальну допомогу мають малозабезпечені сім'ї, які постійно проживають на території України. Натомість, Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р., передбачається надання права на пенсію у зв'язку з втратою годувальника непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника.

Конституційний Суд України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Міністерство енергетики та вугільної промисловості, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень п. 6 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей», частин 4 і 5 ст. 22 Закону України «Про міліцію» та ч. 6 ст. 22) здійснив офіційне тлумачення поняття «член сім'ї». Відповідно до рішення Конституційного Суду України, членами сім'ї вважають осіб, які перебувають між собою у правовідносинах, природа яких визначається однією із таких ознак: кровними (родинними) зв'язками або шлюбними відносинами, постійним спільним проживанням, веденням спільного господарства.

Щодо спеціальних суб'єктів, які отримують соціальне забезпечення, то ними також є фізичні особи, для яких отримання соціального забезпечення залежить від наявності вже не загального, а спеціального правового статусу. Передусім йдеться про інвалідів та ветеранів війни, ветеранів військової служби, учасників бойових дій, ветеранів праці, військовослужбовців та членів їхніх сімей, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, реабілітованих репресованих громадян, біженців, жертв нацистських репресій тощо. Виникнення спеціального правового статусу цих осіб пов'язане з наявністю відповідних юридичних фактів: виконання цими особами обов'язків, які мають важливе значення для держави (участь у бойових діях, у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, тривала сумлінна праця) або заподіяння шкоди цим особам внаслідок військових конфліктів, техногенних катастроф тощо.

Права та обов'язки, що формують спеціальний правовий статус цих осіб, існують додатково до загального правового статусу. Наприклад, учасники бойових дій мають право на пільги, передбачені ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, незалежно від наявності у них права на пенсію або інший вид соціального забезпечення. Тобто законодавство встановлює різний порядок і підстави виникнення прав і обов'язків, які становлять загальний і спеціальний правові статуси суб'єктів права соціального забезпечення.

Спеціальний правовий статус суб'єктів права соціального забезпечення потребує його обов'язкового підтвердження для реалізації прав, які становлять зміст цього статусу. Способом підтвердження може бути одержання відповідного посвідчення або іншого документа, що засвідчує спеціальний правовий статус, на підставі якого надаються відповідні пільги і компенсації.

Правовий статус спеціальних суб'єктів права соціального забезпечення, як вже зазначалося, визначається відповідними законодавчими актами, що встановлюють підстави, види та порядок надання соціального забезпечення цим категоріям громадян.

Так, Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» встановлює пільги для ветеранів війни. Ветеранами війни вважаються особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи у бойових діях на території інших держав.

До них належать: учасники бойових дій (статті 5, 6), інваліди війни (ст. 7), учасники війни (статті 8, 9).

Перелік держав та періодів бойових дій, участь у яких дає право на визнання особи учасником бойових дій, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р., №63. Крім того, закон визначає категорії осіб, які хоч і не належать до ветеранів війни, але на них тим не менше поширюється його чинність.

Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» визначено категорії осіб, які належать до ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і ветеранів державної пожежної охорони.

Правовий статус ветеранів праці та інших громадян похилого віку визначається Законом України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні». Ветеранами праці визнаються громадяни, які працювали на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян, фізичних осіб, мають стаж 40 років - для чоловіків і 35 років - для жінок і вийшли на пенсію.

Пільги для жертв нацистських переслідувань встановлені Законом України «Про жертви нацистських переслідувань».

Вони надаються особам, які в роки Великої Вітчизняної війни та Другої світової війни постраждали від нацистських переслідувань з мотивів політичного, національного чи релігійного характеру, а також ворожого ставлення до націонал-соціалізму.

Закон України «Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» встановлює, що постраждалими внаслідок Чорнобильської катастрофи є учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також потерпілі від Чорнобильської катастрофи. Закон подає перелік осіб, які належать до цих категорій.

4. Суб'єкти, які забезпечують реалізацію права на соціальне забезпечення

Суб'єктами, які забезпечують реалізацію належних особам прав на соціальне забезпечення, є суб'єкти, що безпосередньо надають таке забезпечення, і суб'єкти, які сприяють особам у його отриманні. Залежно від підстави надання соціального забезпечення суб'єктів, які його надають, можна поділити на тих, які це роблять відповідно до законодавства, і тих, які надають його на добровільних засадах. Такими, що надають соціальне забезпечення відповідно до законодавства, є державні органи спеціальної компетенції, соціальні страхові фонди, спеціалізовані державні підприємства та установи.

Суб'єктами права соціального забезпечення виступають такі державні органи: Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, обласні і районні управління праці та соціального захисту, Фонд України соціального захисту інвалідів, органи державної служби зайнятості. Основною функцією кожного з цих органів є надання населенню в межах своєї компетенції різних видів соціального забезпечення. Головними з повноважень цих суб'єктів є їх обов'язки саме у сфері соціального забезпечення громадян.

Найбільш відомим спеціально уповноваженим суб'єктом у сфері соціального забезпечення є Міністерство соціальної політики України. Його повноваження визначаються Положенням про Міністерство соціальної політики України, затвердженим Указом Президента України від 6 квітня 2011 р., №389/2011. Міністерство соціальної політики України належить до так званих функціональних міністерств. Це означає, що сфера його діяльності визначається соціальною функцією держави, тобто цей орган має забезпечувати реалізацію та захист соціальних прав громадян.

Основними завданнями Міністерства соціальної політики України є:

1) участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, у тому числі ветеранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції;

2) керівництво діяльністю державної служби зайнятості, проведення заходів, пов'язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості і конкурентоспроможності робочої сили;

3) розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування;

4) забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо;

5) забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю;

6) розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення;

7) забезпечення здійснення Пенсійним фондом України заходів у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування.

На місцевому рівні державними органами, наділеними повноваженнями у сфері соціального забезпечення населення, є головні управління соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій, управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації і управління праці та соціального захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій. Головні управління соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій і управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації є структурними підрозділами обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, що утворюються головами обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, підзвітними і підконтрольними головами відповідних держадміністрацій та Мінпраці.

Основними завданнями обласних та районних управлінь є забезпечення на відповідній території реалізації державної політики у сфері соціально-трудових відносин, безпечної життєдіяльності, оплати, охорони і належних умов праці, зайнятості, пенсійного забезпечення, соціального захисту та обслуговування населення, в тому числі громадян, які потребують допомоги та соціальної підтримки з боку держави, забезпечення у межах своїх повноважень дотримання законодавства про працю й охорону праці, зайнятість, загальнообов'язкове державне соціальне страхування, пенсійне забезпечення та соціальний захист населення.

У сфері соціального забезпечення діють також спеціалізовані органи, до повноважень яких віднесено соціальне забезпечення окремих категорій громадян. Такими є Державна служба зайнятості, що має своїм завданням соціальний захист безробітних, Фонд України соціального захисту інвалідів, а також Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Справами соціального захисту інвалідів займається в Україні Фонд соціального захисту інвалідів. Він здійснює свої повноваження відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2011 р., №129 «Про затвердження Положення про Фонд соціального захисту інвалідів». Цей Фонд є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства соціальної політики України і підпорядковується йому. Основними завданнями Фонду є: участь у реалізації державної політики у сфері соціального захисту інвалідів, здійснення контролю за додержанням підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності і господарювання нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Важливими суб'єктами права соціального забезпечення можна вважати соціальні страхові фонди. В Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування вони називаються цільовими страховими фондами. Це органи, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, провадять збір та акумуляцію страхових внесків, контролюють використання коштів, забезпечують фінансування виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням та здійснюють інші функції згідно з затвердженими статутами. На сьогодні створено та успішно функціонують лише: Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття і Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. В майбутньому, відповідно до Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», планується створення Накопичувального фонду. Крім того, після впровадження в Україні системи медичного страхування можливе створення ще одного соціального страхового фонду - фонду медичного страхування.

Правове становище соціальних страхових фондів визначається Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а також законами про окремі види соціального страхування. Цими законодавчими актами встановлено, що кожен із фондів соціального страхування є юридичною особою і набуває цього статусу з дня реєстрації статуту фонду, який затверджується його правлінням, у спеціально уповноваженому органі виконавчої влади. Особливостями правового статусу соціальних страхових фондів порівняно з іншими юридичними особами є цільовий характер діяльності цих суб'єктів, їх позабюджетність, некомерційність та самоврядність.

Цільовий характер соціальних страхових фондів означає, що їх кошти забороняється використовувати на цілі, не передбачені законом. Про це прямо зазначається у ч. З ст. 58, ч. 2 ст. 73 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», ч. 4 ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», ч. 4 ст. 9, ч. 2 ст. 19 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням».

Цільове використання коштів є законодавчо закріпленим принципом усіх видів соціального страхування в Україні. Суть цього принципу, як уже наголошувалося, саме у тому, що кошти соціальних страхових фондів, які формуються за рахунок страхових внесків роботодавців та застрахованих осіб, можуть бути використані лише для надання матеріального забезпечення та соціальних послуг при настанні страхових випадків.

Позабюджетними соціальні страхові фонди вважаються тому, що їх кошти не включаються до складу Державного бюджету України, а зараховуються на єдиний централізований рахунок в установах банків.

Некомерційність соціальних страхових фондів полягає в тому, що вони не мають на меті отримання прибутку. Засобом забезпечення дотримання правового статусу в цьому аспекті є заборона провадити будь-яку діяльність, крім передбаченої законом про відповідний вид соціального страхування та статутом фонду.

Така заборона передбачена для соціальних страхових фондів ч. 4 ст. 14 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Відповідні положення також містяться в законах, які регулюють окремі види соціального страхування.

Завданням соціальних страхових фондів є збір страхових внесків роботодавців і застрахованих осіб та надання застрахованим особам матеріального забезпечення і соціальних послуг при настанні страхових випадків.

До страхових випадків належать:

- тимчасова непрацездатність, вагітність і пологи, догляд за малолітньою дитиною;

- інвалідність;

- хвороба;

- досягнення пенсійного віку;

- смерть годувальника;

- безробіття;

- соціальні послуги та інші матеріальні витрати, пов'язані з певними обставинами;

- нещасний випадок на виробництві;

- професійне захворювання.

При настанні одного із страхових випадків відповідний соціальний страховий фонд зобов'язаний надати застрахованій особі матеріальне забезпечення та соціальні послуги, на які вони мають право. Наприклад, у разі народження застрахованою особою дитини Фонд соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності надає цій особі одноразову допомогу в разі народження дитини.

Соціальні страхові фонди є самоврядними організаціями. Управління ними здійснюють на паритетній основі представники держави, застрахованих осіб та роботодавців. Вищим органом управління фондом є правління соціального страхового фонду. Воно затверджує статут фонду, бюджет та документи, що регламентують його внутрішню діяльність.

Страхові соціальні фонди наділені також владними повноваженнями. Зокрема, виконавчі дирекції відповідних соціальних страхових фондів здійснюють контроль за сплатою страхових внесків. Вони ж вправі застосовувати штрафні санкції за порушення порядку сплати цих внесків. До соціальних страхових фондів, як нам видається, також належать недержавні пенсійні фонди. Правове становище недержавних пенсійних фондів визначається Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 р.

Недержавний пенсійний фонд є юридичною особою, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства). Він функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному законом порядку. Недержавне пенсійне забезпечення є для цих фондів виключним видом діяльності, провадження ними іншої діяльності забороняється. Недержавні пенсійні фонди створюються за рішенням їх засновників. Тобто за своїм правовим статусом недержавні пенсійні фонди, як і інші соціальні страхові фонди, є некомерційними, самоврядними юридичними особами кошти яких можуть використовуватися виключно за цільовим призначенням. конституційний громадський правозабезпечення

Завданням цих пенсійних фондів є надання своїм учасникам недержавних пенсій, які є додатковими до тих, що виплачуються у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

Суб'єктами, для яких надання соціального забезпечення є законодавчо встановленим обов'язком, вважаються також спеціалізовані підприємства, установи та організації. До них належать: протезно-ортопедичні підприємства, територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричні пансіонати, пансіонати для ветеранів війни та праці, дитячі будинки-інтернати, психоневрологічні інтернати тощо.

Список використаних джерел

1. Конституція України // ВВР. - 1996. - №30. - Ст. 141.

2. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р., №2240-ІП // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №14. - Ст. 71.

3. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р., №1105-ХІV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №46-47. - Ст. 403.

4. Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р., №1058-ІV // Офіційний вісник України. - 2003. - №33. - Ст. 1770.

5.Болотіна Н. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України. - 2000. - №4. - С. 35-39.

6. Статків Б. Суб'єкти правовідносин у сфері соціального забезпечення // Право України. - 2003. - №2. - С. 39-44.

7. Чутчева О. Г. Правове регулювання соціального захисту громадян України: Автореф. дис. канд. юрид. наук. - X., 2003. - С. 11-12.

8. Чутчева О. Громадяни як суб' єкти соціально-забезпечувальних правовідносин: теорія і практика // Право України. - 2003. - №7. - С. 65-69.

9. Загальна теорія держави і права / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришнна. - X.: Право, 2002. - С. 340.

Размещено на Allbest.ru