Правове регулювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розділ 1. Правове регулювання

правовий інформація захист

1.1 Поняття, особливості та предмет правового регулювання

Серед структурних елементів правової системи важливе місце належить правовому регулюванню. У юридичній літературі сформувалось певне розуміння сутності правового регулювання, незважаючи на різні підходи щодо його визначення.

Термін «регулювання» походить від латинського слова «regulo» -- «правило» та означає упорядкування, приведення чогось у відповідність з чимось.

Під правовим регулюванням П. Рабінович розуміє здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення охорони і розвитку.

А. Черданцев зазначає, що правове регулювання -- це впорядкування суспільних відносин за допомогою норм права та інших правових засобів (актів застосування, договорів тощо).

Таким чином, в юридичній літературі сформувалося майже єдине розуміння правового регулювання як сукупності різноманітних форм та засобів юридичного впливу держави на поведінку учасників суспільних відносин, що здійснюються в інтересах всього суспільства або певного колективу чи особистості, з метою підпорядкувати поведінку окремих суб'єктів встановленому в суспільстві правопорядку.

Правове регулювання -- це певний процес, обумовлений об'єктивними та суб'єктивними чинниками, такими, як: рівень зрілості та стійкості суспільних відносин, рівень соціальної структури суспільства, стан економічного розвитку суспільства, загальний рівень правової культури населення та інші.

Правове регулювання слід відрізняти від правового впливу. Останній здійснюється у різних сферах суспільного життя та знаходить відображення в інформаційній, виховній та іншій ролі права. Правовий вплив, на відміну від правового регулювання, пов'язаний з тими суспільними відносинами, які не регулюються правом, але на які поширюється його дія. Правовий вплив формується не тільки за допомогою таких засобів, як норми права, а й залежить від тієї правової культури, яка сформувалась у даному суспільстві. Це призводить до формування у однотипній ситуації певного стандарту поведінки, як безпосередньої умови формування законослухняної поведінки громадян. Правовий вплив включає не тільки правові засоби впливу на суспільне життя, а й інформаційні -- психологічні (правові стимули та правові обмеження), виховні, ідеологічні (підвищення рівня правової культури, формування прогресивних, цивілізованих правових ідей, принципів тощо) та інші.

Структурно правовий вплив включає правосвідомість, правову культуру, правові принципи, правотворчий процес, механізм правового регулювання.

Правовий вплив -- це результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини за допомогою власне правових засобів (норм права, правових відносин, актів застосування права) та інших правових явищ (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу). [4, c. 211]

Правове регулювання передбачає впорядкування, юридичне закріплення та охорону суспільних відносин шляхом застосування правових засобів. Сферою правового регулювання є ті суспільні відносини (економічні, політичні, культурні, національні, релігійні та інші), які потребують правового впливу. Ці відносини складають предмет правового регулювання, є вольовими, об'єктивно потребують впливу з боку держави та мають чітко визначений зміст. У економічній сфері -- це відносини, що пов'язані з формуванням ринкових взаємозв'язків, з розвитком різних форм власності, з виробництвом, розподілом матеріальних благ, з розвитком фермерського господарства. У політичній сфері -- правове закріплення плюралістичних форм та методів здійснення влади, формування демократичних інститутів. У соціальній сфері -- це формування соціальної політики, спрямованої на задоволення інтересів конкретної людини у галузі освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та інших сферах. Сьогодення вимагає вивчення та формування пріоритетних напрямів правового регулювання.

Отже, сферою правового регулювання є різні види відносин, а саме: економічні, політичні, духовно-культурні, національні, релігійні тощо, які відрізняються своєю цілеспрямованістю, змістом та формою. При встановленні сфери правового регулювання варто враховувати певні моменти:

-- правом повинні бути врегульовані найбільш суттєві суспільні відносини, які періодично виникають, мають принципове значення для держави, об'єднань громадян, окремих осіб (наприклад, об'єднання у політичні партії, здійснення підприємницької діяльності -- це нові для України суспільні відносини, які були врегульовані нормами права);

-- зміни, що відбулися в існуючих суспільних відносинах, повинні бути відображені у праві (наприклад, у сфері охорони здоров'я поряд з безкоштовними медичними послугами виникають та знаходять правове закріплення платні медичні послуги);

-- розвиток існуючих суспільних відносин повинен стимулюватись за допомогою права (наприклад, поряд з будівництвом за державні кошти з'являється будівництво за кошти інвесторів);

-- право впливає на виникнення нових відносин та здійснює їх регулювання, якщо вони потребують і піддаються юридичній регламентації;

-- суспільні відносини потребують регламентування, якщо вони відображаються у свідомій вольовій поведінці суб'єктів (право не може регулювати поведінку психічно хворих осіб чи тих, що перебувають під гіпнозом);

-- правом регулюються тільки ті відносини, які виникають між суб'єктами, об'єднаннями громадян тощо. Не є предметом правового регулювання явища об'єктивної дійсності (фізичні, біологічні, природні процеси), за умови, що вони не перетворюються у конкретні юридичні факти.

Для правового регулювання характерні певні особливості:

-- воно носить цілеспрямований характер, оскільки виступає певним регулятором суспільних відносин, впорядковуючи їх за допомогою права на рівні суспільства;

-- має організаційний та упорядкований характер, тобто здійснюється за допомогою певних засобів;

-- правове регулювання повинно бути спрямовано на досягнення певних цілей, а тому носить результативний характер;

-- воно має певний предмет та сферу правового впливу, які усвідомлюються суб'єктами і суспільством та мають для них певне значення;

-- забезпечується певними методами, які чи координують діяльність суб'єктів у сфері права, чи здійснюються за допомогою їх субординаційної підлеглості у процесі виконання або використання норми права;

-- має визначені стадії, що передбачають насамперед правову регламентацію суспільних відносин, виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків та їх реалізацію. [4, c. 212]

Право можна оцінювати і як засіб (інструмент) для вирішення практично значимих задач суспільства, для задоволення інтересів людей. Даний підхід у юридичній науці називають інструментальним, у рамках якого і досліджуються правові засоби.

Як і багато юридичних понять, правові засоби спочатку аналізувалися на галузевому рівні - у сфері цивільного права.

С.С. Алексєєв виділяє наступні показники правових засобів:

- субстанціональність правових явищ;

- можливість їхнього використання суб'єктами;

- наявність у правових явищах соціальної сили, свого роду юридичної енергії.

Правові явища як субстанціональні явища різноманітні.

У розвитих правових системах, при досить високому ступені інституціоналізації правових явищ, той чи інший правовий засіб, причому це може бути той самий правовий засіб, виступає в різному виді в залежності від рівня, на якому розглядається юридичний інструментарій.

С.С. Алексєєв виділяє три таких рівні:

- по-перше, рівень первинних правових засобів - елементів механізму правового регулювання в цілому і його найважливіших підрозділах; це насамперед, юридичні норми, а також суб'єктивні юридичні права і юридичні обов'язки; отут правовий засіб є, по суті, шляхом, загальним напрямком у вирішенні життєвої проблеми;

- по-друге, рівень сформованих правових форм, нормативно виражених звичайно у виді інститутів - окремих утворень, юридичних чи режимів комплексів взаємозалежних правових утворень і режимів, що представляють собою юридично діючі форми рішення життєвих проблем (наприклад, договір як спосіб організації робіт і оплати їхніх результатів);

- по-третє, операційний рівень - конкретні юридичні засоби, що знаходяться безпосередньо в оперативному розпорядженні тих чи інших суб'єктів, наприклад, договір громадянина, що здобуває будинок, який пустує, із сільськогосподарським підприємством на вирощування і продаж сільськогосподарської продукції, договір, що у даному випадку є способом організації, взаємин між громадянами, що проживають у містах чи селищах міського типу, і сільськогосподарськими підприємствами.

Тепер про таку рису правових засобів, як можливість їхнього використання суб'єктами. Вона характеризує глибоку взаємодію правових засобів із соціальною діяльністю.

У цій взаємодії - дві площини. Одна з них очевидна - діяльність по використанню правових засобів у практичному житті.

Іншими словами, хоча правові засоби є явища субстанціональні, у них, у самому їхньому бутті присутній момент, що виражає перспективу використання, - можливості того, що відомі суб'єкти „візьмуть їх у руки” і доможуться з їх допомогою потрібного, очікуваного результату. З розглянутої точки зору питання використання правових засобів є вирішальною частиною юридичної практики - і в той же час важливим і перспективним напрямком розвитку юридичної науки.

У взаємодії соціальної діяльності і правових засобів є й інша, не менш значима площина. Причому тут мова йде не про такий своєрідний різновид соціальної діяльності, яку можна назвати правовий (саме той характер має використання правових засобів), а про соціальну діяльність у самому точному і строгому змісті - про діяльність, у якій реалізуються соціальне життя незалежно від форм її існування й опосередкування.

Соціальна діяльність у зазначеному глибокому змісті при переході людства на стадію цивілізації є необхідною і найближчою основою правових засобів, багато в чому визначальними є і їхнє існування, і їхні особливості, їхній розвиток.

Взаємодіючи із суб'єктивною стороною життя суспільства, відзначені елементи і риси діяльності як соціального явища одержують вираження в правах і обов'язках (заборонах).

Права й обов'язки зв'язані з державною владою, її апаратом, здобувають обов'язковий характер, стають юридичними правами й обов'язками й у цій якості виступають як необхідні і первинні правові засоби. Саме з юридичних прав і обов'язків починається формування правового інструментарію, усієї системи правових засобів.

Тепер розглянемо такий показник правових засобів, як наявність у них соціальної сили.

Визначені правові форми тому і відокремлюються в стійкі інституційні утворення, тому і використовуються суб'єктами, що мають соціальну силу. У них, отже, закладені такі можливості, такий потенціал, що дозволяють справитися з труднощями, перебороти перешкоди, забезпечити рішення назрілого життєвого питання. Треба звернути увагу лише на те, що в юридичному інструментарії закладена не взагалі соціальна сила, а правова сила, що реалізує свого роду юридичну енергію.

Підсумовуючи сказане, можна виділити такі ознаки правових засобів:

1) виражають собою юридичні способи забезпечення інтересів суб'єктів права;

2) сполучаючись певним чином, вони виступають основними «працюючими частинами» дії права, правового регулювання, правових режимів;

3) мають юридичну чинність і підтримуються державою.

Таким чином, правові засоби - це об'єктовні субстанціональні правові явища, що володіють фіксованими властивостями, що дозволяють реалізувати потенціал права, його силу.

У залежності від галузевої приналежності правові засоби можуть бути конституційними, цивільними, адміністративними і т.п.; у залежності від характеру - матеріальними і процесуальними; у залежності від функціональної ролі - регулятивними й охоронними; у залежності від інформаційно-психологічної спрямованості (чиїм інтересам віддається перевага) - стимулюючими (заохочення, пільги, дозволи) і обмежуючими (покарання, заборони, обов'язки).[4, c. 214]

1.2 Стадії та типи правового регулювання

Правове регулювання являє собою процес послідовного використання правових засобів для розвитку суспільних відносин, шляхом врегулювання поведінки їхніх учасників, тобто механізм правового регулювання складається з ряду стадій.

Перша стадія механізму правового регулювання -- стадія загальної дії правових норм. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб'єкта, умов виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності і т.д. (вступає в дію механізм правотворчості).

Наприклад, дія цього механізму у пенсійних справах можлива лише за наявності норми права, об'єктивованій у законі про пенсії. Однак, як загальне правило, дана норма не вирішує питання про те, кому саме буде нарахована пенсія. Для цього потрібні додаткові юридичні дії, здійснювані на другій стадії.

Друга стадія механізму правового регулювання пов'язана з виникненням конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, тобто з виникненням правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).

Дія механізму у пенсійних справах починається після звернення громадянина С. до установи соціального забезпечення і винесення рішення про призначення йому пенсії на основі загальної юридичної норми.

Винесення індивідуального розпорядження про призначення пенсії означає індивідуалізацію загальних правил стосовно конкретної особи. За допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що регулюються, закріплюється відповідне суб'єктивне юридичне право і суб'єктивний юридичний обов'язок.

Після ухвалення рішення про призначення пенсії громадянину С. (індивідуально-правовий акт) він стає носієм суб'єктивного права на одержання пенсії, а орган соціального забезпечення набуває суб'єктивного обов'язку нарахувати і виплачувати йому пенсію (правовідносини). З наведеного випливає, що реалізацією суб'єктивного юридичного права громадянина на пенсію є її одержання, а реалізацією суб'єктивного юридичного обов'язку органу соціального забезпечення -- видача пенсії.

У разі правомірної поведінки суб'єктів правове регулювання вичерпує себе механізмом реалізації норм права.

Третя стадія механізму правового регулювання -- застосування санкцій правової норми -- виникає у випадках неправомірної поведінки суб'єкта. Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона -- правопорушники -- зазнає втрат державно-владного характеру за вчинені правопорушення (вступає в дію механізм покладання юридичної відповідальності).

Стадії механізму правового регулювання (варіант правомірної поведінки) можна представити і в більшій кількості, розбивши другу стадію в запропонованій схемі на такі:

* виникнення суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;

* безпосередня реалізація суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;

* застосування права (як факультативна -- можлива, але не обов'язкова стадія).

Елементами, що забезпечують динамічну сутність механізму правового регулювання, визначають рух реальних правовідносин, виступають юридичні факти.

Режим сприяння механізму правового регулювання забезпечується законністю, державною дисципліною, які разом із правосвідомістю і правовою культурою є обов'язковими протягом усієї його дії.

Тип правового регулювання -- це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозволів і заборон) і створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів суб'єкта права. Тип правового регулювання встановлює тип правового режиму.

Існують такі типи правового регулювання:

- загальний дозвіл - це тип правового регулювання, що базується на своєрідній презумпції дозволу виконувати ті чи інші дії. Виняток становлять випадки прямої заборони законом тих чи інших дій. Отже, цей тип правового регулювання виходить з формули : дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом. За цим типом регулювання створюються цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (наприклад, особа має право укладати будь-як угоди, за винятком тих заборон, що передбачені в законі);

- загальна заборона (цей тип правового регулювання ще називають звільненням від заборони) - тип правового регулювання, основу якого складає загальна заборона певних видів дій, але при цьому формулюється конкретне звільнення від неї, тобто робиться виняток із загальної заборони. У цьому типі правового регулювання реалізується принцип : заборонено все, за винятком того, що прямо дозволено законом. За цим типом регулювання встановлюються правові статуси та функції посадових осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та ін. (наприклад, суд у вже вирішеній кримінальній справі має право знову повернутися до неї лише у випадках, прямо передбачених у законі).

У демократичній державі застосування першого типу правового регулювання (загального дозволу) характерне для врегулювання, насамперед, поведінки людей, а другого (загальної заборони) - для врегулювання діяльгості держави, її органів та їх посадових осіб. [9]

Розділ 2. Комп'ютерна програма як об'єкт правового регулювання

2.1 Інформація як об'єкт захисту. Значимість комп'ютерних програм у сучасному суспільстві

Згідно ст. 177 ЦКУ, об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Об'єктами захисту інформації виступають:

- документи,

- програми ЕОМ,

- ноу-хау,

- бази даних,

- тексти, на яких зафіксована інформація,

- інші матеріальні носії інформації, захист яких передбачений державними

- нормативними актами, внутрівідомчими постановами та розпорядженнями, іншими спеціальними документами.

Відштовхуючись від засобу зберігання і передачі, можна казати про те, що комп'ютерна інформація - це інформація, яка передається, обробляється і зберігається з використанням електронно-обчислювальної техніки. Комп'ютерна інформація може бути перенесена у просторі, збережена у часі, передана іншому суб'єктові або технічному пристрою (наприклад, іншому комп'ютерові), піддана іншим операціям. Найбільш вдале визначення комп'ютерної інформації сформульоване В.В. Криловим, він пише: “Комп'ютерна інформація є відомості, знання або набір команд (програм), призначені для використання в ЕОМ або управління нею, що знаходяться в ЕОМ або на машинних носіях, - елемент інформаційної системи, котрий може бути ідентифікованим і має власника, який встановив правила її використання”.

У юридичній літературі загальне визначення інформації, в основу якого покладено відображення як загальну властивість матерії, було подано О.І. Трусовим, який вважав, що “... інформація охоплює відображення предметів і явищ у людській свідомості, явищ і процесів один в одному, поза зв'язком із свідомістю».

Цінність інформації є критерієм при прийнятті будь-якого рішення про її захист. Хоча було зроблено багато різних спроб формалізувати цей процес з використанням методів теорії інформації і аналізу рішень, процес оцінки досі залишається вельми суб'єктивним. Для оцінки потрібний розподіл інформації на категорії не тільки відповідно до її цінності, але й важливості. Відомий наступний розподіл інформації за ступенем важливості:

1) життєво важлива незамінна інформація, наявність якої необхідна для функціонуванняорганізації;

2) важлива інформація - інформація, яка може бути замінена або відновлена, але процес відновлення дуже важкий і пов'язаний з великими витратами;

3) корисна інформація - інформація, яку важко відновити, однак організація може ефективно функціонувати й без неї;

4) несуттєва інформація - інформація, яка організації більше не потрібна.

На практиці віднесення інформації до однієї з цих категорій є досить складним завданням, оскільки одна й та ж інформація може бути використана багатьма підрозділами організації, кожен з яких може віднести її до різних категорій важливості. Категорія важливості, як і цінність інформації, звичайно, згодом змінюється й залежить від ставлення до неї різних груп споживачів і потенційних порушників. Існують визначення груп осіб, пов'язаних з обробкою інформації: утримувач - організація або особа - власник інформації; джерело - організація або особа, що постачає інформацію; порушник - окрема особа або організація, прагнуча отримати інформацію. Ставлення цих груп до значущості однієї й тієї ж інформації може бути різним: для однієї - важлива, для іншої - ні. Наприклад:

* важлива оперативна інформація, така, наприклад, як список замовлень на поточний тиждень і графік виробництва, може мати високу цінність для користувача, тоді як для джерела (наприклад, замовника);

* персональна інформація, наприклад, медична, має значно більшу цінність для джерела (особи, якої стосується інформація), ніж для її користувача або порушника;

* інформація, що використовується керівництвом для розробки і прийняття рішень, наприклад, про перспективи розвитку ринку, може бути значно ціннішою для порушника, ніж для джерела або її держателя, який вже завершив аналізцихданих.

Наведені категорії важливості заслуговують на увагу і можуть бути застосовані до будь-якої інформації. Це також узгоджується з існуючим принципом розподілу інформації за рівнями таємності. Рівень таємності - це адміністративна або законодавча міра, адекватна мірі відповідальності особи за обіг або втрату конкретної таємної інформації, що регламентується спеціальним документом з урахуванням державних, військово-стратегічних, комерційних, службових або приватних інтересів. Такою інформацією може бути державна, військова, комерційна, службова або особиста таємниця.

Практика свідчить, що захищати необхідно не тільки таємну інформацію. Несекретна інформація, піддана несанкціонованим змінам (наприклад, модифікації команд управління), може призвести до витоку або втрати пов'язаної з нею таємної інформації, а також до невиконання автоматизованою системою заданих функцій внаслідок отримання помилкових даних, які можуть бути не виявлені користувачем системи. [11]

Основними напрямками державної політики у сфері захисту інформації є:

- нормативно-правове забезпечення;

- удосконалення чинних та розробка і прийняття нових нормативних документів з питань технічного захисту інформації;

- організаційне забезпечення;

- науково-технічна та виробнича діяльність.

Серед першочергових заходів щодо реалізації державної політики у сфері захисту інформації визначаються наступні:

- створення правових засад реалізації державної політики у сфері захисту інформації, визначення послідовності та порядку розробки відповідних нормативно-правових актів;

- визначення перспективних напрямків розробки нормативних документів з питань захисту інформації на основі аналізу стану відповідної вітчизняної та зарубіжної нормативної бази, розробки зазначених нормативних документів;

- визначення номенклатури вітчизняних засобів обчислювальної техніки та базового програмного забезпечення, оргтехніки, обладнання мереж зв'язку, призначених для обробки інформації з обмеженим доступом інших засобів забезпечення технічного захисту інформації в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, Національній академії наук, Збройних Силах, інших військових формуваннях, органах внутрішніх справ;

- розвиток системи сертифікації вітчизняних та закордонних засобів забезпечення технічного захисту інформації;

- визначення реальних потреб системи технічного захисту інформації у фахівцях, розвиток та вдосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців з питань технічного захисту інформації.[11]

Розглядаючи інформацію, як об'єкт захисту, треба зазначити, що інформація - це результат відображення і обробки у людській свідомості різноманіття навколишнього світу, це відомості про оточуючі людину предмети, явища природи, діяльність інших людей тощо. Відомості, якими обмінюється людина через електронно-обчислювальні машини (ЕОМ), з іншою людиною або ЕОМ, і є предметом захисту. Захистові має підлягати не лише таємна інформація. Модифікація несекретних даних може призвести до витоку таємних. Знищення або зникнення накопичених з великими труднощами даних може призвести до їх безнадійної втрати. Залежно від сфери і масштабів застосування тієї чи іншої системи обробки даних втрата або витік інформації може призвести до наслідків різної тяжкості: від невинних жартів до надзвичайно великих втрат економічного і політичного характеру.

Значимість комп'ютерних програм у сучасному суспільстві незмірно зростає. Комп'ютерні програми є не тільки основою сучасних інформаційних технологій, але й основним засобом створення, поширення, впровадження і розвитку наукомістких техологій в різних галузях економіки. В свою чергу наукомісткі технології є нині головною рушійною силою сучасного науково-технічного прогресу, технологічною основою розвитку економіки і зростання добробуту населення. Ця тенденція особливо наочно виявляється в розвитку світової економіки другої половини XX століття. Аналіз свідчить, що серед перших 20 країн світу, які протягом останніх десятиліть мають темпи приросту ВВП на рівні 3,5 відсотка в рік і вище, що відповідає традиційному поняттю «економічного буму», провідне місце належить країнам, в яких основні галузі економіки базуються на наукомістких технологіях. Серед них -- Південна Корея, Тайвань, Гонконг. Окремо слід відзначити, що серед лідерів є країни, які фактично на 100 відсотків залежать від імпорту енергоресурсів і сировини, зокрема Гонконг.

У цілому галузь інформатизації розвивається в останні 10 років з темпами 15 відсотків у рік, що майже в 10 разів перевищує темпи розвитку світової економіки. Серед 100 компаній світу, які найбільш швидко зростають, перші 5 місць займають фірми сфери інформатизації, серед них Microsoft, який виробляє комп'ютерні системні і мережні програми, є абсолютним лідером. Про економічну могутність цієї фірми свідчить такий факт -- прибуток фірми за 1996 рік майже в 4 рази перевищує прибуткову частину проекту бюджету України на 1998 рік в доларовому еквіваленті.

Потенційні науково-технічні можливості України щодо виробництва комп'ютерних програм високо котируються в світі. За оцінками міжнародних експертів Україна може увійти в першу десятку країн-виробників комп'ютерних програм. При цьому в сфері певних видів навчальних програм і окремих напрямків штучного інтелекту Україна має науково-технічні досягнення, які перевищують світовий рівень.

Необхідно враховувати, що Україна серед усіх країн світу займає особливе місце. В кінці 40-х років Україна слідом за США розробила першу на європейському континенті обчислювальну машину МІР (Машину Інженерних Розрахунків). Для цих машин було вперше в світі розроблено спеціальне забезпечення, в основу якого покладено можливість працювати безпосередньо з формулами. По суті ці розробки стали основою технології виробництва в світі сучасних персональних комп'ютерів.

Усе це викликало бурхливий розвиток у галузі комп'ютерної техніки та програмного забезпечення, зокрема і мов програмування. Свідченням цього є високий фаховий рівень вітчизняних програмістів, які користуються авторитетом у світі, запрошуються для роботи провідними зарубіжними комп'ютерними фірмами. [10]

Перехід до ринкових відносин, розширення міжнародних контактів, розвиток вітчизняного програмування зумовлюють необхідність надійного захисту комп'ютерних програм. При цьому правове регулювання повинно бути зорієнтовано на ринкові структури, на розвиток індустрії використання комп'ютерних програм у промисловому масштабі, на захист прав і законних інтересів авторів комп'ютерних програм, їх виробників, національних та іноземних інвесторів, національних інтересів нашої держави.

Ефективна правова сторона комп'ютерних програм стимулюватиме творчі пошуки, сприятиме їх реалізації. Це тільки з першого погляду здається привабливим вільний обмін комп'ютерними програмами, їх копіювання без дозволу правовласників. Практично ж неурегульоване вільне використання комп'ютерних програм не стимулює творчу думку, зумовлює засилля компілятивних розробок, запозичення чужих ідей.

Належна правова охорона зазначених об'єктів інтелектуальної власності сприятиме розвиткові торгівлі. Адже і той, хто продає, і той, хто купує, обопільно зацікавлені в тому, щоб предмет ліцензійної угоди між ними був надійно захищений від використання третіми сторонами.

Правове регулювання відносин по створенню і використанню комп'ютерних програм відбувається на національному і міжнародному рівнях. На національному рівні таке регулювання забезпечується прийняттям відповідних законів, на міжнародному -- укладенням відповідних конвенцій, угод.[5, c. 196]

Чому комп'ютерним програмам надається така велика увага? Відповідь на це питання досить проста. Право на використання комп'ютерних програм є ринковим товаром. Використання комп'ютерних програм дозволяє одержувати значну суспільну користь, яка полягає в широкому їх застосуванні в життєдіяльності людини, суспільства, держави. Особливе слід відзначити важливу роль комп'ютерних програм у забезпеченні національної безпеки країни, в розвитку її економіки, підвищенні науково-технічного рівня.

У всіх розвинених країнах, які підписали Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, основною формою охорони комп'ютерних програм є авторське право. Комп'ютерні програми віднесені до категорії об'єктів, які охороняються як літературні твори. В зазначених країнах ефективно використовуються достоїнства, властиві правовій охороні комп'ютерних програм нормами авторського права, і компенсуються його вузькі місця за рахунок застосування інших правових норм, зокрема патентного права.

Охорона комп'ютерних програм нормами авторського права закріплена в Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів, членом якої є Україна, Договорі Всесвітньої організації інтелектуальної власності з авторського права, підписаному на Дипломатичній конференції 20 грудня 1996 року, Директиві Європейських Співтовариств про правову охорону комп'ютерних програм від 14 травня 1991 року, Угоді Світової організації торгівлі про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРШС), дотримання положень якої є неодмінною умовою вступу України до COT.

В Україні охорона комп'ютерних програм здійснюється відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права», що відповідає вимогам міжнародних конвенцій та угод, переважна більшість статей якого безпосередньо стосується й комп'ютерних програм. Є в Законі і спеціальні положення, зокрема визначення терміну «комп'ютерна пограма», про охорону комп'ютерних програм як літературних творів, окрема стаття присвячена вільному відтворенню комп'ютерних програм.

Разом з тим специфічні особливості комп'ютерних програм утруднюють застосування до них усіх норм авторського права, яке не повною мірою задовольняє інтереси розробників комп'ютерних програм, зокрема не захищає від запозичення принципів, реалізованих в них. До того ж, щоб правова охорона комп'ютерної програми найбільш повно відповідала вимогам сучасного рівня розвитку інформатики, недостатня охорона комп'ютерних програм як літературнух творів. У розвинених країнах застосовують системний підхід щодо охорони комп'ютерних програм, який включає і можливість їх захисту патентним правом. Згідно із Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» програми для обчислювальних машин не можуть одержати правову охорону (стаття 5). Це практично лишає поза охороною винаходи, пов'язані з комп'ютерними програмами, обмежує інтереси заявників України відносно їх прав в розвинених країнах. [5, c. 198]

2.2 Комп'ютерна програма як об'єкт інтелектуальної власності

До об'єктів цивільних прав належать результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності (ст. 199 ЦКУ). Зокрема, продуктами такої діяльності є винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва незалежно від форми, призначення, цінності, а також способу відтворення. Результати творчої діяльності людського розуму оточують нас і на роботі, і в повсякденному житті. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається кодексом та іншими законами.

Законодавчі акти, що визначають та охороняють права інтелектуальної власності складають окрему підгалузь цивільного законодавства - систему правових норм про особисті немайнові і майнові права на результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них об'єкти, що визнаються й охороняються законом. Один з найважливіших принципів, передбачений чинним законодавством, - принцип непорушності права інтелектуальної власності. [5, c. 117]

Стаття 420 ЦКУ України дає перелік об'єктів права інтелектуальної власності, яким в Україні надано правову охорону:

- літературні та художні твори;

- комп'ютерні програми;

- компіляції даних (бази даних);

- виконання;

- фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

- наукові відкриття;

- винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

- компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

- раціоналізаторські пропозиції;

- сорти рослин, породи тварин;

- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

- комерційні таємниці.

Кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Захист прав інтелектуальної власності є конституційним обов'язком нашої держави. Згідно зі ст. 54 Конституції України, ст. 309 ЦКУ, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Цензура процесу творчості, результатів творчої діяльності заборонена. [1, c. 137]

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого оспорюваного чи порушеного права інтелектуальної власності. До цих прав можуть бути застосовані як загальні способи захисту цивільних прав, припинення дії, яка його порушує, відшкодування збитків тощо, так і специфічні - властиві лише для прав інтелектуальної власності.

Суд може постановити рішення про:

- застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності; зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

- вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням прав інтелектуальної власності;

- вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що використовувалися для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

- застосування разового грошового стягнення;

- опублікування в ЗМІ відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Підсумовуючи вищесказане, варто визнати, що результати інтелектуальної, творчої діяльності є невід'ємним елементом цивільних правовідносин.

Охорона програм для ЕОМ поширюється на всі види програм для ЕОМ (у тому числі на операційні системи), які можуть бути виражені на будь-якій мові і в будь-якій формі, включаючи вихідний текст і об'єктний код. [2, c. 64]

2.3 Комп'ютерна програма як об'єкт авторського права

Вперше у світі комп'ютерну програму зареєстрували як об'єкт авторського права у листопаді 1961 р. в США. Але американці продовжували дослідження щодо доцільності застосування моделі авторського права до комп'ютерних програм, і лише у 1980 р. внесли відповідне доповнення до свого закону про авторське право.

Цікаво, що першим законом, який включив комп'ютерні програми до переліку об'єктів авторського права, у 1972 р. став Закон про охорону інтелектуальної власності, прийнятий у Філіппінах. У 1985 р. авторсько-правову охорону програм було встановлено у Франції, Німеччині, Японії, Великобританії; у 1987 р. - в Іспанії; а у 1988 р. - у Канаді. В Російській Федерації комп'ютерні програми стали охороняти на підставі спеціального Закону "Про правову охорону електронних обчислювальних машин і баз даних", прийнятого у 1992 р.

В Україні комп'ютерна програма стала користуватись охороною з набранням чинності Законом України "Про авторське право і суміжні права" від 23 грудня 1993 р. № 3792-XII (далі - Закон про авторські права). Причому ст. 5 цього закону визначала комп'ютерну програму як один з видів літературних письмових творів.

На міжнародному рівні питання охорони комп'ютерних програм вперше обговорювала у 1971 р. Консультативна група урядових експертів Всесвітньої організації інтелектуальної власності (далі - ВОІВ). У 1978 р. ВОІВ схвалила "Типові положення про охорону програмного забезпечення обчислювальних машин". Слід зазначити, що найважливіша міжнародна конвенція в сфері авторського права - Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1971 р. (далі - Бернська конвенція) - чітко не визначає комп'ютерну програму як об'єкт авторського права. Але таку охорону цим об'єктам надають Угода з торгових аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС) і Договір ВОІВ з авторського права (ДАП). Причому ці документи визначають, що комп'ютерні програми охороняються як літературні твори відповідно до Бернської конвенції.

Станом на 1 червня 1998 року учасницями Конвенції були 130 держав. Україна приєдналася до Бернської конвенції 31 травня 1995 року. З 25 жовтня 1995 року Конвенція набрала чинності на території нашої держави.

Конвенція відкрита для всіх держав. Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання повинні здаватися на зберігання Генеральному директору ВОІВ.

Конвенція ґрунтується на трьох основних принципах:

принцип «національного режиму», відповідно до якого створені в одній з країн-учасниць твори повинні отримувати у всіх інших країнах-учасницях таку ж охорону, яку ці країни надають своїм громадянам;

принцип «автоматичної охорони», згідно з яким такий національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, охорона надається автоматично і не зумовлюється реєстрацією, депонуванням тощо;

принцип «незалежності охорони», відповідно до якого володіння наданими правами та їх реалізація не залежать від існування охорони в країні походження твору.

Мінімальні норми охорони поширюються на твори і права, які підлягають охороні, а також на термін охорони. Що стосується творів, то охорона повинна поширюватися на кожний твір у літературній, науковій і художній сферах, незалежно від способу або форми його вираження.

Конвенцією передбачені такі виняткові майнові права: право на переклад; право на адаптацію і аранжування твору; право на публічний показ або виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів; право публічно декламувати літературні твори; право передачі для публічного ознайомлення вистав або виконання таких творів; право на мовлення; право відтворювати твір будь-яким способом і в будь-якій формі; право використовувати твір як основу аудіовізуального твору.

Конвенція передбачає також особисті немайнові права автора: право автора вимагати визнання свого авторства на твір і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні цього твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, здатному заподіяти шкоду честі або репутації автора. Щодо тривалості охорони загальне правило зводиться до того, що охорона повинна надаватися до закінчення п'ятдесятого року після смерті автора. Для творів прикладного мистецтва і фотографічних творів мінімальний термін охорони закінчуєтьсячерез25роківзчасустворення такого твору. [7, c. 10]

Також не менш важливою є Всесвітня конвенція про авторське право 1953 р. (Женевська конвенція). Згідно ст.2 цієї Конвенції, випущені в світ твори громадян будь-якої Договірної Держави, рівно як і твори, вперше випущені в світ на території такої Держави, користуються в кожній іншій Договірній Державі охороною, яку така Держава надає творам своїх громадян, які вперше випущені в світ на її власній території. Не випущені в світ твори громадян кожної Договірної Держави користуються в кожній іншій Договірній Державі охороною, яку ця Держава надає творам своїх громадян, що не випущені в світ. Для цілей даної Конвенції будь-яка Договірна Держава може в порядку свого внутрішнього законодавства прирівняти до своїх громадян будь-яких осіб, що доміцільовані на території цієї Держави. Також згідно п. 4 ст. 3 Женевської конвенції, у кожній Договірній Державі мають бути встановлені без будь-яких формальностей правові засоби, що забезпечують охорону не випущених у світ творів громадян інших Договірних Держав. [3] Конвенція заснована на кількох принципах:

випущені в світ твори громадян будь-якої держави користуються в іншій державі охороною, яку така держава надає творам своїх громадян;

кожна держава зобов'язується вжити заходів для забезпечення ефективної законодавчої охорони прав авторів на наукові, літературні і художні твори;

дотримання формальності зводиться до таких атрибутів авторського права, що використовуються спільно: знаку €>, імені автора і року першого випуску в світ;

* термін дії авторського права включає в себе період життя автора і 25 років після його смерті.[4, c. 210]

У рамках ЄЕС даному питанню також приділялась увага. Так, глава 5 звіту Комісії ЄЕС з авторсько-правової охорони, підготовленого у 1988 р., присвячувалась комп'ютерним програмам. На підставі цього звіту у 1991 р. Рада ЄЕС прийняла відповідну Директиву (директива Ради 91/250/ЄЕС від 14 травня 1991 р.), яка встановила мінімальний перелік норм з авторського права, що мали бути введені до національних законодавств країн-учасниць ЄЕС не пізніше січня 1993 р. [8]

Розробка комп'ютерної програми - творчий, інтелектуальний праця, деколи тривалий, клопіткий і дорогий. Але, витративши зусилля на створення комп'ютерної програми, так легко її втратити. Усім відомі випадки заборони роботодавцем (замовником) програмісту використовувати свою працю, "викрадення" коду для створення нових програм та інші порушення у сфері авторського права.

Вперше комп'ютерна програма почала охоронятися як об'єкт авторського права у 1964 році в США. Сьогодні практично в усіх країнах світу комп'ютерна програма охороняється авторським правом.

Згідно законодавства України комп'ютерна програма - це набір інструкцій у вигляді слів, цифр, коду, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, здатної зчитуватися комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату. Це поняття охоплює як операційні системи, так і прикладні програми.

Авторським правом охороняється лише форма вираження. Це означає, що при захисті комп'ютерної програми має значення код, а не ідея, концепція, принципи. Відзначимо, що авторським правом охороняються як оприлюднені програми, так і не оприлюднення. Авторське право поширюється як на цілу програму, так і на її частину, якщо вона може використовуватися самостійно, наприклад, модуль, бібліотека. Звернемо увагу, що в України комп'ютерна програма охороняється тільки авторським правом і її не можна "запатентувати", тобто отримати патент на винахід або корисну модель. Отже, створивши комп'ютерну програму програміст має на неї певні права:

Немайнові авторські права:

право визнання авторства - програміст має право на визнання свого авторства шляхом зазначення імені автора на творі та на його примірниках, наприклад, на дисках, на яких записана комп'ютерна програма;

право на анонімність (забороняти зазначення свого імені, якщо автор хоче залишитися анонімним);

право на псевдонім;

право на збереження цілісності твору та протидії його спотворення, інший заміні твору чи посяганню, які можуть завдати шкоди честі та репутації автора. Наприклад, програміст може забороняти внесення додаткового коду в його комп'ютерну програму.

Майнові авторські права:

виключне право на використання програми;

виключне право на дозвіл або заборону використання програми іншими особами.

Виключне право на використання програми означає право її використовувати в будь-якій формі та будь-яким способом, наприклад, встановлювати і використовувати за прямим функціональним призначенням її, викладати в Інтернет для скачування, записувати на диски, удосконалювати програму тощо.

Авторське право на комп'ютерну програму виникає в силу факту її створення і не підлягає обов'язковій реєстрації та іншим формальностям.

Але автор або інша особа, якій передали майнові авторські права, може їх зареєструвати. Реєстрація авторського права буде лише вказувати що на певну дату автор заявив про свої авторські права.

Особисті немайнові авторські права, наприклад, право визнання авторства, охороняються безстроково. Що ж стосується майнових авторських прав (так званих "економічних" прав), вони охороняються протягом всього життя автора і протягом 70 років після його смерті.

Треба наголосити, що для створення програми, бази даних та інформаційної системи на сьогодні більш характерним є наявність співавторів, яким авторське право повинно належати сумісно, а взаємодія співавторів з приводу створеної інформаційної системи може визначатися договором між ними. Кожний зі співавторів зберігає авторське право на створену ним частину, якщо вона має самостійне значення і вправі розпорядитися такою частиною за власним розсудом (наприклад, творці операційної системи, опису програм, допоміжних матеріалів, баз знань) і повинні користуватися всім комплексом відповідних правомочностей самостійно і незалежно один від одного.[6, c. 9]

Співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір. Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить всім співавторам незалежно від того, чи утворює такий твір одне нерозривне ціле або складається із частин, кожна з яких має самостійне значення. Відносини між співавторами визначаються угодою, укладеною між ними. Право опублікування та іншого використання твору в цілому належить всім співавторам. Якщо твір, створений у співавторстві, утворює одне нерозривне ціле, то жоден із співавторів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опублікування, інше використання або зміну твору. У разі порушення спільного авторського права кожен співавтор може доводити своє право в судовому порядку. Якщо твір, створений у співавторстві, складається з частин, кожна з яких має самостійне значення, то кожен із співавторів має право використовувати створену ним частину твору на власний розсуд, якщо інше не передбачено угодою між співавторами. Співавторством є також авторське право на інтерв'ю.

Співавторами інтерв'ю є особа, яка дала інтерв'ю, та особа, яка його взяла.

Опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою особи, яка дала інтерв'ю. Винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді між ними не передбачається інше.[2, c. 45]

Більш складним може виявитися вирішення питання про авторство, якщо одна інформаційна система -- назвемо її базовою -- надає можливість для створення цілого покоління інформаційних систем з широким діапазоном використання.

Творці вихідних інформаційних систем можуть докладати значних зусиль стосовно адаптації базової інформаційної системи, пристосування її для вирішення комплексу нових проблем і виконання нових функцій.

Зрозуміло, в цих умовах не можна позбавити творців базової інформаційної системи відповідних прав, оскільки нові інформаційні системи суттєво залежать від першої. [7, c. 11]

Отже, на сьогоднішній день практично в усьому світі прийнята авторсько-правова модель охорони комп'ютерних програм, хоча на теоретичному рівні суперечки щодо ефективності такої охорони не вщухають. З іншого боку, в багатьох країнах комп'ютерні програми також визнаються і об'єктами патентної охорони, якщо виконуються всі умови патентоспроможності (новизна, винахідницький рівень, промислова придатність). Як правило, мова йде про ті випадки, коли комп'ютерна програма є частиною технологічного процесу, технічного пристрою тощо й сумісно з ними може бути визнана об'єктом патентної охорони.

Размещено на Allbest.ru

...