Деякі аспекти права соціального та цивільного регулювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Єдність та відмінність права і моралі

Право - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою з метою регулювання найважливіших для суспільства відносин, шляхом визначення точного змісту прав та обов'язків суб'єктів і можливістю застосування відповідальності за їх невиконання або порушення. Поняття права - не тільки сукупність правил поведінки, а й реальна можливість їх реалізації.

Це - і регулятор суспільних відносин, правовий зміст якому надано певною формою і який має відповідати загальнолюдським цінностям та ідеалам. Узагальнюючи процес формування права та причини його виникнення, можемо визначити основні ознаки права, що характеризують його як самостійний інститут і засіб соціального впливу на суспільство.

Основні ознаки права:

- Соціальність права, тобто можливість права забезпечити реалізацію загально-соціальних функцій;

- Нормативність, тобто існування права як системи норм, що встановлюють межі поведінки суб'єктів;

- Обов'язковість права гарантує можливість забезпечення виконання припису всіма суб'єктами та неможливість встановлення певних пільг, що дозволяють порушувати прийняті норми окремим суб'єктам;

- Формалізм характеризується як фіксування припису в письмовій формі, що забезпечує загальнообов'язковість та спрощує процес інформованості суб'єктів про права і обов'язки, які їм належать;

- Процедурні права характеризується наявністю чітко визначених та нормативно закріплених процесів розроблення, прийняття, застосування та гарантування права;

- Не персонально права, тобто поширення права на невизначене коло випадків та кількість суб'єктів, а також відсутність конкретно визначеного індивідуального адресата і багаторазовість дії права;

- Інституціональність права характеризує залежність права від діяльності спеціальних державних структур, а також поділ права на внутрішні його елементи, що охоплюється поняттям «система права»;

- Системність, тобто внутрішня узгодженість окремих норм, що засновуються на єдності принципів права, а також ієрархічного підпорядкуванню приписів за їх юридичною силою;

- Об'єктивність права визначає закономірний характер його виникнення та залежність права від об'єктивних умов функціонування суспільства;

- Державно-владний характер надає можливість визначити право як засіб державного впливу на суспільство, що забезпечує обов'язковість владних рішень держави та гарантується її примусовою силою.

Отже, право - це особливий засіб соціального регулювання, який на відміну від інших форм нормативного впливу (норм моралі, звичаїв, традиції) характеризується ознаками, що визначають його взаємодію з державою та інші особливі риси.

Ціннісним критерієм виміру права є мораль. Під мораллю у юридичній літературі розуміють систему норм, принципів, правил поведінки, які склалися в суспільстві під впливом громадської думки відповідно до уявлень про добро та зло, обов'язок, справедливість, честь і забезпечуються особистим внутрішнім переконанням, традиціями (що склалися у даному суспільстві) та засобами громадського впливу.

Моральним нормам притаманні деякі особливості, які дають можливість виділити їх із системи соціальних норм, а саме:

- Мораль формується у духовній сфері життя суспільства та є невіддільною від суспільної свідомості;

- Моральні норми базуються на уявленні про добро та зло, справедливе і несправедливе тощо;

- Моральні норми містяться у суспільній свідомості у вигляді понять, ідей, принципів тощо;

- Моральні норми не містять спеціальних механізмів впливу, а забезпечуються силою громадської думки, масовими прикладами, що набувають характеру переконання.

У суспільстві сформувались моральні вимоги, які мають загальнолюдську значимість (турбота про людей похилого віку;надання матеріальної та моральної допомоги хворим і незаможним тощо). Проте у суспільстві існують і такі відносини, що не підлягають моральній оцінці.

Але мораль існує в суспільстві у тісному взаємозв'язку з правом та іншими соціальними нормами.

Взаємодія права і моралі в суспільстві - це складний та багатогранний процес. Активно впливаючи на мораль, право сприяє глибшому її вкоріненню в суспільстві, одночасно під впливом моральних вимог право постійно збагачується, зростає його роль як соціального регулятора суспільних відносин.

Право і мораль мають загальне для них цільове призначення - це:

- вплив на поведінку суб'єктів;

- функціонування права та моралі предметно не обмежене певною сферою соціальних відносин, вони діють в єдиному полі соціальних зв'язків;

- право та мораль мають загальне функціональне призначення, вони формують еталони поведінки, ціннісно-нормативну орієнтацію суспільства;

- вони характеризуються структурною єдністю, оскільки формують власні системи, у які включають суспільні відносини, суспільну свідомість та норми, право та мораль засновані на спільності соціально-економічних інтересів, культури суспільства, прихильності людей до ідеалів свободи і справедливості, вони мають єдину духовну природу, єдиний ціннісний стрижень - справедливість.

Право та мораль мають такі спільні риси:

1. Вони є різновидом соціальних норм;

2. Вони існують в реальній поведінці суб'єктів, встановлюючи її еталони;

3. Вони мають єдиний об'єкт регулювання - суспільні відносини;

4. Вони мають нормативний зміст;

5. Вони певним чином встановлюються, закріплюються та гарантуються.

Правовим та моральним нормам притаманні ряд особливостей, які дають можливість виділити їх відмінні риси, а саме:

- Право регулює найважливіші сфери життєдіяльності суспільства та має форму виразу у вигляді нормативно-правових актів. Мораль формується у духовній сфері життя суспільства та є невіддільною від суспільної свідомості;

- Право виникає у державно-організованому суспільстві. Моральні норми базуються на уявленні про добро та зло, справедливе і несправедливе та виникають разом із суспільством;

- Право, як правило, має письмовий вираз та існує у формі документа. Моральні норми містяться в суспільній свідомості у вигляді понять, ідей, принципів тощо;

- Право забезпечується засобами державного впливу через застосування одного з видів юридичної відповідальності. Моральні норми не містять спеціальних механізмів впливу, а забезпечуються силою громадської думки, масовими прикладами, що набувають характеру переконання.

2. Форми та види власності

Право власності регулюється та гарантується різними галузями права, зокрема конституційним, кримінальним, сімейним, господарським тощо.

Першопочатково право власності закріплюється в Конституції України, зокрема встановлюються форми власності, рівність всіх суб'єктів права власності, гарантії права власності та обов'язки власників. Норми ЦК України визначають поняття права власності, зміст права власності, регулюють поведінку власників у цивільному обороті, закріплюють способи права власності тощо. В цивільному праві прийнято розрізняти право власності в об'єктивному на суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності.

Право власності в суб'єктивному значенні - це можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (річчю, майном) на свій власний розсуд і в своїх інтересах або інтересах інших осіб. Цьому праву відповідає обов'язок інших осіб утримуватися від дій (бездіяльності), які б перешкоджали цьому праву, тобто володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю майна.

Суб'єктами права власності є:

- Український народ;

- Фізичні особи;

- Юридичні особи;

- Держава Україна;

- Автономна Республіка Крим;

- Територіальні громади;

- Іноземні держави;

- Інші суб'єкти публічного права.

Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Щодо видів права власності, то можна виділити наступні:

- право приватної власності;

- право власності фізичних осіб;

- право власності юридичних осіб;

- право державної власності;

- право повного господарського відання;

- право оперативного управління;

- право комунальної власності:

- право власності територіальних громад;

- право спільної власності;

- право спільної часткової власності;

- право спільної сумісної власності.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Як вже було з'ясовано, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Закон визначає, що власність зобов'язує. Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Слід звернути увагу на те, що в ЦК України визначено такі форми власності як:

- власність Українського народу;

- приватну власність;

- державну власність;

- комунальну власність.

Зауважимо, що законодавець не закріпив в ЦК України таку форму власності як колективна, проте, така форма визначена Законом України «Про власність» та Господарським кодексом України.

Слід звернути увагу на те, що законодавець не відносить Український народ до учасників цивільних правовідносин, проте визначає його суб'єктом права власності. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Наприклад, бойова зброя, боєприпаси тощо.

Зауважимо, що склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Проте, законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної на юридичної особи.

Суб'єктом права державної власності є держава Україна. Від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Майно, що знаходиться у державній власності, може передаватися юридичним особам публічного права на основі повного господарського відання (державним підприємствам) або оперативного управління (казенні підприємства).

Суб'єктами права комунальної власності визнаються територіальні громади. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

3. Поняття позовної давності у цивільному праві

Позовна давність - це строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене. Іншими словами, це строк протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд.

Строки позовної давності мають загальний характер. Вони поширюються на всі правовідносини, крім випадків, передбачених законодавством. Норми, в яких містяться правила щодо позовної давності, складають самостійний цивільно-правовий інститут, який є однією із складових загальної частини цивільного права.

Строки позовної давності належать до строків, що встановлюються законом, але сторони за домовленістю можуть збільшувати їх. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін (ст. 259 ЦК).

При порушенні суб'єктивного цивільного права особа може звернутися з позовом до суду за захистом. Необхідно розрізняти право на позов у матеріальному розумінні і право на позов у процесуальному розумінні.

У матеріальному розумінні право на позов - це право вимагати від суду винесення рішення про захист порушеного суб'єктивного права і право отримати такий захист. Закінчення строку позовної давності позбавляє сторону можливості вимагати примусового здійснення права через суд, але не позбавляє права звернутися за захистом до суду взагалі, оскільки для подачі позовної заяви до суду про захист порушеного суб'єктивного права законодавець ніяких строків не встановлює.

Право на позов у процесуальному розумінні - це право на подачу позовної заяви з метою захисту порушеного права, не обмежене строками позовної давності. Вимоги щодо захисту порушеного права розглядаються судом незалежно від строку позовної давності, але закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в задоволенні позову.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин.

Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Якби законодавець не обмежував можливість захисту порушеного права певним строком, це знижувало б дієвість матеріальної відповідальності за порушення договірних зобов'язань, створювало б перешкоди для розгляду справи по суті та встановлення істини, оскільки з плином часу докази втрачаються, зумовлюючи хиткість фактичних даних, оскільки вони завжди перебували б під загрозою оспорювання.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятками, передбаченими безпосередньо в ст. 268 ЦК України.

Так, позовна давність не поширюється:

- на вимогу, що випливає з порушення особистих немайнових прав. Особливість особистих немайнових прав полягає в їх безстроковості, тому законодавець і не обмежує можливість їх захисту в часі. Винятки встановлені у ст. 7 ЦК України щодо вимог про спростування відомостей, які не відповідають дійсності і завдають шкоду інтересам, честі та гідності або діловій репутації громадян чи організацій та компенсації моральної шкоди. Для цих вимог строк позовної давності встановлено в один рік (ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації»);

- на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладів. Характер взаємовідносин, які виникають між клієнтом та банком, передбачає право клієнта в будь-який час вимагати повернення внесених грошових внесків. Застосування позовної давності в цьому випадку суперечило б суті укладеного контрагентами договору;

- на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Водночас, такі вимоги задовольняються не більш ніж за три роки, що передують пред'явленню позову;

- на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акту органу державної влади, влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

- на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

- на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».

Законом можуть бути передбачені й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Так, відповідно до Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р., позовна давність не поширюється на вимоги про відшкодування радіаційної шкоди, заподіяної особі.

Не поширюється позовна давність на вимоги власника або титульного володільця про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення і не поєднані із позбавленням володіння (ст. 391 ЦК). Ці порушення носять триваючий характер. Наприклад, незаконне заселення приміщення, незаконне зведення споруд на земельній ділянці тощо, тому початок перебігу позовної давності весь час автоматично відсувається.

Види строків позовної давності. У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності:

а) загальні;

б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк, або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності.

Загальний строк позовної давності встановлений у три роки і не залежить від суб'єктивного складу відносин (ст. 257 ЦК).

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скороченими, або продовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік поширюються на вимоги:

1) про стягнення неустойки (пені, штрафу);

2) про спростування недостовірної інформації, надрукованої у засобах масової інформації;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

4) про недоліки проданих речей;

5) про розірвання договору дарування;

6) до позовів, що випливають з перевезення вантажу, пошти і багажу;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсними правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину (ст. 258 ЦК).

За деякими вимогами скорочені строки позовної давності встановлені в транспортному законодавстві.

Наприклад, так відповідно до ст. 388 Кодексу торговельного мореплавства (КТМ) України до вимог, що виникають із договору морського перевезення вантажу, незалежно від того, здійснюється перевезення у каботажному чи закордонному сполученні, застосовується річний строк позовної давності.

Дворічний строк позовної давності застосовується до вимог, що виникають з договорів перевезення пасажирів і багажу, фрахтування судна без екіпажу, фрахтування судна, буксирування, морського страхування, угод, укладених капітаном судна в силу наданих йому законом прав, здійснення рятувальних операцій (ст. 398 КТМ України).

У законодавстві передбачені й випадки, коли встановлено більш продовжений строк позовної давності порівняно із загальним строком.

Наприклад так у статті 76 Закону України «Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку» передбачається, що право на подання позову, стосовно відшкодування радіаційної шкоди, заподіяної майну чи навколишньому середовищу, діє протягом десяти років із моменту заподіяння шкоди.

Задача

Громадянин Сирії М. звернувся до юриста за роз'ясненням щодо того, чи має він право та підстави для звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, нанесеної йому громадянином України О. в результаті постійних образ з боку останнього. Співробітник юридичної консультації пояснив, що оскільки М. є громадянином іноземної держави, а отже є суб'єктом цивільних правовідносин в Україні, він не має законних підстав звернення до суду. Дайте вашу оцінку ситуації.

На мою думку юрист не правильно проконсультував громадянина Сирії М. оскільки згідно Закону України «Про правовий статус іноземців» у ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземцями визнаються громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземцям надані ті ж права та свободи і на них покладені ті ж обов'язки, що мають громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, іншими законами України, а також міжнародними договорами нашої держави (ч. 2 і ч. 4 ст. 2 Закону). Іноземці мають право на звернення до суду, інших державних органів з метою захисту їх особистих, майнових та інших прав.

Як учасники судового процесу вони користуються такими ж правами, що і громадяни України (ст. 22 Закону).

Також згідно Договірну між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах Україна та Сирійська Арабська Республіка, далі - Договірні Сторони, Сповнені бажання розвивати дружні стосунки та надавати взаємну допомогу в цивільних і кримінальних справах на основі принципів національного суверенітету, рівності прав та невтручання у внутрішні справи.

Керуючись взаємними намірами забезпечити рівний правовий захист особистих та майнових прав громадян Договірних Сторін, а також підвищити ефективність співробітництва компетентних органів при розгляді цивільних і кримінальних справ, домовилися про наступне:

Стаття 1. Сфера застосування.

Відповідно до положень цього Договору Договірні Сторони надають одна одній по можливості найширшу взаємну допомогу в цивільних і кримінальних справах. право законодавство державний

Стаття 2. Правовий захист.

1. Громадяни Договірних Сторін мають право на рівний правовий захист на території другої Договірної Сторони щодо своєї особи, своїх прав та інтересів так якби вони були громадянами останньої Договірної Сторони.

2. Громадяни однієї Договірної Сторони на території другої Договірної Сторони мають право на вільний доступ до суду та інших органів, до компетенції яких належать цивільні і кримінальні справи (далі - компетентні органи) для пред'явлення позовів та захисту своїх прав та інтересів на тих самих умовах, як і громадяни останньої Договірної Сторони.

Я вважаю, що враховуючи це громадянин Сирії М. має він право та підстави для звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, нанесеної йому громадянином України О. в результаті постійних образ з боку останнього.

Размещено на Allbest.ru