Примусове лікування

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

2. Організація медико-санітарного забезпечення засуджених до позбавлення волі

Висновок

Література

Вступ

КК розмежовує види примусу, що застосовуються до певних категорій хворих осіб у разі вчинення ними суспільно небезпечного діяння. На відміну від примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних та обмежено осудних, примусове лікування застосовується «до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб». Застосування такого примусового лікування є правом, а не обов'язком суду.

Згідно з ч. 1 ст. 96 КК, примусове лікування застосовується незалежно від призначеного покарання. Йдеться про те, що воно здійснюється поряд із призначеним покаранням. Застосування такого лікування «незалежно від призначеного покарання» означає, що цей примус може бути застосований у разі засудження особи до будь-якого виду покарання.

медичний лікування санітарний

1. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

Підставою для застосування примусового лікування є сукупність юридичного й медичного критеріїв:

а) наявність у діянні винного ознак складу злочину;

б) наявність в особи хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. До умов застосування примусового лікування у порядку ст. 96 КК належать: а) наявність медичного висновку про те, що у суб'єкта злочину є хвороба, яка становить небезпеку для здоров'я інших осіб;

б) засудження такої особи до певного виду покарання.

Відсутність будь-якого з критеріїв застосування примусового лікування виключає можливість його застосування.

Примусове лікування від алкоголізму (наркоманії) може бути застосовано лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи (ч. 4 ст. 324), лікарської комісії (ст. 411і КПК).

Медичний висновок про необхідність примусового лікування алкоголіків, наркоманів і токсикоманів видається спеціальними медичними комісіями, до складу яких обов'язково входять психі-атр-нарколог (голова комісії), терапевт і невропатолог.

Медичний висновок має базуватися не лише на результатах клінічного обстеження хворого, а й на даних, поданих комісії для ознайомлення особою, що проводить дізнання, слідчим або судом. Такими даними можуть бути відомості, які містяться у матеріалах кримінальної справи і характеризують поведінку обвинуваченого за місцем проживання, роботи чи навчання, а також відомості про його попередню протиправну поведінку, пов'язану із зловживанням алкогольними напоями, наркотичними засобами чи психотропними речовинами, лікуванням у психоневрологічному або наркологічному диспансері тощо.

У медичному висновку про наркологічне захворювання мають бути сформульовані відповіді на такі запитання: чи є особа хронічним алкоголіком, або наркоманом чи токсикоманом?; чи потребує вона примусового лікування?; чи є протипоказання до такого лікування? Діагноз «хронічний алкоголізм» або «наркоманія» чи «токсикоманія» встановлюється тільки лікарем-наркологом.

КК не містить положень щодо продовження й припинення примусового лікувального процесу. Частково ці питання розв'язує ст. 411і КПК - і лише стосовно алкоголіків та наркоманів.

Примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання, якщо особа засуджена до позбавлення волі чи обмеження волі (ч. 2 ст. 96 КК). Останній вид покарання не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп (ч. З ст. 61 КК). Отже, застосуванню примусового лікування до перелічених осіб має передувати їх засудження до позбавлення волі чи інших видів покарань (окрім обмеження волі).

У разі призначення інших видів покарання, крім позбавлення волі або обмеження волі, примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах. Закон (ч. 2 ст. 96 КК) не розкриває, що треба розуміти під ними в даному разі. На даний час в Україні не створено лікувальних закладів, які мали б усі можливості для забезпечення спеціального лікування й відповідного трудового режиму особам, котрі засуджені до покарання не у виді позбавлення волі або обмеження волі, і за вироком суду підлягають примусовому лікуванню. Якщо говорити про алкоголіків і наркоманів, то на практиці ця категорія засуджених проходить антиалкогольне (протинаркотичне) лікування у спеціалізованих лікувальних закладах органів охорони здоров'я. До них належать стаціонарні спеціалізовані наркологічні диспансери, наркологічні відділення при психіатричних лікарнях. При наркологічних та психоневрологічних диспансерах функціонують також поліклінічні, амбулаторні наркологічні кабінети.

З урахуванням підстав застосування примусового лікування в порядку ст. 96 КК до спеціальних лікувальних закладів не можуть бути віднесені спеціалізовані лікувальні (для дорослих) і лікувально-виховні заклади для неповнолітніх, призначені для примусового лікування від наркоманії в адміністративно-правовому порядку.

Кримінальне законодавство, на відміну від адміністративного, традиційно не встановлює строків примусового лікування алкоголіків і наркоманів. Видається, що ці строки мають бути однаковими, тобто вони не можуть перевищувати дванадцяти місяців (з урахуванням продовження строку примусового лікування).

Таким чином, примусове лікування - це кримінально-правовий захід державного примусу, який застосовується судом поряд з призначеним покаранням до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, з метою виліковування їх від соціально небезпечного захворювання, профілактики цієї хвороби, а також запобігання вчиненню ними суспільно небезпечних діянь.

Порядок застосування і виконання примусового лікування щодо засуджених під час відбування покарання регламентується ст. 21 Кримінально-виконавчого кодексу України. Зокрема, якщо під час відбування покарання буде встановлено, що засуджений захворів на хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та відмовляється від лікування, орган або установа виконання покарань вносить до суду подання про застосування до такої особи примусового лікування (ч. 2 ст. 21)

Примусове лікування, що застосовується у зв'язку із вчиненням особою злочину та її засудженням, тобто яке пов'язане з кримінально-правовими відносинами, необхідно відрізняти від примусового лікування алкоголіків і наркоманів як адміністративно-правового заходу. Зокрема, згідно зі ст. 1 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 p., примусове лікування - це лікування на підставі судового рішення хворого на наркоманію, який ухиляється від добровільного лікування або продовжує вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і порушує права інших осіб. Таке лікування застосовується тільки у випадках звернення близьких родичів чи інших осіб до органів внутрішніх справ або прокуратури у зв'язку з небезпечною поведінкою хворого на наркоманію (ч. 1 ст. 16 Закону). Раніше воно проводилося в лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях Міністерства внутрішніх справ України, які в 1995 р. були ліквідовані. Тепер ці наркологічні хворі направляються на лікування до спеціалізованих лікувальних закладів органів охорони здоров'я, а неповнолітні, які досягли 16-річного віку,-- до спеціалізованих лікувально-виховних закладів терміном до одного року. Ці заклади визначаються Міністерством охорони здоров'я України. Порядок лікування таких хворих та функціонування спеціалізованих закладів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

На підставі зазначеного Закону не підлягають направленню на примусове лікування особи, які страждають на тяжкі психічні розлади або іншу тяжку хворобу, що перешкоджає перебуванню в таких закладах, інваліди І та II груп, вагітні жінки і матері, що мають немовлят, а також чоловіки віком понад 60 років і жінки віком понад 55 років. До таких осіб застосовується лікування в порядку, визначеному Міністерством охорони здоров'я України.

За постановою суду особа, яка перебуває на примусовому лікуванні, може бути достроково звільнена від нього або виписана з лікувального закладу в разі тяжкого захворювання, що перешкоджає подальшому її перебуванню в цій установі, або коли відпала необхідність у лікуванні від наркоманії. Строк примусового лікування від наркоманії може бути продовжено (але його загальний термін не може перевищувати дванадцяти місяців) у разі систематичного порушення особою, яка перебуває в спеціалізованому лікувальному закладі, режиму та курсу лікування від наркоманії, внаслідок чого не вдалося досягти позитивних результатів медичного впливу.

2. Організація медико-санітарного забезпечення засуджених до позбавлення волі

Реалізація медико-санітарного забезпечення засуджених у місцях позбавлення волі -- одна із складових частин відбування покарання. Його організація випливає з конституційного права громадян України на охорону здоров'я і медичну допомогу. Правове регулювання здійснюється Виправно-трудовим кодексом України, законодавством про охорону здоров'я, нормативними актами Кабінету міністрів України та Державного департаменту з питань виконання покарань.

Для медико-санітарного забезпечення засуджених у місцях позбавлення волі організовані лікувально-профілактичні установи, а для лікування і утримання інфекційне хворих -- виправно-трудові установи на правах лікувальних. Лікувально-профілактична і санітарно-протиепідеміологічна робота в місцях позбавлення волі організовується і здійснюється згідно із законодавством про охорону здоров'я.

Порядок надання особам, позбавленим волі, медичної допомоги, організація і проведення санітарного нагляду, використання лікувальних і санітарно-профілактичних установ системи охорони здоров'я і залучення до цього їх персоналу визначається Державним департаментом з питань виконання покарань разом з Міністерством охорони здоров'я.

Медико-санітарне забезпечення засуджених здійснюється створеними в кожній виправно-трудовій установі медичними частинами, завданнями яких є надання медичної допомоги засудженим, здійснення санітарного нагляду, проведення профілактичних, протиепідеміологічних заходів. У структуру медико-санітарної частини входять, як правило, аптека, амбулаторія, стаціонар (лікарня) з діагностичною лабораторією, стоматологічний, терапевтичний та інші кабінети, інфекційний ізолятор.

Медико-санітарне обслуговування починається з моменту надходження засудженого до виправно-трудової установи. Згідно з п. 82 Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, прибувши в місця позбавлення волі, засуджені проходять обов'язковий медичний огляд і з метою попередження проникнення інфекційних захворювань розміщуються у карантинному приміщенні виправно-трудової, виховно-трудової колонії на термін до 14 діб. Представник медико-санітарної служби присутній при розподілі новоприбулих по соціально-психологічним відділенням з тим, щоб було враховано стан здоров'я кожного засудженого.

У разі виявлення інфекційних захворювань серед засуджених, які перебувають у карантинному приміщенні, термін карантину продовжується. При виявленні інфекційне хворих засуджених, які перебувають поза карантинним приміщенням, їх негайно ізолюють, а У виправно-трудовій установі вводиться карантин з проведенням комплексу необхідних профілактичних заходів. Про інфекційне захворювання у виправно-трудовіи установі негайно повідомляється прокурор.

Обов'язковому медичному і бактеріологічному обстеженню з метою виявлення інфекційних захворювань піддаються засуджені, які використовуються на роботах у пральнях, перукарнях, будинках дитини при виправно-трудових установах, на харчоблоках та інших об'єктах, через які може поширитися інфекція.

Медична допомога надається засудженим як амбулаторне, так і в стаціонарах. Згідно з діючими нормативами, прийом в амбулаторії веде лікар, а в разі його відсутності -- фельдшер. Дані про обстеження хворого заносяться до медичної картки. У випадках звільнення засудженого від роботи начальник медико-санітарної частини повідомляє про це начальнику виправно-трудової установи. Години прийому встановлюються (як правило, у вільний від роботи час) начальником медико-санітарної частини і затверджуються начальником виправно-трудової установи. В амбулаторії організовується щорічна диспансеризація засуджених, яка є ефективним засобом профілактики захворювань. На виробничих об'єктах, де працює не менше 300 засуджених, створюються медичні пункти, всі цехи й інші об'єкти обладнуються аптечками швидкої допомоги.

У стаціонарах медико-санітарних частин перебувають на лікуванні, як правило, ті засуджені, які не потребують тривалого або спеціального лікарняного впливу. При наявності хвороби, яка вимагає кваліфікованого лікування, засуджені розміщуються у спеціалізованих міжобласних чи обласних лікарнях Державного департаменту України з питань виконання покарань. Якщо можливість надати стаціонарну медичну допомогу відсутня, то хворих можна розмістити в лікарнях або інших лікувальних установах системи охорони здоров'я з організацією надійної охорони засудженого або залучити до роботи стаціонару в медичних санітарних частинах установ медичний персонал органів охорони здоров'я.

Крім того, засуджений має право звернутися за консультацією до системи платних медичних послуг. Оплата таких послуг і придбання ліків здійснюються самим засудженим або його родичами за власний рахунок. Консультація і лікування в таких випадках здійснюється в медико-санітарній частині за місцем відбування покарання під наглядом персоналу медико-санітарної частини.

Відповідно до Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ у лікувальних закладах місць позбавлення волі ізольовано від інших категорій засуджених тримаються тільки особи, засуджені до довічного позбавлення волі, особи, яким смертна кара або довічне позбавлення волі в порядку помилування замінено повбавленням волі, і засуджені за особливо небезпечні злочини проти держави. Вони утримуються в спеціально відведених і обладнаних по тюремному зразку палатах. Роздільно утримуються також неповнолітні, жінки та чоловіки.

Тривалі побачення із засудженими, які перебувають у лікувальних закладах, як правило, не надаються, а короткострокові надаються начальниками лікувальних закладів згідно з нормами, встановленими для відповідних видів виправно-трудових установ. У випадку тяжкої хвороби засудженого, яка є небезпечною для його життя, начальник виправно-трудового чи лікувального закладу надає близьким родичам засудженого можливість відвідати його. Таке відвідування не зараховується як чергове.

Якщо засуджений переводиться в лікувальний заклад із штрафного чи дисциплінарного ізолятора, чи приміщення камерного типу колонії загального, суворого режиму, карцерів або одиночних камер, або із тюрем суворого режиму у зв'язку з членоушкодженням або симуляцією хвороби, час його перебування в лікувальній установі в строк відбування дисциплінарного покарання не зараховується.

Засуджені, які порушують дисципліну в лікувальних закладах місць позбавлення волі, несуть передбачену законодавством відповідальність, за таким винятком:

- вони не можуть бути переведені в приміщення камерного типу і одиночні камери;

- у штрафних ізоляторах вони отримують харчування за лікарняною нормою і мають право на прогулянку тривалістю до двох годин у день.

Засуджені, які систематично злісно порушують дисципліну, виписуються з лікувальної установи і переводяться до місця утримання тільки у випадках, які не становлять небезпеки для життя і здоров'я хворого та оточуючих.

Деякі особливості умов тримання засуджених, у спеціалізованих ВТУ (на правах лікувальних)

Засуджені хворі на туберкульоз, які перебувають у виправно-трудових установах на правах лікувальних, за систематичні злісні порушення дисципліни і режиму лікування можуть переводитися в приміщення камерного типу на термін до шести місяців, де вони забезпечуються лікуванням, харчуванням і щоденною прогулянкою тривалістю до двох годин.

Деякими особливостями відрізняється відбування покарання вагітними жінками, жінками, які мають немовлят і дітей у віці до трьох років. Згідно із ст. 76і ВТК, у разі потреби при виправно-трудових установах повинні бути організовані будинки дитини. Засуджені жінки мають право розміщувати в них своїх дітей віком до трьох років.

Діти засуджених жінок, за згодою матері, можуть бути передані її родичам або (також за згодою матері і рішенням органів опіки і піклування) іншим особам, або по досягненню трирічного віку направляються у відповідні дитячі установи. Якщо у матері дитини, яка досягла трирічного віку, невідбута частина покарання не перевищує одного року і вона добросовісно виконує свої материнські обов'язки, то перебування дитини в будинку дитини може бути продовжено адміністрацією установи до її звільнення. У випадку порушення матір'ю режиму тримання рішення про продовження перебування в будинку дитини може бути анульоване.

Засуджені, до яких суд застосував примусове лікування від алкоголю чи наркоманії, піддаються такому лікуванню під час виконання покарання. У зв'язку з цим працівниками установ виконання покарань має бути перевірено щоб у мотивуючій частині вироку було зазначено за ст. 334 КПК України про мотиви такого рішення, а за ст. 335 КПК України в резолютивній частині вироку був запис про застосування цієї міри до даної особи.

У разі, коли суд за певними обставинами не застосував примусове лікування за вироком, а в період відбування покарання було виявлено, що дана особа є алкоголіком чи наркоманом, адміністрація виправно-трудової установи на підставі ч. 2 ст. 77 ВТК України, а також ст. 411і КПК України за поданням начальника установи при наявності висновку лікарської комісії порушує клопотання перед судом за місцем знаходження установи про застосування до даної особи примусового лікування. У висновку лікарської комісії має бути визначено три моменти: 1) що особа є хворою на алкоголізм чи наркоманію; 2) що вона потребує примусового лікування; 3) що їй не протипоказано примусове лікування за станом її здоров'я.

Відповідно до ст. 77 ВТК України, примусове лікування від алкоголю чи наркоманії здійснюється в місцях позбавлення волі у двох формах:

- у звичайній виправно-трудовій установі на базі медико-санітарної частини (наприклад, в колоніях особливого режиму і тюрмах);

- у спеціальній виправно-трудовій установі по лікуванню алкоголіків і наркоманів.

Спеціалізовані виправно-трудові установи мають відповідне обладнання, штат лікарів, статус колонії на правах лікувального закладу.

У медичній частині спеціалізованих УВП існують кабінети лікаря психіатра-нарколога, де здійснюється умовно-рефлекторна терапія, гіпноз (психотерапія), обладнуються біохімічні лабораторії. Хворі оглядаються протягом трьох днів і ставляться на диспансерний облік, на кожного з них заводиться контрольна картка диспансерного нагляду та медична картка амбулаторного наркологічно хворого. Не рекомендується здійснювати специфічне лікування у приміщеннях камерного типу, воно проводиться після звільнення засуджених зПКТ. Диспансерний облік і динамічний нагляд за особами, які хворі на хронічний алкоголізм, здійснюється протягом трьох років (для хворих на наркоманію -- протягом п'яти років), при цьому і'х включають в одну з трьох груп динамічного нагляду (для хворих на наркоманію -- в одну з чотирьох груп динамічного нагляду). Хворі на хронічний алкоголізм з ремісією, що триває понад три роки (для хворих на наркоманію -- понад п'ять років), знімаються з диспансерного обліку. По завершенню курсу примусового лікування засуджені проходять медичну комісію, яка оцінює хід лікування. На засуджених, які пройшли повний курс примусового лікування без порушень, готують матеріали для його припинення в установленому порядку. Матеріали затверджуються комісією і передаються в суд.

Висновок

Закон розмежовує види примусу, що застосовується до певних категорій хворих осіб у разі вчинення ними суспільно небезпечного діяння. На відміну від примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних та обмежено осудних, примусове лікування застосовується до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ч. 1 ст. 96). Застосування такого примусового лікування є правом, а не обов'язком суду. Відповідно до закону примусове лікування застосовується поряд із призначеним покаранням.

КК 1960 р. передбачав примусове лікування лише хронічних алкоголіків і наркоманів. КК 2001 р. не конкретизує категорії осіб, до яких може бути застосоване примусове лікування. Але при цьому в ч. 1 ст. 96 вживається узагальнене поняття - "особи, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб".

Література

1. Закон України “Про заходи протидії незаконному обігупнаркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними' від 15лютого 1995р.

2.Закон України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення в редакції від 3 березня 1998р.

3.Закон України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” в редакції від 8 липня 1999р.

4.Конституція України. -- К., 1996.

5.Кримінальний кодекс України. -- X.: Одіссей, 2001. -- 256 с.

6.Кримінально-процесуальний кодекс України. -- X.: Одіс¬сей, 2001. -- 288 с.

7.Кримінально-виконавчий кодекс України. -- К. Юрінком Інтер, 2003. -- 112 с.

Размещено на Allbest.ru