Спільна сумісна власність подружжя

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Спільна сумісна власність подружжя

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, то воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Будь-яке майно, придбане одним з подружжя під час шлюбу у подарунок чи у спадщину, є власністю того, на ім'я якого була укладена угода. Тобто, якщо Ви після укладення шлюбу отримали у подарунок (або у спадщину) скажімо, автомобіль, то він не входить до складу майна, що підлягає поділу між подружжям, і законних підстав для його поділу по 1\2 частині кожному, у Вас уже не буде.

Не зайвим буде знати й те, що при вирішенні спору про поділ майна суддя може відступити (на законних підставах!) від засади рівності часток подружжя за обставин, які мають істотне значення. Зокрема, якщо один з подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, його частка в майні може бути зменшена. За рішенням суду частка майна дружини чи чоловіка може бути збільшена, з огляду на те, з ким проживають діти.

Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина/чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її/його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

2. Особиста власність подружжя

Розвиток законодавства про право власності подружжя

Нині в шлюбно-сімейному законодавстві України продовжують зберігатися норми про право спільної власності подружжя, сформовані ще за радянських часів. При цьому значна їх частина знайшла своє закріплення і в новому цивільному та сімейному законодавстві. Звичайно, на сучасному законодавстві щодо майнових відносин між подружжям не могли не позначитися досвід та досягнення світової юриспруденції. Загальновідомою є роль римського приватного права у становленні правових систем усіх країн світу. Однак заради справедливості все ж необхідно відзначити, що право стародавнього Риму та стародавньої Греції надавало перевагу регулюванню особистих, а не майнових відносин між подружжям, зокрема утриманню чоловіком дружини, укладенню угод дарування. Тому можна констатувати, що правове врегулювання майнових відносин між подружжям порівняно з іншими інститутами відбулося з певним запізненням.

Як відомо, Україна впродовж багатьох століть була залежною економічно й політичне від Росії. Відповідно і правова система України була багато в чому підпорядкована правовій системі Росії, яка мала свою історію. Нормативне врегулювання майнових відносин подружжя набуло юридичної визначеності лише у XVIII столітті, а до цього дружина була повністю підвладна чоловіку і не мала особистої та майнової самостійності. І лише в Зводі законів Російської імперії був закріплений принцип роздільності майна подружжя (т. X, ч. 1, ст. 109). Посаг дружини, майно, придбане нею за угодами на своє ім'я, набуте в порядку спадкування, визнавалося її роздільною власністю. Водночас спільно нажите подружжям в період шлюбу майно за умов надання відповідних доказів могло бути їх спільною власністю.

Після Жовтневої революції активізувалися нормотворчі процеси в сфері шлюбно-сімейних відносин. При цьому шлюбно-сімейне законодавство в Україні формувалося за зразками російського законодавства з певним відставанням у часі. Так як і в Російській Федерації, в УРСР 20 лютого 1919 р. були прийняті, зокрема, декрети "Про громадянські шлюби", "Про розлучення". У Російській Федерації в 1918 р. був прийнятий Кодекс про акти громадянського стану, про шлюбно-сімейне та опікунське право (скорочено - Сімейний кодекс). У липні 1919 р. в Україні також був прийнятий Сімейно-шлюбний кодекс УРСР, який однак фактично не набрав чинності у зв'язку з військовими діями на території України.

Незважаючи на те, що перший Сімейний кодекс УРСР багато в чому редакційне і змістовно відтворював усі принципові положення російського Сімейного кодексу, він мав велике юридичне значення для становлення правової системи в Україні. Важливо відзначити, що в ст. 85 Сімейного кодексу УРСР 1919 р. закріплювався принцип роздільності дошлюбного майна та майна, нажитого подружжям у період шлюбу. Запровадження принципу роздільності у майнових відносинах подружжя за задумом законодавців мало на меті, очевидно, забезпечити реалізацію принципу рівноправ'я чоловіка і жінки у їх майнових відносинах шлюбного періоду.

По закінченні громадянської війни постала проблема оновлення існуючих та створення нових законодавчих актів у різних сферах суспільних відносин. Відповідно в РРФСР розпочалася робота щодо заміни Сімейного кодексу 1918 р. Оскільки в УРСР Сімейний кодекс, як вже зазначалося, не був введений в дію, виникла необхідність розробки нового Сімейного кодексу. Робота над ним розпочалася ще в 1923 р. При цьому було розроблено кілька проектів Сімейного кодексу. Народний комісаріат юстиції України спершу в 1924 р. затвердив Основні положення проектованого Сімейного кодексу. Після відповідного обговорення кількох варіантів проекту на другій сесії ВУЦВК був прийнятий за основу проект, запропонований Нарком'юстом УРСР і опублікований в Основних положеннях.

Одним із найбільш дискусійних виявилося питання про обов'язковість реєстрації шлюбу, адже в Основних положеннях закладався принцип факультативності шлюбу (тобто визнавалась юридична сила як за зареєстрованими в органах ЗАГСу шлюбами, так і за "фактичними шлюбами", заснованими на спільному сімейному проживанні), що змінювало положення декрету РНК УРСР "Про громадянський шлюб" від 20 лютого 1919 р., згідно з яким лише зареєстрований шлюб міг породжувати відповідні особисті і майнові права та обов'язки подружжя. Таке ж положення було закріплене в Сімейному кодексі РРФСР, у ст. 52 якого містилася норма про те, що "только гражданский (светский) брак, зарегистрированньій в отделе записей актов гражданского состояния, порождает права и обязанности супругов".

Як свідчать літературні джерела, під час обговорення проекту другого Сімейного кодексу УРСР та другого Сімейного кодексу РРФСР принцип легалізації фактичного шлюбу обстоювався за допомогою соціально-політичних аргументів, а не юридичних. Так, його прихильники вважали, що легалізація фактичного шлюбу краще захищатиме інтереси тих жінок, які з певних причин вимушено не реєструють шлюб, перешкоджатиме можливим зловживанням з боку їх фактичних чоловіків, а обов'язковість реєстрації є лише пережитком буржуазного минулого'. На думку ж прихильників обов'язковості реєстрації шлюбу, необов'язковість її призводитиме до хаосу в сімейних стосунках, до зайвих спорів.

Так чи інакше, в РРФСР і УРСР в сімейних кодексах законодавче були закріплені різні підходи до вирішення зазначеної проблеми. Відповідно в Кодексі законів про шлюб, сім'ю та опіку РРФСР 1926 р. визнавалась юридична сила за фактичними шлюбами, а в Кодексі законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР від 31 травня 1926 р. закріплювався принцип обов'язковості реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу. Оцінюючи такі два різні підходи до вирішення цієї проблеми з позицій сьогодення, на наш погляд, можна констатувати, що український законодавець зайняв більш виважену юридичне та далекогляднішу позицію, яка згодом була закріплена у радянському шлюбно-сімейному законодавстві (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р.) та у законодавстві сучасного періоду в незалежній Україні. Дослідники таку ситуацію щодо закріплення норми про обов'язковість реєстрації шлюбу пояснювали, зокрема, іншою, ніж у Росії, системою поглядів на шлюб, зумовленою меншою революційною активністю мас та більш суворим ставленням населення до вільних шлюбів. З таким поясненням не можна не погодитись. Дійсно, такий соціальний чинник міг впливати на формування законодавчої позиції, адже в Україні були менш поширеними і популярними погляди ідеологів "вільної любові", шлюбу як атрибуту буржуазного суспільства, відмирання шлюбу в соціалістичному суспільстві тощо (А. Бебель, О. Колонтай, К. Цеткін та ін.). Однак правозастосовча практика в Україні згодом пішла російським шляхом, тобто шляхом визнання юридичної сили за фактичними шлюбами, і виходила з цих позицій до прийняття 8 липня 1944 р. вищезгаданого Указу ПВР СРСР, яким визнавалась юридична сила лише за зареєстрованими шлюбами.

Від визнання чи невизнання за фактичним шлюбом юридичної сили залежало вирішення питання про правовий режим майна між таким подружжям. Особливої гостроти воно набуло у зв'язку з прийняттям у 1926 р. другого Сімейного кодексу УРСР, яким на відміну від попереднього законодавства, проголошувався принцип спільності майна, нажитого подружжям у період шлюбу. Так, у ст. 125 Сімейного кодексу було записано:

"Майно, нажите подружжям спільною працею в період шлюбу, вважається належним обом членам подружжя на засадах спільної власності (ст. 61-65 Цивільного кодексу УРСР) в рівних частках. Інше ж майно складає окрему власність кожного з них". Таким чином, наведеною нормою проголошувалися: а) принцип спільності майна, створеного спільною працею подружжя в період шлюбу; б) принцип рівності часток у спільному майні; в) принцип роздільності дошлюбного майна та майна, не нажитого подружжям спільною працею (подарованого, набутого в порядку спадкування).

Важливо зазначити, що аналогічна норма ст. 10 Сімейного кодексу РРФСР мала свої істотні відмінності, оскільки в ній встановлювалося також, що розмір належної кожному з подружжя частки у разі спору визначається судом. Отже, Сімейний кодекс 1926 р. не встановлював презумпції рівності майнових часток подружжя, що фактично наближало правовий режим їх майна до правового режиму, встановленого цивільним законодавством для звичайних суб'єктів цивільних правовідносин. Якщо ж говорити про переваги вирішення цієї проблеми, то все ж краще вона була вирішена в Сімейному кодексі УРСР, адже саме така позиція знайшла своє подальше відображення в Основах Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, затверджених 26 червня 1968 р., детальніший аналіз яких буде зроблено далі.

У Сімейному кодексі УРСР 1926 р. містилася ще одна стаття щодо майнових відносин між подружжям у сфері їх договірних повноважень. Так, у ст. 127 говорилося, що "дружини можуть укладати між собою всі дозволені законом майнові правочини, проте їх угоди, спрямовані до зменшення майнових прав одного з дружин або дітей, недійсні і необов'язкові ні для третіх осіб, ні для самого подружжя". Аналогічна норма містилася також у ст. 13 Сімейного кодексу РРФСР 1926 р., однак є усі підстави стверджувати, що Сімейний кодекс УРСР 1926 р. на відміну від Сімейного кодексу УРСР 1919 р., який дослідники оцінювали лише як вдалу технічну переробку російського Сімейного кодексу 1918 р., містив чимало самостійних оригінальних законодавчих рішень, які згодом вплинули на формування загальносоюзного шлюбно-сімейного законодавства. До того ж не завжди в юридичній науці зверталася увага на те, що другий Сімейний кодекс УРСР був прийнятий 31 травня 1926 р., а другий Сімейний кодекс РРФСР - 19 листопада 1926 р., тобто майже на 6 місяців пізніше. Ця формальна підстава свідчить також про наявність у досліджуваний період в Україні досить солідної самостійної юридичної бази для нормотворчості в сфері шлюбно-сімейного законодавства.

Наступний крок у розвитку шлюбно-сімейного законодавства пов'язаний з прийняттям 27 червня 1936 р. постанови ЦВК і РНК СРСР "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллі, встановлення державної допомоги багатодітним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів і про деякі зміни в законодавство про розлучення". Назва цієї постанови вже розкриває зміст передбачених у ній заходів, якими держава ставила за мету зміцнити радянську сім'ю, підвищити рівень матеріальної допомоги, розширити мережі дитячих закладів, підвищити відповідальність подружжя при розлученнях, у вихованні дітей тощо. Однак у постанові не містилося прямих норм щодо регулювання майнових відносин між подружжям.

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. найважливішою подією в сфері регулювання сімейних відносин стало прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства та дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Материнська слава" та медалі "Медаль материнства". Однією з істотних новел Указу від 8 липня 1944 р. стало визнання юридичної сили лише за зареєстрованими в органах ЗАГСу шлюбами. Однак цьому правилу була надана зворотна юридична сила, а особи, які перебували у фактичних шлюбних відносинах до прийняття цього Указу, мали право оформити свої відносини, зареєструвавши шлюб із зазначенням терміну фактичного спільного проживання. Водночас в Указі містилася норма про те, що в тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини, які існували до його видання, не можуть бути зареєстровані внаслідок смерті чи внаслідок пропажі безвісти на фронті однієї з осіб, що перебували в таких відносинах, друга сторона має право звернутися з заявою про визнання її дружиною померлого чи зниклого безвісти на підставі раніше чинного законодавства. Однак Пленум Верховного Суду СРСР у своїй постанові від 7 травня 1954 р. дещо розширив тлумачення Указу від 8 липня 1944 р., передбачивши, що в тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини, які виникли до Указу, тривали до моменту смерті одного з подружжя, і об'єктивні обставини (тривала хвороба тощо), що перешкоджали реєстрації шлюбу, не давали можливості подружжю зареєструвати шлюб в органах ЗАГСу після 8 липня 1944 р., суд зобов'язаний був прийняти заяву пережилої дружини і встановити факт наявності шлюбу. Відповідно до майнових відносин такого подружжя мав застосовуватися принцип спільності набутого в період фактичного шлюбу майна. В інших випадках, тобто за загальним правилом, на майнові відносини осіб, що вступили у фактичний шлюб після Указу від 8 липня 1944 р., норми шлюбно-сімейного законодавства про спільну сумісну власність не поширювалися, до таких відносин застосовувалися відповідні норми про спільну часткову власність, передбачені цивільним законодавством (ст. ст. 61-65 ЦК УРСР 1922 р.). Цей принцип регулювання майнових відносин між фактичним подружжям з певними особливостями продовжує діяти і нині.

Радикальне реформування правового регулювання сімейних відносин радянського періоду відбулося наприкінці 70-х років, коли 27 червня 1968 р. були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, а згодом - кодекси про шлюб та сім'ю союзних республік. В УРСР Кодекс про шлюб та сім'ю був прийнятий Верховною Радою УРСР 20 червня 1969 р. і введений в дію з 1 січня 1970 р.

Безперечно, шлюбно-сімейне законодавство СРСР і союзних республік кінця 60-х років порівняно з післяреволюційним сімейним законодавством поповнилося кількісно - новими нормами, а також з правової точки зору стало значно досконалішим і прогресивнішим. В Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю регулюванню майнових відносин була присвячена ст. 12 "Майно подружжя", а в КпШС УРСР таких статей налічується вже 10, а саме: ст. 22 "Спільна сумісна власність подружжя", ст. 23 "Укладення подружжям угод щодо спільного майна", ст. 24 "Роздільне майно подружжя", ст. 25 "Виникнення спільної сумісної власності подружжя на роздільне майно, що їм належало", ст. 26 "Речі професійних занять подружжя", ст. 27 "Право подружжя укладати між собою дозволені законом угоди", ст. 28 "Розмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна", ст. 29 "Права подружжя-членів колгоспного двору", ст. 31 "Звернення стягнення на майно подружжя". Відзначимо, що в Кодексі про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р. правам подружжя на майно було присвячено лише 2 статті (ст. 125, ст. 127).

Для нового шлюбно-сімейного законодавства стали найбільш визначальними наступні принципові положення: а) роздільність дошлюбного майна; б) спільність майна, нажитого подружжям у період шлюбу, за винятками, передбаченими законом; в) виникнення права спільної сумісної власності лише між подружжям, що зареєстрували шлюб в органах ЗАГСу.

Юридична техніка побудови норм про спільне та роздільне майно подружжя виявилася досить високою, що обумовило їх життєздатність і в сучасних ринкових умовах. За період з моменту прийняття в 1969 р. КпШС УРСР до прийняття нового Сімейного кодексу до статей, що регулювали майнові відносини подружжя, було внесено всього кілька змін. Так, Указом Президії Верховної Ради України від 28 червня 1991 р. № 660 ст. 28 КпШС "Розмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна" була доповнена ч. 2 про те, що "суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них". До внесення цих змін майно, нажите подружжям за час такого проживання, вважалося їх спільною власністю, яка підлягала поділу.

Законом України від 23 червня 1992 р. КпШС України був доповнений ст. 27-1 "Право подружжя на укладення шлюбного контракту", а ст. 31 "Звернення стягнення на майно подружжя" доповнена ч. 4 про те, що "Правила статей 22, 24, 25, 26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положення".

Нарешті з Кодексу на підставі Закону від 23 червня 1992 р. була виключена ст. 30 "Права подружжя-членів колгоспного двору". Виключення цієї статті було обумовлено тим, що після прийняття Закону України "Про власність", припинила своє існування така організаційна форма сімейно-трудового об'єднання громадян-членів колгоспу, як колгоспний двір.

Аналіз наведених змін до КпШС України дає підстави вважати, що по-перше, вони не були зумовлені невдалою конструкцією правових норм, по-друге, вони не можуть бути віднесені до категорії істотних, по-третє, норми, що піддавалися змінам, продовжують досить ефективно забезпечувати регулювання майнових відносин між подружжям.

Висловлена оцінка стану врегулювання майнових відносин не означає, що воно не потребує вдосконалення. Навпаки, здійснювані в Україні соціально-економічні реформи спричинили докорінні зміни в структурі об'єктів права власності, що набуваються подружжям. Сімейний бюджет став поповнюватися не лише доходами у вигляді зарплати від праці у суспільному виробництві. Подружжя набуло можливості одержувати доходи від акцій, підприємницької діяльності тощо. Досить часто чоловік і дружина стають засновниками приватних підприємств, господарських товариств. Усі ці обставини мають враховуватися в новому шлюбно-сімейному законодавстві, формування якого нині відбувається на принципово нових засадах.

Так, передбачалося прийняти нове сімейне законодавство в структурі нового Цивільного кодексу України, який 5 червня 1997 р. пройшов у Верховній Раді України перше читання, у вигляді книги шостої - "Сімейне право". Книга 6 складалася з трьох розділів: "Шлюб", "Сім'я та родина", "Опіка та піклування", - 185 статей (ст. ст. 1270-1455). Не торкаючись проблеми доцільності введення до ЦК України, адже це - проблема самостійного дослідження, дозволимо лише зауважити, що принципи правового регулювання майнових відносин між подружжям у сучасних умовах не є антагоністичними принципами правового регулювання цивільних правовідносин. Більш того, навіть за радянських часів допускалась можливість субсидіарного застосування цивільно-правових норм до майнових відносин між подружжям. За умови ж розміщення норм шлюбно-сімейного права в новому ЦК України могла б підвищитися ефективність взаємодії норм цивільного та сімейного права. Власне приклад такої взаємодії вже існує. Наприклад, у Законі України "Про власність", в ст. 17 якого записано, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, і здійснення цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.

Однак хід законодавчого процесу засвідчив тенденцію до прийняття сімейного законодавства у формі самостійного Сімейного кодексу, який був прийнятий Верховною Радою України 10 січня 2002 р. Безперечно, правове регулювання відносин власності подружжя за СК України та проектом ЦК має розбіжності, які проте не можна визнати антагоністичними. Водночас у них передбачаються законний і договірний правові режими майна, закріплюються принцип роздільності дошлюбного майна подружжя та спільності майна, придбаного в період шлюбу, якщо інше не обумовлено шлюбним контрактом, визначаються права подружжя щодо майна, яке використовується у підприємницькій діяльності.

Прийняття нового СК України, безперечно, є знаменною віхою у розвитку сімейного права, що значно вплине на формування правового режиму майнових відносин подружжя. Новому СК притаманні наступні основні риси правового режиму майна подружжя:

1. Правовому регулюванню відносин власності подружжя присвячено главу 7 "Право особистої приватної власності дружини та чоловіка" (ст. ст. 57-59), главу 8 "Право спільної сумісної власності подружжя" (ст. ст. 60-74) та інші статті - всього 30 статей (у чинному КпШС України 1969 р. таких статей - 10).

2. Як і в КпШС, передбачено законний і договірний правові режими.

3. При дії законного правового режиму збережено принцип спільності майна, набутого подружжям у період шлюбу, та принцип роздільності дошлюбного майна.

4. Порівняно з КпШС значно розширено свободу укладення шлюбного договору та його умов, що може призводити до ліквідації режиму спільності майна подружжя та відповідного обмеження гарантій захисту їх майнових прав.

5. Якщо КпШС передбачав дію сімейно-правового режиму спільності лише щодо подружжя, яке перебуває в зареєстрованому в органах РАЦСу шлюбі, то новий СК впроваджує поширення дії такого режиму і на майнові відносини осіб, які перебувають у цивільному шлюбі, що є фактично поверненням до стану, який існував до прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р., котрим було скасовано визнання юридичної сили за фактичними шлюбами в частині майнових відносин осіб, що перебували у такому шлюбі. Таке правило СК України (ст. 74) є кроком назад, а тому не може бути визнане прогресивним. На нашу думку, на майнові відносини фактичного подружжя мають поширюватися норми цивільного законодавства про спільну власність

3. Практичне завдання

Подружжя Романови перебували у шлюбі з 1975 року по червень 1997 року. В вересні 1998 року Романова звернулася до суду з позовом про стягнення з колишнього чоловіка коштів на своє утримання (в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати), оскільки вона стала непрацездатною (інвалід другої групи), а пенсії по інвалідності їй не вистачає. В заяві позивачка вказала, що відповідач отримує високу заробітну плату та в змозі надати їй утримання. Інвалідність Романовій була встановлена в липні 1997 року в установленому порядку за результатами медико-соціальної експертизи.

Позов Романової слід задовольнити? В якому розмірі можуть бути стягнені судом аліменти на утримання Романової? За наявності яких обставин суд може звільнити відповідача від уплати аліментів на утримання колишньої дружини? Як довго будуть стягуватися аліменти на утримання Романової?

Відповідь

Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Але вже минуло навить більше року, і згідно з цією статею вона вже не мае право вимагати гроші.

Або. якщо я у подружжя романовіх немає спісьніх дітей то згідно з цієї частини статті 4. Якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. він не має виплочувати матеріальну допомогу!

власність подружжя майно право

Висновок

Зазвичай частину майна, що належить чоловікові та дружині на праві особистої приватної власності, становить майно, яке було набуте ними до моменту реєстрації шлюбу. Проте це не означає, що все майно, набуте вже після реєстрації шлюбу, матиме статус спільного сумісного. Так, досить поширеною підставою набуття особистої приватної власності одним із подружжя є отримання ним майна як спадщини чи подарунка. Крім згаданих випадків набуття майна кожним з подружжя до шлюбу або на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, за правилами ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини та чоловіка слід вважати: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (щоправда, суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії чи нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (веденням домашнього господарства, вихованням дітей тощо) сприяв її одержанню; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди; страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Размещено на Allbest.ru