Загально-теоретична характеристика прав людини в сфері соціального забезпечення України

У Декларації встановлено, що "кожна людина має обов'язок перед суспільством". Взаємозумовленість прав особистості і обов'язками перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити "вільний і повний розвиток особистості". Відсутність детального трактування обов'язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача знову затвердити віру в права людини, тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення [22, 264-266].

Співвідношення прав особистості і держави. Трактуючи права і свободи людини як невід'ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави.

Вони виражаються в наступному: 1) гуртуються на законі, 2) здійснюються з метою поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод.

Декларація підкреслила універсальний характер прав і свобод, заборонила будь-які винятки в їхньому наданні і розповсюдженні на будь-яку людину, незалежно від статусу території проживання. Таким чином, народи колоній і інших залежних територій уперше були проголошені суб'єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні і культурні права, показала їхній взаємозв'язок із цивільними і політичними правами і необхідність для забезпечення гідності людини.

Поряд із Загальною декларацією з прав людини Організація Об'єднаних Націй розробила міжнародну угоду, а згодом дві угоди про права людини. У цих угодах права і свободи людини, проголошені в Загальній декларації, закріплювались у вигляді договірних норм.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, тексти яких були прийняті 16 грудня 1966 року, були ратифіковані Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 і вступили в силу 3 січня 1976 року. Отже, у вигляді звичаєвих і договірних норм у сучасному міжнародному праві були закріплені невід'ємні права особи. Особливістю цих норм є те, що вони зумовлюють права та обов'язки держав не тільки в їх взаємовідносинах, а й у поводженні з фізичними особами.

Ця особливість має вираження в тому, що обмеження невід'ємних прав неприпустимі, а в деяких випадках можливі тільки за допомогою закону, який, як наголошується у Загальній декларації прав людини, може бути прийнятий "з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві". Обмеження не повинні призводити до знищення прав, встановлених міжнародним правом. Окремі припустимі обмеження прав людини регламентуються у Міжнародних пактах про права людини. Так, свобода пересування, зазначена а Пакті про громадянські і політичні права, може бути обмежена з метою охорони державної безпеки, суспільного ладу, здоров'я чи моральності населення або прав і свобод інших.

Правова сутність цих актів багатопланова, але вона має насамперед три найважливіші аспекти:

1. Найменші порушення будь-яких видів основних прав і свобод щодо будь-якої людини ведуть або можуть вести до порушення всієї системи прав і свобод і зрештою до трагічних акцій щодо всього людства. Тому має бути надійний механізм захисту кожного з основних видів прав людини, має діяти принцип: "Всі права людини - для кожного".

2. Поряд з національними засобами забезпечення і гарантування прав, насамперед національними конституціями, законами і судами, мають діяти міжнародно-правові способи і засоби гарантування прав як фактори недопущення, відвернення внутрішніх національних конфліктів, згубних для нації.

3. Визначаючи людину найвищою соціальною цінністю і поважаючи її права, народи світу завдяки Загальній декларації прав людини мають сприяти не лише збереженню людини і людства, а й соціальному прогресові, поліпшенню умов життя [17, 56-58].

До норм, які слугують спільній боротьбі держав з грубими масовими порушеннями прав людини, які можуть негативно вплинути на систему міжнародних відносин відносять такі, що містяться у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р., Міжнародній конвенції про запобігання злочинам апартеїду та покарання за них 1973 р., Конвенції про запобігання злочинам геноциду та покарання за них 1948 р., Конвенції про незастосування строку давності до військових злочинів проти людства 1968 р., а також у деяких інших договорах.

Водночас з підготовкою проектів Міжнародних пактів про права людини ООН розробила цілу серію міжнародних документів, що стосуються забезпечення невід'ємних прав і основних свобод людини. У зв'язку з тим, що ряд країн допускає грубі і масові порушення прав людини, які негативно впливають на всю систему міжнародних відносин або являють, або можуть являти загрозу міжнародним миру і безпеці, у рамках ООН були підготовлені та відкриті до підписання конвенції про співробітництво держав у боротьбі з такими порушеннями. З досвіду злочинів фашизму у роки Другої світової війни геноцид був визнаний злочином проти людства, і держави зобов'язалися співробітничати для боротьби проти нього у Конвенції про запобігання злочинам геноциду та покарання за нього 1948р. Політика апартеїду, здійснювана урядом ПАР, також була визнана злочином проти людства, і держави зобов'язалися вжити всіх заходів для ліквідації цієї політики в Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р.

Були розроблені і прийняті конвенції про ліквідацію таких масових і грубих порушень прав людини, як дискримінація за ознакою раси, статі, релігії. Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародну конвенцію про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1965 р., у якій держави визнали, що "дискримінація людей за ознакою раси, кольору шкіри або етнічного походження є перешкодою для дружніх і мирних відносин між націями і може призвести до порушень миру і безпеки серед народів, а також гармонійного співіснування осіб навіть усередині тієї самої держави" і зобов'язалися вжити всіх необхідних заходів для ліквідації расової дискримінації.

Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., у якій держави-учасниці визнали, що дискримінація жінок порушує принципи рівноправності, людської гідності, зобов'язалися усіма відповідними способами проводити політику ліквідації дискримінації жінок.

Генеральна Асамблея прийняла Декларацію про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань 1981 р., у якій відзначила упевненість держав-членів ООН, що свобода релігії або переконань сприяє досягненню цілей загального миру, соціальної справедливості і дружби між народами та ліквідації ідеології і практики колоніалізму на основі релігії або переконань ліквідації її. Міжнародна організація праці прийняла Конвенцію про дискримінацію в галузі праці і занять 1958 р., а ЮНЕСКО - Конвенцію про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р., що передбачають зобов'язання держав щодо ліквідації дискримінації у зазначених галузях. Таким чином, у сучасному міжнародному праві були прийняті звичаєві та договірні норми, що забороняють грубі та масові порушення прав людини.

У межах ООН були розроблені документи, що конкретизують і передбачають зобов'язання держав з окремих прав і свобод, які було включено до Міжнародного біля про права людини. До таких документів належать Конвенція про права дитини 1989 р., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок 1979 р., Конвенція про статус біженців 1951 р., Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р. [23, 261-263].

Конвенція 1951 року про статус біженців, яка була підготовлена за рекомендацією заново заснованої Комісії Організації Об'єднаних Націй з прав людини, стала віхою у справі розробки норм поводження з біженцями.

У Конвенції встановлюються мінімально необхідні норми поводження з біженцями, в тому числі основні їх права. У ній також визначається правовий статус біженців і містяться положення про їх права на заняття, яке приносить прибуток, і соціальне опікування, про посвідчення особи і проїзні документи, про застосовуваність податків та їхнього права на вивіз свого майна в іншу країну, в яку їм надано право в'їзду для поселення.

У Конвенції забороняється висилка або примусове повернення осіб, які мають статус біженців. У її статті 33 передбачається, що "країни, які домовляються, не будуть ніяким чином висилати чи повертати біженців на кордон країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека через расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи чи політичних переконань". Стаття 34 стосується натуралізації й асиміляції біженців. В інших положеннях Конвенції розглядаються такі права біженців, як право звернутися до суду, право на освіту, соціальне забезпечення, житло і свободу пересування [13, 113].

Конвенція 1961 року про скорочення безгромадянства. Держава-учасниця цієї Конвенції погоджується надавати своє громадянство особі, яка народилася на її території, бо інакше вона не мала б громадянства. Держава погоджується також при дотриманні деяких умов не позбавляти особу її громадянства, якщо таке позбавлення громадянства робить її апатридом. У Конвенції передбачається, що особа чи група осіб не повинні позбавлятися свого громадянства на расовій, етнічній, релігійній чи політичній підставі.

Розглянемо детальніше один із актів міжнародного права, що містить норми, які регулюють конкретні права людини, а саме Конвенцію про права дитини 1989 р. Діти, їхній добробут і права, завжди знаходилися у центрі уваги Організації Об'єднаних Націй з часу її створення у 1945 році. Одним з перших актів Генеральної Асамблеї було утворення Дитячого фонду Організації Об'єднаних Націй /ЮНІСЕФ/, який зараз є головним механізмом міжнародної допомоги дітям.

Прийнята Генеральною Асамблеєю у 1948 році Загальна декларарація прав людини визнає, що діти мають бути об'єктом особливого піклування й допомоги. З того часу Організація Об'єднаних Націй забезпечує захист прав дітей на підставі таких міжнародних договорів широкого характеру, як Міжнародні акти про права людини, а також документа, безпосередньо присвяченого правам дітей,- Декларації прав дитини 1989 року.

Конвенція про права дитини розвиває далі положення Декларації, покладаючи на держави, що її прийняли, правову відповідальність за їх дії стосовно дітей.

Конвенція є новою загальною основою дій для всіх, хто активно відстоює вищий пріоритет зусиль із заохочення та захисту прав дитини, включаючи представників законодавчих органів, педагогів, духовних лідерів, засобів масової інформації, приватні організації тощо.

Хоча в Конвенції встановлені загальні норми, у ній також враховано різні культурні, соціальні, економічні й політичні реалії окремих держав, внаслідок чого на основі спільних для усіх прав кожна держава може обирати власні національні засоби виконання цих норм. Головна мета Конвенції полягає у максимальному захисті інтересів дитини.

Позитивна й прогресивна за своїм підходом Конвенція закликає держави, що її ратифікували, створювати умови, за яких діти можуть брати активну і творчу участь у соціально- політичному житті своїх країн.

За Конвенцією дитиною є кожна особа віком до 18 років, якщо тільки національним законодавством не встановлено більш ранній вік досягнення повноліття. Охоплюючи весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини, Конвенція визнає, що реалізація одного права невіддільна від реалізації інших. Вона показує, що необхідна дитині для розвитку її інтелектуальних, моральних і духовних здібностей свобода вимагає, крім іншого, здорової і безпечної оточуючої обстановки, доступу до охорони здоров'я і забезпечення мінімальних норм харчування, одягу, житла.

Конвенція охоплює нові галузі. Вона встановлює право дитини брати активну участь у власному розвитку, висловлювати власні переконання і домагатися того, щоб вони були враховані у прийнятті рішень, які стосуються його життя.

Деякі галузі з ряду інших є досить істотними, Конвенція виходить за межи діючих правових норм і практики. Сюди входять її положення, що стосуються права на життя, виживання і здоровий розвиток, право на ім'я і громадянство з моменту народження, право, пов'язане з усиновленням, права неповноцінних дітей і дітей біженців, а також дітей, які вчинили правопорушення.

Вона розширює правові межі прав людини, захищаючи дітей від усіх форм експлуатації. Розглядаючи питання про дітей представників національних меншин і груп корінних народів, а також проблеми зловживання наркотиками і відсутності піклування про дітей.

Конвенція визнає першочергову роль сім'ї і батьків у піклуванні про дітей і захисті їх, а також обов'язок держави допомагати їм у виконанні їхніх обов'язків.

Висновки

Резюмуючи усе вище сказане, потрібно відзначити, що права людини в соціальній роботі - це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати "людський вимір" до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є визначеним нормативним виміром її соціально-культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей.

Питання прав людини на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері прав особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Права людини можна визначити, як можливості людини діяти певним чином або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб.

Поняття про права людини включає два аспекти. Перший означає, що людина має невід'ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це, зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності. Другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься в законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні. Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода суб'єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний порядок.

Права людини торкаються різних аспектів її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги при забезпеченні, охороні й захисті прав. Тому поділ прав людини на певні групи має не тільки пізнавальне, але й практичне значення. Кожна країна світу, яка взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, в тому числі й з прав людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Норми, що містяться в міжнародних документах і обов'язкові для законотворчості розвинутих держав є міжнародними стандартами. Як визнано у літературі, цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості. Отже, міжнародними стандарти - це обов'язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені універсальними і регіональними міжнародно-правовими актами права і свободи, а також не зазіхати на такі права і свободи.

Загальновизнані норми прав людини в соціальній роботі притаманні як міжнародному, так і внутрішньодержавному праву. Вони відбивають історично досягнутий рівень демократії та гуманності суспільства на міжнародному та внутрішньодержавному рівні. Завдяки цьому останні мають особливі юридичні властивості. Ні міжнародний договір, ані внутрішньодержавний закон не можуть обмежити права людини.

Права людини не мають обмежувального характеру, вони також не є незмінними; вони, за своєю природою, динамічні, хоча, разом з тим, вони у будь-якому випадку мусять мати фундаментальну природу та бути націленими на захист гідності людини. Крім того, будь-яке право людини має бути чітко визначене і розмежоване. Тобто, воно має бути таким, щоб конкретна людина чи група людей мали змогу на практиці звернутися до цього права, щоб були установи, до яких можна було б звернутися зі скаргою на порушення цього права, тобто необхідним є передбачення механізму узгодження цього права з існуючими правами людини та впровадження і захисту.

Список використаних джерел

1. Абрамов Є.І. Міжнародно-правове регулювання: теоретичні проблеми // Право України в контексті європейської інтеграції. - Х.: УАФТП, 2006. - С. 184-186.

2. Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник. - 2-ге вид., стер. - К.: Вікар, 2004. - 725 с.

3. Броунлі Я. "Міжнародне право". - М., 1977. - 543 с.

4. Волович В., Юрченко О. Україна: тенденції соціального розвитку // Політологічні читання. - 1992. - № 2. - С. 8-10.

5. Євдокимов В.О. Право як феномен соціального регулювання та його вплив на розвиток суспільства і держави // Адвокат. - 1997. - № 2. - С. 11-12.

6. Жан Пикте. Развитие и принципы международного гуманитарного права: Курс, прочитанный в июле 1982 г. в Страсбургском университете в рамках информационной сессии, организованной Международным институтом прав человека. - М., 1994. - С. 1-2.

7. Загальна декларація прав людини // Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів. - М., 1990. - С. 56-57.

8. Карташкін В.А. Міжнародний захист прав людини (Основні проблеми співробітництва держав). - М., 1976. - С. 12-14.

9. Киселев И.Я. Сравнительное и международное право. Учебник для вузов. - М.: Дело, 1999. - 728 с.

10. Колодій А.М. Права людини і громадянина: Навч. посіб. А.М. Колодій, А.Ю. Олійник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 125 с.

11. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. - К.: Атіка, 2005. - 456 с.

12. Котюк В.О. Теория права: курс лекцій - К.: Вентурі, 1996. - 370 с.

13. Кофейчикова, Основи Конституційного права України, К.: ЮРінком, - 1997. - 205 с.

14. Мамут Л.С. Етатизм и анархизм как типы политического сознания. - М., 1989. - С. 67-70.

15 Муса Аль-Сулайбі. Юридична природа міжнародних стандартів прав людини // Право України. - 2000. - № 9. - С. 11-12.

16. Науково-практичний коментар до законодавства України про права людини / Стичинський Б.С., Ротань В.Г. - К.: АСК. 2002. - 890 с.

17. Нерсесянц B.C. Права человека в истории политической и правовой мысли // Права человека в истории человечества и в современном мире. - М., 1989. - 245 с.

18. Права людини в документах ООН // Амстердам. - К.: Укр. - Америк. бюро захисту прав людини, 1997. - С. 23-24.

19. Решетов Ю.А. Из опыта Европейского суда по правам человека // Бюллетень Министерства юстиции Российской Федерации. - 2001. - № 2. - С. 103-105.

20. Роик В.Д. Эволюция систем социального страхования в Западных странах // Труд за рубежом. - 1994. - № 3. - С. 13-14.

21. Силин А.А., Некипелов Д.С. Современные тенденции в регулировании правовых отношений в мире. - 2000. - №2. - С. 17-19.

22. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; за заг. ред., В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 368 с.

23. Теория прав человека // Ин-т. гос. и права РАН; Отв. ред. Е.А. Лукашева. - М.: Норма, 1996. - С. 10.

24. Узун Ю.В. Концепт "громадянське суспільство": принципи сучасної теоретико-методологічної парадигми // Держава і право. Юридичні і політичні науки: Зб. наук. пр. - 2003. - Вип. 21. - С. 612-617.

25. Фулей Т. Загальнолюдські (загальноцивілізаційні) принципи права: деякі теоретичні аспекти // Там само. - 2003. - № 7. - С. 24-29.

26. Цесарський Ф.А. Права людини. - Х., 2004. - 200 с.

27. Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини // Право України. - 1994. - № 10. - С. 18-20.

28. Шульженко Ф.П. Історія політичних і правових вчень. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 356 с.

29. Щетинина А.А. Социальная работа и право. - 1997. - №2. - С. 21-26.

30. Якубенко В.С. Напрями підвищення ефективності реалізації принципів соціальної держави // Укр. право. - 2003. - № 1. - С. 100-106.

Размещено на Allbest.ru