Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальнотеоретична характеристика романо-германської правової сім'ї

1.1 Виникнення романо-германської правової сім'ї

1.2 Поняття та ознаки романо-германської правової сім'ї

Розділ 2. Система права континентальних країн Європи

2.1 Правові системи романо-германської правової сім'ї

2.2 Структура системи права континентальних країн Європи

Розділ 3. Особливості романо-германського поділу на публічне та приватне право

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Романо-германська правова система є, мабуть, найбільш древньою і широко розповсюдженою у світі. Це пояснюється не лише її історичними коренями. Система відрізняється нормативною упорядкованістю й структурованістю джерел, стійкими демократичними правовими принципами, забезпеченням строгої юридичної техніки. Носіями і рушійною силою даної системи були найбільш могутні держави: два тисячоріччя тому Римська імперія, а потім зароджуються й розвиваються держави Європи - Франція, Німеччина й інші, їхній вплив на життя Європи й країн інших континентів, як у культурологічному змісті, так і у військово-політичному й економічному, був беззаперечним. Романо-германская система права набула характеру універсальної, зрозуміло, з тими особливостями й модифікаціями, яким вона піддавалася в різних регіонах світу.

Актуальність теми дослідження. Традиційно в усіх науках базові (тобто загальнотеоретичні) дисципліни вважались ключовими об'єктами досліджень, оскільки саме вони визначали загальний контекст розвитку та перспективи цих наук. В системі юридичних наук до таких дисциплін належить історія держави і права, рівно як і теорія держави і права. Обидві ці дисципліни приділяють значну увагу вивченню правових систем світу. Це не є випадковим, оскільки саме правові системи є основою правової культури. Без їх вивчення залишаться незрозумілими минуле, сучасний стан та подальші перспективи розвитку як окремих національних законодавств, так і права у світовому масштабі.

Таким чином, актуальність теми даного дослідження (континентальна або романо-германська правова система) не потребує спеціальних підкріплень. До того ж, на сучасному етапі, в зв'язку з процесами глобалізації, що охопили різні сфери життя суспільства, в тому числі і правову, знову постає завдання провести порівняльну оцінку різних правових систем, вибрати з них найкраще, відкинути застарілі та недемократичні положення і норми, щоб на основі синтезу кращих елементів різних правових систем створити універсальну правову систему, яка буде найбільш оптимальною для всіх країн.

Мета та завдання курсової роботи. Мета та завдання дослідження визначені з урахуванням стану наукової розробки та актуальності теми континентальної (романо-германської) правової системи. Нашою метою є дослідити витоки,історію розвитку,структуру та сучасний стан романо-германської правової системи з урахуванням загальних тенденцій у розвитку права в світі. У відповідності до поставленої мети було визначено наступні завдання:

- дослідити витоки та історію формування романо-германської правової системи;

- виявити причини, що обумовили сучасний стан континентальної правової системи шляхом огляду історичного розвитку даної правової системи;

- встановити зв'язки романо-германської правової системи з іншими правовими системами світу;

- дослідити структурні особливості романо-германської системи права.

Об'єктом дослідження є романо-германська правова система. Причому вона досліджується в зв'язку з іншими правовими системами світу, на основі порівняльної оцінки низки своїх структурних елементів.

Предметом дослідження є наявна і науково вивчена інформація про розвиток та сучасний стан романо-германської правової системи; дані, що констатують вплив даної правової системи на стан моралі, правосвідомості та правопорядку європейського суспільства.

Методологічною базою роботи є хронологічний, об'єктивний, структурно-системний та порівняльний методи.

германський право публічний приватний

Розділ 1. Загальнотеоретична характеристика романо-германської правової сім'ї

1.1 Виникнення романо-германської правової сім'ї

Романо-германський тип правової системи сформувався в XII - на початку XIII ст. Її основою стало римське право, під рецепцією якого слід розуміти застосування норм римського права, що почалося в низці країн в умовах середньовіччя. Підставами рецепції стали умови економічного та заснованого на ньому соціального життя Західної Європи: розвиток торгівлі, ремесел, зростання міст, а, також, властивості самого римського приватного права, що виникли в результаті певних економічних умов.

Крім економічних причин, існували і соціально-культурні передумови запозичення Європою римського права. Розвиток освіти, мистецтва, культури сприяв сприйняттю римських юридичних концепцій, поглядів, понять, конструкцій.

Формування спочатку ідеї, а згодом і самої романо-германської системи права (вже на законодавчому рівні) можна поділити на певні історичні етапи:

1) період простого права;

2) період формування загального права університетів;

3) період законодавчого права [15, с.448].

На першому етапі елементи, що започаткували створення романо-германської системи права, мали характер звичаєвого права. Спочатку варвари і римляни жили кожен за своїми законами. Але з прийняттям варварами християнства спосіб життя населення почав поступово змінюватись. На зміну примітивному приватному праву прийшли звичаї, притаманні певним територіям. Існують документи, за допомогою яких ми маємо змогу прослідкувати стан як римського права, так і права варварів. До них належать компіляції Юстиніана (Кодекс, Дигести, Інституції, опубліковані з 528 по 534 р. та доповнені серією новел) у Візантії, Молитовник Аларіха (506р.) у Франції та на Іберійському півострові представляють римське право.

Разом з тим, більшість германських племен починаючи з VI ст. також вже мали свої закони (закони варварів), процес створення яких продовжувався до XII ст. Але ці закони регулювали дуже незначну частину суспільних відносин, що перешкоджає нам повно дослідити за ними стан права цього періоду. Римські ж компіляції, навіть в спрощеному виданні Аларіха, скоро виявились занадто складними, і, згодом були модифіковані для більш простого застосування їх на практиці населенням. Нове право мало усну форму та було лише місцевого значення. Спроби вождів систематизувати та зробити єдиний звід норм для підданих латинського та германського походження виявились невдалими і більше не повторювались. Та й сенсу уточнювати та фіксувати ці норми не було, тому що у вирішенні судових справ пріоритет мали поза правові засоби - «судження Боже», «присяги сторін», «процедура очищення», «судове випробування», «сваволя місцевої влади».

В період раннього середньовіччя суспільство повернулось до примітивного стану правової культури. Право ще існувало, про що свідчить наявність інститутів, що були покликані його створювати, та панування права вже не було. Сам ідеал суспільства, заснованого на праві було відкинуто, натомість основою християнського суспільства стало братерство і милосердя. Святий Павло в своєму першому «Посланні до коринфян» радив віруючим підкоритися посередництву пасторів чи своїх святих братів, а не звертатися в суди. Святий Августин захищав той же тезис. За німецькою приказкою XVI ст.: «Юристи - погані християни». Хоча її застосовували переважно до романістів, приказка все одно відноситься до всіх юристів: саме право вважалось поганою річчю [10, с.480].

Створення романо-германської системи права пов'язано з відродженням, що почалося в XII - XIII ст. на Заході Європи, переважно в юридичній сфері. Нове суспільство зрозуміло необхідність права для порядку та безпеки, яких потребує Божественний замисел. Ідеал суспільства, заснованого на братерстві та милосерді було відкинуто. Церква стала більш чітко розмежовувати світське суспільство і суспільство віруючих; суд сумління і правосуддя, створила в цей період приватне канонічне право. В XIII ст. релігію і мораль вже перестали змішувати з громадянським порядком і правом. За правом знову було визнано його важливу роль і автономію, які віднині стали характерними рисами західної думки і цивілізації.

Зародження романо-германської системи права не є результатом утвердження королівської влади чи централізації. В цьому полягає її відмінність від англійського права, де розвиток загального права був пов'язаний з посиленням королівської влади та із існуванням централізованих королівських судів. На Європейському континенті не було нічого подібного. Формування романо-германського права відбувалося в умовах роз'єднаності країн Західної Європи і панування переконання, що таке об`єднання неможливе. Підґрунтям розвитку системи цього права служили переважно спільна культура і традиції, що було зумовлено географічною близькістю цих країн та спільними тенденціями їх історичного розвитку. Романо-германська правова система виникла і продовжувала існувати незалежно від будь-яких політичних цілей, тобто - формувалася стихійно.

Наступним етапом розвитку романо-германської системи права став період формування загального права університетів, що були головним джерелом розповсюдження нових ідей. Першим і найбільш відомим був Болонський університет в Італії [8, с.320].

В університетах право розглядали як модель соціальної організації. Його вивчення залишало поза увагою процесуальні процедури, докази, способи виконання (ці питання залишались для адміністративної регламентації), концентруючи увагу на судовому розгляді чи виконанні прийнятих рішень. Університетська наука розглядала право в зв`язку з філософією, теологією, релігією. Вона вказувала суддям як вирішувати справи на основі справедливості, встановлювала правила, якими добропорядні люди повинні були керуватися у своєму соціальному житті. Право, як і мораль, - це належне (яким повинно бути), а не існуюче (яке є). Чи можливе викладання моралі, що описує лише те, що людина звичайно робить, без вказівки на те, як потрібно чинити та жити? Ми вважаємо, це справедливо по відношенню до права.

В більшості країн континентальної Європи право в цей час було в хаотичному, невизначеному стані, було роздробленим, іноді варварським. Під загрозою залишитись місцевими школами процесуального права, що не мали авторитету, престижу, університети повинні були викладати дещо нове, відмінне від місцевого права. Більш того, щоб вийти за рамки відсталого позитивного права було відновлено дослідження римського права, з яким було легко ознайомитися: норми кодифікацій Юстиніана були викладені мовою, яку Церква зберегла і спростила; мовою, якою користувались всі канцелярії і всі вчені - тобто на латині.

Римське право довгий час піддавалось критиці з боку Церкви. Вважалось, що воно створено язичницьким світом, а отже є плодом цивілізації, яка не знала Христа, що в його основі лежить філософія, яка суперечить поглядам Євангелія, святих отців Церкви і християнства. Але Фома Аквінський на початку XIII ст. поклав край цій критиці. Його праці, що базувались на працях Аристотеля, доводили, що дохристиянська філософія, яка базувалась на розумі, значною мірою відповідала Божественному закону і сприяли «вигнанню чортів» з римського права. З цими працями зникла остання перешкода на шляху відродження римського права. Отже, було покладено початок його вивченню та впровадженню в практику [1, с.455].

До XIX ст. римське право викладалося у всіх університетах континентальної Європи. Воно складало основу освіти, в той час як національне право стало другорядним. Феномен відродження викладання римського права вийшов за рамки Болонського університету з одного боку, та за межі XII - XIII ст. - з іншого.

Поглиблене вивчення римського права обумовило те, що виникли різні правові школи, які мали відмінні погляди на значення рецепції римського права для практичного застосування. Велику роль в «очищенні», переробці і пристосуванні римського права до умов життя в XIV ст. відіграла школа глосаторів, що поставили за мету встановити початковий зміст римських законів. Її діяльність продовжила школа постглосаторів. Таким чином, право було підготовлене до нового розвитку, зокрема - появи нових галузей права (торгове право, міжнародне приватне право), і, в той самий час систематизоване і приведене в стан, що контрастує з казуїстичним і емпіричним духом юристконсулів Риму. Віднині під назвою „ususmodernus Pandectarum” в університетах викладалося римське право, сильно змінене під дією канонічного права.

Розглянута еволюція дає нам змогу зрозуміти, що ж насправді представляє з себе романо-германська система права. Ця система - величне творіння європейської науки, що намагається вказати юристам мету їхньої діяльності, словник і методи, орієнтувати їх у пошуках справедливих рішень. Університети не мали за мету створення позитивного права, вони не створювали обов'язкові норми для суддів і юристів-практиків у всіх країнах. Вони намагалися, спираючись на римські тексти, знайти найсправедливіші норми, що б відповідали новому суспільному порядку. Ці характерні риси романо-германської правової системи важливо відмітити в наш час, коли знову почали говорити про Європу та європейське право. Романо-германська система права об'єднала народи Європи, зважаючи на існуючі між ними відмінності, без яких Європа не була б тим, чим вона є, і такою, якою ми хочемо її бачити [18, с.464].

Епоха Ренесансу, або Відродження (почалася в Італії на рубежі XIII - XIV століть, а потім поширилася по всій Західній Європі) покінчила з релігійним середньовічним пануванням, звернувшись до гуманітарних досягнень античності. Розвиток юридичного світогляду, виникнення на його основі теорії природного права (як сили, що висунула на перше місце розум, який творить право, верховенство закону і вимогу кодифікації законодавства), сприяли формуванню правової культури європейських спільнот, новому їх зльоту. Поряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Європа виробила нові норми публічного права, що виражають природні права людини і гарантують свободу особистості. Місце пріоритетів римського права посіли принципи права, що відображують раціональні засади не минулого, а сучасного життя.

Основи системи національного права країн континентальної Європи були закладені в буржуазну епоху, коли суспільні відносини досягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала перевагу керуватися результатом систематизації правових норм.

Період формування законодавчого права почався під впливом ідей школи природного права, одним із найважливіших досягнень якої стала кодифікація. Кодифікація є природним завершенням концепції, що лежить в її основі та багатовікової творчості університетів. Протягом шести століть в університетах викладалось право, що було зразком справедливості. З великим терпінням цю ідею втолковували юристам, в результаті чого вони почали сприймати її як ідеальний зразок права [11, с.330].

Чому ж сьогодні, коли розум наш досяг розквіту і править світом, не створити зразкове право університетів, доповнене і уточнене школою природного права, діючим реальним правом, що використовується на практиці різними націями? З цієї точки зору школа природного права вперше робить переворот в історії, намагаючись зробити діючим ідеальне право університетів. Можна сказати, що вперше виник і інтерес до позитивного права. Вперше також стало допускатися, що суверен може створювати право. Але, вважалось, що ці повноваження надаються суверену для закріплення принципів природного права. На думку філософів, тут справа в створенні кодексів, що відповідають природі, санкціоновані розумом і гарантовані свободою. Але ж, отримавши такі повноваження влада може відступитись від встановленої цілі, законодавець може використати її для змін основ суспільства, не піклуючись про «природні права» [14, с.317].

Кодифікація - це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичним архаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважали практиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватних компіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лише часткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування не могли задовольнити запити школи природного права.

Для того, щоб кодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку, кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити - навіть на шкоду привілеям старого порядку - нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції в період Революції і особливо в епоху Наполеона). Прусське земельне уложення 1794 р. не мало успіху, тому що не було виконане перше з вказаних вище умов. Австрійське Громадянське уложення 1811 р. мало дуже обмежене значення в силу відсутності другої умови.

Метою кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце «ususmodernus» вона повинна була поставити «ususnissimus Pandectarum». Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання «приватного звичаю», зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву «національного духу» - це відбивало загальний контекст розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була не кодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а також позиція, яку зайняли університети після кодифікації [26, с.278].

Кодифікація і весь наступний законодавчий розвиток викликали появу одночасно законодавчого позитивізму і юридичного націоналізму, в якому, як здавалось, могла потонути ідея про існування юридичної спільності між європейськими націями (тим більше між неєвропейськими) і в рамках цілої романо-германської правової сім'ї. У всіх європейських країнах, в різній мірі, право було представлено указами суверена, але перестало асоціюватися зі справедливістю. Така зміна позиції проявилася у кожній країні лише після проведення національної кодифікації. Самі ж кодекси, навпаки, часто створювались на основі порівняльного правознавства. Іноді, як зразки для тих чи інших кодексів використовувались і кодекси інших країн. Ця практика свідчить про зв'язок між усіма правовими системами, які входять до романо-германської правової сім`ї. З іншого боку, вона не приймає доктрину, за якою можливим є зосередження на національному праві, відмовившись, таким чином, від своєї постійної ролі - розвивати юридичну науку і удосконалювати право [16, с.360].

В наш час юристи все більш відкрито визнають провідну роль доктрини і судової практики у формуванні та еволюції права. Жоден один юрист не вважає, що лише законодавчі тексти важливі для знання права. Навіть у сфері кримінального права, де діє принцип «немає злочину, якщо він не передбачений законом», все більш широкі повноваження надаються суддям чи адміністрації по визначенню міри покарання і його застосування, що фактично ставить право у значну залежність від ідей тих, хто покликаний його реалізовувати. Існування численних міжнародних конвенцій і розвиток порівняльного правознавства примушують суддів все частіше і частіше цікавитись тим, як розуміється і тлумачиться право в інших країнах.

Таким чином, «юридичний націоналізм» відступає, і можна вважати, що криза, викликана європейськими кодифікаціями XIX і XX ст., мала тимчасовий характер.

Відродження ідеї природного права, яке відбувається в наш час на практиці є відродженням ідеї єдиного права, відновленням усвідомлення того, що право не потрібно розуміти як дещо ідентичне закону і те, що має в силу цього національний характер.

Зараз демократичні традиції романо-германського права поповнилися ідеями створення «європейського будинку», Євросоюзу, що веде до правової інтеграції країн, подоланню національно-державних кордонів, а разом з ними і «правового націоналізму». Основами інтеграції виступають як загальні принципи, «дух» римського права, так і норми англійського прецедентного права. Третє тисячоліття, в яке вступив світ, стане новим етапом розвитку романо-германської правової системи, ознаменованим зближенням, гармонізацією та уніфікацією законодавчих комплексів континентально-європейських країн і побудовою загальноєвропейської правової системи. Початок цього уже позначений введенням загальноєвропейської валюти (євро), розробкою і прийняттям Євроконституції, впровадженням єдиного громадянства та можливістю безвізового переміщення громадян Євросоюзу в рамках союзу. Складним залишається питання подальшого розширення інтеграційних тенденцій в праві в зв'язку із наростанням ізоляціоністських настроїв серед громадян Євросоюзу та посилення антиглобалістських рухів у світовому масштабі [22, с.321].

Отже, становлення романо-германської правової системи пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

1.2 Поняття та ознаки романо-германської правової сім'ї

Романо-германський тип (сім'я) правових систем - сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі давньоримського цивільного права і його пристосування (у поєднанні з канонічним правом, доктринальним правом університетів і місцевих норм-звичаїв) до нових національних умов при домінуванні закону серед інших джерел права [3, с.651].

Ознаки романо-германського типу (сім'ї) правових систем;

1) виник у континентальній Європі внаслідок загальності розвитку суспільств і держав під сильним впливом римського соціального і правового порядку; поширився на Центральну і Південну Америку (колишні колонії Іспанії, Португалії і Франції), значну частину Африки, країни Близького Сходу, Японію, Індонезію, Південну Корею, Таїланд;

2) розвинувся на основі рецепції (від лат. - прийняття) давньоримського цивільного права, його ідей, принципів та інститутів. Римське право було сприйнято завдяки його популяризації в університетах - італійських, французьких, німецьких (ХІІ-ХІІІ ст.). Велику роль в "очищенні", переробці і пристосуванні римського права до умов життя (в тому числі до місцевого звичаєвого права), особливо в XIV столітті, відіграла школа юристів-глосаторів, діяльність якої продовжила школа постглосаторів, які на рівні культури епохи Відродження відпрацювали логічні принципи, конструкції, узагальнили формули римського приватного права.

Істотний внесок у становлення права континентальної Європи здійснило канонічне середньовічне право завдяки величезному впливу католицької церкви і найширшої юрисдикції церковних судів (особливо в Іспанії). Канонічне право (його основне джерело - Біблія) як система канонів - правил, що встановлені церквою і стосуються устрою церкви і життя вірян (шлюб, заповіт), ґрунтувалося на принципах римського права, вивчалося в університетах нарівні з римським цивільним правом. У результаті в одних країнах континентальної Європи римське право стало чинним (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія), в інших (Франція) визначило напрям змісту національного права, що формувалося. Завдяки канонічному праву були створені нові юридичні конструкції, наприклад, інститут вини;

3) основним джерелом (формою) права є нормативно-правовий акт. Інші джерела права (звичай, узагальнення судової практики, нормативний договір) посідають підлегле місце стосовно закону як провідного нормативно-правового акту, норми якого формулюються законодавцем - представницьким органом державної влади;

4) нормативно-правові акти супідрядні один одному за юридичною силою: конституційні закони - звичайні (поточні) закони - підзаконні акти. За конституцією визнана вища юридична сила (Конституція ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція Франції 1958 р., Конституція Швейцарії 1999 р. (набрала чинності 01.01.2000) та ін.);

5) поширеною є кодифікація нормативно-правових актів - ця ознака дає підставу називати правові системи цієї сім'ї кодифікованими.

Тут існують кодекси з високим рівнем узагальнення і систематизації значної частини законодавства. Їх особливості: 1) кодекси мають галузевий характер;

2) у них включаються як законодавчі акти парламенту, так і акти, створені в результаті делегованого законодавства (у тих країнах, де воно передбачено конституцією); 3) створюються кодекси і комплексно-галузевого характеру (комплексне законодавство). У Франції з п'яти наполеонівських кодексів три - Цивільний 1804р., Торговельний 1807 р. і Кримінальний 1810 р. - визнаються, як і раніше діючими, хоч і зазнали значних змін. У Німеччині продовжує діяти зі змінами і доповненнями (а їх понад 140) Німецький кримінальний кодекс (Strafgesetzbuch, автор Адольф Леонард), що набув чинності ще в 1871 р. і "пережив" п'ять реформ кримінального права. Інший кодифікований акт - Німецьке цивільне уложення 1896 р. (набуло чинності 01.01.1900, тому його називають у Німеччині "Уложення 1900 року" або "Кодекс 1900 р.) - більше як за 100 років існування піддавалося багаторазовим змінам і доповненням;

6) право має систему з чіткою структурою: публічне і приватне, їх галузі, підгалузі, норми права. Публічне і приватне право в усіх країнах романо-германської сім'ї містить майже ті самі основні галузі: конституційне, адміністративне, міжнародне, публічне, кримінальне, цивільне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, трудове право і т. д. Така однаковість спостерігається і щодо правових інститутів, наприклад, є інститут зобов'язального права як найважливіша складова цивільного права;

7) існує дуалізм права - наявність цивільного і торговельного права як відносно самостійних галузей за своєю природою, розвитком і практичною реалізацією.

Вважається, що окрім цивільного права необхідно розвивати торговельне право, оскільки торговельні відносини у світі динамічні, що вимагає:

а) швидкого оформлення угод; б) виконання оформлених угод; в) вирішення у спеціалізованих судах спорів, що виникли між сторонами. У Франції торговельне право як самостійна галузь склалося історично (в XI ст. торговці-професіонали обиралися на посаду судді в-консул і в для здійснення правосуддя у сфері торговельної та іншої комерційної діяльності), тому Торговельний кодекс Франції (1807 р.) діє і сьогодні. Хоч Швейцарія й Італія відмовилися від існування торговельного кодексу, інкорпорували норми, що регулюють торговельний обіг у єдиний Цивільний кодекс, проте їхні юристи, як і раніше, визнають існування торговельного права. Те саме спостерігається в Нідерландах, де при створенні Цивільного кодексу відбувся відхід від ідеї дуалізму в системі приватного права;

8) матеріальне право домінує над процесуальним правом (процесуальні галузі права розглядаються як похідні від матеріальних, що призначені їх "обслуговувати"), на відміну від англо-американського права, де переважає процесуальне право;

9) досконалою є юридична техніка, уніфікована термінологія, запозичена переважно з римського права. Юридична техніка увійшла в систему правових категорій країн романо-германського права лише на межі ХІХ-ХХ ст. Нині серед юристів романо-германського права поширений афоризм: "Право має техніку, і саме є технікою". Серед використовуваних понять у французькій правовій системі (справедливість, інтерес, громадський порядок, крайня необхідність, правила пристойності, провина, сумлінність та ін.) пріоритет віддається гнучким, еластичним поняттям. Гнучкість досягається формулюванням дефініцій із широким значенням, коли охоплюються відразу усі випадки - відомі і невідомі і для кожного з них пропонується трактування [15, с.448].

Отже, романо-германський тип правової системи виник в XII - на початку XIII ст. Романо-германська правова сім'я об'єднує правові системи всіх країн континентальної Європи (у тому числі і Росії) і протиставляється англосаксонському праву.

Ця правова сім'я виникла на основі рецепції римського права. Основне джерело права - закон (нормативно-правовий акт). Їй притаманне чітке галузеве поділення норм права. У свою чергу практично всі галузі права поділяються на дві підсистеми: приватне право і публічне право, хоча віднесення деяких галузей права до якої-небудь одній підсистемі дуже суперечливе і нерідко залежить від правового регулювання відповідної галузі в певній державі (наприклад, трудове право).

В системі органів держави проводиться чіткий поділ на законодавчі та виконавчі органи влади. Законотворчість і законодавство, як функція, монопольно належать законодавчим властям. Для більшості країн цієї сім'ї характерна наявність писаної конституції.

Розділ 2. Система права континентальних країн Європи

2.1 Правові системи романо-германської правової сім'ї

Романо-германська правова сім'я в світі є найбільшою сім'єю за кількістю держав, що до неї входять. Навіть відповідно до вузького розуміння складу романо-германської сім'ї до неї беззаперечно включають усі держави континентальної Європи. Разом з тим, практично усі дослідники погоджуються з думкою, що правові системи окремих країн романо-германської сім'ї інколи дуже сильно відрізняються одна від одної. Така ситуація призвела до численних пропозицій про поділ романо-германської правової сім'ї на підгрупи або, як їх ще називають, на підсім'ї.

Поділяти романо-германську правову сім'ю на підсім'ї пропонують практично усі відомі компаративісти. Більшість із дослідників, зокрема,

Р. Давид, Цвайгерт і Кьотц, М.Н. Марченко, М.В. Савчин, О.Ф. Скакун виділяють групи романських та германських держав. Деякі дослідники, такі як А. Есмен, Г. Сюзер - Холл, Д. Вігмор виділяють окремо слов'янську або руську підсім'ю. Не заперечуючи можливості існування таких поділів, на думку автора статті він не відбиває усі тонкощі та особливості правових систем європейських держав романо-германської правової сім'ї [17, с.19-22].

Нам здається, що іншим варіантом поділу романо-германської сім'ї на підсім'ї може бути поділ на північно-західну, південно-західну та східно-європейську підсім'ї. Цей поділ можна провести на підставі чотирьох основних параметрів державно-правового розвитку, які є тісно пов'язаними один з одним: географічного, історичного, економічного та релігійного.

Першою у запропонованій класифікації є група північно-західних держав, до якої входять Франція, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, Австрія, Бельгія, Люксембург та деякі інші. Крім спільного географічного розташування (на північ від Альпійської гряди) ці держави об'єднує схожий історичний економічний шлях розвитку, який не міг не вплинути на вибір релігії - в усіх цих державах переважає протестантизм.

Державність у цих країнах розвинулася дещо пізніше порівняно з південно-західними європейськими державами, які були колисками державних інститутів Стародавнього світу. Крім того, починаючи з самих перших етапів свого розвитку, зокрема з феодалізму, державний лад північно-західних європейських держав мав свої характерні риси - відносну децентралізованість та слабкість королівської влади, елементи станової феодальної демократії, боротьбу за інвеституру між світськими та церковними владиками.

Внаслідок більш холодного клімату зазначені держави досить швидко відмовилися від сільського господарства як основної економічної галузі та акцентували свою увагу на промисловості та торгівлі. Ця зміна класичних економічних пріоритетів призвела до більш швидкої появи на їхніх теренах буржуазії та кризи усієї феодальної системи, включно з послабленням королівської та папської влади. У північно-західній Європі зародився та поширився протестантизм, який охопив широкі кола різних верств суспільства та ще пришвидшив активність буржуазії та державно-правові реформи.

Саме у північно-західних європейських державах почалася хвиля буржуазних революцій, що змінили не лише форму їхнього державного правління з абсолютних монархій на республіки або обмежені монархії, а й суттєво вплинули на розвиток права. Багато класичних правових інститутів сучасності такі як права і свободи людини і громадянина, принцип розподілу влади в державі, відокремлення діяльності релігійних організацій від державних інститутів були започатковані та вперше реалізовані саме тут [12, с.925].

Рецепція римського права, проведення якої є безперечною ознакою включення правової системи держави до романо-германської правової сім'ї, відбувалася в цих державах дуже специфічно. Впливове міщанство (у феодальний період) а пізніше буржуазія (за нового часу) ставилися до римського спадку раціонально та утилітарно: запозичувалися не стільки правові норми та громіздкі правотворчі конструкції, скільки правові механізми та доктрини, на досвіді яких формулювалися існуючи місцеві звичаєві норми, які набагато краще відповідали вимогам свого часу та місцевим обставинам життя.

Через активний розвиток промисловості та торгівлі ці держави першими почали кодифікаційні роботи та уніфікацію правових норм, причому акценти в першу чергу ставилися на приватних галузях права - цивільному, сімейному, торгівельному тощо. Такий напрям у розвитку правової системи більше за все цікавив буржуазію та був вкрай необхідним для її успішної діяльності. Характерними рисами для правових систем цих держав є проголошення принципів святості приватної власності, свободи підприємницької діяльності, свободи договору, мінімальне втручання держави у підприємництво та торгівлю.

Не дивлячись на постійні зусилля в цьому напрямку, сильна буржуазія північно-західних європейських державне завжди мала значний вплив на державні інститути, а отже наполягала на запровадженні принципів невтручання державних органів в особисте життя, ринкової економіки з мінімальним державним впливом, дотриманні особистісних прав і свобод, переваг приватних галузей права над публічними, незалежної судової влади тощо. Саме цими тенденціями, наприклад, пояснюється визначна роль у правозастосуванні у цих державах нотаріусів, в тому числі й приватних, дії яких можуть створювати юридичні факти нарівні з державними органами [23, с.216].

Через свою консервативність та підтримку феодальної моделі суспільства католицизм дуже швидко втратив свої позиції серед новоствореної буржуазії а згодом і серед більшості населення північної Європи. А поширення протестантизму у північній Європі стало додатковим чинником відмежування її від південної Європи, і також не могло не вплинути на своєрідну еволюцію правових систем цих держав. Тут досить рано почалася секуляризація державних та правових інститутів, зменшення ролі церковного права, об'єднання галузей цивільного та сімейного права.

Правові системи південно-західних європейських держав романо-германської правової сім'ї мають дещо інші особливості розвитку, які, тим не менш так само логічно обґрунтовані специфікою еволюції їхніх суспільств.

В першу чергу потрібно зазначити що саме на півдні Європи створився та розвивався античний Рим. Звичайно, деякі землі північної Європи також входили до складу Римської імперії за часів її максимального розміру, але в багатьох випадках таке включення було формальним: населення цих територій не було повністю римським ані за національністю, ані за культурою, а само панування Риму було короткостроковим. Землі південної ж Європи входили до складу Римської держави століттями, а отже й вплив римського права, римської культури, римської моделі управління суспільством та державою тут був набагато більшим та стійкішим. Римські державно-правові традиції перейшли до південно-західних європейських держав плавно, досить суцільно й без століть перерви, як це було на півночі.

Рецепції римського права як цілеспрямованої діяльності тут практично не було, адже римське право на півдні Європи при переході від античності до середньовіччя повністю й не зникало [27, c.315]. Класичні римські кодекси на початку середньовіччя були вульгаризовані та оброблені відповідно до місцевих потреб, але все одне перенесли до південно-європейських правових систем значну кількість своїх правових норм та навіть цілих інститутів. Цей процес був жорстко узгоджений з нормами та доктринами християнства, адже з початку середньовіччя та до сьогодення держави цього регіону залишаються католицькими. Зрозуміло, що порівняно з середньовіччям роль церкви в регулюванні суспільних відносин та формуванні правосвідомості населення на сучасному етапі суттєво зменшилася. Починаючи з періоду революцій та нового часу на півдні Європи так само як і на півночі проводилася секуляризація. Однак тут її результати не були такими глобальними і католицька церква зберегла свою впливову роль.

На півдні Європи, особливо в Італії, не відбувалося й такого жорсткого протистояння фінансово впливової буржуазії та родової феодальної аристократії. Фактично, в багатьох випадках вони були поєднані, як, наприклад, родини Медичі та Борджіа, що теж можна відзначити як один із впливів Римської держави, де після реформ Сервія Туллія встановився саме такий суспільний лад при якому поняття знатності та багатства роду практично ототожнювалося. Як наслідок, південна Європи не зазнала бурхливих буржуазних революцій та стрімкої й радикальної зміни правової системи з феодальної до буржуазної.

В подальшому тенденція об'єднання владного та майнового впливу на державну політику й суспільство зберігалася недоторканою та благополучно дожила до наших днів. На відміну від північної Європи де політичні діячі займаються державною службою професійно десятиліттями, і особа частіше не змішує у своїй діяльності "великий бізнес" та "велику політику", у південній Європі на високі посади у ієрархії державної служби претендують бізнесмени, як, наприклад, колишній прем'єр-міністр Італії С. Берлусконі [24, с.224].

Якщо розвиток правових та державницько-управлінських інститутів у північній Європі відбувався революційними стрибками, то у південній мала місце поступова плавна еволюція, при якій державницько-правові традиції змінюються та поступово трансформуються під впливом обміну досвідом з сусідами. Наприклад в межах однієї Італії століттями існували пліч-о-пліч торговельні республіки та монархічні князівства; типові феодальні інститути сюзеренітету-васалітету та вільні купецькі корпорації з цивільними правовідносинами рівня будь-якої північноєвропейської держави нового часу.

Не дивлячись на подібну різноманітність у суспільно-державному житті, правові системи південно-європейських держав з самого початку їхнього існування були набагато більш цілісними ніж у північній Європі. Види феодального права (маноріальне, сюзеренно-васальне, торгівельне, цехово-гільдійське та інші) не розрізнялися докорінно за змістом, структурою та правотворчою технікою, а отже, при переході до нового буржуазного часу не вимагали такої значної корекції й уніфікації. Через це й кодифікації у південній Європі не були такими потрібними як у північній та відбувалися скоріше як данина загальноєвропейській традиції [9, с.400].

Постійна підприємницько-торгівельна активність південно-європейських держав призвела до швидкого розвитку та вдосконалення на їхніх теренах інститутів а згодом й галузей приватного права, які практично остаточно сформулювалися ще до епохи Відродження. Отже, тут дуже рано думка юристів та науковців звернулася на вдосконалення інститутів публічного права. Так до ХІХ ст., к моменту формування сучасних правових сімей, інститути публічного та приватного права були тут більш врівноважені між собою порівняно з північною Європою, де приватне право переважало. Саме південна Європа принесла до романо-германської правової cім'ї значну долю інститутів фінансового, банківського, податкового та адміністративного права.

До підсім'ї східноєвропейських держав можна включити такі країни як Греція, Сербія, Болгарія, Україна, Російська Федерація, Білорусія тощо.

Відокремленість держав цієї підсім'ї від західно-європейських була закладена ще при поділі Римської держави на Західну та Східну (Візантійську) імперії, а в подальшому заглиблена через близькість східної Європи до мусульманського сходу].

Протягом усього свого історичного розвитку та до сьогодення держава, суспільство та право східно-європейської сім'ї значно відрізняється від західноєвропейської. Цей поділ настільки суттєвий, що деякі компаративісти взагалі виключають найбільш відмінні держави цієї групи із романо-германської правової сім'ї, обґрунтовуючи існування інших сімей: євро-азійської та постсоціалістичної та т.п.

Із самого свого становлення та до сучасності східноєвропейські держави вважають сільське господарство основою своєї економіки, навіть якщо прибутки цієї галузі і не становлять більшу долю державного бюджету. Для суспільного ладу цих держав ще з античних часів є характерним поділ населення в першу чергу на сільське та міське, а вже в другу чергу - в межах зазначених категорій - на знатних та незнатних; заможних, середніх та бідних; владно-впливових та пересічних. На відміну від західноєвропейських, у східноєвропейських суспільствах протистояння прошарків між собою ніколи не було активно розвинутим, а більш типовим є об'єднання прошарків між собою для протиставлення з владними структурами та всією державною системою, як, наприклад, повстання Б.Хмельницького [21, с.263].

Державний лад східноєвропейських держав починаючи з візантійського періоду тяжіє до централізованої сильної влади та унітаризму в територіальному устрої. Протягом свого історичного розвитку усі східноєвропейські держави втратили монархічність та на даному етапі свого існування є республіками або із впливовим президентом, або з переважанням в парламенті однієї численної політичної сили. Зазначена особливість централізації влади є наслідком тривалої специфіки розвитку цих держав, пов'язаної з двома основними чинниками. Першим є те, що протягом століть вони перебували на кордоні із потенційно ворожим східним світом у стані постійної готовності до бойових дій та консолідації усіх своїх внутрішніх резервів, а через це влада була повинна не допускати ані найменших послаблень свого авторитету та впливу всередині держави, а населення здебільшого з цим свідомо погоджувалося. Другим чинником була і залишається вже зазначена сільськогосподарська спрямованість економіки східної Європи, адже за загальними світовими тенденціями сільськогосподарські країни більше ніж торгівельно-промислові є схильними до централізації влади.

Загальна централізація влади у державах східно-європейської підсім'ї призвела до характерної для них унітарності у територіальному поділу та слабкого й малоповноважного місцевого самоврядування (порівняно із державами південно-західної й північно-західної підсім'ї) [6, с.200].

Починаючи з ХІ ст. та до сьогодення східноєвропейські держави перебувають під впливом православної церкви, а більшість їхнього населення визнає себе православними. На відміну від католицької, православна церква як правило не протиставляла себе світським правителям, а якщо боротьба між ними за владу й мала місце, відбувалася вона приховано, на самих вищих рівнях, не зачіпаючи великі прошарки пересічного населення та не створюючи революційних ситуацій в суспільстві та державі. Наслідком такого становища церкви у східноєвропейських державах стала її співпраця з державними органами та взаємна підтримка при будь-яких обставинах [20, с.672]. У державному ладі це призвело до об'єднання церковних та світських інститутів влади та додаткових чинників на користь централізації державних органів. У суспільному ладі така політика церкви призвела до появи специфічного суспільного поділу, де на відміну від традиційних західноєвропейських прошарків духовенство - дворянство - міщанство - селянство створилася дворівнева схема, за якої у вищому прошарку знаходилися представники духовенства, правитель та наближене до нього дворянство, а на нижчому- поодинокі особи з дрібного духовенства, більша частина дворянства, міщанство, селянство.

В праві така політика взаємодії церкви та держави призвела до більшої узгодженості світського державного права та релігійних канонів, суттєво меншої та проведеної на століття пізніше (порівняно із західною Європою) секуляризації права, відсутності жорсткого поділу феодального права на види (торгівельне, васальне і т.п.), пізнішого та не такого яскравого розподілу галузей на публічні та приватні, привілейованості галузей публічного права щодо приватних тощо.

Щодо джерел - форм права, то й тут східноєвропейська підсім'я має свої особливості в межах романо-германської сім'ї. Як відомо, основним джерелом-формою права у романо-германській правовій cім'ї виступає нормативно-правовий акт, у галузях приватного права та у багатьох інститутах публічного активно використовується нормативно-правовий договір та правовий звичай, чільне місце посідають правова доктрина та правовий прецедент. Східноєвропейська підсім'я, зберігаючи загальні принципи ієрархії, властиві усій cім'ї, разом з тим, має свою специфіку. Так нормативно-правовий акт у цих державах займає безспірне переважне перше місце, загальна кількість нормативно-правових актів у системі права є настільки великою, що більшість дослідників навіть ведуть розмову про систему законодавства, інколи якщо не ототожнюючи її з системою права, то визначаючи їх спільність на 70 - 80 %. Східноєвропейська система має великий дисбаланс за кількістю та реальним правозастосуванням між законами та підзаконними актами на користь останніх.

Укладання нормативно-правових договорів у східноєвропейській підсім'ї навіть у галузях приватного права сильно регламентується як за формою, так і за змістом нормативно-правовими актами. Правовий звичай та правовий прецедент (порівняно із західноєвропейською підсім'єю) використовуються в виключних поодиноких випадках, а інколи й взагалі не визнаються.

Через великий масив нормативно-правових актів у східноєвропейській підсім'ї більш активно ніж у інших підсім'ях романо-германської правової cім'ї використовуються різноманітні способи систематизації законодавства, причому перевага віддається кодифікації [7, с.832].

Таким чином, підсумовуючи вищезазначене на нашу думку як в сучасних умовах, так і в історичному процесі формування правових систем романо-германської правової сім'ї можна говорити про її розподіл на підсім'ї північно-західного, південно-західного та східно-європейського права.

2.2 Структура системи права континентальних країн Європи

Система права континентальних країн Європи має свою структуру, що складається, як і в римському праві, із двох підсистем - публічної і приватної. У підсистемі публічного права домінують імперативні (категоричні) норми, які не можуть змінювати учасники правовідносин. У підсистемі приватного права переважають диспозитивні норми, і тільки в тій частині, в якій вони не змінені учасниками відносин.

Таблиця 1

Всі норми права мають чітку «прив'язку» до конкретних галузей та інститутів права, що є результатом впливу юридичної доктрини, яка акцентує увагу на необхідності врахування предмета і методу правового регулювання. Галузі права визнаються найбільш значним структурним елементом системи права.

У більшості країн континентальної Європи класифікація галузей права подібна з німецькою (Швейцарія, Іспанія, Австрія). У деяких країнах (Італія, Бельгія, Нідерланди) ще превалює французька схема класифікації. У зв'язку з цим Нідерланди, наприклад, називають «юридичною донькою Франції» [13, с.584].

Різні галузі права в окремих країнах мають неоднаковий ступінь розробленості і кодифікації. Значна частина приватного права кодифікована, чого не можна сказати про публічне право. Особливо це стосується адміністративного права. Воно було розроблено у Франції, після чого введено іншими європейськими країнами. Правда, адміністративне право в цілому не кодифікувалося навіть у Франції. Тільки частина відносин, що регулюються адміністративним правом, увійшла в створені зібрання законодавчих і підзаконних нормативних актів. У деяких країнах (ФРН, Австрії, Бельгії, Італії, Швейцарії) творцями адміністративного права були адміністративні суди, які вирішували спори з адміністративно-правових питань, що, природно, вплинуло на своєрідність формування цієї галузі права в зазначених країнах.

Абстрактний характер юридичного мислення юристів континентальної Європи (на відміну від конкретного, «прецедентного» мислення загального права) дозволив відпрацювати і систематизувати інститути права.

Право у країнах романо-германської правової сім'ї складається не лише із правових норм, сформульованих законодавцем, а і включає норми, що створюються у результаті їхнього тлумачення. Враховуючи, що тлумаченням норм права здебільшого займаються судові органи, деякі західні юристи стверджують, що система романо-германського права може трансформуватись й таким чином наблизитись до загального права [25, с.464].

Отже, романо-германська правова сім'я за класифікацією поділяється на два підтипи, або дві правові групи: романська (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія. Провідною в цій групі є національна правова система Франції); германська (Німеччина, Австрія, Швейцарія та інші. Провідною у цій групі є національна правова система Німеччини). Дослідивши структурні особливості романо-германської системи права, можна зробити висновок, що основним джерелом права в ній є закон, а інші види джерел виконують допоміжну роль і доповнюють його. Романо-германська система права має універсальний характер, порівняно з іншими правовими системами.