Функції первинної та вторинної держави: порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Первинні і вторинні держави з точки зору цивілізаційного підходу

1.1 Основні підходи до типології держав

1.2 Типи держав за цивілізаційним підходом

1.3 Первинні держави

1.4.Вторинні держави

2. Функції держави і теоретичні питання

2.1 Поняття та класифікація функцій держави

2.2 Внутрішні функції держави

2.3 Зовнішні функції держави

3. Особливості здійснення державних функцій у державах різних цивілізаційних типів

3.1 Особливості здійснення державних функцій у первинній державі

3.2 Специфіка реалізацій державних функцій у вторинній державі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми: проблема типології держави довгий час є актуальною у межах теорії держави й права. Типологія держави тісно пов'язана з вченням про форму держави, але збігаються з ним. Тема курсового проекта в наш час є дуже актуальною. Актуальність полягає у тому, що в процесі вивчення такого складного та комплексного поняття як держава, вагомим аспектом є необхідність дослідження процесу поділу держав на типи критеріїв, які впливають на цей процес. Процес класифікації держав на певні типи тобто визначення їх типологій, є більш комплексним поняття, що передбачає дослідження самого поняття тип держави. Разом з тим дослідження понять типу держави та її типології є особливо актуальним для України, яка перебуває в процесі активного державотворення, у зв'язку з цим питання, що розглядаються в межах даної курсової роботи, мають не тільки теоретичне, а і практичне значення. Разом з тим необхідно зазначити, що в процесі розвитку цього поняття велика кількість наукових підходів, що стосується розуміння поняття типу держави була розроблена на підставі якогось одного критерія, до якого був прихильний той чи інший автор на певному історичному етапі.

Мета: дослідити функції первинної та вторинної держави. Зробити порівняльний аналіз.

Завданням курсового проекту:

дослідити функції первинної і вторинної держави;

дати загальну оцінку;

визначити основні підходи до типології держав;

розкрити точне поняття функцій;

зробити їхню класифікацію;

знайти особливості здійснення державних функцій.

Об'єктом дослідження: функції первинної і вторинної держави.

Методи: метод аналізу, історичний метод, порівняльний метод, системно-функціональний метод.

1. Первинні і вторинні держави з точки зору цивілізаційного підходу

1.1 Основні підходи до типології держав

Відповідно домарксистського положення, при формаційному підході класова сутність держави визначається економічним чинником, станом виробничих відносин, способом виробництва в цілому, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом. Інакше кажучи, за формою держава зумовлена економічним ладом суспільства. Вона вторинна, а економіка-- первинна. Економічна структура суспільства, як підкреслював Ф. Енгельс, утворює ту реальну основу, якою і пояснюється врешті-решт вся надбудова правових та політичних установ. Звідси-- похідний характер держави від соціально-економічного ладу.

Кожна держава має свою соціальну базу. Держава завжди спирається на певні соціальні сили - класи, прошарки, релігійні формування та ін. Саме опора влади в державі на певні соціальні сили визначає її сутність за формаційною теорією. Ця ознака поєднується у названій теорії з іншими - на базі якого способу виробництва виникає держава і чиї інтереси вона обслуговує. Скоригована шляхом відкидання вульгарного економізму і винятково класового підходу, відповідно до сучасних досягнень науки, формаційна теорія залишається найпоширенішою у вітчизняній літературі.

Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній західній літературі держави поділяють на до індустріальні, індустріальні та постіндустріальні.

Типи держав за формаційним підходом:

Рабовласницький тип держави.

Згідно з цією теорією історія державності започаткувалася з виникненням рабовласницької держави. Сутність цієї держави полягала в тому, що вона являла собою диктатуру класу рабовласників, знаряддя їх організованого насильства над експлуатованими рабами, механізм позаекономічного примусу рабів до продуктивної праці. Основу виробничих відносин рабовласницького суспільства становила повна власність на знаряддя праці, засоби виробництва і рабів, розглядалися як одушевлені знаряддя праці.

Виникла вона у 4-3 тисячолітті до н.е. в країнах Близького Сходу (Єгипет, Лівія, Вавилон). У 8-7 тисячолітті до н.е. виникли рабовласницькі держави в Європі (Греція, Рим). Особливого розвитку система рабовласницьких держав досягла в Стародавній Греції, Римі. У цих державах існували різні форми правління: монархія, аристократія, демократична республіка; найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичні режими - авторитарний, деспотичний.

Закріплювалася соціальна нерівність. Абсолютно безправними були чужинці, а рабів не визнавали суб'єктами права, вони були як знаряддя праці.

Платон виокремлював держави:

· Аристократичні(влада авторитетних і мужніх людей)

· Олігархічні(влада багатіїв)

· Тиранічні(обмежена жорстока влада однієї людини).

Феодальний тип держави.

Суттєве значення в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани: світські феодали, феодали церковні і просте населення, серед них, зрозуміло перші два користувалися значними привілеями. Згодом у різних країнах з'являються впливові органи дорадчого характеру (Генеральні штати, Конвент, Гетьманська Рада та ін.), що характерно для станово-представницького періоду розвитку феодального типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади.

Типовою формою феодальної держави була монархія. Феодальна республіка була характерна для порівняно не багатьох середньовічних міст Північної Італії, Німеччини, Росії. Що стосується форм феодальної держави, то за час свого розвитку воно пройшло ряд етапів:

1. Ранньофеодальна монархія (V-IX ст.) - Характерна для періоду становлення феодальної власності, коли формується клас феодалів, гуртується навколо політично зміцнілої влади короля. В цей період складаються перші великі феодальні держави.

2. Васально - сеньйоральна монархія (Х-ХІІІ ст.) - у цей період спостерігається розквіт феодального способу виробництва і панування натурального господарства, що спричинило феодальну роздробленість, що супроводжувалася переходом влади від короля до окремих феодалів і організацією державної влади на основі васальних зв'язків. В таких умовах проходив розпад ранньофеодальних держав і встановилася феодальна роздробленість майже в усіх країнах Європи. Формою правління у той час була сеньйоральна монархія, але королівська влада була слабшою, переважно виборною (на з'їздах феодалів), а феодали - всевладні. Вони, не питаючи короля, вели між собою і сусідніми країнами війни, мали великі армії, видавали закони, здійснювали верховне судочинство, карбували свою монету тощо. В Європі панували феодальний хаос, сваволя, право сильного - так зване «кулачне» право.

3. Станово-представницька монархія (XIV-XV в. в.) - Для цього періоду характерний процес централізації держави і виникнення королівської влади. В цей період феодальні відносини в країнах Західної і Центральної Європи досягають свого найвищого розвитку. Майже все сільське населення, значна частина міського опинились у стані особистої залежності від феодалів. Держава має форму монархії, але спочатку ще виглядає як конгломерат слабо пов'язаних незалежних і напівнезалежних феодальних володінь, у яких влада над усім населенням у більшій або меншій мірі належить феодалам. Останні зв'язані з королем договірними відносинами васальної служби. Цей період характеризується початком функціонування представницьких органів Генеральних штатів у Франції, Рейхстагу в Німеччині, Кортесів в Іспанії і т. д.

4. Абсолютна монархія (XVI-XVII ст.) - Характеризується зосередженням всієї повноти державної влади, в тому числі законодавчих, судових і фіскальних функцій, в руках короля; створенням великої професійної армії та бюрократичного чиновницького апарату, що забезпечує йому пряме управління і контроль за країною. У сильній королівській владі була зацікавлена буржуазія, якій потрібен був захист перш за все її економічних інтересів, протекціоністська внутрішня і зовнішня політика держав, політика меркантилізму, розширення ринків збуту товарів, джерел сировини, ліквідація останніх залишків феодальної роздробленості країни.

Внаслідок цих процесів і факторів королівська влада дістала змогу зміцнитися, піднятися над суспільством.

Основні функції рабовласницької держави визначалися в першу чергу його класовою сутністю, необхідністю власників засобів виробництва закріпити і зміцнити відповідні економічні відносини. Тому значна частина внутрішніх функцій цілком підпорядковувалася завданням пригнічення рабів і придушення проявів невдоволення таким станом.

Однак держава здійснювала регулювання та інших існували в суспільстві відносин - регламентувала здійснення цивільно-правових угод, питання сім'ї та успадкування, організації грошового обігу та торгівлі, справляння податків і формування державних органів, здійснення правосуддя і т. д. Специфічним для країн Стародавнього Сходу під внутрішньої діяльності держави була наявність економічної функції з організації громадських робіт по іригації земель, без чого землекористування було б практично неможливо.

У різних країнах і на різних етапах розвитку форма рабовласницької держави змінювалася. У країнах Стародавнього Сходу вона представляла собою східну деспотію, для якої характерним було обожнювання особистості монарха і необмеженість його влади. Ці країни відрізнялися значною централізацією управління, передусім у військовій справі, і наявністю складного бюрократичного апарату. У розвиненіших античних державах форми правління були різноманітні: монархія, республіка аристократична і демократична республіка. Однак, незалежно від форми правління, в кожній державі існували органи управління, у першу чергу військового, органи, що здійснюють збір податків, органи, що реалізують функції правосуддя. У міру розвитку рабовласницьких держав їх механізм, як правило, ставав все складнішим. Але, незважаючи на відмінності в кількості державних органів, покладених на них функції та інші відмінності, механізм рабовласницької держави в цілому завжди представляв собою апарат насильства, що забезпечує своєю силою примусову реалізацію волі груп осіб, що володіють економічною і політичною владою - рабовласників.

Згодом, у зв'язку з малою продуктивністю рабської праці, обумовленою відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, унаслідок чого і з'являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не індустріальне, а сільськогосподарське виробництво.

Представницькі установи не скликаються в період абсолютизму зовсім, або ж дуже рідко. Король править країною сам, формується постійна армія, росте роль поліції. Абсолютна монархія - це останній період у розвитку феодальної державності. Вважається, що для наявності абсолютизму королів потрібні три основні передумови:

1. В руках короля повинен бути відданий йому чиновницько-бюрократичний апарат.

2. В руках короля повинні бути фінанси.

3. В руках короля повинна бути достатньо сильна професійна армія, поліцейські сили та ін.

Буржуазний тип держави.

Її соціальною базою стають приватні підприємці - власники основних засобів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється залежно від етапів розвитку буржуазного суспільства, яких було два:

· Вільний етап капіталізму

· Монополістичний етап капіталізму.

Економічна свобода стає базою для створення громадянського суспільства, заснованого на недоторканості приватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі.

1.2 Типи держав за цивілізаційним підходом

Нині поряд з формаційним підходом до вирішення питання про типологію держав широко застосовується й інший підхід, що одержав у суспільних науках назву цивілізаційного підходу.

Цивілізація (від лат. Civilis - громадянський, суспільний, державний) - поняття дуже широке і неоднозначне. Це і синонім культури, і рівень розвитку матеріальної і духовної культури. А оскільки культура, як відомо, має кілька сотень визначень, то в результаті з'являється можливість говорити про найрізноманітніші варіанти цивілізаційної типології.

Поняття “цивілізація” затвердилося в європейській науці в епоху Просвітництва і з тих пір набуло такої ж багатозначності, як і поняття “культура”. В загальному розумінні поняття “цивілізація” можна визначити як певну соціокультурну систему високорозвиненого суспільства, що підтримує його єдність за допомогою духовно-моральних і культурних факторів суспільного розвитку.

Цивілізаційний підхід до типології держави бере за основу класифікації держав не матеріально-економічний критерій, а духовно-культурні й моральні фактори. Замість “суспільно-економічної формації” як критерію типології держави і права й інших критеріїв здійснюється спроба використання як такого критерію “цивілізації”.

З урахуванням цієї багатозначності й розробляється сьогодні цивілізаційний підхід ученими Заходу і Сходу. У своїх дослідженнях вони спираються на праці таких відомих представників філософської, політологічної та соціологічної думки, як О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Вебер, П. Сорокін та ін.

У сучасних соціальних науках термін “цивілізація” вживається в різних випадках і досі не має строго визначеного, фіксованого значення. Він асоціюється і з “гарними манерами”, і з певними стадіями розвитку суспільства. Таким чином, неоднозначність терміна і поняття “цивілізація”, внутрішня суперечливість і багатоплановість разом з аморфністю його змісту і невизначеністю роблять дуже проблематичним його використання як єдиного і основного критерію типології держав і правових систем.
Розглянемо основні погляди на цивілізацію. Цивілізація, на думку американського політолога С. Хантингтона, являє собою “певну культурну сутність”. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади, зауважує автор, усі вони мають особливу культуру, що відображає різні рівні культурної неоднорідності. Виходячи з цього, цивілізацію можна визначити як культурну спільність найвищого рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей. Цивілізацію необхідно визначити, виходячи із загальних рис індивідуального порядку, таких, як мова, історія, релігія, звичаї, соціальні інститути тощо. Цивілізація, робить висновок С. Хантингтон, це найширший рівень спільності, з яким кожна людина себе співвідносить.

Аналогічну позицію щодо визначення цивілізації займав відомий англійський учений, історик А. Тойнбі [12, c. 143]. На його думку, цивілізація є не що інше, як певний тип людських співтовариств, що викликає “певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, звичаїв, словом, в царині культури”. Уся світова історія, на його думку, нараховує 26 цивілізацій: єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську та ін.

Існують різні підстави для типології цивілізацій і їхньої державності: хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем організації та ін. Історичний прогрес привів до складання понад двох десятків цивілізацій, які відрізняються не тільки системами цінностей, що затвердилися в них, культурою, але і характерним для них типом держав. Зокрема, ґрунтуючись на різних підходах до поняття “цивілізація”, можна виділити наступні види цивілізацій і відповідних їм типів держави:

- східні, західні та змішані;

- давні, середньовічні та сучасні;

- аграрні, промислові та науково-технічні;

- до індустріальні, індустріальні та постіндустріальні;

- локальні, особливі та сучасні.

У своєму розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший - локальні цивілізації, найдавніші, являли собою вогнища культури, що відрізняло їх від інших, “нецивілізованих” спільностей (давньоєгипетська, шумерська та ін.). Другий - особливі цивілізації (індійська, китайська, західноєвропейська, східноєвропейська, ісламська й ін.) з відповідними типами держав. Вони склались історично і характеризуються певною своєрідністю. Третій етап - сучасна цивілізація, в якій відбуваються процеси глобалізації, об'єднання різних суспільств з метою вирішення загальносвітових проблем людства.

Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити його основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, що характеризує державу, - приналежність публічної влади. По-друге, це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігнорування важливих положень історичного матеріалізму про провідну роль економічного базису відносно надбудови, про обумовленість типу держави характером економічних відносин та способом виробництва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездатний замінити собою формаційний підхід.

У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, заснована на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного підходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на виділенні державно-правових режимів.

Кожна окрема держава зазнає впливу як матеріально-виробничого, так і культурно-духовного, цивілізаційного чинників. Саме з цим пов'язані альтернативність і багатоваріантність їх розвитку. Це дозволяє зробити висновок про необхідність використання обох підходів: формаційного і цивілізаційного. Цивілізаційний підхід не слід протиставляти формаційному. В сучасній науці більшість вчених віддає перевагу формаційному підходу як базовому, основному. При цьому цивілізаційний підхід не протиставляється йому, а служить його доповненням, творчо його розвиває.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

первинні;

вторинні.

1.3 Первинні держави

До первинних цивілізацій віднесені держави - давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних - держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

держава класовий влада соціальний

1.4 Вторинні держави

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринково власницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.

Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу:

1) сутність держави визначається як співвідношенням соціальних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

2) політика держави - не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;

3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходу належить переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зору залишається величезний пласт культурно-ціннісних ідей і уявлень, котрі не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формаційного підходу невиправдану апологетику соціалістичної держави як вищого і останнього історичного типу.

Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, що він привернув увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їх типів;

до поетапності та природності історичного характеру їх розвитку. Не можна повністю відкидати класифікацію держав за історичними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна) [11, c. 54]. Важливо зважувати на те, що критерій такого поділу обмежений певними рамками - «базисними», класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато історичних явиш, які становлять глибинну сутність суспільства і держави.

2. Функції держави і теоретичні питання

2.1 Поняття та класифікація функцій держави

Функції держави - головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за ними.

Найпоширеніша класифікація функцій держави - це їх поділ на внутрішні та зовнішні, тобто на напрями діяльності держави щодо суспільства, особливою організацією якого є держава (внутрішні функції), і стосовно інших держав (зовнішня функція). Очевидно, що зовнішні і внутрішні функції будь-якої держави взаємопов'язані, оскільки діяльність останньої всередині країни у сферах економіки, політики, культури та екології значною мірою залежить також від зовнішніх умов.

Коли виникають такі утворення, як Європейський Союз, Співдружність Незалежних Держав, попередні підходи щодо поділу функцій на зовнішні та внутрішні без відповідних коментарів застосовувати не можна, оскільки названі утворення складаються із суверенних держав, але при цьому їх функції, особливо зовнішні, одержують зовсім інший, ніж раніше, зміст.

Центральне місце посідає поділ функцій держави на основні і неосновні. Особливої уваги заслуговує положення про системний характер основних функцій. Очевидно, що для основної функції як для системи характерним є зв'язок і відносини між утворюючими її елементами, якими і є неосновні функції. Іншими словами, основні функції - це якісно нова сукупність однорідних неосновних функцій. Тобто, неосновна функція виступає як складова системи більш високого рівня (основної функції), яка, у свою чергу, є елементом системи функцій держави у цілому. Значення якої-небудь неосновної функції не є величиною постійною. Деякі неосновні функції виділяються у самостійні напрями державної діяльності, одержуючи статус основних функцій, а окремі з основних можуть перетворитися у неосновні чи взагалі зникати.

На сучасному етапі, вважаємо, більш актуальним і об'єктивним є підхід до поділу функцій держави на загально соціальні (загальних справ) і класові. Держава, незалежно від того, до якого типу вона належить, поряд з класовими завданнями виконує так звані «загальні» справи, обумовлені інтересами усіх членів суспільства. Причому співвідношення «загальних» і суто кланових функцій змінюється у процесі історичного розвитку держави.

Таким чином, в сучасних державах загально соціальні і класові завдання можуть бути досить тісно взаємопов'язані і не завжди протилежні одне одному. Все викладене вище дає підстави для класифікації функцій держави за єдиним загально глобальним критерієм, незалежно від класової природи. При такому підході можна виділити шість комплексних функцій, які повинна здійснювати будь-яка сучасна держава:

економічна (забезпечує нормальне функціонування і розвиток економіки, у тому числі засобами охорони існуючих форм власності, організації зовнішньоекономічних зв'язків тощо);

політична (забезпечення державної і громадської безпеки, соціальної та національної злагоди, охорона суверенітету держави від зовнішніх посягань тощо);

соціальна (здійснення заходів із задоволення соціальних потреб людей, з підтримання необхідного рівня життя населення, забезпечення необхідних умов праці тощо);

ідеологічна (підтримання певної ідеології, організація освіти, підтримання науки, культури тощо);

екологічна (охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, відновлення навколишнього середовища);

охоронна (охорона прав та інтересів особи, охорона громадського порядку, боротьба з правопорушеннями).

У охоронній діяльності держави слід розрізняти:

функціональну охоронну діяльність (правоохоронну, правозастосовчу і правотворчу), коли видаються акти, спрямовані на охорону суспільних відносин;

- об'єктну охоронну діяльність - безпосередню охорону власності, громадського порядку, прав і свобод громадян, навколишнього середовища тощо.

2.2 Внутрішні функції держави

Внутрішні функції - здійснюються в межах даної держави і в яких виявляється її внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства. Внутрішні функції дають уявлення про напрями діяльності держави всередині країни.

Політична - ця діяльність держави по здійсненню політичних функцій є вельми складною, багатогранною, по суті, створює умови для ефективного виконання інших функції. Вона забезпечує реалізацію волевиявлення народу, реалізацію прав громадян на участь у формуванні державної влади. Вона спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демократичного громадянського суспільства.

економічна - спрямована на забезпечення нормального формування, функціонування та розвитку економіки країни, на захист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку, організацію виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності.

оподаткування і фінансового контролю - спрямована на формування та поповнення казни, передусім державного бюджету, місцевих бюджетів за рахунок всіх видів податків, на здійснення контролю за утворенням, розподілом і використанням всіх ресурсів фінансової системи країни. Податки, як відомо, призначені для покриття витрат на утримання державного апарату, а фінансовий контроль потрібен для перевірки додержання правил фінансових операцій.

соціальна - спрямована на створення умов, які забезпечують нормальні умови життя людини, її вільний розвиток, створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту, соціальної захищеності особистості. Належне виконання державою соціальної функції багато в чому залежить від матеріальних можливостей суспільства, від наявності певної матеріальної бази. Це такі напрямки діяльності як забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень та ін.

екологічна - спрямована на забезпечення екологічного благополуччя громадян і екологічної безпеки країни. Вона виникла у зв'язку з розвитком науково-технічної революції, яка, створюючи великі блага для людей, разом з тим неминуче втягувала і втягує довкілля у суспільне виробництво. Це спричинило різні негативні явища в екологічних системах, за цих умов проблема екології стала основною не тільки в межах окремої країни, але і в глобальному міжнародному масштабі.

культурна (духовна) - покликана підняти культурний і освітній рівень громадян, необхідний для цивілізованого суспільства, створити умови для їх участі в культурному житті суспільства, охороняти культурну спадщину. Держава і суспільство в цілому зацікавлені в тому, щоб кожен громадянин мав освіту, яка відповідає прийнятим нормам.

інформаційна - організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації.

охоронна - це діяльність держави по охороні і захисті конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності та правопорядку, забезпечення громадського миру, прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

2.3 Зовнішні функції держави

Зовнішні функції - основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому. Зовнішні функції дають уявлення про діяльність держави поза її межами, характеризують її напрями діяльності на міжнародній арені.

Зовнішні функції тісно пов'язані з внутрішніми функціями держави. Їх виконання сприяє повноцінному функціонуванню держави в сучасному світі. Це стало підставою для заперечення окремими авторами доцільності збереження даної класифікації, оскільки реалізація діяльності держави в сфері політики, економіки, культури тощо значною мірою залежать від зовнішніх умов. Так, виникає питання, складовою якої функції є, наприклад, зовнішня торгівля? Її можна віднести як до економічної функції(внутрішня функція), так і до функції взаємовигідної співпраці з усіма державами або інтеграції в європейську та світову економіку -- обидві належать до зовнішніх функцій. Особливої актуальності ця проблема набуває в умовах виникнення таких наддержавних утворень, як Європейський Союз. Очевидно, що відповідь на це питання потребує подальшого удосконалення здійснюваних класифікацій.

військова функція - позитивними проявами цієї функції є збройний захист цілісності і недоторканності власної території, виконання міжнародних зобов'язань. Військова функція має чи не найбільше значення впродовж існування держави. Робота по обороні країни може здійснюватися за різними напрямками: вироблення оборонної стратегії, зміцнення збройних сил, відбиття агресії, охорона державних кордонів. Ця функція є найважливішим напрямком діяльності держави, тому що вона націлена на захист мирної праці, суверенітету та територіальної цілісності держави. В ст.17 Конституції України закріплено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу.

економічна - це встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами, розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку, інтеграція до світової економіки.

функція інтеграції в європейську та світову економіку - випливає з визнання економічної взаємозалежності держав, що охоплює широке коло відносин. Основу інтеграційних процесів становлять загальновизнані принципи суверенітету держав щодо їх природних ресурсів свободи, вибору інтеграційних зв'язків, рівності, взаємовигідної співпраці.

інформаційна-- це участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами.

дипломатична функція - передбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями. Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об'єднаннях тощо. Зовнішні функції держави тісно пов'язані між собою, взаємодоповнюють одна одну, і їх розмежування має умовний характер.

Функція співробітництва сучасних держав - мається на увазі розвиток політичних, економічних, правових, культурних, інформаційних та інших відносин, що базувалися б на гармонійному поєднанні інтересів кожної з держав. Як внутрішні, так і зовнішні функції не можуть бути однаковими для всіх держав. Певні відмінності залежать від типу держави і характеру політичного режиму, від етапів її розвитку, міжнародної обстановки, характеру взаємовідносин співіснуючих між собою держав. Між внутрішніми і зовнішніми функціями існує тісний зв'язок. Кожна держава заради найефективнішого вирішення своїх внутрішніх завдань вступає у відносини з іншими країнами у сфері економіки, політики, культури тощо. З їх допомогою держава може швидше і ефективніше вирішувати свої внутрішні проблеми, особливо тоді, коли для цього у неї немає необхідних сировинних та інших матеріальних ресурсів. Це призводить до того, що значна частина зовнішніх функцій стає, по суті, продовженням внутрішніх, особливо у державах з однотипною соціальною базою.

3. Особливості здійснення державних функцій у державах різних цивілізаційних типів

3.1 Особливості здійснення державних функцій у первинній державі

Сучасна держава принципово відрізняється від ранніх її версій, оскільки має ряд принципових ознак, зокрема: наявність легальної і легітимної публічної влади, вираженої в сукупності апарату управління, правосуддя і примусу, не співпадаючі за своїм обсягом з населенням в цілому, але забезпечуючи реалізацію інтересів населення шляхом наявності представницької форми народовладдя; монополія на легальний примус спеціальними органами державної влади через встановлені в законі процедури; суверенітет державної влади, що забезпечує незалежність держави на міжнародній арені і її верховенство по відношенню до інших політичних організацій; наявність права у вигляді формально визначених норм, що породжують універсалізацію регулювання відносин у суспільстві на всій території держави як цілісний спосіб регулювання правовідносин і засіб вираження державно-владних рішень; наявність правового зв'язку між населенням і державою, що виражається в сукупності взаємних прав і обов'язків; легальна система податків, необхідних для матеріального забезпечення функцій держави.

Слід зауважити, що в різні етапи еволюції держави змінювався зміст терміну «механізм держави», що обумовлено як об'єктивно існуючими відмінностями в методології здійснення державного управління, так і суб'єктивними цілями цього управління. Під механізмом держави в сучасній науці конституційного права як правило розуміють структуру державної влади, що здійснює функції держави на сформованому законним шляхом матеріальному базисі. При цьому механізм держави слід відрізняти від іншого, близького йому поняття «апарат держави» (або державний апарат). Деякі дослідники ототожнюють ці поняття, вносячи тим самим плутанину у вивчення сучасної держави.

Питання визначення та дослідження функцій держави беруть початок практично з перших наукових розвідок, та мають за мету визначити і якомога точніше описати закони взаємозв'язків окремого індивіда та держави. Якщо звернутися до антропологічних витоків виникнення власне інституту держави, то досить плідною виглядає точка зору вітчизняного дослідника проблем держави і демократії О. Радченка, який з позицій неофункціоналізму виводить державу як соціальний механізм реалізації генетично обумовлених інтересів і потреб людини в тих чи інших матеріальних, комунікативних та духовних ресурсів життєдіяльності. Оскільки ці ресурси завжди більшою або меншою мірою є дефіцитними, в соціумі об'єктивно визріває «первинна» («природна») функція отримання та справедливого розподілу обмежених ресурсів життєдіяльності серед членів даного соціуму. Виконання даної природної функції вимагає від соціуму формування специфічної структури держави. Таким чином фундаментальною метою (місією) держави є задоволення (через регулювання) політичних, економічних, соціальних, духовних та інших потреб громадян, що призводить до забезпечення соціально-політичної стабільності та громадянської злагоди. Ключовим завданням держави (метою державного управління) задля реалізації цієї «природної» функції є справедливе, тобто інтересах переважної більшості громадян, регулювання та розподіл матеріальних, комунікативних та духовних ресурсів життєдіяльності. Поняття «функції держави» традиційно розглядається як одне з фундаментальних у загальній теорії держави і права. При цьому воно вирізняється складністю, оскільки пов'язані з ним питання традиційно характеризуються певною невизначеністю, що породжує жваві наукові дискусії. Наприкінці радянської епохи теорія функцій держави вважалася однією з найбільш розроблених в юридичній науці, що обумовило певну втрату інтересу до неї з боку науковців. Однак демократичні перетворення середини 80-х -- початку 90-х років сприяли поновленню уваги до цієї проблеми. Держава як особлива соціальна система існує настільки, наскільки вона ефективно функціонує в комунікативному просторі суспільства. Увага, яка приділяється в науці функціям, обумовлена їхнім визначенням як основних напрямків діяльності держави, спрямованих на підтримання її власної системної цінності. Саме через свої функції держава, на думку А.В. Полякова, задає параметри соціально-правової комунікації та її конфігурацію. При цьому функції держави та їхній зміст залежать від типу і форми держави (конкретних системних ознак) і відповідно здатні значною мірою відрізнятися одна від одної. Зміна типу і форми держави, політичного й економічного ладу, світогляду українського суспільства обумовила необхідність критичного перегляду наукової державно-правової спадщини в цілому, оскільки очевидним став розрив між традиційними визначеннями ключових категорій, з одного боку, і тими державно-правовими реаліями, які характеризують стан і розвиток українського суспільства, -- з другого. Таким чином, обрання моделі демократичної, соціальної правової держави як концептуальної основи розбудови незалежних держав на пострадянському просторі закономірно привело до перегляду змісту теорії функцій держави, внаслідок чого відбувається уточнення визначення функцій держави, їх змісту та переліку, удосконалюються підходи до їх класифікації, продовжується розробка питань щодо правових форм їх реалізації. Відхід від усталеного підходу до функцій держави, з яким важко погодитися, пропонують російські представники лібертарно - юридичної теорії держави і права, які пропонують розглядати функції держави як основні форми її діяльності, що виражають правову сутність держави. Так, В.С. Нерсесянц вважає, що державі як правовій, суверенній організації публічної влади притаманні право засновницька, правореалізаторська і правозахисна функції, а також діяльність її як суб'єкта міжнародного права (зовнішня функція). Серед функцій правової держави він виділяє законодавчу, виконавчу і судову. Таким чином представники цієї теорії підходять до аналізу функцій держави, виходячи з аналізу не сфери сущого, а належного, тобто з ідеально конструйованого об'єкта. Не можна підтримати і підхід до визначення функцій держави, запропонований В.Ф. Погорілком. Він вважав, що функції держави -- це основні напрями або види діяльності держави. Як напрями діяльності вони опосередковують зміст її діяльності, а як види -- форми діяльності. При цьому від інших напрямів та видів діяльності (мети, завдань тощо) функції держави відрізняються тим, що вони є найбільш загальними та постійними напрямами або видами. Недоліком цього підходу є фактичне змішування взаємопов'язаних, але при цьому самостійних правових категорій які необхідно розрізнювати. Інакше це аж ніяк не вносить ясність у сутність проблеми, а лише її ускладнює.

3.2 Специфіка реалізацій державних функцій у вторинній державі

У цілому соціальне призначення держави полягає у збереженні конкретного суспільства, забезпеченні його цілісності та розвитку в системі координат, які задані його цінностями, потребами і пріоритетами. Отже, соціальне призначення символізує собою головну мету, яка стоїть перед будь-якою державою. Вона здатна залишатися незмінною протягом тривалого часу аж до того, доки не зміниться сутність держави. Разом із тим функції держави не слід ототожнювати з соціальним призначенням держави, розглядати їх як його просту «проекцію», як це подекуди роблять окремі дослідники. Насправді функції певною мірою незалежні від соціального призначення держави, яка може інколи здійснювати і не властиві їй функції. Дана обставина обумовлюється тим, що держава здійснює управління суспільством під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів, що здатні змінюватися. Поява тих або інших функцій на різних етапах державно-правового розвитку немає чітко передбаченого, причинно-наслідкового характеру, вона не жорстко детермінована новою сутністю і формою держави, оскільки в державності будь-якого типу на тлі процесу оновлення завжди зберігається певною мірою спадковість функцій. Безпосередня обумовленість функцій завданнями і цілями, які породжені необхідністю держави реагувати на вплив внутрішнього та зовнішнього середовища, дозволяє виділити таку рису, як об'єктивний характер функцій держави. Невирішеність або неналежне вирішення тих або інших завдань, що постали перед державою на тому чи іншому етапі її функціонування, призводить до несприятливих для держави і суспільства наслідків. Реалізація функцій держави здійснюється притаманними їй методами і формами. Слід зазначити, що, на відміну від функцій, форми і методи їх здійснення частіше і більш суттєво можуть змінюватися, якщо відповідних змін зазнає соціальна сутність держави. Ще однією важливою ознакою функцій держави є їх системний характер, оскільки держава являє собою складну багаторівневу систему. Дана характеристика функцій не є усталеною та очевидною, а тому її включення до переліку неодмінних ознак потребує обґрунтування.

Висновки

Враховуючи вище зазначене, можна зробити висновок, що досягти об'єктивності в критеріях класифікації держав достатньо складно, адже кожен з науковців, що досліджували питання функції держав, надавали критеріям їх класифікації цілком суб'єктивного значення. Разом з тим, процес класифікації держав на окремі типи (типологія держав) має певні особливості та характерні ознаки. По-перше, розвиток суспільства, а разом з ним і розвиток держави є безперервним та природним процесом; по-друге, процес типології нерозривно пов'язаний з розвитком соціальної природи, призначення та змісту держави, а також зі змінами принципів організації держави та її функціонування; по-третє, перехід від одного етапу розвитку держави до іншого, від одного типу до іншого, органічно поєднує в собі елементи еволюційного та революційного розвитку. Еволюційність розвитку держави полягає в накопиченні її кількісних та якісних змін, в той час як революційний розвиток являє собою швидкі стрибкоподібні якісні зміни; ці елементи є різними, проте гармонійно поєднаними сторонами одного процесу - розвитку держави. Звертаючись до характеристики змісту та призначення функцій держав, необхідно зазначити, що це не відірвана від реальної дійсності діяльність. У процесі її здійснення вчені досліджують юридичні науки, включаючи такі як історія держави і права, політологія, соціологія, конституційне право тощо, але не обмежуючись ними. Таким чином, слід зазначити, що типологія - це процес, який в загально-політичному та науково-практичному значенні полягає в тому що: ідеї, що виробляються в процесі типології держав, дають змогу правильно зрозуміти процес історичного розвитку держави та поступового переходу від держави, що знаходиться на певному етапі розвитку до держави на більш високому ступені свого розвитку. Зміна одного історичного типу держави на інший є однією з проблем, без урахування яких неможливо зрозуміти ані розвиток сутності держави, ані її соціально-політичний зміст та сутність, зміни її форм та функцій, місця та ролі в структурі політичної системи суспільства; типологія надає досліднику можливість вірно зрозуміти внутрішню логіку та закономірності процесів історичного розвитку держави; процес типології держав дозволяє органічно поєднати загальні закономірності вивчення державно-правових явищ, що притаманні всім без виключення типам держав, з їх особливостями, що притаманні лише певним типам держав; процес типології створює об'єктивну основу для наукового розуміння процес у природно-історичного розвитку держав, дозволяє провести чітке розмежування наукових та псевдонаукових державно-правових теорій; процес типології держав створює усі необхідні передумови та можливості для широкого узагальнення, систематизації та аналізу всього фактичного та наукового матеріалу, який стосується практично всіх сторін процесу виникнення та розвитку суспільства, держави і права та їх поступового переходу з одного щабля на інший.

Список використаних джерел

1. Загальна теорія держави та права. Підручник. За ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. «ПРАВО» НЮАУ. Х. 2011. с. 122.

2. Туманов В.А. Буржуазная правовая идеология. М., 1971.

3. Рабінович П.М. Теорія держави і права: Навч. посібник. Вид. 5-те, зі змінами. -- Тернопіль: Лілея, 2009. с. 10-42.

4. Графський, В.Г. Загальна історія держави і права / В.Г. Графський. -- М.: НОРМА -- ИНФРА-М, 2006. с. 213.

5. Общая теория государства и права: в двух томах, том 2: Теория права/ отв. ред. М.Н, Марченко. - М.: Зерцало. 1998. с. 41-46.

6. Теорія держави і права (Волинка К.Г.) К. - 2003. с. 35-72.

7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. -- Харків: Консум, 2010. с. 17-46.

8. Самолюк В., Філіп'єв А., Мартинюк Р. Основи правознавства: Навчальний посібник.-- Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2006.-- 253с.

9. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навчальний посібник.-К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008.-- 270с.

10. Шляхтун П.П. Теорія та історія політичної науки / Шляхтун П.П. К.: Либідь, 2002р. - 324с.

11. Копєйчиков В.В. Правознавство/ К.: Юрінком Інтер, 2006 р. 226с.

12. Конституція України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141) 256с.

13. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія. Дослідження структур, мотивів і результатів. Пер. з 2-го англ. Вид. - К.:АртЕк,2001. с. 41-43.

14. Хабибуллин А.Г., Рахимов Р.А. Идеологическая деятельность государства и типология государственности. - СПб., 1998. 543с.

15. Бородін І.О. Судова влада у теорії поділу влад//Право України. - 2009. - №10. - с. 11-14.

16. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К.,1995. 342с.

17. Кашанина Т.В.Происхождение государства и права. - М., 2001. 210с.

18. Мишин А.А. Государственное право зарубежных стран. - М., 1993. 410с.

19. Шугарт М.С., Кэри Д.М. Президентские системы//Современная сравнительная политология. - М.:МОНФ,1997. 220с.

20. Эбзеев Б.С. Конституция. Демократия. Права человека. - М., 1992. 331с.

21. Філософський словник. - с. 539.

22. Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Пер. с англ. - М.: Изд-во МГУ: Инфра-М: Норма, 1998. - с. 55-56.

23. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юристъ, 1994. - с. 47-66.

24. Теорія держави і права: Підручник/ С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський і за ред. С.Л. Лисенкова, - К.: Юрінком інтер, 2010. - 448с.

Размещено на Allbest.ru

...