Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Спеціальність 12.00.01. - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень

Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації

Заєць Анатолій Павлович

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі теорії держави і права Інституту держави і права НАН України ім. В.М. Корецького

Науковий консультант: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Козюбра Микола Іванович, Суддя Конституційного Cуду України

Офіційні опоненти:

Академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук Копєйчиков Володимир Володимирович, професор Національної академії внутрішніх справ України

доктор юридичних наук Назаренко Євгенія Володимирівна, професор Інституту законодавства Верховної Ради України

доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України Рабінович Петро Мойсейович, професор Львівського державного університету

Провідна установа: Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого (м. Харків)

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Бобровник С.В.

Анотація

Заєць А.П. Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації. - Рукопис.

Дисертація представлена у вигляді рукопису на здобуття вченого ступеня доктора юридичних наук по спеціальності 12.00.01. - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. - Київський університет ім. Тараса Шевченка, Київ, 1999.

Робота присвячена дослідженню поняття, сутності правової держави, проголошеної Конституцією України, гарантування правового характеру держави і державної влади в сучасних умовах. З цією метою у дисертації вивчається природа права та вплив на його формування суспільства і держави. На основі ідеї народного суверенітету та визнання народу єдиним джерелом влади в дисертації обґрунтовується розуміння права як норм, легітимованих суспільством, в силу чого держава набуває вигляду публічно-правового союзу народу, а право стає основою такого союзу. Такий підхід використаний у дисертації для обґрунтування положення щодо обмеження державної влади правом та політичної відповідальності влади перед народом.

Аналізуються принципи правової держави, у тому числі верховенства права, поділу влади, зв'язаності держави правами й свободами людини й громадянина, юридичної форми діяльності органів державної влади та інституціоналізованості влади. Досліджується рівень реалізації принципів правової держави у реальній державно-правовій практиці. Оцінюється правовий характер Конституції та законів держави, які складають нормативно-юридичну основу суспільства.

На основі нормативного і фактологічного матеріалу розглядаються правові, організаційні, процедурні і техніко-юридичні форми утримання влади в рамках закону, у тому числі пов'язані з відповідальністю держави і її органів перед особою і суспільством, правом громадян на оскарження рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб. Увага зосереджується також на напрямах подальшого розвитку українського парламентаризму, обґрунтуванні необхідності розширення демократичних форм участі населення у прийнятті рішень органами державної влади та посилення громадського впливу на вироблення цих рішень, вдосконаленні демократичних процедур підготовки та прийняття актів державних органів, гарантування незалежності суду.

Ключові слова: право, правова держава, конституція, народний суверенітет, права людини й громадянина, поділ влади, парламентаризм, виконавча влада, правосуддя.

Аннотация

Заец А.П. Правовое государство в Украине: концепция и механизмы реализации. - Рукопись.

Диссертация представлена в виде рукописи на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.01 - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Киевский университет им. Тараса Шевченка, Киев, 1999.

Работа посвящена исследованию понятия, сущности правового государства, провозглашенного Конституцией Украины, гарантирования правового характера государства и государственной власти в современных условиях.

В основе концепции правового государства лежит авторский подход к пониманию права как норм, легитимированных обществом, что дало возможность использовать идею народного суверенитета и признания народа единственным источником власти для обоснования связанности государственной власти правом и политико-правовой ответственности власти перед народом.

Обосновывается тезис о том, что идея правового государства лишь частично пригодна для узконормативного правопонимания, поскольку в этом случае речь идет о связанности государства не правом, а законом, и непригодна для идеологии государства, построенного на абсолютистской власти, внеправовых формах легитимации государственной власти.

С учетом того, что современное правовое государство существует в форме конституционного правового государства, исследуется роль конституции в государстве и обществе, рассматриваются конституционно-правовые факторы ограничения государственной власти в интересах защиты прав и свобод человека и гражданина и место в системе этих факторов правового государства. Освещаются этапы развития учения о правовом государстве и подчеркивается его исторический характер, понятийное своеобразие и качественные характеристики в зависимости от правовых традиций и правовых ориентаций, существующих в каждой стране. Отмечается особая важность ограничивающего и регулятивного аспектов учения о правовом государстве для тех стран, которые преодолевают последствия авторитарного правления.

Анализируется процесс формирования идей правовой государственности в процессе подготовки новой Конституции Украины (1990-1996 гг.).

На основе теоретических представлений и воплощенных в новой Конституции Украины признаков правового государства формулируется его понятие и раскрывается содержание, выделяются его главные конституционные принципы: верховенства права, разделения власти, связанности государства правами й свободами личности и гражданина, юридической формы деятельности органов государственной власти и институциализированности власти.

В этой связи освещается конституционное соотношение государственных и общественных интересов с интересами человека, анализируются условия ограничения прав и свобод человека и гражданина, рассматриваются институты правового государства, гарантирующие эти права и свободы (включая институт Уполномоченого Верховной Рады Украины по правам человека и международные правозащитные учреждения). Поскольку понятие правового государства имеет реальное измерение, в диссертации на основе большого количества материалов и официальных данных осуществлена попытка проанализировать уровень соблюдения основных прав и свобод, провозглашенных Конституцией Украины.

Исследуются направления дальнейшего развития украинского парламентаризма, расширения демократических форм участия населения в принятии решений органами государственной власти и усиления общественного влияния на выработку этих решений, совершенствования демократических процедур подготовки и принятия актов государственных органов, гарантирования независимости суда.

Ключевые слова: право, правовое государство, конституция, народный суверенитет, права человека и гражданина, разделение властей, парламентаризм, исполнительная власть, правосудие.

Annotation

Zayets A.P. The Rule of Law in Ukraine: Concept and Realisation Mechanisms. - Manuscript.

Dissertation for a degree of Law sciences on speciality 12.00.01: theory and history of state and law; history of political and legal doctrines. - Kyiv Taras Shevchenko University, Kyiv, 1999.

The work is dedicated to study the concept and essence of the rule of law proclaimed by the Constitution of Ukraine, the safeguards of the constitutional character of state and state power in the present-day conditions.

For this purpose, the thesis focuses on the nature of legal regulation, the society's and state's influence on its formation. On the grounds of the idea of sovereignty of the people and recognition of the people as the sole source of authority, the comprehension of law as cumulative regulation legitimated by society is being substantiated, as a result the state obtains the expression of a public law union of the people, and the law becomes the foundation of such a union. This approach is used to justify the state authority's commitment with law and the authority's political and legal responsibility with respect to the people.

It analyses the principles of constitutional state: separation of powers, the state's commitment with the rights and freedoms of a person and citizen, legal forms of activity of state authorities and institutionalisation of power. It investigates the directions s of further development of Ukrainian parliamentarism, expansion of democratic forms of the population's participation in taking decisions by state authorities and reinforcement of the people's influence on making these decisions, improvement of democratic procedures of working out and adopting of state authority acts, securing of independence of courts.

Key words: rule of law, law, constitutional state, constitution, sovereignty of the people, rights of a person and citizen, separation of powers, parliamentarism, executive power, justice.

1. Загальна характеристика роботи

правовий держава влада

Актуальність та стан розробки теми дослідження. Розбудова Української держави, поворот суспільства до засад гуманізму і справедливості, пошук шляхів його демократичного розвитку актуалізує використання і наповнення справжнім змістом багатьох суспільствознавчих і державознавчих понять. Це стосується, у першу чергу, поняття правової держави, яким послуговується людство чимало віків і яке тривалий час визнавалось радянською наукою вигадкою буржуазної юридичної науки для обману трудящих.

Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще в античні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, в якій закон суперечить людській природі і не слугує загальному благу, швидко загине.

Після розпаду Римської імперії тривалий час політико-правове вчення не розвивалось (його пожвавлення спостерігається лише з XI-XII століття), однак поширення в Європі римського права і римських традицій призводить до зміцнення підвалин державності, розуміння закону як волі народу, а відтак і визнання певної зв'язаності верховної влади цим законом.

З XII-XIII століття бере витоки середньовічний конституціоналізм у формі парламентських органів, формується представницька влада та законодавчі збори. В подальшому ідея обмеження правителя законом і справедливістю знаходить свій розвиток у працях багатьох вчених, з сильним впливом, однак, абсолютистських тенденцій в політичній науці (через формування абсолютних монархій у Європі на зламі XVI століття), а також боротьби між світською і церковною владою. Відповідальність правителя зводиться переважно до відповідальності його лише перед Богом і природою.

Ідеї середньовіччя, одначе, стали фундаментом, на якому виросло систематичне вчення про правову державу. До ключових віх у розвитку політичної науки варто віднести обґрунтування світського характеру держави, державного суверенітету та верховної влади.

Епоха Реформації у Франції в XIV-XVI століттях привнесла ідею обмеження суверенітету влади короля владою народу та відповідальністю його перед народом і парламентом. Обґрунтування призначення політичної влади для загального морального добра сприяло відродженню древньої ідеї належності політичної влади народові. З цієї ідеї пізніше виникає цілісна доктрина народних прав, підпорядкованість держави служінню усій громаді та скеровуванню природним правом.

Стародавня договірна теорія була використана представниками політико-правової науки та ідеологами Американської і Французької революцій для обґрунтування обмеженості політичної влади та права на опір тиранії.

Революційний рух XVIII та XIX століть доповнює античну ідею панування права концепцією прав і свобод людини, яка стала основою усіх наступних теорій лібералізму. В епоху Відродження обстоюються ідеї суверенної держави, суверенітету народу, розділеної влади та її юридичного обмеження.

Розвиток політичної науки на початку XVIII століття привів до формування поняття правової держави, яке набуло в працях германських та англійських філософів цілісного вигляду. В основі цього вчення - визнання природних прав людини й ідея обмеження цими правами самої держави, уявлення про державну владу як похідну від прав людини, ідеї народного суверенітету і народного представництва, принцип поділу влади та взаємозбалансування окремих гілок влади. Варто одначе відзначити, що ідеї правової держави не були чистим надбанням Германії чи Англії. Вже наприкінці XIX століття у більшості європейських країн дослідження питань правової держави набули великого розмаху.

Різноманітні аспекти правової держави активно досліджувались і в дореволюційній Росії та Україні. Однак після 1917 р. вчення про правову державу зводиться нанівець, оголошується шкідливим і на його зміну приходить теорія законності.

Активізація досліджень в СРСР аспектів правової держави припадає на кінець 80-х і 90-і рр. В СРСР цей термін почав активно використовуватися після прийняття Конституції СРСР 1977 р., хоча при цьому мова йшла про соціалістичну правову державу, головна ідея якої зводилася, головним чином, до посилення ролі конституції і закону та дотримання їх вимог у реальному житті. З розвитком демократичних процесів це потягло за собою увагу до гарантування прав і свобод громадян, в першу чергу, права на вибори, свободу слова, зборів та ін.

Ідея правової держави в СРСР отримала могутній імпульс з так званою перебудовою в 1985 р. після XIX Всесоюзної партійної конференції. Однак вивчення її на новій методологічній та теоретичній основі на пострадянському просторі відбувається лише після демократизації політичного режиму.

Зі здобуттям Україною незалежності поняття правової держави вже за кілька років міцно увійшло в теорію і практику сучасного українського конституціоналізму. Зрозуміло, що стійких традицій правової держави Україна не мала, але її ідеї в теорії держави і права та конституційному праві України мають досить глибокі корені. Саме тому вони були так швидко відроджені в українській юридичній науці на початку 90-х рр. і її термінологічно-понятійний ряд значно поповнився за рахунок досить широкого використання відповідної термінології. Ідеї правової держави з великою одностайністю були сприйняті і інтерпретовані відповідно до сучасного розуміння вченими-юристами - укладачами нової Конституції України 1996 р. Нова Конституції України, яка проголосила принцип правової держави в якості фундаментальної ознаки української держави, започатковує, без сумніву, новий і важливий етап розвитку вчень про правову державу в Україні. Інтерпретація відповідних конституційних положень, наповнення їх адекватним змістом є, без сумніву, одним з важливих завдань сучасної вітчизняної науки.

Використані літературні джерела. При підготовці дисертації були піддані відповідному аналізу філософські і філософсько-правові дослідження Арістотеля, Платона, Демокріта, Ціцерона, а також Ж. Бодена, В. Віндельбанда, Ф. Гегеля, К. Гельвеція, Т. Гоббса, А. Дайсі, Ф. Енгельса, І. Канта, Дж. Локка, Н. Макіавеллі, К. Маркса, Ш. Монтеск'є, Ж.Ж. Руссо, К. Фішера та інших мислителів древності, середньовіччя та нового часу.

Були також використані праці представників сучасної західної філософської, політичної та правової науки К. Айхенбергера, Г. Бермана, Е. Бредлі, М. Вебера, Р. Давіда, Г. Кленнера, Д. Лемперта, Б. Рассела, Д. Ролза, К. Санстіна, Д. Себайна, Р. Стантона, Т. Торсона, М. Тропера, Л. Фрідмена, Т. Харта, Т. Хартлі, Д. Хеллоуелла, К. Хессе, Я. Шаппа, Г. Шварца, Шмідта-Асмана та ін.

Автор аналізував праці дореволюційних вчених кінця XIX-початку XX століття В. Соловйова, Б. Чичеріна, М. Бердяєва, М. Невзорова, М. Драгоманова, М. Палієнка, С. Дністрянського, М. Владимирського-Буданова, М. Загоскіна, В. Александрова, В. Залєсського, П. Новгородцева.

Серед використаних праць сучасних українських вчених в сфері загальної теорії держави і права праці В.М. Горшеньова, В.К. Забігайла, М.І. Козюбри, В.В. Копейчикова, Ю.В. Леонова, Є.В. Назаренко, П.М. Рабіновича, В.І. Тимошенко, М.В. Цвіка та ін., представників українського конституціоналізму та інших галузей правової, а також політичної науки В.Б. Авер'янова, В.Д. Бабкіна, Ф.Г. Бурчака, В.Г. Буткевича, В.М. Кампо, Л.В. Кривенко, А.І. Кудряченка, А.Р. Мацюка, П.Ф. Мартиненка, А.О. Селіванова, В.Ф. Сіренка, Ю.М. Тодики, О.Ф. Фріцького, В.В. Цвєткова, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка, В.М. Якушика, представників російської юридичної науки та науковців з інших галузей знань країн СНД О. Алєксєєва, О. Артемової, Д. Валєєва, О. Дробницького, В. Кабо, В. Казимірчука, Н. Кордзая-Самадашвілі, О. Кутафіна, В. Лазарєва, В. Лафітського, Р. Лівшиця, О. Лукашевої, В. Нерсесянца, А. Першіца, О. Рум'янцева, І. Синіциної, А. Соколова, Ю. Тихомирова, С. Токарєва, В. Туманова, Р. Халфіної, Л. Явича, З. Черніловського та ін.

Метою дисертаційного дослідження визначена розробка конституційних засад правової держави в Україні і уточнення на цій основі загальнотеоретичної концепції правової держави.

Оскільки в радянській юридичній науці поняття правової держави носило формальний характер і зводилось до держави законності, автор поставив перед собою завдання вивчення природи правової держави на основі розкриття природи права, суті процесу правотворення, визначення ролі в цьому процесі суспільства і держави і уточнення на цій основі самого поняття права. Лише це давало змогу розкрити поняття і сформулювати принципи правової держави, а також проаналізувати стан реалізації цих принципів в сучасній українській державно-правовій практиці.

Методологія дисертаційного дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектичний метод наукового пізнання державно-правових процесів і явищ, що дозволило розглянути їх у розвитку та взаємозв'язку, виявити сталі закономірності та тенденції. На цій основі широко використані спеціально-наукові методи історичного, системного, структурно-функціонального і нормативно-порівняльного аналізу.

Новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому здійснений комплексний загальнотеоретичний аналіз поняття правової держави та її принципів, в основу якого покладений авторський підхід до праворозуміння, а також досліджений рівень реалізації принципів правової держави в законодавчій діяльності, сфері виконавчої влади та правосуддя України.

З нових методологічних позицій досліджується роль конституції у сучасній українській державі і її значення як засобу обмеження державної влади в інтересах суспільства та прав і свобод людини (обмежуюча функція конституції) та передбачений нею інструментарій для досягнення цієї мети.

Вперше в українській правовій науці дається нове в концептуальному плані тлумачення принципу зв'язаності держави правами й свободами людини й громадянина та співвідношення державних і громадських інтересів з інтересами особи, розкривається природа принципу верховенства права та його співвідношення з принципом верховенства Конституції та законів в правовій системі. Аналізується процес формування ідей української правової державності в процесі створення нової Конституції України.

В контексті реалізації вимог правової держави обґрунтовується ряд нових і важливих пропозицій в сфері діяльності парламенту, державного правління та правосуддя.

Проведене дослідження дало змогу винести на захист такі положення і висновки:

- висновок про те, що природа правової регуляції у суспільстві обумовлюється біологічною сутністю людини, усвідомленим буттям (наявністю свідомості) та умовами соціального співіснування і що універсальними соціальними атрибутами права, які свідчать про його наявність у суспільстві, є загальнообов'язкові правила поведінки та інститути розсуджування (осуду) цієї поведінки;

- висновок про те, що більш послідовним з точки зору ідеї народного суверенітету і визнання народу єдиним джерелом влади є розуміння правотворення як процесу формування правових ідей (правил належного) та перетворення їх в обов'язкові правила поведінки, незалежні від конкретної особи, через схвалення і підтримку з боку суспільства (легітимація);

- висновок про те, що владно-державні приписи набувають правового характеру лише за умови відповідності їх волі та інтересам народу (легітимації), легітимності самої влади, відповідності приписів ідеологічним і моральним засадам суспільства та внутрішнім закономірностям права;

- висновок про те, що правова держава - це публічно-правовий союз народу, заснований на праві як легітимованих суспільством нормах та політичній відповідальності держави перед народом за свою діяльність, державна влада в якій здійснюється за принципами дотримання прав і свобод людини і громадянина, верховенства права, поділу влади, інституціоналізації і юридичної форми діяльності органів державної влади, їх посадових та службових осіб;

- висновок про те, що поняття правової держави має чітко виражений історичний характер, видозмінюється в залежності від правових традицій та орієнтацій, існуючих в різних державах, і знаходить реальне втілення в конституції та правовій системі держави;

- висновок про те, що співвідношення загальнодержавних та суспільних інтересів з інтересами особи в правовій державі ґрунтується на конституційно встановленому принципі пропорційності, відповідно до якого пріоритет суспільних та загальнодержавних інтересів діє лише в частині забезпечення фундаментальних засад функціонування суспільства, як умови вільного і всебічного розвитку особи;

- висновок про те, що зв'язаність держави правами й свободами людини і громадянина проявляється у обов'язку держави їх конституційного визнання, у забороні їх неконституційного обмеження, інституційних механізмах їх захисту;

- висновок про те, що принцип верховенства права означає вищу регулятивну значимість права у порівнянні з іншими регуляторами суспільних відносин, що знаходить вираз у мінімальній достатності правового регулювання суспільних відносин та всезагальності права, позапартійності права, його відносній самостійності щодо політичних сил і деідеологізованості, відносній самостійності щодо судової та виконавчої влади, верховенстві Конституції та законів України;

- висновок про те, що верховенство Конституції України, яке проявляється у найвищій юридичній силі і прямій дії її норм, випливає з її природи як акту установчої влади, яка здійснена парламентом від імені Українського народу;

- висновок про те, що природа принципу верховенства закону України випливає з Конституції України і означає пріоритет закону в системі нормативно-правових актів, що обумовлює необхідність уточнення поняття законодавства виключно як сукупності законів і збільшення питомої ваги законів в системі нормативно-правових актів, дотримання конституційної вимоги щодо виключного регулювання законом прав і основних свобод людини і громадянина, необхідність кардинального скорочення декретованої нормотворчості в цілому (особливо відомчої);

- висновок про те, що реалізація принципу поділу влади в діяльності органів державної влади (Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України) протягом 1990-1998 рр. стала позитивним фактором здійснення в Україні режиму плюралістичної демократії, однак характеризувалась взаємним поглинанням повноважень органами державної влади, інституційною і організаційною недосконалістю, недостатнім обмеженням їх за допомогою закону і загальним зниженням легітимності усіх органів державної влади;

- положення про те, що в нинішніх умовах є доцільним перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління з певним перерозподілом повноважень між Президентом України і Кабінетом Міністрів України, уточненням регламентарної влади та вдосконаленням процедури застосування вето Президентом України;

- висновок щодо необхідності подальшого розвитку українського парламентаризму через вдосконалення функцій парламентського представництва, контрольних функцій парламенту та вдосконалення організаційно-правових, процесуальних засад та нормативної основи законодавчої діяльності (на основі цього висновку обґрунтовується необхідність прийняття нових законів про лобістську діяльність, про парламентську опозицію, про регламент Верховної Ради України, про комітети, запровадження Національного реєстру парламентських ініціатив та ін.);

- положення щодо необхідності реформування юридичної природи адміністративних відносин та запровадження адміністративного суду як чинника посилення гарантій прав і свобод людини і громадянина, необхідності розширення контролю громадськості за виконанням адміністративних рішень, законодавчого врегулювання порядку розробки, експертизи, прийняття та вступу в силу відомчих нормативних актів (у цьому зв'язку запропоновано прийняти новий Адміністративно-процесуальний кодекс, переглянути Закон України “Про звернення громадян”, уточнити нормативні акти, які регламентують порядок розробки, прийняття та вступу в силу підзаконних актів виконавчої влади);

- висновок про те, що в Україні закладені лише підвалини правової держави та створені її основні структурні елементи і що подальша розбудова правової держави пов'язана з посиленням легітимації влади, забезпеченням у суспільстві свободи, ефективним функціонуванням принципу поділу влади, дотриманням її окремими гілками принципу верховенства права, відповідністю законів суспільній етиці, усуненням численних порушень прав і свобод людини і громадянина, посиленням стабільності законодавства, декриміналізації суспільства.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідались на:

міжнародних конференціях “Регламенти в парламентській практиці” (Польща, травень 1994 р.), “Досвід, форми та методи парламентської діяльності” (Київ, червень 1994 р.), “Розподіл повноважень між гілками влади в умовах соціально-економічної кризи” (Київ, квітень 1995 р.), “Концепція розвитку законодавства України” (Київ, травень 1996 р.), “Державно-правова реформа в Україні” (Київ, листопад 1997 р.), “Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом” (Київ, жовтень 1998 р.), “Виборча і законодавча реформи в Україні” (Лондон, грудень 1998 р.), “50 - річчя Загальної Декларації прав людини” (Київ, грудень 1998 р.);

міжнародних семінарах “Конституція незалежної України” (Київ, липень 1992 р.), “Розподіл законодавчої і виконавчої влади” (Київ, травень 1993 р.), “Проект нової Конституції” (Київ, червень 1993 р.), “Парламенти, прем'єр-міністри та президенти: аспекти та техніка горизонтального розподілу влади” (Київ, березень 1995 р.), “Аспекти та техніка вертикального розподілу влади: стосунки між центральними та місцевими органами влади” (Харків, квітень 1995 р.), “Удосконалення законодавчого процесу” (Київ, жовтень 1995 р.), “Горизонтальний та вертикальний розподіл влади” (Бонн, листопад-грудень 1995 р.), “Створення конституційної коаліції” (Львів, травень 1996 р.);

загальноукраїнських конференціях “Актуальні проблеми формування правової держави” (Харків, жовтень 1990 р.), “Актуальні проблеми управління територіями в Україні” (Київ, листопад 1992 р.), “Проблеми сучасної політики та шляхи її здійснення” (Одеса, квітень 1993 р.), “Правова система України: теорія і практика” (Київ, жовтень 1993 р.), “Людина і політика” (Харків, вересень 1993 р.), “Проблеми реформування державної влади: конституційні і управлінські аспекти” (Київ, березень 1995 р.), “Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність” (Київ, листопад 1997 р.).

Практичне значення одержаних результатів. Наукові результати, отримані дисертантом, який був членом робочої групи Конституційної Комісії Верховної Ради України протягом 1990-1996 рр., були використані ним при підготовці проекту нової Конституції України, в практичній діяльності по розробці і експертизі проектів законодавчих актів, які вносяться суб'єктами права законодавчої ініціативи на розгляд Верховної Ради України (дисертант є автором низки законопроектів, поданих на розгляд парламенту). Вони можуть бути використані також для вдосконалення форми правління в Україні, діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади в Україні, подальшого розвитку парламентаризму, розвитку правової системи України на засадах принципу верховенства права. Отримані результати можуть бути використані при читанні курсів теорії держави і права, конституційного права. З огляду на чималу особисту практику законотворчості автора результати дисертаційного дослідження можуть бути використані вченими при вивченні різноманітних проблем функціонування сучасної української держави, пошукачами наукового ступеню, студентами.

Публікації. Основні положення дослідження викладені у 40 публікаціях, включаючи монографію, наукові статті у фахових наукових виданнях в Україні та за кордоном. Внесок автора у спільних публікаціях з проф. О. Люхтерхандтом, проф. М. Корнієнком та Н. Танатар складає 50%, а у публікації з участю проф. А. Мацюка, Є. Тихонової, П. Мартиненка - 25%.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних нормативних матеріалів та літературних джерел. В тематично-структурному плані матеріал монографії складається з трьох частин. Перша з них присвячена дослідженню питань природи права (генези, процесу об'єктивації та легітимації, визначення) та його взаємозв'язків з державою, друга - конституційно-правовим засадам детермінованості держави та основним характеристикам правової держави, третя - інституційним, організаційно-правовим, техніко-юридичним та процесуальним засобам утримання влади в межах закону. Загальний обсяг дисертації складає 413 сторінок.

2. Основний зміст роботи

У ПЕРШОМУ РОЗДІЛІ “Природа права і його роль у формуванні та функціонуванні держави” досліджується філософська база правового вчення та світоглядна основа головних правових доктрин, вивчаються умови виникнення правової регуляції у суспільстві, розкривається процес формування правових норм та ролі в цьому процесі суспільства та держави, формулюється поняття права і обґрунтовується його роль як основи формування і функціонування держави.

Виходячи з тези, що праворозуміння спирається на загальне світорозуміння, автор аналізує основні правові доктрини і вплив на їх формування різноманітних філософських світоглядних теорій (1.1). Відзначається, що на протязі усього періоду існування цивілізації існує суперництво, протипоставлення та боротьба природно-правової і історичної шкіл, в основі чого лежать різні підходи до розуміння джерел права та його походження. Розглядаються позитивні властивості кожної з правових доктрин. Розглядаючи природно-правову доктрину, автор відзначає її рушійний, перетворюючий характер. При розгляді історичної школи права увага акцентується на розумінні законодавства як свідомої форми правотворчості та зв'язку права зі справедливістю і мораллю, відображенні у праві боротьби інтересів, історичній еволюції права (Ієрінг). Аналізується марксистсько-ленінське правове вчення та його філософська база.

В якості характерної риси правових вчень Заходу початку XX століття дисертант відзначає активізацію пошуку їх філософської основи і аналізує подальший розвиток головних течій у праві. При цьому увага акцентується на розповсюдженні раціоналістичних поглядів на право, посиленні інструменталістського бачення права, його гуманістичного звучання, орієнтації на потреби суспільства, його впливі на формування правової і соціальної держави.

З метою кращого пізнання процесу творення права автор аналізує механізм виникнення правової регуляції у суспільстві, її біосоціальні передумови та формальні соціальні атрибути права (1.2). Автор приходить до висновку, що виникнення правової регуляції спричиняють біологічна сутність людини, її усвідомлене буття (наявність свідомості і здатність мислити) та умови соціального співіснування. Вироблення суспільної свідомості і здатність її до логічних, етичних і естетичних оцінок надають суспільній свідомості нормативності, ведуть до створення на цій основі правил поведінки, які набувають необхідного і загальнозначимого характеру.

Спираючись на сучасний досвід позаправового існування суспільств, автор приходить до висновку, що позаправові регулятори соціальної поведінки людини (традиції, звичаї, мода тощо) ніколи не були достатніми для урегулювання та примирення людських інтересів, утримування людини в межах вимог, встановлених суспільством. На основі історичних досліджень життєдіяльності первісних суспільств (ірокезький рід, грецький рід, кельти, германці) та аналізу засобів соціальної регуляції у суспільстві автор доходить до висновку про те, що визнання права у будь-якому суспільстві залежить від розуміння права та його ознак, інтерпретації цих ознак. Далі дисертант обґрунтовує розуміння права як сукупності ідеальних моделей поведінки, зазначаючи, що в якості соціальних атрибутів права при цьому обов'язково мають бути інститути розсуджування (осуду) поведінки членів суспільства, які надають силу і дієвість праву і не залишають його на рівні правосвідомості. Дисертант зазначає, що мова йде про модель права, яка існує в кожному суспільстві і яка в звичайній свідомості ототожнюється з правдою, справедливістю (остання сприймається як основа правопорядку). Така модель права, як показує аналіз, існує вже в первісному суспільстві. Цей висновок в дисертації підкріплюється наявністю суду в древніх общинах (в тому числі і в руській общині) і його існуванням впродовж багатьох віків за наявності держави.

З метою посилення своєї позиції дисертант аналізує модель права в мусульманській, єврейській, індуській общинах, знаходячи в кожній з них спільні ознаки загальної моделі права, які відрізняють її від інших соціальних регуляторів.

Розглядаючи питання об'єктивації та легітимації в праві (1.3), дисертант головну увагу зосереджує на дослідженні процесу правотворення і впливу на цей процес суспільства і держави.

Дисертант приходить до висновку, що фундаментальним критерієм істинного процесу правотворення, а відповідно й правового характеру закону, є співпадання його з волею та інтересами народу, що тягне за собою визнання суспільства основним суб'єктом правотворення, а також визнання можливості додержавного і позадержавного існування права. Цей теоретичний постулат ґрунтується на ідеї народного суверенітету та визнанні народу єдиним джерелом влади. Виходячи з уявлень про природу правової регуляції та формальних соціальних атрибутів права дисертант досліджує процес формування правових норм і набуття ними об'єктивного характеру у суспільстві і приходить до висновку, що право може формуватися і поза державою, на рівні самого суспільства. Однак з виникненням держави процес правотворення опосередковується державою, що нерідко призводить до викривлення у приписах держави волі народу. Невідповідність приписів держави потребам та інтересам більшості народу не перетворює їх у правові норми і вони залишаються лише приписами держави, ідеологічними чинниками державної політики.

Дисертант критикує у цьому зв'язку вузьконормативне розуміння правотворення, яке розглядає його як суто державну, законодавчу діяльність, як процес закріплення у законі волі народу і цим, власне, обмежуючи процес правотворення. Нормативістський підхід передбачає лише висхідний зв'язок - сприйняття цієї волі державою, але не передбачає зворотного зв'язку - сприйняття народом закріпленої у законі волі як саме правових норм, визнання їх такими, що мають реалізовуватись за допомогою властивих праву механізмів (юридичної процедури, юридичних засобів та ін.). Як наслідок, народ в усіх тлумаченнях процесу об'єктивації правових норм не виступає суб'єктом такої об'єктивації, тому що за таким підходом об'єктивація завершується прийняттям законодавчого акту загальнообов'язкового характеру. Звідси й помилкове, на думку дисертанта, розуміння “об'єктивованих” таким чином законодавчих актів, їх незалежності від окремої особи, суспільних груп тощо. Насправді у цьому випадку можна говорити не про їх незалежність, а про відірваність процесу творення законодавчих рішень від народу, здійснення його збюрократизованою, нелегітимною владою, яка не узгоджує свої рішення з виборцями, коли народ в цілому і кожен виборець зокрема не має можливості висловитися з приводу цих рішень, а самих демократичних механізмів і процедур їх апробації не існує. Тому у цьому випадку говорити про право немає сенсу.

Визнання можливості додержавного і позадержавного існування права додатково обґрунтовується існуючим плюралізмом (множинністю) правових систем та квазіправа у суспільстві. Чим більше спотворюються і не відповідають інтересам і потребам її громадян сутність і характер держави, тим більшого поширення набувають паралельні і квазіправові системи і тим більше вони витісняють юридичне право, яке перестає бути власне правом через відсутність об'єктивного характеру в суспільстві. Дисертант проводить далі ідею про необхідність розрізнення термінів “об'єктивація” і “легітимація”. Якщо об'єктивація розглядається як процес набуття правовими ідеями незалежного від особи характеру, то легітимація є аксеологічним аспектом такого процесу об'єктивації, визнанням і підтримкою правових ідей у суспільстві. Полемізуючи з правознавцями, які за точку відліку легітимності закону беруть відповідність конституції та визнають a priori її правовий характер, дисертант вважає, що конституція і теоретично, і практично може бути неправовою, закріплювати відносини насильства і несправедливості, в остаточному підсумку не відповідати народному волевиявленню. Легітимація кладеться автором в основу розмежування понять правотворення і законотворення. Якщо законотворення є процесом творення закону, владно-державних приписів, то у правотворенні увага акцентується на легітимації, тобто сприйнятті, схваленні, виправданні норм поведінки саме як правових норм.

Оскільки в сучасних демократіях формування держави відбувається на засадах вільних виборів і народ формує владу, процес легітимації права презюмується, однак за умови можливості застосування демократичних форм коригування приписів держави (референдум, народна законодавча, в тому числі конституційна, ініціатива).

Серед інших умов правового характеру приписів держави (в силу того, що ці умови опосecови.

Влада, яка не одержує легітимації визнаним у суспільстві шляхом, зазначає автор, не може претендувати на правовий характер своїх приписів, нехай і виданих з добрими намірами. Більше того, така влада руйнує право, яке існувало раніше.

В якості ідеологічних вимог дисертант називає відповідність норм поведінки існуючим у суспільстві уявленням про бажану спрямованість суспільного розвитку, суспільного устрою, уявленням про ідеологічні цінності суспільства. Моральні вимоги, на думку дисертанта, це необхідність відповідності правил поведінки досягнутому рівню суспільної моралі. У цьому зв'язку дисертант обґрунтовує тезу про конкретно-історичний характер моральної основи права, вказуючи, що кожна правова система ґрунтується на існуючій у суспільстві системі цінностей і моральних орієнтирів.

До формально-правових вимог правового характеру приписів держави відноситься дотримання властивих правовій матерії ознак, тобто правові норми мають передбачати адресатів прав та обов'язків, вказувати на зміст правовідносин, визначати модальність приписів, компетенцію органів, які здійснюватимуть їх реалізацію, особливості включення у наявну правову систему тощо. На цій основі аналізується поняття права і робиться спроба дати його визначення (1.4.). Зазначається, що множинність визначень, які існують в юридичній літературі, залежить від множинності поглядів на походження права, на джерела права, на бачення природи його зв'язків з державою, а також від того, яка правова доктрина кладеться в основу визначення права. Проаналізувавши існуючі у вітчизняній та зарубіжній літературі визначення права, автор особливу увагу приділяє розгляду праворозуміння, яке поєднує риси природно-правового і позитивістського праворозуміння (В. Нерсесянц).

Автор доходить до висновку, що найбільш точно охоплюють поняття права два його визначення: пізнавально-раціоналістичне та регулятивне. З пізнавально-раціоналістичної точки зору право є рівним мірилом свободи (правомірним порядком). В цьому визначенні сутність права розкривається через раціональну природу людини, через її співіснування у суспільстві з іншими вільними і рівними індивідами. Крім того, сутність права проявляється також і у меті та призначенні права, спрямованості його на упорядкування суспільних відносин, тобто у динамічному, регулятивному аспекті.

Суттєвою ознакою регулятивного визначення права є легітимованість його норм, яка перетворює ідеї належного, необхідного, які існують в суспільстві та претендують стати правовими нормами, чи формальні приписи держави, її органів та посадових осіб в іманентно імперативний для суспільства регулятор, який стає необхідним нормативом, власне правом, в силу схвалення суспільством. В регулятивному відношенні право є, таким чином, сукупністю норм, легітимованих у суспільстві і детермінованих досягнутим рівнем моралі і етики, які спираються на владні засоби охорони.

Дослідження природи права дало дисертанту змогу розкрити його роль у формуванні і функціонуванні держави (1.5.). В силу того, що норми поведінки людини легітимуються суспільством, визнаються цим суспільством (як сукупністю усіх громадян) в якості загальнообов'язкових, вони стають справжнім регулятором суспільних відносин, насамперед в публічній сфері. На основі права, як загальної волі громадян, які є носіями політичної влади, суверенних прав на здійснення державних повноважень, виростає і функціонує держава. Виходячи з того, що демократична держава існує на основі права народу, як первинного носія політичної влади, на формування держави, держава набуває вигляду публічно-правового союзу усього народу.

Оскільки цей публічно-правовий союз ґрунтується на праві народу на владу, право стає основою цього союзу. Лише право стає здатним дієво упорядкувати владні відносини, тому що народ, як учасник держави, набуває права на здійснення державних повноважень, звідси - він має право на дієвий контроль державної влади та здійснення її як безпосередньо, так і шляхом представництва. Вся діяльність держави і її органів здійснюється в правових формах, які визначаються мандатом народу. Право набуває справжньої сили обмежити владу, зв'язати державу на користь своїх громадян, тому що його авторитет спирається на авторитет народу. Цей авторитет підкріплюється політичною відповідальністю влади перед народом через періодичні вільні вибори і відповідне позбавлення довіри до осіб, які не піклуються про загальний добробут, через участь громадян у реальному здійсненні державної політики та управлінні державою.

З викладеного дисертант робить висновок, що ідея правової держави, скеровування держави правом лише частково придатна для ідеології держави, побудованої на позитивістському розумінні права, оскільки в цьому разі мова йде про зв'язаність держави не правом, а законом, а отже така зв'язаність є половинчастою і нетривкою. Така зв'язаність державно-правових настанов не лише особою, а й органами державної влади та їх посадовими особами. А з іншого боку, зв'язаність законом передбачає неодмінну наявність розвинутих процедур оскарження неправомірних рішень органів державної влади та їх посадових осіб.

Ідея правової держави зовсім несумісна з ідеологією держави, основою якої є абсолютистська влада, влада, яка спирається на позаправові форми обґрунтування держави і легітимації державної влади, а утримання влади здійснюється шляхом насилля. Чимало таких держав знала історія, немало їх існує на планеті і сьогодні. Для таких держав характерна відсутність форм представницької демократії, опора у вирішенні суспільних конфліктів на поліцейський апарат.

У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ “Конституційні основи правової держави в Україні” аналізується процес формування ідей правової державності під час розробки нової Конституції України (1990-1996 роки), зміст і основні принципи правової держави та їх реалізація в Україні на основі нової Конституції України.

Оскільки конституція є невід'ємним атрибутом сучасної держави і правова держава має вигляд конституційної правової держави, дисертант аналізує елементи і зміст правової держави через призму новітнього конституційного процесу в Україні і нової Конституції (2.1.). Зазначається, що розпочата у 1990 році робота над новою Конституцією велась з великими труднощами, оскільки було необхідно реалізувати у Конституції нову ідеологію держави, яка б ґрунтувалась на принципі контролю над владою, що було дуже складним завданням через відсутність традицій здійснення розподіленої влади, правових гарантій вільних виборів, патерналістське тлумачення прав людини і громадянина, нормативістське розуміння принципу верховенства права. Як свідчення могутнього устремління до незалежної держави розцінюється той факт, що вже в першому офіційному проекті Робочої групи Конституційної комісії (листопад 1991 р.) Україна визначалась правовою державою на основі визнання принципу поділу влади, ідеологічного, економічного і політичного плюралізму, пріоритету громадянського суспільства над державою і дії принципу верховенства права. В подальшому ці положення були розвинуті через запровадження конкретних механізмів функціонування громадянського суспільства і реалізації прав і свобод людини і громадянина, важелів стримування і противаг між окремими гілками влади.

Автор докладно зупиняється на фаховій внутрішній та міжнародній експертизі офіційного проекту (в редакціях від 1 листопада 1991 р., 29 січня та 5 червня 1992 р., 27 травня та 26 жовтня 1993 р.), всенародному обговоренні проекту (1993 р.), в результаті чого до проекту були внесені численні уточнення, пов'язані зі зміцненням засад правової держави. Як чинники впливу на прийняття Конституції та формування відповідних конституційних положень розглядаються криза влади в 1992-1993 роках, оновлення складу парламенту в 1994 р., Конституційний Договір між Верховною Радою та Президентом, укладений 8 червня 1995 р., зміни в організації державної влади протягом 1991-1996 рр. Завершується аналіз конституційного процесу розглядом характеру змін, яких зазнав проект нової Конституції в процесі його доопрацювання Тимчасовою спеціальною комісією, утвореною Верховною Радою 5 травня 1996 р., яка здійснила політичне узгодження положень проекту. Даючи загальну оцінку прийнятої Верховною Радою України 26 червня 1996 р. Конституції України, дисертант підкреслює, що хоча вона й має компромісний характер, однак є достатньою правовою основою для побудови демократичної, соціальної, правової держави, оскільки містить розгалужені гарантії для захисту прав і свобод людини і громадянина, досить повно регулює усі питання політичної системи суспільства, організації державної влади та місцевого самоврядування. Автор поділяє висновок Венеціанської комісії Ради Європи про те, що Конституція, при певній недосконалості окремих положень, створює “баланс сил, який упереджує повернення до системи авторитарного прийняття рішень”.

Дисертант вказує на те, що Конституція України, як і будь-яка конституція, здійснює велику кількість функцій, однією з найголовніших серед яких є функція обмеження держави, державної влади (2.2.). Однак конституція може виконати роль обмеження держави лише за умови правового характеру. Антидемократична конституція нездатна на це в силу репресивної спрямованості, номіналістична - в силу безсилля її декларацій.

Обмеження державної влади можливе за допомогою як позаправових, так і правових чинників. Не меншою мірою як і за рахунок правових чинників обмеження державної влади залежить від рівня розвитку матеріальних відносин та наявності економічної свободи, суспільної ідеології, культурного рівня народу, історичних традицій та освоєння світового досвіду, ідеалів свободи та поваги до людини, умов легітимації державної влади, зовнішніх факторів, міждержавного співробітництва тощо. Багато з них знаходять своє відображення в Конституції України, наповнюючи її правову основу української нації, зміцнення громадянської злагоди, побудови громадянського суспільства).

Найбільш важливими для розуміння природи української держави є конституційно-правові чинники: ознаки державності, республіканське правління, демократія, соціальна держава, правова держава. Вони складають основу конституційно-правового ладу, надають державі міру, організований вигляд, унормовують і обмежують її. Конституція України, як акт найвищої юридичної сили, закріплюючи їх в якості основ конституційного ладу, надає їм формоутворюючого і структуровизначаючого значення для держави та державної влади.

Визначаючи державність, побудовану на праві народу на самовизначення, національно-державну самоідентифікацію, Конституція водночас визначає й найголовніші ознаки такої державності, у тому числі суверенність, конституційно-правову інституціоналізованість влади, мету і завдання держави. Обов'язки держави, визначення її сутності і характеру несуть не лише політичне, ідеологічне, культурне, а й правове навантаження, оскільки спираються на відповідальність влади та правові механізми реалізації цих обов'язків. Риси республіканського ладу, пов'язаного з легітимацією влади на основі вільних виборів, створюють умови для відтворення вільного ладу і зводять до мінімуму можливість авторитарного переродження держави. Демократія, яка ідентифікується, насамперед, з фундаментальним принципом народного володіння владою, стає захисним бар'єром від претензій будь-яких політичних сил на політичне панування. Конституція надає державності, республіканському правлінню, демократичному устрою правову форму, створюючи тим самим умови для їх послідовної реалізації у правовій системі держави.

Особливе місце в системі чинників обмеження влади належить правовій державі, якою Україна проголошується в статті 1 Конституції України і яка в дисертації визначається як публічно-правовий союз народу, заснований на праві, як легітимованих суспільством нормах, та політичній відповідальності держави перед народом за свою діяльність, державна влада в якому здійснюється за принципами дотримання прав і свобод людини і громадянина, верховенства права, поділу влади, інституціоналізації і юридичної форми діяльності органів державної влади, їх посадових та службових осіб.