Судові реформи в лівобережній Україні (гетьманщині) XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого

Гамбург Леонід Самойлович

УДК 347.97/.99(477.5)(09)

Судові реформи в лівобережній Україні (гетьманщині) XVIII ст.

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Харків - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Рогожин Анатолій Йосипович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Ярмиш Олександр

Назарович, Університет внутрішніх справ МВС України (м. Харків), 1-й проректор з наукової роботи

кандидат юридичних наук, доцент Чехович Валерій

Анатолійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри теорії та історії держави і права

Провідна установа

Інститут держави і права імені В.М. Корецького, відділ історико-політологічних досліджень держави і права України, Національна академія наук України, м. Київ

Захист відбудеться "01" листопада 2000 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77)

Автореферат розісланий "28" вересня 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Будівництво правової демократичної держави в Україні неможливе без удосконалення її судової системи. Реформування суду є одним з пріоритетних напрямків цієї роботи. Судові органи відіграють вирішальну роль у правовому забезпеченні та захисті прав і свобод людини і громадянина, гармонізації відносин між особою, громадським суспільством і державою. Їх діяльність має найважливіше значення для підтримки режиму погодженої та конструктивної взаємодії між державними органами в умовах розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Судова реформа України-Гетьманщини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. найбільш концентровано втілила складнощі та суперечності, якими супроводжувався процес становлення, розвитку і поразки першої української держави. Історико-правові дослідження судових реформ, що проводилися в українській козацькій державі у ХVІІІ ст., дозволяють виявити і систематизувати накопичений досвід реформування її національної судової системи, виділити його позитивні сторони та недоліки. Врахування такого досвіду полегшує вироблення нових принципових підходів до вирішення проблем, що виникають у процесі концептуальної розробки, підготовки та здійснення судової реформи в сучасній Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана згідно до комплексної цільової програми № 186.0.070872 “Актуальні проблеми історії держави і права України”.

Сутність, значущість і стан наукової розробки проблеми. Судова система України-Гетьманщини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. достатньо широко досліджена, але питання судового реформування висвітлені лише фрагментарно. Між тим, судова система Гетьманщини була однією з провідних частин її державного механізму і виступала найбільш міцним оплотом української державності в умовах поетапного наступу на неї російського самодержавства. Відстоювання суверенітету українського суду державницькими силами України з 1654 до 1782 рр. було надзвичайно важливим чинником процесу боротьби за збереження політичного суверенітету Гетьманщини. Самодержавство намагалося використати внутрішні суперечності судової системи України для підриву її авторитету в масовій свідомості українського народу з метою ліквідації феномену українських судів і всієї української державності. Гетьманські правління спрямовували зусилля на вирішення найбільш суттєвих суперечностей судової системи України шляхом її послідовного реформування. Гетьманат намагався обмежити надмірні зловживання козацької старшини щодо народних низів, усунути суперечки між козацькими та міщанськими судово-адміністративними органами, упорядкувати і вдосконалити судоустрій і судочинство, захистити компетенцію українських судів від неправомірного вторгнення в неї судово-адміністративних органів самодержавства.

Перші окремі відомості про судово-реформаторські заходи українських гетьманів та про політику ІІ Малоросійської колегії (II МК) відносно українських судів представили у середині - другій половині ХІХ ст.

Д.М. Бантиш-Каменський і Г.А. Максимович. Земельно-межове законодавство та діяльність підкоморських судів за Литовським статутом проаналізував А. Ханенко. В працях О.М. Лазаревського відображено судово-реформаторські заходи наказного гетьмана П.Л. Полуботка, дано оцінку “Инструкции о судах” гетьмана Д.П. Апостола, наведено загальну характеристику статутної судової реформи і статутних судів гетьмана К.Г. Розумовського, що раніше були описані Д.П. Міллером, який також роз'яснив соціально-політичні причини їх створення. Протягом першої половини

ХХ ст. в Україні та за її межами вийшли численні дослідницькі роботи, що містили окремі відомості про судові реформи в Гетьманщині ХVІІІ ст. В роботах М.Є. Слабченка вказані окремі зміни в судоустрої та судочинстві, запроваджені П.Л. Полуботком, Д.П. Апостолом і К.Г. Розумовським. Деякі відомості про реформування та контрреформування українських судів

П.Л. Полуботком, І Малоросійською колегією (І МК), Д.П. Апостолом, ІІ МК та генерал-губернатором П.А. Румянцевим містяться в працях

О.Я. Єфименко, І. Джиджори, М.П. Василенка, І.Ю. Черкаського, Д. Дорошенка, В.А. Мякотіна, А. Яковліва, Я. Падоха. У 50-80-ті рр. ХХ ст. деякі автори в Україні звертали певну увагу на розвиток судів Гетьманщини. Характеристика системи загальних козацьких судів другої половини ХVІІ- першого 20-ліття ХVІІІ ст. наведена В.А. Дядиченком. Достатньо повно і комплексно судова система Лівобережної України в 1648-1782 рр. досліджена А.Й. Пашуком, але до питань судових реформ автор звертався епізодично. Більше уваги приділено ним статутній судовій реформі К.Г. Розумовського, та все ж вона висвітлена коротко і схематично, а наведені положення потребують уточнення і доповнення. У сучасній Україні науковці звертаються до вивчення окремих періодів історії судової системи Гетьманщини та приділяють певну увагу питанням судових реформ. У новітніх дослідженнях О.І. Путра розглянуті основні положення щодо реформування Генерального військового суду (ГВС) у 1760 р. і запровадження земських, підкоморських і гродських судів у 1763 р. Але відомості про кількість повітів, спеціалізацію статутних судів і Головний трибунальний суд потребують уточнення і доповнення. У роботах О.К.Струкевича, що вийшли в останні роки, основна увага приділена дослідженню ІІ МК, але докладного аналізу діяльності статутних судів і ГВС у 1765-1782 рр. автором не проведено. До того ж, на нашу думку, ним недооцінене значення статутних судів як носіїв української політичної автономії після 1764 р. В інших монографіях, статтях, підручниках і навчальних посібниках відомості про судові реформи в Гетьманщині ХVІІІ ст. наведені дуже коротко або відсутні.

Джерельна база дисертації. В центральному державному історичному архіві України у м. Києві (ЦДІАК України) матеріали, що містять відомості про судову систему і судові реформи в Гетьманщині та в часи ІІ МК, зберігаються в таких фондах: Ф.51 - “Архів Генеральної військової канцелярії”; Ф.59 - “Архів Київської губернської канцелярії”; Ф.64 - “Архів Ніжинської полково-сотенної канцелярії”; Ф.221 - “Колекція документів “Нова серія”; Ф.222 - “Колекція документів Київської історичної спілки імені Нестора Літописця”; Ф.223 - “Серія Б.”; Ф.763 - “Канцелярія Малоросійського генерал-губернатора Румянцева-Задунайського”; Ф.801 - “Земський суд Роменського повіту”; Ф.834 - “Миклашевські-родинний фонд” та ін. В інституті рукописів Національної бібліотеки України Національної академії наук України (НБУ НАН України, інститут рукописів) відповідні матеріали зберігаються у Ф.1 “Збірка О.М. Лазаревського” та ін. При написанні дисертації були використані також опубліковані архівні документи та інші матеріали.

Мета дослідження: розкрити сутність, характерні риси, соціально-політичну зумовленість та спрямованість судових реформ в Україні-Гетьманщині ХVІІІ ст.; визначити їх історичне значення для вдосконалення судової системи та захисту української державності.

Завданнями дослідження є:

- узагальнення і систематизація відомостей про судову систему Лівобережної України другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст., встановлення її особливостей, ознак, основних суперечностей, тенденцій розвитку;

- визначення ступеня впливу російської адміністрації на українські суди в процесі наступу самодержавства на державність Гетьманщини;

- дослідження причин, умов і змісту судово-реформаторської діяльності українських гетьманів у їх боротьбі за збереження державного суверенітету України та оцінка її реальних результатів;

- визначення спадкоємності судової політики П.Л.Полуботка в судовій реформі Д.П.Апостола, а також загальних рис і особливостей, притаманних статутній судовій реформі гетьмана К.Г.Розумовського у порівнянні з реформами П.Л.Полуботка і Д.П.Апостола;

- дослідження практичної діяльності статутних судів і ГВС під управлінням ІІ МК, визначення ступеня збереження ними політико-правової автономії України після скасування гетьманства.

Об'єктом дослідження є судова система Лівобережної України другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст., а предмет дослідження становлять судові реформи, що проводилися в ній у ХVІІІ ст.

Методологічною основою дослідження є діалектико-матеріалі-стичний метод, положення теорії соціальної гносеології державно-правових явищ. Метод сходження від простого до складного та від абстрактного до конкретного дозволив скласти загальну характеристику судової системи Гетьманщини та проаналізувати зміст її основних елементів. Системно-структурний і системно-функціональний методи сприяли визначенню місця, ролі та значення судової системи в державному механізмі України-Гетьманщини. Методом єдності історичного та логічного проведене комплексне дослідження системи українських судів, виявлені та простежені основні тенденції їх розвитку. Порівняльно-юридичний метод був використаний для порівняння змісту та результатів судових реформ у Гетьманщині ХVІІІ ст., встановленні їх соціально-політичної зумовленості та спрямованості. Статистичний метод був застосований у дослідженні результатів роботи статутних судів, створених статутною судовою реформою К.Г. Розумовського 1760-1763 рр.

Теоретичну основу дисертації складають положення, що містяться в роботах науковців у галузях філософії, філософії права, теорії держави і права, історії держави і права, історії, політології: С.С. Алєксєєва, Б.М. Бабія, В.Д. Бабкіна, М.П. Василенка, К.А. Вислобокова, В.Д. Гончаренка, О.І. Гуржія, В.А. Дядиченка, О.Я. Єфименко, Л.А. Зайцева, Д.А. Керімова, О.Ф. Кістяківського, М.І. Козюбри, В.В. Копєйчикова, О.І. Корольова, В.С. Кульчицького, О.М. Лазаревського, О.М. Мироненка, Д.П. Міллера, М.І. Настюка, Я. Падоха, А.Й. Пашука, О.І. Путра, П.М. Рабіновича, І.К. Рибалкі, Ю.І. Римаренка, А.Й. Рогожина, В.А. Румянцева, І.П. Сафронової, О.Ф. Скакун, М.Є. Слабченка, В.А. Смолія, М.М. Страхова, О.В. Сурілова, І.Б. Усенка, М.В. Цвіка, І.Ю. Черкаського, В.А. Чеховича, Ю.С. Шемшученка, Л.С. Явича, А. Яковліва, О.Н. Ярмиша та ін.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснено спробу системно та комплексно окреслити коло внутрішніх і зовнішніх суперечливих обставин, які супроводжували розвиток судової системи України-Гетьманщини, проаналізувати зміст судових реформ українських гетьманів і контрреформи малоросійських колегій, виявити їх сутність і соціально-політичну спрямованість, визначити значення судово-реформаторської діяльності у XVIII ст. для державного будівництва України та політичної боротьби за українську державність.

Наукову новизну дисертації становлять ряд положень.

1. В дисертації вперше пропонується класифікація судів Гетьманщини, представлена вищими, регіональними та місцевими, козацькими і некозацькими, загальними та спеціальними, постійними та тимчасовими судами, а також офіційними судами і квазісудовими органами. Всупереч поширеній думці, повного і остаточного підпорядкування міщанських судів козацьким судам не відбулося завдяки спротиву міщан та їх апелюванню до самодержавства.

2. Суперечності між козацькими та міщанськими судово-адміністративними органами використовувалися самодержавством для послаблення державного суверенітету Гетьманщини. Встановлено, що царські воєводи з 60-х рр. ХVІІ ст. втручалися в компетенцію українських судів.

3. Отримані додаткові відомості про те, що суд грецького ніжинського братства застосовував, поряд з нормами українського права, принципи та норми римського права відповідно до конституцій візантійських імператорів. Ним часто організовувалися купецькі третейські ("компромісіональні") суди.

4. В судовій практиці українських судів широко застосовувалася практика вирішення справ третейськими судами, здійснювалося сприяння організації мирових судів і досягненню мирових угод. Уточнено, що у кримінальному процесі часто практикувалася заміна кримінальних покарань передачею засуджених на поруки із зобов'язанням їх своєю працею або коштами компенсувати шкоду, заподіяну потерпілим.

5. Дістало подальший розвиток положення про те, що на рішення судів у другій половині ХVІІ- початку ХVІІІ ст. певний вплив мали місцеві громади та їх представники, в чому проявлялися деякі риси суду присяжних. Персональний склад магістратів і колегій магістратських судів обирався міщанами та затверджувався гетьманом. У деяких містах, особливо на півдні України, такі вибори у другій половині ХVІІ ст. були загальними.

6. Уточнені відомості про результати діяльності П.Л. Полуботка у 1722 - 1723 рр., якими стали: офіційне встановлення ієрархії судових інстанцій і жорсткого порядку розгляду справ за апеляціями, юридичної відповідальності позивачів і суддів за неправомірні апеляції та судові рішення; запровадження інституту молодших суддів-асесорів у Генеральному військовому суді (ГВС) і полкових судах, із передбаченням механізму ротації особових складів асесорських змін у ГВС; розмежування козацьких і міщанських судів, а також козацьких і селянських колегій у сільських судах; оформлення правового статусу полкових судів і посад полкових суддів. Генеральна військова канцелярія (ГВК) ділилася на повиття. Кожне з 10 повить вело справи одного з 10 полків Війська Запорозького, а очолювалися вони генеральним повиттям.

7. Незважаючи на загальну спрямованість своєї політики на скасування української державності, І МК у початковий період своєї діяльності змушена була співпрацювати з ГВК у судовій сфері. Уточнено, що у виключній підсудності І МК знаходилися справи про взаємні скарги українців і російських військовослужбовців. Вона, фактично, перетворилася у першу інстанцію для генеральних і полкових старшин. Хоча І МК й декларувала боротьбу з хабарництвом і тяганиною в судах, ці зловживання були поширені в ній самій. Гетьманському правлінню за П.Л.Полуботка вдавалося відчутно блокувати судову компетенцію І МК, але після розправи самодержавства над автономістами її втручання у компетенцію українських судів ставало повсюдним.

8. Судова реформа Д.П.Апостола (1727-1734) стала продовженням реформаторських заходів П.Л. Полуботка в судовій сфері. Вперше встановлено, що на початку свого правління Д.П. Апостол заборонив подавати апеляції до найвищих судових інстанцій Російської імперії без дозволу гетьмана. В подальшому він добився від самодержавства згоди на обов'язкове попереднє оповіщення гетьмана особою, яка подавала таку апеляцію. Гетьман міг супроводити її власним коментарем. Уточнені положення про результати реформи Д.П.Апостола, якими стали: збільшення кількості суддів полкових судів і ГВС, забезпечення колегіальності судових засідань, відновлення апеляційного порядку розгляду справ та ієрархії судових інстанцій, вдосконалення процесу попереднього розслідування і судового процесу, розподіл компетенції між козацькими та міщанськими судами, започаткування галузевої спеціалізації судових колегій, відновлення інституту асесорів у полкових судах; поширення юрисдикції українських судів на російських дворян, які мали маєтки в Україні, а також слободи російських розкольників по справам про злочини проти православної віри.

9. За К.Г. Розумовського (1750-1764) активізувалася судова діяльність старшинських рад, їх взаємодія з гетьманським судом. Було організовано гетьманські військовий і політичний суди, розмежовано судові і адміністративні функції між ГВК і ГВС. Вони перетворилися у ієрархічно рівні органи, що запровадило елементи розподілу влад до механізму гетьманського правління. Уточнено, що обмеження владних повноважень ГВК зменшувало можливості самодержавства впливати на судово-адміністративний апарат Гетьманщини і контролювати діяльність самого гетьмана. Дістало подальший розвиток дослідження статутної судової реформи 1760-1763 рр., позитивними наслідками якої виявилися: полкове представництво в ГВС, значне відокремлення судової влади від військово-адміністративної, перехід від системи загальних козацьких судів до судової спеціалізації, зменшення кількості апеляційних інстанцій, встановлення багатостанової юрисдикції статутних судів; організація судів за принципами виборності та незмінюваності суддів; колегіальність вирішення справ у ГВС, земських і гродських судах. Вперше встановлено, що приведення членів нових судів до присяги відбувалося переважно при гетьманській ставці, що було покликано сприяти подальшому використанню статутних судів у державному будівництві та зміцненні суверенітету Гетьманщини. При цьому Переяславське полкове правління запропонувало ввести складання членами статутних судів окремої присяги гетьману.

10. Мета судової політики ІІ МК співпадала з аналогічною метою І МК. Але в перші роки своєї діяльності вона була змушена продовжувати судово-реформаторські заходи, розпочаті К.Г.Розумовським, про що отримані нові відомості. Були визначені порядок і терміни подання позовів до земських судів (“каденцій”) і апеляцій на рішення статутних судів, ГВС і самої ІІ МК. Для визначення термінів подання апеляцій були використані судові прецеденти. При розгляді цивільних справ обов'язок збору і подання до суду матеріалів, а також представлення свідків повністю покладався на сторони. При розгляді справи і винесенні рішення суд виходив тільки з матеріалів і свідчень свідків, що були представлені сторонами. Такі правила розповсюджувались і на кримінальний процес за справами, порушеними за ініціативою потерпілих. Статутні суди охоче сприяли примиренню сторін і організації третейських судів, застосовували аналогію права та імплементовані норми. Але незабаром ІІ МК почала обмежувати юрисдикцію статутних судів і ГВС, особливо гродських судів. Їх компетенція у значних кримінальних справах обмежувалася проведенням розслідувань і поданням “мнений” до ГВС і ІІ МК. Діяльність статутних судів була поставлена під жорсткий адміністративний контроль ІІ МК. Дослідженням вперше встановлено, що її інспектори отримали право на свій розсуд змінювати гродських суддів. На межі 70-80 рр. ХVІІІ ст. перевантажена судовими справами ІІ МК передала їх значну частину на розгляд статутним судам, що уповільнило темпи їхньої роботи. Висунуто твердження, що після скасування гетьманства статутні суди залишалися носіями української політико-правової автономії, яку самодержавство не наважувалося скасувати аж до поширення на Україну дії “Учреждения о губерниях”.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше узагальнені та систематизовані відомості про судові реформи, що здійснювалися в Україні-Гетьманщині у ХVІІІ ст. Це дозволило уточнити ряд питань судоустрою і судочинства, що характеризували судову систему Гетьманщини; визначити притаманні їй суперечності і тенденції розвитку, що може бути враховане при визначенні перспектив розвитку сучасної судової системи в Україні в процесі її реформування. Результати дослідження можуть бути використані у науково-дослідній сфері для формування якомога повнішого уявлення про розвиток судової системи України; у правозастосовчій сфері - для використання історичного досвіду в удосконаленні сучасного правосуддя в Україні; в навчальній сфері - в процесі викладання курсу “Історія держави і права України”, а також історичних частин ряду курсів галузевих юридичних дисциплін; при підготовці підручників, навчальних посібників, монографій тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації неодноразово були розглянуті на кафедрі історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, а також висвітлені автором на Міжнародній науковій конференції “Влада та культура” (Запоріжжя, 1999 р.).

Публікації. Основні результати дослідження освітлені в семи друкованих працях (шести статтях і одних тезах конференції) загальним обсягом 2,5 авторських аркуші.

Структура роботи. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, одинадцяти підрозділів, трьох пунктів, узагальнюючих висновків (обсяг 199 с.) та списку використаних джерел (300 найменувань на 25 с.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано на зв'язок роботи з науковими програмами, розкривається сутність наукової проблеми, визначається її значення, характеризується стан наукової розробки, наводиться опис джерельної бази, поставлена мета і окреслені конкретні завдання дослідження, визначені об'єкт і предмет дослідження, наведені методологічна та теоретична основи дисертації, сформульована наукова новизна дослідження, показано практичне значення отриманих результатів, дана інформація про апробацію цих результатів та їх публікацію.

У розділі 1 “Загальна характеристика судової системи Лівобережної України (Гетьманщини) другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.” йдеться про становлення і розвиток судової системи України-Гетьманщини від Визвольної війни українського народу під керівництвом Б.Хмельницького до скасування гетьманства. Розглядається система загальних козацьких судів, спеціальні суди, а також адміністративно-судові органи російської самодержавної адміністрації в Гетьманщині у визначений період.

У першому підрозділі “Система загальних козацьких судів Війська Запорозького” наведена характеристика вищих і нижчих ланок системи загальних козацьких судів. Відзначено, що вона була дуже складною, рухомою та вміщувала в себе понад двадцять судових органів. Таке розмаїття, характерне для феодальної державності, було зумовлене процесом становлення української держави в умовах відбиття частих і тривалих військових агресій, внутрішньою політичною нестабільністю, складністю і динамічністю соціальної структури суспільства, поступовим обмеженням суверенітету Гетьманщини російським самодержавством. Загальні козацькі суди відігравали провідну роль в українській судовій системі, бо козацтво лідирувало серед інших станів суспільства, відрізняючись найбільшою організованістю. У ході боротьби за українську державність у другій половині ХVІІ ст., а також у першому 20-річчі ХVІІІ ст. об'єктивно склалася ієрархічна система козацьких судів. До вищих судів належали суди гетьмана, Ради генеральної старшини, Ради старшин, ГВК, ГВС. В окремих випадках у ХVІІ ст. суди відбувалися на генеральних козацьких радах. ГВК і ГВС при наявних можливостях створювали третейські суди, сприяли укладенню мирових угод. Постійними судовими органами були суди гетьмана, ГВК, ГВС, полкові і сотенні суди, а також сільські та міські суди зі змішаними колегіями. Судові функції інших органів козацької державності виконувались епізодично. На думку автора, найважливішими серед козацьких судів були суд гетьмана, ГВС, ГВК і полкові суди.

У другому підрозділі “Спеціальні суди України-Гетьманщини” йдеться про магістратські, ратушні, цехові, духовні та домініальні суди, що мали станову юрисдикцію. Спеціальними судами з предметною юрисдикцією були ярмаркові та митні суди. Тенденція до підпорядкування міщанських судів козацьким судам, на думку автора, не знайшла завершення внаслідок опору міщанського патриціату і незацікавленості самодержавства в посиленні політичної влади козацької старшини. Міщанським судам у ХVІІ- на початку ХVІІІ ст. був притаманний найбільший демократизм, що виявилося у виборності складів судових колегій усіма повноправними громадянами міст і широкому представництві міських громад на судових засіданнях, наявності елементів суду присяжних. Члени колегій міщанських судів затверджувалися на посади гетьманом. Широке розповсюдження в Україні-Гетьманщині отримав розгляд цивільних і незначних кримінальних справ у квазісудовому порядку третейськими та мировими судами, що підтримувалося державою, бо зменшувало навантаження на офіційні суди.

У третьому підрозділі “Суди російської самодержавної адміністрації в Лівобережній Україні” розглядається компетенція суду Малоросійського приказу та воєводських судів. Через Малоросійський приказ царський уряд наглядав за судовими процесами над духовенством і старшинами, коректував зміст вироків і отримував документи із судовими актами. Суперечності між воєводами та органами гетьманського правління вирішувалися спільними розслідуваннями, які проводили представники гетьмана і Малоросійського приказу. Останньому були також підсудні справи про правопорушення українців на території Росії. Правопорушення російських службовців в Україні розглядалися за російським законодавством, але з урахуванням особливостей українського права. Стосовно воєводських судів Малоросійський приказ був другою інстанцією і здійснював судовий нагляд. Воєводські суди були першою інстанцією для царських підданих в Україні. Мешканці Гетьманщини були в цілому непідсудні воєводським судам, але, фактично, обмежена судова юрисдикція воєвод іноді поширювалася на них ще з часів Б.Хмельницького. Суд воєводи міг розглянути справу сторони, не задоволеної рішенням козацького суду. В разі тиску старшинської адміністрації останні шукали підтримку у воєвод і царського уряду. Вже з 60-х рр. ХVІІ ст. воєводські суди активізували втручання в компетенцію українських судів. В разі правопорушень українців щодо російських службовців воєводи зверталися зі скаргами до полковників, а при відмові останніх повідомляли про це головному київському воєводі.

У розділі 2 “Судові реформи в Лівобережній Україні (Гетьманщині) в 1722-1734 рр.” розглядається судово-реформаторська політика гетьманів П.Л.Полуботка і Д.П.Апостола, а також контрреформаторські заходи І МК.

У першому підрозділі “Судово-реформаторська діяльність наказного гетьмана П.Л. Полуботка в 1722-1723 рр.”, автор, зокрема, дійшов висновку, що в універсалах П.Л.Полуботка вперше в практиці української правотворчості були відображені такі прогресивні принципи судочинства, котрі за сучасною термінологією можуть бути визначені як принципи колегіальності, справедливості, істинності, законності, доцільності, об'єктивності, формально-юридичної рівності. Результатами діяльності П.Л. Полуботка стало офіційне встановлення ієрархії судових інстанцій і порядку розгляду справ за апеляціями, а також запровадження інституту молодших суддів-асесорів у ГВС і полкових судах. Упорядкування апеляційних інстанцій супроводжувалося встановленням станової судової юрисдикції, що започаткувало розмежування козацьких і міщанських судів, а також козацьких і міщанських колегій у сільських судах. Асесорство у ГВС забезпечувало колегіальність і підвищувало оперативність його роботи. Автор дійшов висновку, що формування змінних асесорських колегій передбачало механізм ротації їхнього складу, що покликане було завадити судовим зловживанням. Висування та обрання асесорів від усіх полків Гетьманщини створювало представництво сотенно-полкової старшини в ГВС, що сприяло консолідації регіональних козацьких структур навколо гетьманського правління. Відбулось остаточне офіційне оформлення правового статусу полкових судів і посад полкових суддів. Зміна останніх сотеннополковою старшиною відбувалася лише за затвердженням гетьмана. Полкові суди відокремлювалися від магістратських у містах, що були полковими центрами. В них також вводилися посади асесорів. Судовий нагляд і тлумачення права щодо полкових судів здійснювали гетьманський суд і ГВС. Гетьманський суд став касаційною, а ГВС - апеляційною інстанцією на декрети полкових судів. Вже за П.Л.Полуботка ГВК ділилася на повиття. Кожне з 10 повить вело справи одного з 10 полків Війська Запорозького, а очолювались вони генеральним повиттям.

У другому підрозділі “Судові функції І Малоросійської колегії в 1722-1726 рр.” розглядається діяльність І МК, що була спрямована на руйнування української державності, в тому числі, її судової системи. І МК втручалася в компетенцію українських судів, ігнорувала апеляційний порядок, поширила свою судову юрисдикцію як першої інстанції на деякі регіони Лівобережжя і намагалася систематично дискредитувати українські суди декларативними заявами про надання нею судового захисту народним масам України від сваволі козацької старшини. Важливе місце в судовій політиці І МК займало поширення в Україні російських форм судового процесу і джерел права. Це призводило до бюрократизації вищих козацьких судів, витіснення українського відкритого звинувачувально-змагального процесу російським закритим інквізиційним процесом, втрати українським судочинством елементів демократизму і гласності, перетворення сторін із суб'єктів на об'єкти права, мінімізації застосування українських правових норм, переходу на переважно російську мову судочинства тощо. В українське судочинство активно втручалися російські військові коменданти і гарнізонні канцелярії. Всупереч заявам І МК про захист українського народу від старшинської сваволі, в ній самій швидко розповсюдилися хабарництво, здирництво і тяганина. Таким чином, декларовані наміри І МК залишилися нереалізованими.

У третьому підрозділі “Судова реформа гетьмана Д.П. Апостола (1727-1734 рр.)” автор розвиває положення, що судова реформа Д.П.Апостола стала продовженням реформаторських заходів П.Л. Полуботка в судовій сфері. Початок правління Д.П.Апостола супроводжувався встановленням ним заборони на подання апеляцій до вищих судових інстанцій Російської імперії без дозволу гетьмана. Ця заборона діяла недовго, та все ж самодержавство визнало за доцільне обов'язкове попередження гетьмана особою, яка мала намір подати таку апеляцію. До неї гетьман міг додати власний коментар. Гетьман запобігав участі окремих генеральних старшин у розгляді тих справ у ГВК та ГВС, в яких вони виявлялися зацікавленою стороною. Судова реформа Д.П.Апостола проводилася на підставі “Решительных пунктов” Петра ІІ 1728 р., якими, за наполяганням гетьмана, частково відновлювалася автономія судової системи України. Мета судової реформи Д.П.Апостола полягала у відновленні фундаментальних принципів українського суду - права громади судити своїх членів і права вибору суду всіма вільними людьми. Для цього необхідно було подолати одноособове відправлення правосуддя та безапеляційність, що сприяли судовим зловживанням. Засобами цього подолання ставало підвищення рівня вимог до визначення кандидатів у судді, встановлення колегіальності судів і системи судових апеляцій, уточнення питань судової юрисдикції та підсудності. Наведені положення складали загальну концепцію судової реформи Д.П.Апостола. Здобутки судової реформи Д.П. Апостола виявилися у розширенні судових колегій полкових судів і ГВС, забезпеченні колегіальності судочинства, відродженні ієрархії судових інстанцій та апеляційного порядку в судочинстві, удосконаленні попереднього розслідування та судового процесу, чіткому визначенні компетенції козацьких і міщанських судів, започаткуванні спеціалізації судових колегій за галузевим принципом, відновленні асесорства у полкових судах; поширенні юрисдикції українських судів на російських дворян-землевласників в Україні у цивільних справах, а також слободи російських розкольників у справах про релігійні злочини. Поширилася практика спільних російсько-українських судів у справах між українцями та російськими військовослужбовцями за російським військовим законодавством, але попереднє розслідування проводила українська сторона. Цивільні справи між київськими монастирями та магістратом розглядалися київською губернською канцелярією, але попереднє розслідування проводила російсько-українська комісія.

У розділі 3 “Реформування судової системи Лівобережної України (Гетьманщини) в період правління гетьмана К.Г. Розумовського (1750-1764 рр.)” розкривається діяльність останнього українського гетьмана у судовому будівництві, а також розглядається функціонування українських статутних судів і ГВС в часи правління ІІ МК.

У першому підрозділі “Вдосконалення достатутної судової системи в 1750-1760 рр.” автор виходить з того, що у вказаний період зусилля К.Г. Розумовського були спрямовані на відновлення і зміцнення суверенітету українських судів. Було скасовано встановлену під тиском Петра І обов'язкову письмову форму судочинства у малозначних справах у нижчих судах, що розширило можливості незаможного населення звертатися за судовим захистом. Активізувалася судова діяльність старшинських рад, їх взаємодія з гетьманським судом. Для зміцнення судової влади гетьмана К.Г.Розумовський організував гетьманські військовий і політичний суди, до яких залучав генеральних і полкових старшин, представників міст і духовенства. З метою розвантаження ГВС він переніс розгляд частини справ про старшинські маєтки в першій інстанції до полкових судів.

У другому підрозділі “Статутна судова реформа 1760-1763 рр.” автор виходить з тези, що хронологічні рамки статутної судової реформи К.Г.Розумовського слід окреслювати 1760-1763 рр., а не обмежуватися

1763 р., бо реформування ГВС у 1760-1761 рр. відповідало в значній мірі положенням Литовського статуту про Головний трибунальний суд.

У першому пункті другого підрозділу “Статутне реформування вищих судових органів Гетьманщини” йдеться про реформування ГВС за принципами полкового представництва, а також про обмеження судової компетенції ГВК, що призвело до розмежування судових і адміністративних повноважень між ГВК і ГВС, та перетворення їх у ієрархічно рівні органи. Цим запроваджувались елементи розподілу влад до механізму гетьманського правління. Обмеження владних повноважень ГВК зменшувало можливості самодержавства впливати на судово-адміністративний апарат Гетьманщини і контролювати діяльність самого гетьмана.

У другому пункті другого підрозділу “Підкоморські, земські та гродські суди” розглядається статутне реформування полкових судів. Його причинами автор вважає не тільки станові зазіхання нової української шляхти, а й необхідність упорядкування судової системи Гетьманщини в умовах остаточної стабілізації соціально-політичної ситуації. Це, в першу чергу, стосувалося упорядкування земельно-правових відносин в сфері шляхетсько-старшинського землеволодіння. Позитивними наслідками статутної судової реформи 1760-1763 рр. стали:запровадження виборів полкових депутатів до ГВС, помітне розмежування повноважень між судовими і військово-адміністративними органами, посилення судової спеціалізації, зменшення кількості апеляційних інстанцій, перетворення статутних судів на багатостанові, дотримання принципів виборності та незмінюваності суддів; визначення членів статутних судів на полкових зборах, що в подальшому лише номінально затверджувалося гетьманом; вдосконалення механізму взаємодії між статутними судами; дотримання колегіальності в роботі ГВС, земських і гродських судів; запровадження різноманітної судово-процесуальної документації, приведення посадовців статутних судів до присяги при гетьманській ставці. Але водночас статутна судова реформа не вирішила декількох важливих питань: не визначила підсудності справ посполитих селян, залишила поза статутними судами цивільні справи міщанства, не створила Головний трибунальний суд як вищу апеляційну інстанцію для статутних судів і залишила деяку нечіткість у визначенні апеляційних повноважень гетьманського суду щодо рішень ГВС; не відбулося повного відокремлення судової влади від військово-адміністративної, бо головою гродського суду залишився полковник, який очолював і полкову канцелярію; незважаючи на запроваджену судову спеціалізацію, земські і гродські суди продовжували поєднувати цивільну і кримінальну підсудність справ у своїй практичній діяльності, а їх компетенція ділилася на основну і додаткову; у підкоморських судах була відсутня колегіальність розгляду справ і обмежена змагальність сторін, порядок їх формування був авторитарним, а у їх складі не передбачалося власної канцелярії; в компетенції всіх статутних судів у певній мірі залишалося виконання деяких адміністративних функцій; для більшості посадовців у статутних судах не передбачалося платні з гетьманської казни.

У третьому пункті другого підрозділу “Українські суди під управлінням ІІ-ї Малоросійської колегії” автор вважав за доцільне розглянути діяльність статутних судів і ГВС після скасування гетьманства до 1782 р. Цілі судової політики ІІ МК були аналогічні цілям І МК і полягали в поетапній ліквідації українських судів, що займали окреме місце в судовій системі Російської імперії, зберігаючи особливий правовий статус і уособлюючи у своїй діяльності елементи колишньої гетьманської державності. Але в перші роки свого правління ІІ МК і малоросійський генерал-губернатор П.О.Румянцев змушені були продовжувати судово-реформаторські заходи, розпочаті К.Г.Розумовським, внаслідок небезпеки утворення судового вакууму, а також під впливом політики “освіченого абсолютизму” уряду Катерини ІІ. Спроби П.О.Румянцева та прокурора ІІ МК О. Семенова форсувати скасування автономії української судової системи зустрічали протидію ГВС, а спроби ІІ МК дискредитувати українські суди викликали контрзаходи з їхнього боку. Самодержавство не наважувалося на прискорене скасування українських судів і змушене було стримувати такі спроби з боку вищих посадових осіб імперської адміністрації в Україні. Та все ж воно поетапно посилювало адміністративне підпорядкування української судової системи органам російської військової адміністрації та обмежувало автономію українських судів. Це виявилося в скасуванні виборності полкових депутатів до ГВС, перетворенні його на департамент ІІ МК, встановленні адміністративного контролю над статутними судами, обмеженні повноважень полкових канцелярій щодо організації та проведення виборів кандидатів на суддівські посади, новій бюрократизації українського судового процесу, обмеженні юрисдикції статутних судів, навмисному ускладненні умов їхньої роботи тощо. Незмінюваність суддів була скасована, інспектори ІІ МК отримали повноваження на усунення з посад в статутних судах і призначення на них інших осіб, а судові слідчі підпорядковувалися як суду, так і президенту ІІ МК, причому останнє мало вирішальне значення. Автор дійшов висновку, що статутна судова реформа 1760-1763 рр. залишила по собі найбільший слід в історії українського суду. Статутні суди діяли до поширення на Україну “Учреждения о губерниях” і загальноросійської судової системи в 1782 р., а ГВС - до 1791 р. У 1796 р. відбулося відновлення Генерального суду, земських і підкоморських судів, а також повітової територіальної структури. Вони діяли до 1834-1840 рр. як українські національні суди, уособлюючи собою колишній суверенітет Гетьманщини.

В узагальнюючих висновках дисертації підведені основні підсумки здійсненого дослідження проблеми. Зокрема, автор пропонує класифікацію судових органів, що утворювали складну та розгалужену структуру судової системи Лівобережної України (Гетьманщини). Така класифікація базується на наступних критеріях: 1) за місцем в ієрархії судових органів - вищі (суди генеральних і старшинських рад, гетьмана, ГВК і ГВС), регіональні (полкові та сотенні) та місцеві суди; 2) за становою юрисдикцією - козацькі суди та суди міських станів, селянства, духовенства, іноземного купецтва; 3) за предметною підсудністю - суди загальної компетенції і суди спеціальної компетенції (вищі суди Гетьманщини з військових і політичних справ, духовні, домініальні, цехові, купецькі, ярмаркові та митні суди); 4) за терміном дії - постійні суди та суди, що створювалися спеціально на певний час (суди козацьких і старшинських рад, громадські суди, ярмаркові та митні суди); 5) за суб'єктами, які ініціювали створення су-

дів - офіційні суди, що створювалися державою та квазісудові органи, що створювалися за ініціативою осіб, які брали участь у справі (третейські та мирові суди, в окремих випадках - громадські (копні) суди). Основним джерелом розвитку судової системи Гетьманщини були властиві їй суперечності між козацькими та міщанськими судами, між старшиною та народними низами, між світськими та духовними судами, між українськими судами та органами російської військової адміністрації в Україні при виконанні останніми судових функцій. На цей процес впливали також обставини, пов'язані з природними змінами в соціально-економічній сфері, матеріальних умовах життя населення. Слід враховувати й кон'юнктурні політичні настрої української та російської владних верхівок. Українська судова система в другій половині ХVІІ- початку ХVІІІ ст. мала певні демократичні ознаки: виборність судових колегій; колегіальний, публічний і гласний розгляд справ; участь представників громад у підготовці судових рішень і вироків; звинувачувально-змагальний характер цивільного процесу; широке застосування судами норм місцевих звичаїв, аналогії права, імплементованих норм. У подальшому ці прогресивні риси були поступово втрачені. Негативні явища, що прийшли їм на зміну, використовувалися самодержавством в його політиці наступу на державність Гетьманщини. Тому судово-реформаторська діяльність українських гетьманів була важливою складовою процесу боротьби за збереження української державності. Наприкінці автор вважає за доцільне визначити три основні етапи розвитку української судової системи у розглянутий період: 1) від Визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького до судових реформ П.Л.Полуботка та Д.П.Апостола (1648-1734 рр.); 2) від гетьманства Д.П.Апостола до статутної судової реформи К.Г.Розумовського (1734-1760 рр.); 3) від статутної судової реформи К.Г.Розумовського до поширення на Україну дії “Учреждения о губерниях” (1760-1782 рр.).

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Гамбург Л.С. Судебно-реформаторская деятельность гетмана П.Л.Полуботка в борьбе за украинскую государственность // Проблеми законності. - 1998. - № 34. - С. 25-29.

2. Гамбург Л.С. Судебная реформа гетмана Д.П.Апостола (1728-1730 гг.) // Проблеми законності. - 1999. - № 37. - С. 23-31.

3. Гамбург Л.С. Реформування вищих органів судової системи України в часи правління гетьмана К.Г.Розумовського // Проблеми законності. - 1999. - № 39. - С. 13-19.

4. Гамбург Л.С. Реформування полкових судів України 1763 р. в статутній судовій реформі гетьмана К.Розумовського // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 2. - С. 175-186.

5. Гамбург Л. Магістратські і ратушні суди у самоврядуванні міст України-Гетьманщини ХVІІ-ХVІІІ століть // Право України. - 2000. -

№ 4. - С. 110-114, 132.

6. Гамбург Л.С. Новаційні риси українських статутних судів

1763 р. // Вісник Черкаського ун-ту.-1999. -Вип. 12. Серія "Історичні науки".- С. 86-90.

7. Гамбург Л.С. З історії судово-реформаторської діяльності українських гетьманів у ХVІІІ ст. // Актуальні проблеми розвитку суспільної думки і практики управління. Зб.наук.праць. Вип. 5. - Ч.2. - Доповіді учасників Міжнародної наукової конференції "Влада та культура". - Запоріжжя: РВП "Видавець", 1999. - С. 57-67.

Анотація

Гамбург Л.С. Судові реформи в Лівобережній Україні (Гетьманщині) ХVІІІ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. Харків, 2000.

У дисертації досліджується проблема становлення і розвитку судової системи України-Гетьманщини у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. Основне місце в роботі займає аналіз судових реформ, що здійснювалися українськими гетьманами П.Л.Полуботком, Д.П.Апостолом і К.Г.Розумовським протягом ХVІІІ ст., а також контрреформаторських заходів І та ІІ Малоросійських колегій. Використані численні монографії та періодичні видання, проаналізовано широке коло відповідних архівних матеріалів та інших джерел.

Зроблено висновок про складність і розгалуженість судової системи України-Гетьманщини, притаманність їй певних демократичних рис і комплексу внутрішніх суперечностей, на усунення яких були спрямовані судові реформи українських гетьманів. Врахування цього історичного досвіду може бути корисним для судового реформування в сучасній Україні.

Ключові слова: Україна-Гетьманщина, судова система, судові реформи, Генеральна військова канцелярія, Генеральний військовий суд, полкові суди, магістратські та ратушні суди, Литовський статут, статутні суди, I і II Малоросійські колегії.

судовий реформа украіна гетьманщина

Гамбург Л.С. Судебные реформы в Левобережной Украине (Гетманщине) ХVІІІ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. Харьков, 2000.

В диссертации исследуется проблема становления и развития судебной системы Украины-Гетманщины во второй половине ХVІІ-ХVІІІ вв. Основное место в работе занимает анализ судебных реформ, проводимых украинскими гетманами П.Л. Полуботком, Д.П. Апостолом и К.Г. Розумовским в течение ХVІІІ в., а также контрреформаторских мероприятий І и ІІ Малороссийских коллегий.

Общая характеристика системы украинских судов представлена с учётом их классификации на высшие, региональные и местные, сословные суды казаков и неказацких сословий, общие и специальные, постоянные и временные, официальные и квазисудебные органы. При этом решающее значение имела деятельность казацких судов. В их отношениях с мещанскими (магистратскими и ратушными) судами преобладала тенденция к подчинению городских административно-судебных органов казацким. Противоречия между казацкими и мещанскими судами, между украинскими судами и органами самодержавной военной администрации в Левобережной Украине являлись источником развития судебной системы Гетманщины. Российское самодержавие использовало внутренние противоречия украинской судебной системы для ослабления и ограничения государственного суверенитета Гетманщины.

В условиях наступления самодержавия на украинскую государственность важнейшее значение имела судебно-реформаторская деятельность трёх последних гетманов, направленная на сохранение и возрождение суверенитета Украины.

Результатами деятельности П.Л.Полуботка в 1722-1723 гг. стало официальное установление иерархии судебных инстанций и порядка рассмотрения дел по апелляциям, внедрение института младших судей-асессоров в Генеральном войсковом суде (ГВС) и полковых судах; размежевание казацких и мещанских судов, а также казацких и крестьянских коллегий в сельских судах; оформление полкового статуса полковых судов и должностей полковых судей. Генеральная войсковая канцелярия (ГВК) делилась на повытья. Каждое из 10 повытий вело дела одного из 10 полков Войска Запорожского, а возглавлялись они генеральным повытьем.

Судебная политика І Малороссийской коллегии (І МК) была направлена на ликвидацию автономии украинских судов путём вмешательства в их компетенцию, ограничения их юрисдикции и попыток дискредитации судов Гетманщины в массовом сознании украинского народа.

Судебная реформа Д.П.Апостола (1727-1734) явилась продолжением судебно-реформаторской деятельности П.Л.Полуботка. В начале своего правления Д.П.Апостол запретил подавать апелляции в высшие судебные инстанции Российской империи без разрешения гетмана. В дальнейшем он добился от самодержавия согласия на обязательное предварительное оповещение гетмана лицом, которое подавало апелляцию. Гетман мог сопроводить её собственным комментарием. Позитивными результатами реформы Д.П.Апостола стали: увеличение количества судей в полковых судах и ГВС, обеспечение коллегиальности судебных заседаний, восстановление апелляционного порядка рассмотрения дел и иерархии судебных инстанций, усовершенствование процесса предварительного расследования и судебного процесса, окончательное разделение компетенции между казацкими и мещанскими судами, внедрение основ отраслевой специализации судебных коллегий, восстановление института асессоров в полковых судах; распространение юрисдикции украинских судов на российских дворян, владевших имениями в Украине, а также на слободы российских раскольников по делам о преступлениях против православной веры.

При К.Г.Розумовском (1750-1764) активизировалась судебная деятельность старшинских рад, их взаимодействие с гетманским судом. Были организованы гетманские военный и политический суды, разделены судебные и административные функции между ГВС и ГВК. Они превратились в иерархически равные органы, что означало внедрение элементов системы разделения властей в механизм гетманского правления. Позитивными результатами статутной судебной реформы 1760-1763 гг. явились: полковое представительство в ГВС, значительное отделение судебных органов от военно-административных, переход от системы общих казацких судов к судебной специализации, уменьшение количества апелляционных инстанций, установление многосословной юрисдикции статутных судов; организация судов по принципу выборности и несменяемости судей; коллегиальность решения дел в ГВС, земских и гродских судах.

II Малороссийская коллегия (II МК) управляла статутными судами и завершила мероприятия, начатые судебной реформой К.Г.Розумовского. Самодержавие вынуждено было сдерживать попытки II МК форсировать ликвидацию украинских судов до распространения на Украину “Учреж-дения о губерниях” в1782 г.