Банк як суб`єкт цивільних правовідносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

з цивільного права

Банк як суб`єкт цивільних правовідносин



План

Вступ

1. Історія розвитку банків, як суб`єктів цивільних правовідносин

1.1 Розвиток банків на території України

1.2 Походження та розвиток центральних банків у світі

2. Банк та банківська діяльність: порядок реалізації

2.1 Порядок створення банку як юридичної особи

2.2 Поняття та види банківської діяльності

2.3 Ліквідація банків

3. Правова характеристика окремих видів банківської діяльності

3.1 Операції банків з цінними паперами

3.2 Кредитні операції банків

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Тема "Банк як суб`єкт цивільних правовідносин" є досить актуальною для написання курсової роботи з такої фундаментальної наукової дисципліни, як “цивільне право”.

Науковці порівнюють банківську систему з кровоносною системою живого організму , без якої немає ні зростання, ні розвитку, ні самого життя, тому важливість дослідження банку, як головного елементу даної системи є беззаперечною. Банк увійшов у фінансове життя кожного громадянина України. Через нього роблять перерахунки коштів, беруть кредити для забезпечення життєвих потреб, проводять валютні операції, розраховуються з державними підприємствами та навіть купують продукти в магазинах.

У даній роботі необхідно висловити власні міркування щодо перспективи розвитку банків, як суб`єктів цивільних правовідносин, визначити їх статус та оволодіти основними поняттями пов`язаними з банківською системою.

Предметом дослідження даної курсової роботи є банк як учасник цивільних правовідносин та його діяльність.

Об`єктом дослідження курсової роботи є ті основні проблеми й майбутні шляхи удосконалення діяльності банків та банківської системи в контексті цивільного права на території України.

Ступінь вивчення даної теми є доволі глибоким, бо охоплює як законодавчу базу України, так і наукові праці багатьох вчених,що намагалися якомога ширше дати пояснення даному питанню.

Метою курсової роботи є дослідження основних проблем взаємодії банків з іншими суб`єктами цивільних правовідносин в рамках законодавства України, аналіз тих явищ, які є перепонами швидкого розвитку та врегулювання цих взаємовідносин.

Завданнями роботи є:

розгляд історично сформованих функцій і місця банку в кредитній і банківській системі України. Визначення ознак і поняття банківської діяльності;

аналіз правових актів, що регулюють банківську діяльність, і визначення особливостей у регулюванні відносин за участю банку;

визначення правового становища банку як суб'єкта цивільного права;

дослідження загальних цивільно-правових ознак банку, як юридичної особи, з виділенням особливостей юридичної особи банку;

розгляд правової природи банківських операцій та ознак, що розмежовують банківські операції та операції, здійснювані банками;

зробити висновки.

Написання даної курсової засновується, здебільшого, на методах системного аналізу та синтезу відокремленого матеріалу. Тобто спочатку відбувається структуроване ієрархічне виокремлення досліджуваного матеріалу з наукових праць та нормативно-правових актів, потім послідовний збір та групування необхідних даних у єдину систему знань.

Потрібно зауважити, що всі праці науковців, використані у даній роботі є суб`єктивними поглядами цих науковців на певну проблему, які були загальноприйняті суспільством і поставлені за основу розгляду даного теоретичного питання в світі науки.

У цій курсовій роботі буде висвітлено найбільш вагомі теоретичні засади, які повною мірою розкривають питання діяльності банку як одного з основних суб`єктів цивільних правовідносин.

Банки тісно увійшли у наше з вами життя, тому ми повинні бути усвідомленими у питаннях, які пов`язані з тими суб`єктами правовідносин, які постійно оточують нас задля врегулюванню можливих проблем та спірних ситуацій, захисту власних прав та виконанні обов`язків.



1. Історія розвитку банків, як суб`єктів цивільних правовідносин

1.1 Розвиток банків на території України

Починаючи з першої половини ХІХ ст., в Україні почали здійснюватися біржові операції і використовуватися широкі форми кредитування, що було пов'язано, передусім, з розвитком ярмаркової торгівлі. Значним банківським центром, що, окрім усього іншого, здійснював операції на ярмарках, став Бердичів. Через свої 8 банківських будинків він мав зв'язки з банківськими будинками Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції банкіри з Бердичева здійснювали на Контрактовому ярмарку у Києві. У 1835-1844 рр. вони привезли туди 500-600 тис. крб. сріблом, а в 1845-1849 рр. - більш 1 млн. крб.

Розвитку банків сприяло загальне зростання торгівлі, особливо через чорноморські та азовські порти, більшість яких знаходилась на території України.

Створення індустріальної банківської системи в Україні почалося саме з контор Державного банку Російської імперії.

Велика фабрично-заводська промисловість у 1860-і роки у дев'ятьох українських губерніях була практично відсутня. Основні прибутки давало хліборобство і скотарство, продукти яких знаходили широкий збут у нечорноземних губерніях Великоросії і в розвинених державах Західної Європи. Тому перші приватні банки в Україні найчастіше обслуговували сільське господарство. Антонов В.М. АРМ економіста, фінансиста, менеджера. - К.: Таксон, 1998. - 120 с.

У 1864 р. був прийнятий устав Херсонського Земельного, відкривається Земський банк Херсонської губернії в Одесі. У 1868 р. розпочав діяльність Київський приватний комерційний банк з основним капіталом у 1,0 млн. карбованців, який спочатку обслуговував торгівлю сільськогосподарськими товарами (передусім зерном і цукром).

Визначних висот сягають акціонерні комерційні банки Великоросії і, передусім, Петербурга, Москви і Таганрога. В іпотечному кредиті конкуренцію місцевим банкам склали державні земельні і великоросійські акціонерні земельні банки.

Початок XX ст. ознаменувався серйозними зрушеннями у кредитно-банківській системи Росії і особливо України.

Загалом у 1913 р. на території України налічувалося 3 контори, 18 відділень і 1 агентство Держбанку; 6 відділень Дворянського земельного і 9 - Селянського помісного банків; близько 90 казначейств; 113 відділень; 28 агентств і 12 акціонерних комерційних банків; 3 “українських” акціонерних комерційних і 4 місцевих акціонерних земельних банків; 81 банкірський будинок (включаючи їх контори і відділення); 57 міських суспільних банків; Товариство взаємного кредиту гірськопромисловців Півдня Росії; 251 товариство взаємного кредиту; 47 спеціалізованих товариств взаємного кредиту (9 торгово-промислових, 4 комерційних, 8 купецьких, 4 повітових, 12 сільськогосподарських, 1 міщанське, 3 товариства дрібних промисловців та ін.); 2 міських купецьких банки; понад 1495 кредитних товариств (965 тис. членів, 6,6 млн. крб. основного капіталу і 883 тис. крб. запасного) і 606 кредитно-ощадних товариств (469 тис. членів, 9 млн. крб. основного капіталу і 1,1 млн. запасного), Сільський банк графині А. Браницької у Білій Церкві; Земський банк Херсонської губернії та ін. Банківська енциклопедія / Під ред. проф. А.М. Мороза - К.: Ельтра, 1993. - 328 с.

Напередодні революції 1917-1921 рр. на території України була створена широка мережа кредитно-банківських установ, що мала багатоступеневу структуру, яка охоплювала всі галузі аграрно-індустріальної економіки регіону і була міцно інтегрована в загальноімперську грошово-кредитну систему, а через неї - і в європейську. Вона забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів, хоча за своєю міцністю значно поступалася подібним системам в індустріальних і індустріально-аграрних країнах Західної Європи.

Однак, незважаючи на наявність розгалуженої мережі банків і кредитних товариств, процес інтеграції Росії в світову кредитно-фінансову систему не був завершений. Цьому перешкодила революція 1917-1921 рр. і наступні події, що призвели до тривалої конфронтації Радянської держави зі світовою економічною системою.

Уряди Центральної Ради (листопад 1917-квітень 1918 р.) і гетьмана Павла Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) робили спроби створення на території України місцевих кредитних установ, відновлення тих, що діяли у часи царської Росії, формування національної кредитної системи і відповідної банківської мережі. Однак український радянський уряд провів реорганізацію кредитних установ. Початок цьому процесу було закладено 21 січня 1919 р. відповідним Декретом Раднаркому України, що проголосив націоналізацію приватних банків і злиття їх у загальноукраїнський Народний банк.

У березні 1919 р. Харківська, Київська і Одеська контори Народного банку були перетворені в окружні контори згідно з реформами, які проводилися у Росії. У подальшому Раднарком України дублював на своїй території рішення, що приймалися Раднаркомом і ВЦВКом РРФСР щодо кредитно-банківської системи.

Таким чином, у 1920 р. Україна залишилася без банків, так, як раніше залишилася без власної грошової одиниці. Банки на ринках, що розвиваються: В 2-х т. / Кол. авт. - М.: Фінанси і статистика, 1994.

Український кредитний капітал, як і колись, концентрувався в системі сільськогосподарської, промислової і споживчої кооперації, сфері приватновласницької позичкової справи. В Україні, як і в цілому у СРСР, державні банки обслуговували головним чином державний сектор і частково кооперацію. Кооперативні кредитні установи - кооперацію і, меншою мірою, держсектор. Середня і дрібна буржуазія міста могла розраховувати винятково на власні сили. Тільки в міських банках приватні підприємці могли розраховувати на певну підтримку.

Реальна ліквідація залишків автономії української кредитної справи розпочалася на рубежі 20-30-х років, коли внаслідок заборони на приватне підприємництво у промисловості, транспорті і торгівлі припинили існування товариства взаємного кредиту.

До другої половини 60-х рр. Україна не мала автономної кредитно-банківської системи. Тут були філії Держбанку СРСР, Будбанку СРСР і трудові ощадкаси.

З січня 1989 р. у республіці починається створення комерційних і кооперативних банків. Вони, як правило, копіювали в нових умовах свій прообраз - державні комерційні банки 20-х рр. у Росії. Їх засновниками ставали державні установи і підприємства, кооперативні організації, профспілки та ін. 24 січня 1989 р. у Києві був заснований інвестиційний банк - перший комерційний банк.

Перший кооперативний банк був відкритий у Феодосії. Тут 24 листопада 1988 р. з'явився банк “Таврія”. До кінця 1989 р. у республіці діяло вже 12 комерційних і 5 кооперативних банків.

Стихійно (але закономірно) найбільшим фінансовим центром України став Київ. Навесні 1990 р. у столиці функціонувало 5 комерційних і 3 кооперативних банки.

На 20 червня 1990 р. на території України було офіційно зареєстровано 25 банків (17 акціонерних комерційних і 8 кооперативних). Вони розташувались вкрай нерівномірно та оперували обмеженими капіталами. Статутні капітали кооперативних банків коливалися від 0,5 млн. до 15 млн. карбованців. Вони знаходилися в Києві, Західній та Південно-Східній Україні, в Криму.

У першій половині 1990 року в Україні поступово формується дворівнева банківська система: НБУ був стрижнем усієї банківської структури, центральним емісійним резервним банком і підкорявся лише Верховній Раді УРСР. У той же час він був складовою частиною союзної резервної системи.

У другій половині 1990 р. починається створення перших великих акціонерних банків. 4 вересня відбулося зібрання засновників Агропромбанку “Україна”, який створювався на основі Українського республіканського банку-філії Агропромбанку СРСР.

На основі загальносоюзних законів від 2 грудня 1990 р. Центральний банк Української РСР з простої республіканської контори Держбанку СРСР перетворюється в автономну ланку загальносоюзної резервної системи. Центральний банк отримав право самостійних дій в усіх сферах банківських операцій, окрім емісії кредитних знаків, не порушуючи проведення єдиної грошової політики.

З цього моменту банківська мережа України, ще залишаючись складовою частиною загальносоюзної кредитної системи, також набуває класичної дворівневої форми. На першому рівні розташувався Центральний банк, на другому - комерційні і кооперативні банки, що поділялися на регіональні, інвестиційні, галузеві та інші. Бакун О. Проблеми тa перспективи розвитку банківської системи України // Вісник НБУ. -2005. - № 1. - С. 45-49.

В Україні до 1992 р. в обігу перебували грошові знаки - рублі, що емітувалися Держбанком СРСР. У 1992 р. Національний банк України запровадив в обіг перехідну власну українську валюту - карбованець (спочатку в готівкову сферу, а потім і в безготівкову). Вихід України з рубльової зони дав змогу Національному банку сконцентрувати емісійну функцію у своїх руках і започаткувати проведення власної грошово-кредитної політики. У вересні 1996 р. згідно з Указом Президента України була проведена безконфіскаційна грошова реформа і випущена в обіг постійна національна валюта - гривня. Починаючи з 17 вересня 1996 р., обіг карбованців на території України було припинено, і єдиним законним платіжним засобом, обов'язковим до прийняття в усі види платежів, стала гривня та її розмінна монета - копійка. Барановський О. Банківська система України: сьогодні і завтра. // Дзеркало тижня. -2003. - № 14 (439).

1.2 Походження та розвиток центральних банків у світі

Інституційні основи центральних банків світу закладались упродовж століть. Попередниками центральних банків можна вважати емісійні банки, які виникли порівняно нещодавно - у XIX ст. Тривалий час у світовій банківській практиці не існувало розподілу банків на емісійні та комерційні. Існуючі банки приймали вклади, надавали позички, враховували векселі, випускали в обіг банкноти тощо. Випущені банкноти були частково забезпечені золотом, тобто банки мали запас золота, достатній для оплати тільки частини випущених банкнот.

Друга половина XVIII ст. і перша половина XIX ст. - це епоха промислової революції, яка супроводжувалась швидким розвитком машинної індустрії, появою нових галузей в економіці, зростанням товарообігу, активізацією діяльності банків. Орлюк Олена Павлівна. Банківське право: Навч. посіб. / МОН України. - 2.вид., перероб. і доп. - К.: Юрінком Іітгер, 2006. - 392 с.

У XIX ст. стало очевидним, що держава повинна певним чином регулювати грошовий обіг і захищати вкладників банків і держателів банкнот від банківських крахів, кількість яких зростала. Частиною цього регулятивного процесу стала поступова централізація, а потім і концентрація емісії банкнот у межах одного банку. Цей процес затягнувся на тривалий час. Спочатку було обмежено коло банків, які мали право емісії банкнот, - це були, як правило, найбільші та надійні банки. З часом право емітувати банкноти держава закріпила за одним банком, надавши йому статус емісійного банку.

Класичним прикладом виникнення емісійного банку є становлення і розвиток Банку Англії, одного з найстаріших і найбільш авторитетних банків світу. Він був заснований у 1694 р. як перший англійський акціонерний банк.

Схожий еволюційний шлях пройшов і Банк Франції, заснований у 1800 р. як акціонерна компанія. У 1803 р. Банк дістав монопольне право емісії банкнот у Парижі, а у 1848 р. - в усій Франції. У Росії Державний банк, заснований у 1860р., набув статусу емісійного в результаті проведення грошової реформи у 1895-1897р., за якою Росія перейшла до золотомонетного стандарту.

На початок XX ст. централізація банкнотної емісії була завершена головним чином в Європейських країнах. У більшості інших країн цей процес завершився у XX ст. і був уже пов'язаний із заснуванням центральних банків.

У сучасних умовах головною ланкою банківської системи країни, як правило, є центральний банк. У різних країнах цей банк називається по-різному: національний, центральний, резервний, народний, державний банк (Австрійський національний банк, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський державний банк, Центральний банк Російської Федерації, НБУ).

Першим кроком на шляху міждержавної діяльності центральних банків можна вважати створення у 1930 р. Банку міждержавних розрахунків - БМР в місті Базель, Швейцарія.

Центральні банки активно співпрацюють з міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями, насамперед з МВФ, який виконує роль головного органу міждержавного валютного регулювання. Тісні контакти центральних банків з МВФ зумовлені насамперед тим, що вони мають схожі цілі діяльності, а саме: забезпечення стабільності валют і підтримка упорядкованих відносин у валютній сфері. Згідно зі Статутом МВФ виконує регулятивну, емісійну, консультативну, кредитну дослідницьку функції. При цьому слід відзначити тенденцію до посилення кредитної функції фонду, яка певною мірою змінила саму його природу. Оскільки МВФ надає свої кредити переважно центральним банкам країн, забезпечуючи надійне виконання ними своїх стабілізаційних і регулятивних функцій, у перспективі можливе перетворення його у своєрідний Банк центральних банків. Гроші та кредит: Підручник / М.І. Савлук, А.І. Мороз та ін. - К., 1992. - 386 с.

Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні умови для формування економічного валютного союзу ЄС (ЄВС). Важливим етапом формування ЄВС стало заснування у 1994 р. Європейського валютного інституту для розроблення правил і процедур створення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) і введення в обіг єдиної європейської валюти євро.

ЄСЦБ - це дворівнева банківська система, що складається із Європейського центрального банку ( ЄЦБ ) і національних центральних банків країн Європейського союзу. Створення ЄСЦБ було логічною передумовою запровадження єдиної європейської валюти - євро.

З 1 січня 1999р. в одинадцяти країнах ЄВС (Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція) установлено незмінний обмінний курс національних валют відносно євро і запроваджено євро в безготівковий обіг.

Відповідно до Статуту головне завдання ЄСЦБ -- це підтримка цінової стабільності в ЕВС.

Основні напрями діяльності ЄСЦБ:

визначення та реалізація єдиної монетарної політики в зоні євро (ЕВС);

проведення міжнародних валютних операцій;

зберігання офіційних золотовалютних резервів, що передані ЄЦБ країнами - учасницями системи, а також управління цими резервами;

сприяння чіткому функціонуванню платіжних систем країн - учасниць ЕВС.

Крім того, ЄСЦБ повинна сприяти стабільності фінансової системи і проведенню уповноваженими національними органами ефективного нагляду за банками.

Виконання завдань і функцій, що покладені на ЄСЦБ, забезпечує Європейський центральний банк (ЄЦБ) - самостійно або через національні центральні банки.

ЄЦБ розпочав своє існування з 1 липня 1998р. Штаб-квартира банку розташована у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Статутний капітал ЄЦБ становить 5 млрд. євро. Васюренко Олег Володимирович. Банківські операції: Ііавч. посібник. - 3. вид., стер. - К.: Знання, КОО, 2002. - 255 с.



2. Банк та банківська діяльність: порядок реалізації

2.1 Порядок створення банку як юридичної особи

Банк - це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.

Згідно Ст. 14. Закону України «Про банки і банківську діяльність» учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 № 2121-III.

Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.

Вимоги щодо ділової репутації та задовільності фінансового стану засновників та акціонерів (пайовиків), які набувають істотної участі у банку, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правовими актами Національного банку України.

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Банк має повне і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку мас містити слово "банк", а також вказівку на організаційно-правову форму банку.

Банк має печатку зі своїм повним офіційним найменуванням.

Слово «банк» та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють па території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України.

Не дозволяється використовувати для найменування банку назву, яка повторює вже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. Вживання у найменуванні банку слів «Україна», «державний», «центральний», «національний» та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України.

Національний банк України має право відмовити у використанні банком запропонованого найменування за наведених підстав.

Підрозділ банку використовує найменування лише того банку, підрозділом якого він є. До назви структурного підрозділу банку може додаватися найменування місцезнаходження цього підрозділу.

Статут банку згідно ст. 16 складається з урахуванням положень Цивільного кодексу України Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV., Господарського кодексу України Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV. , Закону України “Про банки і банківську діяльність”, Закону України «Про господарські товариства» Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 № 1576-XII. та інших законів України.

Статут банку обов'язково має місти ти інформацію про:

найменування банку;

його місцезнаходження;

організаційно-правову форму;

види діяльності, які має намір здійснювати банк;

розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або без документарна), кількість акцій, що купуються акціонерами;

структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень;

порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно до Закону;

порядок внесення змій та доповнень до статуту банку;

розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купуються акціонерами;

розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку;

порядок розподілу прибутків та покриття збитків;

порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;

положення про аудиторську перевірку банку;

положення про органи внутрішнього аудиту банку.

Рішення про внесення змін до статуту банку набирає сили з моменту реєстрації таких змін Національним банком України.

Реєстрація змін до статуту банку здійснюється у порядку, визначеному Національним банком України.

Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.

Юридична особа, яка має намір здійснювати банківську діяльність, для отримання банківської ліцензії подає Національному банку України разом із заявою про видачу банківської ліцензії такі документи:

копію статуту з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи;

копії зареєстрованого Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій та свідоцтва про реєстрацію випуску акцій (для банку, що створюється у формі публічного акціонерного товариства);

відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

відомості за формою, визначеною Національним банком України, що дають змогу зробити висновок про:

наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів), у тому числі голови правління, їх професійну придатність та ділову репутацію;

професійну придатність головного бухгалтера та керівника служби внутрішнього аудиту;

ділову репутацію членів спостережної ради, головного бухгалтера та керівника служби внутрішнього аудиту;

наявність організаційної структури та відповідних спеціалістів, необхідних для забезпечення надання банківських та інших фінансових послуг, банківського обладнання, комп'ютерної техніки, програмного забезпечення, приміщень, що відповідають вимогам, встановленим Національним банком України;

копії внутрішніх положень банку, що регламентують надання банківських та інших фінансових послуг, визначають порядок здійснення внутрішнього контролю та процедуру управління ризиками;

бізнес-план на три роки, складений згідно з вимогами, встановленими Національним банком України;

копію платіжного документа про внесення плати за видачу банківської ліцензії, розмір якої встановлюється Національним банком України.

Національний банк України приймає рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову в її наданні протягом двох місяців з дня отримання повного пакета документів, визначених законом. У разі реорганізації банку за результатами процедури тимчасової адміністрації рішення про надання банківської ліцензії приймається Національним банком України протягом трьох днів з дня отримання повного пакета документів, визначених цим Законом.

Банківська ліцензія не може передаватися третім особам.

Національний банк України має право відмовити у видачі банківської ліцензії юридичній особі, яка має намір здійснювати банківську діяльність, у разі якщо:

подано неповний пакет документів, необхідних для видачі банківської ліцензії;

документи, подані для видачі банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію;

документи, подані для видачі банківської ліцензії, не відповідають вимогам законів України та нормативно-правових актів Національного банку України;

юридична особа, яка має намір здійснювати банківську діяльність, звернулася із заявою про видачу банківської ліцензії після спливу річного терміну з дня її державної реєстрації;

професійна придатність та/або ділова репутація хоча б одного з керівників юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, та/або керівника її служби внутрішнього аудиту не відповідають вимогам, встановленим Національним банком України;

як мінімум три особи не призначені членами правління (ради директорів), у тому числі голова правління;

відсутні банківське обладнання, комп'ютерна техніка, програмне забезпечення, приміщення, що відповідають вимогам, встановленим Національним банком України.

2.2 Поняття та види банківської діяльності

Банківська діяльність - залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Кількісні аспекти організації банківської діяльності в умовах ринку пов'язані з оцінкою достатності числа банків у країні з огляду на їхні можливості повноцінно обслуговувати різні сектори господарства. Критерієм для оптимізації цього параметра має слугувати така кількість банківських установ, яка спроможна:

охопити традиційним кредитно-фінансовим обслуговуванням усі сфери національної економіки й зовнішньоекономічну діяльність;

зайняти усі можливі для банків сегменти грошового ринку і ринку капіталів;

здійснювати увесь спектр операцій, щоб повністю задовольнити попит суб'єктів ринку на банківські послуги.

Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг.

До банківських послуг належать:

залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб;

відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах;

розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Банківські послуги дозволяється надавати виключно банку.

Банк має право надавати своїм клієнтам (крім банків) фінансові послуги, у тому числі шляхом укладення з юридичними особами (комерційними агентами) агентських договорів. Перелік фінансових послуг, що банк має право надавати своїм клієнтам (крім банків) шляхом укладення агентських договорів, встановлюється Національним банком України. Банк зобов'язаний повідомити Національний банк України про укладені ним агентські договори. Національний банк веде реєстр комерційних агентів банків та встановлює вимоги до них. Банк має право укладати агентський договір з юридичною особою, яка відповідає встановленим Національним банком України вимогам.

Банк, крім надання фінансових послуг, має право здійснювати також діяльність щодо:

інвестицій;

випуску власних цінних паперів;

випуску, розповсюдження та проведення лотерей;

зберігання цінностей або надання в майновий найм (оренду) індивідуального банківського сейфа;

інкасації коштів та перевезення валютних цінностей;

ведення реєстрів власників іменних цінних паперів (крім власних акцій);

надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських та інших фінансових послуг.

Банк має право вчиняти будь-які правочини, необхідні для надання ним банківських та інших фінансових послуг та здійснення іншої діяльності.

Банк має право розпочати новий вид діяльності або надання нового виду фінансових послуг (крім банківських) за умови виконання встановлених Національним банком України вимог щодо цього виду діяльності або послуги. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 № 2121-III.

Позитивним моментом у розвитку банківської діяльності слід вважати докорінну зміну структури власності на банки, що дістало вираження у русі від повної монополізації банківської справи в руках держави до створення системи приватних комерційних банків та перебування у державній власності тільки двох із них. У результаті структура банківської системи за даним критерієм набуває класичних ознак, за яких верхній рівень - центральний банк - перебуває під контролем держави, а ніжній - комерційні банки - належать приватним особам.

Крім того, і деякі інші банківські процеси сприяли активізації кризи банківської діяльності. Найбільш відчутні з них - жорстка монетарна політика Національного банку, недостатня оперативність і ефективність контролю з боку Національного банку за діяльністю комерційних банків та недоліки в діяльності самих банків. Але ці проблеми, так би мовити, лише ускладнюють ситуацію, а першопричина кризи банківської діяльності за межами банківської системи - в нашій економіці. В Україні немає системи страхування ризиків кредитної діяльності і страхування банківських депозитів.

Не маючи інших джерел існування та подальшого розвитку, деякі банки свідомо вдалися до проведення занадто ризикової кредитної політики. При наданні кредитів ними недостатньо приділялась увага вивченню кредитного ризику. Ситуація ускладнювалась тим, що інформація банків про платоспроможність позичальника та стан його господарської діяльності на момент надання кредиту була неповна або недостовірна. Комерційні банки та лізинговий бізнес в Україні: Автореф. дис… канд. екон. наук: 08.04.01 / О.Б. Васильчишин; Терноп. акад. нар. госп-ва. - Т., 2004. - 20 с.: рис., табл. - укр.

2.3 Ліквідація банків

Банк може бути ліквідований:

за рішенням власників банку;

у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Національний банк України має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо:

виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію;

банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії.

Національний банк України приймає рішення про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб протягом п'яти днів з дня отримання такої пропозиції Фонду.

Порядок відкликання банківської ліцензії у банку, що ліквідується за ініціативою власників, визначається нормативно-правовими актами Національного банку України.

Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, повідомляє про це банк та надсилає рішення до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у день отримання рішення Національного банку України про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23.02.2012 № 4452-VI.

Процедура ліквідації банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з дня внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Національний банк України вносить запис до Державного реєстру банків про ліквідацію банку на підставі отриманого від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішення про затвердження ліквідаційного балансу та звіту ліквідатора.

Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством про ліквідацію юридичних осіб, у разі якщо Національний банк України після отримання рішення власників про ліквідацію банку не виявив ознак, за якими цей банк може бути віднесено до категорії проблемного або неплатоспроможного.

Власники банку мають право розпочати процедуру ліквідації банку за рішенням загальних зборів лише після надання на це згоди Національним банком України та за умови відкликання банківської ліцензії.

Якщо банк, який ліквідується за ініціативою власників, віднесено Національним банком України до категорії проблемних або неплатоспроможних, Національний банк України та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб вживають щодо нього заходи, передбачені Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 № 2121-III.



3. Правова характеристика окремих видів банківської діяльності

3.1 Операції банків з цінними паперами

Важливу роль у застосуванні позикового капіталу в державі відіграють операції з цінними паперами. Кредитно-фінансові інститути здійснюють операції на ринку цінних паперів з метою накопичення грошових коштів і нормалізації в системі грошового обігу. Більшість комерційних банків активно виступають емітентами цінних паперів і укладають угоди як через фондову біржу, так і на позабіржовому РЦП (торгівля облігаціями, продаж акцій тощо).

У банківській практиці поширене кредитування під забезпечення цінними паперами. Цінні папери на пред'явника, виступаючи об'єктом цивільного права, можуть бути предметом твердої або регулярної застави. Як застава приймаються і державні цінні папери, і папери комерційних структур. При цьому важливою умовою є висока ліквідність цінних паперів, а позикові кошти не повинні використовуватися для купівлі нових цінних паперів -- це стримує біржову спекуляцію позичальників та зменшує ризик банкрутства клієнтів.

Серед банківських послуг мають місце операції виконання по цінних паперах та їх забезпечення. Клієнти можуть доручати обслуговуючим банкам отримання платежів або іншого виконання по цінних паперах. Таке доручення оформлюють здійсненням передавального надпису (індосаменту), який підтверджує перехід права по вказаних документах до іншої особи. При виконанні доручення індосамент знищують.

Комерційні банки здійснюють з векселями різноманітні угоди: емісію, купівлю-продаж, заставу й облік векселів. Облік векселів є операцією купівлі-продажу векселя банку до настання строку платежу по ньому з переходом до банку прав векселедержателя.

Комерційні банки можуть купувати і продавати цінні папери від свого імені і за свій рахунок як через фондову біржу, так і на позабіржовому ринку цінних паперів, а також на основі доручення клієнта про купівлю-продаж цінних паперів. При цьому банк виступає повіреним або комісіонером свого клієнта. За своєю природою зазначені угоди є договором купівлі-продажу, звичайно, укладеним відкладальною умовою.

Комерційні банки займаються зберіганням цінних паперів, для чого пропонують клієнтам в оренду сейфи. За дорученням свого клієнта комерційні банки можуть здійснювати управління портфелем його цінних паперів. За договором про управління цінними паперами клієнта комерційний банк надає йому такі види послуг. Банк зобов'язується зберігати цінні папери свого клієнта, забезпечувати їх облік, провадити інкасацію відсотків і дивідендів, а також сум по погашених цінних паперах, обмін акцій та облігацій на інші цінні папери, інформувати клієнта про чергові збори акціонерів, випускати нові акції, у яких клієнт має переважне право на купівлю. Заїка А. Проблеми взаємовідносин банку і позичальника // Економіка України. -- 1999, № 6.

Здійснюючи інвестиційну діяльність, тобто вкладаючи кошти в цінні папери, банки мають на меті насамперед отримання прибутку. На прибутковість інвестиційної діяльності банків впливають різні фактори: стан економіки, структура кредитно-фінансової системи, ступінь розвитку ринку цінних паперів, стан розробки законодавчо-нормативної бази, організація випуску й обігу цінних паперів, професіоналізм учасників фондового ринку, структура портфеля цінних паперів та їх диверсифікація.

3.2 Кредитні операції банків

Банківські кредити можна класифікувати по-різному. Найбільш прагматичною можна вважати класифікацію, відповідно до якої банківські кредити розрізняють за такими критеріями й ознаками:

терміном використання;

забезпеченням;

ступенем ризику;

методом надання;

способом повернення;

строком повернення;

характером визначення процента;

способом сплати процента;

кількістю кредиторів;

Існують також банківські послуги кредитного характеру.

За терміном використання розрізняють кредити:

короткострокові;

середньострокові;

довгострокові.

Короткострокові кредити надаються на строк до одного року. В українській банківській практиці вони є найпоширенішими. Велш Глен А., Шорт Денієл Г. Основи фінансового обліку. - К.: Основи, 1997. - 943 с.

Середньострокові кредити надаються на період від одного до трьох років, а довгострокові -- понад три роки. Суттєвої різниці між середньостроковими і довгостроковими кредитами немає, тому банки України не виділяють їх окремо, хоча в країнах Заходу існує певне їх відокремлення.

Короткострокові кредити відрізняються від середньо- і довгострокових не тільки терміном використання, а й об'єктами вкладення і джерелами повернення.

З участю короткострокового кредиту формується, в основному, оборотний капітал товаровиробника (підприємця). Він опосередковує переважно поточну діяльність позичальника, а джерелом його повернення є кошти, які вивільнялися з обороту внаслідок реалізації об'єкта (проекта), що був прокредитований, тобто поточні грошові надходження.

З участю довгострокового кредиту здійснюється відтворення основного капіталу й опосередковується інвестиційна діяльність позичальника. Джерелом повернення такого кредиту є прибуток від впровадження заходів, що прокредитовані, тобто їх економічний ефект.

Згідно з критерієм забезпечення розрізняють кредити забезпечені, або ломбардні, і незабезпечені, або бланкові.

Більшість банківських кредитів надається під певне забезпечення. Забезпеченість -- один з принципів банківського кредитування. Формами забезпечення банківських кредитів в основному є рухоме і нерухоме майно позичальника.

Незабезпечені (бланкові) кредити становлять невелику частку у позичковому портфелі банків. Вони можуть надаватися при високому ступені довіри банку до позичальника. Їх розмір, як правило, обмежується власним капіталом банку. Найчастіше бланковий кредит надається інсайдерам банку, причому його розмір обмежується певною часткою банківських акцій, що належать інсайдеру. Ю. Снігурська Людмила Петрівна. Банківські операції і послуги: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. - К. : МАУГІ, 2008. - 456 с.

За ступенем ризику розрізняють дві групи банківських кредитів -- стандартні і з підвищеним ризиком.

До стандартних кредитів належать кредити, надані позичальникам, що мають належну фінансову стійкість і забезпечують своєчасне і повне повернення раніше отриманих позик і сплату процентів за ними.

Кредити з підвищеним ризиком надаються банками без забезпечення, а також клієнтам з нестійким фінансовим станом, які порушують строки повернення раніше отриманих позичок і сплати процентів за ними.

За методом надання розрізняють банківські позички, які клієнти одержують: одноразово; перманентно; гарантовано.

Одноразові позички -- це позички, рішення про видачу яких приймається банком окремо за кожною позичкою на підставі заяви та інших документів клієнта.

Перманентні позички надаються банками у міру виникнення у клієнтів потреби в межах розміру відкритої кредитної лінії. Позички надаються, як правило, шляхом безпосередньої оплати з позичкового рахунку розрахункових документів клієнта (доручень, чеків та інших) без погодження з банком розміру окремих позичок і документального їх оформлення.

Гарантовані позички бувають двох видів:

з попередньо обумовленою датою видачі;

з видачею у міру виникнення в ній потреби.

Сутність гарантованої позичкової операції полягає у наданні банком зобов'язання надати клієнту кредит при виникненні у нього потреби у визначеному розмірі протягом обумовленого терміну (як правило, кварталу).

Щодо способу повернення розрізняють позички, що повертаються:

поступово (в розстрочку);

водночас, тобто одноразовим платежем після закінчення строку;

відповідно до особливих умов, передбачених у кредитних угодах;

за вимогою кредитора;

з регресією платежів.

Поступовий порядок погашення (в розстрочку) встановлюється щодо довгострокових кредитів, а також тих, які надаються перманентно відповідно до встановленої позичальником кредитної лінії.

Одноразовим платежем здійснюється повернення одноразових короткострокових позичок, які опосередковують поточну виробничу діяльність підприємця. Для банківської практики України це найпоширеніший спосіб розрахунків щодо боргів банкам.

Особливі умови повернення передбачаються при застосуванні окремих видів кредиту, зокрема контокорентного, за овердрафтом, під заставу векселів тощо. Особливість тут полягає в тому, що повернення позички здійснюється за ініціативою не позичальника, що є загальною нормою, а банку шляхом зарахування поточних надходжень коштів безпосередньо на позичковий рахунок.

За вимогою кредитора стягуються позички у тих випадках, коли клієнт порушує принципи кредитування, зокрема цільовий характер, строковість, або не виконує умови кредитної угоди щодо звітності та іншої обов'язкової інформації, що має надаватися банку.

З регресією платежів повертаються кредити, які видані під гарантію, поручительство або інше боргове зобов'язання третьої особи. Банківська система у механізмі кредитного забезпечення підприємницької діяльності: Автореф. дис… канд. екон. наук: 08.04.01 / О.Л. Малахова; Терноп. акад. нар. госп-ва. - Т., 2004. - 21 с. - укp.

За строком повернення банківські позички поділяються на:

строкові;

до запитання;

прострочені;

відстрочені (пролонговані).

Строкові позички надаються банком на строк, зафіксований у кредитній угоді. До строкових належить переважна більшість банківських кредитів.

Позички до запитання, або безстрокові, надаються банками на невизначений строк. Клієнт зобов'язаний повернути таку позичку за першою вимогою банку. Якщо ж банк не вимагає повернення, то позичка сплачується на розсуд клієнта.

Простроченими вважаються позички, за якими закінчилися строки повернення, встановлені в кредитних угодах між банком і позичальником, а кошти банку не повернені. Такі позички враховуються на окремому рахунку, і за ними клієнт мусить сплачувати підвищену процентну плату.

Відстрочені, або пролонговані, -- це такі позички, за якими банком перенесені строки повернення на пізніший час. Для цього необхідне обґрунтоване клопотання позичальника. Пролонгація позички оформляється додатковою кредитною угодою і супроводжується встановленням вищої процентної ставки.

За характером визначення процента банківські позички бувають:

з фіксованою процентною ставкою;

з плаваючою процентною ставкою.

Фіксована процентна ставка застосовується за згодою сторін (банку і позичальника) і притаманна стабільній економіці та короткостроковим кредитам.

Плаваюча процентна ставка є засобом зменшення ризику банківських втрат в умовах нестабільної економіки, значних темпів інфляції і при довгостроковому кредитуванні. У цих ситуаціях відповідно до кредитної угоди процентна ставка періодично переглядається і прив'язується, як правило, до облікової ставки центрального банку з урахуванням ситуації на кредитному ринку.

За способом сплати процента розрізняються банківські позички:

з виплатою процентів у міру використання позичкових коштів (звичайний кредит);

з виплатою процента одночасно з одержанням позичкових коштів (дисконтний кредит).

За переважною більшістю банківських кредитів процент сплачується через певний час після видачі (як правило, через місяць. Прикладом такого кредиту є обліковий кредит, який надається шляхом купівлі банком переказних векселів у клієнтів-векселедержателів.

За кількістю кредиторів банківські позички поділяються на такі, які:

надаються одним банком;

є синдикованими;

є паралельними.

Найпоширенішими є позички, які надаються одним банком.

Синдиковані позички надаються банківським консорціумом, в якому один з банків виконує роль менеджера, збирає з банків-учасників необхідну для клієнта суму ресурсів, складає з позичальником кредитну угоду і надає позичку. Банк-менеджер розподіляє також процентний дохід від кредитної операції між банками -- учасниками консорціуму.

Паралельні позички передбачають участь у їх наданні декількох банків, але кожний банк окремо оформляє кредит клієнту на однакових погоджених умовах. Банківська діяльність та механізм її регулювання в умовах ринкової трансформації: Автореф. дис… канд. екон. наук: 08.04.01 / К.В. Петренко; Київ. нац. ун?т ім. Т. Шевченка. - К., 2004. - 19 с.: табл. - укp.



Висновки

Банк - це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.

Проаналізувавши в даній роботі основні ознаки та елементи банківської діяльності можна сказати, що діяльність даного суб`єкта цивільних правовідносин є досить складною та системною, потребує постійного розвитку та модернізації,щоб безперешкодно взаємодіяти з сучасними технологічними розробками ,нововведеннями у сфері фінансової діяльності суспільства.

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Банк має повне і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку мас містити слово "банк", а також вказівку на організаційно-правову форму банку.

Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.

Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки.

Банківська ліцензія не може передаватися третім особам.

Банк може бути ліквідований:

1) за рішенням власників банку;

2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Зараз існує тенденція до розвитку конкуренції на ринку фінансових послуг,тому кожен банк повинен думати в першу чергу як зацікавити вкладника. Досить актуальними у даний момент є послуги інтернет-банкінгу чи мобільного банкінгу, адже вони дозволяють значно економити час на фінансових операціях . Дані послуги перш за все залучають бізнесменів та ділових людей, що не мають змоги витрачати багато часу на поїздки в банк для переведення чи отримання грошей. Тому це приносить значні вклади тим банкам, що впровадили дані системи у життя, адже наш час - час інновацій,інформаційного простору та мобільності.

Якщо говорити про законодавчу базу банківської діяльності, то потрібно відмітити, що вона постійно повинна бути модернізована відповідно до тенденцій сучасного життя, адже сфера фінансів є найбільш важливою у житті кожного громадянина держави.

Сміливо можна сказати, що банк увійшов у життя кожної благополучної людини, яка має доходи та витрати. Знання своїх прав та обов`язків у сфері банківських послуг є обов`язковими.

Отже можна визначити 3 основних критерії-цілі, що дозволять банку як суб`єкту цивільно-правових відносин реалізувати свої можливості у повній мірі:

охопити традиційним кредитно-фінансовим обслуговуванням усі сфери національної економіки й зовнішньоекономічну діяльність;

зайняти усі можливі для сегменти грошового ринку і ринку капіталів;

здійснювати увесь спектр операцій, щоб повністю задовольнити попит суб'єктів ринку на банківські послуги.

Україну можна вважати державою, привабливою для ведення банківської діяльності!



Список використаних джерел

юридичний банк кредитний капітал

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV.

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV.

3. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 № 2121-III.

4. Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23.02.2012 № 4452-VI.

5. Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 № 1576-XII.

6. Антонов В.М. АРМ економіста, фінансиста, менеджера. - К.: Таксон, 2008. - 120 с.

7. Банківська енциклопедія / Під ред. проф. А.М. Мороза - К.: Ельтра, 1993. - 328 с.

8. Банківська система у механізмі кредитного забезпечення підприємницької діяльності: Автореф. дис… канд. екон. наук: 08.04.01 / О.Л. Малахова; Терноп. акад. нар. госп-ва. - Т., 2004. - 21 с. - укр.

9. Банківська діяльність та механізм її регулювання в умовах ринкової трансформації: Автореф. дис… канд. екон. наук: 08.04.01 / К.В. Петренко; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2004. - 19 с.: табл. - укp.

10. Банки на ринках, що розвиваються: В 2-х т. / Кол. авт. - М.: Фінанси і статистика, 2010.

11. Бакун О. Проблеми тa перспективи розвитку банківської системи України // Вісник НБУ. -2005. - № 1. - С. 45-49.

...