Політико-правові основи врегулювання внутрішніх збройних конфліктів та досвід їх розв’язання світовою спільнотою

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Політико-правові основи врегулювання внутрішніх збройних конфліктів та досвід їх розв'язання світовою спільнотою



Зміст

Вступ

1. Політико-правовий статус та види внутрішніх збройних конфліктів

2. Політико-правове закріплення вирішення внутрішніх конфліктів за участю міжнародної спільноти

3. Досвід розв'язання внутрішніх збройних спорів світовим співтовариством

Висновки

Список використаних джерел і літератури



Вступ

Сучасні конфлікти стали одним з провідних факторів нестабільності на земній кулі. Вони мають довговікову історію. Протиріччя між державами, боротьба між людьми, класами - все це завжди було характерним для суспільства. Не буде перебільшенням сказати, що конфліктні ситуації й суперечки, цілком ймовірно, не зникнуть і в майбутньому, оскільки відповідно до афористичного твердження одного з дослідників Р. Лі: “суспільство без конфліктів ? мертве суспільство”.

У другій половині ХХ століття значно посилилась тенденція до зростання національно-визвольних, релігійних, різних сепаратиських рухів, що в свою чергу в багатьох країнах призводить до посилення внутрішньої напруги, яка нерідко обертається збройними конфліктами внутрішнього (неміжнародного) характеру. В світі немає жодного регіону, де б не відбувалися внутрішні збройні конфлікти: Колумбія, Судан, Алжир, Ангола, Північна Ірландія, Югославія, Шрі-Ланка, Індія, Афганістан, Туреччина. Такого роду конфлікти відбуваються і на теренах колишнього Союзу РСР: Нагірний Карабах, Придністров'я, Абхазія, Таджикистан і нарешті Чечня.

Нищівні наслідки таких конфліктів, велика кількість людських жертв, у тому числі серед мирного населення є значно більшими ніж в сучасних міжнародних збройних конфліктах. Але незаперечним фактом є те, що сучасні конфлікти створюють досить серйозну загрозу людству внаслідок можливого їх розширення в умовах глобалізації, розвитку екологічних катастроф, серйозних гуманітарних наслідків, пов'язаних з великою кількістю біженців серед мирного населення й т.п.

Подібний стан викликає занепокоєність у міжнародному середовищі.

Необхідність регулювання конфліктів неміжнародного характеру насамперед пов'язана з тим, щоб захистити жертви таких конфліктів, не допустити нищівних руйнувань, які б поставили під загрозу існування людей в районах, де вони відбуваються. Проте, втручання міжнародної спільноти у внутрішні справи інших держав для врегулювання збройних конфліктів обмежені правом держав на невтручання і суверенітет. Однак, в деяких випадках вирішення конфлікту без залучення третьої сторони неможливе. Проблемним постає питання визначення міжнародно-провових підстав, які є основою залучення міжнародної спільноти до вирішення конфліктів неміжнародного характеру. Це свідчить про актуальність теми дослідження.

Метою курсової роботи є дослідження особливостей врегулювання внутрішніх збройних конфліктів світовою спільнотою.

Для досягнення мети необхідно вирішити такі завдання:

- визначити політико-правовий статус збройних внутрішніх конфліктів;

- охарактеризувати види збройних конфліктів неміжнародного характеру;

- дослідити політико-правове закріплення вирішення внутрішніх конфліктів за участю міжнародної спільноти;

- проаналізувати досвід розв'язання внутрішніх збройних спорів світовим співтовариством.

Об'єктом дослідження курсової роботи є збройний конфлікт неміжнародного характеру (внутрішній збройний конфлікт).

Предметом дослідження є врегулювання внутрішніх збройних конфліктів із залученням третіх сторін.

Джерельна база. При виконанні роботи було використано такі джерела: ст. 3 загальна для Женевських конвенцій 1949 р. і ст. 1 Додаткового протоколу II, статут ООН, статути регіональних організацій, довідкові матеріали, монографії, наукові статті в періодичних виданнях, навчальні підручники та посібники, інтернет-джерела.

Цій темі присвятили свої дослідження такі зарубіжні науковці: Кудас І., Наумов А., Мовчан А., Неліп М., Сандос І., Броунлі Я., Оппенгейм Л., Родлі Н., Хайд Ч. та інші. На сьогоднішній день в міжнародно-правовій літературі України питання про статус неміжнародних збройних конфліктів практично не розглядалося. Окремі аспекти цієї проблеми були передметом досліджень таких вчених і юристів-міжнародників, як Денисов В., Ісакович С., Баймуратов М., Репецький В., Гнатовський Н., Касинюк О.

При виконанні цієї роботи використовувалися такі методи дослідження: історичний, аналітичний, порівняльний, а також метод узагальнення.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох питань, висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому питанні охарактеризовано політико-правовий статус та основні види збройних внутрішніх конфліктів. В другому - визначено політико-правове закріплення вирішення внутрішніх конфліктів за участю міжнародної спільноти. В третьому питанні проаналізовано досвід міжнародного співтовариства у врегулювання внутрішніх збройних спорів.



1. Політико-правовий статус та види внутрішніх збройних конфліктів

збройний конфлікт визвольний сепаратиський

Поряд з міжнародними війнами, історія рясніє фактами збройних конфліктів неміжнародного характеру: це революції, громадянські війни, заколоти, повстання проти правителів існуючого порядку. Збройна боротьба всередині людських спільнот, ймовірно, є однією з перших відомих форм війни. Згідно з історичними та статистичними джерелами ці конфлікти є не менш загрозливими, жорстокими і спустошливими, ніж міждержавні війни.

Останнім часом все більше збройних конфліктів носять саме неміжнародний характер. Так за даними ООН в 90-х роках із 83 збройних конфліктів лише 3 були міжнародними. Дослідники М. Солленбергі П. Валленстін стверджують, що з 94 конфліктів, які налічувались у світі за 1989?1994 рр., тільки чотири можна вважати міждержавними. За даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру, в 1990-2002 р. відбулося 58 великих збройних конфліктів в 46 точках землі. Лише три конфлікти мали міждержавний характер, головною проблемою в інших була суперечка про територію або владу не між державами, а між сторонами всередині держав.

Отже, в міжнародному праві розрізняють два види збройного конфлікту: міжнародний та неміжнародний.

В науковій літературі наяні різні підходи до визначння поняття неміжнародний збройний конфлікт. На сьогодні міжнародними документами, які визначають поняття та основні риси неміжнародного збройного конфлікту є: ст. 3 загальна для Женевських конвенцій 1949 р. і ст. 1 Додаткового протоколу II.

ІІ Додатковий протокол до Женевських конвенцій 1949 р.,був прийнятий на Дипломатичній конференції в 1977 р. В цьому документі окреслюється ситуація, що підпадає під поняття неміжнародний збройний конфлікт: збройний конфлікт, що відбувається на території якої-небудь держави між його збройними силами й антиурядовими збройними силами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, здійснюють певний контроль над частиною території держави, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії.

Спираючись на вище згаданий документ, дослідники пропонують декілька визначень поняття «неміжнародний збройний конфлікт». Так, Капто О. вважає, що «неміжнародний збройний конфлікт - це розв'язання соціально-політичних, економічних, релігійно-етнічних та інших внутрішніх протирічь силовими засобами та методами». Доді К. доводить, що неміжнародний збройний конфлікт являє собою тривале збройне насилля, яке відбувається на території однієї держави, між урядовими збройними силами та антиурядовими силами чи іншими організованими збройними групами, між декількома урядовими групами або між декількома організованими збройними групами, які знаходяться під відповідальним командуванням і застосовують міжнародне гуманітарне право та право прав людини».

У міжнародно-правовій літературі не існує єдиної думки щодо різниці між поняттями «неміжнародний збройний конфлікт» та «громадянська війна». Ряд вчених ототожнюють їх. Наприклад, на думку П. Веррі, неміжнародкий збройний конфлікт - це синонім до « громадянської війни, що характеризується ворожим зіткненням збройних сил держави з озброєними силами сепаратистів або повстанців ». Свою згоду з тим, що під неміжнародний збройний конфлікт підпадає перш за все ситуація громадянської війни, висловлюють і деякі радянські вчені.

Багато науковців надають перевагу визначенню поняття неміжнародний збройний конфлікт, яке має більш практичне застосування: збройні конфлікти неміжнародного характеру -- це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».

Деякі сучасні збройні конфлікти неможливо охарактеризувати як виключно «міжнародні» або «неміжнародні». Цьому сприяють такі ускладнюючі елементи, як міжнародне втручання з причин гуманітарного або воєнного характеру, порушення прав людини як результат нападу на цивільних осіб.

Основними ознакми, що відрізняють збройний конфлікт неміжнародного характеру від міжнародного збройного конфлікту є:

а) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи;

б) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обстановку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися конфліктами, що розглядаються;

в) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії;

г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні виступи погано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж народного характеру;

ґ) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.

Існує безліч причин виникнення збройних конфліктів неміжнародного характеру, проте можна виділити такі основні:

- порушення прав меншин населення держав;

- недотримання прав людини і громадянина з боку державних органів влади;

- нездатність публічної влади керувати країною, забезпечувати законність і правопорядок в країні, в результаті чого різні угруповання населення починають між собою боротьбу за владу;

- конфесійні протиріччя між різними релігіями;

- націоналізм, расизм, нетерпимість до інших народів.

Захист жертв в період збройних конфліктів неміжнародного характеру тривалий час залишалася поза сферою міжнародно -правового регулювання. Це пов'язано, зокрема, з делікатним питанням державного суверенітету. Тому норми, що застосовуються до внутрішніх збройних конфліктів є порівняно обмеженими.

До 3бройних конфліктів неміжнародного характеру застосовується ст. З, що є загальною для усіх Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949, Додатковий протокол II до них 1977 р., а також норми міжнародного звичаєвого права.

Норми міжнародного гуманітарного права застосовуються до внутрішніх збройних конфліктів у разі, коли військові дії досягають певного рівня інтенсивності. Все, що нижче цього рівня, вже незбройний конфлікт, а внутрішні заворушення. При цьому мова може йти тільки про застосування норм внутрішньодержавного права, так як критеріями застосування норм міжнародного гуманітарного права збройних конфліктів є ступінь насильства і потреба жертв в захисті.

Третя стаття, спільна для всіх Женевських конвенцій 1949 року, присвячена неміжнародним збройним конфліктам, виявилася справжнім проривом. Вона вперше зобов'язала держави обмежувати насильство і захищати жертв війни під час збройних конфліктів неміжнародного характеру. Раніше дані питання входили виключно до сфери компетенції самих держав. Тому таке особливе значення надається третій статті, яка є загальною для всіх Женевських конвенцій 1949 року, її навіть називають «Міні- конвенцією ».

Дана стаття встановлює, що у випадку збройного конфлікту, який не має міжнародного характеру та виникає на території однієї з Високих Договірних Сторін, кожна сторона конфлікту зобов'язана застосовувати як мінімум такі положення:

1) З особами, які не беруть активної участі у воєнних діях, зокрема з тими особами зі складу збройних сил, які склали зброю, а також тими, які припинили участь у воєнних діях у зв'язку з хворобою, пораненням, триманням під арештом чи з будь-якої іншої причини, поводяться за будь-яких обставин гуманно, без будь-якої дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, релігії чи вірування, статі, походження чи майнового становища чи будь-якими іншими аналогічними критеріями. Ці положення загального характеру доповнюють норми, що розкривають поняття «гуманне поводження». Зокрема, забороняються:

a) насилля над життям та особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури;

b) захоплення заручників;

c) наругу над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження;

d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії визнані цивілізованими народами як необхідні. Положення ст. 3 також передбачають можливість застосування, повністю або частково, інших положень Женевських конвенцій 1949 р., проте це обумовлюється необхідністю укладення додаткових спеціальних угод між воюючими сторонами.

Багато юристів відзначали, що треття стаття,яка є загальною для всіх Женевських конвенцій 1949 року при всій своїй важливості, має суттєві недоліки. Дійсно, деякі важливі питання вирішені в ній без достатньої ясності, і тому існує широкий простір для їх тлумачення. Ряд значущих питань, таких, як заборона репресалій проти цивільного населення, захист цивільних об'єктів, взагалі не порушувалися в «Міні-конвенції ». Досвід збройних конфліктів, що мали місце вже після її прийняття, підтвердив, що «Міні-конвенції » недостатньо для ефективної міжнародно-правового захисту жертв внутрішніх збройних конфліктів.

Саме тому необхідним було прийняття Другого додаткового протоколу до Женевських конвенцій в 1977 р., присвяченого озброєним конфліктам неміжнародного характеру. Цей документ приймався на Дипломатичній конференції в ході палких дискусій і серйозних суперечок, після яких, у результаті, був прийнятий скорочений варіант, що містить всього 28 статей. Однак, Другий додатковий протокол вже більш детально і чітко, ніж «Міні- конвенція », прописує захист жертв неміжнародних збройних конфліктів.

Насамперед, це захист цивільного населення, всіх тих, хто не бере участі у військових діях. Говориться про повагу медичного персоналу та обладнання, про гуманне поводження з усіма пораненими, хворими і позбавленими волі, незалежно від національності, релігії і т.д. Згадується також про захист деяких категорій цивільних об'єктів, забороняються « акти насильства чи загрози насильства, що мають основною метою тероризувати цивільне населення ».

Однак, якщо третя стаття Женевських конвенцій 1949 р. застосовна практично до будь-яких внутрішніх збройних конфліктів, то сфера застосування Другого додаткового протоколу 1977 р. строго окреслена: він застосовується у випадку збройних конфліктів між урядовими військами і організованими збройними угрупованнями, що перебувають під відповідальним командуванням і здійснюють такий контроль над частиною території країни, який дозволяє їм вести безперервні і узгоджені військові дії. Ясно, що не всі внутрішні збройні конфлікти потрапляють під дане визначення. Наприклад, повстанці часто діють розрізнено, не узгоджено і не контролюють частину території країни. У цьому випадку Другий додатковий протокол 1977 не діє.

Однак якщо збройний конфлікт всередині країни не відповідає згаданим критеріям, по відношенню до нього застосовується стаття третя Женевських конвенцій 1949 р., яка в будь-якому випадку залишається в силі. Другий додатковий протокол 1977 р. не скасовує, а розвиває і доповнює її. Це набуває особливої важливості, враховуючи, що ряд країн не ратифікували Другий додатковий протокол 1977 р., тоді ж як положення Женевської конвенції 1949 р. є обов'язковими для всіх держав.

Проте якщо ситуація насильства не досягає інтенсивності збройного конфлікту, на даній території діють не норми МГП, а міжнародне право прав людини і, звичайно ж, національні закони.

За причиною виникнення, просторово - часовими параметрами, рушійними силами, соціальною базою, формою боротьби, логікою розвитку кожен з внутрішніх конфліктів унікальний, що ускладнює їх класифікацію і вироблення методів їх вирішення.

Аналіз внутрішніх збройних конфліктів дозволяє їх класифікувати за такими ознаками.

В основі першої ознаки лежить потенціал конфліктності, що включає в себе причини виникнення конфліктів. Ось, наприклад, в межах Росії внутрішні збройні конфлікти можна згрупувати в три типи.

Перший - конфлікти, які ґрунтуються на територіальних претензіях. Вони стосуються етнічних груп, які є сусідами між собою. Як правило, такі конфлікти пов'язані з наслідками політики 30 -х і 40 -х років, що порушила територіальне розселення народів. Приклад конфлікту такого типу - осетино- інгушський.

Другий тип - конфлікти, викликані вимогами виходу з Росії та повної державної самостійності. Найбільш яскравим прикладом є Чечня.

Третій - статусні конфлікти, в основі яких лежить бажання розширити адміністративно-управлінські повноваження у відповідному регіоні. Прикладом такого конфлікту може служити спроба проголошення Уральської республіки.

За просторовим параметрам внутрішні збройні конфлікти можна розділити за масштабом їх перебігу: що охоплюють території одного або кількох адміністративних районів, областей; відбуваються в межах одного суб'єкта федерації; охоплюють території двох і більше суб'єктів федерації.

За активністю дій протиборчих сторін внутрішні збройні конфлікти можуть ділитися на три групи: 1 ) високої інтенсивності, 2 ) середньої інтенсивності і 3 ) низької інтенсивності.

За тривалістю внутрішні збройні конфлікти пропонується поділяти на дві групи: 1 ) швидкоплинні і 2) затяжні. Такі конфлікти можуть тривати від кількох днів до кількох місяців ( років).

У міжнародно-правовій літературі науковці пропонують різні класифікації збройних конфліктів неміжнародного характеру.

В.Г. Радецький серед внутрішні збройних конфлікти виділяє три групи:

-конфлікти між центральною владою й етнічною/релігійною групою (групами);

-між різними етнічними або релігійними групами;

-між державою/державами й неурядовою (терористичною) структурою.

Д. Шиндлер розрізняє такі види неміжнародних збройних конфліктів: а) громадянську війну в класичному сенсі міжнародного права, як неміжнародний збройний конфлікт високої інтенсивності, в якому за новоствореним урядом треті держави можуть визнати статус воюючої сторони, б) неміжнародний збройний конфлікт за змістом ст. 3 загальної Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. і в) неміжнародний збройний конфлікт за змістом Додаткового протоколу II5.

Підводячи підсумок, необхідно відзначити, що неміжнародним збройним конфліктам присвячено значно менше нормативних актів міжнародного гуманітарного права, ніж міжнародним. Проте зараз більш важливо не створювати нові документи, а домагатися суворого дотримання наявних.

Міжнародна практика, безсумнівно, розвивається в напрямку вирішення деяких проблемних питань, що стосуються визначення політико-правового статусу неміжнародних збройних конфліктів, які в наш час стали відбуватися набагато частіше, ніж міжнародні війни. Але у зв'язку з тим, що більшість країн розглядають врегулювання неміжнародних збройних конфліктів як аспект своєї внутрішньої компетенції, процес вирішення питань кваліфікації як на міжнародному, так і на внутрішньому рівні, відбувається досить повільно і обтяжливо.

2. Політико-правове закріплення вирішення внутрішніх конфліктів за участю міжнародної спільноти

Небезпечним викликом для світу і стабільності міжнародної спільноти є внутрішні збройні конфлікти. Зростання числа внутрішніх конфліктів та їх впливу на весь світ за останні десятиліття призвело до збільшення сторін, що беруть участь у його вирішенні. При цьому мається на увазі, що міжнародні та регіональні організації, держави і недержавні організації об'єднують свої зусилля для боротьби з поширенням згубних конфліктів. Проте проблемним постає питання визначення міжнародно-провових підстав, які є основою участі міжнародної спільноти у вирішення конфліктів неміжнародного характеру.

На відміну від регламентації міжнародних збройних конфліктів, що мають тривалу історію, спроби встановити в міжнародному праві норми про захист жертв внутрішніх збройних конфліктів довгий час не мали успіху. Такі конфлікти довгий час розглядалися як внутрішня справа держав і який-небудь інтерес до них з боку інших суб'єктів міжнародного права сприймався як неприпустиме втручання або інтервенція. Міжнародне публічне право саме по собі не допускає жодних втручань і зберігає заборону на інтервенції, як високий ідеал закладений в рамках первинних положень Статуту Організації Об'єднаних Націй.

Твердження, що міжнародне гуманітарне право слід в обов'язковому порядку поширити на ситуації збройного протиборства всередині країни, не має правової основи. Необхідно створити такий міжнародний правопорядок, при якому державам буде вигідно проектувати норми міжнародного гуманітарного права на внутрішньонаціональні відносини. Такими умовами можуть бути:

- По-перше, усвідомлення державами того, що неконтрольоване насильство і смертоносна зброя спричиняють під час громадянських воєн такі ж страждання і руйнування, як і під час війн між державами.

- По-друге, після Другої світової війни великий розвиток отримала ідея прав людини. Міжнародне право в галузі захисту прав людини цілком свідомо і обдумано «втручається» у внутрішні справи держав. Основною його метою є забезпечити повагу людської гідності за всіх обставин.

Проте в Статуті ООН, в п. 7 ст. 2 встановлюється, що принцип невтручання не поширюється на застосування примусових заходів на підставі глави VII Статуту ООН. Практика ООН показує, що внутрішні конфлікти, що відбуваються в якійсь державі, можуть інтернаціоналізувати, тобто набувати міжнародного значення. У цьому випадку організація не може залишатися байдужою, особливо, якщо мова йде про питання, що загрожують міжнародному миру і безпеці.

В практиці міжнародного співтовариства здійснюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтервенції». Їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку роздирають збройні конфлікти міжнаціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.). а також для припинення військового протиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду держави, у яку здійснюється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання.

Гуманітарна інтервенція - це військове втручання однієї держави або групи держав у внутрішні справи іншої держави з метою усунення масових грубих порушень прав людини в цій країні, якщо вона (держава) не бажає чи неспроможна самостійно захистити права людини в межах власної території. Отже, з цього випливає, що гуманітарна інтервенція також грунтується на важливих міжнародних документах у галузі прав людини, таких, як Загальна декларація прав людини (1948), Європейська конвенція про права людини (1950) та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966). Це сприяє утвердженню ідеї, згідно з якою всі мають право користуватися правами людини як у мирний час, так і під час війни.

Проведення гуманітарних інтервенцій в якості операції міжнародного характеру має відповідати загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права, в тому числі принципам суверенітету і невтручання у внутрішні справи.У сучасному глобалізованому світі, коли міжнародна безпека і загальний мир можуть бути поставлені під загрозу односторонніми силовими діями держав, не можна допускати того, щоб кожна держава самостійно вирішувала питання про своє право на гуманітарну інтервенцію.

Критерії для прийняття всіх основних рішень при проведенні гуманітарної інтервенції повинні носити правовий характер, включаючи:

-визначення підстав для здійснення гуманітарної інтервенції.

-масові і суттєві порушення прав людини, що захищаються загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

- Механізм санкціонування гуманітарної інтервенції - Радою Безпеки ООН відповідно до Статуту ООН, як єдиний легітимний шлях здійснення міжнародного втручання, що забезпечує максимально представницьку участь у прийнятті рішення та забезпеченні неупередженого контролю за його реалізацією;

-механізм виконання заходів щодо здійснення гуманітарної інтервенції

- Через органи (Військово- Штабний Комітет ) або підрозділи ( миротворчі сили) ООН, при необхідності і можливості - із залученням сил і засобів міжнародних організацій та держав;

- Дієві заходи контролю та притягнення до відповідальності всіх осіб та організацій, які допустили порушення міжнародного права в ході здійснення гуманітарної інтервенції.

Прийняті в ООН примусові заходи військового характеру мають три основні форми:

1 ) військову операцію, санкціоновану Радою Безпеки ООН і проведену під особистим керівництвом Генерального секретаря ООН при безпосередньому контролі за її здійсненням з боку РБ ООН. Аналогічні операції можна назвати « власне оонівські операції»;

2 ) заходи, вжиті відповідно до рішення Ради Безпеки ООН і ст. 53 Статуту ООН, що стосуються пропонованих або таких, що вже вживаються примусових заходів, а також заходів, що вживаються згідно з регіональними угодами;

3 ) санкціоноване Радою Безпеки ООН або в ряді випадків Генеральною Асамблеєю ООН застосування сили або загрози застосування щодо будь-якої держави коаліцією держав.

Серед різних дійових осіб ООН залишається єдиною організацією, якій надається право здійснювати запобігання конфліктів у всьому світі. Жодна з регіональних організацій не має того авторитету, яким незмінно користується ООН. Однак за останні кілька років значення регіональних організацій у співпраці в галузі забезпечення безпеки також зросла.

Можливість ООН реагувати на масові, грубі та систематичні порушення основних прав людини у формі збройного втручання зумовлена тим, що вона є універсальною організацією колективної безпеки. Правовою основою для застосування усунення порушень шляхом здійснення збройного втручання у державу, яка здійснює масові систематичні порушення основних прав людини є ст. 42 Статуту ООН, якою передбачається можливість застосування примусових заходів воєнного характеру з метою підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки у випадку, якщо заходи передбачені ст. 41 Статуту ООН виявились або можуть виявитись неефективними. Передувати таким діям можуть і тимчасові заходи, передбачені ст. 40 Статуту ООН, які слід відмежовувати від примусових заходів. Рада Безпеки визначає характер та обсяг таких дій, а також коло держав, які братимуть участь у їх здійсненні.

Як вітчизняні так і зарубіжні вчені практично одностайні у тому, що застосування примусових заходів, пов'язаних із застосуванням збройних сил, тобто здійснення гуманітарної інтервенції у відповідь на грубі масові порушення прав людини може мати місце лише у крайньому випадку і її слід розглядати як крайній.

Інші міжнародні організації також можуть реагувати на масові грубі порушення прав людини у формі збройних санкцій, тобто вони можуть бути суб'єктами гуманітарної інтервенції відповідно до сучасного міжнародного права. Адже, аналіз статутів регіональних міжнародних організацій свідчить, що більшість з них володіють рисами систем колективної безпеки та можуть розглядатись як потенційні суб'єкти гуманітарної інтервенції.

Право на гуманітарну інтервенцію чітко закріплено в Установчому акті Африканського Союзу та у Протоколі щодо запобігання, менеджменту і вирішення конфліктів, підтримання миру та безпеки від 10 грудня 1999 р., укладеному державами-членами ЕСЗД. Організація Американських Держав, Ліга Арабських Держав, Європейський Союз та НАТО можуть розглядатись як потенційні суб'єкти гуманітарної інтервенції, оскільки вони є регіональними системами колективної безпеки. Регіональною організацією, яка має як правову основу, так і можливості для попередження конфліктів, є Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). У 1990 р. Паризька хартія для нової Європи доручила ОБСЄ шукати «використовуючи політичні засоби, шляхи запобігання конфліктів, які можуть виникнути».

НАТО відповідно до Північноатлантичного договору є не регіональною організацією в сенсі ст. 53 Статуту ООН, а оборонним союзом, який згідно зі ст. 5 Договору про НАТО може застосовувати збройну силу у випадку нападу на державу-члена. Проте практика застосування цього документу країнами-членами НАТО свідчить про трансформацію НАТО в регіональну організацію колективної безпеки.

Зважаючи на те, що Нова стратегічна концепція допускає здійснення збройного втручання у випадку масових грубих порушень прав людини у рамках кризового менеджменту, а Організація має у своєму розпорядженні необхідні для цього засоби, НАТО цілком можна розглядати як потенційного суб'єкта гуманітарних інтервенцій у майбутньому.

Світова спільнота в особі міжнародних органів та організацій повинна не тільки декларувати відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини, але вкрай важливо, щоб під час гуманітарної інтервенції окремі держави не виходили за межі резолюцій РБ ООН, не брали на себе роль світових жандармів, і не призводили до ще більшої гуманітарної кризи в крані, яка стала об'єктом гуманітарної інтервенції.

Сьогодні ж практика як гуманітарної інтервенції, так і гуманітарної допомоги повинна здійснюватися в рамках Статуту ООН, адже Статут здійснює основний вплив на концептуальну і правову основу такої діяльності. Реалії сучасного світу диктують необхідність посилення ролі регіональних організацій у вирішенні гуманітарних криз, а також налагодження їх взаємодії між собою та ООН, як окремих елементів єдиної глобальної системи міжнародної безпеки. Аналіз практики та установчих документів регіональних організацій засвідчив, що вони у своїй переважній більшості страждають одним недоліком, який полягає у недостатній розробленості норм та нерозвинутій інституційній основі для здійснення заходів з метою запобігання та усунення внутрішньополітичних криз.

3. Досвід розв'язання внутрішніх збройних спорів світовим співтовариством

В останні роки ООН, регіональні організації, державні та неурядові організації, а також окремі держави відіграють значну роль у подоланні кризових явищ та гуманітарних катастроф у різних точках планети. Особливо їх робота є необхідною під час збройних конфліктів, коли мирні жителі стають жертвами активних військових дій. Вже тривалий час міжнародне співтовариство залучається до врегулювання збройних конфліктів неміжнародного характеру, тому виникає необхідність здійсненні регулярного аналізу отриманих уроків від успішних та невдалих місій для кращого досвіду у врегулюванні конфліктів у майбутньому.

Лише у 2011 році здійснювалося 52 миротворчих операцій. 32 здійснювалися регіональними організаціями, союзами чи ситуативними коаліціями. Більшість з них очолювали європейські та північноатлантичні інститути (зокрема, ЄС, ОБСЄ і НАТО), але значну політичну та навіть військову активність демонстрували також регіональні організації поза трансатлантичним простором. Африканський Союз (АС), Ліга Арабських Держав (ЛАД) і Рада співробітництва держав Перської затоки (РСДПЗ), активно закликали ООН і міжнародне співтовариство вжити заходів для припинення насильства в Кот-д'Івуарі, Лівії і Сирії. Варто зазначити, що ЛАД наприкінці 2011р. сформувала та розгорнула свою першу миротворчу операцію - місію спостерігачів - з метою владнати заворушення та покласти край ескалації насильства проти мирного населення в Сирії. Цим та іншим регіональним організаціям досі бракує політичних і військових спроможностей для самостійних дій.

Проаналізуємо деякі конфлікти, які мали місце на світовій арені впродовж останніх років для кращого вивчення досвіду міжнародної спільноти у врегулюванні збройних внутрішньополітичних конфліктів.

На початку 2001 року збройний конфлікт в Південній Сербії, що виник між етнічними албанськими екстремістами та сербськими і югославськими силами безпеки, створив реальну загрозу стабільності регіону. Мирне завершення цього протистояння стало можливим великою мірою завдяки реалізації стратегії Альянсу та інших міжнародних організацій, спрямованих на запобігання конфлікту. Кілька місяців по тому у сусідній країні колишній Югославській Республіці Македонія було успішно попереджено широкомасштабну громадянську війну, що могла б мати катастрофічні наслідки для країни та її населення і загрожувала звести нанівець міжнародні зусилля в регіоні.

НАТО стабілізувала ситуацію, пославши до Македонії 3,5-тисячний військовий контингент, який діяв у межах операції з вилучення озброєнь у населення і повстанців, що звалася Essential Harvest - «Значний урожай». Альянс сприяв укладенню компромісної мирної угоди між сторонами, яка передбачила інтеграцію албанської меншини до політичної системи країни та задоволення її етнічних прав за умови збереження територіальної цілісності країни.

У результаті операції НАТО військові дії було цілковито припинено, контингент скорочено до кількасот військових. У травні 2003 р., після завершення основної стабілізаційної фази операції, НАТО передав управління миротворчою місією в Македонії Європейському союзові. Загалом операція НАТО в Македонії була дуже успішною. Вона призвела до цілковитого замирення етнічних груп. Водночас ця операція не була надто складною, оскільки у країн НАТО та Альянсу загалом після операції проти Югославії збереглися хороші зв'язки як з македонським урядом, так і з албанськими повстанцями.

Дарфурський конфлікт-- міжетнічний конфлікт в Судані, що вилився у збройне протистояння між центральним урядом, неформальними проурядовими арабськими озброєними загонами «Джанджавід» і повстанськими угрупованнями місцевого негроїдного населення.

Нинішній конфлікт у Дарфурі є наслідком невирішеності низки проблем і суперечностей економічного, етнічного, соціального та політичного характеру, що можна віднести до внутрішніх причин розпалення конфлікту. Кількість жертв конфлікту на 2012 рік оцінюється приблизно в 400 тис. осіб. Ще 2 млн стали біженцями.

Приводом до сучасного конфлікту в 2003 р. стала угода між Хартумом і повстанцями Півдня про розподіл доходів від видобутку нафти, в якій не було враховано економічні інтереси неарабського населення провінції. Посилення напруження навколо Дарфуру в 2003 р. привернуло увагу міжнародної спільноти. В різний час посередниками у врегулюванні конфлікту виступали ООН, Африканський Союз, міжурядовий орган з розвитку, прикордонні держави. Першими небезпеку подальшого розгортання конфлікту побачили Ліга арабських держав та африканські делегати ООН.

Африканський союз і Європейський союз направили представників для спостереження за припиненням вогню, угоду про це було підписано у квітні 2004 року. 30 липня 2004 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію щодо кризи в Дарфурі, яка зобов'язує уряд Судану протягом 30 днів роззброїти проурядові збройні загони «Джанджавід». Ліга арабських держав зажадала надати Судану більш тривалий термін і попередила, що Судан не повинен перетворитися на ще один Ірак. Ця організація категорично відкинула будь-яке військове втручання в зону конфлікту. З січня до серпня 2004 року Єврокомісія виділила Судану гуманітарну допомогу на суму 20 млн євро для подолання кризи в Дарфурі, зокрема на покупку продовольства і медикаментів біженцям та на підтримання миротворчих організацій, що діють на території Дарфуру.

У лютому 2006 р. Сенат США прийняв резолюцію, яка вимагала введення до Дарфуру військ НАТО і миротворчих сил ООН з чітко артикульованих мандатом. Великого значення в миротворчій діяльності світової спільноти мав проект резолюції про створення 26-тисячного контингенту військ ООН для відправки в Дарфур, розроблений у липні 2007 року Францією, Великобританією і Ганою - ЮНАМІД.

Відчувши безперспективність силових спроб вирішення конфлікту, а також під тиском світової спільноти, передусім США та низки європейських і африканських країн, членів Міжурядової організації з розвитку, уряд і повстанці розпочали переговорний процес. У січні 2005 р. між урядом і Суданським народно-визвольним рухом (СНВР) було підписановсеохоплюючу мирну угоду, яка, зокрема, передбачала надання південним штатам широкої автономії, інтеграцію СНВР до політичного життя країни, розподіл влади та прибутків від продажу нафти, а головне - визнала за Півднем право на самовизначення.

Миротворчі операції, здійснювані Африканським Союзом та ООН за підтримкою Європейського Союзу та прикордонних держав увінчалися успіхом. 23 лютого 2011 року в столиці Катару м. Доха відбулося підписання рамкової угоди між представником суданського керівництва А. Х. Омером і представником головного опозиційного дарфурського повстанського угрупування Руху за справедливість і рівність А. Тугудом.

2011 року 15 лютого розпочалися масові заворушення в Лівії, які переросли у громадянську війну. Цього року слідом за революціями в Єгипті і Тунісі в лівійських провінціях почалися акції протесту з вимогою відходу лідера країни Муаммара Каддафі, який правив понад 40 років. Через два дні у другому за величиною місті Лівії - Бенгазі - відбулися зіткнення демонстрантів із співробітниками органів правопорядку.

Уже 26 лютого Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію про введення міжнародних санкцій проти керівництва Лівії. Лівійська опозиція повідомила про формування тимчасового органу влади - Перехідної національної ради (ПНР) та підготовку до виборів глави держави. ПНР очолив колишній міністр юстиції Лівії Мустафа Абдель Джаліль (Mustafa Abdel-Jalil).

5 березня ПНР проголосила себе єдиним легітимним органом, після чого в Лівії почалися зіткнення між повстанцями і вірними Каддафі військами.17 березня Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, що передбачає введення безпольотної зони над Лівією, після чого почалася військова операція проти режиму Каддафі за участю збройних сил низки держав: Великобританії, Франції, США, Канади, Бельгії, Італії, Іспанії, Данії. 31 березня керівництво кампанією в Лівії повністю перейшло до представників командування НАТО.

Тіла Каддафі, Муатасема і екс-глави Міноборони були перевезені в місто Місрата, де вони виставлялися в громадських місцях на загальний огляд, пізніше поховані в невідомому місці.

23 жовтня нова влада Лівії урочисто оголосила про звільнення Лівії від режиму Каддафі, який правив понад 40 років. 31 жовтня НАТО завершила операцію.Рада Безпеки ООН, відповідно до прийнятої раніше резолюції, скасувала режим безпольотної зони над Лівією.

За даними нової влади, за час збройного протистояння в Лівії загинули, щонайменше, 25 тисяч осіб, кількість поранених становить 50 тисяч осіб.

У Кот-д'Івуарі в березні 2011р. вибухнуло збройне насильство між силами, вірними Президенту Л.Гбагбо (Laurent Gbagbo), і прихильниками міжнародно-визнаного новообраного Президента А.Уаттара (Alassane Ouattara). Провал кількамісячних переговорів і спорадичне насильство зумовили втручання ООН і французьких військ, наслідком якого стали арешт Л.Гбагбо та його екстрадиція до Міжнародного кримінального суду.

Отже, досвід міжнародних та регіональних організацій, неурядових організацій, гуманітарних груп, окремих держав у врегулюванні збройних внутрішніх конфліктів показує наскільки позитивно чи негативно може впливати міжнародна спільнота на стабілізацію тієї чи іншої конфліктної ситуації. Незважаючи на успішність багатьох операцій, можливості міжнародної спільноти залишаються обмеженими.



Висновки

Різке зростання кількості збройних внутрішніх конфліктів дестабілізують світ і загрожують як регіональній, так і міжнародній безпеці. Тому їхнє врегулювання є не лише внутрішньою проблемою держави, а всієї світової спільноти.

Норми, які регулюють неміжнародні збройні конфлікти є значно обмеженими. Основними документами є: третя стаття, що є загальною для усіх Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. та Додатковий протокол II до них 1977 р. Третя стаття Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 вперше зобов'язала держави обмежувати насильство і захищати жертв війни під час збройних конфліктів неміжнародного характеру. Проте деякі положення згаданої третьої статті сформульовані недостатньо ясно і детально, а ряд важливих питань взагалі не порушується. Тому, прийняття Другого Додаткового протоколу 1977 було дуже важливим. Хоча, він вже більш детально і чітко, ніж «Міні-конвенція », прописує захист жертв неміжнародних збройних конфліктів, однак його сфера застосування більш обмежена, до того ж, деякі держави його не ратифікували. Це свідчить про необхідність розробки нових нормативно-правових актів, які більш детально розглядатимуть внутрішні збройні конфлікти та матимуть універсальний характер застосування для більшості держав.

Серед різних дійових осіб ООН залишається єдиною універсальною організацією, якій надається право здійснювати запобігання конфліктів у всьому світі. Світова спільнота в особі Організації Об'єднаних Націй своєю резолюцією може кардинально вплинути на певну державу і навіть посягнути на її суверенітет. Концепція «гуманітарної інтервенції» часто пропонується як найоптимальніший шлях подолання внутрішньополітичних криз сьогодення. Вона ґрунтуються на антропологічній природі універсального захисту життя і прав людини, незважаючи на політичні, ідеологічні та релігійні чинники. Правовими підставами для її здійснення є Статут ООН, а також статутні документи міжнародних організацій. Проте, питання гуманітарної інтервенції залишається все ще проблемним і, потребує змістовного, неупередженого аналізу та правового закріплення в окремому міжнародному документи.

Дуже важливим є врахування попереднього досвіду врегулювання неміжнародних збройних конфліктів світовою спільнотою. Це дозволить не допускати попередніх помилок у майбутньому та швидко знаходити способи врегулювання внутрішньополітичних криз. Зусилля міжнародної спільноти у врегулюванні внутрішніх збройних конфліктів значно зросли. Однак, маючи такі значні потенційні ресурси щодо врегулювання воєнно-політирегучних конфліктів, міжнародне співтовариство й низка високорозвинених держав не завжди ефективно використовують свої сили та засоби для врегулювання цих конфліктів.



Список використаних джерел та літератури

1. Аннап К.А. Годовой доклад о работе Организации. Н.-Й. 1998. С. 23.

2. В Судане боевики захватили вертолет миссии ООН с двумя украинцами на борту.- [Цит.2013, 1 листопада ]. - Доступний з: <http://nbnews.com.ua/ua/news/96588/>.

3. В.Г. Радецький. Коасифікація сучасних воєнних конфліктів і види миротворчої діяльності.- [Цит.2013, 1 жовтня ]. - Доступний з: < http://www.kymu.edu.ua/vmv/v/09/04.htm>.

4. Виклад фактів №13. Міжнародне гуманітарне право і права людини.- [Цит.2013, 1 листопада ]. - Доступний з: <http://khpg.org/index.php?id=1143727070 >.

5. Внутренние вооруженные конфликты в современном мире: Политико-правовой анализ.- [Цит.2013, 15 жовтня ]. - Доступний з: < http://www.samoupravlenie.ru/17-20.html>.

6. Ганзенко О.О. Концепція гуманітарної інтервенції в сучасному міжнародному праві:проблеми легальності та легітимності //Актуальні питання теорії та історії держави і права. - З.: Заравапорізький національний університет, 2011.-С.9-14

7. Громадянська війна у Лівії.- [Цит.2013, 1 листопада ].

8. Гуманітарна інтервенція в міжнародному праві.- [Цит.2013, 1 листопада ].

9. Доди К. Развитие международно-правовых норм, касающихся вооружнных конфликтов немеждународного конфликта: дис… канд. юрид. Наук. - К., 2008

10. Євроатлантика.Сирія-втручатися, чи не втручатися?.- [Цит.2013, 11 жовтня ]. - Доступний з: <http://euroatlantica.info/statti/538-syriia-vtruchatysia-chy-ne-vtruchatysia.html >.

11. Жуков А. Е. Мир в обмен на отделение. Северный и Южный Судан на завершающем этапе дезинтеграции. Часть 1 / А. Е. Жуков, С. А. Мифтахова // Азия и Африка сегодня. - 2012. - № 4. - С. 19-25.

12. Капто А. От культуры войны к культуре Мира. - М.: Республика, 2008. - 431 с.

13. Кикило В. ООН: новые угрозы и вызовы требуют новой стратегии глобальной безопасности / В. Кикило // Компас. - 2005. - № 12. - С. 2-25

14. Конспект лекцій «Міжнародне право».Предмет «Право». Види збройних конфліктів.- [Цит.2013, 11 жовтня ]. - Доступний з: < http://readbookz.com/book/166/5083.html>.

15. Конфлікт у Македонії (2001).- [Цит.2013, 1 жовтня ].

16. Кореспондент.Рік тому в Лівії почалася громадянська війна.- [Цит.2013, 1 листопада].Доступний з: <. http://ua.korrespondent.net/world/1319160-rik-tomu-v-liviyi-pochalasya-gromadyanskavijna>.

17. Костелянец С. В. Социально-политические и гуманитарные аспекты конфликта в суданском регионе Дарфур: автореф. дис.: 23.00.04 / С. В. Костелянец. - М., 2011. - С. 4-6.

18. Кудайбергенов А. К. Правовие основы осуществления гуманитарных интервенций: Магістр. Роб.: УДК 341.233/Евразийский национальный университет имени Л.Н. Гумилева.- Астана, Казахстан,2000.

19. МГП и вооруженные конфликты немеждународного характера.- [Цит.2013, 1 жовтня ]. - Доступний з: < http://jyrnalistedu.ru/2012-11-28-18-01-29/207 mgp_i_vooruzhennye_konflikty_nemezhdunarodnogo_haraktera.html>.

20. Мережко О.О. Гуманітарна інтервенція.- [Цит.2013, 1 листопада ]. - Доступний з: <http://cyclop.com.ua/content/view/1028/58/1/14/ >.

21. Міжнародно-правове регулювання збройних конфліктів.- [Цит.2013, 11 жовтня ]. - Доступний з: < http://textbooks.net.ua/content/view/377/9/>.

22. Мотиль В.І. Гуманітарна інтервенція в міжнародному праві: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.11 „Міжнародне право” / В.І. Мотиль;, 2009. - 20 с.

23. Некоторие проблемы правовой квалификации немеждународного вооруженного конфликта.Доди К. В. Киевский университет права Национальной академии наук Украины.- [Цит.2013, 1 жовтня ]. - Доступний з: <http://dis.podelise.ru/pars_docs/diser_refs/29/28269/28269.pdf#page=341 >.

24. Немеждународный вооруженный конфликт и гуманитарное право.- [Цит.2013, 11 жовтня ]. - Доступний з: < http://rudocs.exdat.com/docs/index-168238.html?page=5>.

25. ОНЮА. Короткий словник термінів з міжнародного права 2011.Збройний конфлікт не міжнародного характеру. - [Цит.2013, 1 жовтня ]. - Доступний з: <http://senatm.com/mejdunarodnogo-prava/zbroyniy-konflikt-nemijnarodnogo.html >.

26. Понятие и выди немеждународних вооруженных конфликтов.- [Цит.2013, 1 жовтня ]. - Доступний з: < http://vse-uchebniki.com/mejdunarodnoe-pravo-besplatno/ponyatie-vidyi-nemejdunarodnyih-voorujennyih.html >.

27. Правовые основы регулирования вооруженного конфликта немеждународного характера.- [Цит.2013, 1 жовтня ]. - Доступний з: < http://www.rau.su/observer/N8_2009/026_034.pdf>.

28. Роль НАТО в запобіганні конфліктам та протидії міжнародному тероризмові..- [Цит.2013, 1 листопада ]. - Доступний з: <http://lib.chdu.edu.ua/pdf/posibnuku/252/4.pdf >.

29. С. О. Вовк.Кореляція понять неміжнародний збройний конфлікт та громадянська війна //Ффлософія та соціологія трансформаційного суспільства. Матер. Міжн. Конф.-Сімферополь-Судак:Ц.Р.О.Н., 2012.- С.34-37

30. Серегичев С. Ю. Возможные пути эволюции Республики Судан: факторы и условия / С. Ю. Сер?гичев // Вестник института Ближнего Востока. - 2006. - № 7. - С. 35-41.

31. СІПРІ 2002: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека: пер. з англ. / Стокгольм. міжнар. ін-т дослідж. миру. Укр. центр екон. і політ. дослідж. ім. О. Разумкова; редкол. А. Гриценко (голов. ред.) та ін. - К.: Заповіт, 2010.

32. СІПРІ 2012: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека: пер. з англ. / Стокгольм. міжнар. ін-т дослідж. миру. Укр. центр екон. і політ. дослідж. ім. О. Разумкова. - К.: Заповіт, 2013.

33. Стаття 3, загальна для чотирьох Женевських конвенцій 1949 року.

34. Фред Таннер.Предотвращение конфликтов и разрешение конфликтов: пределы многостороннего участия //Международный журнал Красного Креста.- 2000.-30 вересня.-№839

35. UNAMID African Union/United Nations Hybrid operation in Darfur - 2007.- [Цит.2013, 1 листопада ]

Размещено на Allbest.ru

...