Джерела трудового права України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Право на працю є основним конституційним правом громадян України. Воно проголошене ст. 43 Конституції України, визначається за кожною людиною і становить собою можливість заробляти на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку погоджується.

Галузь трудового права - це одна з найбільш важливих галузей в системі права України, яка регулює право на працю і пов'язані з ним правовідносини. Її нормативне регулювання здійснюють численні різноманітні акти. Проте трудове законодавство постійно перетерпає значні зміни. З переходом до ринкової економіки з'явились нові соціальні та економічні інститути, які потребували детального регулювання Пристосовуючись до реалій сучасного світу законодавчий орган нашої країни повинен постійно оновлювати існуючі інститути трудового права. Відбувається зростання впливу на українські правовідносини норм міжнародного права. Трудове право не є виключенням.

Тема джерел трудового права на сьогодні є дуже актуальною. Відбувається зміна законодавчої бази, приймаються нові закони, а отже змінюються і джерела права.

В науці розглядають джерела права в двох аспектах: матеріальному та формальному, як об'єктивні фактори, що породжують право як соціальне явище та як результат діяльності нормотворчих органів, які формують право у вигляді законів та інших приписів.

Метою курсової роботи є визначення та розкриття поняття джерел трудового права, їх видів, розгляд системи джерел трудового права України з детальним описом їх взаємозв'язків між собою, зокрема визначення підпорядкованості одне одному, визначити місце та значення джерел міжнародного права в системі.

1. Поняття та класифікація джерел трудового права України

Джерела трудового права - це різноманітні нормативні акти органів державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини, тісно з ними пов'язані. Проте оскільки джерело трудового права є формою вираження трудового законодавства у відповідному нормативному акті, такі нормативні акти за змістом можуть бути двох видів: а) що містять лише норми трудового права, наприклад, Кодекс законів про працю України; б) що містять норми різних галузей права, у тому числі трудового (їх називають комплексними). З огляду на загальну теорію національного права України можна стверджувати, що джерела права, у тому числі й трудового, можуть мати нормативний і ненормативний характер. Наприклад, укази Президента України про персональне нагородження орденом Ярослава Мудрого або присвоєння почесного звання "Заслужений працівник науки" - це правові акти правозастосовчого характеру, у той час як Указ Президента України від 26 квітня 1995 р. "Про запровадження на території України регіональних графіків початку робочого дня" є нормативним актом трудового права.

За важливістю і підпорядкованістю джерела трудового права поділяються на закони й підзаконні акти трудового законодавства: конституційні (Конституція України від 28 червня 1996 р. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р. тощо) і звичайні (Закони України "Про зайнятість населення " від 1 березня 1991 р. і "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. тощо).

Джерела трудового права класифікуються також згідно з його системою та інститутами. Так, закони України про працю можуть бути кодифікованими (наприклад КЗпП України) і поточними, що стосуються окремих інститутів трудового права (зокрема Закон України "Про колективні договори і угоди від І липня 1993 р., Закон України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. тощо).

Якщо ж класифікувати закони як джерела трудового права згідно з його системою (загальною і особливою), то слід виділяти джерела, що належать як до загальної частини, так і до всіх інститутів особливої частини трудового права (це Конституція України і КЗпП України). Але є закони, що належать тільки до певного інституту трудового права (наприклад, Закони України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р. та "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р.).

Серед основних джерел трудового права слід виокремити Конституцію України від 28 червня 1996 р. і КЗпП України.

Головна сутність Конституції України полягає в закріпленні основних трудових прав з обов'язковим урахуванням того, що вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8 Конституції України).

Головним джерелом трудового права є КЗпП України від 10 грудня 1971 р, як кодифікований нормативно-правовий акт. Йому властива чітка послідовність розміщення інститутів у вигляді глав.

Поряд з КЗпП України діють також інші закони України, прийняття яких зумовлене новими ринковими відносинами. Це, зокрема, закони України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р., "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1992 р., "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р., "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. тощо.

Наступний рівень займають підзаконні нормативно-правові акти та локальні акти, які деталізують положення закріплені в КЗпП та Конституції України. Особливе місце серед джерел трудового права України посідає судова практика: Рішення КСУ та Постанови Пленуму ВСУ.

2. Конституція України - основне джерело трудового права

Відповідно до ст. 8 Конституції України в нашій країні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права і свободи людини і громадянина закріплені безпосередньо в Основному Законі. Вони визначають цілі, завдання і зміст законів та інших нормативних актів, спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади і забезпечуються захистом правосуддя.

Конституція України є основним джерелом трудового права та, визнаючи права і свободи людини і громадянина найвищою цінністю, передбачає наступні принципіальні положення для цієї галузі права:

1) праця вільна і примусова праця заборонена (ч. 1 и 3 ст. 43);

2) право громадян вільно розпоряджатися своїми властивостями до праці, вибирати рід діяльності та професію (ч. 2 ст. 43);

3) гарантується рівність прав і свобод громадян незалежно від статі, раси, національності, місця проживання чи ін. обставин (ст. 21);

4) право громадян на належні, безпечні і здорові умови праці на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ч. 4 ст. 43);

5) право громадян на страйк (ст. 44);

6) право громадян звертатися за захистом своїх прав, в тому числі й трудових, до суду (ст. 55);

7) право громадян на відпочинок, гарантовану тривалість робочого часу, вихідні та святкові дні, щорічні відпустку (ст. 45);

8) право громадян на рівний доступ до державної служби (ст. 38);

9) право громадян на об'єднання, включаючи право створювати профспілки для захисту своїх інтересів (ст. 36);

10) гарантується соціальний захист, що включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, у старості (ст. 46);

11) ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази(ст. 60);

12) право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48);

13) право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56).

Норми Конституції конкретизуються в нормах трудового права. Це підтверджується хоча б змістом ст. 46 Конституції, яка закріплює право громадян на соціальний захист (що включає право на матеріальне забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості) і положеннями Кодексу законів про працю, Законів України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року, «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 року, «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року та інших, які розвивають і конкретизують конституційні норми.

3. Міжнародні правові акти про працю

Україна як самостійна держава проголосила про визнання загальнолюдських цінностей, тому зобов'язалась дотримуватись загальновизнаних принципів міжнародного права. Стаття 8-1 Кодексу законів про працю визначила співвідношення міжнародних договорів про працю і законодавства України. У випадку, коли міжнародним договором або міжнародною угодою, в якій бере участь Україна, встановлено інші правила ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди. До таких договорів в галузі праці в першу чергу відносяться належним чином ратифіковані або схвалені Конвенції та Рекомендації Міжнародної Організації Праці, офіційно опубліковані в Україні.

Основними напрямами діяльності МОП є: а) розроблення і прийняття конвенцій та рекомендацій у сфері праці; б) надання технічної допомоги країнам, у тому числі у створенні їх національного трудового законодавства; в) навчання і освіта з питань, віднесених до її компетенції.

Серед міжнародних договорів, як джерел правового регулювання, праці виділяють двосторонні та багатосторонні. Україна є учасником багатьох з них. Наприклад, Україна ратифікувала конвенції МОП, що регулюють право на працю (№ 29 - про примусову або обов'язкову працю; № 47 - про скорочення робочого часу до сорока годин на тиждень; № 111 - про дискримінацію в галузі праці та занять; № 122 - про політику в галузі зайнятості; № 158 - про припинення трудових відносин за ініціативою підприємця), право на відпочинок (№ 52 - про щорічні оплачувані відпустки), право на захист від безробіття (№ 2 - про безробіття), Найвпливовішим європейським актом у сфері прав людини є Європейська соціальна хартія (переглянута) 1996 p., в якій відображено загалом 31 соціально-економічне право.

В основі міжнародно-правового співробітництва держав у галузі прав людини поступово визнається універсальна концепція прав людини. У статті 55 Статуту ООН наголошується на необхідність поваги прав людини, а всі держави зобов'язані заохочувати загальну повагу та дотримання прав і свобод людини. Права в царині праці закріплено і в міжнародних актах, серед яких можна вирізнити Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Європейську соціальну хартію (переглянуту).

У статті 55 Конституції України проголошено, що кожен має право після використання усіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є наша країна. Визнання на загальнодержавному рівні права людини і громадянина на звернення до міжнародних судових установ зумовило необхідність розв'язання проблем, пов'язаних не тільки з виконанням рішень цих судів і використанням їх у національній право-застосовній практиці, а й із визнанням їх джерелами трудового права. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. передбачає створення та функціонування Європейського суду з прав людини.

Конституція України не тільки закріпила перелік прав і свобод людини та громадянина, а й розширила правові засоби їх захисту, надавши кожному право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ та органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна(ст. 55). Отже, держава гарантує кожному громадянинові те, що його справа може бути розглянута не лише судами України, але й Європейським судом з прав людини.

4. Закони України - провідні джерела трудового права

Особливе місце серед законів, які регулюють трудові правовідносини займає Кодекс законів про працю.

КЗпП, затверджений Верховною Радою України 10 груд­ня 1971 р., уведений в дію з 1 червня 1972 р. Він складається з 18 глав, в яких об'єднані 265 статей. За роки, що пройшли після прийняття КЗпП, він доповнений главою «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників», главою “Трудовий колектив». Назва глави XV «Трудові спори» змінена на назву «Індивідуальні трудові спори». Змінені і доповнені 267 статей КЗпП, тобто до окремих статей зміни вносилися по декілька разів. Прикладом цього може слугувати ст. 67, до якої в 1995 р. була внесена ч. З такого змісту: «У випадку, коли святковий або неробочий день (стаття 73) співпадає з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого».

На 1998 р. припадає п'ять таких днів, і Прем'єр-міністр України зробив подання до Верховної Ради, яка Законом від 26 грудня 1997 р. визнала цю норму такою, що втратила чинність, хоча вона й відповідала рекомендаціям МОП. Така практика «реформування» трудового законодавства фактично є «штопанням дірок». Тому не випадково в Основних напрямах соціальної політики на 1997-2000 роки зроблено висновок про те, що регулювання соціально-трудових відносин у нових умовах, забезпечення захисту трудових прав громадян вимагають прийняття нового Кодексу законів про працю України. Нажаль до сьогоднішнього часу його не буде прийнято і доводиться користуватись радянським.

Поряд із КЗпП, діють інші закони України. Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» підприємства становлять основну організаційну ланку народного господарства України. Закон визначає порядок створення підприємства і його реєстрацію, створення і використання майна, управління підприємством і самоврядування трудового колективу, визначає господарську, економічну та соціальну діяльність підприємства, взаємовідносини підприємства з державою, порядок ліквідації і реорганізації підприємств.

16 грудня 1993 р. Верховна Рада прийняла Закон України “Про державну службу», який регулює суспільні відносини, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Закон визначає загальні засади діяльності державної служби, правовий статус державних службовців та їх апарату, порядок проходження державної служби, її припинення, матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців, відповідальність за порушення законодавства про державну службу.

Для реалізації державної політики зайнятості населення і забезпечення громадянам України гарантій в цій галузі Верховна Рада 5 липня 2012 р. прийняла Закон України «Про зайнятість населення», який сприяє повній, продуктивній і вільно обраній громадянами зайнятості, гарантує їм право на зайнятість, передбачає компенсацію в разі втрати роботи.

22 жовтня 1993 р. був прийнятий Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», основними завданнями якого є створення належних умов для підтримання здоров'я й активного довголіття; організація соціального та інших видів обслуговування; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.

Закон України від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» визначає основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку, гарантує їм рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя. Передбачено надання ветеранам праці, а ними визнаються громадяни, які сумлінно пропрацювали в народному господарстві: жінки - 30 років, чоловіки - 35 років і вийшли на пенсію, - низку пільг.

Закон України від 21 березня 1991 р. «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» гарантує інвалідам рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя відповідно до індивідуальних здібностей та інтересів.

Загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрямки реалізації державної молодіжної політики в Україні закликаний урегулювати Закон України від 5 лютого 1993 р. «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».

Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Основи законодавства України про охорону здоров'я, прийняті Верховною Радою 19 листопада 1992 р., визначили правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні. Вони регулюють суспільні відносини в цій галузі з метою забезпечення гармонічного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян.

Закон України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці» визначив економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного й договірного регулювання оплати праці. Закон спрямований на забезпечення відповідальності та стимулюючої функції заробітної плати.

Законом України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне забезпечення» всім непрацездатним громадянам гарантується право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспільне корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кожної людини, гарантує соціальну захищеність пенсіонерів.

15 листопада 1996 р. прийнятий Закон України «Про відпустки». У ньому закріплюється перелік відпусток, категорії осіб, яким вони надаються та порядок їх надання.

23 грудня 1997 р. прийнято Закон України «Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», яким передбачено парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист їх прав на території України в межах її юрисдикції.

Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування затверджені 14 січня 1998 р.

10 лютого 1998 р. прийнято Закон України «Про професійно-технічну освіту», яка є складовою частиною освіти України і спрямована на формування у громадян професійних знань, умінь, навичок, розвиток духовності, культури, відповідного технічного, технологічного і екологічного мислення з метою створення умов для професійної діяльності.

Усі закони України, що приймаються Верховною Радою, обнародуються за підписом Президента України.

5. Підзаконні акти та локальні акти в системі джерел трудового права України

Наступним за юридичною силою після законів України джерелом трудового права є підзаконні акти. Вони є дуже численними і належать до різних рівнів відповідно до органів, якими вони видаються.

Президент України на основі і на виконання Конституції та законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території країни.

Особливе місце серед джерел трудового права належить постановам Верховної Ради України. Однак джерелом права є тільки постанови парламенту, що мають нормативний характер.

Наступну сходинку в ієрархії джерел трудового права займають акти Кабінету Міністрів України. Уряд України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України видає обов'язкові до виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Уряду нормативного характеру видаються у формі постанов, а акти з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань - у формі розпоряджень.

Велика кількість джерел трудового права виявляється у нормативних актах центральних органів виконавчої влади, до яких належать міністерства, державні комітети, а також центральні відомства - головні управління, національні агентства, комісії тощо, безпосередньо підпорядковані Кабінету Міністрів України.

На наступному рівні системі джерел трудового права України знаходяться акти голів місцевих державних адміністрацій. Серед них особливе місце посідають нормативні акти Верховної Ради України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Також норми трудового права містяться й у нормативних рішеннях колегіальних органів місцевого самоврядування.

Окремо в переліку джерел трудового права займають локальні правові акти. Це -- акти, які приймаються безпосередньо на підприємствах. І, незважаючи на їх, так би мовити, найнижчий рівень в ієрархії правових актів, роль і значення цих джерел останнім часом постійно зростають. Тенденцією вдосконалення правового регулювання трудових відносин в умовах переходу до ринкової економіки є розширення сфери локального правового забезпечення.

Локально-правові акти можуть прийматися в розвиток централізованого законодавства, тобто для конкретизації окремих норм, що своїм характером потребують прив'язки до місцевих умов того чи іншого підприємства. Наприклад, відповідна норма КЗпП встановлює, що тривалість робочого часу при 5-денному робочому тижні визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства. А отже, локальна норма тут є результатом конкретизації норми, що має вищу юридичну силу. Однак локально-правові норми існують не лише для конкретизації. Їх роль вагоміша, вони, крім цього, покликані також заповнювати певні прогалини в правовому регулюванні праці. І в сучасних умовах саме цьому напряму локальної нормо творчості надається пріоритет. Його основний зміст -- розширення гарантій трудових прав працівників, поліпшення умов їх праці.

Основні принципові положення, які покликані забезпечувати мінімальний рівень гарантій трудових прав найманих працівників, визначаються в централізованому порядку, а все інше може досягатися за допомогою локального регулювання. При цьому необхідно лише, щоб на локально-правовому рівні права працівників не були менш гарантовані, ніж це встановлено централізовано. Отже, все, що зміцнює права працівника, буде вважатися таким, що відповідає дотриманню законності у трудових відносинах. Наприклад, локальна норма, яка встановлює тривалість робочого тижня на підприємствах 39 годин, визнаватиметься такою, що не погіршує права працівників і не вступає в суперечність із відповідною нормою закону, яка виходить із 40-годинного робочого тижня.

Локальні норми належать до так званого делегованого законодавства у його попередньо санкціонованому варіанті. Це означає, що держава наперед санкціонує правомірність встановлення прав і обов'язків певними недержавними структурами у визначених законом випадках. Суб'єктами локальної нормо творчості можуть бути роботодавець і профком при встановленні режиму робочого часу або ж наймані працівники і роботодавець при укладенні колективного договору. Локальні акти можуть прийматися роботодавцем і самостійно (наприклад, видання посадових інструкцій). З розширенням прав власника, зокрема у сфері трудових відносин, кількість локальних норм, прийнятих ним самостійно, буде збільшуватись.

Дія локально-правових актів в часі може обмежуватись певним терміном, або ж вони можуть вважатися чинними до їх скасування чи зміни в установленому порядку.

Найбільш поширеними актами локального характеру на підприємствах є: колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про преміювання, посадові інструкції, інструкції з охорони праці, графіки відпусток тощо.

6. Юридична природа актів Конституційного Суду України та Верховного Суду України

Судова практика - це досить об'ємний правовий масив, що вміщує в собі різноманітні як за походженням, так і за юридичною силою акти правосуддя: рішення, постанови, ухвали, листи, роз'яснення, накази. Прикладом такої диференціації актів правосуддя є судова практика щодо врегулювання трудових спорів.

У теорії трудового права досить проблемним питанням є включення до системи його джерел рішень Конституційного Суду України, а також керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України.

Розглянемо два рішення Конституційного Суду України, що прямо стосуються регулювання трудових відносин:

1) рішення від 9 липня 1998 р. у справі № 1-1/98 (справа про тлумачення терміна „законодавство”);

2) рішення від 29 жовтня 1998 р. у справі № 1-31/98 (справа про профспілку, що діє на підприємстві).

Слід зазначити, що правова природа цих рішень є досить специфічною, тому думки щодо правового становища рішень Конституційного Суду України в системі нормативно-правових актів висловлюються найрізноманітніші, оскільки Конституційному Суду України, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 150 Конституції України, надано право на „офіційне тлумачення Конституції України та законів України” . Саме здійснюючи це повноваження, Конституційний Суд України створює правові норми, хоча законодавець не визнає за цим судом правотворчої функції. Таким чином, виникає певна суперечність, адже за законом Конституційному Суду надано право вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Закріпивши за Конституційним Судом право на визнання неконституційними нормативних актів, законодавець надав йому опосередковане право скасовувати їх. Адже загальновідомо, що скасовувати нормативні акти може лише „рівний” або вищий за юридичною силою нормативний акт (хоча і в цій частині не все гаразд, оскільки скасовувати нормативний акт має право лише той орган, який його видав, або правонаступник такого органу, а як свідчить практика, досить рідко нормативний акт скасовується після визнання його Конституційним Судом України неконституційним).

Таким чином, враховуючи викладене, можна дійти висновку, що в даний час питання чи є рішення Конституційного Суду України джерелом трудового права залишається відкритим. Тим не менше, для теорії трудового права ці рішення мають значення.

Досить дискусійним є питання про юридичну природу керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України. З цієї проблеми існують різні погляди. Так, В.І. Прокопенко , С.О. Іванов , Р.З. Лівшиць відносять судову практику до джерел трудового права. Деякі автори дотримуються іншої думки. Однак вони вважають, що ці рішення мають велике значення для однакового застосування норм трудового законодавства, оскільки роз'яснюють як слід застосовувати конкретні норми.

До керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що стосуються регулювання трудових відносин, належать постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами трудових спорів” від 6 листопада 1992 р. № 9, „Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками” від 29 грудня 1992 р. № 14, „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р. № 9, „Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” від 27 березня 1992 р. № 6, „Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р. № 4, „Про практику застосування судами законодавства про оплату праці” від 24 грудня 1999 р. № 13 та деякі інші.

Аналізуючи практику діяльності Верховного Суду України при здійснені даного повноваження, слід сказати, що така діяльність є важливою не лише для судів, а й для пересічних громадян, оскільки доступне роз'яснення того чи іншого положення сприяє тому, що громадяни в повному обсязі можуть захистити свої конституційні права і свободи.

Роз'яснення Верховного Суду України сприяють також виробленню однакової судової практики при застосуванні законодавства, що сприяє створенню демократичних засад здіснення правосуддя в Україні. Про важливість питання однаковості правозастосування свідчить і те, що відповідно до ст. 94 Закону України „Про Конституційний Суд України”, „підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод”.

Свого часу С.В. Вільнянський наголошував, що значення судової практики є реальним фактом, і його неможливо усунути твердженнями, які ґрунтуються на тому формальному доводі, що судове рішення є обов'язковим лише у тій справі, в якій воно винесено.

Деякі науковці стверджують, що в України виникла базисна основа для нового в нашій державі юридичного явища - судового прецеденту. Такої думки дотримується, наприклад, Н.М. Пархоменко, який зазначає, що в Україні в перспективі можливе включення правового прецеденту до системи джерел права .

Проаналізувавши постанови Пленуму Верховного Суду України можна дійти висновку, що ці акти правосуддя є джерелом трудового права лише de-facto, а de-jure є класичними „роз'ясненнями законодавства” у світлі сучасного праворозуміння в Україні. А для впровадження в Україні прецедентного права слід вдосконалити діяльність „вищих” судів і запозичити певний досвід країн англосаксонської системи права з урахуванням національних правових традицій.

Висновки

Найголовнішим джерелом трудового права є Конституція України, яка закріплює основоположні права та свободи людини в цій галузі, та Кодекс законів про працю України, який детально регламентує правовідносини між роботодавцями, працівниками та державою. Нажаль до теперішнього часу ми користуємося радянським кодексом, прийнятим ще у 1971 році, хоча уже багато років ведеться робота щодо підготовки нового проекту КЗпП. Також в українському законодавстві наявна велика кількість інших законів, які регулюють окремі інститути трудового права.

До джерел трудового права теж відносять підзаконні акти, прийняті центральними органами влади(укази і розпорядження Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України, та ін) та місцевими(акти голів місцевих державних адміністрацій та акти колегіальних органів місцевого самоврядування).

Досить дискутивним є питання про віднесення рішень КСУ та постанов пленуму ВСУ до системи джерел трудового права.

Особливе місце в системі посідають міжнародні акти. Прийняті або ратифіковані Україною, вони є невід'ємною складовою українського законодавства, причому відповідно до статті 8-1 КЗпП міжнародні норми мають перевагу над українськими. Також Конституція України закріпила право громадян звертатися за захистом своїх прав у міжнародні правозахисні установи, зокрема до Європейського суду, тобто акти прийняті цим судом теж є джерелами трудового права України. Це означає появу передумов для зародження прецедентного права в Україні.

На сьогодні в Україні існує досить розгалужена система джерел трудового права, яка широко і повно регулює трудові правовідносини та суміжні з ними.

юридичний конституційний трудовий

Список використаної літератури

1. Конституція України: затв. Законом України від 28.06.1996 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 2010. - №30. - Ст. 141.

2. Кодекс законів про працю України. затв. Законом УРСР від 10.12.1971 р. // Відом. Верхов. Ради УРСР. - 1971. - №50. - Ст. 375.

3. Про міжнародні договори України: Закон України від 29.06.1004 р„ №1906-ІУ // Там же. - 200+. - №50. - Ст. 540.

4. Про зайнятість населення: Закон України від 5 липня 2012 р. № 5067 // Урядовий кур'єр. - 2012. - № 164.

5. Про оплату праці: Закон України вщ 24 березня 1995 р. №108/95-ВР (зі змін. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. - 1995. -№17. - Ст. 121.

6. Про відпустки: Закон України від 15 листопада 1996 p. №504/96 (зі змін і доп.) // Відомості Верховної Ради України 1997. - №2. - Ст.4.

7. Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу PCP: Пост. Верхов. Ради України від 12.09.1991p., №1545-ХІІ //Там же, - 1991.-№ 46. - Ст. 621.

8. Рішення Конституційного Суду України у справі про тлумачення терміна “законодавство'' від 09.07.1998 p., №12-рп/98 // Офіц. вісн. України. - 1998. - №32. - Ст. 1209.

9. Про практику розгляду судами трудових спорів: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 p., №9 // Там же. - 2006. - № 2.

10. Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник. - 4-те вид., стер. - К.: Вікар, 2006. - 725с.

11. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Правознавство: Підручник. - К.: Правова єдність ВАВ, 2009. - 792с.

12. Науково-практичний коментар до законодавства про працю / Б.С. Стичинський, І.В. Зуб, В.Г. Ротань. - 4-те вид., перероб. та доп. - К.: Вид-во А.С.К., 2003. - 1024с.

13. Лазор Л.І. Теоретичні і практичні проблеми співвідношення трудового законодавства України з міжнародним // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф.: У 2-х ч. - Ч. 2. - X.: Нац. юрид. акад. України, 2010. - С. 72-75.

Размещено на Allbest.ru