Право іноземців на звернення до суду в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет

імені Івана Франка

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Право іноземців на звернення до суду в Україні

(цивільно-процесуальні аспекти)

Львів 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник:кандидат юридичних наук, доцент

БОГДАН ЙОСИП ГНАТОВИЧ

доцент кафедри цивільного права і процесу

Львівського національного

університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти:

- доктор юридичних наук, професор ШТЕФАН МИХАЙЛО ЙОСИПОВИЧ - професор кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка

- кандидат юридичних наук, доцент ГЕТМАНЦЕВ ОЛЕКСАНДР ВАЛЕНТИНОВИЧ - доцент кафедри цивільного права і процесу Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича

Провідна установа

Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України, відділ цивільного і трудового права (м.Київ)

Захист відбудеться “15” вересня 2000 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.03 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79602, м.Львів, вул.Січових Стрільців,14).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79602, м.Львів, вул.Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “10” липня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Коссак В.М.

суд право процесуальний

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Відповідно до вимог міжнародно-правових актів, зокрема, Загальної декларації прав людини 1948 р., кожна особа має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих законодавством. Згідно з Конституцією та іншими законами України кожна особа має зазначене право в Україні. Зокрема, іноземні громадяни та особи без громадянства можуть звертатися до суду України за захистом своїх прав та інтересів.

Незважаючи на те, що на здійснення іноземцями їх прав та обов'язків в Україні поширюється національний режим, передумови права іноземців на звернення до суду в Україні та порядок реалізації цього права мають певні особливості. Деякі з них не знайшли відображення у вітчизняному законодавстві.

Враховуючи посилення міграції населення держав (туризм, навчання тощо), зовнішньоекономічної діяльності (наприклад, інвестування, перевезень), а також реалізацію інших цивільних прав та обов'язків особи, актуальності набуває детальне врегулювання у законодавстві права іноземців на звернення до суду. Потреба такого врегулювання зумовлюється й зобов'язанням України реформувати цивільне процесуальне законодавство відповідно до стандартів європейських держав, вираженим, зокрема, в Указі Президента України “Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” від 11 червня 1998 р. та Угоді про партнерство й співробітництво з Європейським Союзом, чинної для України з 1 березня 1998 р.

Теоретичні дослідження проведені у 60-70-их роках вченими колишнього СРСР стосовно процесуального становища іноземців у судах СРСР на сьогодні або є недостатніми, або не відповідають реаліям часу і потребують перегляду. У вітчизняній монографічній літературі питання про право на звернення іноземців до суду в Україні майже не знайшли свого висвітлення. Правовому становищу іноземців у цивільному процесі присвячені здебільшого окремі розділи навчальних посібників з цивільного процесуального права. Тому питання про право на звернення іноземців до суду в Україні потребує самостійного теоретичного дослідження.

Науково-теоретичною базою дослідження стали положення праць вчених України, зокрема, В. Бігуна, Є. Гусєва, О. Дріжчаної, О. Єжової, В. Комарова, О. Копиленка, П. Недбайла, Є. Пушкаря, П. Радченка, Ю. Римаренка, А. Савицької, В. Сокуренка, В.Тертишнікова, А. Хачатуряна, С. Фурси, М. Штефана, Б. Юркова, а також праці вчених інших держав: Д. Авєріна, Г. Батіффоля, М. Богуславського, М. Вікута, В. Воложаніна, Л. Галенської, Р. Гукасяна, М. Гурвіча, А. Добровольського, П. Євсєєва, М. Іссада, А. Клейнмана, О. Кожухаря, О. Красавчикова, С. Крилова, М. Кулагіна, Л. Лунца, М. Малеїна, Н. Маришевої, П. Норта, Г. Осокіної, І. Перетерського, В. Пучинського, Я. Розенберга, А. Рубанова, Є. Рябової, М. Трєушнікова, Т. Хейфец, Н. Чечиної, Д. Чечота, Дж. Чешира, М. Шакарян, С. Шишкіна, К. Шміттгоффа та інших.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертації є складовою науково-дослідної роботи кафедри цивільного права і процесу, пов'язаної з регулюванням та захистом цивільно-процесуальних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб.

Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає в аналізі передумов права іноземців на звернення до суду в Україні та процесуального порядку його реалізації на підставі доктринальних досліджень, національного законодавства України, міжнародних договорів і судової практики, а також розробці науково обгрунтованих пропозицій по вдосконаленню цивільного процесуального законодавства України із зазначених питань. Ця мета зумовлює вирішення таких основних завдань:

визначити категорію осіб, яка охоплюється поняттям “іноземець” при зверненні в суди України та з'ясувати зміст поняття “право іноземця на звернення до суду в Україні”;

визначити передумови виникнення права особи на звернення до суду України та виділити особливості цих передумов при зверненні до суду України іноземців;

з'ясувати особливості процесуального порядку реалізації іноземцями права на звернення до суду в Україні;

розробити практичні рекомендації по вдосконаленню законодавства України щодо передумов та порядку реалізації іноземцями права на звернення до суду в Україні;

виявити доцільність приєднання України до міжнародних угод, що містять цивільні процесуальні норми, які стосуються права на звернення до суду.

Об'єктом дисертаційного дослідження є цивільні процесуальні відносини, які виникають у разі звернення іноземців до суду в Україні. Предметом дослідження є цивільні процесуальні норми законодавства України та міжнародних договорів, які регулюють передумови права іноземців на звернення до суду в Україні та порядок реалізації ними цього права.

Методологічною основою дослідження став системний підхід, який виявився у комплексному аналізі передумов права іноземців на звернення до суду в Україні та порядку його реалізації. Історичний метод дозволив дослідити розвиток доктрини із зазначених питань. Порівняльний метод застосовувався для виявлення позитивного правотворчого досвіду іноземних держав у досліджуваній сфері правового регулювання та можливості його переймання Україною. Використання методів моделювання та прогнозування дозволило формулювати редакції норм законодавства України, міжнародних договорів за її участю та запропонувати створення нових нормативно- правових актів України. Текст дисертації викладений з використанням логіко-юридичного методу.

Наукова новизна дисертації полягає у визначенні поняття “іноземець”, яке повинно використовуватися у законодавстві України загалом та при зверненні в суди України зокрема, й охоплювати таких осіб як іноземні громадяни та особи без громадянства; у виявленні особливостей передумов права іноземців на звернення до суду в Україні та порядку реалізації ними цього права і пропозиціях, які можуть бути використані при удосконаленні законодавства України із зазначених питань.

Дослідження доктрини, законодавства України та іноземних держав, міжнародних договорів й судової практики дозволило сформулювати і обгрунтувати наукові положення щодо права іноземців на звернення до суду в Україні, які також складають новизну дисертації, а найважливіші з них виносяться на захист:

1. Питання процесуальної правоздатності осіб, які користуються судовим імунітетом при виконанні ними службових обов'язків по представництву держави, щодо надання ними згоди на зустрічний позов, слід вирішувати відповідно як і у державах, що притримуються теорії функціонального імунітету. Тобто, зазначені особи не повинні мати права посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зустрічного позову.

2. Прокурор іноземної держави повинен мати право ініціювати порушення справи в судах України з метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів громадян своєї держави і осіб без громадянства, які постійно проживають на території держави, посадовою особою якої є прокурор.

3. Необхідно законодавчо врегулювати питання визнання іноземних судових рішень на території України. А саме, слід визначити зміст поняття “визнання” іноземного судового рішення на території України; розширити коло рішень, які підлягають визнанню в Україні та запровадити в судах України реєстрацію іноземних рішень, які не потребують примусового виконання; передбачити обов'язок суду з власної ініціативи виносити ухвалу про відмову у визнанні іноземного судового рішення, якщо заінтересована особа не подасть заперечень проти такого визнання, в той час як рішення суперечить умовам визнання іноземних судових рішень на території України; передати від обласних судів України районним і міським судам прикордонних областей компетенцію стосовно визнання та видачі дозволу на виконання іноземних судових рішень.

4. Момент настання цивільної процесуальної дієздатності стосовно іноземних громадян слід визначати за законом громадянства, щодо осіб без громадянства -- за законом країни їх постійного місця проживання.

5. З метою правильної оцінки позову пред'явленого особою, в тому числі іноземцем, та правильного визначення розміру державного мита, у законодавстві України слід запровадити інститут оцінювання позовних вимог спеціальною особою-оцінювачем, яка буде мати окремий процесуальний статус.

6. Необхідно вирішити у Цивільному процесуальному кодексі України проблему паралельної юрисдикції, передбачивши норму, відповідно до якої не підлягає прийняттю до провадження судом України справа, якщо у провадженні суду або іншого компетентного органу іноземної держави є тотожна справа. Це правило повинно застосовуватися за наявності міжнародної угоди про взаємне визнання і виконання іноземних судових рішень чи рішень інших компетентних органів іноземної держави або якщо таке визнання допускається національним законодавством України.

7. У випадку виявлення непідсудності справи за позовом іноземця будь-якому суду України, якщо позовну заяву було надіслано до суду України поштою або непідсудність виявлена не при її прийнятті, судді слід надати повноваження негайно повідомити позивача про непідсудність справи суду України, і за наявності відповідної міждержавної угоди переслати заяву з мотивованою ухвалою до належного органу іноземної держави. За відсутності такої міждержавної угоди суддя повинен відмовити у прийнятті заяви або залишити заяву без розгляду, про що постановити мотивовану ухвалу і негайно повідомити про це позивача.

8. Існує об'єктивна потреба в удосконаленні норм Цивільного процесуального кодексу України щодо процесуального порядку реалізації права на звернення до суду особами без громадянства при оформленні ними заяви про усиновлення дітей, які проживають на території України, прирівнявши цих осіб у обов'язках до іноземних громадян.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані з метою: 1) подальших наукових досліджень; 2) підготовки Цивільного процесуального кодексу України, законів України про імунітет держави та її власності, про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність; про третейський суд; 3) внесення змін та доповнень до чинних нормативно-правових актів України; 4) підготовки проектів міжнародних договорів стосовно предмету дослідження та приєднання до деяких чинних міжнародних договорів; 5) усунення коливань судової практики при застосуванні норм, що регулюють право іноземців на звернення до суду в Україні та порядок його реалізації; 6) викладання курсу цивільного процесуального права, міжнародного приватного права та спецкурсів у вищих навчальних закладах.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані в ній теоретичні положення, висновки, рекомендації, пропозиції одержані автором у результаті грунтовного аналізу понад 200 наукових і нормативно-правових джерел, а також матеріалів близько 100 судових справ з питань звернення іноземців до суду в Україні.

Апробація результатів дисертації. Дисертаційні положення обговорювалися на засіданні кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка. Вони доповідалися на наукових і науково-практичних конференціях: міжнародній -- “Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом” (Київ, 1998); ІУ Всеукраїнській -- “Новий Цивільний кодекс України та його вплив на подальший хід і зміст кодифікаційного процесу в Україні” (Київ, 1997); регіональних -- “Цивільний кодекс України -- погляд у майбутнє” (Львів, 1997); “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 1997); “Проблеми державотворення та законотворення в Україні” (Львів, 1998) та інших щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка.

Структура роботи зумовлена метою та завданням дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, до яких входять дев'ять підрозділів та десять пунктів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 189 сторінок. Список використаних джерел нараховує 209 найменувань.

2. ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність і рівень дослідженості теми дисертації, визначається її мета й завдання, наукова новизна, положення, які виносяться на захист, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, а також вказується їх апробація й публікація.

У першому розділі “Поняття та передумови права іноземців на звернення до суду за захистом в Україні” досліджуються загальні та спеціальні передумови виникнення у особи права на звернення до суду України та виділяються особливості цих передумов при зверненні до суду України іноземців.

У першому підрозділі визначається категорія осіб, яка охоплюється поняттям “іноземець” при зверненні в суди України. До них, на думку дисертанта, належать іноземні громадяни та особи без громадянства, так як поняття “іноземець” за змістом є ширшим від поняття “іноземний громадянин”. Оскільки в законодавстві України термін “іноземець” не завжди має однаковий зміст, обгрунтовується думка про доцільність застосування поняття “іноземець” так, як це зроблено у Законі України “Про правовий статус іноземців” від 1994 р. Іноземці мають право на звернення до суду в Україні. Воно полягає у праві заінтересованої особи на порушення у суді цивільної справи в порядку позовного чи окремого провадження або в порядку провадження справ, що виникають з адміністративно-правових відносин. Іноземні громадяни та особи без громадянства мають право на звернення до суду в Україні незалежно від їх місця проживання чи місця перебування. Аналіз міжнародних договорів з питань права осіб на звернення до суду засвідчує досконалість норм із зазначених питань Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах за участю держав СНД від 1993 р. (далі: Мінська конвенція 1993 р.), а також Гаазької конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном від 1980 р. Ця досконалість полягає у розширенні кола осіб, які мають право звернутися в суди договірних держав, зокрема тих, що не належать до договірних держав. Такий досвід доцільно перейняти при підготовці проектів міжнародних договорів за участю України.

У другому підрозділі висвітлюються загальні передумови права іноземців на звернення до суду в Україні, з наявністю яких виникає таке право (загальні позитивні передумови). Аналізуючи правову літературу дисертант дійшла висновку, що до таких передумов належать процесуальна правоздатність заінтересованих осіб; процесуальна заінтересованість особи, яка звертається до суду; підвідомчість справи суду та відсутність у законі прямої заборони на судовий захист.

Процесуальна правоздатність заінтересованих осіб як передумова права іноземців на звернення до суду в Україні розглядається щодо іноземних громадян, на яких поширюється національний режим; осіб без громадянства; іноземних громадян, які користуються імунітетом та привілеями; осіб і організацій, які звертаються до суду в інтересах цих іноземців. Цивільна процесуальна правоздатність іноземців в Україні визначається цивільним процесуальним законодавством України, у якому відсутня прив'язка до іноземного права. Здатність іноземців мати в Україні процесуальні правами та обов'язки є такою ж рівною та невідчужуваною, як і процесуальна правоздатність громадян України, крім випадків застосування процесуальної реторсії. Дисертант робить висновок про залежність обсягу цивільної процесуальної правоздатності іноземних громадян, які користуються судовим імунітетом, від виконання ними службових обов'язків. Існує потреба у новому підході до вирішення питання про надання згоди на зустрічний позов особами, які користуються судовим імунітетом при виконанні ними службових обов'язків по представництву держави. Статті 31, 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., правонаступницею якої є Україна, ст.425 ЦПК України, а також коментарі до законодавства із зазначеного питання не узгоджуються між собою, а тому не вирішують його однозначно. Це питання слід вирішувати як і у державах, що притримуються теорії функціонального імунітету, а саме, зазначені особи не повинні володіти правом посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зустрічного позову. Норми, які б регулювали це питання, доцільно помістити у майбутньому Законі України про імунітет держави та її власності.

Аналізуючи передумову процесуальної заінтересованості осіб, які звертаються до суду України, зауважується доцільність норми про надання прокурору іноземної держави, як процесуально заінтересованій особі, можливості ініціювати порушення спору в суді України з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян своєї держави. Така норма міститься у ст.22-1 Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. Водночас вона є неповною, оскільки поза увагою прокурора залишається захист прав та законних інтересів осіб без громадянства, які мають постійне місце проживання у державі, посадовою особою якої є прокурор. З метою уникнення вказаної прогалини текст цієї норми слід відповідно доповнити. Доцільно, щоб така норма щодо захисту іноземних громадян та осіб без громадянства мала місце і у тих міжнародних договорах про надання правової допомоги, які Україна укладатиме в майбутньому.

Для уникнення різного тлумачення таких передумов права на звернення до суду України як підвідомчість справи суду та правовий характер вимоги необхідно уточнити п.1 ст.136 ЦПК України: “Суддя відмовляє в прийнятті заяви: 1) якщо заява не підлягає розглядові в судах” як: “Суддя відмовляє в прийнятті заяви: 1) якщо заява непідвідомча суду або в законі встановлена заборона приймати заяву до розгляду судом”. Пропонується у ч.1 ст.1 АПК України врегулювати питання підвідомчості господарського спору за участю іноземця, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, оскільки цей Кодекс є комплексним нормативно-правовим актом, що регулює питання арбітражного судочинства.

У третьому підрозділі характеризуються загальні передумови права іноземців на звернення до суду, з відсутністю яких виникає таке право (загальні негативні передумови). За законодавством України цими передумовами є відсутність рішення суду, що набрало законної сили між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; відсутність ухвали суду про прийняття відмови заінтересованої особи від заявленої вимоги; відсутність у провадженні іншого суду тотожної справи. У зв'язку з прийняттям Конституції України, в якій вказано, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і делегування функцій судів чи привласнення цих функцій іншими органами не допускається, передумова про рішення товариського суду, прийнятого в межах його компетенції, по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав сьогодні втратила актуальність, тому п.5 ст.136 та п.6 ст.227 ЦПК України слід виключити з Кодексу.

Аналізуючи передумову - відсутність рішення суду, що набрало законної сили по тотожній справі, дисертант вважає за доцільне визначити у ЦПК поняття “законна сила судового рішення”. Вказується, що рішення суду по тотожній справі може бути постановлено не тільки судом України, але й судом іноземної держави. Для того, щоб рішення іноземного суду мало правову силу на території України, воно повинно бути визнано на цій території. Але визначення поняття “визнання” іноземного судового рішення не містить жоден нормативно-правовий акт України, а тому цю прогалину слід усунути у законодавстві України. Це можна зробити у ЦПК чи Законі про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, який замінить підзаконний акт - Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів і арбітражів” від 1988 р. У цьому Законі потрібно передбачити більш досконалий процесуальний порядок визнання іноземного судового рішення на території України, оскільки у названому Указі не вирішене питання щодо визнання рішення, яке не підлягає примусовому виконанню та стосовно визнання якого не подано заперечень заінтересованою особою, хоч саме рішення суперечить умовам визнання на території України. У зв'язку з цим слід прийняти норму закону, відповідно до якої суд повинен з власної ініціативи винести ухвалу про відмову у визнанні такого іноземного судового рішення. Оскільки в законодавстві України не зазначено способу визнання іноземних судових рішень, пропонується у Законі про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів передбачити норму: “Рішення іноземного суду, яке потребує примусового виконання, визнається на території України наданням дозволу на таке виконання шляхом винесення ухвали. Рішення іноземного суду, яке не потребує примусового виконання, визнається на території України шляхом його реєстрації”. Судова практика свідчить про неоправдано складний порядок визнання рішень іноземних судів прикордонних областей. З метою спрощення цього порядку слід на законодавчому рівні врегулювати питання передачі від обласних судів компетентним районним і міським судам права на визнання та видачу дозволу на виконання іноземних судових рішень. Судова практика України свідчить також про необхідність розширення кола рішень, які підлягають визнанню на її території. У зв'язку з цим пропонується прийняти додаткову угоду до Мінської конвенції 1993 р., норми якої регулювали б визнання наказів судів Російської Федерації на території України. У міжнародних договорах про надання правової допомоги за участю України слід вказувати, що рішення третейських судів повинні визнаватися у договірних державах поряд з рішенням установ юстиції у цивільних справах.

Стосовно норм міжнародних договорів про надання правової допомоги за участю України, які містять умови та процесуальний порядок визнання іноземних судових рішень, автор вважає, що у деяких з них невдалим є формулювання такої умови визнання іноземного судового рішення, як його протиріччя попередньому рішенню суду запитуваної держави, адже наявність одного рішення унеможливлює визнання іншого. Тому у міжнародних договорах цю умову слід формулювати так: “У визнанні судового рішення може бути відмовлено, якщо по справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав є рішення суду, що набрало законної сили, винесене судом Договірної Сторони, на території якої повинно бути визнане і виконане рішення”. Не всі договори містять норму стосовно дотримання правил про розмежування компетенції судів різних держав, як умову визнання іноземних судових рішень. Відсутність таких норм може зумовлювати наявність кількох рішень по одній справі, що недопустимо. Для уникнення таких ситуацій необхідно передбачати зазначену умову визнання іноземних рішень у всіх договорах про правову допомогу. У міжнародних договорах про надання правової допомоги слід регулювати питання визнання рішень іноземних судів, які не потребують виконання. Слід уточнювати, що без подальшого провадження на територіях договірних держав визнаються ті рішення, які за своїм характером не потребують виконання.

Характеризуючи загальну негативну передумову права іноземців на звернення до суду в Україні - відсутність ухвали суду про прийняття відмови заінтересованої особи від заявленої вимоги, дисертант звертає увагу на те, що винести таку ухвалу може не тільки суд України, але й суд іноземної держави. Однак, підставою для відмови у прийнятті позовної заяви та закриття провадження в справі є наявність тільки такої ухвали іноземного суду, яка визнана на території України відповідно до норм міжнародних договорів.

Автор, зупиняючись на характеристиці такої загальної негативної передумови права іноземців на звернення до суду в Україні як відсутність у провадженні іншого суду тотожної справи, дійшла висновку, що законодавство України не повністю регулює питання паралельного провадження в судах кількох держав. Тому пропонується, оновлюючи та укладаючи міжнародні договори про правову допомогу, передбачати у них норму, яка б вирішувала проблему паралельної юрисдикції щодо раніше початого процесу, а також норму, яка б регулювала проблему паралельної юрисдикції при виключній компетенції одного з судів. В останньому розділі ЦПК необхідно помістити статті за назвами: “Загальні правила визначення компетенції судів України”, “Договірна підсудність”, “Чинність рішень іноземних судів на території України”, які будуть вирішувати проблему паралельної юрисдикції у судах іноземних держав. Деякі з вказаних норм можуть мати такий зміст: “Не підлягає прийняттю до провадження справа, якщо у суді або іншому компетентному органі іноземної держави є справа, розпочата із спору між тими самими сторонами, з тих самих підстав і про той самий предмет. Вказане правило застосовується у випадку, якщо є міжнародна угода, укладена Україною з відповідною іноземною державою про взаємне визнання і виконання іноземних судових рішень чи рішень інших компетентних органів іноземної держави або таке визнання допускається національним законодавством України”. У майбутній нормі про договірну підсудність необхідно передбачити обов'язок суду залишити заяву без розгляду за наявності між сторонами угоди про компетенцію іноземного суду. Доцільно замінити теперішню назву останнього розділу ЦПК “Цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства. Позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів. Міжнародні договори” на таку: “Провадження по справах за участю іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних підприємств, установ і організацій, іноземної держави”. Автор науково обгрунтовує та формулює низку висновків і пропозицій щодо правового регулювання паралельного провадження справи в судах кількох держав у нормах деяких міжнародних договорів за участю України. Зокрема, необхідно текст ч.1 ст.22 Мінської конвенції 1993 р. викласти іншим чином. Зазначена норма передбачає, що у випадку порушення провадження по справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав у судах двох Договірних Сторін, компетентних відповідно до чинної Конвенції, суд, який порушив справу пізніше, закриває провадження. Оскільки наявність у провадженні суду тотожної справи за законодавством всіх держав-учасниць Конвенції є підставою для залишення заяви без розгляду, дисертант вважає за необхідне замінити у зазначеній нормі процесуальний наслідок: “закриття провадження в справі” на “залишення заяви без розгляду”.

Четвертий підрозділ містить аналіз спеціальних передумов права іноземців на звернення до суду в Україні. Вони стосуються окремих видів провадження. До них належать: наявність спору про право або про факт; відсутність ухвали суду про затвердження мирової угоди між сторонами; відсутність укладеного між сторонами договору про передачу спору на розгляд третейського суду; неможливість здійснення суб'єктивних прав без встановлення певних обставин. Аналізуючи передумову - наявність спору про право або про факт між сторонами, автор дійшла висновку про те, що не завжди спір про право чи факт з правовідносин, що мають місце за кордоном, визнаються такими при зверненні до суду України. Невідомість певного цивільно-правового інституту правничій системі України не повинна впливати на з'ясування питання про право або про факт. Особливість спору про право у деяких справах виявляється у можливості попереднього позасудового порядку його вирішення. У зв'язку з прийняттям Конституції дотримання такого порядку сьогодні не є обов'язковим при зверненні до суду України. Тому необхідно привести норми ЦПК із зазначеного питання у відповідність з нормами Конституції України. Водночас пропонується передбачити у ЦПК диспозитивну норму про можливість врегулювання цих спорів з використанням попереднього позасудового порядку.

Характеризуючи умову - відсутність ухвали суду про затвердження мирової угоди між сторонами зазначається, що мирова угода може бути укладена як на території України, так і на території іноземної держави. Юридичний зміст мирової угоди за законодавством різних держав не завжди є однаковим. У одних державах - це різновид судового рішення (наприклад, Франція, Японія), у інших - це різновид цивільно-правової угоди (наприклад, держави системи “загального” права). Тому суддя України, вирішуючи питання про відмову у прийнятті заяви іноземця-позивача чи про закриття провадження в справі, повинен керуватися нормами міжнародних договорів за участю України, в яких регулюються питання визнання рішень установ іноземної держави. Укладаючи міжнародні договори з державами, де мирова угода є різновидом цивільно-правової угоди, у нормах про визнання рішень установ іноземних держав слід тлумачити поняття мирової угоди. В судах України мирова угода може укладатися на будь-якій стадії судового процесу та під час виконання судового рішення. У зв'язку з прийняттям Закону України “Про виконавче провадження” від 1999 р., необхідно на законодавчому рівні привести у відповідність до зазначеного Закону норми ЦПК, зокрема щодо укладення мирових угод на стадії виконавчого провадження. Одним із шляхів такої правотворчої діяльності може бути розробка окремої глави ЦПК за назвою: “Мирова угода”, яка б містила усі норми стосовно укладення мирової угоди в цивільному процесі, а також норму-визначення мирової угоди.

Досліджуючи передумову - відсутність укладеного між сторонами договору про передачу спору на розгляд третейського суду, автор пропонує у зв'язку з оновленням законодавства та розширенням диспозитивних засад у регулюванні цивільно-правових відносин переглянути нормативно-правовий акт України, який регламентує діяльність третейського суду. А саме, розширити перелік спорів, які можуть бути предметом третейського розгляду; врегулювати спосіб оформлення третейського запису, який би охоплював використання засобів швидкого та моментального зв'язку; законодавчо вирішити питання правових наслідків недодержання письмової форми третейського запису, передбачивши норму такого змісту: “Недодержання письмової форми договору про передачу спору на розгляд третейського суду тягне за собою недійсність цього договору”. Перелічені пропозиції могли б знайти своє втілення у майбутньому Законі України про третейський суд. Третейський запис може бути укладено як на території України, так і на території іноземної держави. У випадку укладення третейського запису на території іноземної держави суд, оцінюючи форму такого запису, повинен використовувати загальні положення ЦК України про форму угоди, укладеної за кордоном. Наявність третейського запису про передачу спору на розгляд третейського суду іноземної держави не може бути підставою для відмови суддею суду загальної юрисдикції України у прийнятті позовної заяви, якщо в Україні суддя відмовить у видачі виконавчого документа через невизнання рішення третейського суду іноземної держави.

Розглядаючи передумову про неможливість здійснення суб'єктивних прав без встановлення певних обставин за відсутності спору про право цивільне, здобувач приєднується до пропозиції, висловленої у науковій літературі стосовно необхідності вирішити у законодавстві України питання про розгляд справ окремого провадження у разі виникнення спору про факт.

Другий розділ “Порядок реалізації іноземцями права на звернення до суду в Україні” присвячений аналізу процесуального порядку реалізації права на звернення до суду України та виявленню особливостей такого порядку при реалізації зазначеного права в судах України іноземцями.

У першому підрозділі досліджуються питання процесуальної дієздатності іноземців. З метою гармонізації законодавства України з законодавством та практикою держав європейського співтовариства з питань цивільної процесуальної дієздатності іноземців пропонується у ЦПК передбачити колізійну прив'язку до закону громадянства - щодо іноземних громадян та закону країни постійного місця проживання - щодо осіб без громадянства для визначення моменту настання цивільної процесуальної дієздатності іноземців у судах України. У ЦПК передбачено норму про поширення національного режиму щодо здійснення іноземцями цивільних процесуальних прав у судах України. Цієї норми недостатньо, так як поза увагою залишається виконання іноземцями цивільних процесуальних обов'язків. У зв'язку з цим у ЦПК необхідно передбачити норму про поширення національного режиму стосовно виконання цивільних процесуальних обов'язків іноземцями в судах України. У ЦПК доцільно вказати орган, який має право встановлювати реторсію щодо здійснення цивільних процесуальних прав іноземцями на території України. Здобувач пропонує нові редакції статей 423 та 424 ЦПК. Автор аналізує термінологію стосовно цивільної процесуальної дієздатності осіб, яка використовується у міжнародних договорах за участю України. Вона вважає за необхідне уникати у цих джерелах права невідомої законодавству України термінології, зокрема терміну: “обмежена процесуальна здатність”. У разі неможливості такого уникнення слід пропонувати у текстах цих же договорів їх тлумачення.

У другому підрозділі дисертант зупиняється на питаннях дотримання іноземцями правил про підсудність спору при реалізації права на звернення до суду в Україні. Здобувач акцентує увагу на характеристиці поняття “міжнародна підсудність” стосовно спорів за участю іноземців та видах визначення підсудності таких спорів за законодавством України й інших держав, а також нормах міжнародних договорів. Констатується, що норми про міжнародну підсудність мають витоки з національного законодавства. Визначення міжнародної підсудності пов'язане з компетенцією судової системи, територіальною компетенцією судів, а також з вибором матеріального права та деякими іншими умовами. Для визначення міжнародної підсудності: а) застосовують переважно норми міжнародних договорів про надання правової допомоги та міжнародних угод, предметом регулювання яких є окремі види правовідносин (усиновлення, відшкодування шкоди, заподіяної деліктом тощо); б) використовують низку колізійних норм, які містяться у національних актах та міжнародних договорах. Часто позивач має право визначати підсудність на свій вибір; в) у міжнародних договорах застосовують єдині принципи. При цьому принцип громадянства поступається територіальному. Формулюючи норми міжнародних договорів, доцільно використовувати загальне правило про компетенцію та спеціальні правила, які диференціюють компетенцію органів стосовно цивільних справ. Доцільно передбачати у міжнародних договорах передання компетенції органу тієї держави, з територією якої обставини справи найбільш тісно пов'язані (“залежна” компетенція). Застосування правил про “залежну” компетенцію є позитивним, оскільки це дозволяє всебічно захистити права іноземця. Так як норми про міжнародну підсудність можуть міститися у багатосторонніх та двосторонніх договорах за участю одних і тих же держав, доцільно щоб норми двосторонніх договорів, укладених пізніше, були спеціальними або уточнюючими, чи відмінними за змістом, порівняно з правилами багатосторонньої конвенції. Крім цього договори, які не мають норм про розмежування компетенції, доцільно доповнити такими правилами, передбачивши пряме чи непряме розмежування компетенції. У ЦПК слід передбачити норму щодо дій судді у випадку, якщо справа за позовом іноземця виявляється непідсудною будь-якому суду України. Пропонується її редакція.

У третьому підрозділі здійснено комплексний аналіз процесуальної форми звернення іноземців до суду в Україні по категоріях справ усіх видів провадження. Звернено увагу на недосконалість законодавства України стосовно регулювання змісту заяв, які подаються іноземцями в суди України. Це торкається, зокрема, питань визначення валюти держави, у якій повинна вказуватися ціна позову. Це стосується й питання оформлення особами без громадянства заяв про усиновлення дітей, які проживають на території України. Так, відповідно до ст.424 ЦПК особи без громадянства мають право звертатися в суди України на рівні з громадянами України. Тому на зазначених осіб при поданні заяви до суду про усиновлення не поширюється обов'язок додавати до заяви дозвіл Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України. Проте такий підхід є неправильний. Адже особи без громадянства можуть мати постійне місце проживання не тільки на території України, але й на території іноземної держави. Тому пропонується цю категорію осіб при поданні заяви про усиновлення до суду України прирівняти у обов'язках щодо оформлення заяви до іноземних громадян. Необхідно доповнити ст.268 ЦПК щодо оформлення заяв про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану стосовно обов'язку заявника додати до заяви копію висновку органів реєстрації актів про відмову у виправленні запису, а також документ, у якому допущені неточності. Таке доповнення буде поширюватися і на громадян України, що удосконалить правовий механізм регулювання порядку звернення особи в суди України. Наголошується на потребі врегулювання у єдиному акті України питання про особу, уповноважену засвідчувати переклад документа з іноземної мови на українську (офіційного перекладача, нотаріуса, інше).

У четвертому підрозділі розглядаються питання оплати іноземцями державного мита при зверненні в суди України. Зосереджується увага на об'єктах справляння державного мита, його розмірі та порядку сплати. Здобувач робить висновок про недосконалість ст.2 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 1993 р. (у редакції Закону України від 1996 р.), яка містить перелік об'єктів справляння державного мита. Ця стаття не охоплює вказівки про необхідність сплати державного мита при поданні скарги на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемлюють права громадян. З метою правильної оцінки позову, а відповідно й правильного визначення розміру державного мита, здобувач пропонує у законодавстві України врегулювати питання оціночної діяльності особи оцінювача, яка буде мати окремий процесуальний статус в судах України. Норми про об'єкти оцінювання, правовий статус оцінювача, критерії оцінювання тощо повинні міститися у майбутньому Законі України про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність. Такий новий підхід дозволить не тільки іноземцям, але й громадянам України при необхідності швидко і безпомилково здійснити оцінку позову, а отже, і визначити розмір державного мита.

У п'ятому підрозділі вказується коло осіб, які можуть бути представниками іноземців в судах України та аналізуються їх повноваження на звернення до суду України й ведення справи в суді. З'ясовано, що представниками іноземців в судах України можуть бути адвокати, як громадяни України, так й іноземці; юридичні фірми, у тому числі з іноземними інвестиціями; філії іноземних юридичних фірм в Україні; члени сім'ї іноземця; дипломатичні та консульські посадові особи; іноземці як законні представники іноземних громадян чи осіб без громадянства; співпозивачі; патентні повірені та інші особи. Вказаний перелік є значний і невичерпний. У зв'язку з тим, що не всі особи безпосередньо перелічені у ст.112 ЦПК за назвою: “Особи, які можуть бути представниками”, а розширювати цей перелік з огляду на правила юридичної техніки недоцільно, дисертант пропонує поновити редакцію зазначеної статті. Її текст пропонується сформулювати таким чином: “Представником у суді України може бути будь-яка особа, що має повноваження на ведення справи, оформлені відповідно до закону чи міжнародного договору”.

Особливу увагу звернено на питання оформлення повноважень дипломатичної чи консульської посадової особи для здійснення тих процесуальних дій, які потребують спеціальної довіреності відповідно до ст.115 ЦПК. Дисертант пропонує вирішувати це питання у міжнародних договорах про надання правової допомоги. У таких міжнародних договорах, де вказано на непотрібність спеціальної (особливої) довіреності консулу для вчинення процесуальних дій, слова “спеціальна” (“особлива”) слід виключити з текстів норм цих договорів. Натомість доцільно використати слово “окрема”. В результаті у міжнародних договорах буде чітко вказано, що консулу не потрібна окрема довіреність на вчинення процесуальних дій від імені особи, яку він представляє. Таким чином, дипломатична чи консульська посадова особа, реалізуючи право на звернення до суду в Україні та ведення справи в інтересах громадян держави, яку він представляє, буде вчиняти процесуальні дії на підставі довіреності тільки у випадках, передбачених ст.115 ЦПК. Отже, буде уникнено різного тлумачення норм міжнародних договорів про надання правової допомоги. У дисертації аналізується питання легалізації довіреностей по представництву іноземців в судах України, складених на території іноземної держави. Такі документи або не потребують легалізації на території України, у випадку, якщо є відповідні норми міжнародних договорів про правову допомогу з певною державою, або потребують легалізації відповідно до норм консульських конвенцій, якщо договору про правову допомогу, норми якого регулювали б ці питання, немає. З метою досягнення єдності у правовому регулюванні питань про легалізацію довіреностей доцільно приєднатися до Гаазької конвенції про скасування вимоги легалізації іноземних офіційних документів від 5 жовтня 1961 р.

У висновках дисертації викладені основні положення і результати проведеного дослідження, які зводяться до наступного:

- нормативно-правові акти України містять суттєві розбіжності у визначенні та застосуванні поняття “іноземець”. Їх необхідно усунути у законодавстві, та не допускати у майбутньому;

- право іноземця на звернення до суду за захистом по конкретній цивільній справі є суб'єктивним цивільним процесуальним правом, яке виникає у заінтересованої особи за наявності обставин (передумов), зазначених у законі;

- наявність іноземного суб'єкта права дозволяє стверджувати про певні особливості передумов права іноземців на звернення до суду України, які доцільно або необхідно відобразити у законодавстві України. Вони, зокрема, стосуються питання: процесуальної правоздатності іноземців, які користуються юрисдикційним імунітетом на території України щодо надання ними згоди на зустрічний позов; процесуальної заінтересованості прокурора іноземної держави стосовно права ініціювати порушення справи в судах України; окремих аспектів визнання рішень іноземних судів на території України; наслідків порушення тотожної справи в судах іноземної держави; визнання мирових угод, які укладаються на території іноземної держави у формі цивільно-правової угоди; оцінювання судом України третейського запису, оформленого за участю іноземців;

- порядок реалізації іноземцями права на звернення до суду України має особливості, які доцільно або необхідно врегулювати у законодавстві. Це, зокрема, питання моменту виникнення цивільної процесуальної дієздатності іноземців; поширення національного режиму на виконання іноземцями цивільних процесуальних обов'язків; дій судді, якщо справа за позовом іноземця виявиться непідсудною судам України; можливості оцінювати позов як у валюті України, так і у валюті іноземної держави; можливості оцінювання позову особою-оцінювачем; оформлення заяв про усиновлення дітей, які проживають на території України особами без громадянства; повноважень консула на здійснення деяких процесуальних дій, пов'язаних з веденням справи в суді; легалізації довіреностей, складених у іноземних державах.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНІ У НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Підсудність цивільних справ з “іноземним елементом”: доктрина, законодавство та правозастосовча практика.-- Львів: Світ, 1998.-- 48 с.

2. Підсудність та юрисдикційний імунітет держави, її органів та представників.-- Львів: Світ, 1998.-- 24 с.

3. Цивільні процесуальні норми, що регулюють відносини з “іноземним елементом” у національному законодавстві України // Предпринимательство, хозяйство и право.-- 1998.-- № 9.-- С. 34-36.

4. Окремі аспекти гармонізації цивільного процесуального законодавства України з нормами міжнародного права // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом.-- Наукове видання. Інститут законодавства Верховної Ради України.-- К., 1998.-- С. 430-433.

5. Законодавство України про міжнародну підсудність та підвідомчість цивільних спорів: окремі питання // Право України.-- 1998.-- № 11.-- С. 143-146.

6. Норми Арбітражного процесуального кодексу України та інших актів про міжнародну договірну підсудність // Право України.-- 1998.-- № 12.-- С. 108-109.

7. Нормативні акти України та її потреби щодо регулювання питань юрисдикційного імунітету держави та її органів // Право України.-- 1999.-- № 2.-- С.108-109.

8. Удосконалення цивільного процесуального законодавства, що регулює відносини з “іноземним елементом” // Держава і право. Щорічник наукових праць молодих вчених / Редкол.: В.Н.Денисов та ін.--К.: Ін Юре.--1999.--Вип. 2.--С.215-221.

9. Норми цивільного процесуального права, що регулюють судочинство з “іноземним елементом”, в актах міжнародних організацій // Вісник Львівського університету. Серія юридична.-- 1999.-- Вип. 34.-- С. 174-177.

10. Зближення національного законодавства різних держав // Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. Навчальний посібник.-- 2-е вид.--К.: Юрінком Інтер, 2000.-- С.30-35.

11. Міжнародний цивільний процес // Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. Навчальний посібник.-- 2-е вид.-- К.: Юрінком Інтер, 2000.-- С.350-410.

12. Питання цивільного процесу у міжнародному приватному праві: Текст лекцій.-- Львів: Ред.-вид. відділ ЛДУ, 1998.-- 23 с.

13. Предмет і методи міжнародного приватного права: Текст лекцій.-- Львів: Ред.-вид. відділ ЛДУ, 1998.-- 28 с. (у співавторстві з Г. Фединяк).

Размещено на Allbest.ru