Парламент в зарубіжних країнах

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Парламент в зарубіжних країнах

парламент конституційний депутат правовий

1.1 Поняття та етапи розвитку парламенту і парламентаризму. Місце і роль парламентів у системі влади в зарубіжних країнах

Законодавча влада здійснюється перш за все загальнодержавним представницьким органом. В суб'єктів федерації можуть бути свої місцеві законодавчі органи.

Загальнодержавний представницький орган може мати різні назви (Парламент - Великобританія, Італія, Франція, Японія, Індія, Бельгія та ін., Конгрес - в США та країнах Латинської Америки, Риксдаг - в Швеції, Кнесет - в Ізраїлі, національні збори, народні збори, меджліс, і т.д.), але за ним закріпилася узагальнена назва - парламент.

Термін парламент вперше з'явився у Великобританії, але походить від французького слова «parler» (говорити).

Попередниками парламенту були представницькі органи в Древній Греції і Древньому Римі. Походження сучасного парламенту пов'язують із подіями 13-14 ст. в Англії, коли влада короля була обмежена зібранням крупних феодалів, вищого духовенства, представників міст і сільської місцевості (общин).

Парламент - це виборний колегіальний орган держави, тобто це вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю народу, покликаний регулювати важливі суспільні відносини головним чином шляхом прийняття законів, здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб.

Парламент може бути наділений також іншими повноваженнями.

Не у всіх країнах парламент є єдиним законодавчим органом, так закони можуть видавати й інші органи (Індонезія, Китай), абсолютні монархи (Оман), а також акти, які мають силу законів можуть видаватися органами виконавчої влади на основі делегування їм повноважень парламентом чи на сонові належної їм за конституцією влади. Акти, які мають силу законів видають військові і революційні ради після військових переворотів.

У зв'язку із технічними модернізаціями, підвищеними вимогами до процесів управління, зростанням ролі виконавчої влади, роль парламенту в управлінні суспільством може знижуватися.

В західній науці створена концепція раціоналізованого парламентаризму, яка передбачає обмеження ролі парламенту і передачу частини законодавчих повноважень виконавчій владі (хоча акти цієї влади і не називаються законами, хоча за парламентами залишається останнє слово у вирішенні найбільш принципових питань, в тому числі про права людини. Крім цього в певні періоди роль парламенту може зростати, і він здійснює суттєвий вплив навіть на незалежну від нього виконавчу владу.

Значення парламенту заперечується і з позицій мусульманських концепцій, коли замість парламенту створюється дорадчий орган при правителі. В той же час в більшості мусульманських країн парламент все ж обирається, але інколи його роль обмежується консультативними повноваженнями.

Значення парламенту в сучасному суспільстві величезне. Він є виразником інтересів різних політичних сил, ареною пошуку компромісів.

В історії розвитку парламенту і парламентаризму нараховують такі етапи:

І - становлення інституту парламентаризму (14-19 ст.ст.) (утворення парламенту як органу держави, вироблення способів його формування);

ІІ - золотий час парламентаризму, розквіт парламентів і парламентаризму (кінець 18 - початок 20 ст.ст.) (парламенти обиралися на основі цензового виборчого права, виражали інтереси одного класу);

ІІІ - можна умовно назвати криза парламентаризму (початок 20 ст.) (парламент перестав бути «компанією однодумців» та таким швидким у прийнятті рішень, оскільки інші соціальні прошарки суспільства вимагали участі в політичному житті, виникли партії, які представляли їх інтереси, виникли протиріччя у поглядах на парламент та парламентаризм, стали говорити, що він повинен уступити своє керівне місце органам виконавчої влади; але в країнах, в яких повноваження гілок влади чітко розмежовані не прослідковується падіння авторитету парламенту.

Наприклад, у США конгрес не є суто законодавчим органом, а центр, в якому зосереджені різні політичні сили, що приходять до консенсусу

IV - в останні десятиліття парламенти переживають період відродження. Парламент відіграє велику роль у сфері ідеології, визначає особливості політичної культури, має великий вплив на пресу, телебачення, але все це залежить від гнучкості парламенту, від форми правління в тій чи іншій державі.

Парламентаризм (у широкому розумінні) - це система формування та діяльності вищого представницького органу держави, а також політико-державних відносин та інститутів, пов'язаних з ним.

Парламент і парламентаризм є показником рівня демократичності в суспільстві. У країнах, де відсутня демократія, а парламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чином своїх функцій, не формується система парламентаризму.

Отже, парламентаризм - це форма державного керівництва суспільством, якій притаманні керівна роль представницького органу в системі органів держави. Принцип поділу влад є характерним для парламентаризму.

1.2 Класифікація парламентів

Види парламентів:

o Залежно від повноважень:

1. парламенти з абсолютно необмеженою компетенцією;

- існують в країнах англосаксонської системи права, а також в країнах тоталітарного соціалізму, де вони можуть приймати рішення з будь-яких питань;

- але, наприклад, у Великобританії все рівно існують питання королівської прерогативи (питання війни і миру);

2. парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією;

- існують у Франції та деяких франкомовних країнах Африки, її бувши колоніях (Мадагаскар та ін.);

- вони приймають закони, які встановлюють основи правового регулювання, а вже детальне опрацювання тих чи інших питань здійснює виконавча влада, а також закони з питань, віднесених до їх компетенції, з усіх інших питань приймаються нормативні акти президента, уряду, міністрів;

3. парламенти з відносно визначеною, обмеженою компетенцією (консультативні).

- такі парламенти існують як правило у федеративних державах (Індія, Малайзія, Німеччина);

- наприклад, Конституція Індії встановлює три сфери повноважень: 1) питання, що відносяться до виключної компетенції федерації, 2) питання, віднесені до компетенції окремих штатів, 3) питання спільної компетенції парламенту та штатів.

o Залежно від форми правління в державі:

1. парламенти в парламентарних республіках (Великобританія, Італія)

- діє принцип парламентської відповідальності уряду;

- парламент має право відправити уряд у відставку;

2. парламенти в президентських республіках (США)

- жорсткий принцип поділу влади;

- парламенти не володіють правом висловити вотум недовіри уряду чи уряд правом розпуску парламенту;

- виконавча влада наділена правом вето, а законодавча влада правом імпічменту;

3. парламенти в країнах із змішаною формою правління (Франція, країни СНГ)

- парламент має право вотуму недовіри уряду, а президент право розпуску парламенту;

4. країни, в яких парламент відіграє майже декоративну роль

- іноді навіть застосовують термін «консультативні парламенти» (Катар);

- парламенти при абсолютній владі монарха є так звані «квазіпарламенти»;

- до цієї категорії відносять також парламенти в країнах соціалістичної орієнтації (Куба, В'єтнам), які скликаються 2-3 рази на рік, стопроцентно голосують «за», не утримуючись на не голосуючи «проти» рішень.

o За структурою:

1. однопалатні;

2. двопалатні

(відомі випадки функціонування парламентів і з більшою кількістю палат, але їх робота як правило була не продуктивною, наприклад, Союзна Скупщина Югославії у 70-ті роки складалася із 5-ти палат).

o за роллю, яку відіграють парламенти

1. активні парламенти (конгрес США)

- вони приймають закони, беруть участь у формуванні уряду та його відставці, наділені правами об'являти імпічмент;

2. реактивні парламенти (Великобританія, Австралія, Канада)

- на парламенти впливає виконавча влада, але і парламенти впливають на уряд, тобто між цими двома гілками влади існує взаємозв'язок;

3. маргінальні парламенти

- парламенти, які контролюються верховною виконавчою владою до такого степеню, що їх вплив на політику є дуже незначним;

4. мінімальні парламенти

- парламенти як такі мають лише назву, а ніякого впливу на формування політики держави вони не мають.

1.3 Структура парламентів

Сучасні парламенти складаються з однієї чи двох палат, хоча історії відомі випадки трьох палат, шести палат у парламентів.

Спочатку парламент у Великобританії був однопалатним, він став двопалатним в середині 14 ст. в результаті компромісу між двома соціальними групами (аристократією і буржуазією).

Двопалатна структура в країнах парламентської системи була гарантом від поспішного прийняття рішень членами нижньої палати. За традицією верхня палата була більш консервативною, захищаючою традиції, а нижня - більш демократичною і прогресивною. Вони таким чином ніби складали баланс.

В Європі в період буржуазних революцій створювалися однопалатні парламенти, вони були більш мобільні і пристосовані для реалізації революційних ідей, але в деяких країнах вони перевищували свої повноваження і перетворювалися в засоби деспотії.

В США однопалатний Конгрес був перетворений у двопалатний Конгрес, так само у Франції відбулися зміни після гострих революційних потрясінь.

Перевага двопалатного парламенту полягала в тому, що верхня палата стримувала нижню від непродуманих і жорстких рішень.

В країнах з федеративною формою правління майже завжди є спеціальна друга палата для представництва інтересів суб'єктів федерації (США, Австралія, Австрія, Венесуела, Індія, Мексика та ін.)

На думку деяких авторів однопалатні парламенти є більш ефективними та відповідають демократичному устрою та однонаціональному складу населення, їх законодавча процедура не настільки складана як у двопалатному парламенту.

Але слід відзначити, що двопалатність парламенту задовольняє потреби федеративного устрою держави, запобігає непродуманим рішенням.

В двопалатних парламентах є дві моделі взаємовідносин між палатами: рівний правовий статус та неоднаковий.

Наприклад, в США дві палати конгресу мають рівні повноваження у законодавчій сфері, але нижня палата має виключні повноваження у сфері фінансів, а верхня - ратифікує міжнародні договори, затверджує призначення посадових осіб та виконує роль суду в процедурі імпічменту.

Довгий час принцип рівності був свідченням демократизму і пропагувався після Другої світової війни.

Але практика показує, що рівність прав палат не завжди дає позитивні результати, так рівність компетенції може привести до зникнення специфічних функцій у палат і вони можуть просто дублювати роботу одна одної.

Важливу роль в діяльності парламентів відіграють його керівні органи.

В нижніх палатах та однопалатних парламентах вони обираються депутатами, як правило на першій сесії на весь строк повноважень парламенту.

Як правило за традицією голову нижньої палати називають спікером. Крім нього депутати можуть обирати одного чи двох віце-спікерів, секретарів, які редагують та підписують протоколи засідань, а в деяких країнах (Франція, Італія, Бельгія) обирають ще й квесторів, які займаються адміністративно-господарською діяльність в парламенті. На них покладені функції по догляду за приміщенням парламенту та іншими допоміжними приміщеннями (бібліотеками, спортивними залами...), вони займаються видатками та підтриманням порядку в залі засідань.

Голова верхньої палати в деяких країнах обирається як і голова нижньої палати (Франція, Італія, Японія), а в деяких країнах цей пост займається за посадою. Наприклад, в США віце-президент стає керівником верхньої палати; в Великобританії Палатою Лордів керує Лорд-канцлер, член Кабінету міністрів, особа призначена на посаду Прем'єр-міністром, в Канаді спікер Сенату призначається на посаду указом генерал-губернатора, за рекомендацією Прем'єр-міністра.

Керівники палати в ряді країн можуть утворювати колегіальний орган. Так, в Німеччині президент палати і два секретаря утворюють президію під час засідання Бундестагу.

Парламентські комісії чи комітети - це спеціальні органи, утворені з депутатів, головною ціллю яких є підготовча робота по створенню і оцінці законопроектів, контроль за виконанням законів чи за діяльності виконавчої влади і т.д. Отже, законопроекти завжди попередньо обговорюються на засіданнях комісій, без їх висновку законопроект не може бути поставлений на голосування. Комісії мають право вносити поправки в законопроекти, повертати їх авторам для уточнення, на доопрацювання, призначати експертизи.

Комісії парламенту можуть бути постійні і тимчасові, спеціалізовані та універсальні.

Постійні комісії діють протягом всього терміну повноважень парламенту. Вони формуються на пропорційній основі від партійних фракцій.

Тимчасові ж комісії створюються для виконання певних покладених на них функцій (наприклад, слідчі комісії, редакційні комісії по виробленню тексту того чи іншого законопроекту).

Комісії складаються з депутатів, але при необхідності до їх роботи можуть залучатися в якості спеціалістів державні посадові особи, бізнесмени, вчені, які можуть виступати в якості експертів. Цей процес обговорення здійснюється «за закритими дверми».

Партійні об'єднання депутатів називаються партійними фракціями (Німеччина), парламентськими групами (Франція, Італія), парламентськими партіями (Великобританія), партійними клубами (Австрія, Польща, Хорватія).

Фракції використовують свій вплив при контролі за діяльністю уряду, в парламентських республіках та монархіях вони формують уряд (фракція, що має більшість формує уряд, а інші фракції об'єднуються і формують коаліційний уряд).

Крім фактичного лідера фракції (лідера партії) можуть мати місце і процедурні начальники, які в країнах англосаксонської системи права називаються «кнутами» та слідкують за правильністю голосування членів фракції, за порядком голосування, ведуть підрахунок голосів і т.д.

В парламентах можуть створюватися і спеціальні органи парламентського контролю: ревізори, контролери, омбудсмен, народний захисник.

Парламенти можуть створювати так звані рахункові палати чи комісії.

В Німеччині є, наприклад, уповноважений Бундестага у справах оборони та армії.

1.4 Формування парламентів

Порядок формування парламентів залежить від їх структури.

Як правило однопалатні парламенти обирає населення.

А в двопалатному парламенті нижня палата обирається населенням, а верхня палата формується способом, передбаченим законодавством країни.

Члени нижньої палати як правило називаються депутатами, народними представниками, а верхньої - сенаторами. До складу парламенту інколи входять їх заступники (наприклад, в Бразилії у кожного сенатора є два заступники).

В деяких федеративних державах до складу парламенту входять також делегати від територій, володінь, федерального округу, асоційованих держав, які не є суб'єктами федерації (США).

Депутати нижньої палати і однопалатного парламенту обираються як правило строком на 4-5 років (у США палата представників обирається на 2 роки, палата депутатів Мексики - на 3 роки, Національні збори Франції - на 5 років, Палата Представників в Японії - на 4 роки) безпосередньо громадянами або шляхом багатоступеневих виборів (Китай).

- Частина членів парламенту можуть обиратися непрямими виборами (Бутан, Свазіленд).

- В деяких країнах резервуються місця для представників певних релігій, національностей, а також для жінок. Ці місця заміщаються шляхом непрямих виборів (для жінок - в Бангладеш, для послідовників індуських релігій - в Пакистані, для ассирійців - в Ірані).

- В Єгипті, наприклад, половина місць резервується для депутатів - робітників і селян, які обираються громадянами разом з іншими групами населення.

- Президент Єгипту може призначати в парламент не більше десяти осіб, які мають особливі заслуги перед державою.

- В Данії є фіксоване представництво від Фарерських островів і від Гренландії (по 2 особи), в Китаї - від армії.

- В Бутані, Тонга, Брунеї в однопалатних парламентах значну кількість міст займають особи за посадою - які знаходяться на службі у короля чи представника знаті.

Верхня палата формується різними способами: шляхом прямих і непрямих виборів, призначення, заняття місця в парламенті за посадою.

- Прямі вибори сенаторів громадянами передбачені в США (по два сенатори від штату), Бразилії (по три), в Італії (не менше семи від області), Японії, Румунії та ін.

- Шляхом непрямих виборів формується сенат у Франції, де виборчу колегію в кожному регіоні складають члени нижньої палати від даного регіону і радники різних муніципальних органів.

- В Індії члени верхньої палати обираються законодавчими зборами штатів.

- В Іспанії поєднуються прямі і непрямі вибори, оскільки одна частина сенаторів обирається безпосередньо громадянами, а інша частина - представницькими органами автономій.

- Так само в Бельгії частина сенаторів обирається населенням, а інша частина - провінційними радами.

- Повністю главою держави члени верхніх палат призначаються у Канаді, Йорданії, Таїланді, Ямайці, Барбадосі, Белізі (в багатьох з них генерал-губернатором - представником корони Великобританії).

- Глава держави може також призначати декілька членів верхньої палати (в Італії - 5, в Індії - 12).

- В Зімбабве частина сенаторів обирається нижньою палатою, а частина призначається Президентом.

- В Німеччині члени верхньої палати призначаються урядами земель.

- У Великобританії місця в Палаті Лордів займають за спадком дворяни (пери) які мають титул не нижче барона (з 1963 року - і жінки), особи, яким такий титул присвоїла королева за представленням Кабінету Міністрів (але такий титул і місце в Палаті Лордів не передається по спадщині), єпископи, архієпископи, члени, обрані шотландськими та ірландськими лордами, апеляційні (судові) лорди. Палата Лордів постійно збільшується та у даний час нараховує понад 1200 осіб та вважається одним з найбільш недемократичних інститутів у англійській системі демократії. Реально на її засіданнях присутніми є кілька десятків лордів. Існує кворум - 3 лорди, які можуть приймати рішення.

- В Норвегії та Ісландії верхню палату обирають із свого складу члени нижньої палати парламенту (одна четверта, одна третя).

- В федеративних державах верхня палата або формується на паритетних засадах, тобто від певних регіонів обирається, делегується, призначається однакове число сенаторів, або представництво залежить від кількості населення в суб'єктах федерації (в Німеччині 3-6 членів верхньої палати, в Індії 1-36 від штату). В унітарних державах число сенаторів також залежить від чисельності населення у певному регіоні (в Польщі - 2-3 сенатори від воєводства, у Франції, Італії 1-7 сенаторів).

Термін повноважень палат може збігатися (Італія, Іспанія, Польща), але як правило термін повноважень вищої палати є більшим. Так, Сенат Франції обирається на 9 років, Палата Радників Японії - на 6 років.

Нижня палата і однопалатний парламент переобираються повністю.

До верхньої палати часто застосовується принцип ротації, сенатори обираються на більш довгий термін і палата обновлюється частинами (в США на 6 років з обновленням на одну третю кожні 2 роки, у Франції з обновленням на одну третю кожні 3 роки, в Японії на половину кожні 3 роки).

Законодавство більшості країн встановлює різні вікові цензи для обрання членів верхньої та нижньої палат парламенту.

Так, депутатами до нижньої палати парламенту Італії може бути обраний громадянин після досягнення 25 років, а до верхньої палати - після досягнення 40 років. У США відповідно - 25 та 30 років, у Франції - 23 та 35 років.

Кількісний склад парламенту визначається у конституціях та інших нормативних актах. В Італії: палата депутатів - 650 осіб, а сенаторів - 315; Сейм Польщі - 460 депутатів, Сенат - 100 сенаторів; Конституції Греції та Іспанії встановлюють верхню та нижню межі кількісного складу парламенту, так, кількість членів палати депутатів Греції не може бути меншою від 200 і більшою від 300 чоловік, Конгрес Іспанії нараховує мінімум - 300 і максимум - 400 депутатів, у Китаї верхня межа депутатів Всекитайських зборів народних представників не повинна перевищувати 3 тис. чоловік.

1.5 Припинення повноважень парламентів

Парламент припиняє свої повноваження після обрання нового складу парламенту, як тільки останній приступить до роботи (в деяких країнах після прийняття присяги депутатами).

Парламент може бути розпущений достроково.

За конституціями США, Мексики, КНР, Куби не існує інституту дострокового розпуску парламенту.

Дуже рідко, але в деяких країнах президент може розпускати дві палати парламенту (Італія).

Як правило розпуску підлягає нижня палата та однопалатний парламент, а верхня палата припиняє свої повноваження на час розпуску нижньої палати (Польща).

Буває, хоча й рідко, що верхня палата може здійснювати свої функції при відсутності нижньої палати, і навіть в якійсь мірі заміщати її, даючи чи не даючи згоду на видання президентом тимчасових актів, які мають силу закону.

Розпуск парламенту обмежений рядом умов.

Так, він не може бути розпущеним в умовах воєнного чи надзвичайного стану протягом декількох місяців, (як правило шести, у Білорусії - рік) до закінчення строку його повноважень чи після початку засідання наново обраного парламенту. Також він не може бути розпущений президентом за декілька місяців (як правило шість) до закінчення терміну його повноважень. Обмежується і число розпусків (наприклад не більше одного в рік - в Румунії, не більше як один раз з однієї і тієї ж підстави - протягом терміну повноважень президента в Греції, Австрії, не більше двох разів протягом терміну повноважень президента Угорщини).

В рідких випадках до розпуску парламенту президент повинен провести з цього приводу референдум (Єгипет).

Розпуск парламенту може здійснюватися з різних підстав:

- при вираженні недовіри уряду з ініціативи парламенту;

- при відмові у довірі, коли це питання ставиться урядом;

- якщо парламент не може сформувати уряд в певний термін (21 день в Польщі) чи почати пленарні засідання (30 днів в Україні);

- якщо парламент не приймає бюджет протягом певного строку (3 місяці - Польща);

- якщо неодноразово позбавляє довіри уряд протягом певного строку (в Угорщині - 4 рази протягом року);

- якщо парламент не здатний прийняти рішення (Чехія);

- якщо парламент не висловив довіри уряду, який він же і сформував;

- якщо парламент неодноразово відхиляє кандидатуру прем'єр-міністра, запропоновану президентом (двічі - в Білорусії, чотири рази - Швеція).

§ В перелічених випадках глава держави вправі, але не зобов'язаний розпустити парламент, може відправити у відставку уряд чи при не затвердженні бюджету ввести в дію бюджет минулого року.

§ В дуалістичних монархіях чи напівпрезидентських республіках глава держави, розпускаючи парламент діє за власною ініціативою, а в парламентських республіках відповідна вказівка може походити і від уряду.

1.6 Повноваження парламенту

Специфіка компетенції парламенту пов'язана з його природою, як вищого представницького органу, він сам вправі визначати свою компетенцію шляхом прийняття законів і конституцій.

Сфери повноважень парламенту можна розділити на такі види:

- законодавча сфера, в тому числі щорічне прийняття закону про бюджет;

- формування вищих органів держави;

- здійснення зовнішньо-політичних функцій;

- контрольні повноваження.

o (ці види можуть містити і підвиди та різними авторами виділяються різні групи повноважень, наприклад також виділяють організаційні, фінансові, квазісудові повноваження, повноваження в сфері правового статутсу групи осіб).

Законодавчі повноваження є головним завданням парламенту, основним його призначенням як загальнодержавної представницької установи. Всі закони приймаються за певною процедурою, яка неоднакова для різних видів законів.

Парламент може обирати, призначати та утворювати вищі органи держави, формуючи їх повністю чи частково (іншу частину може призначати, наприклад, президент), самостійно, або може давати згоду на призначення тих чи інших осіб, а кандидатуру можуть пропонувати інші вищі посадові особи держави.

Наприклад, в Лівані, Ізраїлі, Турції парламент обирає президента, в Німеччині і Японії - прем'єр-міністра.

В багатьох країнах парламент формує весь склад уряду, конституційний суд (чи призначає частину його членів), верховний суд (або призначає його голову), призначає генерального прокурора, генерального контролера та інших вищих посадових осіб в державі.

В США Президент призначає міністрів, членів Верховного Суду зі згоди Сенату; в Бразилії вищі судді, генеральний прокурор, Голова центрального банку призначаються Президентом зі згоди нижньої палати парламенту.

В сфері зовнішньої політики парламент ратифікує міжнародні договори чи дає згоду президенту на їх ратифікацію, вирішує питання про використання збройних сил за межами країни.

Парламент може володіти і деякими квазісудовими повноваженнями: наприклад, вирішує питання про імпічмент президента та деяких інших посадових осіб (федеральних суддів в США), виносить рішення про передання до суду міністрів та інших вищих посадових осіб (Франція, Польща).

Парламент наділений правом вирішувати питання, які відносяться до сфери правового статусу групи осіб, наприклад, об'являти амністію.

В сфері фінансових повноважень тільки парламент в деяких країнах може встановлювати матеріальні обтяження для держави (а саме, приймати рішення про державні позики, про позики у іноземних держав і міжнародних організацій), встановлювати податки, приймати державний бюджет (деякі автори це повноваження відносять до сфери законодавчих повноважень). Тобто, питання державної казни традиційно відносять до сфери компетенції парламенту.

Одним з важливих інститутів діяльності парламенту є делегування повноважень, коли він уступає частину своїх прав (повноважень) виконавчій владі - уряду. Таке делегування може оформлятися спеціальним законом з прямою вказівкою на делегування повноважень, а може прийматися закон, з якого слідує необхідність прийняття відповідних актів органами виконавчої влади, тобто парламент приймає лише «закон-рамку» (Франція), «скелетний закон» (Великобританія).

Уряд також може приймати акти, без спеціального на це повноваження, а парламент може ніби висловити мовчазну згоду на них, а у випадку незгоди оспорює чи відміняє їх.

Існують і способи контролю за такими делегованим законодавством.

- По-перше уряд передає свої акти на розгляд парламенту. Парламент їх оцінює і виносить рішення про відповідність цих актів законам та умовам, на основі яких уряд приймав ці акти, тобто перевіряє, чи відповідає акт правилам делегованого законодавства (ці питання розглядають відповідними комісіями чи комітетами в парламенті) Тобто, у випадку невідповідності певним умовам комісії та комітети виносять це питання на розгляд парламенту і він може відмінити акт уряду.

- Парламент може також заслуховувати звіт міністрів, в який включається перелік прийнятих в порядку делегованого законодавства актів. В своїх звітах міністри обґрунтовують необхідність прийняття актів, розповідають про механізм їх дії, узгодження із іншими законами.

Форми контролю парламентів за діяльністю органів виконавчої влади та інших органів держави відрізняються в державах різних форм правління.

Контроль парламенту може мати політичний характер (вираження недовіри міністру) та юридичний характер (діяльність створених парламентом слідчих комісій).

Контроль за діяльністю виконавчої влади (уряду, міністрів, підпорядкованих їм структур) може виражатися в таких формах:

1) Питання до уряду (до прем'єр міністра, міністрів та інших вищих органів держави та вищих посадових осіб) на засіданнях парламенту. Питання, як правило подаються наперед. Питання, вимоги, прохання можуть бути висловлені депутатом до того чи іншого міністра і в порядку переписування, на зустрічах, а не на пленарному засіданні. В президентських республіках, дуалістичних монархіях ця форма контролю як правило не застосовується, хоча є і винятки (Єгипет).

2) Дебати по наперед визначеним питанням та з політики уряду. Тему дебатів як правило пропонує опозиція, але уряд також може ініціювати тему, особливо для підтримки громадськості. Дебати не мають цілі винесення рішення з оцінкою діяльності уряду.

3) Інтерпеляція використовується лише у парламентських республіках і монархіях, а також в деяких напівпрезидентських республіках. Вона передбачає постановку як4огось важливого питання на засіданні, за яким слідує пояснення міністра (глави уряду), обговорення і прийняття рішення шляхом голосування. Незадовільна оцінка відповіді, висловлення недовіри можуть мати наслідком відставку міністра чи уряду, а також уряд може через главу держави розпустити парламент. Порівняно із запитаннями подача інтерпеляцій значно ускладнена, вимагається велика кількість підписів, встановлені жорсткі строки їх подачі та обговорення.

4) Постановка питання про вотум недовіри і винесення резолюції про засудження уряду. Це питання вирішується голосуванням. Як правило такі питання виносить опозиція, але й уряд може ставити таке питання, пов'язуючи його з прийняттям якого-небудь закону, а в іншому випадку погрожує своєю відставкою. Така відставка не завжди бажана для деяких членів опозиції, оскільки при виборах нового парламенту депутати не завжди впевнені, що зможуть попасти в нього, так само й опозиція не зажди впевнена, що зможе перемогти на наступних виборах. Вотум недовіри практично неможливий в дуалістичних монархіях та президентських республіках, де уряд формує глава держави на власний розсуд. В напівпрезиденських республіках такий захід якщо й можливий, то надто ускладнений. Інколи при вотумі недовіри навіть одному міністру у відставку може піти весь уряд (колективна відповідальність у Данії).

5) Доповіді і звіти уряду та міністрів про свою діяльність на засіданні палат. В парламентських республіках та монархіях ці доповіді та звіти мають часто формальний характер, оскільки уряд має підтримку більшості у парламенті, який і формує уряд, тобто за результатами таких слухань незадовільної оцінки діяльності уряду та відставки уряду практично не буває. В президентських же республіках під час таких доповідей та звітів можуть бути присутніми й представники інших державних органів.

6) Парламентські слухання активно використовуються в президентських і напівпрезидентських республіках. Особливо ефективними вони є в США. Вони організовуються постійною комісією парламенту і мають на меті привернути увагу громадськості, державних органів до важливих питань, на них запрошуються представники виконавчої влади, відомі громадські діячі, вчені, експерти та ін. Обов'язкові рішення на слуханнях не приймаються.

7) Парламентські розслідування здійснюються спеціальними комісіями, які мають доступ до всіх секретних документів. Всі посадові особи та громадяни повинні з'являтися за викликом таких комісій і давати покази. В США в 1974 році таке розслідування привело до першої в історії відставки Президента Р. Ніксона.

8) Діяльність парламентських комісарів та інших органів при парламенті, які здійснюють контроль за законністю у збройних силах, в сфері екології, з питань рівності мов і т.д. Вони не мають розпорядчих повноважень, але здійснюють щорічну доповідь парламенту про стан законності, про недоліки в організації управління у певній сфері, можуть звернутися в органи юстиції із вимогою порушити кримінальну справу у випадках грубих порушень закону посадовими особами, а в деяких країнах і с часом можуть порушити таку справу. Інколи вони зобов'язані слідкувати за дотриманням етикету поведінки посадовими особами.

9) Скликання спеціальних засідань парламенту для контрою за діями органів виконавчої влади в особливих ситуаціях (при введенні надзвичайного стану).

10) Імпічмент по відношенню до вищих посадових осіб. Як правило нижня палата висуваю обвинувачення, а верхня в порядку квазісудового процесу вирішує питання про усунення з посади. В деяких країнах парламент тільки формулює обвинувачення, а справу розглядає спеціальний суд.

11) Контроль за делегованим законодавством, тобто акти органів виконавчої влади подаються на розгляд у парламент, який їх затверджує в установлений строк.



1.7 Законодавчий процес

Законодавчий процес - це строго формалізований, врегульований нормативними актами і звичаями порядок прийняття законів. Недотримання законодавчих процедур тягне за собою визнання закону неконституційним.

Важливими учасниками законодавчого процесу є депутати та сам парламент.

Законодавчий процес складається із ряду стадій:

Ё Здійснення права законодавчої ініціативи;

Ё Обговорення законопроекту;

Ё Прийняття закону;

Ё Схвалення його другою палатою (якщо така існує);

Ё Промульгація законів главою держави;

Ё Опублікування закону;

Ё Вступ закону в юридичну силу.

o Деякі із цих стадії відсутні в абсолютних монархіях, а в деяких країнах їх кількість навпаки розширена за рахунок проміжних стадій.

Право законодавчої ініціативи - це правомочність певних передбачених в конституційних (законодавчих) нормах суб'єктів (органів, депутатів та ін.) по внесенню законопроектів в палату парламенту.

Правовим наслідком реалізації права законодавчої ініціативи є обов'язок парламенту розглянути подані законопроекти.

Конституції більшості країн закріплюють коло суб'єктів законодавчої ініціативи, і перелік цих суб'єктів може бути різним.

В парламентських державах основним суб'єктом законодавчої ініціативи є уряд. Деякі законопроекти, наприклад, про державний бюджет може внести лише уряд.

В федеративних державах цим правом наділені законодавчі легіслатури суб'єктів федерації.

В президентських і напівпрезидентських республіках право законодавчої ініціативи широко використовує президент.

Групи депутатів певної кількості (як правило досить великої) теж наділені правом законодавчої ініціативи, в деяких країнах і окремі депутати володіють цим правом (Єгипет, Польща).

Деякі органи держави володіють правом законодавчої ініціативи, але лише з питань, віднесених до їх відання (в Бразилії - федеральний Верховний Суд, Генеральний прокурор)

В деяких країнах є види законопроектів, які можуть вноситися лише у верхню палату парламенту, або лише у нижню палату (наприклад, фінансові законопроекти).

У деяких країнах (США, Швейцарії, Австрії, Іспанії, Італії, на Кубі) існує інститут народної ініціативи, сутність якого полягає в тому, що громадяни, які зібрали встановлену конституцією кількість голосів виборців, можуть вимагати від парламенту розгляду законопроекту.

Обговорення законопроекту це найбільш тривала стадія, внесений законопроект розглядається як у комітетах, так і на засіданнях парламенту.

Як правило законопроект проходить три читання (в Албанії - 4), але при прийнятті термінових законопроектів їх кількість може скорочуватися.

В першому читання обговорюються принципові положення проекту, вирішується питання про необхідність прийняття закону і його концепцію.

У другому читанні заслуховується доповідь автора законопроекту і співдоповідь постійної комісії, на розгляд якої проект було передано. Обговорюється і голосується кожна стаття, поправка (часто поправки можуть ставитися разом на голосування). Законопроект удосконалюється, до нього вносять поправки. Обговорення може бути вільним (депутат не зв'язаний партійною дисципліною) та фракційним (від партії).

В третьому читанні закон приймається в цілому.

При необхідності законопроект схвалений в нижній палаті надсилається для схвалення у верхню палату. Процес обговорення у верхній палаті проходить ті ж стадії, що і в нижній палаті.

Прийняття закону здійснюється шляхом голосування і вимагає певної більшості. В Чехії звичайні закони приймаються трьома п'ятими голосів складу кожної палати, в Ізраїлі - більшістю присутніх, тобто кворуму не потрібно, в Румунії - більшістю присутніх, при кворумі більше половини складу парламенту.

Члени палати голосують різними способами: з допомогою електронної системи (нажимаючи кнопки на пульті), бюлетенями, підняттям рук, шляхом розділення (виходу в різні двері), криком, у відповідальних випадках використовують поіменне голосування. В деяких країнах можливим є голосування за довіреністю замість відсутнього депутата. В деяких країнах, якщо не заперечує опозиція, то рішення вважається прийнятим без голосування шляхом консенсусу (Індонезія, Іспанія).

У випадку розбіжностей між палатами застосовуються різні способи подолання розбіжностей: 1) «правило човника» - проект переходить з одної палати в іншу, поки не буде прийнятий в однаковому тексті; 2) створення примирної комісії з однакової кількості представників різних палат; 3) скликання спільного засідання двох палат із загальним голосуванням, так як нижня палати як правило більш багато чисельна, то закон приймається в її редакції. Вето верхньої палати так само може бути поборене кваліфікованою більшістю голосів членів нижньої палати, як правило дві третіх від загальної кількості членів палати (в Іспанії, Польщі - простою більшістю членів палати, у Великобританії вето може бути подолано лише на наступній сесії, тобто практично через рік).

Особливий порядок встановлено для прийняття закону про бюджет, по перше є термін, протягом якого він повинен бути прийнятим ( в Великобританії 26 днів, у Франції - 40 днів), якщо закон не прийнятий в установлений строк, то уряд може тимчасово ввести в дію проект бюджету чи продовжити дію минулорічного бюджету. Поправки депутатів, які пропонують збільшити видатки та зменшити доходи як правило неможливі.

Після прийняття узгодженого проекту закону палатами він підлягає промульгації главою держави.

Після прийняття закону парламентом глава держави може використати право вето на закон, але лише протягом певного терміну.

Розрізняють: 1) абсолютне (резолютивне) вето, яке застосовується в державах з монархічною формою правління, тобто прийняття закону є неможливим, і таке вето парламент не може побороти, та 2) відкладальне вето, яким володіє президент, та яке парламент може побороти шляхом голосування кваліфікованою більшістю голосів депутатів, або парламент може внести в законопроект поправки, які задовольняють президента (капітуляція).

Після промульгації закон підлягає обов'язковому опублікуванню в офіційних виданнях, без якого закон не може вступи ти в силу. Вступ в силу може визначатися також в законі певним терміном, наприклад, через 10 днів після опублікування.

1.8 Конституційно-правовий статус депутата в зарубіжних країнах

Депутати - професійні парламентарі, які з моменту отримання депутатського мандата наділяються спеціальними правами та привілеями, найважливішим з яких є невідповідальність і недоторканість (імунітет) депутата.

Невідповідальність означає, що парламентарій не відповідає за дії, висловлювання, безпосередньо зв'язані з його депутатською діяльністю, як в період, так і після спливу строку своїх повноважень (депутатський індемнітет)

Імунітет полягає в тому, що депутат без згоди парламенту чи його керівних органів не може бути притягнутий до відповідальності та арештований за здійснення правопорушення, крім випадків, якщо він був затриманий на місці здійснення злочину.

В деяких країнах депутати користуються імунітетом тільки під час парламентських сесій (Бельгія, Люксембург, Японія, Франція).

Згідно британської конституційної системи депутат не користується імунітетом при порушенні кримінальної справи проти нього.

Отримуючи на виборах представницький мандат депутати повинні виражати волю виборців, ті суспільні інтереси, які забезпечують виконання законодавчих та інших функцій парламенту.

За виконання професійної депутатської діяльності парламентарій отримує винагороду, яка як правило в декілька разів перевищує зарплату кваліфікованого спеціаліста.

В даному аспекті цікавою є 27 поправка до Конституції США, яка вступила в силу 18 травня 1992 року та згідно з якою «Жоден закон, який змінює розмір винагороди сенаторів і членів і членів Палат представників за їх службу, не вступить в силу до наступних виборів в Палату представників». Таким чином член Конгресу США самі собі збільшувати винагороду не можуть.

Загальною вимогою до парламентарів у президентських та напівпрезидентських республіках є неможливість поєднувати депутатський мандат з іншими виборними та невиборними посадами.

А от при парламентській формі правління депутат може одночасно бути і членом уряду. Забороняється заняття підприємницькою (комерційною) діяльністю.

Взаємовідносини між депутатом та виборцями можуть будуватися на принципах «імперативного мандата» та «вільного мандата», відповідно до яких встановлюється відповідний режим відповідальності депутат перед виборцями.

Принцип вільного мандата полягає в тому, що парламентарій юридично не зв'язаний дорученнями виборців і діє в парламенті відповідно із своїми уявленнями. У виборців немає права відкликати депутат як такого, що не оправдав їх довіру.

Депутати вважаються представниками всього народу, тому не можуть бути відкликані виборцями певного округу.

Ст.67 Конституції Італії, ст.27 Конституції Франції: мандат депутатів вільний і немає імперативного характеру.

На практиці депутат, який володіє вільним мандатом є залежним від партії, яка підтримує його на виборах, і від тих організацій та осіб, які фінансували його виборчу кампанію та надали іншого роду підтримку.

Принцип імперативного мандата включає в себе сукупність трьох елементів: 1) обов'язковість наказів виборців для депутата; 2) обов'язкова звітність депутата; 3) право його відкликання виборцями, якщо він не виконує чи погано виконує їх накази та доручення.

В сучасних державах поєднуються принципи імперативного та вільного мандата. Як правило на загальнодержавному рівні застосовується вільний мандат, а на місцевому рівні, де депутат більш тісно пов'язаний із виборцями, - імперативний мандат.

Наприклад, депутати японського парламенту володіють вільним мандатом, але можуть бути виключені із складу палати резолюцією більшості присутніх членів палати. А на місцевому рівні депутати можуть бути відкликані достроково на вимогу однієї третьої виборців більшістю голосів.

Размещено на Allbest.ru

...