Антропологічно-правове обґрунтування прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНТРОПОЛОГІЧНО-ПРАВОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

В.Я. Пивовар

Права людини є одним з видів прав узагалі і належить людині як такій. З усіх видів прав філософа насамперед цікавлять "права людини", тобто ті, що належать людині як такій, чи суб'єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин. Значення прав людини як найважливішого легітимаційного принципу сучасного правопорядку вимагає більш глибокого дослідження та філософсько-антропологічного й антропологічно-правового обґрунтування прав людини як ідеї та інституту [1]. Це вимагає розглядати їх з позицій невід'ємних, природних прав людини і як умову людських дій. Вищезазначене обумовлює численні дослідження проблеми прав людини як з юридичних, так і з філософських позицій та дозволяє виділити у правовій антропології такий самостійний розділ і актуальний напрям досліджень, як філософія прав людини [2].

Як відзначають вітчизняні філософи права, поряд з обґрунтуванням права взагалі як особливого нормативного порядку однією з найважливіших проблем правової антропології є обґрунтування ідеї прав людини, тобто відповідь на питання: чому від правового порядку вимагається захист прав людини? Це питання про особливу якість правопорядку, що відповідає сучасним цивілізаційним стандартам.

Як питання, що має безпосереднє відношення до з'ясування того, що таке право, воно включає три моменти: а) опис феномена прав людини як такого (аналітична задача); б) з'ясування статусу прав людини (легітимаційна задача); в) обґрунтування ідеї прав людини (нормативна задача).

Правова антропологія переносить акцент у визначенні людини з того, до чого людина прагне, на початкові умови, що роблять людину людиною [3]. Щодо прав людини, то вони є принципами забезпечення цих умов.

Що ж являють собою права людини з позицій філософії права? Це явище багатоаспектне, яке розглядається як на теоретичному рівні, так і на практичному пов'язаному із вивченням системи і стандартів їх реалізації в цілому, а також найбільш важливих і фундаментальних із них [4].

Права людини є одним з видів прав, з поняттям яких пов'язані деякі сприятливі, позитивно оцінювані стани їх власника. З позиції однієї з двох альтернативних теорій право людина свобода рівність

- теорії волі права дають переваги волі їх власника над волею іншої сторони, що перебуває з ним у конфлікті, з позицій іншої теорії теорії інтересу права служать захистові чи здійсненню інтересів їх власника. При цьому теорія природного права вважає, що юридичні права є різновидом моральних прав, тоді як юридичний позитивізм розглядає їх як щось дуже відмінне від моральних прав.

В різні часи права людини вважалися "природними", "священними" і в цьому виражалося уявлення про самоцінність і їх безумовну значимість. Права людини наповнюють змістом суспільний простір, впливають на суспільні відносини. Іншими словами, права людини слугують необхідними умовами людського існування і взаємодії.

Вони перебувають у центрі політичного проекту сучасності, суть якого виражається у споконвічному і винятковому зв'язку влади і справедливості, тобто у такій організації публічної влади, щоб підпорядкованість її принципам справедливості не залишалася на розсуд можновладців.

Ідея прав людини має нормативно-критичний характер. Являючи собою "опосередковані принципи справедливості" і "моральні критерії, якими повинен керуватися правопорядок" [5], права людини не можуть розглядатися як лише одне з юридичних понять. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (моральної, правової, політичної) і є предметом філософсько-правового аналізу [6].

Слід розуміти, що права людини пройшли довгий історичний шлях від часу міфологічного та наївного їх усвідомлення до теоретико-наукового обґрунтування. За своїм смислом права людини, як вважають дослідники філософсько-правових проблем, окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тобто простір її особистісної автономії [7].

Однак права людини і право в цілому здобувають ще й позитивний смисл, вони самі виступають як сила, що наповнює змістом суспільний простір. Тільки завдяки праву як правам людини можливе включення людей, як атомів, у визначену систему відносин. Завдяки правам людини право виступає як умова участі кожного у суспільних справах. Отже, права людини слугують необхідними умовами людського існування та комунікації.

Смисл прав людини визначає їхній особливий статус як дополітичних, безумовно значимих і невід'ємних основ сучасної державності чи принципів легітимації. Це означає, що права людини розглядаються як незалежні стандарти, завдяки яким можуть критикуватися закони, діяльність уряду та інших політико-правових інститутів, тобто як критерії легітимації.

Класичні правопорядки знаходили форму своєї легітимації у різних конструкціях суспільного договору. Сучасні правопорядки мають іншу структуру і модус значимості легітимації, тому що вони ґрунтуються на суб'єктивних правах. Ці права надають правовій особі законне поле дій для задоволення своїх потреб та інтересів. Діючи в межах праводозволеного, людина звільняється від необхідності нести моральний звіт про свої дії, не зобов'язана надавати їм публічного виправдання. Тим самим розводяться мораль і право.

Основний принцип обґрунтування прав людини з антропологічних позицій виражається в такому девізі: "людина як людина повинна мати право". Це право вона повинна мати для того, щоб не загрузнути в трясовині повсякденності. При цьому вона повинна мати його як людина не як "богоподібна істота", не як "надлюдина", а саме як людина, а, отже, істота недосконала, "приземлена", що посідає середнє становище між "досконалістю добра" і "низькістю зла", між святим і звіром. Це право аж ніяк не забезпечує їй гарантований рух до нового, а лише не дозволяє опуститися нижче визначеної межі, за якою закінчується людське. Права людини мають антропологічну основу у внутрішній мірі прагнення людини до ризику і новацій, що полягає в прагненні зберегти себе, свою екзистенцію. У моральному плані це прагнення зберегти себе виявляється вищим, ніж досягти успіхів в освоєнні все нових і нових життєвих вершин.

Проблема першооснов прав людини є складним питанням. На сьогодні склалися дві загальні концепції першооснов прав людини. Перша з них у своїй основі має природно-правову традицію, відповідно до якої в основі прав людини лежить природа людини, тому джерело прав людини лежить поза державним розвитком права. Природно-правова доктрина ставить права людини вище держави, протистоїть тоталітарним домаганням з боку держави. Але треба мати на увазі, що не закріплені позитивно, вони є нечіткими та розмитими, що ускладнює ефективність механізму реалізації та гарантії прав.

Суть іншої позиції зводиться до традиції юридичного позитивізму та підкреслення такої характеристики права як встановленості та гарантованості державою, оскільки для юридичного позитивізму характерною є систематизація чинного права, а джерелом останнього та прав людини визнається держава, яка "дарує своїм громадянам права", стоїть вище суспільства і формує загальнообов'язкові закони. Такої точки зору дотримувався австрійский юрист Кельзен, вбачаючи в державі втілення правопорядку.

"Примирення" та поєднання двох протилежних позицій можливе в руслі феномену демократичної держави, що за суттю означає органічне включення прав людини у її організаційну структуру. Цікавим є факт, що Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Основні закони Австрії та ФРН позитивістську концепцію.

Слід відзначити, що на сучасному етапі фундаментальна філософсько-правова розробка прав людини та їх гарантій [8], а також конституційна практика пом'якшили значною мірою протистояння позитивістського та природно-правового підходів до проблеми прав людини. Основним завданням конституційної практики є знищення гніту та насилля держави щодо індивіда на основі конституційного закріплення прав людини. Позитивне закріплення природних прав людини є позитивною тенденцією, яка знімає протистояння цих доктрин, робить можливим адистанціювання юридичного позитивізму від соціальних та особистісних цінностей, а також унеможливлює незахищеність прав людини поза державним закріпленням.

"Каталогізація" прав людини теж має свою історію. За останні два століття людство пройшло шлях від єдиного права людини на життя (проголошуваного Гоббсом) до широкого спектра прав і свобод в економічній, політичній, правовій та культурній сферах. Сьогодні існує декілька підходів щодо визначення поняття права людини, до яких відносяться: "природні", "соціальні права", "культурні права", "основні права", "громадянські права", "конституційні права" (сукупність усіх вказаних прав правова наука називає "суб'єктивні права"). Традиційно в літературі виділяється чотири покоління прав людини. Можна вважати, що сьогодні основним призначенням прав людини є забезпечення соціальних можливостей. На сьогодні найважливішим призначенням прав людини можна вважати забезпечення соціальних можливостей, які законодавчо закріплені, для всебічної реалізації індивіда залежно від соціокультурного розвитку суспільства.

Сучасне розуміння права формується в руслі загальнотеоретичного (філософського, соціологічного) розуміння соціуму та особистості. І конституція, і права людини передбачають у руслі своєї дієвості наявність феномена індивідуалізації, в якому знаходять вираження формальні принципи свободи, справедливості та рівності. Сучасна концепція прав людини повинна базуватися на принципі, сформульованому І. Кантом "право людини повинно вважатися священним, яких би жертв це не варто було панівній владі". Ідея природного права є основою і початком тієї ліберальної традиції, яка супроводжує політико-правову історію Європи. Власне ліберальний проект виникає в площині взаємодії держави та особи, коли природно-правова доктрина стверджує домінанту особистості через "священність права".

Слід відзначити, що витоки уявлень щодо прав людини беруть свій початок із найдавніших часів людської історії, але довгий час вони не отримують належного розвитку в силу специфіки суспільного устрою ранньодержавних утворень. Права людини пройшли певний історичний шлях від часу міфологічного та наївного їх усвідомлення до філософсько-правового осмислення, теоретико-наукового обґрунтування та юридико-нормативного відображення.

Кожна країна, залежно від правосвідомості, правової культури, менталітету її народу, стану законодавства, висувала власні ідеї в галузі прав людини. Останні визначали особливості політико-правового світогляду народу, його самобутність. Ці ідеї запозичувалися іншими менш розвинутими країнами, які для покращання свого суспільного життя боролися за гуманізацію діючої правової системи, законодавства тощо.

Сучасний етап розвитку прав людини розпочався у ХХ ст., коли ідея прав людини отримала міжнародне втілення у Загальній декларації прав людини 1948 р., та в новітній історії, коли найбільш гостро постало питання визначення меж свободи індивіда і втручання держави в автономію людини. З різних позицій оцінюється сьогодні природа й сутність прав людини та характер взаємовідносин індивіда і держави.

У контексті розвитку світової думки щодо прав людини особливої актуальності набуває сьогодні перегляд, всебічне переосмислення політико-правової спадщини мислителів України з точки зору вихідних складових елементів ідеї прав людини ідеї свободи, ідеї рівності, ідеї справедливості. Їх втілення в реальність розглядалось упродовж багатьох століть у різних працях, присвячених проблемам реалізації прав народу (нації), а в сучасний період розвитку місцевого самоврядування, розбудові української суверенної і незалежної, демократичної, соціальної та правової держави.

У поєднанні методологічно-теоретичного і проблемного аналізу політико-правова спадщина України з прав людини ще не досить опрацьована вітчизняними вченими. Однак наявні окремі історичні дослідження з ідей прав людини в Україні, разом з новими науковими розробками, які з'явились в останнє десятиліття, певною мірою заповнюють існуючу прогалину у пізнанні історії розвитку українського народу, його правової культури. Ідея прав людини, народу, нації в Україні впродовж століть розвивалася і збагачувалася на ґрунті як власних правових традицій, так і запозичення правових ідей в інших народів. Це був процес довгого і складного пошуку засобів взаємодії індивіда в державно організованому суспільстві як із владою, так і між собою. Однак, незважаючи на поліваріантність підходів до ідеї прав людини у різних народів і в різні часи, сутність цієї інституції залишається незмінною, як незмінною залишається сама природа людини.

Основний принцип обґрунтування прав людини з антропологічних позицій виражається в тому, що людина як така має право, що не дозволяє їй опуститися нижче людського, тобто вони виступають показником і критерієм людського в людині. З іншого боку це дозволяє людині вступати у відносини і розвивати їх. Виходячи з того, що людина несе в собі позитивні і негативні природні характеристики і риси, виникає необхідність її прав. В процесі існування цих прав людина прагне берегти себе, свою екзистенцію. І в цьому виявляється фундаментальний антропологічний інтерес збереження людиною своєї екзистенції як умови існування, збереження свободи і власності як умови більш якісного виживання. Оскільки людина не одномірна, являє собою синтез природного і соціального, на неї не слід дивитися через призму однієї з цих позицій. Природне і соціальне тісно взаємодіють, взаємопроникають одне в одне, породжують безліч протиріч. Сутність людини проявляється в протиріччях, що мають місце між ними і це змушує шукати засоби їх розв'язання.

Таким чином, можна сказати, що головним людським прагненням є прагнення зберегти свою екзистенцію, своє Я. І це прагнення являє собою головний антропологічний інтерес. Як необхідна умова здійснення цього інтересу виступає вимога відмови від насильства. Реалізація цієї вимоги є мінімальною умовою, що робить людину людиною. Це означає вимогу визнання права іншого, його цінності і гідності.

Література

1. Філософія права: навчально-методичний посібник / О.О. Бандура, В.М. Вовк, М.В. Костицький та ін.; за ред. М.В. Костицького. К., С. 114-127.

2. Заінчковський М.Л. Права людини як новоєвропейський філософський та політико-правовий феномен: автореф. дис.... канд. філос. наук: 12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ України МВС України. К., 2003.

3. Гудима Д.А. Права людини: антрополого-методологічні засади дослідження: автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.12 / Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. Л., 2008.

4. Бігун В.С. Людина в праві: аксіологічний підхід: автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ України МВС України. К., 2004.

5. Гуренко М.М. Розвиток філософсько-правової думки про гарантії прав і свобод людини та громадянина: автореф. дис.... д-ра юрид. наук: 12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ України. К., 2004.

6. Грищук О.В. Людська гідність у праві: філософські проблеми. К., 2007.

7. Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критичекой философии права и государства. М., 1994. С. 289.

8. Заінчковський М.Л. Права людини як новоєвропейський філософський та політико-правовий феномен: автореф. дис.... канд. філос. наук: 12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ України МВС України. К., 2003.

9. Філософія права: навчальний посібник / за ред. О.Г. Данільяна. К., 2005. С. 194.

10. Гуренко М.М. Розвиток філософсько-правової думки про гарантії прав і свобод людини та громадянина: автореф. дис.... д-ра юрид. наук: Національна академія внутрішніх справ України. К., 2004.

Размещено на Allbest.ru