Взаємодія земств і органів селянського самоврядування в українських губерніях наприкінці XIX - на початку XX ст.

Размещено на http://allbest.ru

Взаємодія земств і органів селянського самоврядування в українських губерніях наприкінці XIX - на початку XX ст.

Носенко О.В.

В умовах становлення незалежної, економічно й політично самостійної України не тільки цікаво, але й потрібно звернутись до тих форм і методів діяльності органів місцевого самоврядування, які у свій час забезпечили швидкий розвиток усіх галузей місцевого господарства і сприяли як культурному, так і економічному піднесенню краю. Найбільш методологічно «корисним» щодо сучасності, з точки зору науковців, є дослідження діяльності органів самоврядування в період після скасування кріпосного права. Тоді, на українських землях, що входили до складу Російської імперії, було створено тричленну модель самоврядування, яка включала в себе земські, міські та селянські органи самоврядування.

Пошук на сучасному етапі оптимальної моделі місцевого самоврядування, яка повинна передбачати ефективну взаємодію різних його видів, актуалізує вивчення історичного досвіду взаємовідносин земських установ та органів селянського самоврядування наприкінці XIX - на початку XX ст. Земський Самоврядування Місцевий

З проблеми розвитку та діяльності земств певний інтерес викликають праці Б. Веселовського [1], Г. Герасименко [2], A.M. Гуза [3], О.І. Мармазової [4] тощо. Проте в них висвітлюються лише окремі аспекти з розглядуваної нами теми. Серед праць, присвячених проблемам селянського самоврядування, слід виділити роботу А. Бондаревського [5], в якій було зроблено важливий внесок у дослідження діяльності органів селянського самоврядування. Останні роки зростає інтерес дослідників до правових проблем розвитку місцевого самоврядування у пореформеній Російській імперії, наприклад дослідження М.Білоконя [6], Н.В. Петровської [7] тощо. Незважаючи на це, ґрунтовних досліджень, присвячених власне проблемі взаємодії органів селянського і земського самоврядування на сьогоднішній день практично немає. Відповідно, автор на основі вивчення архівних джерел та документальних матеріалів, робить спробу комплексно дослідити проблему взаємодії земських установ та органів селянського самоврядування в українських губерніях наприкінці XIX - на початку XX ст.

Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60 - 70-х pp. XX ст. Головним їхнім результатом стало введення органів місцевого самоврядування. Так, селянська реформа 1861 року, позбавив селян нагляду з боку поміщиків, призвела до виникнення елементів селянського самоврядування. У ст. 17. Положення про селян [8], вказувалося, що у відношенні господарському селяни з'єднуються в сільські громади, а для місцевого управління й суду - у волость. Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків, доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Компетенція сільського сходу була обмеженою. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді тощо. Органи волосного управління складалися з волосного сходу, волосного старшини і волосного селянського суду.

За Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 р. в Україні створювалися органи земського самоврядування [9,с.22-27]. Царизм здійснив спробу організації місцевого самоврядування. Земства не мали виконавчої влади. Сфера діяльності нових органів всестанового самоврядування була обмежена господарсько-культурними справами: освітою, охороною здоров'я, торгівлею, будівництвом та ін.

У відповідності з реформою в губерніях і повітах створювались виборні земські установи, які складалися з земських зборів і земської управи як виконавчого органу. Члени повітових земських зборів вибиралися на трьох виборчих з'їздах: повітових землевласників, міських виборців і виборців від сільських громад. Вибори членів («гласних») до земських зібрань відбувалися за куріальною системою з урахуванням майнового цензу. Виборці поділялися на три курії: землевласників, мешканців міст, представників від сільських громад. Перші дві курії обирали своїх представників до повітових зібрань на з'їзді землевласників повіту і на зборах міських власників. Для селян вибори були багатоступеневими. Сільські громади направляли своїх представників на волосні сходи, де обирали виборців на повітові з'їзди, які, в свою чергу, обирали членів повітових земських зібрань. Губернські земські зібрання обиралися членами повітових земських зібрань. До повітових земств обиралося від 10 до 96 гласних, до губернських -- від 15 до 100. Внаслідок застосування куріальної виборчої системи більшість обраних до земств гласних становили поміщики-дворяни, які займали провідне становище в органах самоврядування і спрямовували їх діяльність у своїх інтересах. В результаті перших виборів в повітові земства Лівобережної України дворяни складали 41,7 відсотка в числі обраних, духовенство -- 6,5, купці -- 10,4, селяни -- 38,4 відсотка.

Ще напередодні реформ члени редакційних комісій боялися зв'язати селянські громади і волості з майбутнім земським самоврядуванням, яке вже тоді передбачалося заснувати в повітах після скасування кріпосного права. З цим пов'язано і те, що органи волосного управління були організовані за становим принципом. Редакційні комісії не хотіли робити волость одиницею всесословной і разом з тим незалежною від повітових адміністративних властей. Політика уряду відносно сільського та волосного самоврядування є найкращим свідченням того, що воно вбачало безпосередній взаємозв'язок між селянським самоврядуванням та земськими законодавчим органами.

Управління процесом розвитку земств здійснювалося по ланцюжку «сільський схід - управа повіту», губернська земська управа. У сільську громаду об'єднувалися селяни, які мешкали в одному селищі або з декількох сіл, що користувалися спільними сільськогосподарськими угіддями. Декілька сільських громад складали волость з числом жителів чоловічої статі не менше 300 і не більше 2000. Сільська громада на свій розсуд могла обирати або призначати посадовців: збиральників податей, писарів, доглядачів хлібних магазинів, училищ, лікарень, лісових і польових сторожів. Розпорядним органом сільської громади був сільський схід. Сільський схід складався тільки з селян домогосподарів і виборних сільських посадовців. Очолював сільський сход староста. Функції сільського сходу були обмежені, головним чином адміністративно-господарськими питаннями.

Губернське і повітові земства приділяли велику увагу росту кількості сільських товариств. Зокрема, на початку 1914 р. в Бахмутському повіті Катеринославської губернії налічувалося 239 сільських товариств. Більшість сільських товариств повіту мали постійні додаткові доходи за результатами роботи своїх членів на залізниці, заводах, шахтах тощо. Ці засоби дозволяли витрачати сільським товариствам значні суми на вирішення соціальних проблем. На практиці було так, сільський схід домогосподарів складав, а потім відправляв вирок в повітову земську управу, в якому клопотав перед земством про відкриття в їх населеному пункті школи або ділянки фельдшера. Частину витрат сільське суспільство брало на себе.

Органи селянського самоврядування разом із земствами сприяли налагодженню регулярного поштового зв'язку, шляхів сполучення, слідкували за станом доріг, мостів, річок, громадських будівель на своїй території. Спільні дії земств та сільських громад значно вплинули на розвиток провідних галузей сільськогосподарського виробництва, сприяли розвитку мережі шкільної освіти, організації медичної допомоги населенню на селі. Багато господарських питань вирішувалося разом сільськими громадами та земствами.

Здійснення реформ у 60-ті роки XIX ст. призвело до підвищення рівня СІЛЬСЬКОГО господарства, що потребувало використання передових для свого часу засобів обробки землі, а також поширення сільськогосподарських знань серед населення. Таким чином, розуміючи важливість розвитку сільського господарства та поширення відповідних знань серед населення, і незважаючи на відсутність реальної допомоги з боку держави та брак коштів, земства спільно з органами селянського самоврядування намагалися, використовуючи усі свої можливості, відкривати сільськогосподарські школи, відділення, ферми, склади знарядь для розвитку землеробства. На це ж спрямовувалася організація бесід, консультацій, курсів для селян-господарників.

Привабливим засобом поширення сільськогосподарських знань стало влаштування бесід-читань у волосних або сільських правліннях та в будинках земських шкіл. Проведення бесід-читань сприяло пробудженню інтересу у населення до знань. На читаннях використовувалися наочні посібники: картини, таблиці, ілюстровані відомості, які торкалися обробки землі, добрив, визрівання різних видів сільськогосподарських рослин, використання машин тощо [10, арк. 1]. Народні читання проводилися агрономічною службою земств. Вони давали теоретичні знання і ставали, таким чином, основоположною ланкою у справі удосконалювання землеробства.

І хоча цих заходів було недостатньо для серйозного поліпшення стану у сільському господарстві, спільні дії земств та сільських громад сприяли розвитку провідних галузей сільськогосподарського виробництва. їх діяльність передбачала вирішення низки заходів, зокрема, створення повітових земських складів для знарядь та насіння, показових полів, сільгоспвиставок, сприяння розвитку кредитних товариств, залісенню пісків та зміцненню ярів, організації метеорологічних спостережень, утримання сільськогосподарських та інших організацій і установ, які мали відношення до сільського господарства тощо.

Земські склади сільськогосподарських знарядь постачали населенню сільгоспмашини та знаряддя високої якості як можна дешевше. Склади регулювали ціни на ринку і, таким чином, позбавляли можливості приватним підприємствам довільно піднімати ціни у врожайні роки, коли сільгоспмашини та знаряддя були дуже потрібні. Розпочавши роботу в більшості своїй на початку 1900-х pp. склади Харківського та Катеринославського земств стрімко збільшували свої обороти [11,с.49-51]. Як свідчать огляди Харківської, Катеринославської губерній, дякуючи діяльності земських складів, «майже всі сільські громади й приватні землевласники обзавелись плугами кращих систем, механічними сіялками, жниварськими машинами, віялками, сінокосарками й іншими вдосконаленими знаряддями» [12,с.4].

З метою покращення фінансування та збільшення чисельності закладів початкової освіти повітові земські управи почали залучати до цього сільські громади, їм надавалася невелика грошова допомога «для заохочення ініціативи». Створені таким чином навчальні заклади називалися громадсько-земськими. При цьому представники органів самоврядування попереджали селян, що «заохочення» є тимчасовими, поки останні самостійно не зможуть утримувати початкові школи. Завдання повітових земств повинне було полягати у тому, щоб вони лише допомагали сільським громадам у питанні забезпечення школами, головна ж турбота щодо будівництва й утримання шкіл повинна була покладатися на суспільство. Проте не всі сільські громади були в змозі утримувати громадські школи.

Результатом фінансування діяльності земств та сільських громад стало розширення мережі навчальних закладів в усіх українських губерніях. Зокрема, в 1871 р. в Харківській губернії було 382 народних школи, де навчалося 14985 хлопців та 1450 дівчат, що разом становило 16408 учнів. Крім того засновано 2 про гімназії: Старобільська та Сумська [13,арк.33-36]. Незважаючи на певні успіхи у розвитку освіти, наприкінці 60-х pp. XIX ст. кількість грамотних осіб серед селянського стану було всього 28422 тис., що становило близько 2,4% селян Харківської губернії, та близько 1,9% від всього населення, що потребувало подальших дій у розвитку освіти [14,арк. 5].

Таким чином, земство у другій половині 1860-х pp. обрало у фінансуванні початкової освіти шлях матеріальної допомоги сільським громадам. Саме на сільські громади був покладений основний фінансовий тягар. Найбільш яскравий приклад - фінансування шкіл Охтирського повіту Харківської губернії, в якому земство витрачало 23% шкільного бюджету, а інші 77 % витрат покладались на сільські громади. Лише у Старобільському повіті Харківської губернії земство взяло повністю на себе утримання початкової освіти, на що витрачало 44% освітнього бюджету. Отже, частина земств спромоглася повністю утримувати школи на земські кошти, інші земства спільно з сільськими громадами взяли на себе утримання шкіл.

Взаємодія земств і сільських громад по розвитку мережі шкільної освіти сприяла поступовому введенню загального навчання на підставі проектів, схвалених міністерством народної освіти. Вони отримували від казни допомогу в розмірі 360 крб. на одного вчителя і по 60 крб. на одного законовчителя. Однією з умов отримання земствами казенних субсидій була умова безкоштовності загального навчання, під якою визнавалася не лише відсутність будь-якої плати, яка стягується з учнів за навчання, а й вивільнення сільських громад від господарських витратна утримання сільських шкіл.

І це було цілком слушно, адже на початку XX ст. більшість земств практично повністю взяли на своє утримання початкові школи, без будь-якої участі сільських громад.

Земства сприяли організації медичної допомоги населенню на селі. Але досить часто їх коштів не вистачало на будівництво і утримування лікарень. Лікарні, побудовані у 80 - 90-х pp. XIX ст., які на час своєї появи в принципі задовольняли потреби населення, згодом, у зв'язку з швидким вдосконаленням рівня асептики, при якій необхідні були й операційні, і перев'язочні, і стерилізаційні приміщення, вже не могли відповідати новим завданням медичного обслуговування. Лікарні з розвиненою хірургічною діяльністю розширювалися за рахунок облаштування спеціальних хірургічних бараків, подекуди обладнаних завдяки земствам навіть рентгенівськими кабінетами. Проте, слід зазначити, досить часто на будівництво лікарень необхідні кошти виділяли сільські громади. Споруджені за подібних обставин медичні заклади не вважалися суто земськими і набували громадського земського статусу.

Інколи сільські громади утримували фельдшерів на свій рахунок чи спільно із земствами. Будучи на початку земської діяльності головною, а точніше - найпоширенішою формою надання населенню медичної допомоги, на початок XX століття фельдшери втратили своє переважаюче становище. Українські губернії не дуже залучалися до процесу багаторічної боротьби земської медицини з так званим «фельдшеризмом». Причина цього, ймовірно, полягала у тому, що діяльності молодшого медичного персоналу надавалося особливого значення й уваги, як з боку земств, так і сільських громад.

Діяльність земств щодо розширення мережі установ охорони здоров'я на селі викликала потребу в медичних працівниках. Земства сприяли тому, щоб вищу та середню медичну освіту здобули якомога більше людей. Медичну освіту можна було здобути на фельдшерських, акушерських курсах, в університетах, де існували медичні факультети тощо. Губернські, повітові земства призначали стипендії обдарованим дітям. Про призначення стипендії учням зазвичай клопотали сільські громади на прохання самих учнів чи їхніх батьків. Так, селянин С. Темрюки Маріупольського повіту Катеринославської губернії Дмитро Жулаєв звертався з проханням призначити стипендію його дочці Марині, учениці земської фельдшерської школи, через важке сімейне становище. Управа призначила допомогу в розмірі 75 крб. [15,арк.245-311].

Значну фінансову підтримку в кадровому питанні надавали сільські громади. Досить часто саме вони ставали на захист прав медичних працівників. Зазвичай, зобов'язувалися брати участь в оплаті праці медичного працівника, забезпечували лікарську дільницю амбулаторною приймальнею для хворих і надавали житло фахівцю. Інколи села поєднували свої зусилля і кошти та відкривали спільний медичний пункт. Так, Олександрівським сільським сходом Маріупольського повіту Катеринославської губернії в повітову управу було подане клопотання про відкриття земсько-громадського фельдшерського пункту в сусідньому С. Анадолі, при цьому обіцялося забезпечити його всім необхідним спільними зусиллями. Проте, відомі випадки й повної відмови від утримання лікарських чи фельдшерських дільниць. Так, Ново-Каракубський сільський схід ухвалив: «Утримання у селі земсько-громадської дільниці було непосильною розкішшю, тому що було багато витрачено на устаткування лікарської ділянки, будівлю приймальні і квартири для медичного персоналу, на ремонт школи і тому громада клопотала про перетворення земсько-громадської дільниці в земську лікарню з перенесенням витрат на рахунок Маріупольського повітового земства» [16,арк.8].

Заробітна платня медиків в різних повітах була неоднаковою, так як визначалася згідно фінансових можливостей земств і сільських громад. Приміром, у Бахмутському повіті Катеринославської губернії в період з 1870 р. до 1904 р. зарплата фельдшера збільшилася з 150 до 360 крб. щорічно [17,с.18]. У Катеринославській губернській лікарні з 1892 р. молодший фельдшер одержував 300 крб. щорічно , а старший - 500 крб. [18,с.30-45]. Таким чином, навіть у межах однієї губернії розміри жалування відрізнялися, на що впливала насамперед різна фінансова спроможність сільських громад та земств.

Розвиток земської статистики був би неможливий без взаємодії з органами селянського самоврядування. На початку діяльності земської статистики одиницями статистичного дослідження були цілі селища і сільські громади. Пізніше земські статистики усвідомили, що громада є конгломератом найрізноманітніших економічних груп селян, і тому треба пристосовувати цифрові дані саме до цих груп, беручи якусь ознаку, за якою можливо було визначити господарську самостійність дворища. Після цього одиницею дослідження став селянський двір. Виникли подвірні переписи, які стали головним засобом статистичного дослідження. Статистики почали ставити перед собою дві головні мети: вивчити типи селянських господарств та з'ясувати залежності між різними елементами селянського господарства, встановлюючи зв'язки між ознаками селянського двору. Головними ознаками двору в земській статистиці були: розмір землеволодіння, кількість робітників у сім'ї, кількість робочої худоби, розмір орендованої землі. Головним же методом обробки даних стало групування селянських дворів не лише за адміністративно-територіальним принципом, але й за економічними ознаками. Процес збирання статистичних даних харківські статистики зображували так: «Перш ніж збирати статистичні відомості з якогось повіту, статистичне бюро завжди займається обговоренням методів досліджень та розподілом між своїми членами функцій та обсягів роботу дослідженні» [19, арк.36-12].

Під час експедиційного обстеження в кожному з поселень через подвірний перепис збиралися найважливіші дані про кожне окреме господарство. Шляхом опитування як самих селян, так і інших місцевих мешканців, а також за допомогою вибірок з різних документів збиралися відомості про загальне господарсько-економічне становище кожного селища. Перш ніж розпочати перепис, задля орієнтовного знайомства з волостю у волосних правліннях земськими статистиками робилися вибірки з угод та договорів, громадських ухвал, рішень волосного суду, окладної та паспортної книг. Фіксувалося все, що характеризувало господарське життя населення, промисли, побутові риси, особливості у формах землеволодіння тощо.

Матеріали для поточної статистики збиралися за допомогою розсилання бланків або повідомлень кореспондентів. Прикладом першого засобу є збирання матеріалів для «Статистико-економічного огляду Катеринославської губернії» за 1897 р. Навесні 1898 р. були розіслані волосним правлінням, сільським старостам, землевласникам досліджуваних повітів бланки для збирання відомостей про посіви та врожай за 1897 рік. Бланки для сільських громад були складені за зразком бланків Калузького земського статистичного бюро. Управа пропонувала сільським старостам опитати кожного двадцятого господаря громади (1-го, 21-го й т. п.) згідно нумерації страхового або податкового списку, не полишаючи поза увагою й дворів, які зовсім не проводять сівби. Тобто, у якійсь мірі цей спосіб можна назвати «вибірково-бланковим». Бланки для землевласників були розіслані через волосні правління. Попередньо через правління були зібрані відомості про кількість землевласників по волостям, бо цих відомостей не мали ні губернські, ні більшість повітових управ. Заповнені бланки надсилалися до бюро через правління [20,с.12-13].

Таким чином, в XIX ст. статистичні бюро збирали сільськогосподарські відомості для поточної статистики виключно через сільські і волосні правління (для селянських земель), та від приватних власників (з приватного землеволодіння). Тільки на початку ХХ ст. збір поточних статистичних даних почав проводитися за допомогою добровільних кореспондентів з числа місцевих мешканців.

Отже, спільна діяльність органів селянського самоврядування та земств була плідною та сприяла розвитку освіти, медицини, статистики, різних галузей сільського господарства тощо. Проте селянське самоврядування не мало закінченої форми, на що неодноразово вказували представники громадськості, зокрема земства. Багато хто пропонував замінити селянське самоврядування введенням волосного земства - нижчої ступені земського самоврядування, що з одного боку підсилило б взаємозв'язок земства з селом, а з іншого - впорядкувало б справи в сільській місцевості.

Слід зазначити, що дослідниками ще не висвітлено в достатній мірі питання взаємовідносин між органами міського самоврядування, земствами й державною адміністрацією.

Список використаних джерел

1. Веселовский Б.Б. История земств за сорок лет: В 4 т. / Б.Б. Веселовский. - Спб., 1911.

2. Герасименко Г.А. Земское самоуправление в России / Г. А. Герасименко. -- М., 1990. -- 250 с.

3. Гуз А.М. Культурно-освітня діяльність земських установ на Україні (1864--1914): Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01./ А.М. Гуз. - K., 1997. - 217 с.

4. Мармазова О.І. Просвітницька діяльність земств в Україні (кін. XIX - поч. XX ст.): Дис.... канд. іст. наук. 07.00.01./ О.І. Мармазова. - Донецьк, 1998. - 214 с.

5. Бондаревський А. В. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 р. / А.В. Бондаревський. - K., 1961.

6. Білоконь М. В. Органи державного управління та місцеве самоврядування в Російській імперії у другій половині XIX ст. (на матеріалах Лівобережної України): історико-правове дослідження: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національний ун-т внутрішніх справ / М.В. Білоконь. - X., 2002. - 200 с.

7. Петровська Н.В. Сільське правління в Лівобережних губерніях Наддніпрянської України (друга половина XIX ст.) / Н.В. Петровська // Актуальні проблеми держави і права. - 2007. - Вип. 36. - С. 268-274.

8. Российское законодательство X-XX веков. Документы крестьянской реформы. - М., 1989.-Т.7.

9. Земские учреждения. Положение о губернских и уездных учреждениях. - М., 1866.

10. Державний архів Харківської області (далі - ДАХО). - Ф.304. - Оп.1. - Спр.2577.

11. Краткий сводный отчет по экономическим мероприятиям Мариупольского уездного земства Екатеринославской губернии за 1913 г. - Мариуполь, 1913. - 129 с.

12. Обзор Екатеринославской губернии за 1895 г. - Екатеринослав, 1896. - 342с.

13. ДАХО. - Ф.З. -Оп.234. -Спр.51.

14. ДАХО. - Ф.З. - Оп.239. - Спр.40.

15. Державний архів Донецької області. - Ф. 110. - On. I. - Спр.124.

16. Там само. - Ф.110. - Оп.1. - Спр.59.

17. Отчет Бахмутской уездной управы за 1912 г. - Бахмут, 1913.-218с.

18. Бутаков И. А. Исторический обзор Екатеринославской губернской больницы за 26 лет с 1867 по 1893 год / И. А. Бутаков. - Екатеринослав, 1894. - 174 с.

19. ДАХО. - Ф. 19. - Оп.1. - Спр. 146.

20. Статистико-экономический обзор Екатеринославской губернии за 1897 год. - Екатеринослав, 1898. - 80 с.

Размещено на Allbest.ru