Власність подружжя: проблеми правового регулювання та практики застосування

Размещено на http://www.allbest.ru

Власність подружжя: проблеми правового регулювання та практики застосування

Н.Безсмертна

Конституція України гарантує кожному громадянину право на отримання кваліфікованої допомоги (ст. 59). Поряд з іншими правовими інститутами реалізацію цього конституційного права громадян забезпечує нотаріат, предмет діяльності якого обмежений рамками безспір- ної цивільної юрисдикції.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про нотаріат" нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Нотаріат є інститутом, який забезпечує охорону та захист прав, законних інтересів фізичних та юридичних осіб за допомогою здійснення нотаріальних дій від імені держави. Діяльність нотаріату має спільне з діяльністю інших органів цивільної юрисдикції. Поряд з цим нотаріальна форма охорони та захисту відрізняється від інших форм [2, с. 95]. Особливість нотаріальної форми полягає в тому, що вона, як правило, попереджує порушення права. Як зазначає В. Аргунов, нотаріус оформлює волю суб'єктів угоди, суд та інші правоохоронні органи вирішують спори учасників правовідносин, які склалися в результаті угоди [1, с. 95].

Серед проваджень, що вчиняє нотаріус значну частку становлять провадження щодо нотаріального посвідчення правочинів, предметом яких є майно подружжя. Суттєве оновлення сімейного, цивільного законодавства України, яке зумовлено введенням в дію нових Сімейного та Цивільного кодексів, виявило в нотаріальній практиці деякі питання, що стосуються спільної власності подружжя, недостатньо урегульованими на законодавчому рівні.

Важлива увага інституту права власності подружжя завжди приділялася як в радянській, так і в сучасній юридичній літературі.

На теоретичному рівні проблемні питання цього інституту висвітлювалися вітчизняними вченими - прав- никами: О. Дзерою, І. Спасібо - Фадєєвою, І. Жилінко- вою та ін. Окремі аспекти здійснення права власності подружжя в нотаріальному процесі досліджувалися такими вітчизняними науковцями та практиками як: \С. Фурсою, Є. Фурсою, Л. Драгнєвіч, А. Єрух та ін.

Метою цієї статті є висвітлення актуальних практичних аспектів здійснення права власності подружжя в нотаріальному процесі.

Майнові відносини між подружжям врегульовані на сьогодні переважно Сімейним кодексом України, введеним в дію 1 січня 2004 р. (з наступними змінами). У окремих випадках можливе також субсидіарне застосування норм цивільного законодавства, що визначають, наприклад, умови дійсності правочинів, які укладаються між подружжям.

Сімейним кодексом встановлено принцип спільності придбаного в період шлюбу майна (за винятками, прямо встановленими законом). Згідно ст. 60 цього Кодексу встановлюється, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. Принцип спільності майна подружжя закріплювався ще в Сімейному кодексі УРСР 1926 р. Тому є підстави говорити про те, що цей принцип є випробуваний практичним досвідом і, з огляду на це, найбільш сприйнятним для регулювання подібних відносин. Варто зазначити, що в новому СК хоча і збережено презумпцію спільності майна, але закладено дещо інший підхід до співвідношення спільної та роздільної власності подружжя. Сімейним кодексом України право спільної сумісної власності поширюється також на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою.

Цінність суб'єктивних прав полягає в їх реальності, тобто можливості реального здійснення повноважень, які випливають із змісту того чи іншого конкретного суб'єктивного права. Будь-яке суб'єктивне право без можливості його здійснення стає фікцією. У кожному разі, коли реалізація права складна, передбачається правовий механізм його здійснення.

Зміст суб'єктивного права власності подружжя становлять правомочності володіння, користування та розпорядження. Дані правомочності лише юридично закріплюють можливість вчиняти певні дії, тому їх необхідно відмежовувати від конкретних дій, за допомогою яких вони реалізуються. Щоб стати реальністю, суб'єктивне право повинно бути виражене у активній, цілеспрямованій діяльності особи, а це залежить від тих можливостей, які у своєму внутрішньому змісті вказують на вибір певного числа варіантів дій, що й дозволяють їх носію досягти відповідних цілей.

Різниця між змістом суб'єктивного права і його здійсненням полягає перш за все у тому, що перше включає в себе лише можливу поведінку уповноваженої особи, тоді як здійснення права є зміст реальних, конкретних дій, пов'язаних із перетворенням цієї можливості в дійсність. Звідси випливає висновок, що співвідношення між поведінкою, яка утворює зміст суб'єктивного права, і поведінкою, яка становить зміст здійснення права, можна представити як співвідношення між можливістю і дійсністю. Проте, деякі автори ототожнюють суб'єктивне право і його здійснення. Так, Ц.Я. Ямполь- ська стверджує, що "суб'єктивне право - це належне даній особі реально існуюче право, до реалізації якого можна приступити негайно, чи яке уже знаходиться в стані реалізації" [9, с. 159]. На нашу думку із даною позицією не можна повністю погодитися, оскільки фактична поведінка виступає реалізованими можливостями, які складають зміст суб'єктивного права. Без здійснення реальних дій уповноважена особа не досягне певного реального блага та цінностей, і тим самим не зможе задовольнити свої потреби та інтереси.

Як відомо сімейним законодавством передбачається особливий порядок здійснення права власності подружжя, оскільки вступ в шлюб спричиняє для чоловіка і жінки виникнення у них відповідних додаткових майнових обов'язків. У юридичній літературі висловлюється також думка про те, розповсюдження режиму спільності майна та спеціальний порядок розпорядження таким майном зумовлює виникнення у власника добровільних обмежень щодо здіснення права власності в силу деяких юридичних фактів [3, с. 198], в нашому випадку вступ в шлюб.

Що стосується поняття майна як об'єкта спільної сумісної власності подружжя, то виходячи із аналізу ст. 61 Сімейного кодексу України, ним зокрема можуть бути:

будь-які речі, за винятком тих, що виключені з цивільного обігу;

заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу;

гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за договором, який укладено одним із подружжя в інтересах сім'ї;

речі для професійних занять, придбані за час шлюбу для одного з подружжя.

Разом з тим, незалежно від наявності шлюбу, кожен з подружжя може мати майно, яке належить на праві власності йому особисто. Сімейний кодекс таке майно називає особистою приватною власністю подружжя (гл. 7 СК України). У літературі цей термін визнають невдалим, оскільки в даному випадку Кодекс суперечить Конституції України, яка, як відомо, "не закріплює такого поняття як особиста приватна власність [5, с. 2]. Сімейний кодекс визначає, яке майно є роздільним і може належати кожному з подружжя:

майно, набуте одним із подружжя до шлюбу;

майно, набуте одним із подружжя за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

майно, набуте одним із подружжя за час шлюбу, але за кошти, які належали такому подружжю особисто.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка може бути й інше майно, визначене ст. 57 СК.

Сімейний кодекс виділяє ще один вид майна, яке придбане за спільні кошти та кошти, що належали одному з подружжя (ч. 7 ст. 57 СК). Відповідно до норм СК у частці, яка відповідає внеску одного з подружжя, майно належить йому на праві власності, в іншій частці - майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до вимог ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Вважаємо, що дана норма є основоположною при здійсненні подружжям права спільної власності. Особливості здійснення права власності подружжя зазначаються також в інших статтях Сімейного кодексу.

Згідно ст. 65 СК подружжя розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності за взаємною згодою. Більш того, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Законодавець у наведеній нормі передбачив так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договорів щодо відчуження спільного майна. Однак не можна не погодитися із твердженням, що встановивши таку презумпцію, законодавець не передбачив правових наслідків укладення угод одним з подружжя без згоди другого з подружжя, а також не встановив критеріїв, які слугували б підставою для висновку, щоб не вважати, що той з подружжя, який є учасником угоди, діяв за згодою другого з подружжя, і якими доказами має підтверджуватися відсутність такої згоди. Не знайшло це питання однозначного вирішення ні в юридичній літературі, ні в судовій практиці [8, с. 456]. Законом надається право дружині або чоловіку на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Вперше сімейне законодавство закріплює поняття дрібного побутового правочину, але не дає його визначення. Застосовуючи статтю 31 Цивільного кодексу можна зазначити, що дрібним побутовим правочином, який укладається одним із подружжя, є правочин, якщо він задовольняє побутові потреби подружжя та стосується предмета, який має невисоку вартість.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. На питання, яке саме майно слід відносити до цінного, ні Сімейний, ні Цивільний кодекси України не дають чіткої відповіді та не містять визначення критеріїв цінності майна. На думку А. Єрух, члена Комісії з аналізу, методології та прогнозування нотаріальної практики Української нотаріальної палати, нотаріус змушений самостійно орієнтуватися у ситуації, беручи до уваги не лише реальну вартість майна, але, мабуть, і матеріальний стан сім'ї, подружжя, якому таке майно належить [4, с. 8]. власність подружжя шлюб майно

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (ч.4 ст. 65ЦК). Аналіз ст. 65 СК дає підстави зробити висновок, що така згода подружжя викладається на окремому документі (заяві), а справжність підпису нотаріально засвідчено. Правильність зробленого висновку підтверджується п. 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3.03.2004 р. (далі - Інструкція), в якому зазначається, що "...справжність підпису на заяві другого з подружжя про згоду на укладення такої повинна бути засвідчена в нотаріальному порядку". Якщо в заяві другого з подружжя про згоду на відчуження спільного майна вказано, кому персонально (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи, найменування юридичної особи) він погоджується продати, подарувати, заставити тощо спільно набуте майно, чи вказано ціну продажу, інші умови укладення угоди, нотаріус при її посвідченні зобов'язаний перевірити додержання умов, зазначених у такій заяві. Недодержання умов, викладених у заяві, позбавляє її юридичної сили.

У тому разі, якщо з поданих нотаріусу документів неможливо встановити час і підстави набуття майна, що є предметом угоди, а чоловік чи дружина особи, на ім'я якої це майно зареєстровано, ухиляється від надання письмової згоди на його відчуження, то особа, на ім'я якої майно зареєстровано, може в порядку статті 84 Закону України "Про нотаріат" передати заяву своєму чоловікові чи дружині з пропозицією з'явитися до нотаріуса для визначення частки чоловіка (дружини) у цьому майні. Якщо він (вона) не з'явиться до нотаріуса у визначений строк і протягом місяця після одержання заяви не надішле своїх заперечень, нотаріус може посвідчити договір від імені чоловіка чи дружини, за ким відповідно до правовстановлювального документа лічиться це майно, без згоди другого із подружжя, якщо інше не встановлено договором між подружжям. Запропонований Інструкцію порядок у юридичній літературі викликає суттєві заперечення, оскільки такі дії нотаріуса виходять за межі наданих йому законом повноважень [7, с. 238]. Дійсно, якщо законом передбачена умова - наявність згоди іншого із подружжя на відчуження майна, що належить на праві сумісної власності, то за відсутності такої згоди нотаріус не може вчиняти юридичну дію. Але як бути в протилежному випадку, адже не з'явлення третьої особи до нотаріуса, позбавляє права особи на вільне розпорядження своєю часткою у майні. Порадити заявнику у таких випадках звертатися до суду для визначення у спільному майні його частки можливо, але це не завжди практично, оскільки значно затягнеться у часі вчинення відповідного правочину.

Аналіз норми ст. 65 СК дає можливість зробити висновок про те, що згода другого подружжя повинна вимагатися нотаріусом при посвідченні лише договорів, які укладаються одним із подружжя стосовно майна, що є об'єктом права спільної власності. Оскільки договором є дво- чи багатосторонні правочини, то нотаріус не повинен вимагати такої згоди при укладенні одним із подружжя односторонніх правочинів, наприклад, при видачі довіреностей.

Крім цього, дія ст.65 СК повинна розповсюджуватися на договори, які спрямовані на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності. Наукою цивільного права право розпорядження визнається як можливість власника визначати юридичну чи фактичну долю майна шляхом укладення різноманітних правочинів. Розпорядитися річчю можна її знищити, оскільки знищення за юридичною природою - це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. З огляду на це, ст. 65 СК не може застосовуватися, коли мова йде про право подружжя на користування майном, що є об'єктом їх власності.

У нотаріальній практиці непоодинокими є випадки, коли правочин щодо розпорядження об'єктом права спільної сумісної власності подружжя укладається через представника. За таких умов нотаріус перевіряє лише повноваження представника, діючи згідно норм Інструкції і позбавлений можливості встановити факт перебування відчужувача майна, який діє через представника, у шлюбі. У подібних випадках нотаріус не має підстав вимагати від відчужувача майна письмової згоди другого з подружжя, якщо навіть відчужував фактично перебуває у шлюбі, на укладення правочину, який потребує обов'язкового нотаріального посвідчення.

Проблемним питанням, що виникло в нотаріальній практиці, і зумовлене саме ст. 65 СК, є те, чи поширюється вказана норма на випадки придбання майна одним із подружжя? Іншими словами, чи потрібно при посвідченні договорів щодо придбання майна згоди дружини (чоловіка) набувача за договором. Дати відповідь на це питання можна лише, зробивши аналіз відповідних норм СК та ЦК. Згідно ст. 177 ЦК до об'єктів цивільних прав відносяться речі, гроші, цінні папери, інше майно (виділено мною Б.Н.). Таким чином, відповідно до цивільного законодавства гроші - це один із різновидів майна. Стаття 65 СК об'єктом права спільної сумісної власності визначає майно. З огляду на це, можна зробити висновок, що дія вказаної норми розповсюджується і на випадки розпорядження спільними грошовими коштами подружжя. Оскільки, придбання майна, по суті, є розпорядженням грошовими коштами, тому, вказана норма повинна поширюватися і на випадки придбання майна одним із подружжя.

Правочин щодо розпорядження майном, що подається для нотаріального посвідчення, може бути посвідчений нотаріусом без згоди другого з подружжя у разі, якщо з, договору, укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя.

Про перевірку цих обставин нотаріус робить відмітку на примірнику правочину, що залишається в справах державної нотаріальної контори (приватного нотаріуса), з посиланням на реквізити відповідних документів, якщо ці документи не приєднуються до примірника такого правочину.

Правочини щодо розпорядження майном можуть бути посвідчені без згоди другого з подружжя також у випадках коли останній не проживає за місцезнаходженням майна і місце проживання його невідоме. На підтвердження цієї обставини подається копія рішення суду, що набрало законної сили, про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім. На нашу думку, така позиція Інструкції є дещо не зовсім вірною. Адже безвісна відсутність громадянина не зумовлює виникнення у іншого подружжя права власності на все майно. За даних умов інший подружжя повинен мати лише право на виділення своєї частки із спільного майна в нотаріальному чи судовому порядку.

Подружжя як суб'єкт майнових відносин здійснює право спільної власності також через укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, та к і щодо майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. (ст. 64 СК). На практиці коло правочинів між подружжям не досить широке. Однак, оскільки між подружжям відповідно до закону можуть укладатися будь-які договори, то важливим є питання про форму таких договорів, на яке сімейне законодавство відповіді не дає. У літературі висловлюється думка про необхідність поширення на майнові угоди між подружжям положень цивільного законодавства [8, с. 461].

Відповідно до ч. 2 ст. 64 СК подружжя має право відчужити на користь другого з подружжя свою частку у праві спільної сумісної власності шляхом укладення певного договору, який може бути укладений без виділу цієї частки. Практична реалізація цієї норми в нотаріальному процесі може мати два варіанти.

Перший варіант. Для нотаріального посвідчення такого договору нотаріусу подаються ті ж документи, як і для звичайних договорів відчуження нерухомого майна, передбачені Інструкцією. Але на відміну від інших договорів відчуження нерухомого майна, цей договір буде невід'ємною частиною правовстановлюючого документу на нерухоме майно, частина якого відчужується, про що зазначається нотаріусом в тексті договору відчуження частки та, на нашу думку, необхідно зробити відмітку на правовстановлюючому документі про відчуження одним подружжя своєї частки на користь іншого.

Другий варіант. Документи ті ж, як і в першому варіанті, але посвідчений договір відчуження частки нерухомого майна, яке є спільною сумісною власністю буде ще одним правовстановлюючим документом на нерухоме майно. Відповідно, БТІ повинно зареєструвати право власності дружини на підставі двох правовстановлюючих документів. Дії нотаріуса ті ж, як і при посвідченні договорів відчуження частки нерухомого майна, тобто, із здійсненням відмітки на правовстановлюючому документі про відчуження частки, але з обов'язковим зазначенням сторін договору та статті 64 Сімейного кодексу України.

Крім цього, в тексті договору про відчуження частки нерухомого майна, яке є спільною сумісною власністю, повинно бути посилання на статтю 64 Сімейного кодексу України.

Ще хотілося б звернути увагу на одну проблему, яка виникає в нотаріальному процесі при здійсненні права власності подружжя, це на можливість укладення договорів з розпорядження спільним майном одним з подружжя, на якого виданий правовстановлюючий документ, у разі смерті іншого. Для нотаріального посвідчення договору відчужувач подає нотаріусу документи, передбачені Інструкцією, та свідоцтво про смерть, видану органом РАЦСу. На підставі поданих документів нотаріус вчиняє нотаріальне провадження щодо посвідчення такого договору. За даних умов відбувається ситуація, коли один із подружжя розпоряджається часткою померлого у спільному майні. Подібна ситуація виникає через те, що нотаріальне право передбачає видачу свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у випадках, коли обоє подружжя є живими, або коли один із подружжя помер, але за заявою іншого з подружжя. Відповідно до п. 241 Інструкції у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видане на половину спільного майна. У повідомленні, що надсилається спадкоємцям померлого, які прийняли спадщину, зазначається склад спільного майна подружжя, на частку якого другий з подружжя, що є живим, просить видати свідоцтво про право власності, а також роз'яснюється право звернення до суду у випадку оспорювання спадкоємцями майнових вимог того з подружжя, що залишився живим. Таким чином, реалізувати своє право на отримання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя може лише за життя, після смерті право на отримання свідоцтва має подружжя, який є живим.

Ситуація може ускладнитися тим, що на частку у спільному майні померлого подружжя можуть претендувати спадкоємці. Але нотаріус за даних умов позбавлений можливості дізнатися про цей факт. Виходом із даної ситуації може бути, наприклад, встановлення в Інструкції обов'язку нотаріусу звертатися до Єдиного реєстру заповітів та спадкових справ, Положення про який затверджено наказом Міністерства юстиції України від 17.10.2000 року для перевірки відсутності заповіту на таку частку або передбачити норму, згідно якої подружжя не має права розпоряджатися спільним майном у разі смерті іншого протягом 6 місяців з моменту відкриття спадщини. Внесення таких змін в більшій мірі сприятиме захисту майнових інтересів спадкоємців померлого подружжя.

Особливості здійснення права власності подружжя на роздільне майно передбачено ст. 59 Сімейного кодексу України. Той з подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним. Це означає, що він здійснює будь-які фактичні та юридичні дії щодо реалізації правомочностей володіння та користування: управляє майном, несе тягар утримання такого майна. Здійснюючи правомочності володіння та користування, власник зобов'язаний враховувати інтереси сім'ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина або чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним (ст. 59 СК). З 1 січня 2006 р. набув чинності Закон України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", ч. 4 ст. 12 якого встановлюється, що для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Право дітей на користування жилим приміщенням власника передбачено Законом України "Про охорону дитинства". Так відповідно до ч. 2 та ч. 3 ст. 18 Закону діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Право користування жилим будинком власника членами сім'ї передбачається також ст. 156 Житлового кодексу УРСР, згідно якої члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартирою), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї, якщо вони постійно проживають разом з власником і ведуть з ним спільне господарство. При цьому законодавець не визначає ні строку спільного проживання, ні умов ведення спільного домашнього господарства.

Право користування жилим приміщенням зберігається за даними особами і у випадках припинення сімейних відносин із власником жилого приміщення. Але за відсутності згоди про безоплатне користування помешканням колишній член сім'ї повинен вносити плату за користування помешканням і за комунальні послуги. Звичайно, що дані обставини обмежують власника при здійсненні ним права власності на належне йому жиле приміщення. Відповідно до ч. 1 ст. 405 Цивільного кодексу право користування членами сім'ї власника житла належить до речових прав, а саме сервітутних (особистий сервітут). Наукою цивільного права речове права розглядається як одне з істотних обтяжень права власності. Його сутність полягає в тому, що суб'єкт даного права має змогу користуватися чужою річчю.

Стаття 401 Цк України встановлено, що сервітут може бути встановлений щодо нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Тобто, якщо є можливість задовольнити потребу у користуванні майном в будь- якій іншій правовій формі (наприклад, укласти договір оренди) сервітут встановлюватися не може. Для особистого сервітуту, який встановлюється на користь певної, конкретно визначеної особи, діє інше правило, - сервітут встановлюється в силу спеціального положення закону (ст. 405 ЦК України), хоч би і була можливість задовольнити потребу суб'єкта сервітуту в інший спосіб.

Зокрема, наявність у члена сім'ї власника житла іншої можливості задоволення своїх потреб у житлі не може бути підставою для припинення права члена сім'ї на користування цим житлом, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 405 ЦК України. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Стосовно членів сім'ї - дітей, які не проживають та/або не зареєстровані, (тобто зняті з обліку за місцем проживання власника житла і отримали довідку про це) без поважних причин понад один рік, дія особистого сервітут не припиняється. Щодо них діє норма Сімейного кодексу, яка встановлює, що дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (ч. 2 ст. 3). Крім того, кодексом встановлено, що дитина, над якою встановлено опіку або піклування, та дитина, яка залишилася без піклування батьків і проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, має право на збереження права користування житлом, у якому вона раніше проживала (ст. 247, ст. 248 СК).

На даний час при укладанні одним із подружжя правочинів з нерухомим роздільним майном, нотаріус не має можливості перевірити наявність або відсутність сервітуту на таке майно, з огляду на це у літературі пропонується прискорити створення дієвої системи реєстрації речових прав та запровадження реєстру фізичних осіб, оскільки це надало б можливість перевірки наявності дітей у осіб, які вчиняють правочини щодо нерухомого майна, яким мають право користуватися діти [6 с. 9]. На нашу думку, до створення таких заходів для надання нотаріусу інформації про право користування дітьми нерухомим майном власника, повинна бути довідка про склад сім'ї, яка видається ЖЕКом при відчуженні квартири, а стосовно приватних будинків, то таким документом може бути будинкова книга.

Варто зазначити те, що діюче законодавство не зобов'язує нотаріуса здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей. Такий контроль при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла зобов'язані здійснювати органи опіки та піклування. Поряд із цим, відповідно до ст. 5 Закону України "Про нотаріат" нотаріус зобов'язаний сприяти громадянам, підприємствам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз'яснювати права і обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду. Це означає, що нотаріус зобов'язаний попередити одного із подружжя, який звернувся з проханням про посвідчення договору відчуження нерухомого майна, яке є його особистою приватною власністю, і не додав до пакету необхідних документів, які необхідні нотаріусу для вчинення нотаріального провадження, рішення органу опіки та піклування про те, що такий правочин на підставі ст. 224 ЦК є нікчемним. Правовими наслідками визнання правочину недійсним ст. 216 ЦК визнає двосторонню реституцію, тобто кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Крім того, якщо стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, то вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Підсумовуючи все вищевикладене слід відмітити, що:

оновлення сімейного, цивільного законодавства України, виявило в нотаріальній практиці деякі питання,що стосуються спільної власності подружжя, недостатньо урегульованими на законодавчому рівні;

здійснення права власності подружжя в нотаріальному процесі має свої особливості;

межі здійснення права власності подружжя, в основному, визначаються нормативними актами, проте можливі і добровільні обмеження, які нотаріус зобов'язаний враховувати при посвідченні правочинів, які подружжя укладає між собою, чи з третіми особами;

на часі постає питання вдосконалення процесуально-правового забезпечення здійснення права власності подружжя в нотаріальному процесі.

Література

Аргунов В. Каким быть нотариату в России? // Вестник МГУ: Серия: Право. - 1994. - № 2. 2. Грошева О. Нотаріальна і судова форма захисту суб'єктивних прав // Право України. - 2006. - № 1. 3. Дзера О. Розвиток права власності громадян в Україні. - К., 1996. 4. ЄрухА. Окремі питання щодо укладення право чинів із спільним майном подружжя // Нотаріат. - 2004. - № 5. 5. Жилінкова І. Правовий режим нерухомого роздільного майна подружжя // Нотаріат. - 2004. - № 12.

Кара В. Право користування житлом дітьми - членами сім'ї власника житла // Мала енциклопедія нотаріуса - 2006. - № 1(25). 7. Фурса С.Я. Нотаріальний процес: Теоретичні основи. - К., 2002. 8. Цивільне право України: Підручник / В. Боброва, А С. Довгерт та ін.; за ред. О.В. Дзери,

Н.С. Кузнєцової. - К., 2004. 9. Ямпольская Ц. О субъективных правах советских граждан и их гарантиях // Вопросы советского государственного права. - М.: Изд-во Академии наук СССР, 1959.

Размещено на Allbest.ru