Визнання вини як одна з умов застосування спрощених процедур

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВИЗНАННЯ ВИНИ ЯК ОДНА З УМОВ ЗАСТОСУВАННЯ СПРОЩЕНИХ ПРОЦЕДУР (порівняльно-правовий аналіз)

Юрій ГРОШЕВИЙ, Євген ПОВЗИК

вина визнання процедура спрощений

У сучасних умовах завдання кримінального судочинства не можна обмежувати притягненням особи, винної у вчиненні злочину, до кримінальної відповідальності та призначенням їй покарання. Адже важливою їх складовою є забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином потерпілому, поновлення прав, порушених у зв'язку з його вчиненням, врегулювання кримінально-правового конфлікту, обов'язковою умовою якого є визнання обвинуваченим своєї вини та здійснення ним певних дій, спрямованих на виконання завдань кримінального судочинства. Це можливо за умови запровадження спрощених і скорочених процедур, які є специфічними формами диференціації кримінально-процесуальної форми. Такі процедури наявні, зокрема, у законодавстві Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, держав Бенілюксу, Польщї, Чехії, Словаччини, Росії, США тощо.

Сутність, підстави й порядок спрощених і скорочених процедур, передбачених законодавством різних держав, досліджено у роботах А.Р. Бєлкіна, У. Бернама, Н.Ю. Волосової, С.І. Гірко, Л.В. Головка, М.Є. Григор'євої, А.П. Гуськової, К.Ф. Гуценка, В.В. Дорошкова, М.П. Дубовика, О.О. Житного, В.О. Коновалової, В.Л. Льовкіна, Ж.В. Мандриченко, А.В. Молдована, В.В. Молдо- вана, О.О. Ніколаєва, ТБ. Ніколаєнко, Т.П. Підю- кової, П.В. Прилуцького, П.В. Пушкаря, Ю.В. Сві- рідової, О.Є. Соловйової, П.Л. Степанова, Л.Т. Ульянової, Б.О. Філімонова, А.М. Ященка й інших.

Напередодні прийняття нового Кримінально- процесуального кодексу України проблема запровадження альтернатив кримінальному переслідуванню особливо актуальна. Тому доречно звернутися до наукового аналізу їх законодавчих моделей, відомих в інших країнах.

Так, у США функціонує відомий інститут «угоди про визнання вини», який є органічною та невід'ємною частиною американського кримінального процесу, що застосовується на практиці вже понад сто п'ятдесят років. Історично «угоди про визнання вини» отримали процесуальне закріплення в США у XIX столітті і від початку існували як правозастосовний захід (на кшталт медіації у Франції). Але згодом їх офіційно визнали законодавець і судді. У 1968-1970 роках Верховний суд США в низці рішень з конкретних справ указав на конституційність практики «угодпро визнання вини», фактично остаточно їх легалізувавши [1, 656].

Суть такої угоди полягає в тому, що обвинувачений під час пред'явлення йому обвинувачення у судовому засіданні обстоює власну позицію, яка викладена в заяві про визнання себе винним, невинним або про те, що він не заперечуватиме проти висунутого звинувачення (nolo contendere) [2, 466]. Це потрібно для того, аби роз'яснити обвинуваченому його обов'язки, а також встановити добровільність і усвідомлення прийнятих ним рішень. Суддя повинен переконатися, що обвинувачений визнає себе винним не через погрози, насильство чи інший незаконний вплив, та роз'яснити його права, у тому числі право на розгляд справи великим журі, право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги, право піддавати перехресному допиту свідків обвинувачення тощо [3, 152-154]. Результатом застосування такої процедури є акт суду, в якому зазначається, що заяву про визнання обвинуваченим себе винним зроблено добровільно, з повним розумінням висунутих проти нього звинувачень і можливих наслідків, а також те, що заява про визнання вини набирає чинності [4, 17]. Суддя зазвичай не бере участі в процесі переговорів щодо угоди. Питання про будь-які домовленості, які так чи інакше допоможуть вирішити справу, найчастіше обговорюють прокурор та обвинувачений.

Останнім часом угода про визнання вини стала об'єктом серйозної критики. Проте в деяких рішеннях Верховного суду США підтверджується правомірність угод про визнання вини як процедури, що відповідає конституційним вимогам. На нашу думку, слушним вбачається таке твердження американського юриста Уільяма Бернама: «Якби хоча б третина всіх обвинувачених у кримінальних справах реально наполягала на тому, щоб їх справи розглядалися в порядку повного судового розгляду, особливо за участю присяжних засідателів, то система кримінального правосуддя просто зруйнувалася б». Із 47 556 обвинувачених у кримінальних справах, засуджених у федеральних судах в 1995 році, 91,7% заявили про свою винуватість. Подібне співвідношення існує і в судах штатів [2, 465-466, 467-468]. Однак слушно зауважує й інший правозахисник Енн Ф. Джинджер: адвокати, судді та чиновники пенітенціарної системи виходять із суттєвого значення такої угоди між сторонами для продовження функціонування судової системи, і це пояснюється тим, що для розгляду справи кожного обвинуваченого в ідеальному судовому процесі необхідна достатня кількість суддів, залів для судових засідань і обвинувачів (не кажучи вже про платних адвокатів) [5, 182].

Окрім вказаної угоди, у США також є програми «виключення правопорушника з кримінального процесу», що можуть бути альтернативою кримінальному переслідуванню або застосовуватись на заміну позбавленню волі. Такі програми зазвичай поширюються на неповнолітніх правопорушників або на дорослих, які вперше скоїли злочин, вживають наркотичні засоби або зловживають спиртними напоями [2, 469].

Угода, укладена в англійському кримінальному процесі, майже не відрізняється від її американської моделі. Визнанню вини (guilty plea) приділяється особлива увага, їй надається таке саме процесуальне значення, як і визнанню позову відповідачем у цивільному процесі. Факт визнання обвинуваченим своєї вини виключає можливість розгляду справи за участю присяжних [6, 119, 129-130; 7, 41]. А питання про міру покарання вирішується за загальними правилами.

У Великій Британії також застосовують інститут «відстрочки покарання». Як альтернативу негайному винесенню вироку суддя має право застосувати відстрочку його «з метою дати можливість суду, визначаючи міру покарання, врахувати поведінку винного після засудження (включаючи у відповідних випадках компенсацію ним шкоди, завданої злочином) або будь-які зміни в його становищі». Відстрочка може бути надана тільки тоді, коли правопорушник дає на це згоду, і суд, враховуючи характер злочину, а також становище підсудного, вважає: так було б в інтересах правосуддя [8, 500, 521].

Набув також поширення заочний розгляд кримінальних справ, що допускається у випадку, коли підсудний визнає себе винним, а максимальне покарання не перевищує трьох місяців тюремного ув'язнення. Обвинувачений, отримавши наказ про явку до суду із зазначенням конкретних пунктів обвинувачення, має право визнати свою провину, повідомивши про це суд поштою, що звільняє його від участі в судовому розгляді (за недотримання таких умов неявка підсудного до суду без поважної причини може спричинити видання наказу про його арешт). Під час заочного розгляду справи суд за відсутності підсудного заслуховує обвинувача і розглядає запропоновані ним матеріали. Засуджений має право оскаржити судове рішення протягом двадцяти одного дня з моменту ознайомлення з його текстом. Подання скарги може призвести до анулювання заочного провадження. Якщо обвинувач знову висуває в суді своє звинувачення, то справу розглядають у звичайному порядку з викликом обвинуваченого [6, 148-149].

На досудових стадіях можливим також є інститут попередження, який виник у 70-ті роки XX століття. Як правило, виділяють три варіанти його реалізації:

- «неформальне попередження» (informal warning);

- «формальне попередження» (formal warning)

- «офіційне попередження» (official caution), яке на відміну від перших двох і є реальною правовою альтернативою кримінальному переслідуванню і особливою формою закінчення поліцейського розслідування. Воно полягає в тому, що поліція офіційно попереджає особу, яка скоїла злочин. У разі вчинення такою особою нового злочину суд, що розглядає справу, враховує це під час призначення покарання як попередню судимість. Вказана міра може заміняти кримінальне переслідування тільки за наявності кількох умов: а) поліція повинна достовірно встановити всі фактичні обставини справи; б) «чітке і таке, що не викликає сумнівів» визнання обвинуваченим своєї вини [9, 109-110].

Кримінально-процесуальне законодавство Франції має доволі специфічні форми диференціації порядку провадження у кримінальній справі. Всі французькі альтернативи кримінальному переслідуванню зведені в статтях 41¹-41³ Кримінально-процесуального кодексу Франції (КПК Франції).

Так, відповідно до ст. 41¹ КПК Франції прокурор перед тим, як прийняти рішення про порушення кримінального переслідування, має право:

- нагадати особі, яка підлягає кримінальному переслідуванню, про її обов'язки, передбачені законом;

- запропонувати їй звернутися до санітарної, соціальної чи професійної структури;

- запропонувати їй привести своє становище у відповідність до закону або підзаконних актів та відшкодувати завдану її діяннями шкоду;

- розпочати зі згоди сторін процедуру медіації між особою, яка підлягає кримінальному переслідуванню, і потерпілим. Цю статтю застосовують у будь-якій кримінальній справі, направлення відповідної пропозиції призупиняє сплив строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Також свобода оцінки прокурором доцільності кримінального переслідування (ст. 40 КПК Франції) призвела до широкого застосування інституту «умовної відмови в порушенні кримінального переслідування», що в кримінально- процесуальному законодавстві прямо не закріплений. Але «умовна відмова» як самостійна альтернатива кримінальному переслідуванню можлива лише у випадку, коли прокурор умовою звільнення обирає заходи, не передбачені ст. 41¹ КПК Франції.

«Штраф за угодою» (composition penale) - інститут, закріплений у статтях 412 і 413 КПК Франції, передбачає, що до прийняття рішення про порушення публічного позову у справах стосовно проступків, за які передбачено покарання не більше трьох років тюремного ув'язнення, прокурор має право запропонувати повнолітній особі, що визнала свою вину, вчинити такі дії або одну з них:

а) сплатити протягом року до державного бюджету встановлену законом грошову суму, але не більше половини штрафу, передбаченого за відповідне діяння як покарання; б) передати державі предмети, що були знаряддям злочину або отримані в його результаті; в) передати секретарю трибуналу великої інстанції свої водійські права або дозвіл на полювання строком до чотирьох місяців; г) безоплатно виконати роботу загальною тривалістю до шістдесяти годин у строк до шести місяців [10, 100-116].

Параграфом 153 а Кримінально-процесуального кодексу Німеччини (КПК Німеччини) передбачено так званий інститут die Auflagen und Wei- sungen. У ньому йдеться про те, що за згоди суду і обвинуваченого прокурор має право у справах про кримінальні проступки відмовитися від порушення публічного обвинувачення та одночасно покласти на обвинуваченого обов'язок або виконати певну роботу для залагодження спричиненої діянням шкоди, або сплатити грошову суму на користь суспільно корисної установи чи державної казни, виконати суспільно корисну роботу, надати відповідній особі (потерпілому) грошове утримання. Суд має право винести таке «компромісне» рішення до закінчення судового розгляду за обов'язкової згоди як прокурора, так і обвинуваченого [11, 82-83].

Що ж до окремих категорій кримінальних справ, то за деякими з них у Німеччині також існують спеціальні альтернативи кримінальному переслідуванню. Звертає на себе увагу передусім «альтернатива», передбачена § 37 Закону про наркотичні засоби (Betaubungsmittelgesetz) від 1 січня 1982 року. Прокурор має право у кримінальних справах, пов'язаних із наркотичними засобами, відмовитися від порушення публічного обвинувачення за двох умов: а) якщо обвинувачений добровільно погоджується пройти не менш ніж тримісячний курс лікування; б) якщо злочин передбачає покарання, що не перевищує двох років позбавлення волі. Остання обставина унеможливлює застосування даної альтернативи кримінальному переслідуванню у справах про злочини, пов'язані з торгівлею наркотиками, що більш ніж виправдано, враховуючи їх підвищену соціальну небезпеку [10, 162].

Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації (КПК РФ) містить подібні інститути. Зокрема, ним встановлено особливий порядок прийняття судового рішення за згоди обвинуваченого з пред'явленим йому обвинуваченням (глава 40 КПК РФ) та особливий порядок прийняття судового рішення при укладанні досудової угоди про співробітництво (глава 401 КПК РФ).

Процедура, закріплена в нормах глави 40 КПК РФ, передбачає визнання пред'явленого обвинувачення в повному обсязі; російський законодавець обмежує застосування глави 40 КПК РФ злочинами, покарання за які не перевищує десяти років позбавлення волі; остаточне рішення про застосування порядку, передбаченого вказаною главою, виносить суд, про що фіксується в обвинувальному вироку; застосування глави 40 забороняється за відсутності на це згоди особи, яка постраждала від злочину, на відміну від американської «угоди про визнання вини», де згода потерпілого не потрібна. Зважаючи на такий розгляд справи, обвинуваченому не може бути призначене покарання більше двох третин максимального терміну або розміру най- суворішого виду покарання, передбаченого за скоєння злочину [12, 52].

Мета особливого порядку прийняття судового рішення під час укладання досудової угоди про співробітництво полягає в стимулюванні позитивної посткримінальної поведінки обвинуваченого (підсудного). У цьому сенсі за своїм соціально-правовим призначенням такий порядок подібний до інституту дієвого каяття. Механізм дії інституту угоди про співробітництво відрізняється від інституту дієвого каяття: останній починає діяти після скоєння злочину, а інститут досудової угоди про співробітництво - лише після укладення такої угоди, відповідно, після визнання особи, яка скоїла злочин, підозрюваною або обвинуваченою [13, 14-15].

Законодавством України також передбачено певні спрощені та скорочені процедури, однією з умов яких є визнання обвинуваченим своєї вини, зокрема: інститут примирення потерпілого з особою, яка вчинила злочин (підсудним), що спричиняє відмову в порушенні кримінальної справи або її закриття суддею (ч. 1 ст. 27, ст. 251, ч. 3 ст. 282 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК України) у справах приватного обвинувачення, та звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим (ст. 8 КПК України, ст. 46 Кримінального кодексу України).

У проекті Кримінально-процесуального кодексу України, розробленому робочою групою з питань реформування кримінального судочинства (проект КПК України), яка створена відповідно до Указу Президента України від 17 серпня 2010 року № 820/2010, передбачено нові інститути, які стосуються укладення угод, а саме: угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим та угоди між прокурором і підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості.

Згідно з проектом КПК України ініціативу щодо укладання угод може виявити будь-яка сторона (потерпілий або підозрюваний, обвинувачений) у будь-який момент після повідомлення особі про підозру і до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку. Але неврегульова- ним залишається питання порядку та форми виявлення такої ініціативи. Якщо ж кримінальне провадження здійснюється стосовно кількох осіб, яких підозрюють чи обвинувачують, а згоди щодо укладення угоди досягнуто не з усіма, угода укладається з одним (кількома) підозрюваним (підозрюваними), обвинуваченим (обвинуваченими), кримінальне провадження стосовно особи виділяється в окреме провадження.

Якщо угоди укладено та затверджено вироком суду, він може бути оскаржений лише з таких підстав: для підозрюваного, обвинуваченого - з підстав призначення судом більш суворого покарання, ніж те, що узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; нероз'яснення йому наслідків укладення угоди; для прокурора - з підстав призначення судом менш суворого покарання, ніж те, що узгоджене сторонами угоди, та якщо угода відповідно до ст. 462 проекту КПК України не могла бути укладена; для потерпілого - з підстав призначення судом менш суворого покарання, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; нероз'яснення йому наслідків укладення угоди та позбавлення права вимагати в подальшому притягнення особи до кримінальної відповідальності за це кримінальне правопорушення та змінювати розмір вимог про відшкодування шкоди.

До затвердження угоди суд зобов'язаний переконатися, що її укладено добровільно, а не внаслідок застосування насильства, примусу, погроз, обіцянок чи за будь-яких інших не передбачених в ній обставин.

У разі невиконання угоди потерпілий або прокурор мають право звернутися до суду, який її затвердив, з клопотанням про скасування вироку, що може бути подане упродовж встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення відповідного кримінального правопорушення. Суд своєю ухвалою скасовує вирок, яким затверджена угода, якщо особа, звернувшись із таким клопотанням, доведе, що засуджений не виконав умови угоди. Ця ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку. Наслідком скасування вироку є призначення судового розгляду в загальному порядку або направлення матеріалів провадження для завершення досудового розслідування у випадку, якщо угода була ініційована на стадії досудового розслідування. На нашу думку, в проекті КПК України доцільно було б передбачити обов'язкове складання документа, що засвідчував би виконання умов угоди. Це забезпечило б прозорість процедури та її передбачуваність для сторін [14].

Список використаних джерел:

1. Лобойко Л.Н. Уголовно-процессуальное право: учеб. пособ.: курс лекций / Л.Н. Лобойко. - [2-е изд.]. - Х.: Одиссей. - 2008. - 672 с.

2. Бернам Уильям. Правовая система США / Уильям Бернам. - М.: Новая юстиция, 2006. - Вып. 3. - 1216 с.

3. Волосова Н.Ю. Уголовно-процессуальное законодательство США: общая характеристика, законодательство штатов, сравнительный анализ / Н.Ю. Волосова, О.В. Федорова. - М.: Юрлитинформ, 2008. - 264 с.

4. Махов В. Сделка о признании вины / В. Махов, М. Пешков // Российская юстиция. - 1998. - № 7. - С. 17.

5. Джинджер Енн Ф. Верховный суд и права человека в США / Енн Ф. Джинджер. - М.: Юридическая литература, 1981. - 392 с.

6. Гуценко Г.Ф. Уголовный процесс западных государств / Г.Ф. Гуценко, Л.В. Головко, Б.А. Филимонов. - [2-е изд., доп. и испр.]. - М.: Зерцало-М, 2002. - 528 с.

7. Петрухин И.Л. Судебная власть: контроль за расследованием преступлений / И.Л. Петрухин. - М.: ТК «Вел- би», Изд-во «Проспект», 2008. - 288 с.

8. Уолкер Рональд. Английская судебная система / Рональд Уолкер. - М.: Юридическая литература, 1980. - 631 с.

9. Гуценко Г.Ф. Уголовный процесс западных государств / Г.Ф. Гуценко, Л.В. Головко, Б.А. Филимонов. - М.: Зерцало-М, 2001. - 480 с.

10. Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве / Л.В. Головко. - СПб: Юридический центр Пресс, 2002. - 544 с.

11. The German code of criminal procedure: Original translation by Brian Duffett and Monika Ebinger, Coordinating Editor of the Translation Mrs. Mahdi. - Juris GmbH, SaarbrUcken, 2009. - 202 p.

12. Дубовик М.П. «Сделка о признании вины» и «особый порядок»: сравнительный анализ / М.П. Дубовик // Российская юстиция. - 2004. - № 4. - С. 52-53.

13. Звечаровский И. Юридическая природа института досудебного соглашения о сотрудничестве / И. Звечаровский // Законность. - 2009. - № 5. - С. 14-15.

14. Проект Кримінально-процесуального кодексу України: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.minjust.gov.Ua/0/35980

Размещено на Allbest.ru