Поняття та предмет екологічного права

14. Поняття та види екологічних прав громадян. Конституційні екологічні права громадян

Екологічні права громадян -- це закріплена в законі і гарантована правом сукупність юридичних можливостей та засобів, які дозволяють задовольняти потреби громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. За юридичною сутністю екологічні права можна поділити на: а) конституційні; б) встановлені в спеціальних законах, переважна більшість норм яких спрямована на регулювання тих чи інших за характером екологічних відносин чи пов'язаних з цим відносин; в) передбачені підзаконними нормативними актами та договорами. Екологічні права за формою реалізації поділяються на індивідуальні і колективні. Екологічні права також можна поділити залежно від захисту екологічних інтересів на екологічні майнові і особисті немайнові права. Екологічні права громадян у сфері охорони навколишнього природного середовища можна підрозділити на право: брати участь у заходах, що забезпечують раціональне використання природних об'єктів; громадських утворень у галузі екології; в обговоренні нормативних актів та інших заходів з метою запобігання негативним наслідкам; у проведенні екологічної експертизи тощо. Є й інші класифікації: поділ на галузеві та міжгалузеві екологічні права (залежно від суб'єктів реалізації)¹; на еколого-політичні, економічні, соціальні, культурні права (залежно від видів регульованих відносин). В Україні екологічні права належать до конституційних. Стаття 50 Конституції України закріпила право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. З метою забезпечення цього права кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Найбільш повний перелік екологічних прав громадян міститься у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», який уперше закріпив екологічні права та обов'язки громадян як правову категорію. Відповідно до ст. 9 закону кожен громадянин України має право на: безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище (право на екологічну безпеку); участь в обговоренні та на внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та місцевого самоврядування, юридичних осіб, які беруть участь у прийнятті рішень із цих питань (право на участь в обговоренні проектів екологічно значущихрішень); участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів; здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів; об'єднання в громадські природоохоронні формування; вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом (право на екологічну інформацію); участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та проведенні громадської екологічної експертизи; одержання екологічної освіти; подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище; Екологічні права громадян розглядаються й в іншому аспекті -- як суб'єктивні права, що становлять сукупність повноважень фізичних осіб у галузі екології. За таких умов екологічні права громадян -- це персоніфіковані права, які належать кожній фізичній особі. Слід розмежовувати екологічні права і екологічні інтереси, які не персоніфіковані й тому належать усім громадянам (суспільству). Екологічні права громадян розглядаються як забезпечені системою права юридичні можливості особи реалізувати у передбачених законодавством формах надані повноваження в галузі екології. Такі можливості випливають з мети та завдань екологічного законодавства. Екологічні інтереси -- це природні і соціально зумовлені потреби осіб у відповідній галузі, які випливають зі змісту норм екологічного законодавства. Вони задовольняються в процесі реалізації сукупності екологічних заходів: організаційних, технічних, економічних, превентивних та в процесі забезпечення екологічного порядку.

15. Право на безпечне для життя та здоров'я довкілля

Це право є одним з основних конституційних екологічних прав людини, яке називають правом на екологічну безпеки³. Суб'єктами цього права є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які перебувають на території України, а об'єктом -- навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів. Щоб таке середовище було безпечним для людини, воно має відповідати юридично встановленим критеріям. Йдеться, зокрема, про систему екологічних, санітарно-протиепідемічних та інших норм, нормативів, вимог, правил, заборон тощо. Екологічні нормативи становлять гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, розміщення в ньому відходів, рівні допустимого шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів. Санітарні та інші нормативи становлять гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому середовищі (воді, повітрі), гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє середовище, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування тощо. Іншою важливою характеристикою безпечного довкілля є раціональне використання природних ресурсів, додержання екологічних вимог у процесі природокористування, в тому числі додержання нормативів та лімітів використання природних ресурсів з урахуванням наукового обгрунтування узгодженості екологічних, економічних і соціальних інтересів і потреб суспільства та особи. Сприятливе навколишнє природне середовище означає також його здатність задовольняти естетичні, рекреаційні, оздоровчі, культурні, наукові та інші потреби людини, наявність видового та популяційного різноманіття тварин і рослин. Право на безпечне для життя та здоров'я довкілля -- одне з фундаментальних і всеохоплюючих прав людини і громадянина. В Україні додержання права на безпечне навколишнє природне середовище має забезпечуватися в межах здійснення державою її екологічної політики та природоохоронною діяльністю спеціально уповноважених державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських органів і організацій, природокористувачів на основі послідовного виконання правових, організаційних, технічних, економічних, наукових, виховних та інших заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. До компетенції державних органів у цій сфері законодавством віднесено: здійснення екологічного прогнозування і планування; розробка та затвердження екологічних стандартів та нормативів; організація здійснення екологічної експертизи; здійснення контролю та моніторингу навколишнього природного середовища; ведення державного обліку та кадастрів природних ресурсів, об'єктів, речовин, матеріалів, устаткування, що шкідливо впливають на стан навколишнього природного середовища, паспортизація екологічно небезпечних об'єктів; екологічне інформаційне забезпечення; видача дозволів на спеціальне використання природних ресурсів та на здійснення екологічно небезпечних видів діяльності; сертифікація харчових продуктів та продовольчої сировини тощо.

16. Право вільного доступу до інформації про стан довкілля

Одним із прав, що гарантовані у статті 50 Конституції України, є "право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена". Україною підписано так звану Орхуську конвенцію «Про доступ до інформації, участь громадськості в прийнятті рішень і доступ до правосуддя у питаннях, що стосуються довкілля». Ця конвенція надає громадянам, організаціям і державним органам право на доступ до будь-якої екологічної інформації. Також конвенція зобов'язує органи влади обговорювати усі рішення, які стосуються навколишнього середовища із зацікавленими громадянами. Думка і позиція громадян має враховуватися. Інформація - це задокументовані або публічно оголошені дані про події та явища, які відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Право на інформацію передбачає можливість вільного отримання, використання, поширення та зберігання необхідних для громадян відомостей. Екологічною інформацією є інформація про: Стан атмосфери, води, ґрунту, землі, ландшафту і природних об'єктів; Стан біологічного розмаїття та його компонентів, включаючи генетично змінені продукти; Фактори, такі як речовини, енергія, шум і випромінювання; Угоди, політику, законодавство, плани та програми в галузі навколишнього середовища; Аналіз затрат і результатів та припущення, використані в процесі прийняття рішень з екологічних питань; Стан здоров'я та безпеки людей, умови їхнього життя; Стан об'єктів культури та споруд, на які впливає навколишнє природне середовище. Термін вивчення запиту, надісланого вами складає 10 діб. Термін надання інформації - протягом одного місяця за загальним правилом (Закон України „Про інформацію”, статті 33). Є певна група видів інформації, у наданні якої не може бути відмовлено ні за яких обставин. Це інформація про: стихійні лиха; аварії та катастрофи, небезпечні природні явища; надзвичайні події, що загрожують безпеці громадян; стан здоров'я населення; якість харчових продуктів і предметів побуту; інформація про викиди, що стосується довкілля; про факти порушення прав людини, в тому числі і екологічних. Неприпустимим є віднесення екологічної інформації до секретної! У разі відмови у наданні інформації з екологічних питань необхідно оскаржувати цю відмову до вищого органу в порядку підлеглості або до суду. У наданні інформації може припускатися відстрочка, якщо документ не може бути надано у місячний термін, про що вам має бути надіслано спеціальне повідомлення. Проте не всю інформацію можна отримати. Так, інформація, визнана державною таємницею, матеріали слідства, інформація про особисте життя громадян та внутрівідомча кореспондеція не підлягають оприлюдненню і наданню громадянам.

17. Право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля

екологічний право довкілля

Це активне право особи реалізується шляхом звернення до суду з позовом до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди не лише здоров'ю, а й майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. Інколи в літературі таке право називають процесуальним. Підставою виникнення цього права є склад екологічного правопорушення, тобто: протиправність дії (бездіяльність); заподіяння шкоди такими діями (бездіяльністю) здоров'ю та/або майну громадян; причинний зв'язок між протиправними діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою; суб'єктивні ознаки правопорушення - вина у формі умислу чи необережності. Для осіб, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, вина може й не встановлюватися, якщо вони не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Про відшкодування шкоди здоров'ю громадян, заподіяної негативним впливом на навколишнє природне середовище, в юридичному значенні прийнято говорити з деякою мірою умовності. Більшість законів, які закріплюють таке право, містять норми бланкетного характеру. Тому з урахуванням прогалин у цій сфері законодавства, особливостей екологічної шкоди, що заподіюється здоров'ю людини (масштабності, латентності, невідтворюваності, віддаленості прояву тощо), в літературі визначається доцільним прийняття спеціального закону про відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю громадян несприятливим впливом навколишнього природного середовища. Відповідно до чинного законодавства шкода здоров'ю людини, яка спричинена несприятливим впливом навколишнього природного середовища, може бути відшкодована (компенсована) різними способами, в тому числі:

- оформленням листа тимчасової непрацездатності працівника у випадках захворювання, спричиненого забрудненням навколишнього середовища, в тому числі виробничого середовища;

- оформленням інвалідності з причин, пов'язаних з впливом на здоров'я людини несприятливого навколишнього природного середовища;

- наданням громадянам, які постраждали від несприятливого впливу забрудненого довкілля, заходів соціально-економічного захисту, пільг та компенсацій;

- страхуванням ризику заподіяння шкоди здоров'ю або майну громадян від забруднення навколишнього середовища;

- відшкодуванням шкоди здоров'ю та майну громадян за рішенням суду.

18. Гарантії екологічних прав громадян

Екологічні права громадян забезпечуються:

а) проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища;

б) обов'язком міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації народногосподарських об'єктів;

в) участю громадських об'єднань та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища;

г) здійсненням державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

д) компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

е) невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

є) створенням та функціонуванням мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації.

Діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством України.

19. Захист прав громадян України у галузі охорони навколишнього природного середовища

Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством. Ради, спеціально уповноважені державні органи управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів зобов'язані подавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності, враховувати їх пропозиції щодо поліпшення стану навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, залучати громадян до участі у вирішенні питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів. Порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України.

20. Обов'язки громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища

Загальні обов'язки громадян передбачені Законом України про охорону навколишнього природного середовищі: Берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства; Здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів та лімітів природо використання; Не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єкті; Вносити плату за спеціальне природо використання; Сплачувати штрафи за екологічні правопорушення Спеціальні обов'язки громадян передбачені системою екологічного законодавства та випливають із умов права власності на природні ресурси, природокористування і реалізації громадянами екологічно небезпечної діяльності. Екологічні обов'язки також можна поділити на майнові і немайнові. Обов'язки майнові: Своєчасно вносити плату за забруднення навколишнього природного середовища та понадлімітне використання природних ресурсів; Ефективно використовувати природні ресурси, здійснювати комплекс заходів щодо їх відновлення; Проводити заходи щодо попередження негативного впливу діяльності на стан навколишнього середовища (забруднення, засмічення, виснаження); Запроваджувати новітні технології, устаткування та методи діяльності спроможної негативно впливати на стан навколишнього природного середовища і здоров'я людей. Обов'язки немайнові: Одержувати дозволи на здійснення діяльності, спроможної негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, здоров'я людей; Передавати екологічно небезпечні об'єкти на екологічну експертизу; Дотримуватись висновків державної екологічної експертизи; Надавати органам екологічного контролю відомості про характер екологічно-небезпечної діяльності

21. Поняття права природокористування та його види

Право природокористування -- система юридичних норї і засобів, спрямованих на врегулювання відносин щоді ефективного використання, відновлення і охорони при родних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інтересів та законних пра суб'єктів природокористування. Найважливішими принципами природокористування є його цільовий характер, плановість і тривалість, ліцензування, врахування надзвичайного значення в житті суспільства і т. д. При цьому вирізняються такі групи природокористування, як право загального і спеціального використання землі, вод, лісів, надр, тваринного світу та інших природних ресурсів. Суб'єктами права загального користування природними ресурсами можуть бути, згідно з Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища", всі громадяни для задоволення найрізноманітніших потреб та інтересів. Воно здійснюється громадянами безкоштовно та безліцензійно, тобто для цього не треба відповідного дозволу уповноважених органів та осіб. Загальним є, наприклад, право використання парків, скверів, водоймищ, лісів, збирання дикорослих ягід, грибів, горіхів тощо. Похідним від загального природокористування є спеціальне використання природних ресурсів. На відміну від першого, це використання конкретних природних ресурсів здійснюється громадянами, підприємствами, установами та організаціями у випадках, коли відповідна, визначена в законодавстві, частина природних ресурсів передається їм для використання. Зазвичай така передача е коштовною і такою, що визначена в часі. Надання природних ресурсів відбувається на основі спеціальних дозволів - державних актів на право постійного користування, наприклад, землею, договорів оренди землі, лісорубських білетів та ордерів, ліцензій, мисливських карток і т. ін. Види права природокористування Залежно від підстави виникнення права природокористування виділяють: право загального природокористування; право спеціального природокористування. Залежно від об'єкти природокористування виділяють право: землекористування, надрокористування, водокористування, лісокористування, користування тваринним світом, користування рослинним світом нелісового походження, користування атмосферним повітрям в якості сировини основного виробництва, користування об'єктами природно-заповідного фонду

22. Загальне та спеціальне природокористування

Громадяни використовують природні ресурси для задоволення різних потреб та інтересів. Експлуатація землі, води, надр, лісів та інших природних об'єктів здійснюється в порядку загального і спеціального їх використання. Суб'єктами права загального користування природними ресурсами можуть бути, згідно із Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”, всі громадяни. Закон гарантує громадянам право на використання природних ресурсів для задоволення естетичних, оздоровчих, матеріальних та інших потреб. Це право здійснюється громадянами безкоштовно, без закріплення за ними певних природних ресурсів. Для його здійснення не потрібно відповідного дозволу уповноважених органів і осіб. Загальним є, наприклад, використання скверів, парків, водоймищ, лісів (збір дикорослих ягід, грибів, горіхів і т. д. ). На відміну від загального використання природних ресурсів, спеціальне природокористування здійснюється громадянами, підприємствами, установами і організаціями у випадках, коли певні природні ресурси у встановленому законодавством порядку надаються їм у володіння, користування чи в оренду. Природні ресурси для спеціального користування надаються на підставі спеціальних дозволів - державних актів на право володіння чи право постійного користування землею, лісорубських квитків, мисливських карток та інше. Спеціальне використання природних ресурсів для здійснення виробничої чи іншої діяльності можливе тільки за плату. Природокористувачам забороняється погіршувати стан об'єктів природи, заподіювати їй шкоду. Вони зобов'язані виконувати заходи щодо раціонального використання природних ресурсів, проводити природоохоронні і відновлювальні роботи, які спрямовані на збереження і покращання навколишнього природного середовища.

23. Основні функції управління в сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів

Змістом управління в галузі природокористування та охорони довкілля є комплекс функцій, які прийнято називати функціями управління. Разом з тим, функції складають зміст практичної діяльності з реалізації завдань і цілей управління В юридичній літературі існують різні точки зору стосовно поділу функцій управління у сфері природокористування та охорони довкілля на групи. Зокрема, розрізняють: а) організаційні (просторово-територіальний устрій об'єктів природи; облік природних ресурсів і ведення природоресурсових кадастрів; екологічне планування; екологічне прогнозування); б) попереджувально-охоронні (екологічний моніторинг; екологічна експертиза; екологічний контроль); в) інші (екологічна стандартизація і нормування; вирішення спорів в галузі охорони довкілля) функцій. Функції управління подіяють на загальні та спеціальні. До загальних функцій відносять планування і прогнозування, координація, організаційна діяльність, облік, екологічний контроль і нагляд. Спеціальних функцій управління в екологічній сфері значно більше. До них можна піднести стандартизацію та нормування, видачу ліцензій і лімітів на природокористування, екологічний моніторинг, екологічну інформацію, екологічну експертизу, ведення державних природоресурсових кадастрів, ведення Червоної книги України, розподіл і перерозподіл природних ресурсів тощо. Функції екологічного планування, прогнозування та програмування в екологічній сфері характеризують діяльність спеціально уповноважених на те органів з розробки й визначення показників і їх можливих змін у процесі використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища.

24. Поняття зміст та види управління в сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів

Під управлінням в галузі екології розуміють врегульовані правовими нормами суспільні відносини, в яких реалізується діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, спрямована на забезпечення ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки юридичними і фізичними особами, дотримання екологічного законодавства, попередження екологічних правопорушень та захист екологічних прав громадян. Відповідно розрізняють державне, самоврядне, громадське управління. В літературі можна також зустріти виділення управління на два види, такі як державне та відомче (галузеве). Загальнодержавне управління має територіальний характер. Воно розповсюджується на всіх природокористувачів і всі об'єкти природи в межах держави в цілому або певної адміністративно-територіальної одиниці. Відомче управління розповсюджує свої дії лише на певний об'єкт природи: землі, води, ліс тощо. Воно не пов'язане з адміністративно-територіальним розподілом, а розповсюджується на природокористування певним природним ресурсом, неззалежно від того на території якої області він знаходиться. Українське законодавство розрізняє державне та громадське управління. Хоча власне управлінську діяльність здійснюють лише державні органи. Окремими управлінськими повноваженнями на своїй території наділені також органи місцевого самоврядування, в першу чергу їх виконавчі органи. Щодо громадських організацій, окремих громадян, то тут доцільно вести мову про їх участь у здійсненні охорони довкілля , зокрема в управлінні охороною довкілля. Зміст управління в галузі охрони довкілля складається з низки взаємопов'язаних управлінських функцій, які поділяються на загальні (планування, прогнозування, координація, організаційна діяльність, облік, екологічний контроль і нагляд) та спеціальні (стандартизація і нормування, видача ліцензій і лімітів на природокористування, екологічний моніторинг, екологічна інформація, екологічна експертиза, ведення державних природоресурсних кадастрів, ведення Червоної книги України, розподіл і перерозподіл природних ресурсів тощо). Відповідно до завдань і напрямків діяльності до складу організаційної системи регулювання природоохоронних відносин можна віднести: на загальнодержавному рівні: Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; на територіальному (місцевому) рівні: органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації, територіальні підрозділи спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади в галузі охорони довкілля та забезпечення екологічної та радіаційної безпеки, громадян та громадські об'єднання .

25. Екологічне ліцензування

Екологічне ліцензування -- це діяльність уповноважених державних органів та органів місцевого самоврядування, пов 'язана із видачею ліцензій (дозволів) на природокористування або здійснення видів діяльності, що впливають або можуть вплинути на стан довкілля. З практичного погляду найбільше прикладне значення має такий критерій, як види діяльності, які підлягають ліцензуванню. У сфері регулювання екологічних відносин такою діяльністю є та, що: а) пов'язана зі спеціальним використанням природних ресурсів; б) стосується екологічних інтересів особи, держави та суспільства в цілому. Отже, до першої групи можна віднести: усі види діяльності щодо спеціального використання природних ресурсів: лісокористування, водокористування, надрокористування, користування атмосферним повітрям, об'єктами тваринного та рослинного світу тощо. До другої групи належать такі види діяльності: пов'язані з потенційною небезпекою для здоров'я людей. До таких видів діяльності віднесено: виробництво, переробку та реалізацію харчових продуктів та добавок; медикаментів, медичних імунобіологічних препаратів; предметів гігієни та санітари; косметично-парфюмерних виробів; алкогольних напоїв та тютюнових. виробів; товарів побутової хімії; а також комунально-побутове та медичне обслуговування населення; виховання та навчання дітей і підлітків, будь-які роботи з біологічними агентами та хімічними речовинами, джерелами іонізуючих та неіонізуючих випромінювань і радіоактивними речовинами. пов'язані з виробництвом, зберіганням, транспортуванням та реалізацією пестицидів і агрохімікатів; діяльність у сфері використання ядерної енергії та поводження з радіоактивними відходами; діяльність у сфері централізованого водопостачання та водовідведення діяльність у сфері поводження з відходами тощо.

26. Екологічне нормування та стандартизація

Екологічна стандартизація, нормування являє собою одне з найбільш ефективних засобів охорони природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. З його допомогою регулюється допустиме навантаження на екологічні системи і встановлюються межі впливу господарської діяльності на природне середовище. Стандарти якості - це єдині вимоги, правила, нормативи, які визначаються Державними органами до оцінки стану природного середовища і його окремих компонентів, до діяльності підприємств з метою охорони природи, раціонального використання її ресурсів, забезпечення оптимальної якості навколишнього природного середовища на основі поєднання екологічних та економічних інтересів суспільства. Стандарти поділяються: державні; галузеві; регіональні. Стандарти якості навколишнього природного середовища виконують такі функції: попереджувальна; заборонна; відновна; наказування; стимулювання. Основою екологічного нормування є розробка гранично допустимих концентрацій (ГДК), гранично допустимих викидів (ГДВ), тимчасово узгоджених викидів (ТУВ) і орієнтовно нешкідливих рівнів впливу (ОНРВ) забруднюючих речовин. Ці нормативи та норми регламентують якість навколишнього середовища і мають велике значення в організації охорони природи. Систему стандартів поділяють на систему основних і допоміжних стандартів. Основні - встановлюють вимоги, які відносяться до параметрів якості природних об'єктів в цілому. Допоміжні стандарти - встановлюють організаційні, правові, термінологічні передумови для розробки та функціонування основних стандартів. Вони є: стандарти екологічної технології; екологічно-організаційні; еколого-правові. Екологічні норми і правила орієнтовані на досягнення таких основних цілей: збереження і забезпечення нормального розвитку довкілля, тобто забезпечення природним об'єктам можливості відтворення середовища для життя людей і всього живого; збереження та відновлення ресурсів - захист якості і кількості природних ресурсів, або можливості їх відтворення; збереження генофонду і умов для його існування. Екологічні норми і правила мають відповідати певним вимогам, а саме: бути науково обґрунтованими; бути зрозумілими для спеціалістів і населення; доступними для контролю у процесі їх використання; диференційованими за цілями, регіонами, наслідками, впливами. Параметри і показники нормування охорони навколишнього середовища встановлюються системою державних стандартів по охороні природи. В даний час діє більш 100 різноманітних стандартів, які регламентують норми охорони атмосферного повітря, поверхневих і підземних вод, ґрунтів, геологічного середовища, лісових і інших угідь, водної і наземної флори, всіх видів фауни. Ряд норм екологічного контролю визначенні державним законодавством.

27. Екологічний моніторинг

Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування. Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:

екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;

розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів.

Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов'язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів. Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою Державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності. Суб'єктами Державної системи екологічного моніторингу довкілля, відповідальними за обов'язкове здійснення Державної програми екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують і обробляють дані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання і забезпечення якості природних ресурсів. Об'єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному і державному рівнях, які відповідно охоплюють:

території промислово-міських агломерацій, санітарно-захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових одиниць;

територію Автономної Республіки Крим та території областей України;

території промислово-економічних регіонів, басейнів великих річок та України в цілому.

28. Екологічний контроль

Важливою ланкою в забезпечені якості природного середовища є система екологічного контролю за його станом, яка включає: спостереження за станом навколишнього середовища і прогнозування змін; виявлення та оцінка джерел забруднення; попередження появи підвищених забруднень; дотримання діючих природоохоронних правил, вимог і норм на всіх етапах діяльності людини, яка пов'язана з змінами стану навколишнього середовища. Основні завдання екологічного контролю: формування інформаційної бази стану та змін навколишнього середовища, отримання необхідної повної достовірної інформації про вплив і стан природнього середовища, виявлення випадків шкідливих впливів на окремі компоненти чи природне середовище в цілому, профілактика понаднормативної екологічної шкоди і ін. Всі види екологічного контролю можна розглядати з двох точок зору. В одному випадку об'єктом контролю виступають шкідливі техногенні (або природні) впливи на природне середовище. При цьому необхідно визначити кількісні характеристики механічних, теплових, хімічних і інших впливів. В іншому випадку об'єктом екологічного контролю є безпосередньо природне середовище. При цьому, як правило, визначають якість окремих компонентів, чи комплексів природного середовища, використовуючи аналітичні методи вимірювання об'єму з метою виявлення складу і концентрації тих чи інших речовин, звичайно шкідливих. Отримані результати порівнюють з нормативами. Контроль за природним середовищем здійснюють державні органи та громадські організації. Державний контроль - це надвідомча контрольна діяльність компетентних органів держави, яка здійснюється ними по відношенню до всіх міністерств і відомств, підприємств і організацій незалежно від їх приналежності.

29. Екологічне інформаційне забезпечення

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, діяльність яких може негативно вплинути або впливає на стан навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людей, зобов'язані забезпечувати вільний доступ населення до інформації про стан навколишнього природного середовища. Екологічне інформаційне забезпечення здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом: а) підготовки спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України - опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет; б) щорічного інформування Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідних рад та населення про стан навколишнього природного середовища відповідних територій; в) систематичного інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров'я людей; г) негайного інформування про надзвичайні екологічні ситуації; ґ) передачі інформації, отриманої в результаті проведення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв'язків органам, уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації; д) забезпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівах та інших джерелах.

30. Система органів управління в екологічній сфері

За чинним законодавством організаційні структури із забезпечення екологічної безпеки функціонують на рівні органів законодавчої, виконавчої влади, місцевого самоврядування та спеціально уповноважених юрисдикційних правових структур. Відповідно до Концепції (основ державної політики) національної безпеки, схваленої постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. з метою формування збалансованої державної політики та ефективного проведення комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів у екологічній та інших сферах, створюється система забезпечення національної безпеки України, тобто організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та зобов'язаннями щодо захисту національних інтересів, які здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України. До таких суб'єктів, за цією Концепцією, належать Верховна Рада України, український народ як колективний суб'єкт, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, Національний банк України, міністерства та ін. центральні органи виконавчої влади, утворені відповідно до Конституції України (Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерство внутрішніх справ України тощо). Аналіз чинного законодавства та вивчення практики організації системи забезпечення екологічної безпеки дозволяє з наукових позицій виділити основні групи органів держави, форми їх правової організації та повноваження у галузі забезпечення екологічної безпеки: 1. Органи загальної компетенції, їх спеціалізовані структури та повноваження у сфері екологічної безпеки; 2. Органи спеціальної компетенції та їх повноваження у цій сфері; 3. Органи єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації.

31. Органи загальної компетенції та їх спеціалізовані структури

Конституція України (ст. 92) передбачає, що виключно законами визначаються, зокрема, питання екологічної безпеки, запроваджується режим зон надзвичайної екологічної ситуації. Правомірно, що до повноважень вищого законодавчого органу України - Верховної Ради України - належить законодавче регулювання вище наведених відносин, а також затвердження протягом 2 днів з часу звернення Президента України його указу про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації. Центральне місце у системі правового забезпечення екологічної безпеки належить Президенту України. На нього Конституцією покладається забезпечення державної незалежності, національної безпеки, здійснення керівництва у сфері національної безпеки у тому числі екологічної). Президент України оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням такого рішення ВР України, очолює Раду національної безпеки і оборони, яка створюється для координації питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Рада національної безпеки та оборони України, має повноваження щодо визначення основних напрямів стратегії національної, в тому числі екологічної, безпеки; здійснення нормотворчих робіт та практики застосування нормативно-правових актів; здійснення аналітично-інформаційної діяльності; координації та контролю. Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. У справі організації забезпечення екологічної безпеки важливу роль виконує Кабінет Міністрів України та його спеціально створені спеціалізовані функціональні структури. КМ України забезпечує розробку загальнодержавних і регіональних екологічних програм, регламентує порядок визначення плати та її граничних розмірів за користування природними ресурсами, ухвалює рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду, припиняє або забороняє діяльність підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності та підпорядкування в разі порушення ними вимог екологічного законодавства і виконує інші управлінські функції в галузі охорони навколишнього середовища. Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, призначена оперативно вирішувати питання, пов'язані із запобіганням надзвичайним ситуаціям та реагування на них, а також координації і контролю в цій сфері. Для оперативного вирішення питань екологічної безпеки при КМ України створено відділ з питань техногенної, екологічної, ядерної безпеки та природокористування. Комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій створено при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях. Так, у Київській міській державній адміністрації відповідні функції покладено на Управління з надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення, у Київській обласній державній адміністрації діє аналогічне за назвою управліня. Чільне місце у системі організаційно-правового забезпечення відводиться обласним та районним радам як повноважним представникам органів місцевого самоврядування, представницьким органам місцевого самоврядування - сільським, селищним і міським радам та їх виконавчим органам.

32. Органи спеціальної компетенції

До органів спеціальної надвідомчої компетенції в сфері екологічої безпеки можна віднести систему органів Міністерства екології та природних ресурсів, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах з захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи і Міністерства охорони здоров'я. На них покладаються переважно координуючі, організаційні, контрольні та інші виконавчо-розпорядчі функції, спеціальний надвідомчий характер яких надає їм прерогативу реалізації цього напряму державної екологічної політики. Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінекоресурсів України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Це провідний орган у системі центральних та ін. органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів і, зокрема, екологічної, ядерної, радіаційної безпеки. Повноваження Мінекоресурсів України визначаються відповідним Положенням. Для виконання відповідних функцій і повноважень при Мінекоресурсів України створено спеціальні структурні підрозділи - Департамент екологічної безпеки, у складі якого функціонують Управління екологічної експертизи та оцінки впливу на довкілля, управління відходів, управління екологічної безпеки хімічних речовин. У той же час Мінекоресурсів України здійснює свої повноваження через підпорядковану йому систему органів - Державну екологічну інспекцію, Державний комітет АР Крим по охороні навколишнього природного середовища і природних ресурсів, державні управління екології та природних ресурсів в областях, містах Києві та Севастополі, Державну інспекцію по охороні Азовського моря і Державну інспекцію по охороні Чорного моря, які реалізують аналогічні функції на відповідному адміністративно-територіальному та басейновому рівнях у межах наданої їм юрисдикції в сфері забезпечення екологічної безпеки. Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи є центральним органом державної виконавчої влади, що забезпечує втілення у життя державної політики щодо захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, запобігання їм та реагування на них, ліквідації їх наслідків і наслідків Чорнобильської катастрофи. МНС координує діяльність міністерств, ін. центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів АР Крим, місцевих державних адміністрацій, підприємств, установ, організацій усіх форм власності з вирішення проблем захисту населення та території від надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків, керує діяльністю органів управління, штабів військової, цивільної оборони і підпорядкованих спеціальних формувань, а також роботами, пов'язаними з формуванням, реалізацією єдиної науково-технічної політики у сфері створення та впровадження сучасних інформаційних технологій, банків даних з проблем захисту населення, територій від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи тощо. На адміністративно-територіальному рівні МНС має систему відповідних управлінь та відділів, які утворюються за розпорядженням голів відповідних держадміністрацій, йому підпорядковуються і діють на підставі положень про них, а отже є їх структурними підрозділами. Деякі функції у сфері забезпечення екологічної безпеки реалізуються Міністерством охорони здоров'я України - центральним органом виконавчої влади, щодо забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення.