Право громадян на зайнятість та форми його реалізації в умовах становлення ринкової економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

УДК 349.2

Право громадян на зайнятість та форми його реалізації в умовах становлення ринкової економіки

Спеціальність 12.00.05 - трудове право; право соціального забезпечення

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Маркіна Тетяна Георгіївна

Харків 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться 31 березня 2000 р. о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д64.086.03 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, за адресою: 62424, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 62424, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

Автореферат розісланий 26 лютого 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради П.І. Жигалкін

зайнятість право безробітний

АНОТАЦІЯ

Маркіна Т.Г. Право громадян на зайнятість і форми його реалізації в умовах становлення ринкової економіки. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.05 - трудове право; право соціального забезпечення.

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 2000.

Рукопис є дослідженням на монографічному рівні питань ефективності функціонування механізму правового регулювання відносин зайнятості, що включає правотворчу, правозастосувальну і правоохоронну діяльність відповідних державних і недержавних органів.

У роботі, з урахуванням положень Конституції України, проаналізовано зміст, основні напрямки і форми державно-правової політики у сфері зайнятості населення в умовах становлення ринкової економіки, рівень і обсяг її законодавчого забезпечення.

Сформульовані пропозиції щодо удосконалення відносин зайнятості, запропоновані зміни до окремих статей КЗпП і Закону України “Про зайнятість населення”, нові статті до цих законів.

Ключові слова: право на працю, право на зайнятість, правовий статус безробітного, правове регулювання зайнятості, правові гарантії зайнятості, державна служба зайнятості.

АННОТАЦИЯ

Маркина Т.Г. Право граждан на занятость и формы его реализации в условиях становления рыночной экономики. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.05 - трудовое право; право социального обеспечения.

Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, Харьков, 2000.

Рукопись является исследованием на монографическом уровне вопросов эффективности функционирования механизма правового регулирования отношений занятости и на основании этого разработаны конкретные предложения по совершенствованию правотворческой и правоприменительной деятельности соответствующих государственных и негосударственных органов в сфере занятости.

В работе с учетом положений Конституции Украины проанализировано содержание, основные направления и формы государственно-правовой политики в сфере занятости населения в условиях становления рыночной экономики, уровень и объем ее законодательного обеспечения.

Проведен методологический анализ права на труд как предпосылки права на занятость; сформулирована позиция автора в отношении особенностей понятий “право на труд” и “право на занятость”. Эти категории хотя и взаимосвязанные, но различные по содержанию и характерным особенностям. Между ними нет обязательной сопряженности, но они и не конкурируют друг с другом. Раскрыто содержание, дано определение и характеристика понятий “занятость”, “занятые граждане”, “безработные”, “частично безработные”, “добровольно незанятый”, “подходящая работа”, “способный (готовый) приступить к труду”, “обоснованный отказ в приеме на работу”, “необоснованный отказ в приеме на работу”, и другим юридическим категориям.

Проанализированы основные элементы и признаки правового статуса безработного лица. Признание незанятого гражданина безработным имеет важное юридическое значение, поскольку у него возникает субъективное право на содействие со стороны государственной службы занятости в трудоустройстве на подходящую работу и на социальные гарантии и компенсации, предусмотренные законодательством Украины для этой категории граждан.

С позиции трудового права автор определяет трудоустройство как важнейший элемент в системе занятости в новых экономических условиях, который призван решать задания в данной сфере: помогать гражданам в правильном выборе места, времени и формы реализации права на труд и права на выбор вида занятости; совершенствовать правовую защищенность граждан в сфере занятости; содействовать работодателю независимо от форы собственности в обеспечении необходимыми кадрами и т.д.

Поскольку в системе трудоустраивающих органов центральное место принадлежит государственной службе занятости, автор анализирует эффективность функционирования этой службы, пути ее совершенствования.

В диссертации рассматриваются такие виды трудоустройства: самостоятельное трудоустройство работников, которые потеряли работу; направление в счет установленных квот на предприятиях, в учреждениях, организациях. Отдельно рассматривается трудоустройство женщин, которые имеют детей.

Сформулированы предложения в отношении совершенствования отношений занятости, предложены изменения к отдельным статьям КЗоТ и Закону Украины “О занятости населения”, новые статьи к этим законам. В частности, в отношении установления дополнительных гарантий не только при трудоустройстве, но и при увольнении для наиболее незащищенных в социально-правовом отношении лиц, молодежи, женщин, которые имеют детей возрастом до шести лет, одиноких матерей, которые имеют детей возрастом до четырнадцати лет или ребенка-инвалида, лиц, предпенсионного возраста и др.

Ключевые слова: право на труд, право на занятость, правовой статус безработного, правовое регулирование занятости, правовые гарантии занятости, государственная служба занятости.

SUMMARY

Markina T.G. Citizens' Right of Employment and Forms of its Realization in Terms of the Foundation and Development of the Market Economy. _ Memo.

Thesis towards the degree of Candidate of Law, specialty 12.00.05. - Labor Law; Law of social security.

National Academy of Law of Ukraine named after Yaroslav Mudry, Kharkiv, 2000.

The memo is the monographic scientific research which deals with the problem regarding the efficacy of functioning of the legal environment of the employment relations. This mechanism includes law-making, law-applying and law-guarding activity of the corresponding state and public bodies.

Taking into account regulations of the Constitution of Ukraine the content, main directions and forms of the state legal policy in the sphere of the citizens' employment in terms of foundation and development of the market economy have been analysed.

The level and the volume of the legal environment of employment have also been analysed.

The thesis contains suggestions of the improvement of law-making, law-applying and law-enforcing activity in the sphere of the employment relations. The author offers modifications to some articles of the Labor Code and of the Law of Ukraine “About the Citizens' Employment”, new articles to these laws.

Key words: right to work, right of employment, legal status of the unemployed, legal regulation of the employment, legal guarantees of the employment, the state employment service.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах становлення ринкової економіки, формування приватної власності, ринку праці особливої уваги набуває створення належних правових, економічних і соціальних передумов зайнятості населення як основи для реалізації права на працю. Це пов'язано передусім з тим, що процес переходу від планової економіки до ринкової, що відбувається в Україні, викликав низку гострих соціально-економічних проблем, вирішення яких потребує кардинальної зміни багатьох традиційних уявлень про зайнятість населення, форми і механізм сприяння їй.

Економічні реформи не тільки не розв'язали, а, навпаки, надзвичайно загострили проблему зайнятості за рахунок поширення безробіття і серйозних труднощів, які виникли у процесі працевлаштування багатьох громадян нашої країни. У зв'язку з цим зростає роль держави як гаранта зайнятості населення, що, в свою чергу, вимагає найактивнішого і водночас послідовного, оперативного і, звичайно, своєчасного застосування фінансово-економічних і правових важелів та інструментів, широкого розвитку в цілому правової науки, її інститутів, у тому числі й інститутів трудового права.

Ефективна реалізація державою цієї соціальної функції можлива лише за умов постійного дослідження ефективності функціонування правового механізму регулювання процесу зайнятості населення, що дасть можливість виявити ті сегменти відносин зайнятості, які не врегульовані чи в недостатній мірі врегульовані чинним законодавством. Адже для вирішення проблеми зайнятості населення необхідні нові нетрадиційні підходи і принципово інші правові, соціально-економічні, організаційні умови. І все це можливе лише з урахуванням результатів наукових досліджень правотворчої, правозастосувальної і правоохоронної діяльності відповідних державних і недержавних органів у сфері відносин зайнятості.

Слід зазначити, що деякі проблеми, пов'язані з правовим регулюванням відносин зайнятості, в певній мірі піддавалися науковим розробкам. Зокрема, до висвітлення різних аспектів цієї проблеми звертались такі дослідники як В.С. Венедиктов, О.М. Волкова, І.В. Зуб, С.О. Іванов, Р.І. Кондрат'ьєв, Ю.П. Орловський, О.С. Пашков, З.К. Симорот, П.Р. Стависький, Н.П. Стадник, К.П. Уржинський, Н.М. Хуторян та ін. У працях цих авторів розглядаються методологічні і теоретичні засади правового регулювання підготовки, розподілу та використання кадрів, висвітлюються питання працевлаштування, форми зайнятості.

З прийняттям нової Конституції України, створенням національної правової бази для регулювання суспільних відносин помітно активізувалась науково-дослідна робота юристів з названої проблематики, про що свідчать публікації у наукових журналах і матеріали наукових конференцій. Зміст права на працю в умовах ринкової економіки, проблеми його реалізації, роль державної служби зайнятості як інструменту соціального захисту населення знайшли своє відображення у статтях і виступах на конференціях таких науковців як А. Грабелько, А. Комаренко, І.М. Львовська, О.Г. Огородник, Л.В. Самарай та ін.

Свідченням уваги українських юристів до вивчення правових аспектів зайнятості є дисертація А.Ю. Бабаскіна “Актуальні проблеми правового регулювання зайнятості населення в Україні”, яка була захищена в березні 1997 року в Київському державному університеті. В цій роботі автор досліджує деякі аспекти цієї проблеми, аналізує стан зайнятості окремих категорій населення, обгрунтовує необхідність і доцільність розвитку трудової міграції молоді України за її межі. Проте поза увагою автора лишились питання саме теоретико-методологічного обгрунтування відносин зайнятості як різновиду суспільних відносин.

Разом з тим, слід також взяти до уваги й те, що відбувається безперервний процес набуття чинності основоположних законів, які становлять юридичну базу для вирішення проблеми зайнятості населення нашої країни. У зв'язку з цим існує проблема постійного дослідження як ефективності прийнятих законів з точки зору їх відповідності суспільним відносинам у сфері зайнятості, так і правозастосувальної практики.

Актуальність проблеми зайнятості, наукове та практичне значення обумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана на кафедрі трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого у відповідності з комплексно-цільовою програмою № 0186.0.070864 “Проблеми удосконалення гарантій права на працю в умовах ринкової економіки на 1996-2000 роки.”

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є аналіз ефективності функціонування правового регулювання відносин зайнятості і розробка конкретних пропозицій щодо вдосконалення правотворчої, правозастосувальної і правоохоронної діяльності відповідних державних і недержавних органів у сфері зайнятості.

Для досягнення цієї мети вирішувались такі основні задачі:

здійснити теоретико-методологічний аналіз права на працю як передумови права на зайнятість;

проаналізувати співвідношення права на працю і права на зайнятість;

з'ясувати зміст, дати визначення і характеристику понять “зайнятість”, “зайняті громадяни”, “безробітні”, ”підходяща робота” як юридичних категорій;

визначити сутність гарантій реалізації права громадян на зайнятість;

проаналізувати складові і ознаки правового статусу безробітного як юридичної категорії;

проаналізувати стан зайнятості населення України в умовах становлення ринкової економіки, конституційного визнання приватної власності і свободи підприємництва з точки зору реалізації права індивіда на працю;

дати характеристику процесу працевлаштування як правового інституту трудового права;

з'ясувати ефективність державного регулювання зайнятості шляхом різних правових механізмів працевлаштування.

У зв'язку з цим, об'єктом дисертаційного дослідження є відносини, що складаються між громадянами України, особами без громадянства та підприємствами, установами і організаціями різних форм власності з приводу реалізації права на зайнятість.

Предмет дослідження складають правові та організаційні основи зайнятості населення України і його захист від безробіття, а також юридичні гарантії з боку держави щодо реалізації громадянами права на працю.

Методологічну і теоретичну основу роботи становлять положення загальної теорії держави і права, трудового права, діалектико-матеріалістичні принципи пізнання суспільних явищ. Зокрема, використовувались історичний, формально-логічний, порівняльний, системний та інші методи пізнання, а також юридичні методи аналізу і тлумачення правових явищ.

Нормативною базою дисертаційного дослідження є Конституція України, документи Міжнародної організації праці, діюче законодавство України з питань зайнятості.

Теоретичні висновки і практичні рекомендації значною мірою базуються на основі вивчення правозастосовної практики у сфері трудових правовідносин, що складає емпіричну базу цього дисертаційного дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому здійснено спробу дати системний аналіз проблем правового регулювання зайнятості працездатного населення в Україні з точки зору реалізації громадянами права на працю і запропоновані конкретні рекомендації щодо вдосконалення правотворчої, правозастосувальної і правоохоронної діяльності відповідних державних і недержавних органів у сфері відносин зайнятості.

Основними положеннями дисертаційного дослідження, які визначають його наукову новизну і виносяться на захист, є:

Позиція автора щодо співвідношення понять “право на працю” і “право на зайнятість”. На думку автора, зайнятість - це природний стан людини, який не завжди означає, що вона зайнята суспільно-корисною працею. Зайнятість являє собою необхідні соціальні рамки, в яких проходить праця. А працю, в свою чергу, можна вважати субстанційним компонентом зайнятості.

Обгрунтування необхідності внесення до Кодексу законів про працю України норми про свободу праці.

Обгрунтування пропозиції щодо формування окремої галузі права, за допомогою якої регулювалися б відносини зайнятості.

Пропозиція щодо визначення поняття “зайнятість” як юридичної категорії. Автор вважає, що визначення цього поняття, яке міститься в Законі України “Про зайнятість населення” не відображає повною мірою структуру суспільних відносин у сфері зайнятості, що мають регулюватися державою, а тільки називає окремі ознаки зайнятості.

Обгрунтування пропозиції про внесення до Кодексу законів про працю норм щодо письмової форми відмови у прийнятті громадянина на роботу на його вимогу як однієї з умов посилення правового захисту в процесі реалізації його права на працю; матеріальної відповідальності посадових осіб за необгрунтовану відмову в прийнятті на роботу.

Обгрунтування пропозицій про внесення змін в окремі статті Закону України “Про зайнятість населення” і доповнення його новими нормами, які стосуються понять “підходяща робота”, “частково безробітний” тощо.

Формулювання автором визначення поняття “працевлаштування” як правового інституту, основною функцією якого є сприяння зайнятості населення.

Точка зору автора щодо закріплення на законодавчому рівні норм, які б більш повною мірою захищали права жінок на зайнятість у нових економічних умовах. На думку автора, Україна може використати міжнародний досвід, який полягає у наданні роботодавцям, що створюють для жінок нові робочі місця, певних дотацій і пільг.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що сформульовані автором положення, висновки та рекомендації можуть бути враховані в процесі правотворчої, правозастосувальної ї правоохоронної діяльності щодо вдосконалення правового механізму регулювання відносин зайнятості, в процесі реформування трудового законодавства, зокрема при підготовці нового Трудового кодексу України та відповідних нормативно-правових актів.

Результати дослідження можуть бути використані у навчальному процесі в юридичних учбових закладах при викладанні курсу “Трудове право”, а саме під час проведення семінарських та практичних занять, при читанні лекцій, підготовці навчальної, довідкової і методичної літератури та у науково-дослідницькій роботі студентів, на курсах по підготовці і підвищенні кваліфікації працівників центрів зайнятості, а також при розробці науково-практичних коментарів та методичних рекомендацій.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й обговорена на кафедрі трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Бачення автором окремих аспектів досліджуваної теми викладене також у виступах “Права і обов'язки безробітного громадянина” і “Правове регулювання працевлаштування” на науково-практичних конференціях, які відбулися в Українській академії банківської справи (квітень 1998 р. і березень 1999 р., м. Суми).

Публікації. Основні теоретичні положення роботи знайшли відображення в статтях, які були опубліковані у Республіканському міжвідомчому науковому збірнику “Проблеми законності”, а також у журналі “Предпринимательство, хозяйство и право”.

Стаття “Правовий статус безробітного” була опублікована в “Юридичному віснику України”, й відповідно до підсумків “50 найкращих авторів року” відзначена як актуальна наукова публікація.

Структура роботи. За своєю структурою дисертація складається із вступу, трьох розділів, десяти підрозділів, висновків і списку літератури (142 найменування), обсяг роботи - 177 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, стан вивчення, формулюються мета і завдання, теоретична база, положення, які виносяться на захист, теоретичне і практичне значення, основні форми апробації.

Перший розділ “Основні напрямки державно-правової політики у сфері зайнятості населення” присвячено теоретичному обгрунтуванню ролі держави та її інститутів у забезпеченні права громадян на працю. Для цього автор вдався до аналізу деяких юридичних понять, що відбивають регульовані державою відносини зайнятості.

У першому підрозділі “Право на працю як передумова права на зайнятість” автор аналізує погляди вчених-правовиків щодо юридичної природи права на працю. Справа в тому, що одна група юристів вважає його суб'єктивним правом, інша - елементом правоздатності, третя - визнає право на працю лише по лінії трудового права. У цьому зв'язку автор підкреслює, що суб'єктивні права - це не складова правоздатності і не тільки елемент правовідносин: вони можуть існувати саме як реальні права, що належать громадянам поза правовідносинами, але реалізуються, здійснюються у правовідносинах.

Основним змістом суб'єктивних прав працівників, на думку автора, є конкретні можливості: поводити себе певним чином у праці; вимагати належної поведінки від роботодавця; користуватися матеріальними і духовними благами, а також загальними результатами праці колективу; отримувати захист в органах, які розглядають трудові спори у випадку порушення суб'єктивного права. Отже, суб'єктивне право на працю означає не просто можливість працювати, але й право вимагати від відповідних установ, посадових осіб надання роботи.

Погоджуючись з існуючими визначеннями об'єкта права на працю як будь-яку суспільно-корисну діяльність, що здійснюється в суспільному виробництві працівником, автор вважає за доцільне звернути увагу на більш широке тлумачення цього права. На думку дисертанта, сфера реалізації права на працю пов'язана сьогодні не тільки із суспільним виробництвом, але й з підприємницькою діяльністю, з будь-якою іншою діяльністю, яка не суперечить чинному законодавству України і пов'язана із задоволенням особистих і суспільних інтересів.

Тому до форм реалізації права на працю слід відносити не тільки діяльність у суспільному виробництві працівника за трудовим договором (контрактом), але й роботу виконавця за цивільно-правовими договорами, роботу творчих осіб (музикантів, художників, композиторів тощо), підприємницьку діяльність. Адже реалізація роду діяльності може здійснюватися і поза трудовим правом.

У другому підрозділі “Поняття і сутність права на зайнятість”, виходячи з того, що основним соціальним призначенням права на працю є забезпечення зайнятості, автор формулює власну позицію щодо співвідношення понять “право на працю” і “право на зайнятість”.

Поняття “право на зайнятість” ширше, ніж поняття “право на працю”.

Зайнятість і працю не можна ототожнювати. Суспільно-корисна праця - це завжди зайнятість, проте зайнятість не можна зводити лише до праці. Зайнятість - це природний стан людини, який не завжди означає, що вона зайнята суспільно-корисною працею.

Однак праця і зайнятість як економічні категорії органічно взаємопов'язані. Зайнятість являє собою необхідні соціальні рамки, в яких здійснюється праця. А її, в свою чергу, можна вважати субстанційним компонентом зайнятості.

На основі проведеного порівняльного аналізу автор дійшов висновків:

а) поняття “право на зайнятість” ширше, ніж поняття “право на працю”, а саме поняття “зайнятість” є більш ємним, ніж поняття “праця”. Саме тому поняття “право на працю” значною мірою поглинається поняттям “право на зайнятість”;

б) якщо право на працю завжди означає і право на зайнятість, то під правом на зайнятість не завжди розуміється право на працю;

в) розглядаючи право на зайнятість, ми маємо на увазі, насамперед, ту його частину, яка співпадає з правом на працю;

г) зайнятість, на відміну від праці - це не тільки діяльність, але й відносини між людьми;

д) суспільні відносини зайнятості тісно пов'язані з трудовими відносинами.

Саме право на зайнятість як право на державну допомогу в одержанні роботи або необхідної професійної підготовки для цього сприяє реалізації громадянами права на працю (у ряді випадків - спочатку права на освіту) і в цьому значенні носить щодо останнього підпорядкований характер.

Отже, право на зайнятість і право на працю - хоча і взаємопов'язані між собою категорії, проте відмінні за своїм змістом і характерними особливостями.

У підрозділі автор аналізує місце і роль поняття “зайнятість” в системі категорій трудового права.

Дисертант зазначає, що у відповідності із ст. 1 Закону України “Про зайнятість населення” зайнятість визначається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі. У даному випадку “зайнятість” трактується як “діяльність громадян”. Інакше кажучи, з економічної і юридичної точок зору зайнятість - це не просто діяльність людини, а така діяльність, яка, як правило, приносить їй доход, є основою матеріального існування. Проте слід зазначити, що таке визначення не уточнює, про яку саме зайнятість йдеться - трудову, навчальну чи іншу.

У зв'язку з цим автор вважає, що законодавцю в другій редакції слід було не звужувати поняття зайнятості, а включити до неї такі можливі форми зайнятості як виховання дітей, догляд за хворими, інвалідами тощо.

Здобувач пропонує визначення поняття зайнятості як не забороненої законом діяльності громадян, яка, як правило, приносить їм доход.

На думку автора, запропоноване визначення надало б можливість звертатися у відповідні органи зайнятості тому колу осіб, чия діяльність була б корисною як для окремих громадян, так і для суспільства в цілому.

У третьому підрозділі “Юридичні гарантії реалізації права на зайнятість” з'ясовуються призначення, службова роль, характерні ознаки такого правового явища як юридичні гарантії. Дисертант розділяє точку зору, що юридичні гарантії прав громадян - це сукупність спеціальних правових засобів і способів, що складають правоохоронну діяльність державних органів, громадських організацій, визначену законами, за допомогою яких реалізуються, охороняються і захищаються права і свободи, припиняються й усуваються їх порушення, відновлюються порушені права.

Автор підкреслює, що головне призначення гарантій у сфері зайнятості полягає у тому, щоб сприяти безперешкодному здійсненню права на працю, розвитку ініціативи громадян, досягненню певних позитивних соціально-економічних результатів. Адже гарантія не є самоціллю, це лише засіб задоволення певних потреб, який сприяє зайнятості населення.

На думку автора, теоретичним обгрунтуванням юридичних гарантій можуть бути судження щодо питань свободи праці, які знайшли в останній час відображення в юридичній літературі. У свою чергу, всі норми КЗпП мають виходити з наявності свободи праці. У зв'язку з цим пропонується внести до КЗпП норму про свободу праці у такій редакції:

Ст.___ “Свобода праці”

Згідно з Конституцією України кожний має свободу праці, вільний вибір роду діяльності відповідно до здібностей і професійної підготовки. Добровільна незайнятість не тягне застосування відповідальності.

Примусова праця допускається тільки за вироком суду або в умовах надзвичайного чи військового становища.

Аналізуючи чинне законодавство, що регулює сферу свободи праці і зайнятості, автор дійшов висновку, що поняття “свобода праці” як і поняття “право на зайнятість” сьогодні означають явища, які далеко виходять за межі лише того трудового права, що склалося за радянських часів як самостійна галузь права. Як складові прав людини “свобода праці” і “право на зайнятість”, а також відносини, пов'язані з реалізацією цих прав, входять до предмета регулювання багатьох галузей національної системи права України, що знаходиться в процесі становлення.

Четвертий підрозділ “Стан правового регулювання зайнятості” присвячено дослідженню ефективності державного механізму регулювання зайнятості. Автор виходить з того, що правове регулювання зайнятості - це сукупність правових прийомів і засобів, які чинять регулюючий вплив на відносини задоволення потреб працездатного населення у сфері суспільної і особистої праці, спрямованої на одержання заробітку (трудового доходу) або іншої винагороди, з урахуванням суспільних інтересів і на основі вільно сформульованого волевиявлення.

Сьогодні правове регулювання відносин зайнятості виявляється: по-перше, у відмові від принципу повної зайнятості; по-друге, в офіційному визнанні в країні безробіття; по-третє, у створенні нових органів забезпечення зайнятості населення; по-четверте, в організації системи матеріальної підтримки безробітних.

Аналізуючи роль держави в реалізації громадянами права на працю, дисертант з'ясовує деякі недоліки ст. 2 КЗпП України, яка визначає основні напрямки діяльності держави у сфері зайнятості. У зв'язку з цим пропонується цю статтю викласти у наступній редакції:

“Право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, підготовку і підвищення трудової кваліфікації, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а також забезпечує перепідготовку осіб, які мають потребу в цьому”.

Таким чином, право на зайнятість реалізується завдяки виконанню державою свого обов'язку. Воно здійснюється настільки, наскільки держава виконує свій обов'язок щодо забезпечення громадян зайнятістю.

Автор вважає, що в сучасних умовах необхідно посилити роль держави в правовому регулюванні зайнятості, що виявлятиметься у формуванні кардинальної державної соціальної програми зайнятості, а також у створенні дійового механізму сприяння зайнятості. Іншими словами, роль держави має бути визначальною, контролюючою і регулюючою, тому що тільки держава здатна встановити і реально забезпечити певні гарантії у цій сфері.

Оскільки норми, за допомогою яких регулюються відносини зайнятості, містяться в інститутах різних галузей національної системи, автор вважає за доцільне порушити питання про формування єдиної галузі права для регулювання відносин зайнятості. Що це дасть?

По-перше, в системі права з'явиться нова комплексна галузь права.

По-друге, леґітимація нової галузі права розширить статус відповідної науки, актуалізує наукову розробку проблематики зайнятості населення і праці.

По-третє, поступово виникнуть вагомі підстави для створення нових наукових підрозділів і навчальних дисциплін для підготовки спеціалістів широкого профілю у сфері трудових відносин.

По-четверте, і це головне, буде зміцнена наукова база для вдосконалення законодавства, яке регулює відносини зайнятості і трудової діяльності.

У п`ятому підрозділі “Правовий захист зайнятості громадян” розглядаються питання, пов'язані з відновленням порушеного права, виконанням юридичних обов'язків. Актуальність цих питань посилюється тим, що з точки зору правого регулювання зайнятості населення захист прав громадян повинен виявлятися, насамперед, у виконанні обов'язків роботодавцями, державною службою зайнятості стосовно як зайнятих, так і безробітних громадян. Однак, слід зазначити, що в нових економічних умовах обов'язки вказаних суб'єктів відносин зайнятості значною мірою обмежені і утворюють лише вузьке коло обов'язків державної служби зайнятості і роботодавців, що прямо не пов'язано з наданням роботи.

У зв'язку з цим автор у загальному плані характеризує особливе місце районного (міського) суду в системі органів із розв'язання трудових спорів. Захисна функція суду включає всю сукупність заходів: попередження порушення суб'єктивних прав, їх примусове поновлення і відшкодування майнових втрат і моральної шкоди, що були завдані працівникові через недотримання його законних прав.

Тому дисертант пропонує законодавчо закріпити за всіма громадянами право на звернення до районного (міського) суду у разі відмови в прийнятті на роботу, що буде сприяти реалізації трудових прав людини. Тут же наводиться нова редакція ч. 2 ст. 232 КЗпП: “Безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються також спори про відмову в прийнятті на роботу”.

Виходячи з цього, автор також пропонує в Кодексі законів про працю закріпити визначення поняття “необгрунтована відмова”: “Необгрунтованою відмовою вважається відмова в прийнятті на вакантну роботу, яка не пов'язана з діловими якостями працівника (його знаннями, досвідом, кваліфікацією та іншими професійними якостями) або станом здоров'я, в результаті чого працівник незаконно позбавлений можливості здійснити право на працю, надане йому діючим законодавством”.

З урахуванням цього у підрозділі містяться пропозиції щодо доповнення КЗпП України низкою статей, спрямованих на підвищення юридичних гарантій громадян, які стосуються реалізації права на зайнятість. Зокрема, автор пропонує закріпити обов'язок районного (міського) суду розглядати позови громадян щодо необгрунтованої відмови в прийнятті на роботу, встановити обов'язковість письмової форми відмови в укладенні трудового договору з громадянином. Є й інші конкретні пропозиції.

Розділ другий “Правовий статус безробітної особи” складається з двох підрозділів, в яких розглядається зміст поняття “безробітний” й умови і порядок визнання громадянина безробітним.

У першому підрозділі “Правовий статус безробітного як юридична категорія” проводиться науковий аналіз Закону України “Про зайнятість населення” стосовно відображення в ньому основних елементів правового статусу цієї категорії громадян. В роботі зазначається, що правовий статус безробітного визначається правами і обов'язками, тобто виступає як міра можливої поведінки особи. Саме права і обов'язки визначають основу її соціальної ролі, хоча до них не зводиться увесь зміст правового статусу безробітного.

По-перше, для того щоб придбати певні блага, задовольнити свої законні інтереси, особа повинна мати властивості правосуб'єктності, тобто визнану законом здатність набувати права і нести обов'язки і можливість їх реалізувати своїми діями.

По-друге, для досягнення мети правового регулювання недостатньо проголосити ті чи інші права, визнати правомірними інтереси особи. Необхідно, щоб у законодавчому порядку було встановлено механізм, що дозволяє реалізувати статус як сукупність прав і обов'язків, захистити свої права, тобто передбачити спеціальні гарантії реалізації правових норм.

По-третє, реалізація прав і обов'язків неможлива без встановлення юридичної відповідальності посадових осіб за невиконання правових приписів.

На основі проведеного аналізу в дисертації формулюються деякі пропозиції щодо удосконалення окремих статей Закону України “Про зайнятість населення”.

У другому підрозділі “Юридичні умови і порядок визнання громадянина безробітним” зазначається, що визнання незайнятої людини безробітною має важливе юридичне значення, оскільки у неї виникає суб'єктивне право на сприяння з боку державної служби зайнятості щодо працевлаштування на підходящу роботу і на соціальні гарантії і компенсації, передбачені законодавством України для цієї категорії громадян.

Для дослідження цього питання автор детально розглядає ознаки безробітної особи: наявність у громадянина працездатності; відсутність заробітку чи інших передбачених законодавством доходів; реєстрація особи в державній службі зайнятості; відсутність підходящої роботи; готовність громадянина приступити до праці.

Для вдосконалення механізму визнання правового статусу безробітного автор пропонує внести зміни і доповнення до діючого законодавства. Зокрема, п. 1 ст. 7 Закону “Про зайнятість населення” доцільно, на думку автора викласти у такій редакції:

“Підходящою вважається робота, яка відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника, враховує стан його здоров'я, вік, виробничий стаж і досвід його попередньої діяльності, транспортну доступність нового місця роботи, з гарантуванням оплати праці. За згодою працівника може бути запропонована така робота в іншій місцевості.”

До пункту 2 статті 30 Закону “Про зайнятість населення” внести таке доповнення:

“2. Виплата допомоги по безробіттю відкладається на строк до трьох місяців у випадку надання громадянину роботи тимчасового характеру”.

Статтю 9 Закону “Про зайнятість населення” пропонується викласти таким чином:

“Громадяни, які звернулися до державної служби зайнятості як особи, що шукають роботу, мають право на безплатну професійну орієнтацію, консультацію, підготовку, перепідготовку з наступною пропозицією службою зайнятості їм підходящої роботи”.

Автор також вважає, що частину 1 пункту 2 статті 7 Закону “Про зайнятість населення” доцільніше було б викласти у такій редакції:

“У разі неможливості надання громадянину роботи за спеціальністю протягом шести місяців безробіття, підходящою вважається робота, яка вимагає зміни професії (спеціальності) з урахуванням особистих побажань працівника, його здібностей, здоров'я і попереднього досвіду, доступних для нього форм навчання і потреб ринку праці в цій професії (спеціальності)”.

У підрозділі зазначається, що недосконалість чинного законодавства породжує певні недоліки у відносинах безробітного і служби зайнятості. Адже поки що залишається незрозумілим, приступить чи ні громадянин до запропонованої йому службою зайнятості роботи. Законом також не визначено термін, протягом якого безробітний має приступити до роботи після пропозиції йому підходящої роботи. У зв'язку з цим пропонується внести до Кодексу законів про працю таку редакцію статті:

Стаття______”Безробітні”

Безробітними визнаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку (доходу), зареєстровані в державній службі зайнятості як особи, які шукають роботу, готові та здатні приступити до неї у певний строк і яким ця служба не запропонувала підходящої роботи.

Готовим (здатним) приступити до роботи є працівник, який у силу своїх фізичних і професійних здібностей може виконувати запропоновану йому підходящу роботу.

Рішення про визнання громадянина безробітним приймається службою зайнятості за місцем його проживання з восьмого дня після реєстрації в центрі зайнятості й пред'явлення необхідних документів.

Враховуючи те, що для перехідних економік характерною є наявність часткового безробіття, автор пропонує закріпити в законодавстві це поняття. “Частково безробітні - це громадяни, які перебувають в трудових відносинах із власником, але з незалежних від них причин працюють неповний робочий день (тиждень) і мають неповний заробіток.“ Такий підхід буде сприяти забезпеченню законодавчого регулювання праці та соціального захисту частково безробітних.

У третьому розділі “Правове сприяння зайнятості населення” розглядається ефективність функціонування правового механізму сприяння зайнятості.

Перший підрозділ “Працевлаштування як правовий інститут трудового права” присвячено теоретичному аналізу такого поняття як працевлаштування, його функцій, ролі в забезпеченні права громадян на працю.

Використовуючи характерні ознаки поняття “працевлаштування”, що знайшли своє відображення в літературі, автор пропонує дати таке наукове визначення цього поняття: “працевлаштування - гарантія реалізації прав громадян у сфері праці й зайнятості, яка являє собою спосіб сприяння (забезпечення) зайнятості шляхом надання послуг державною службою зайнятості та іншими уповноваженими органами щодо добору роботи й влаштуванню на неї з урахуванням інтересів громадян, роботодавців і держави”.

Характеризуючи працевлаштування як правовий інститут автор зазначає, що йому властиві такі ознаки: юридична єдність, яка визначається тим, що норми права, які входять до складу цього інституту, регулюють чітко визначене коло відносин з приводу добору і надання громадянам підходящої роботи; однорідність фактичного змісту, тобто відносини з приводу працевлаштування завжди носять троїстий характер, в них обов'язкова наявність трьох суб'єктів: держави в особі служби зайнятості; особи, яка звертається за допомогою до державної служби зайнятості та роботодавця. Спостерігається законодавча відокремленість, яка виявляється в наявності низки нормативних актів, що регламентують виключно відносини по працевлаштуванню.

Оскільки в системі працевлаштовуючих органів центральне місце належить державній службі зайнятості, автор вважає за доцільне проаналізувати ефективність функціонування цієї служби, шляхи її вдосконалення.

У другому підрозділі “Правовідносини з працевлаштування” автор зазначає, що саме у правовідносинах відбувається реалізація правових норм, багатьох суб'єктивних прав громадян у сфері зайнятості. Адже в центрі уваги організаційно-правового механізму працевлаштування і правовідносин по працевлаштуванню знаходиться громадянин, який шукає роботу.

Правовідносини по працевлаштуванню між працевлаштовуючими органами і громадянами виникають на підставі єдиного юридичного факту - звернення громадянина із заявою до відповідного органу (служби зайнятості тощо) про сприяння в одержанні роботи. Зміст цих правовідносин включає не тільки права і обов'язки сторін, але й конкретні дії органів працевлаштування в доборі підходящої роботи та направленні на неї громадянина. Громадянин, будучи стороною таких правовідносин, має право вимагати від зобов'язаної сторони (працевлаштовуючого органу) активних дій в доборі йому підходящої роботи, а в разі її відсутності поставлення на облік, направлення на професійне навчання, або виплати допомоги по безробіттю відповідно до чинного законодавства.

Мета правовідносин по працевлаштуванню - надання населенню оперативного сприяння в доборі підходящої роботи, видача направлення на підприємства для укладання трудового або учнівського договору. Тому нормальним завершенням таких правовідносин є наказ про прийняття громадянина на роботу.

Третій підрозділ “Державне регулювання зайнятості за допомогою різних правових механізмів працевлаштування” присвячено розгляду таких видів працевлаштування: самостійне працевлаштування робітників, які втратили роботу; направлення в рахунок встановлених квот на підприємствах, в установах, організаціях. Окремо аналізується працевлаштування жінок, які мають дітей.

З урахуванням особливостей цих категорій автор формулює деякі пропозиції щодо вдосконалення правового механізму регулювання їх зайнятості, пропонує внести зміни до окремих статей Кодексу законів про працю України, аналізує правовий статус працівника, з яким розірвано трудовий договір у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці.

Враховуючи, що в ринкових умовах зменшуються можливості жінок щодо працевлаштування, автор вважає за доцільне використовувати міжнародний досвід у вирішенні цієї складної соціальної проблеми, закріпивши у відповідних нормативних актах додаткові гарантії для цієї категорії населення.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертаційного дослідження стверджується, що сьогодні для регулювання відносин зайнятості необхідно зміцнити законодавчу основу, яка створила б справжню захищеність прав громадян. Соціальна захищеність прав громадян у сфері зайнятості особливо потрібна на першому етапі формування ринкових відносин, тому що ринок праці не створює рівних можливостей не тільки для реалізації права на працю, але й для тривалого існування нових трудових відносин.

Вивчаючи й аналізуючи чинне законодавство про зайнятість, розглядаючи такі загальні поняття як зайняті й незайняті громадяни, безробітні та інші, дослідник дійшов висновку, що право на добір підходящої роботи за допомогою служби зайнятості можуть мати не тільки безробітні громадяни, але й особи, яких трудова діяльність не влаштовує.

З позиції трудового права автор визначає працевлаштування як найважливіший елемент в системі зайнятості в нових економічних умовах, і який покликаний вирішувати такі завдання в даній сфері:

допомагати громадянам у правильному виборі місця, часу й форми реалізації права на працю та права на вибір виду зайнятості;

удосконалювати правову захищеність громадян у сфері зайнятості;

сприяти роботодавцю незалежно від форми власності й виду господарювання в забезпеченні необхідними кадрами;

сприяти раціональному вивільненню й перерозподілу робочої сили.

Розроблено конкретні пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання зайнятості, зокрема:

щодо встановлення адміністративної або матеріальної відповідальності посадових осіб, винних у необгрунтованих відмовах у прийнятті на роботу;

щодо встановлення додаткових гарантій не тільки при працевлаштуванні, але й при звільненні для найбільш уразливих у соціально-правовому відношенні осіб: молоді, жінок, які мають дітей віком до шести років, одиноких матерів, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, осіб передпенсійного віку та ін.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Барабаш А.Т., Маркина Т.Г. К вопросу о понятии и правовом механизме обеспечения занятости населения. Проблеми законності. Вип. 38: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. - 213 с. - С. 102-105.

2. Маркіна Т.Г. Правовий статус безробітного // Юридичний вісник України. Інформаційно-правовий банк. - 1999.- № 17. - С. 30-31.

3. Маркіна Т.Г. Окремі аспекти поняття зайнятості населення. Проблеми законності. Вип. 39: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. - С. 88-91.

4. Маркина Т.Г. Занятые граждане как юридическая категория. Проблеми законності. Вип. 40: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. - С. 94-98.

5. Маркіна Т.Г. Правовий захист прав громадян на зайнятість // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1999. - № 12. - С. 37-39.

Размещено на Allbest.ru

...