Законодавча влада України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru

Введения

Законодамвча вламда, легіслатумра (лат. latio legis -- внесення законопроекту) -- це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення. Структурно є сукупністю повноважень щодо прийняття законів та інших нормативно-правових актів, а також сукупністю організаційних форм реалізації цих повноважень.

Якщо ж підходити до розуміння словосполучення «законодавча влада» у більш широкому трактуванні, то це поняття містить у будь-якому разі три складові елементи (влада, закон і його законодавець -- той, що має відношення до встановлення законів), а ще чотири залишаються за його межами. Це відповіді на запитання:

· що таке закон.

· хто створює («дає») його.

· як приймаються та реалізуються закони.

Зміст цих явищ розкривається в конституціях, законах і підзаконних актах (наприклад, регламентах парламентів), у дослідженнях учених, у практиці законодавчої діяльності.

1. Історія розвитку інституту законодавчої влади

правовий законодавчий народний парламент

Витоки наукових знань у цій сфері беруть свій початок у Стародавньому світі. Але застосування словосполучення «законодавча влада» пов'язують з іменами теоретиків поділу влади Д. Гарінгтоном, Д. Локком, Ш. Монтеск'є та послідовним прихильником неподільності народного суверенітету -- Ж.-Ж. Руссо. Зокрема, Ш. Монтескґє у «Духові законів» (1748 р.) писав: «У кожній державі є троякого роду влади: влада законодавча, виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права громадян. У силу першої влади государ або установа створює закони, тимчасові або постійні, та виправляє або скасовує існуючі закони. У силу другої влади він оголошує війну або укладає мир, направляє або приймає послів, забезпечує безпеку, запобігає навали. У силу третьої влади він карає злочини і розв'язує зіткнення приватних осіб. Останню владу можна назвати судовою, а другу -- просто виконавчою владою держави».

Англійський науковець Джон Локк відвів законодавчій владі верховну, але не абсолютну владу, і вважав, що на користь народу її слід обмежувати. Локк перераховує чотири головні умови, що обмежують законодавчу владу:

· 1.Закон повинен бути рівним для всіх, для багатих і для бідних, для фаворита при дворі і для селянина за плугом.

· 2.Закон створюється не для придушення людей, а для їх блага.

· 3. Без згоди народу не можна збільшувати податки.

· 4.Законодавці нікому не можуть передовіряти свої функції.

Отже, ці ідеї є підвалинами щодо сучасного трактування теорії поділу влади. Цікаво зазначити, що в одному з авторитетних енциклопедичних видань законодавчу владу визначають як таку, яка поряд із владою виконавчою і судовою є однією з головних галузей верховної державної влади.

Місце та роль законодавчої влади в державному механізмі

Стосовно місця законодавчої влади у державному механізмі відповідно до її функцій, то теоретики поділу влади Д. Локк і Ш. Монтескґє обмежували її роль здійсненням переважно законодавчою функцією. І на сьогодні законодавча функція є ключовою і найбільш обґємною за своїм значенням і змістом. Результатом її реалізації є формування правової системи держави, що забезпечує завдяки законодавству правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі розвитку суспільства і держави, і які вимагають державного регулювання у формі законодавчих приписів.

У правовій державі законодавча діяльність повинна бути спрямована на забезпечення абсолютного пріоритету і главенства в організації всіх сфер життєдіяльності суспільства і держави, прав і свобод людини, шляхом створення законів, що забезпечують їх захист, тобто на практичну реалізацію принципу правозаконності.

Законодавча влада посідає особливе місце в системі органів публічної влади. Вона визначає організацію та функціонування виконавчої та судової влади і в такий спосіб відіграє свою орієнтовну роль стосовно цих гілок державної влади. У відносинах з іншими гілками державної влади, а також для визначення ролі законодавчої влади в суспільстві важливе значення має реальна, тобто фактична сила законодавчої влади. Зазвичай вважають, що в сучасних умовах у демократичних державах законодавча влада -- це сильна влада. Вона іноді приймає закони (поправки до них) усупереч волі уряду (наприклад, один із останніх законів про соціальні стандарти) або глави держави. Вона здійснює дієвий контроль стосовно виконавчої влади. Дієвою формою контролю є робота слідчих комісій, звіти уряду та інших посадових осіб тощо.

2. Зміст та завдання законодавчої влади

Здійснювана парламентами законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву -- конституції.

Поточне завдання законодавчої діяльності парламенту полягає у підготовці та прийнятті законів, безпосередньо передбачених Конституцією, і тих законів, які забезпечують потреби розвитку суспільства і держави в усіх сферах їх життєдіяльності. При цьому слід наголосити, що законодавство є безпосереднім інструментом формування стратегії й тактики такого розвитку.

Назва «законодавча» не означає, що представницькі органи займаються лише законодавчою діяльністю. Остання є для них головною, але не єдиною. Важливими для парламентів є також представницька, установча та контрольна функції. Відповідно до теорії поділу влади, законодавча влада є самостійною відносно виконавчої і судової гілок влади. Специфіка її полягає у тому, що прийняті парламентом закони мають вищу, порівняно з актами інших гілок державної влади, юридичну силу. Водночас кожна гілка влади має властиву їй систему стримувань і противаг для запобігання можливим зловживанням з боку іншої гілки влади.

Органи законодавчої влади, як правило (але не завжди), є виборними і мають різні назви: Верховна Рада, Державна Дума, Конгрес, Сейм, Фолькетинг, Альтинг. Парламенти можуть бути двопалатні як у федеративних (США, Росія), так і в унітарних державах (Велика Британія, Франція), і однопалатні (Ізраїль, Нова Зеландія, Україна).

Поняття та функції парламенту

Органом законодавчої влади є парламент держави або -- рідше -- окремої адміністративно-територіальної одиниці[1]), проте ним може бути і народ (у разі прийняття законів на референдумі), і монарх.

Парламент -- єдиний представницький орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових осіб.

Функції парламенту:

· представницька-- реалізується через обов'язок представляти інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу (постанови парламенту як представницького органу мають політичний характер),

· законодавча-- реалізується через право видавати закони (основна діяльність, що має юридичний характер);

· фінансова-- реалізується через право приймати рішення з фінансових питань (щорічно затверджувати бюджет країни);

· установча-- реалізується через право брати участь у формуванні вищих виконавчих, а також судових органів;

· контрольна-- реалізується через право здійснювати контроль за діяльністю уряду, інших вищих органів і посадових осіб;

· політична-- реалізується через право визначати основи внутрішньої та зовнішньої політики І через обов'язок брати участь у її здійсненні.

Починаючи з діяча Великої французької революції XVIII ст. -- абата Е. Сієйса та інших теоретиків тих часів, була поширена ідея представницького правління. Вважалося, що такий орган, як парламент точно знає чого хоче нація (народ), і виражає її (його) волю в законах та інших актах, не будучи в цьому відношенні нікому підконтрольним (у межах конституції, яку він нерідко може сам змінити). Це означає, що парламент став розглядатися як виразник інтересів і волі народу (нації), тобто всієї сукупності громадян цієї держави, уповноважений приймати найбільш авторитетні управлінські рішення іменем народу. Звідси -- таке його визначення, як національне або народне представництво.

3. Принцип народного представництва

В історичному аспекті утвердження народного (національного) суверенітету було спрямоване переважно проти засилля королівської влади. Володіння суверенітетом народом (нацією) включає суверенітет короля. Справді, адже може існувати тільки один суверенітет. У статті 3 французької Декларації прав людини і громадянина зазначено: «Джерело будь-якого суверенітету перебуває по суті в нації». У подальшому цей принцип уточнювався неодноразово в конституційному матеріалі. Нині, наприклад уч. 2 ст. 5 Конституції України, він сформульований у такий спосіб: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

Як зазначає французький учений-конституціоналіст М. Прело, визначення народного (національного) суверенітету приводить до прийняття принципу представництва. Суверенітет, що належить колективу, який не може його здійснити сам, делегується певним особам або установам. За допомогою конституції нація, як перше й єдине джерело влади, передає здійснення цієї влади різним індивідам або установам, які відтепер стають справжніми носіями влади, що здійснюються від імені нації, але жоден із цих індивідів і жодна з цих установ при цьому не можуть користуватися або розпоряджатися владою за власним правом. Правлячі індивіди або установи мають діяти від імені нації, яка репрезентує собою колективну і неподільну єдність [7, 60].

Отже, представництво повинно розумітися як конституційна влада, яка належить представникам і яка дає їм змогу «здійснювати волевиявлення від імені нації». Запровадженням представництва встановлюється юридична компетенція приймати рішення державного порядку [7, 61].

З викладеного випливає, що народ (нація) має численних представників. Єдиний і неподільний за своєю сутністю суверенітет передається для здійснення різним органам.

4. Поняття державної влади

Державна влада - публічно-політичні, вольові (керівництва - підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату.

Відповідно до ст. 6 Конституції "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову". Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що, як засвідчує історичний досвід, призводить до свавілля у керівництві державою і суспільством.

Державна влада - не лише соціальне явище. З юридичної точки зору - це ще й конституційно-правовий інститут. Проте, комплексного дослідження державної влади як суто конституційно-правового інституту, на жаль, і досі не проводилося, незважаючи на те, що однією з найважливіших складових конституційного права завжди були питання організації і здійснення державної влади. Між тим усі без винятку підручники з державного права радянської доби взагалі уникали розкриття сутності цього інституту.

Мабуть, певні труднощі у з'ясуванні змісту державної влади пояснюються й тим, що ця категорія є предметом дослідження не лише вчених-юристів, а й політологів, філософів, економістів, істориків та ін. Тому доцільно з'ясувати зміст державної влади з позицій саме юридичної науки.

В Конституції України законодавчо закріплено насамперед єдине джерело державної влади в Україні, яким згідно зі ст. 5 Конституції визнаний лише народ. Народові надано право визначати конституційний лад в Україні. Оскільки такий лад визначений у розділах І-VIII і XII Конституції України, то є всі підстави вважати, що народ України згідно з ч. З ст. 5 Конституції офіційно легітимізував державну владу в країні. У цій частині зазначається, що лише народ, а не держава, її органи або посадові особи, може змінювати конституційний лад, найважливішою складовою якого є державна влада.

Здійснення державної влади вирішальною мірою залежить від того, як законодавче розподіляється єдина державна влада між державними органами, що її здійснюють - фактично єдиновладне, що було притаманно марксистсько-ленінській теорії поєднання влади й управління в організації і діяльності державних органів або за демократичним принципом поділу влади.

Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада за принципом поділу влади здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Особливе місце посідає Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об'єднавчу функцію, безпосередньо впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.

5. Принципи організації та функціонування державної влади в Україні

Організація та діяльність органів державної влади здійснюється за принципом народного суверенітету, одним з елементів якого є поділ державної влади на законодавчу (здійснює Верховна Рада України), виконавчу (Кабінет Міністрів України, міністерства та ін. центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації), судову (Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції - Верховний Суд України, місцеві суди). Окреме місце в системі органів державної влади займає Президент України та органи прокуратури.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Порядок утворення прав і обов'язків, а також розподіл повноважень між трьома гілками влади, іншими словами, устрій державного ладу і системи державних органів, визначаються Конституцією держави, адже латинське costitutio саме й означає устрій, положення.

Важливою віхою в становленні незалежної української держави стало прийняття Верховної Радою нової Конституції України, що заклала основи нового державного устрою. Відповідно до нині діючої Конституції влада в Україні належить народу України. Народ здійснює влада безпосередньо і через систему державних органів і органів місцевого самоврядування.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на основі державних програм.

Законодавча влада здійснюється народом через референдум і парламент, що обирається на основі загальних демократичних виборів,- Верховну Раду.

Виконавча влада реалізується Президентом України через створений їм уряд - Кабінет Міністрів - і систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади.

Судова влада здійснюється системою судів загальної Юрисдикції, а також спеціалізованих судів. Закон передбачає також діяльність Конституційного Суду. Основною задачею Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції України, захист конституційних прав і свобод громадян, забезпечення політичної й економічної стабільності в Україні.

У Україні признається і гарантується місцеве самоврядування. Місцеве самоврядування - це гарантоване державою право і реальна спроможність територіальної громади (общини), тобто жителів села або добровільного об'єднання в сільську общину жителів декількох сіл, селища, міста, самостійно, під свою відповідальність, вирішувати питання місцевого значення в рамках Конституції. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські Ради і їхні виконавчі органи, а також через районні й обласні Ради, що подають загальні інтереси територіальних общин сіл, селищ і міст.

Законодавча влада

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада. Верховна Рада (ВР) - нова назва українського парламенту відповідно до офіційного російського перекладу Конституції. Стара назва - Верховний Рада (ВР).

Парламент (англ. parliament) - загальна назва для представительського виборного законодавчого органа держави. У США парламент називається конгресом, у Франції - Національними зборами, у ФРН - бундестагом. Парламент може бути двопалатним і складатися з верхньої і нижньої палат і однопалатним. У Україні парламент однопалатний.

Верховна Рада України яквищий законодавчий орган держави видає закони з питань:

o здійснення прав і свобод громадян;

o визначення

основних напрямків внутрішньої і зовнішньої політики України;

o ствердження державного бюджету;

o установлення податків;

o контролю за наданням Україні кредитів, економічної помочі іноземних держав;

o організації і діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування;

o адміністративно-територіального устрою України;

o іншим питанням, визначеним Конституцією України.

Український парламент приймає рішення про проведення всеукраїнського референдуму, виборів Президента у встановлені законом строки, чергових і позачергових виборах в органи місцевого самоврядування. Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду, половину складу Ради Національного банки, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Парламент також вирішує питання про призначення і звільнення по представленню Президента Голови правління Національного банки, Голови Антимонопольного комітету. Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету по телебаченню і радіомовленню і Генерального прокурора.

У повноваження Верховної Ради входить схвалення програми сформованого Президентом уряду і винесення вотуму недовіри уряду, що спричиняє за собою його відставку.

Президент і виконавча влада

Президент України являється главою держави й одночасно главою виконавчої влади в Україні, для чого формує Кабінет Міністрів України (КМУ). Прем'єр-міністра України, міністрів в уряді і керівників інших органів виконавчої влади Президент призначає за узгодженням із Верховної Радою.

Президент підписує закони, прийняті Верховної Радою. У випадку незгоди з законом, прийнятим Верховної Радою, Президент може використовувати у відношенні цього закону право вето і повернути його на повторний розгляд парламенту. Якщо при повторному розгляді парламент знову приймає цей закон більшістю в 2/3 голосів від конституційного складу, Президент у 10-денний термін повинний його підписати і передати для опублікування.

Президент представляє Україну в міжнародних відношеннях, скасовує акти Кабінету Міністрів, міністерств, місцевих державних адміністрацій у випадку їхньої невідповідності законодавству, а також указам і розпорядженням Президента.

Президент являється Верховним головнокомандуючим Збройних сил України, оголошує у випадках агресії проти України або погрози такої агресії стан війни або військове положення з наступним затвердженням рішення про це Верховної Радою.

Президент по власній волі або по народній ініціативі призначає всеукраїнський референдум із питань державного устрою України, організації державної влади і місцевого самоврядування, а також із питань розвитку суспільства і держави. Президент представляє Верховної Раді кандидатуру для призначення на посаду Генерального прокурора.

Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, ціновий, кредитної і податкової політики України, складає і виконує державний бюджет, а також виконує інші функції по оперативному управлінню економічною і політичною системами країни. Кабінет Міністрів підтверджує Програму діяльності КМУ, у якій приводиться перелік найважливіших організаційних і інших заходів міністерств і відомств.

У підпорядкуванні КМУ знаходяться міністерства, державні комітети, агентства й інші державні органи.

Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні адміністрації. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України по представленню КМУ.

Судова влада

Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами і професійними суддями. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Судова система складається із судів загальної юрисдикції і Конституційного Суду. Система судів загальної юрисдикції будується на принципах територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції являється Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів являються відповідні вищі суди.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судові рішення постановляються судами від імені України й обов'язкові до виконання на усій території України.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією громадянин України не молодше 25 років, що має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше 3 років, що мешкає в Україні не менше 10 років і володіє державною мовою. Судді обираються Верховної Радою безстроково.

Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підпорядковуються тільки закону. Незалежність і недоторканність судів гарантується Конституцією і законами України. Держава також забезпечує фінансування і належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.

Нагляд за дотриманням законів, виконанням судових рішень, а також підтримка державного обвинувачення в суді здійснюється прокуратурою України.

Місцеве самоврядування

Місцеве самоврядування являється правом територіальної громади (общини) самостійно вирішувати питання місцевого значення в рамках Конституції і законів України.

Органами місцевого самоврядування в містах, селищах і селах є відповідно міські, селищні і сільські Ради. Органами місцевого самоврядування, що представляють загальні інтереси територіальних громад, є районні й обласні Ради.

До складу міської, селищної, сільської Ради входять депутати, що обираються жителями міста, селища, села на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 4 роки. Територіальні громади обирають також відповідно міського, селищного і сільського голову (голови), що очолює виконавчий орган Ради і головує на його зборах.

Голови районної й обласної Ради обираються відповідною Радою й очолюють його виконавчий орган.

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, установлених законом, приймають рішення, що є обов'язковими до виконання на відповідній території. У випадку невідповідності цих рішень Конституції і законам України вони можуть бути припинені у встановленому законом порядку з одночасним звертанням у суд.

Законодавчі основи регіонального керування в Україні відповідають міжнародним правовим нормам, оскільки Україна приєдналася до Європейської хартії про місцеве самоврядування.

6. Місце і роль держави у здійсненні державної влади

Суб'єктом здійснення державної влади є держава. Вона займає одне з провідних місць у політичній системі. Це зумовлено тим, що лише держава:

а) володіє суверенною владою, тому що вона є уособленням суверенітету народу і суверенітету нації і є результатом реалізованого права на самовизначення;

б) виступає офіційним представником (через представницький вищий законодавчий орган влади) усього народу;

в) забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших осіб, що перебувають наїї території;

г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконувати соціальну та інші функції;

д) має спеціальний апарат, що забезпечує виконання державних функцій;

ж) може встановлювати правила поведінки, тобто

формально-обов'язкові для всіх правові норми, за допомогою яких регулювати суспільні відносини.

Державі як суб'єкту політичної системи властиві такі ознаки:

а) наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку поширюється повновладдя держави і де проживає населення цієї держави;

б) суверенітет;

в) державна влада;

г) державний апарат як система державних органів, за допомогою яких здійснюються функції держави;

д) здатність видавати загальнообов'язкові юридичні норми.

Виходячи з ознак держави як суб'єкта політичної системи суспільства необхідно зупинитися на головних, загальновизнаних формах взаємодії держави з іншими суб'єктами політичної системи. Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи у обсязі і мірі, необхідних для виконання загальнонародних завдань. Досягається це шляхом визначення і закріплення законами, що приймаються вищими органами держави, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи, всіляким сприянням з боку держави розвитку демократичних суспільних відносин, забезпечення обов'язкового дотримання всіма учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю громадських організацій, трудових колективів, передбачає відповідальність осіб за порушення законодавства.

До того ж, держава, особливо демократична правова, здійснюючи політичні функції, надає можливість і заохочує об'єднання громадян, трудові колективи і окремих громадян приймати участь у справах держави, вирішувати найважливіші проблеми. Враховуючи викладене, треба визнати, що держава є своєрідним центром тяжіння всіх політичних сил і організацій, що є виразниками їх інтересів.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі, слід зупинитися на проблемі співвідношення держави з громадянським суспільством. Визначальними при співвідношенні держави і громадянського суспільства у більшості країн світу є такі засади: а) держава сприяє створенню громадянського суспільства і підпорядковує свою діяльність його служінню; б) вона забезпечує рівні для всіх можливості у сферах життєдіяльності людей, базуючись на принципі соціальної справедливості; в) чітко окреслює межі свого втручання у справи людини і суспільства. Регулю-вання суспільних відносин здійснюється за допомогою права, яке диференціюється на публічне і приватне, а виявлення влади обмежене її поділом на виконавчу і судову.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення. потреб та інтересів людини. Людина у співвідношенні з громадянським суспільством і державою виступає як особистість й громадянин. Ці два її соціально-політичні статуси повинні повною мірою забезпечувати розвиток індивіда. Для цього кожна правова демократична держава зобов'язана інтенсивно використовувати такий інститут, як народовладдя, і дотримуватись принципу суверенітету народу. Разом з тим сама людина не повинна бути пасивним спостерігачем політичного життя, як це було за радянських часів, коли у теорії політичної системи її суб'єктами вважались виключно відповідні інституції (держава, громадські об'єднання, трудові колективи).

Щодо співвідношення держави і влади, слід зауважити, що найбільш важливими складовими всякої влади, що має соціальний характер, є суверенність, воля і сила, якими відрізняються суб'єкти влади. Суверенність означає певну самостійність, незалежність даної влади від будь-якої іншої. Воля як складова влади означає здатність до вибору відповідного рішення і концентрації зусиль для його реалізації легітимними методами. Сила означає наявність реальної можливості забезпечення фактичного здійснення прийнятого рішення.

Суб'єктом і об'єктом владовідносин є люди. Тому людина і влада співвідносяться по-різному. Так, влада особи у громадянському суспільстві грунтується на власності, якою особа може безпосередньо володіти, користуватись і розпоряджатись. Громадянське суспільство обумовлює ви-никнення держави якраз для того, щоб економічну владу власника забезпечити політичне. Держава повинна увібрати у себе всі позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу, свободу особистості, її економічну самостійність і самодіяльність.

Влада громадянина у державі ґрунтується на політичних правах і свободах, які вважаються природними і невідчуженими. Найважливіша проблема полягає у тому, щоб зробити норми щодо цих прав і свобод максимально конкретними, а також забезпечити їх ефективним механізмом реалізації.

Однією з найбільш фундаментальних проблем правової та політичної науки є проблема суверенітету. Його витоки сягають глибини століть. На думку більшості учених, суверенітет є однією з ознак, притаманних тільки державі, інші говорять про суверенітет, притаманний усім суб'єктам політичної системи. Отже, під державним суверенітетом розуміють політико-правову властивість державної влади, яка відображується у верховенстві її у межах території країни і незалежності у зовнішніх відносинах. Основні ознаки суверенітету зазначені у Декларації про державний суверенітет України:

а) верховенство;

б) самостійність;

в) повнота;

г) неподільність влади у межах території країни;

д) незалежність;

ж) рівноправність влади у зовнішніх відносинах.

Висновки

Державний лад являє собою організацію (будівництво) і діяльність держави. Оскільки держава сама є організацією, зокрема політичною організацією суспільства, то державний лад іноді визначається й може визначатись як будівництво держави (державне будівництво) або її устрій та діяльність.

Державний лад України, як і будь-якої іншої держави, являє собою передбачену й гарантовану Конституцією організацію (будівництво) держави і її діяльність. За своїм змістом та формами він є багатогранним явищем, яке охоплює структурні (організаційні) й функціональні основи держави, насамперед політичну, економічну, соціальну, культурну та інші основи.

Нинішній державний лад України має чимало особливостей.

По-перше, Українська держава і державний лад України мають у багатьох відношеннях перехідний і змішаний характер, перебувають у стадії становлення.

По-друге, державний лад України утверджує в Україні національну державу.

По-третє, як свідчить процес державотворення в Україні в останні роки, Українська держава утверджується як європейська держава, якій притаманні істотні риси більшості європейських держав та держав світу. Підтвердженням тому є Конституція України 1996 р.

По-четверте, Україна з моменту проголошення своєї незалежності виступає як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і міжнародні організації йзазнає відповідно значного впливу з їх боку.

Правовою державою можна вважати суспільство, в якому панує верховенство права, діють справедливі і шляхетні закони, всі люди рівні перед законом і судом, забезпечуються права і свободи людини та відповідальність влади перед громадянами, а реалізація принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову сприяє гармонізації державного управління, злагоді в суспільстві і створює перепони для зловживань нею.

У правовій державі влада має бути обмежена правом, до того ж історичний досвід вказує на те, що вона має бути максимально стриманою в можливості довільно змінювати законодавство задля своєї вигоди.

Створення системи стримувань і противаг за допомогою поділу державної влади на окремі взаємодіючі і контролюючі одна одну гілки забезпечує оптимальне функціонування державного механізму, не дає можливості жодній з гілок влади узурпувати владні повноваження інших. До речі, ідею поділу влад уперше офіційно було закріплено в Україні, це стало одним з постулатів Конституції гетьмана Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року.

На сьогодні в центрі уваги і політиків, і науковців постали проблеми удосконалення механізмів стримувань і противаг, а також визначення концептуальної моделі реформування законодавчої влади, яка з належною самодостатністю виключала б будь-які можливості реанімації диктатури і тоталітаризму, забезпечувала верховенство права.

Адже недосконалість законодавчої влади та її діяльності є прикрою ознакою нашого суспільства. Формування парламенту за списками від партій і блоків призводить до утворення гіпертрофованої форми політизації законодавчої влади - влади, яка має бути мудрою, виваженою, незалежною і незаангажованою, бо має справу з найскладнішою і найтоншою матерією - правом.

Перехід до процедури обрання депутатів за партійними списками спричинив багато негараздів.

По-перше, вибори за партійними списками, за умови закладеної політичною реформою системи формування більшості та концепції імперативного мандата, створюють ситуацію, за якої депутати натискають ті кнопки, на які вказують їхні вожді. Реальними парламентаріями стають п'ять осіб - лідери партій.

По-друге, народ утратив можливість відкликати депутатів, впливати на тих обранців, які не виконують програмних обіцянок і не виправдовують сподівань своїх виборців.

По-третє, встановлення прохідного бар'єра суперечить волі народу і в парламенті спотворює співвідношення симпатій до політичних сил. Наприклад, якщо за партії, котрі не пройшли до парламенту, голоси віддали 11 відсотків населення, то ймовірно, що 11 відсотків місць у парламенті займуть особи з поглядами, протилежними до тих, за яких подали голоси названі виборці.

По-четверте, закладена змінами до Конституції схема роботи парламенту підштовхує парламентаріїв до створення штучної більшості, що автоматично залишає інших в опозиції до неї. Як наслідок парламент приречений на існування двох таборів, відносини яких визначаються принципом «стінка на стінку». З одного боку, конкуренція - двигун прогресу, але вона має унеможливлювати «поїдання» протилежної сторони. А чинна схема позбавляє можливості появи мудрого й виваженого центризму, який гармонізував би всю систему.

Держава, як човен: якщо веслувальники енергійніше налягають на весла ліворуч - човен розбивається об правий берег, якщо праворуч - сідає на мілину біля лівого берега. Щоб човен ішов у фарватері, хтось має збалансовувати веслування з лівого і правого бортів. У політичному сенсі цим штурманом мав би виступати блок центристських сил. Але в чинній системі влади для нього не передбачено правового поля.

Нарешті, перехід на вибори за партійними списками став своєрідним кроком до ще масштабнішого перевороту. Такі вибори відбулися на основі неконституційного закону, яким звужене право громадян обирати і бути обраними. Зокрема, кандидатів пропонувалося обирати серед уже обраних партіями представників, тоді як раніше була можливість їх висування від трудових колективів чи самовисування. Тим часом ст. 22 Конституції України стверджує: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Тобто закони, які звужують обсяг прав і свобод людини, не можуть бути застосовувані.

Порушення цього принципу призвело до того, що люди були позбавлені можливості впливати і на процес висунення кандидатів у депутати, і на діяльність уже обраних.

Наявна система формування та функціонування законодавчої влади може задовольняти хіба що так звану політичну еліту, даючи при цьому можливість їй робити все що завгодно, аби тільки вчасно зібратись під куполом властей, сховавшись або за мандат недоторканності, або за невизначеність процедури розпуску чи перевиборів.

Парламентарії мають бути не політичним клубом, а професійними законодавцями, творцями справедливих і шляхетних законів, які перетворювали б право на мистецтво добра і справедливості. Тож доки не скасовано норм Конституції, прийнятих за одну ніч під гаслом політичних реформ, доти мусимо жити, як на вулкані.

Тому насамперед потрібно вдосконалити механізми формування та діяльності законодавчої влади. Не слід відмовлятися від ідеї двопалатного парламенту, досвід роботи якого в багатьох країнах світу показав його переваги. Так, у Франції парламент складається із Сенату та Національних зборів, в Італії - із Сенату та Палати депутатів, в Іспанії до складу парламенту (Генеральних кортесів) входять Конгрес депутатів і Сенат, у Німеччині законодавчу владу здійснюють Бундестаг і Бундесрат, у Швейцарії Федеральні зібрання як законодавчий орган включають Національну раду і Раду кантонів, у США законодавчим органом є Конгрес, який складається із Сенату та Палати представників, у Польщі законодавчу владу здійснюють Сейм і Сенат.

Двопалатний парламент консервативніший. І це виправдано. В законотворчій роботі, як ніде, має діяти принцип: «Сім раз відміряй, один раз відріж». Тож двопалатний парламент - досить прийнятна модель законодавчої влади для України, яку все-таки треба реалізувати без поспіху, виважено.

Законодавчий орган України сьогодні має навіть назву невдалу - Верховна Рада. Нічого верховного (панівного) в законодавчій владі бути не може. Панування якоїсь гілки влади суперечить принципам правової держави, в якій якраз і запроваджується принцип поділу влади та створюється усе можливе для усунення ймовірного переважання якоїсь із її гілок. Законодавча влада сама має забезпечувати верховенство (панування) права (природних прав і свобод людини). Тому доцільніше було б іменувати наш парламент просто Парламентом, у структурі якого передбачити наявність двох палат: верхньої - Сенату і нижньої, яку, з урахуванням історичних традицій, можна було б назвати Віче (народні збори).

Доцільно визначити, що верхня палата має обиратися строком на шість років, а нижня - на три. Це зменшить ризик революційних потрясінь, в основі яких можуть бути емоції окремого політичного моменту.

Нарешті, слід визначити структурну модель верхньої палати. Вважаємо, що одна половина верхньої палати має обиратись народом, а друга - представниками обласних рад народних депутатів, що мало б забезпечувати представництво регіонів у законодавчій владі. Можна сподіватися, що палата представників, яку ми пропонуємо називати Віче, зможе стати важелем протидії бюрократизації законодавчого процесу, компенсує можливий брак відчуття дійсного волевиявлення народу. Віче має обиратися за максимально демократизованою мажоритарною системою виборів. Інакше (в разі запровадження пропорційної системи виборів) залишаються умови для соціальних потрясінь - пробудження політичних вулканів унаслідок зміни симпатій виборців. А часті зміни курсу ні державі, ні суспільству, ні громадянам нічого доброго не дають.

Багато проблем лежить у площині діяльності самого парламенту: від процесу його формування і до регламенту його діяльності. Коли над суспільством нависла загроза економічної кризи, яка розпочиналась із кризи банківської сфери, лунало багато гучних закликів. У колі студентів я мав нагоду висловити просту думку: «Банківську кризу було б легко погасити, якби лідери політичних фракцій і представлених у парламенті партій, як найзаможніші люди, зняли хоча б десятину своїх валютних нагромаджень у зарубіжних банках і помістили їх у будь-який з банків України». Постало запитання: а чому б цю вимогу не впровадити на постійно діючій основі? Чому б від кандидата в парламентарії вимагати не тільки подачі декларації про його доходи, а й на законодавчому рівні закріпити правило, згідно з яким депутат Верховної Ради України чи органів місцевого самоврядування будь-якого рівня має розміщувати та тримати більшість своїх валютних чи інших грошових нагромаджень та об'єктів нерухомої власності на території України? Адже він презентує себе як патріот України і збирається дати клятву на вірність Україні. Тому недотримання цього правила мало б тягнути за собою відмову в реєстрації кандидатом у депутати чи позбавлення депутатського мандата.

Доцільно встановити, що кандидатом до верхньої палати парламенту міг би бути лише громадянин України, який має вищу освіту (бажано є магістром права чи державного управління) і стаж роботи за фахом не менш як п'ять років.

Проблема скасування депутатської недоторканності рік у рік набуває дедалі комічнішого забарвлення. Нагадаємо, що указом Президента України від 15 січня 2000 року було проголошено про проведення 16 квітня 2000 року всеукраїнського референдуму. На референдум ставилось запитання: «Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканості народних депутатів України і вилученням у зв'язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України, де сказано: «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?»

Референдум було проведено відповідно до Конституції України та чинного законодавства, а необхідну більшість голосів на ньому було подано за скасування названого положення. Судового рішення про визнання результатів референдуму недійсними немає. Конституційний Суд України 27 червня 2000 року (Справа № 1-38/2000 № 1-в/2000) визнав, що виключення частини третьої статті 80 Конституції України не суперечить Конституції України.

У ст. 1 Закону «Про референдуми» сказано: «Закони, інші рішення, що прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами». А ст. 44 цього закону проголошує: «Закони, інші рішення, прийняті референдумом, обнародуються у встановленому законодавством України порядку опублікування правових актів Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в самому законі, рішенні не визначено інший строк». Прикро, але оприлюднення результатів референдуму як закону досі так і не відбулося, хоча юридичних перешкод зробити це немає навіть сьогодні.

На наш погляд, скасовуючи ч. 3 ст. 80 Конституції України, в ній необхідно закріпити такі правила: «Народні депутати України не можуть бути затримані чи заарештовані під час роботи безпосередньо у Верховній Раді України. Кримінальна справа стосовно народного депутата України може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками або прокурорами областей відповідно до правил територіальної підслідності. Затримання чи арешт народного депутата України може здійснюватися тільки за рішенням апеляційного чи Верховного Суду України». Такий само рівень правового захисту доцільно встановити і до суддів та слідчих.

Для конструктивного оновлення законодавчої влади слід установити загальне конституційне правило: громадянин може бути членом парламенту не більше двох строків поспіль. Якщо цього не може зробити чинний парламент, відповідне положення чи вся Конституція можуть бути прийняті референдумом.

Знову-таки, звертаючись до досвіду інших країн, не можна не відзначити позитивного факту наявності в деяких із них досконалішого підходу до розробки законопроектів ще на етапі законодавчої ініціативи. Наприклад, у Франції є і непогано працює міністерство законодавства, професійні співробітники якого готують більшість законопроектів (хоча ця модель зовсім не виключає того, що самі парламентарії можуть довести закон до абсурду). Тим часом в Україні давно назріла потреба створення Державного законотворчого департаменту, де готували б і удосконалювали законопроекти, що подаються на розгляд парламенту. Доречним стало б і розширення права законодавчої ініціативи: надання його Верховному Суду України, Генеральній прокуратурі України, Міністерству юстиції України, Міністерству внутрішніх справ, Вищій раді юстиції, СБУ, запроваджуваному Слідчому комітетові України.

Важливим механізмом забезпечення верховенства права є право людини і громадянина на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У світі є такі правові інститути, хоча й різняться системою повноважень, але мають єдину родову назву - омбудсман. У Швеції, Фінляндії, Данії - це, власне, омбудсман; у Греції - захисник громадян; у Польщі - речник громадянських прав; у Франції - посередник Французької Республіки; в Литві - контролер сейму; в Іспанії - захисник народу; в Молдові - парламентський адвокат. Сьогодні деякі з них мають досить істотні повноваження. Так, речник громадянських прав Республіки Польща може виступати в адміністративному та цивільному процесі на правах прокурора, а омбудсман Швеції - на правах надзвичайного прокурора розпочинати кримінальну справу проти будь-якої посадової особи в межах своєї юрисдикції, якщо, на його думку, для цього є вагомі підстави.

Тому для активнішої протидії свавіллю чиновників різного рівня та ігнорування ними прав і свобод людини доцільно зміцнити статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, а саме: йому можуть бути надані повноваження органу дізнання, і навіть слідчого органу, за аналогією зі статусом омбудсмана Швеції.

Одним із найважливіших кроків на шляху реформування влади на сучасному етапі державного будівництва та в умовах чинної системи роботи парламенту є прийняття демократичної Конституції держави шляхом всенародного референдуму.

Саме за умови прийняття Конституції держави шляхом всенародного референдуму Основний Закон отримує свою юрисдикцію безпосередньо від самого народу і стає вищим від влади, яка не має змоги змінювати його на власний розсуд. Влада має бути не «верховною», а слугувати закону, дарованому народом. Прийняття Конституції України шляхом референдуму - важливий механізм забезпечення верховенства права і закону за умови, що має бути непорушним принцип, закріплений у ст. 22 чинної Конституції України. До того ж це змінює суть співвідношення права і влади: право отримує панівне становище, забезпечується верховенство права, стабільність і непорушність конституційних норм, а законодавча влада залишається не «панівною», а однією з гілок влади, що має виконувати і реалізовувати норми Конституції України взагалі і норми, якими визначені права і свободи людини зокрема, як норми найвищої юридичної сили, зміна яких уже не перебуває в компетенції державної влади.

Список використаної літератури

1. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 16 серп. 2010 р.: (офіц. текст). - К.: ПАЛИВОДА А.В., 2010. - 48 с. - (Закони України).

2. Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України за результатами всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 76, 80, 90, 106 Конституції України). Справа № 1-38/2000 № 1-в/2000 від 27 червня 2000 р.

3. Про всеукраїнський та місцеві референдуми. Закон України № 1286-XII від 3 липня 1991 р.

4. Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Указ Президента України № 65/2000 від 15 січня 2000 р.

5. Барабаш Ю. Дихотомія правової, демократичної та соціальної державності - тонка грань українського конституціоналізму // Право України, 2010. - № 7. -С. 24-32.

6. Вовк Д. Проблеми визначення та дії принципу верховенства права в Україні // Право України, 2003. - № 11. - С. 127-129.

7. Головатий С. Верховенство права, або ж правовладдя: вкотре про доктринальні манівці вітчизняної науки // Право України. 2010. - № 4. - С. 206-219.

8. Козюбра М. Верховенство права: українські реалії та перспективи // Право України, 2010. - № 3. - С. 6-18.

9. Колодій А. Громадське суспільство та правова держава: проблеми і шляхи розбудови // Право України, 2010. - № 7. - С. 12-17.

10. Лемак В. Принцип верховенства права в Україні: основні загрози // Право України, 2010. - № 3. - С. 44-51.

11. Негодченко О. В. Забезпечення прав і свобод людини органами внутрішніх справ України: Монографія. - Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2002. - 416 с.

12. Принцип верховенства права: проблеми теорії та практики: Монографія: У 2-х кн. / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. - К.: Юридична думка, 2008. - Кн.1. Верховенство права як принцип правової системи: проблеми теорії. - 344 с.

13. Рабінович П. Верховенство права як соціально-природний феномен // Право України, 2010. - № 3. - С. 19-23.

14. Скрипнюк О. Правова держава в Україні: теоретична модель і практика реалізації на сучасному етапі // Право України, 2010. - № 7. - С. 4-11.

15. Тертишник В. Верховенство права і закону // Право України, 2010. - № 6. - С. 87-92.

16. Тертишник В. Незалежне

судочинство - отже не маніпулятивне // Віче, 2006. - № 9-10. -

С. 54-55.

17. Тертишник В., Тертишник О. Функції та гарантії незалежності прокурора у правовій державі // Вісник прокуратури, 2010. - № 6 (108). - С. 47-53.

18. Шемшученко Ю. С. Вибране. - Теоретичні проблем формування правової держави. - К.: Видавництво «Юридична думка», 2005. - С. 75-76.

Размещено на Allbest.ru

...