Судове провадження

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття та види судових рішень

Судове рішення -- це постанова суду, якою вирішується матеріально-правова вимога позивача до відповідача, спір сторін по суті, яка є цивільно-процесуальним актом захисту порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів сторін цивільного процесу.

Судове рішення -- правозастосовчий акт, тому що вирішення цивільноїсправи засновано на застосуванні судом до встановлених обставин норм матеріального права.

Сутність судового рішення проявляється у впливі на матеріальні правовідносини і виражається в тому, що рішення владно підтверджує взаємовідносини суб'єктів матеріального права (наявність або відсутність правовідносин, їх перетворення) або інші правові обставини в непозовних справах, усуває їх спірність, створює правову можливість безперешкодної реалізації права або охоронюваного законом інтересу і тим самим здійснює їх захист. Рішення суду є обов'язковим для всіх і підлягає неухильному дотриманню і виконанню.

Судове рішення є правовою основою примусу, який реалізується у виконавчому провадженні.

Судове рішення у всіх випадках незалежно від того, задоволена вимога чи у ній відмовлено, впливає на поведінку суб'єктів матеріальних правовідносин: усі повинні діяти відповідно до приписів, які містяться у судовому рішенні.

Головна ознака рішення суду -- вирішення ним справи по суті. Зміст і значення рішення суду розуміються у науковій літературі по-різному. Узагальнюючи викладене, можна сказати, що поняття рішення суду розкривається в ряді його істотних ознак, взятих у сукупності.

По-перше, рішення -- акт органу судової влади.

По-друге, це правозастосовчий акт, що містить у собі одночасно наказ і підтвердження. Наказ у рішенні суду являє собою прояв владного характеру рішення суду, підтвердження в рішенні відображає усунення судом спору про право і констатацію наявності матеріально-правових відносин, суб'єктивних прав і обов'язків. Рішення суду як правозастосовчий акт виступає як акт індивідуального піднормативного регулювання. У цьому сенсі рішення суду, також як і будь-який інший правозастосовчий акт, виступає як юридичний факт матеріального і процесуального права, входячи елементом у чисельні фактичні склади.

По-третє, рішення суду є процесуальним актом -- документом, оскільки приймається в певній формі та у визначеному законом порядку, повинно мати зазначені в законі зміст і реквізити.

Значення судового рішення полягає у наступному:

1) рішення припиняє спір про право через його вирішення по суті та завершує судочинство у справі;

2) відновлює законність, порушену однією зі сторін, упорядковує і вносить стабільність у відносини цивільного обігу;

3) здійснює профілактичні функції правосуддя, має превентивне значення, запобігаючи можливості виникнення аналогічних спорів надалі;

4) рішення Верховного Суду України мають значення судового прецеденту, що орієнтує правозастосовчу, а в ряді випадків і нормотворчу практику.

Відповідно до ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у двох формах:

1) ухвала; 2) рішення.

Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених ЦПК, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.

Види судового рішення можуть бути визначені за наступними критеріями:

? за видом провадження у суді першої інстанції рішення поділяються на:

а) рішення, прийняте в порядку позовного провадження;

б) рішення, прийняте в порядку окремого провадження;

в) рішення, прийняте в наказному провадженні (судовий наказ);

? рішення, що виносяться в порядку позовного провадження, у свою чергу, можуть бути поділені на види за тією самою ознакою, за якою різняться позови, які класифікуються за процессуальною метою (за характером правової дії судового рішення). Відповідно

до цього розподілу суд постановляє: а) рішення про присудження;

б) рішення про визнання;

в) рішення про перетворення правовідносин;

? залежно від виду інстанції суду виділяються:

а) рішення суду першої інстанції;

б) рішення апеляційної інстанції (ч.2 ст.314 ЦПК);

в) рішення касаційної інстанції (ч.2 ст.344 ЦПК);

? за суб'єктом винесення рішення суду підрозділяються на: а) рішення одноособового судді; б) рішення колегіального суду; в)за змістом рішення суду можуть бути остаточними і додатковими.

Судовим наказом згідно із ст. 95 ЦПК є особлива форма судового рішення (постанови) про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

2. Зміст судового рішення

Судове рішення -- це постанова суду, якою вирішується матеріально-правова вимога позивача до відповідача, спір сторін по суті, яка є цивільно-процесуальним актом захисту порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів сторін цивільного процесу.

Сутність судового рішення проявляється у впливі на матеріальні правовідносини і виражається в тому, що рішення владно підтверджує взаємовідносини суб'єктів матеріального права (наявність або відсутність правовідносин, їх перетворення) або інші правові обставини в непозовних справах, усуває їх спірність, створює правову можливість безперешкодної реалізації права або охоронюваного законом інтересу і тим самим здійснює їх захист. Рішення суду є обов'язковим для всіх і підлягає неухильному дотриманню і виконанню.

Судове рішення є правовою основою примусу, який реалізується у виконавчому провадженні.

Судове рішення у всіх випадках незалежно від того, задоволена вимога чи у ній відмовлено, впливає на поведінку суб'єктів матеріальних правовідносин: усі повинні діяти відповідно до приписів, які містяться у судовому рішенні.

Рішення суду складається з: 1) вступної частини із зазначенням: часу та місця його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвищ та ініціалів судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог; 2) описової частини із зазначенням: узагальненого викладу позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом: 3) мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин; мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався; 4) резолютивної частини із зазначенням: висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку суду по суті позовних вимог; розподілу судових витрат; строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

1. Коментована стаття, всупереч своїй назві, регламентує не лише зміст судового рішення, а і його структуру. Відповідно до статті рішення суду першої інстанції повинно складатися з чотирь ох частин: вступної, описової, мотивувальної і резолютивної.2. Вступна частина має містити дані про час і місце постановления рішення, найменування суду, який постановив судове рішення, його склад, прізвище та ініціали секретаря судового засідання і прокурора, який брав участь у справі, найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі. У цій частині суд зазначає характер судового засідання (відкрите чи закрите), найменування розглянутої справи.3. Описову частину рішення часто називають його історичною частиною, оскільки вона повинна містити дані про виникнення матеріального правовідношення і зародження спору в зв'язку з цим.В ній указують також на предмет спору, позиції сторін, що сперечаються, третіх осіб, прокурора, зайняті ними у судовому засіданні та наведені у вигляді узагальненого викладу їх пояснень.4. Мотивувальна частина судового рішення - це його аналітична частина. Вона містить фактичне і правове обгрунтування остаточних висновків суду по даній справі. У ній аналізуються факти і докази, досліджені судом у справі. Суд повинен посилатися не тільки на встановлені, а й на відкинуті ним факти. Мотивувальна частина повинна містити посилання на матеріальний закон, на підставі якого вирішується справа, зі вказівкою його назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту, і на процесуальні норми, якими керувався суд.5. Резолютивна частина судового рішення містить обов'язкові та може містити факультативні реквізити. У ній повинно бути зазначено в чіткій, категоричній формі про задоволення чи про відмову в позові повністю або у частині. Вона має містити також вказівку на розподіл судових витрат у справі, строк і порядок оскарження, підписи головуючого або суддів (при колегіальному розгляді справи). Щоб не виникло ускладнень у процесі реалізації судового рішення, у резолютивній частині необхідно точно позначити позивача, відповідача, інших осіб, причому, якщо числа і строки вказують цифрами, то повинно бути і словесне їх позначення.Резолютивна частина судових рішень по окремих категоріях справ має обумовлені цими категоріями особливості (справи про розірвання шлюбу, про стягнення аліментів, про виселення тощо).По будь-якій цивільній справі резолютивна частина повинна бути викладена чітко і ясно, в імперативній формі. Тому суди не повинні включати до неї різного роду умови. Так, у справі про виселення у судовому рішенні неприпустима формула такого порядку: виселити відповідача з займаної квартири після надання йому іншої впорядкованої квартири. У цьому разі цілком ймовірний спір при виконанні рішення, але спір має право вирішити суд, а не державний виконавець. Можливість факультативного і альтернативного визначення предмета виконання у судовому рішенні залежить від існування таких зобов'язань по цивільному праву.

суд рішення провадження інстанція

3. Вимоги до судових рішень

Судове рішення як основний акт судової влади повинно відповідати вимогам процесуального закону та правилам діловодства, встановленим для офіційних документів. Завдяки Закону "Про доступ до судових рішень" кожен має можливість дати свою оцінку стилю викладення тексту судового рішення, культурі судочинства та, звичайно, культурі автора цього документа (судді), а зрештою -- справедливості судової влади. Тому грамотне складання процесуальних судових документів має велике значення для підвищення культури судочинства і виховної ролі суду.

Норми глави 7 розділу III "Позовне провадження" ЦПК визначають ряд вимог до судового рішення, зокрема воно повинно ухвалюватися, оформлюватися і підписуватися у встановленому порядку (ст. 209), бути законним і обґрунтованим (ст. 213), мати свою структуру (ст.ст. 215--217) і проголошуватися публічно (ст. 218).

До того ж, ухвалюючи рішення, суди повинні неухильно дотримуватися вимог ст. 7 ЦПК щодо складання судових документів державною мовою, а також враховувати з цього приводу рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про застосування української мови та від 22 квітня 2008 р. № 8-рп/2008 у справі про мову судочинства.

Про такий же підхід наголошується в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" щодо того, що неприпустимо зазначати іноземною мовою прізвище та ім'я дитини після усиновлення в резолютивній частині рішення.

Порядок ухвалення, оформлення і підписання рішень суду (ст. 209 ЦПК) -- це чітко врегульований цивільним процесуальним законодавством комплекс процесуальних дій, спрямованих на досягнення цієї мети, і послідовність їх здійснення.

Зокрема, суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформляється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду -- суддями, які розглядали справу.

Лише у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладене на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи (ст. 209 ЦПК). Воно може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набране на комп'ютері в одному примірнику.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК). Рішення суду є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до цих правовідносин на підставі ст. 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення суду є законним, якщо судом застосовано відповідно до ч. 4 ст. 8 ЦПК норми, що мають вишу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя".

Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 14 "Про судове рішення у цивільній справі").

Зазначені вимоги до рішення суду -- законність та обґрунтованість -- є нероздільними, невідповідність рішення суду хоча б одній з них підриває його значення як правосудного.

Ухвалене у справі рішення суду має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

4. Рішення суду набирає законної сили

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якшо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений статтею 294 цього Кодексу, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. 2. Після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини. 3. Якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначених частиною другою статті 3 цього Кодексу, рішення суду, що набрало законної сили, є обов'язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу. 4. Якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона мас право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.

1. Коментована стаття встановлює умови та порядок набрання рішенням суду законної сили. За загальним правилом судове рішення набирає законної сили, по-перше, якщо воно не оскаржено, після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, тобто після закінчення десяти днів з дня проголошення рішення. Якщо заяву про оскарження було подано, але апеляційна скарга не була подана протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження, рішення набирає законної сили після закінчення зазначеного у цьому реченні строку. У випадку подання апеляційної скарги рішення набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом, якщо ним воно не скасоване.2. Набрання рішенням суду законної сили додає цьому рішенню мовби характеру закону по даній справі. Це тягне виникнення у рішення суду першої інстанції низки властивостей: неспростовності, виключності, преюдиціальності, виконуваності, загальнообов'язковості.A. Неспростовність судового рішення. Цей наслідок набрання рішенням законної сили означає, що рішення не можна оскаржити в апеляційному (звичайному) порядку. Рішення може бути переглянуте у касаційному (винятковому) порядку і по ново виявленим та винятковим обставинам.Б. Виключність судового рішення припускає недопустимість повторного розгляду спору між тими ж сторонами про той же предмет і з тих же підстав. Якщо після набрання законної сили рішенням, яким з відповідача стягуються періодичні платежі, змінюються обставини, що впливають на визначення розміру цих платежів, тривалість їх виплати чи припинення, то кожна сторона може вимагати в суді зміни розміру (зменшення або збільшення), строків платежів або звільнення від них. У цьому разі позов буде не тотожним, а таким, що змінився, тому що змінилася його під-става.B. Преюдиціальність судового рішення означає, що факти, підтверджені рішенням, яке набрало законної сили, обов'язкові для суду, який згодом розглядатиме справу, пов'язану зі справою, за якою винесене дане рішення.Г. Виконуваність судового рішення означає, що рішення в примусовому порядку виконується, як правило, тільки після набрання ним законної сили (виняток - випадки негайного виконання). Рішення, які не підлягають примусовому виконанню взагалі (наприклад, рішення про визнання), з набранням законної сили набувають властивості здійсненності.Д. Загальнообов'язковість судового рішення. Якщо до набрання рішенням законної сили воно обов'язкове для суду (суд не може його змінити) й іноді для сторін (при негайному виконанні), то після набрання законної сили воно обов'язкове і для суду, і для осіб, які беруть участь у справі, і для всіх органів та посадових осіб (органи державної реєстрації актів цивільного стану, житлово-комунальні органи тощо). Рішення є обов'язковим і для тих осіб, в інтересах яких справу порушено прокурором та іншими особами, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатися до суду на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи суспільних інтересів (див. коментар до ст. 45 ЦПК).

5. Негайне виконання судового рішення

Полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави.

Негайне виконання рішень буває обов'язкове і факультативне. Стаття 217 ЦПК зобов'язує суд допустити негайне виконання рішення в справах: про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць; про присудження робітникові або службовцеві заробітної плати, але не більше як за один місяць; про стягнення відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю годувальника, у межах суми стягнення за один місяць; про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника; про стягнення на користь члена колективного сільгосппідприємства оплати за працю, але не більше середнього заробітку за один місяць.

Стаття 218 ЦПК надає право суду допустити негайне виконання рішень у справах: про присудження винагороди авторам за використання творів у галузі літератури, науки або мистецтва, а також об'єктів права інтелектуальної власності, на які видано авторське свідоцтво (п. 1); якщо від затримання виконання рішення може статися значна шкода для сторони, на користь якої постановлено рішення (п. 2); коли є підстави вважати, що виконання рішення згодом може стати неможливим або утрудненим (п. 3).

Про допущення негайного виконання рішення суд зазначає в рішенні, а коли таке допущення відбулося з підстав пп. 2, 3 ст. 218 ЦПК, то може зобов'язати позивача забезпечити поворот виконання на випадок його скасування.

Допуск негайного виконання рішення обмежується певними правовими відносинами, спір з яких був предметом розгляду суду, і тим, хто виступає суб'єктом таких відносин, та які воно може викликати правові наслідки. Стаття 219 ЦПК не допускає негайного виконання: 1) у справах, в яких відповідачами виступають державні установи або підприємства, колективні сільгосппідприємства та інші кооперативні і громадські організації, крім справ, передбачених пп. 2-5 ст. 217 і п. 1 ст. 218 ЦПК; 2) коли негайне виконання може викликати такі зміни у майні, після яких повернути його до попереднього стану в разі скасування рішення буде неможливим або утрудненим; 3) у справах про виселення громадян з жилих приміщень.

Від негайного виконання слід відрізняти попереднє виконання, яке допускається ще до постановлення судом рішення у справах про стягнення аліментів. Стаття 220 ЦПК надає право судді, в разі необхідності, до вирішення справи по суті, враховуючи майновий стан сторін, постановити ухвалу про те, в якому розмірі один з подружжя повинен тимчасово видавати утримання другому; хто з подружжя і в якому розмірі має тимчасово давати кошти на утримання і виховання дітей, а так само, хто з дітей повинен тимчасово видати і в якому розмірі кошти на утримання батьків. Такі ухвали виконуються негайно.

Постановляючи рішення, суд може визначити порядок його виконання, надавши відстрочку або розстрочку виконання (ст. 204 ЦПК).

Відстрочка виконання полягає в перенесенні судом строків реалізації рішення у бік їх збільшення на точно визначений строк. Розстрочка виконання -- допуск стягнення присудженого у відповідних частинах протягом точно визначеного судом строку.

Підстави для відстрочки і розстрочки виконання ст. 204 ЦПК не передбачені, але вони встановлені ст. 33 Закону «Про виконавче провадження», і ними є обставини, які можуть утруднити або зробити неможливим його виконання, а саме: хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо та ін. При вирішенні питання про відстрочку виконання рішення повинні бути взяті до уваги не тільки інтереси боржника, а й стягувача. Для позитивного вирішення питання про розстрочку або відстрочку необхідні в наявності такі умови: відсутність вини з боку боржника у створенні обставин, які можуть бути підставою для таких наслідків; тимчасове його перебування в тяжкому становищі; виконання рішення при наявних обставинах (без відстрочки чи розстрочки) може мати несприятливі наслідки для боржника; щоб відстрочка або розстрочка не завдала серйозної шкоди стягувачеві.

Суд, який постановив рішення, може також визначити порядок його виконання (ст. 204 ЦПК), виходячи з вимог закону і обставин справи. Так, присуджуючи майно в натурі, суд повинен вказати в рішенні його вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності (ст. 206 ЦПК).

Відповідно до ст. 207 ЦПК суд, постановляючи рішення, яким на відповідача покладається виконання певних дій, не пов'язаних з передачею майна або грошових сум, може в тому рішенні вказати, що, коли відповідач не виконає рішення протягом встановленого строку, позивач вправі виконати цю дію за рахунок відповідача, стягнувши з нього необхідні витрати. Статтею 386 ЦПК визначено, що питання, пов'язані із зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу. Загалом за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, суд видає один виконавчий лист. Але, якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право, за заявою стягувачів, видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим листом. Виконавчий лист має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження". У виконавчому документі, який видається судом, мають бути зазначені: назва і дата видачі документа, найменування сулу, який видав документ, прізвище та ініціали посадової особи, що його видала; дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові - за наявності) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб); ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за наявності (для юридичних осіб); індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші дані, якщо вони відомі суду, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо; резолютивна частина рішення; дата набрання законної (юридичної) сили рішенням; строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.

6. Усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив

Після оголошення рішення по справі суд, що ухвалив рішення, не вправі сам скасувати або змінити його. Це принципове правило, що гарантує стабільність судового рішення, його незмінність. У той же час суду, що ухвалив рішення, надається можливість доповнити своє рішення, внести в нього виправлення без зміни змісту у суворо обмежених законом випадках.

Цивільне процесуальне законодавство передбачає три випадки, коли суд, що ухвалив рішення, вправі самостійно виправити його недоліки:

1) ухвалення додаткового рішення;

2) роз'яснення рішення суду;

3) виправлення описок і арифметичних помилок.

Додаткове рішення. Додаткове рішення найчастіше служить способом виправлення такого недоліку судового рішення, як його неповнота. Вимога повноти -- одна з істотних вимог, які висуваються до рішення суду.

Згідно зі ст. 220 ЩІК суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторонни подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;

3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ЦПК;

4) судом не вирішено питання про судові витрати.

Умови ухвалення додаткового рішення, передбачені ст. 220 ЦПК, є винятковими. Порушення вимог зазначеної статті спричиняє зміну або скасування судового рішення.

Неодмінною умовою, в залежність від якої поставлена можливість винесення додаткового рішення, є наявність єдиної фактичної основи (встановлених у судовому засіданні обставин і досліджених по суті доказів).

Суд доповнює власне рішення, приводячи його у відповідність зі змістом розглянутої справи. Якщо єдина фактична основа відсутня, ухвалити додаткове рішення не можна.

Суд не вправі під видом додаткового рішення змінити зміст рішення або розв'язати нові питання, що не досліджувалися в судовому засіданні. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.

Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін. їх присутність не є обов'язковою.

На додаткове рішення може бути подана скарга.

Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

Роз'яснення рішення. Якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця, суд за їхньою заявою постановляє ухвалу, в якій роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту.

Підставою для роз'яснення рішення суду найчастіше може стати невизначеність його резолютивної частини, що була виявлена при здійсненні виконавчих дій у стадії виконавчого провадження.

Подання заяви про роз'яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до примусового виконання.

Заява про роз'яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів.

Неявка осіб, які брали участь у справі, і (або) державного виконавця не є перешкодою для розгляду питання про роз'яснення рішення суду.

Ухвала, в якій роз'яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз'яснено за його заявою (ст.221 ЦПК).

Виправлення описок та арифметичних помилок у рішенні здійснюється судом, який ухвалив рішення. Як правило, описки пов'язані з перекручуванням, допущеним при друкуванні окремих слів і висловів, прізвища кого-небудь з учасників процесу, складу суду. Можуть мати місце і перекручування найменування юридичної особи.

Явні арифметичні помилки -- це невірно зроблені арифметичні дії.

Якщо помилка є не в розрахунках, а в принципі визначення грошової компенсації, то вона не може бути виправлена ухвалою суду.

Суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється ухвала. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. їхня неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлень (ст. 219 ЦПК).

7. Ухвали суду першої інстанції

Ухвалами вирішуються питання, пов'язані з рухом провадження у справі в суді першої інстанції, різні клопотання і заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, про зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду (ч. 1 ст. 232 ЦПК).

Ухвалами суду першої інстанції вирішуються питання, спрямовані на виникнення, розвиток або припинення цивільних процесуальних правовідносин, на створення належних умов для всебічного, повного і об'єктивного розгляду та вирішення справи, на реалізацію і захист процесуальних прав суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин.

Для виявлення специфіки ухвал в юридичній літературі наводиться їх класифікація за різними підставами.

Залежно від вирішення вимоги, спрямованої на розвиток провадження у справі, вони можуть бути класифіковані на такі види:

а) ухвали, спрямовані на порушення цивільного процесу в справі (ст. 136 ЦПК), а також в питаннях виправлення описки і явної арифметичної помилки (ст. 213 ЦПК), постановлення додаткового рішення (ст. 214 ЦПК), скасування обмеження дієздатності або поновлення громадянина в дієздатності (ст. 260 ЦПК);

б) ухвали, які забезпечують розвиток процесу в справі, -- ними вирішуються окремі процесуальні питання, які виникають під час підготовки справи до розгляду, вирішення судом справи і виконання судового рішення -- про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб, органів державного управління, про залучення додаткових доказів, призначення експертизи, відкладення розгляду в справі та ін. (статті 143, 149, 173 ЦПК);

в) ухвали, які перешкоджають виникненню цивільного процесу в справі (пе-ретинальні) і дальшому його розвитку (заключні). Перетинальні -- ухвали про відмову в прийнятті заяви (ст. 136 ЦПК), зупинення провадження у справі (статті 221-223 ЦПК), залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК); заключними ухвалами закінчується провадження у справі без винесення рішення -- закриття провадження у справі (ст. 227 ЦПК), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК);

г) ухвали по застосуванню санкцій за цивільні процесуальні правопорушення -- про притягнення до штрафної і майнової відповідальності (статті 44, 48, 53, 153, 284 ЦПК та ін.), до кримінальної і громадської відповідальності (статті 44, 58, 117, 167, ч. З ст. 235 ЦПК);

д) ухвали, які сигналізують про порушення законності й істотні недоліки в роботі підприємств, установ, організацій з метою вжиття заходів до їх усунення -- окремі ухвали (ст. 235 ЦПК).

Залежно від суб'єктів, які постановили ухвали, їх можна класифікувати на одноособові і колегіальні. Частина 2 ст. 232 ЦПК передбачає, що ухвалу постановляє суд у повному складі, а у випадках, передбачених Кодексом, -- суддя одноособове. Все залежить від того, в якому складі розглядається справа. Відповідно до ст. 124 ЦПК суддя одноособове розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду. А справи по спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у разі скасування рішення, постановленого одноособове суддею, розглядаються у колегіальному складі. Колегіальне розглядаються й інші справи, передбачені вказаною та іншими нормами ЦПК (статті 243, 248). Отже, при розгляді справи колегіальне ухвали приймаються також колегіальне. Але питання, пов'язані з рухом справи в суді, діями судді по підготовці справи, виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособове, крім випадків, коли вони виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів (ч. З ст. 16 ЦПК).

За процесуальною формою втілення ухвали класифікуються на самостійні і протокольні.

Суд постановляє самостійні ухвали в нарадчій кімнаті, які втілюються в письмову форму окремого процесуального документа, підписуються всім складом суду і приєднуються до справи (закриття провадження у справі -- ст. 227 ЦПК та ін.).

Протокольні ухвали з окремих нескладних питань суд постановляє, порадившись на місці в судовому засіданні. Вони заносяться до протоколу судового засідання (про порядок допиту свідків, експертів і дослідження інших доказів - ст. 181 ЦПК).

За змістом ухвала, постановлена в нарадчій кімнаті, повинна містити: час і місце постановлення; найменування та склад суду, прізвище секретаря судового засідання; назву осіб, які беруть участь у справі, і предмета спору; суть питання, що розв'язується; мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким він керувався, постановлюючи ухвалу; висновок суду; порядок і строк оскарження ухвали (ч. 1 ст. 234 ЦПК).

Ухвала, яка постановляється судом без видалення до нарадчої кімнати, за змістом повинна містити: суть питання, яке розв'язується; мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким він керувався, постановлюючи ухвалу; висновок суду (ч. 2 ст. 234 ЦПК).

Всі ухвали оголошуються одразу після їх постановлення. Питання про те, чи набирають вони законної сили, умови і порядок набрання, правові наслідки законної сили, ЦПК окремо не врегульовані. В теорії цивільного процесу щодо цього були висловлені різні думки.

Аналіз норм ЦПК свідчить, що всі ухвали набирають законної сили, але одні з них, які підлягають оскарженню, після закінчення п'ятнадцятиден-ного строку на апеляційне оскарження (статті 234, 291 ЦПК), інші -- з часу проголошення (ст. 139 ЦПК). Не всі ухвали набувають властивостей незмінності (статті 154, 155 ЦПК та ін.).

Заключні ухвали з набранням законної сили набувають властивостей законної сили судового рішення.

Размещено на Allbest.ru