Актуальність теми. З приходом до влади більшовиків у колишній Російській імперії було розгорнуто жорстоку антирелігійну війну, жертвами якої стали мільйони віруючих людей. Кричуща невідповідність між декларованим принципом свободи совісті та реальним становищем релігії в СРСР спонукала уряд приховувати реальну картину державно-церковних відносин, що не могло не позначитися на стані наукового розроблення даної тематики.

Радянська держава реально будувала свої відносини з церквою на основі не тільки офіційних законів, але й таємних циркулярів більшовицької партії і секретних підзаконних актів НКВС і ДПУ. Саме ними певною мірою визначалася релігійна політика на місцях з урахуванням особливостей регіонів України. Це призвело до того, що державно-церковні відносини у різних частинах республіки не були однаковими. Керуючись марксистським вченням, комуністичний провід був упевнений, що найслабкіші позиції церква мала в промислових центрах, бо, на думку більшовиків, пролетаріат як найпередовіший і найреволюційніший клас більш за всіх був зацікавлений у розриві з релігією. Тому Донбас, який охоплював значну густонаселену промислову територію, підходив під полігон проведення антирелігійного експерименту.

Із здобуттям незалежності Україна взяла курс на реальне забезпечення свободи совісті та релігійних свобод своїх громадян. Наша держава законодавчо зобов'язалась подолати негативні наслідки попередньої політики щодо релігії. Президент України підтвердив узятий курс на реальне забезпечення свободи совісті й виступив 12 червня 1999 року із заявою про морально-політичну реабілітацію церкви. Глава держави зауважив, що справа подолання тяжких наслідків минулого залишається виключно складною і водночас вкрай невідкладною.

Взаємовідносини радянської держави і Православної церкви викликали й викликають неабиякий інтерес як у вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Проте на сьогодні немає досліджень, в яких би в історико-правовому аспекті обрана тема цілком розглядалася як предмет спеціального вивчення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов'язаний із планами кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Луганського інституту внутрішніх справ МВС України згідно із Заявою Президента України про морально-політичну реабілітацію церкви, зробленою 12 червня 1999 року, та Заявою про наміри співпраці між Міністерством внутрішніх справ України та Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій, прийнятою 11 лютого 2000 року.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є виявлення особливостей державно-церковних відносин у Донецькому регіоні та правового становища Православної церкви в краї. Термін "державно-церковні відносини", на відміну від терміна "державно-конфесійні відносини", у даній роботі означає взаємовідносини між державою та православними церквами. Під назвою "Донецький регіон" автор розуміє територію двох сучасних східноукраїнських областей - Донецької та Луганської. Вибір хронологічних рамок з 1917 по 1941 рік зумовлений необхідністю виділення надзвичайно важливого й трагічного періоду у відносинах між державою та церквою.

Реалізація цієї мети конкретизується вирішенням таких завдань:

вивчення факторів, що впливали на курс державної політики щодо церкви в регіоні;

виділення етапів цієї політики та їхніх характерних рис;

дослідження еволюції нормативно-правової бази, на якій ґрунтувалися відносини між державними й церковними структурами;

визначення особливостей впровадження законодавства щодо релігії в Донецькому регіоні;

розкриття ролі партійних і державних органів у справі розвалу церкви;

аналіз нормативно-правової основи організації та діяльності спеціальних органів на Донбасі, що безпосередньо здійснювали релігійну політику;

виявлення особливостей, головних напрямків, форм і методів діяльності цих органів;

визначення масштабів і наслідків репресивних заходів уряду щодо православних християн.

Об'єктом дослідження є відносини між державою та Православною церквою. Працюючи над обраною темою, автор спрямував основну увагу на такі предмети: правове регулювання державно-церковних відносин; правові основи організації та діяльності спеціальних органів, що формували й здійснювали радянську політику щодо релігії; правове становище Православної церкви, найбільшої та найвпливовішої релігійної організації на Донбасі.

Методологічну основу складають історико-правовий, структурно-функціональний, порівняльно-правовий, статистичний та ряд інших загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Насамперед застосовувався принцип об'єктивності в процесі систематизації нормативного матеріалу та джерельної бази, установлення вірогідності й повноти інформації. Структурно-функціональний метод необхідний був для висвітлення ролі й місця Православної церкви в тоталітарному суспільстві. Порівняльно-правовий використовувався в процесі дослідження еволюції нормативно-правової бази та особливостей правового регулювання відносин між державою та церквою.

Застосування структурно-функціонального методу дозволило розкрити особливості процесу розвитку правового регулювання та адміністративної практики у сфері державно-церковних відносин на Донбасі, зокрема, розкрити роль партійних, державних і спеціальних органів у здійсненні антирелігійної політики.

Використання таких спеціальних методів, як формально-юридичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, дало змогу проаналізувати систему законодавства СРСР і радянської України, а також підзаконних актів місцевих органів влади щодо релігії в Донецькому регіоні. За допомогою статистичних методів і політологічного аналізу вдалося визначити реальні масштаби і наслідки репресивних заходів уряду щодо православних християн Донбасу.

Теоретичною основою дисертації стали праці радянських дослідників-правознавців: П. Гідулянова, П. Д'яконова, М. Фіолетова, К. Гольберта, Ю. Любинського, Г. Железногорського, І. Сухоплюєва, Ф.І. Барменкова, М.О. Голодного, Г.Р. Гольста, В.В. Клочкова, М.П. Краснікова, В.А. Куроєдова, М.М. Персиця, Ю.М. Рекка, Ю.А. Розенбаума, Ф.М. Рудинського та ін.; праці сучасних дослідників-правознавців В.Д. Гончаренка, Л.О. Зайцева, А.Й. Рогожина, В.О. Румянцева, М.М. Страхова, О.О. Шевченка, О.Н. Ярмиша та ін.; сучасних українських дослідників-істориків В. Єленського, В. Пащенка, В. Силантьєва; науковців зарубіжжя Ф. Гейера, Д. Поспеловського, Л. Регельсона, Р. Реслера, У. Флетчера, М.І. Одинцова, С.М. Савельєва, В. Ципіна та ін. Важливе методологічне значення для написання дослідження мали праці М. Бердяєва, П. Новгородцева, священиків Сергія Булгакова, Олександра Меня та ін.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у цілісному і систематизованому висвітленні проблем правового регулювання державно-церковних відносин у 1917-1941 роках. Автор уперше в Україні на монографічному рівні дослідив цю проблематику.

Наукову новизну дисертації становлять такі положення:

періодизація державної політики щодо Православної церкви нерозривно пов'язана з основними етапами радянської держави. Але стосовно Донбасу вона має певні особливості;

державно-церковні відносини у 20-30-х роках регулювалися не тільки офіційними законами, але й таємними циркулярами Антирелігійної комісії при ЦК ВКП (б) і Всеукраїнської антирелігійної комісії при ЦК КП (б) У, які лягали в основу секретних підзаконних актів НКВС і ДПУ. Виключно цими актами регламентувалася діяльність спеціальних органів щодо впровадження агентури в церковне середовище, розколу Православної церкви, розвалу релігійних громад, проведення кампанії з вилучення церковних скарбів тощо;

основними виконавцями радянської політики щодо релігії в Україні були ліквідаційна комісія по відокремленню церкви від держави (відділення культів) адміністративного відділу Адміністративно-організаційного управління НКВС УСРР та міжурядницька (міжвідомча) комісія НКВС УСРР у справах безприбуткових спілок і об'єднань, VІ відділення таємно-політичного відділу ОДПУ (у 20-ті роки), 3 відділ V управління НКВС по боротьбі з церковно-сектантською контрреволюцією (у 30-ті роки);

наглядом і регламентацією життя релігійних громад в Україні займалися органи державної адміністрації: від сільської ради до Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК). У царині державно-церковних відносин в УСРР найвищою інстанцією був ВУЦВК, а в період між сесіями - Президія ВУЦВК. Скарги на постанови губвиконкомів або облвиконкомів про закриття храмів подавалися до Президії ВУЦВК через НКВС УСРР;

у 1917-1919 роках, коли Донбас опинився в руках більшовиків, державно-церковні відносини лише частково регулювалися нормативними актами радянського уряду. Як правило, представники революційної влади чинили свавілля щодо релігійних громад;

наступ на церкву в Донецькому регіоні з перших революційних років був значно жорсткішим, ніж у сільських районах України. Заклики українського більшовицького керівництва про застосування в промислових регіонах більш рішучих заходів проти релігії спричинили ще на початку 20-х років прийняття місцевими органами влади Донбасу рішень про масове закриття храмів у регіоні.

державний структурний правовий регіон

У дисертації вперше аналізується широке коло союзних, республіканських і місцевих нормативно-правових актів, якими регламентувалася діяльність релігійних громад. У ній також досліджується еволюція конституційно-правової бази радянської політики щодо церкви на матеріалі Донецького регіону, показуються особливості її впровадження в Україні взагалі й на Донбасі зокрема. У дисертації були піддані аналізу таємні циркуляри КП (б) У і таємні нормативні акти ВУЦВК, НКВС і ДПУ, що регулювали державно-церковні відносини. Усі ці документи донедавна були засекреченими й тому недоступними для науковців. У роботі вперше до наукового обігу була залучена значна кількість архівних матеріалів, що дотепер знаходилися в закритих фондах центральних і місцевих архівосховищ.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки і положення дослідження можуть сприяти подальшому формуванню правових і суспільно-політичних механізмів, які гармонізували б державно-церковні відносини в Україні. Матеріали даної роботи використовуються в Луганському інституті внутрішніх справ МВС України в курсі релігієзнавства і можуть також застосовуватися у навчальному процесі інших середніх і вищих навчальних закладів на заняттях з історії держави й права України, історії України та релігієзнавства.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження та висновки дисертації були апробовані на міжнародній науковій конференції пам'яті П.І. Новгородцева (другі Новгородцевські читання)"Ідея правової держави: історія і сучасність" (м. Луганськ, 23-24 листопада 2000 р.) і на міжнародній науковій конференції "Проблема взаємовідносин права і моралі в філософії права" (Литва, Вільнюс, 23-24 березня 2001 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені в монографії та довіднику, що були відзначені грамотою НАН України на конкурсі молодих учених у 2000 р., і п'яти наукових статтях, опублікованих у провідних фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи становить 200 сторінок, з яких 186 - основний текст. Список використаних джерел включає 260 найменувань.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, ступінь її розроблення, визначається мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, його методологічна основа, подається інформація про апробацію її результатів.

У першому розділі - "Формування радянського законодавства про релігію в 1917-1919 роки" - подається огляд літератури з даної проблеми, розглядається принцип розділення церкви й держави, висвітлюється більшовицьке розуміння свободи совісті, її складові елементи, аналізуються законодавчі акти, якими регулювалися державно-церковні відносини в революційні 1917-1919 роки.

Підрозділ 1.1 - "Історико-правові проблеми державно-церковних відносин в радянській Україні" - включає аналіз правової й історичної літератури з цієї проблематики. Теоретичному вивченню правового становища релігійних організацій у Радянському Союзі були присвячені дослідження П. Гідулянова, П. Д'яконова, М. Фіолетова, К. Гольберта, Ю. Любинського, Г. Железногорського, І. Сухоплюєва, Ф.І. Барменкова, М.О. Голодного, Г.Р. Гольста, В.В. Клочкова, М.П. Краснікова, В.А. Куроєдова, М.М. Персиця, Ю.М. Рекка, Ю.А. Розенбаума, Ф.М. Рудинського та ін. Радянські дослідники намагалися довести переваги соціалістичного законодавства про культи перед капіталістичним. Тому якогось критичного аналізу в їхніх працях офіційних нормативних актів і механізму їх реалізації годі було сподіватися.

Другу групу складають роботи православних священнослужителів. Серед праць українського духівництва найбільше зацікавлення викликають спогади голови УАПЦ митрополита Василя Липківського. Праці священнослужителів Радянського Союзу, як правило, мають загальний характер, через те що їм було заборонено займатися осмисленням державно-церковних відносин у радянську добу. Такі архієреї, як митрополит Іоанн (Сничов), архієпископ Феодосій (Процюк), єпископ Сергій (Ларін) та ін., котрі вивчали історію Православної церкви в ХХ столітті, присвячували свої праці переважно церковним рухам, що відокремилися від РПЦ, обминаючи питання антирелігійних гонінь. А в збірнику статей священнослужителів РПЦ "Правда о религии в России" взагалі заперечувався факт гонінь на церкву.

Значний внесок у вивчення проблем державно-церковних відносин у СРСР зробили зарубіжні дослідники. Ґрунтовну працю з новітньої історії Православної церкви в Україні написав німецький історик Ф. Гейєр, але в ній допущено чимало неточностей і помилок. Дослідники Д. Поспеловський, Л. Регельсон, Р. Реслер, У. Флетчер та ін. відтворили у своїх роботах більш-менш реальну картину антирелігійних гонінь у СРСР. У Росії з цієї проблематики працювала велика кількість істориків, таких як О.М. Кашеваров, М.Ю. Крапівін, М.А. Неживих, М.І. Одинцов, В.С. Русак, С.М. Савельєв та ін. Останнім часом з'явилися праці, присвячені взаємовідносинам держави й церкви, що вийшли з-під пера російських священнослужителів, наприклад Владислава Ципіна, Олексія Ніколіна. Однак у їхніх працях не ставилося завдання вивчення радянського законодавства щодо релігійних культів і особливостей його запровадження в радянській Україні.

Відкриття засекречених донедавна фондів архівів дало можливість історикам ознайомитися з документами, що висвітлюють радянську політику щодо релігії. Це призвело до зростання нової вітчизняної історіографії теми. Використання архівних матеріалів призвело до більш об'єктивного розкриття проблем державно-церковних відносин у радянську добу, про що свідчать, зокрема, монографії В. Єленського, В. Пащенка, В. Силантьєва. З'явилися праці й українських священнослужителів, таких як Михайло Матвієнко.

У роботі над дисертацією використовувалися надруковані у радянські часи джерела, що характеризують ставлення комуністичної партії та радянської держави до релігії та церкви. Вивчалися рішення й директиви РКП (б) і КП (б) У, декрети і постанови урядів РСФРР і УСРР з питань релігії та атеїзму, опубліковані у Зводі узаконень УСРР, "Бюлетені НКВС УСРР". Неабияке значення для дослідження мала збірка декретів, відомчих розпоряджень та визначень Верховного Суду РСФРР, УСРР та інших радянських республік з коментарями професора П.В. Гідулянова, а також збірники законоположень щодо релігії з поясненнями НКВС УСРР.

Важливе значення для вивчення еволюції правової системи СРСР та УРСР мали праці В.Д. Гончаренка, Л.О. Зайцева, А.Й. Рогожина, В.О. Румянцева, М.М. Страхова, О.О. Шевченка, О.Н. Ярмиша та ін.

Однак основними джерелами для дослідження були матеріали центральних і місцевих архівів України. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України автор ретельно вивчав фонд ДПУ УСРР (ф.5), у якому містяться справи ліквідаційної комісії з відокремлення церкви від держави, відділу культів, міжвідомчої комісії у справах безприбуткових спілок і громад. Ці матеріали висвітлюють роботу державних органів щодо розвалу церкви у 20-х роках.

У Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГОУ) досліджувалися справи фонду загальних, організаційно-інструкторських, статистичних, агітаційно-пропагандистських та адміністративних органів. Тут зберігаються таємні документи ДПУ УСРР про релігійну картину в республіці, опір віруючих антирелігійним акціям властей тощо. За допомогою матеріалів ЦДАГОУ вдалося відтворити розкольницьку діяльність партійних і державних органів на Донеччині. Водночас фонд 263, у якому містяться справи репресованих священнослужителів і мирян, виявився недоступним.

Велике зібрання матеріалів з історії державно-церковних відносин на Донбасі у 30-ті роки знаходиться в Державному архіві Луганської області. У цьому архівосховищі були вивчені фонди Луганського, Старобільського окружних виконкомів (ф. Р-693 і Р-1186), Спілки войовничих безвірників (ф. Р-178). Автором були також проглянуті матеріали Державного архіву Донецької області.

Історія боротьби органів державної безпеки з релігійним підпіллям на Донбасі відображається лише в недавно розсекречених архівно-слідчих справах, які зберігаються в архівах управлінь Служби безпеки України в Донецькій і Луганській областях. Частину цих документів було передано до державних архівів. Складність роботи в архівах СБУ полягала в тому, що справи не систематизовані, і тому дисертанту довелося застосовувати фронтальний метод вивчення архівних матеріалів. Усі вони вперше вводяться у науковий обіг.

У підрозділі 1.2 - "Відокремлення церкви від держави та зміни в правовому становищі Православної церкви в революційні роки" - аналізуються перші радянські закони, що визначали правове становище церкви.

Принцип відокремлення церкви від держави склався, наприклад, у США і Франції наприкінці ХVІІІ століття. Причини, що породили його в цих країнах, були різні. У Сполучених Штатах Америки творці Конституції надали церкві незалежність від світської влади, щоби вона могла отримати повну свободу в реалізації своїх духовних, моральних і виховних цілей. А у Франції цей принцип став результатом войовничої антиклерикальної боротьби під час Французької революції. Держава у цьому випадку не була нейтральною щодо церкви, а, навпаки, проводила дискримінаційну антицерковну політику. Саме французький досвід взяли на озброєння російські більшовики.

Українські більшовики, розпочавши створення власної правової бази, запозичили законодавчий досвід Російської Федерації. 22 січня 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України ухвалив Декрет "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", узявши за основу аналогічний закон Ради народних комісарів РСФРР від 23 січня 1918 року. Принцип відокремлення церкви від держави був закріплений у Конституції Української Соціалістичної Радянської республіки, затвердженій у березні 1919 року.

Ліквідуючи панівне становище Православної церкви, радянський уряд прагнув витиснути її з усіх ділянок життя. Особливу увагу більшовики приділяли обмеженню впливу церкви на молоде покоління. Вони не могли допустити проникнення релігії у свідомість "соціально здорових" груп населення, особливо в середовище робітничо-селянської та інтелігентської молоді. З цією метою школа відокремлювалася від церкви. Усі духовні училища й семінарії було передано у відання Народного комісаріату освіти, а всі законовчителі звільнені від роботи в школі. Декретом від 22 січня 1919 року й постановами НКО України у навчальних закладах заборонялося викладання Закону Божого та інших віровчень, а також відправлення релігійних обрядів. Інструкцією НКЮ, НКВС і НКО УСРР від 10 листопада 1920 року групове навчання віровченням дітей, які не досягли 18 років, не допускалося. Пізніше НКВС роз'яснив, що діти могли навчатися релігії лише індивідуально "у своїй квартирі в межах даної сім'ї". Цій категорії населення також не дозволялося бути членами релігійних громад.

Більшовицький уряд проголошував, що правова санкція відокремлення церкви від держави в Конституції мала стати умовою забезпечення повної релігійної свободи. Її складовими елементами радянський законодавець називав свободу совісті та церковну свободу. Радянські правознавці стверджували, що про свободу совісті мова може йти лише тоді, коли кожному громадянинові надаються:

свобода вибору релігії, що передбачає й свободу заснування нових віровчень;

свобода сповідань, зокрема свобода здійснення релігійних обрядів і свобода пропаганди;

користування громадянськими та політичними правами, незалежно від релігійних вірувань;

свобода не мати ніякої релігії.

Іншим складовим елементом релігійної свободи є церковна свобода. Під цим поняттям радянські юристи 20-х років розуміли свободу заснування нових релігійних громад, свободу церковної організації й управління та повну рівність перед законом усіх релігійних об'єднань, чиї цілі не суперечать чинному законодавству. Однак попри проголошення релігійних свобод власті з самого початку попрали закріплений у радянській Конституції принцип свободи совісті.

Декретом від 22 січня 1919 року значно підривалися економічні підвалини церкви. РПЦ була позбавлена всього майна, яке оголошувалося народною власністю й переходило на баланс рад робочих і селянських депутатів. Церкві заборонялося володіти власністю, але, на відміну від Росії, в Україні вона деякий час ще мала права юридичної особи.

Автор встановив, що на Донбасі в 1917-1919 роках місцеві більшовики ще не мали чіткого плану антирелігійної боротьби, яка на той час переважно зводилася до розправи над духівництвом і мирянами та пограбувань храмів і монастирів.

Другий розділ - "Правове регулювання відносин між державою та церквою в період НЕПу" - включає аналіз центральних і місцевих нормативних актів, якими у 20-ті роки регламентувалося життя церковних громад, визначався порядок їх заснування і ліквідації, регулювалася діяльність спеціальних партійних і радянських органів у релігійній сфері. Розглядається структура і функції цих підрозділів, розкривається їх роль у розпалюванні міжконфесійної ворожнечі й розвалі церкви. У розділі досліджуються особливості впровадження радянського законодавства щодо релігії на Донбасі.