Протоколи слідчих і судових дій та інші документи як джерела доказів у кримінальному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Злочинність, особливо її організовані форми, все більше створює загрозу як суспільству, так і державі в цілому. Законодавчі і організаційні підходи до боротьби зі злочинністю, механізм доказування, створений радянським законодавцем наприкінці 50-х - на початку 60-х років, що використовувалися та були ефективними в минулому, не завжди є дійовими у теперішній час, що обумовило пошук нових способів і засобів доказування по кримінальних справах. Правова реформа, що провадиться в Україні, гармонізація кримінально-процесуального законодавства відповідно до вимог міжнародно-правових стандартів кримінально-процесуальної діяльності, визначили наперед перегляд низки положень національного кримінально-процесуального законодавства, в тому числі доказового права.

Ефективність розробки проблем доказового права багато в чому обумовлена відповідним зрозумінням таких його категорій, як джерело доказів, судові докази, процесуальна форма, кримінально-процесуальне доказування та ін., сутність і нормативний зміст яких в теорії залишаються суперечливими. Незважаючи на досить значний обсяг досліджень, низка теоретичних і правових положень, що стосуються проблем поняття протоколів слідчих і судових дій та інших документів як джерел доказів у кримінальному судочинстві, є також дискусійною. Спірні питання понять протоколів слідчих і судових дій та інших документів у контексті загальних проблем доказового права досліджувалися в низці кандидатських дисертацій. Відзначимо, що наукові розробки з даної теми в основному провадилися до прийняття нової Конституції України та конституцій інших країн-учасниць СНД. Не враховувалися і практика Європейського суду з прав людини та міжнародно-правові акти. Недостатньо врегульовані правила допустимості використання як доказів протоколів слідчих дій та інших документів, не враховані особливості їх оцінки на різних стадіях кримінального процесу. Не розроблена повною мірою концепція преюдиційності документів. Невирішенність цих та багатьох інших проблем негативно позначається на слідчій та судовій практиці.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом наукових досліджень Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого і є складовою частиною цільової комплексної програми “Проблеми вдосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної правової демократичної держави” (державний номер реєстрації 0186.0.099031).

Мета і задачі дослідження. Головна мета полягає у розробці концептуальних положень, що стосуються поняття протоколів слідчих і судових дій та інших документів як доказів у кримінальному процесі, визначенні критеріїв їх доброякісності, формулюванні пропозицій, спрямованих на вдосконалення законодавства і слідчо-судової практики по використанню означених доказів у ході кримінально-процесуального пізнання.

Поставлена мета обумовила такі задачі дослідження: 1) розкрити процесуальну сутність протоколів слідчих і судових дій та інших документів як джерел доказів у кримінальному процесі; 2) розглянути способи формування цих джерел доказів на різних етапах кримінального судочинства; 3) сформулювати вимоги до використання як доказів протоколів та інших документів у правозастосовній практиці; проаналізувати помилки, яких припускаються при складанні протоколів слідчих і судових дій та збиранні інших документів-доказів; 4) виявити законодавчі прогалини, що перешкоджають ефективному застосуванню протоколів та інших документів у доказуванні; проаналізувати проекти КПК України та інших держав з цих питань; 5) визначити особливості оцінки протоколів і документів як доказів на різних стадіях кримінального процесу; 6) на базі проведеного дисертаційного дослідження сформулювати пропозиції, які будуть спрямовані на вдосконалення чинного КПК України, приведення його у відповідність з міжнародними конвенціями та договорами.

Об'єкт наукового дослідження - це процесуальна природа протоколів слідчих і судових дій та інших документів як джерел доказів, особливості їх перевірки та оцінки.

Предмет наукового дослідження - це використання у кримінально-процесуальному доказуванні протоколів слідчих і судових дій та інших документів як джерел доказів.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становлять положення теорії пізнання і загальної теорії кримінального судочинства. В ході дослідження застосовувалися загально-діалектичний (гносеологічні основи формування доказів), історико-правовий (розробка поняття доказу, зокрема протоколів слідчих і судових дій та інших документів), формально-логічний (класифікація документів як доказів), порівняльний (співвідношення змісту понять документів у різних галузях права), соціологічний (узагальнення кримінальних справ по використанню у кримінально-процесуальному доказуванні протоколів слідчих і судових дій та інших документів як доказів) методи.

Теоретичною основою дисертації стали праці вчених в галузі філософії, загальної теорії права і кримінального судочинства, цивільно-процесуального права, адміністративного права, міжнародного публічного права, документалістики та інформатики.

Нормативною базою дослідження є: Конституція України, положення Конвенції про правову допомогу і правові відносини по цивільних, шлюбних і кримінальних справах, Європейської конвенції про взаємну допомогу в кримінальних справах, Конвенції про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію прибутків, одержаних злочинним шляхом, Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, кримінально-процесуальне законодавство України, законодавство інших галузей права. В аспекті розглядуваних проблем вивчені: дореволюційне законодавство Російської імперії, законодавство колишнього Союзу РСР і союзних республік, постанови Пленуму Верховного Суду СРСР, постанови Пленуму Верховного Суду України, проекти КПК України та Російської Федерації, зарубіжне законодавство (США, Великої Британії, Німеччини, Франції та ін.).

Емпіричну базу дослідження склали результати вивчення і узагальнення 400 кримінальних справ, що розглядалися судами Харківської, Донецької, Дніпропетровської областей, статистичні дані.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна роботи полягає у тому, що в Україні вперше на монографічному рівні здійснена спроба визначити поняття протоколів слідчих і судових дій та інших документів як доказів з урахуванням появи нових інформаційних носіїв, критерії їх доброякісності і особливості оцінки на окремих стадіях кримінального процесу України.

На захист виносяться такі положення:

- уточнено гносеологічні та психологічні основи формування доказів по кримінальних справах, у зв'язку з чим відслідковується процес формування таких доказів як документів;

- обґрунтовано положення, що структура доказу включає в себе будь-які фактичні дані, що мають значення для справи; процесуальну форму їх закріплення та умовивід суб'єкта, який веде кримінальний процес, через що тим чи іншим фактичним даним надається статус судового доказу. Всі елементи знаходяться у відповідному взаємозв'язку та додатковості і являються підставою для визначення належності та допустимості доказів;

- визначено, що під збиранням доказів слід вважати їх формування у відповідності з вимогами кримінально-процесуального законодавства. При цьому з'ясовується специфіка збирання документів як доказів;

- досліджено ознаки документа, які у нормативних актах описуються всіляко і відрізняються у відповідності з цільовим призначенням їх використання в тій чи іншій сфері правового регулювання. Розвивається положення, що у кримінальному судочинстві під документом розуміється інформація, яка за допомогою технічних засобів закріплена на носієві письмовими чи іншими знаками, що адекватно передають людську думку, та може бути відтворена у вигляді зображень чи усної промови;

- наведено додаткові аргументи на користь поділу документів на офіційні та особисті. Офіційні документи виходять від посадової чи іншої особи, яка складає їх у порядку виконання покладених на неї обов'язків. Особисті документи відображають приватне життя людини, її думки, ставлення до інших людей, констатують оцінку фактів особистого та суспільного життя. Така класифікація дає змогу виявити специфіку оцінки документів-доказів, особливо при визначенні допустимості офіційних документів, які мають бути видані у межах компетенції посадовою особою з дотриманням правил виготовлення подібних документів. При цьому офіційні документи-докази, у свою чергу, в межах кримінального судочинства поділяються на протоколи слідчих і судових дій та інші офіційні документи;

- визначено вимоги щодо забезпечення меж поширення особистої конфіденційної інформації у кримінальному судочинстві, які повинні бути закріплені у законодавстві. У цьому зв'язку висувається низка пропозицій щодо правил її одержання, закріплення та використання у доказуванні;

- при дослідженні гносеологічної і процесуальної природи протоколів слідчих і судових дій дисертантом виявлено, що будь-який протокол має подвійне значення: по-перше, це є засіб фіксації інформації; по-друге, протокол за відповідних умов виступає самостійним джерелом доказів, оскільки містить фактичні дані, у зв'язку з чим немає підстав виключати із числа доказів протоколи допитів, очних ставок і т. ін., стосовно протоколу судового засідання уточнюється, що доказове значення по кримінальній справі мають ті його окремі частини, змістом яких є процесуальне закріплення ходу або результатів провадження судових дій;

- обґрунтовано положення, що фотозйомку, звукозапис, відеозапис, які використовувалися при проведенні слідчих і судових дій, не можна називати додатками до протоколу та надавати їм самостійне доказове значення, бо вони є різновидом протоколу;

- досліджені особливості перевірки і оцінки протоколів слідчих і судових дій та інших документів як джерел доказів. Зокрема, вказується на специфіку допустимості та належності документів, одержаних відповідно до міжнародних конвенцій і договорів про надання правової допомоги, ратифікованих Верховною Радою України, та їх легітимізації в національній кримінально-процесуальній процедурі.

Практичне значення результатів полягає у тому, що висновки і пропозиції дисертанта можуть бути використані в процесі вдосконалення законодавства по застосуванню у кримінальному процесі протоколів слідчих і судових дій та інших документів як доказів, при розробці нового КПК України, в практичній діяльності слідчих, прокурорів, суддів, пов'язаній з використанням у доказуванні всіх видів документів.

Результати дослідження можуть бути використані як у вищих учбових закладах, так і в системі підвищення кваліфікації суддів та співробітників правоохоронних органів, при вивченні відповідних розділів кримінально-процесуального права і спецкурсів, при підготовці методичних вказівок, а також у науково-дослідницькій роботі.

Особистий внесок здобувача. Наукові результати одержані дисертантом при безпосередньому дослідженні і критичному осмисленні низки наукових і нормативних джерел, а також на основі узагальнення матеріалів слідчої і судової практики. У роботі обґрунтовані теоретичні положення і практичні рекомендації, спрямовані на подальше вдосконалення законодавства по формуванню і використанню у кримінально-процесуальному доказуванні протоколів слідчих і судових дій та інших документів. Одні питання автором поставлені і розглянуті вперше, інші розглянуті по-новому, з урахуванням чинного законодавства України і законодавства зарубіжних країн.

Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Схвалена на засіданні кафедри і рекомендована нею до захисту.

Основні положення, висновки і рекомендації дисертації доповідалися автором на науково-практичних конференціях і семінарах, а саме: на конференції “Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства”, 1997 р.; на конференції молодих вчених та аспірантів “Становлення правової системи демократичної України та юридична думка”, 1998 р.; на конференції, присвяченій 50-річниці Загальної декларації прав людини, 2000 р.

Висновки, що містяться в дисертації, використовуються у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого при викладенні навчальної дисципліни “Кримінальний процес”, а також у науково-дослідницькій роботі викладачів і студентів.

1. Спірні питання теорії судових доказів у кримінальному судочинстві

Поняття судових доказів у кримінально-процесуальній літературі.

Проаналізовані гносеологічні основи формування доказів. Численні сліди на місці вчинення злочину виникають як наслідок вольового впливу злочинця. Вони мають суто інформативний характер. Порядок використання інформації у кримінальному судочинстві визначається процесуальною діяльністю суб'єктів, які ведуть кримінальний процес. Якісна визначеність доказової інформації, поряд з іншим, досягається шляхом фіксації її в протоколах слідчих та судових дій. Фактичні дані - це відомості, тобто інформація про обставини злочину. Під носієм фактичних даних слід вважати те, що може служити засобом відображення, фіксації, бути виразником чого-небудь. Так, у кримінальному процесі до носіїв слідів події злочину можуть бути віднесені предмети, що можуть бути засобом фіксації і збереження доказової інформації. Стосовно показань свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого носіями фактичних відомостей є слова, речення, складні мовні конструкції, що дає змогу вирізняти природу письмових доказів, як правило, документів. Носіями речових доказів є матеріальні об'єкти. У цьому зв'язку розглядаються не тільки процесуальні способи закріплення інформації, а й науково-технічні вимоги до носіїв, що забезпечують існування конкретного виду інформації та адекватність її закріплення. Говорячи про кримінально-процесуальну форму як елемент структури судових доказів, зазначимо, що носій ознак, які “свідчать” про злочин, буде елементом структури лише за умови дотримання передбаченої кримінально-процесуальним законодавством процедури формування відповідних конкретних доказів. Процесуальний закон - це засіб кримінально-процесуального пізнання, доступна форма для сприйняття всієї інформації по кримінальній справі, що забезпечує можливість її перевірки. Не будь-яке порушення закону передбачає можливість визнання доказу недопустимим. Тільки ті порушення процесуального закону є суттєвими, які не дають змоги адекватно закріпити одержану інформацію, ставлять під сумнів правильність її одержання або обмежують права учасників слідчої дії.

З огляду на те, що кримінально-процесуальне доказування являє собою опосередковану (А.Р. Ратінов, Ф.М. Фаткуллін та ін.) і логіко-практичну (М.С. Строгович, М.А. Чельцов, М.М. Гродзинський та ін.) діяльність, розкрити сутність поняття судового доказу неможливо без останнього його складника - умовиводу, який в гносеологічному аспекті виконує функцію зв'язку між фактичними даними, закріпленими у передбаченому законом порядку і власне доказуваною тезою (предметом доказування). Умовивід - це розумова діяльність, що пов'язує в низку посилок і наслідків думки різного змісту (І.Т. Фролов, С.С. Аверинцев, Л.Ф. Ільїчов та ін.), яка для суб'єкта, що веде кримінальний процес, в той же час є одним із процесуальних способів виразу професійної правосвідомості.

Поняття протоколів слідчих і судових дій як джерела доказів у кримінальному процесі.

Розглядаються загальне поняття документа та процесуальна природа протоколів слідчих і судових дій. У правовій літературі самі ознаки документа описуються і тлумачаться науковцями по-різному (А.М. Коп'єва, В.Я. Дорохов, Б.І. Пінхасов, Ю.М. Прокофьєв, В.О. Камишин, А.Б. Фельзер, М.О. Міссерман та ін.). Документ у кримінальному процесі може виступати як самостійний доказ, речовий доказ, протокол слідчої (судової) дії або висновок експерта, у зв'язку з чим дати загальне кримінально-процесуальне поняття документа досить складно. Протоколи слідчих і судових дій - це частина офіційних документів, у яких фіксуються хід і результати слідчих і судових дій. Пізнавальна (гносеологічна) природа протоколів усіх слідчих та судових дій не єдина. Відмінності в їх природі грунтуються на безпосередньому та опосередкованому способі пізнання події злочину (В.О. Коновалова, М.В. Салтєвський, Р.С. Бєлкін та ін.). Особливість природи протоколів слідчих і судових дій полягає в тому, що вони являють собою, з одного боку, засіб фіксації доказової інформації, а з іншого - самостійний доказ.

Ряд вчених-процесуалістів (М.М. Михеєнко, В.Я. Дорохов, К.Ф. Гуценко, Л.Т. Ульянова та ін.) вважає, що не можна визнати самостійними доказами протоколи допитів свідків, потерпілих, обвинувачених, протоколи очних ставок, зважаючи на те, що ці протоколи є лише фіксацією показань зазначенних осіб. Дисертантом наводяться додаткові аргументи на користь того, що немає підстав виключати з числа доказів протоколи допитів, очних ставок та ін., бо в них містяться відомості, що мають значення для встановлення обставин справи і входять до предмета доказування по кримінальній справі. Позбавлені достатньої аргументації доводи С.А. Шейфера, П.А. Лупінської, Л.Д. Кокорєва, М.П. Кузнєцова та ін., згідно з якими усі матеріали, одержані внаслідок використання науково-технічних засобів при проведенні слідчих (судових) дій, є додатками до протоколів, що мають самостійне доказове значення. Наводяться додаткові аргументи на користь того, що такі матеріали не можна називати додатками до протоколу, бо вони являють собою саме протокол, лише виконаний за допомогою іншого засобу фіксації інформації.

Протоколу судового засідання притаманна деяка специфіка: він неоднорідний за своїм змістом; у ньому фіксується весь хід судового засідання: процедура судового розгляду (тобто порядок його проведення); сутність розглядуваної кримінальної справи, ступінь дослідження обставин цієї справи і законність дій суду при її розгляді; роз'яснення прав та обов'язків суб'єктам процесу; рішення з питань, які виникають і які приймає суд у ході судового розгляду. Все це важливо для вищестоящого суду, і будь-яке відхилення від закону повинно тягти за собою реакцію на виявлене процесуальне порушення. Крім того, протокол судового засідання містить фактичні дані та відомості про їх носіїв, підтверджуючи чи спростовуючи висновки, зроблені у вироку. Така інформація, зрозуміло, не може бути нічим іншим, як змістом доказу.

Інші документи як джерело доказів у кримінальному процесі.

Розглядається процесуальна природа документа-доказу. У кримінальному процесі це складне за своєю структурою поняття. Документ являє собою єдність змісту і форми. Змістом є фактичні відомості про істотні обставини справи. Форма - це умови і порядок виготовлення документа. Форма іншого документа може бути різною. Разом з тим підкреслимо, що зміст офіційного документа визначений наперед. Слідчий при оцінці офіційного документа повинен визначити його складові частини: 1) по кожному реквізиту окремо; 2) по матеріалу документа; 3) по відображенню використаних технічних засобів, за допомогою яких виготовлений документ і нанесені його окремі реквізити. Сукупність встановлених слідчим інформаційних сигналів досліджуваного документа може бути названа його інформаційним полем.

Термін “інші документи”, що використовується у кримінальному судочинстві, є вдалим. Законодавець, вказуючи в ст. 65 КПК України на інші документи, підкреслив, що поряд з протоколами слідчих і судових дій самостійним доказом також є інші документи. У назві ст. 83 КПК України “Документи” відсутнє слово “інші”. З наведеного випливає, що слово “інші”, вжите законодавцем при визначенні одного із джерел доказів у ст. 65 КПК України, має як смислове (відмінне за доказовою природою від протоколів слідчих і судових дій), так і стилістичне значення.

Наводяться класифікації документів за змістом, формою, походженням, що дозволяють раціонально організовувати інформацію, яка є у матеріалах справи або яку необхідно прилучити до них, служать обґрунтуванням визначення методів пошуку потрібної інформації, допомагають у розробці тактики слідчих дій та виборі форм застосування спеціальних знань і методів дослідження документів при використанні одержаних результатів у доказуванні.

2. Протоколи слідчих і судових дій та інші документи в стадії досудового слідства

Способи одержання доказів у стадії досудового слідства.

Розглядаються проблемні питання способів формування доказів у стадії досудового слідства та їх процесуальна природа. У результаті аналізу загальновизнаних поглядів на поняття кримінально-процесуального доказування (М.М. Гродзинський, М.С. Строгович, С.А. Шейфер, Р.С. Бєлкін, А.Р. Бєлкін, М.П. Кузнєцов, М.І. Бажанов та ін.) здобувач дійшов висновку, що доказування - це пізнавальна та посвідчуюча діяльність правоохоронних органів і суду, у якій можна вирізнити чуттєво-практичний рівень і гносеологічний аспект безпосереднього пізнання.

З'ясовуючи питання, що стосуються процесуальних способів формування доказів, дисертант зазначив, що аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства у цій частині дозволяє вирізнити чотири самостійні способи: провадження слідчих і судових дій, витребування предметів і документів, вимога про проведення ревізії та прийняття посадовою особою слідчих органів і судом фактичних даних, що надаються учасниками процесу та іншими особами. Усі способи збирання доказів, що закріплені в ст. 66 КПК України, рівною мірою можуть бути застосовані для формування такого виду доказів, як інші документи. При узагальненні практики за темою дисертаційного дослідження було вивчено 400 кримінальних справ, які знаходились у провадженні в судах Харківської, Дніпропетровської та Донецької областей. Встановлено, що по 64 кримінальних справах інші документи-докази одержувалися слідчим шляхом провадження слідчих дій; по 327 справах документи витребувалися, із яких по 298 - з ініціативи слідчого, по 22 - з ініціативи захисника, по 7 - з ініціативи інших учасників процесу; по 9 справах документи надавалися слідчим органам учасниками кримінального процесу за власною ініціативою.

Слідчі дії - це спрямований на формування доказів вид кримінально-процесуальної діяльності, яка здійснюється тільки державним органом (дізнання, досудового слідства) і включає в себе сукупність прийомів пошуку, пізнання та засвідчення фактичних даних (І.Є. Биховський, О.В. Горбачов, С.А. Шейфер та ін.). Говорячи про протоколи огляду, освідування, пред'явлення для впізнання та інших дій, спрямованих на збирання доказів, закон називає їх протоколами слідчих і судових дій (ст. 65 КПК України). Вказівка на судові дії поряд зі слідчими дозволяє припустити, що вони за змістом не тотожні. Незважаючи на те, що судові дії, як і слідчі, включають в себе пошукові, пізнавальні, посвідчуючі та правозабезпечуючі операції (при цьому немаловажно, що пошукова діяльність у стадії судового розгляду зведена до мінімуму), вони є самостійним процесуальним інститутом. При розгляді природи судових дій (Л.Є. Ароцкер, І.Є. Биховський, О.М. Васильєв, С.А. Шейфер, П.С. Елькінд, М.П. Яблоков та ін.), зазначається, що ці дії визначені природою, сутністю самого правосуддя, його гласністю та змагальністю. Основними рисами, що відокремлюють судові дії від слідчих, є те, що: а) суб'єктом, який чинить судові дії, є суд; б) судові дії здійснюються тільки у стадії судового розгляду в певному порядку за обов'язковою участю всіх осіб, які мають процесуальний інтерес; в) вони істотно відрізняються за характером, тактикою, обсягом та умовами їх проведення. Специфічні особливості збирання доказів у суді в цілому не заважають говорити про спільність процесуальної форми слідчих і судових дій, обумовлену необхідністю підпорядкувати пізнавальну діяльність слідчого і суду єдиним правовим вимогам.

Стосовно протоколів слідчих і судових дій поняття збирання доказів, по суті, є тотожним поняттю їх складання. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують у протоколах усні повідомлення свідків, потерпілих, обвинувачених або результати своїх безпосередніх спостережень (протоколи огляду тощо). Тому в ст. 66 КПК України слід уточнити, що збирання доказів здійснюється також шляхом складання протоколів слідчих і судових дій.

Проблеми допустимості протоколів слідчих і судових дій та інших документів у досудових стадіях кримінального судочинства.

Розглядаються питання допустимості використання протоколів слідчих і судових дій та інших документів у кримінально-процесуальному доказуванні на досудових стадіях кримінального процесу.

Обґрунтовується положення, згідно з яким можливістю легалізації інформації оперативно-розшукового походження у кримінальному процесі є способи: а) подання її оперативним співробітником через начальника оперативного підрозділу слідчому, прокурору і суду в порядку ст. 66 КПК України, яка наділяє таким правом широке коло осіб; б) витребування цієї інформації слідчим, прокурором і судом по справах, що знаходяться в їх провадженні, в порядку ст. 66 КПК України, яка закріплює таку можливість щодо необмеженого кола підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян. При цьому матеріали ОРД подаються слідчому, прокурору і суду із супровідним листом, який повинен мати відповідні реквізити, притаманні подібним офіційним документам. Наявність реквізитів у офіційних документах є умовою допустимості матеріалів ОРД у кримінальний процес.

Проблемним є питання про допустимість використання у доказуванні протоколів слідчих дій, одержаних внаслідок надання міжнародно-правової допомоги правоохоронними органами різних держав при взаємодії у межах боротьби зі злочинністю. Підтримується пропозиція процесуалістів В.М. Волженкіної, О.І. Виноградової, що надання правової допомоги можливе за умов наявності: порушеної кримінальної справи і знаходження її у провадженні правоохоронних органів у межах строків, передбачених національним кримінально-процесуальним законом; відповідного міжнародного договору, який набрав чинності для держави; відповідних норм у законодавстві держави, до якої звернено запит щодо проведення відповідних запитуваних дій. Крім того, обов'язковою умовою є: відповідність запиту вимогам міжнародно-правового договору, на підставі якого він робиться (письмова форма, необхідні реквізити, мова звернення); наявність у запиті вичерпної інформації щодо предмета злочину, якою володіє запитуюча держава; урахування при підготовці запиту розбіжностей кримінально-процесуальних норм у законодавстві запитуваної та запитуючої держав (щодо визначення органів, на які покладається виконання дій, зазначених у запиті);обов'язкове додержання порядку зносин (через центральні органи).

Про недосконалість існуючої регламентації можливості використання у кримінально-процесуальному доказуванні доказів, одержаних з порушеннями процесуальної форми, свідчить неоднозначність поглядів науковців на цю проблему. Так, В.Я. Дорохов, М.П. Кузнєцов, П.А. Лупінська, Т.В. Морщакова, І.Л. Петрухін та ін. вважають, що докази, одержані з порушенням закону, є недопустимими “незалежно від характеру процесуальних порушень”. Існує і протилежна точка зору (Н.В. Григорьєва, В.В. Золотих, М.М. Кіпніс, С.М. Некрасов та ін.), згідно з якою допускається можливість застосування “збиткових доказів” у доказуванні. Так звані “збиткові докази” можуть бути використані у кримінально-процесуальному доказуванні тільки в тому разі, якщо є можливість фактичного заповнення прогалин та “нейтралізації” наслідків порушень закону. Якщо протокол обшуку не підписаний одним із понятих, але у протоколі містяться відомості про нього, ця “технічна помилка” може бути усунена в ході допиту понятого про причини відсутності його підпису. При цьому необхідно чітко розмежовувати факти порушень закону - при одержанні доказів, і недоглядів - при складанні процесуальних документів.

На практиці у мотивувальній частині обвинувального висновку і вироку вина обвинуваченого (підсудного) іноді обґрунтовується протоколами з назвами, не передбаченими нормами КПК України - це “протоколи вилучення”, “протоколи виявлення”, “протоколи добровільної видачі” та ін. З цього приводу дисертантом обґрунтовується теза, що при оцінці допустимості протоколів слідчих і судових дій більш зваженим буде підхід, коли слідчий, прокурор і суд розглядатимуть протоколи з боку їх змісту - наскільки вони відповідають вимогам кримінально-процесуального закону, який регламентує відповідний вид слідчої або судової дії. Іноді неоформлений належним чином слідчим обшук може починатися як огляд, а потім “трансформуватися” у справжній обшук, наслідком чого протокол немовби огляду містить опис пошукових дій слідчого. Такий протокол “огляду” визнавати допустимим не можна. “Збитковими доказами” слід визнавати протоколи тих слідчих дій, які виконані без винесення відповідної постанови слідчого, якщо така постанова згідно з вимогами кримінально-процесуального законодавства повинна бути винесена обов'язково. Доказ також визнається недопустимим, якщо він одержаний на підставі іншого доказу, одержаного з порушенням закону. Так, якщо які-небудь предмети вилучалися в ході обшуків, виїмки, проведених з порушенням закону, то виключаються із справи не тільки відповідні протоколи обшуків чи виїмки, а й протоколи оглядів цих предметів.

Як свідчить практика, головними порушеннями при складанні протоколів є: невідповідність назви протоколу змісту провадженої слідчої дії (3 %); відсутність дати складання протоколу, його початку та закінчення (7,5 %); невиправдана в даному випадку стислість і відсутність системи викладення (44 %); непритягнення до складання протоколу всіх осіб, які брали участь у провадженні слідчої дії (12,5 %); відсутність вказівки на виявлені предмети і сліди, їх назву і місцезнаходження (20 %).

Докладно розглядається специфіка збирання документів, що носять характер особистих. Особисті документи відображують приватне життя людини, її думки, ставлення до інших людей, оцінку фактів з життя, розголосу яких особа не бажає з яких-небудь міркувань. Кримінально-процесуальне законодавство України надає слідчому право вимагати від громадян подання будь-яких документів, що можуть встановити по справі необхідні фактичні дані, і провадити огляди, виїмки та інші, передбачені КПК України слідчі дії для викриття цих даних (ст. 66 КПК України). У дисертації обґрунтовується положення про те, що на самому слідчому має лежати обов'язок не розголошувати зміст особистих документів, виявлених при проведенні слідчих дій.

3. Протоколи слідчих і судових дій та інші документи у судових стадіях кримінального процесу

Збирання доказів судом.

Присвячений дослідженню проблем, пов'язаних з формуванням доказів у судових стадіях кримінального процесу. Критичній оцінці піддається зміст ст. 65 і ст. 82 КПК України. Ці статті, наголошуючи на протоколах слідчих і судових дій як джерелах доказів, допускають нечіткість у найменуванні. Ані розділ шостий, ані розділ третій КПК України не містять переліку дій суду, що оформлюються саме протоколами судових дій, якщо розуміти під судовими діями процесуальні дії, спрямовані на формування доказів (також як і слідчі). Відзначається, що доказове значення по розглядуваній кримінальній справі мають лише ті частини протоколу судового засідання, змістом яких є підстави, умови, порядок і результати провадження судових дій, спрямованих на формування доказів у ході судового слідства. Отже, джерелами доказів є протоколи судового засідання. Доцільно на законодавчому рівні врегулювати обов'язковість підпису учасниками судових дій тієї частини протоколу судового засідання, в якій фіксувалися їх хід або результати.

Обґрунтовується положення про суттєвість обмеження збирання доказів на стадіях касаційного і наглядового провадження. Так, ст. 361 КПК України надає суду право в стадії касаційного провадження лише витребувати додаткові матеріали та приймати їх від учасників процесу. За загальним правилом, суд наглядової інстанції витребувати нові матеріали, а так само і приймати їх від учасників процесу не має права, оскільки це не передбачено кримінально-процесуальним законодавством України (розділ 31 КПК України), але, пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1989 р. № 11 “Про застосування судами України законодавства, що регламентує перегляд у порядку нагляду судових рішень по кримінальних справах” наголошує, що суд наглядової інстанції може прийняти додаткові матеріали, які надійшли разом з протестом, або витребувати за своєю ініціативою і використати їх, якщо вони мають відношення до обставин, котрі були предметом дослідження в суді і не свідчать про наявність нововиявлених обставин. При цьому дисертант звертає увагу на те, що додаткові матеріали підлягають оцінці у сукупності з наявними в справі доказами і поряд з ними можуть бути покладені в основу прийняття рішення тільки у разі скасування вироку (ухвали, постанови) з направленням справи на нове розслідування або на новий судовий розгляд. Зміна вироку і наступних судових рішень або їх скасування із закриттям кримінальної справи на основі додатково наданих матеріалів не допускається, за винятком випадків, коли вірогідність фактів, встановлених такими матеріалами, не вимагає перевірки судом першої інстанції (документи, що свідчать про недосягнення віку кримінальної відповідальності, про відсутність попередньої судимості та ін.).

Здобувачем відстоюється погляд, що за додатковими матеріалами, наданими в стадіях касаційного та наглядового провадження, визнавати доказове значення досить спірно тому, що в цих стадіях не ведеться протокол судового засідання (ст. 84 КПК України). Ці обставини виключають можливість гласного дослідження нових матеріалів з письмовою фіксацією його результатів. Між тим, збирання судом доказів у межах дії ст. 66 КПК України має в обов'язковому порядку посвідчуючий характер. Відсутність протоколу судового засідання на стадіях касаційного та наглядового провадження позбавляє можливості, в разі необхідності, додатково перевірити надані матеріали.

Дослідження протоколів слідчих і судових дій та інших документів у судових стадіях.

Визначається предмет оцінки протоколів слідчих дій та інших документів-доказів на судових стадіях. Предметом оцінки протоколів слідчих дій є сукупність обставин їх формування і власне зміст (з точки зору вірогідності та належності): до уваги беруться умови і порядок складання протоколу, правочинність суб'єктів, які ведуть процес, додержання кримінально-процесуальних норм, що регламентують права учасників слідчих і судових дій на право безпосередньо брати участь у слідчій дії, робити зауваження на протоколи.

При оцінці інших документів як доказів по кримінальній справі становить інтерес преюдиційне значення вироку (А.Р. Бєлкін, О. В. Бережной, Є.Ю. Вєдєнєєв, М.І. Громов, П.А. Лупінська , В.О. Омельченко та ін.), яке випливає із презумпції істинності вироку, що набрав чинності. Стаття 64 КПК України, визначаючи предмет доказування по кримінальній справі, наголошує, що встановленню поряд з указаними підлягають інші обставини вчинення злочину. Наприклад, низка статей КК України містить такі кваліфікуючі ознаки, як вчинення злочину повторно (статті 140, 141, 143, 144 КК України). Повторність встановлюється вироком суду, що набрав чинності. Відзначається, що в ст. 65 КПК України як на доказ на вирок суду по кримінальній справі не вказується, що цілком зрозуміло. Адже вирок суду, що набрав чинності, для розглядуваної кримінальної справи є нічим іншим, як документом-доказом. Осмислюється питання про те, як має бути розв'язана можлива у житті суперечність між преюдицією і внутрішнім переконанням судді в тому, що вирок неправосудний і, отже, документом-доказом по кримінальній справі бути не може. Дисертант вважає за доцільне приймати рішення по кримінальній справі на підставі внутрішнього переконання, бо жодні докази для суду не мають заздалегідь встановленої сили. Відповідно до кримінально-процесуального закону, який встановлює принцип оцінки доказів за внутрішнім переконанням, преюдиція повинна бути відкинута судом, коли вона спростовується зібраними по справі доказами (якщо переваги преюдиції особливо не застережені у законі).

Розглядаються процесуальні ситуації, коли у ході судового розгляду кримінальної справи виникає питання про доказове значення рішень по цивільних справах і протоколів про накладення на осіб адміністративного стягнення (по суті йдеться про преюдиційність фактів, що зафіксовані в означених документах та мають кримінально-правове і кримінально-процесуальне значення). Видається, що рішення цивільного суду мають преюдиційне значення, тобто є обов'язковими для суду. Однак, якщо у суду виник сумнів у законності і обґрунтованості винесеного рішення по цивільній справі, він повинен постановити вирок без урахування цих документів як доказів.

У висновку дисертації сформульовані пропозиції дисертанта щодо вдосконалення чинного КПК і конструювання норм нового КПК України, що стосуються процесуальної природи протоколів слідчих і судових дій та інших документів як джерел доказів; допустимості використання у доказуванні на різних стадіях кримінального судочинства; особливостей перевірки та оцінки протоколів та інших документів, у тому числі одержаних у ході надання міжнародної допомоги. Основними результатами дисертаційного дослідження, на думку автора, є: виявлення структури доказу; розкриття поняття “документ”; визначення гносеологічних і психологічних основ, а також процесуальних способів формування доказів, зокрема протоколів слідчих і судових дій та інших документів; запропонування нових процесуальних способів формування документів-доказів; визначення особливостей оцінки як доказів протоколів, а також інших документів, виготовлених на різних носіях; дослідження порядку легітимізації в національній кримінально-процесуальній процедурі документів, одержаних відповідно до міжнародних конвенцій і договорів про надання правової допомоги, ратифікованих Верховною Радою України; визначення меж поширення особистої конфіденційної інформації у кримінально-процесуальному доказуванні.

слідчий кримінальний конфіденційний судочинство

Література

1. Іщенко В.М. Поняття документа як джерела доказів у кримінальному судочинстві //Право України. - 1997. - № 2. - С. 42-45.

2. Іщенко В.М. Поняття протоколів слідчих і судових дій як самостійного виду доказів у кримінальному судочинстві // Право України. - 1998. - № 5. - С. 78-81.

3. Іщенко В.М. Способи збирання доказів у кримінальному процесі України // Право України. - 2000. - № 10. - С. 75-78.

4. Ищенко В.Н. Собирание личных документов-доказательств в уголовном процессе // Становлення правової системи демократичної України та юридична думка: Короткі тези доп. та наук. повідомлень наук. конф. молодих учених та аспірантів. - Х.: НЮАУ, 1998. - С. 50-51.

5. Ищенко В.Н. Спорные вопросы понятия судебных доказательств // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства: Темат. зб. наук. праць. - Х.: НЮАУ, 1997. - С. 141-148.

Размещено на Allbest.ru