Психічні стани в криміналістиці, особливості розслідування злочинів вчинених неосудними особами

Размещено на http://www.allbest.ru

Львівський державний університет внутрішніх справ

Кафедра кримінального процесу та криміналістики

Лекція на тему:

Психічні стани в криміналістиці, особливості розслідування злочинів вчинених неосудними особами

Відповідно до загальних положень кримінального права кримінальну відповідальність за вчинення злочину можуть нести лише особи, які є осудними. Осудною визначається особа, яка під час учинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК України). Спроможність психічно нормальної людини відповідати за вчинене нею, себто бути осудною, обумовлюється нормальним станом її психічного здоров'я. Психічно нормальна людина здатна розуміти те, що вона робить. Вчиняючи злочин, вона повинна усвідомлювати його суспільну небезпеку, здатна передбачати наслідки своїх дій і утриматися від учинення суспільно небезпечних дій. Така особа може керувати своєю поведінкою та усвідомлювати свої дії (бездіяльність).

У ч. 2 ст. 19 КК України зазначається: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства чи іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру».

Отже, у формулі неосудності є два критерії: юридичний і медичний. Розгляньмо докладніше ці поняття.

Медичний критерій являє собою узагальнений перелік хвороб, які можуть зумовити неосудність, і складається з чотирьох ознак: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки. Загальною властивістю всіх ознак медичного критерію є те, що вони характерні тільки для хворобливих порушень психіки. Медичний критерій характеризує клінічну форму психічних розладів і означає розпізнавання хвороби, тобто встановлення діагнозу.

До хронічних психічних хвороб належать такі, що відзначаються тривалістю, мають тенденцію до наростання та ускладнення процесу хвороби, під впливом лікування не зникають (але може бути поліпшення стану в перебігу хвороби) і призводять до глибоких і стійких змін особи хворого). До них віднесено: шизофренію, епілепсію, маніакально-депресивний психоз, старечі психози, прогресивний параліч та ін.

Тимчасові розлади психічної діяльності характеризуються раптовим початком, короткочасним перебігом, повним видужанням і тим, що вони виникають у психічно здорових людей. Ця група захворювань вміщує такі тимчасові психічні розлади, як розлади поведінки і психіки внаслідок вживання психотропних речовин, невротичні стани, пов'язані зі стресом, окремі синдроми поведінки, що пов'язані з фізіологічними порушеннями. Тривалість перебігу цих розладів має досить варіативні межі - від декількох хвилин чи годин до тижнів, місяців і навіть років. Основною ознакою тимчасового психічного розладу є не його тривалість, а принципова можливість повного одужання хворого. До них відносять: патологічне сп'яніння, патологічний афект, реактивні стани, алкогольні психози та інші розлади.

Недоумство - це стійке уроджене недорозвинення розумових здібностей або стійке невідворотне зниження інтелекту (настає в результаті тяжких змін у мозку після травми, інфекційного захворювання і т. ін.). Розрізняють уроджене (олігофренія) та набуте (стареча деменція) недоумство.

До інших хворобливих станів психіки віднесено : психопатії, інфантилізм, глухонімота. Це - стани психіки, які не є захворюваннями, у вузькому розумінні, але характеризуються тими чи тими порушеннями психічної діяльності: розладами особистості, порушеннями психологічного розвитку, легкими формами розумової відсталості.

Віднесення психічного стану особи, яка вчинила правопорушення, до тієї чи тієї групи медичного критерію буває надто складним. Особливо це стосується незвичних форм поведінки в екстремальній ситуації. Медичний критерій передбачає, що неосудність повинна бути обумовлена лише психічним розладом.

Такі обставини означають: 1) психічний розлад викликано причинами, що не залежать від волі та бажання самого хворого;

2) нехворобливі порушення психіки, які можуть вплинути на здатність усвідомлення своїх дій і керувати ними (афект, сп'яніння, сильне емоційне потрясіння та ін.), не віднесено до обставин, що обумовлюють неосудність; 3) для встановлення неосудності є необхідною судово-психіатрична експертиза.

Але не кожний психічно хворий може вважатися неосудним. Наявності тільки медичного критерію недостатньо для визнання людини неосудною. Медичний критерій вказує на необхідність визначити і кваліфікувати захворювання. Окрім медичного, повинен бути і юридичний критерій, що становить власне судово-психіатричну оцінку захворювання, тобто визначення глибини (ступеня тяжкості) встановлених розладів психіки (хвороби). Юридичний критерій неосудності обґрунтовується за допомоги клінічних психіатричних даних, що вказує на нерозривний зв'язок обох критеріїв.

Юридичний критерій сформульовано в законі як «неможливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними» під час учинення суспільно небезпечного діяння. Він являє собою узагальнену характеристику клінічних даних про розлади психіки під кутом зору їхньої тяжкості. Юридичний критерій містить дві ознаки: інтелектуальну - неможливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і вольову - неможливість керувати своїми діями.

Інтелектуальна ознака вирізняє ті сторони психіки, які позбавляють особу можливості адекватно сприймати дійсність, усвідомлювати її, прогнозувати можливі наслідки своїх вчинків. Інтелектуальна ознака свідчить про нездатність особи діяти на підставі того, що є прийнятим і зрозумілим. Щодо вольової ознаки акцент зроблено на нездатності особи бути владною над собою, тобто адекватно організовувати і регулювати свою поведінку здійсненням конкретних вчинків або відмовою від їх здійснення.

Отож, юридичний критерій є визначенням того, як вплинуло психічне захворювання на психічну діяльність. Це означає, що застосування юридичного критерію в кожному конкретному випадку здійснюється способом психіатричного аналізу психічних порушень, розпізнаних відповідно до медичного критерію, і, отже, є компетенцією психіатрів-експертів.

Для визнання особи неосудною необхідно встановити єдність двох критеріїв неосудності - медичного та юридичного - на певний час і стосовно конкретного суспільно небезпечного діяння цієї особи.

Застосування критеріїв неосудності є неправомірним для оцінювання стану сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманювальних речовин (ст. 21 КК України). Якщо за І--II ступенів алкогольного сп'яніння немає явних порушень критичних спроможностей, то за III ступеня спроможність усвідомлювати і передбачати небезпеку своїх вчинків і керувати своїми діями може бути порушена внаслідок алкогольної інтоксикації. Одначе подібні стани сп'яніння обумовлені не хворобливими розладами психіки, а свідомим уживанням алкоголю, причому свідомим є не тільки вживання алкоголю, а й прийнята доза, що багато в чому визначає поведінку особи. Це стосується і вживання наркотичних засобів або інших одурманювальних речовин.

Вирішуючи питання про осудність, необхідно враховувати психічний стан особи під час вчинення конкретного суспільно небезпечного діяння. З кожним новим суспільно небезпечним діянням, учиненим особою, визнаною раніше неосудною, питання про осудність має бути знову розглянуте.

Відповідно до ч. 3 ст. 19 КК України: «Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню».

На відміну від неосудних осіб, що не підлягають кримінальній відповідальності і чиї діяння не визнаються злочинами, особи, які захворіли на глибокий психічний розлад після вчинення злочину, визнаються такими, що вчинили злочин, є осудними щодо скоєного ними діяння, але не підлягають покаранню до свого одужання. Відповідальність за злочин у вигляді покарання в цьому випадку не може настати за двох причин: 1) досудове або судове розслідування без участі обвинуваченого (підсудного), який захворів, не може проводитись, а справа не може бути закінченою винесенням вироку; 2) саме покарання неможливо ані призначити, ані виконати стосовно суб'єкта з глибоким психічним розладом.

У разі остаточного вирішення питання про можливість стати перед судом або слідством особи, яка перенесла психічне захворювання, що виникло після вчинення злочину, необхідно встановити, наскільки ця особа здатна правильно оцінювати навколишнє, своє становище, скоєне діяння, сутність пред'явленого обвинувачення, значення доказів тощо. Не менш важливо з'ясувати, якою мірою правильно враховує особа дані досудового і судового слідства і чи може вона здійснювати право на захист, подати скаргу тощо.

Отже, психічний розлад робить обвинуваченого процесуально недієздатним.

Криміналістична характеристика злочинів, учинених неосудними особами та особами з дефектами психіки:

Типовий спосіб готування. Стадія готування до злочинів, які вчиняють неосудні особи та особи з дефектами психіки, не є характерною.

Типовий спосіб учинення. Найпоширенішими є такі види суспільно небезпечних діянь, що їх учиняють психічно хворі злочинці:

- серед злочинів проти життя та здоров 'я особи типовими є вбивства та умисні тілесні ушкодження (статті 121, 122, 125 КК України);

- серед злочинів проти статевої свободи та недоторканності особи - зґвалтування (ст. 152 КК України) та насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК України);

- серед злочинів проти власності - крадіжки (ст. 185 КК України), грабежі (ст. 186 КК України), умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК України);

- серед злочинів проти громадського порядку та моральності типовим є хуліганство (ст. 296 КК України), нищення, руйнування чи псування пам'яток історії або культури (ст. 298 КК України) та жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК України);

- серед злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян - опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві (ст. 342 КК України).

Наголошуємо, що цей перелік злочинних діянь не є вичерпним і не свідчить про те, що поза межами викладеної вище класифікації неосудні особи чи особи з дефектами психіки не вчиняють чи не можуть учинити інші види злочинів.

Типовий спосіб приховання. Як і стадія готування до заподіяння злочинів, що їх учиняють неосудні особи та особи з дефектами психіки, приховання слідів злочину не є характерним.

Типова особа злочинця. Щодо основних соціально-демографічних показників, то, на жаль, статистичних досліджень у цій галузі не достатньо для формулювання конкретних висновків. Вирізняються активний і пасивний типи суспільної небезпечності особи, які суб'єктивно характеризують суспільно небезпечне діяння.

Активний тип суспільної небезпечності хворого характеризується тим, що мотив, який спонукає його до суспільно небезпечного діяння, походить саме від нього, незалежно від зовнішніх обставин, та безпосередньо пов'язаний з психопатологічною характеристикою психічного розладу (як продуктивною, так і негативною) і антисуспільною спрямованістю настанов особистості.

Найхарактернішими рисами активного типу є прояви агресивності з боку хворого, що стають причиною вчинення суспільно небезпечного діяння.

Активний тип суспільної небезпечності спостерігається у хворих з такими психічними розладами: синдроми розладнаної свідомості, які супроводжуються тривогою, страхом, емоційним напруженням, збудженням рухливості (деліріозні розлади, сутінкові розлади свідомості, пароксизмальні психотичні стани тощо); психопатологічні синдроми із розгальмованістю статевого потягу, маячні, ідеї певного змісту, скеровані проти конкретних осіб чи організацій, що проявляються як на вербальному, так і на дійовому рівнях (ідеї переслідування, отруєння, оволодіння, стороннього впливу на мозок, статеві та інші органи тощо); психопатологічні синдроми з галюцинаторними проявами імперативного і страхітливого характеру; психопатологічні синдроми з маячними ідеями своєї особливої значимості і намірами або спробами у зв'язку з цим привернути до себе увагу суспільства через вчинення небезпечного діяння; психопатологічні синдроми з маячними ідеями захисту або реалізації своїх «винаходів» способом, що становить небезпеку для оточення; депресивні стани з хворобливими ідеями звинувачення своєї особи і можливістю вчинення розширеного самогубства; маніакальні стани з підвищеною розкутістю і дійовою розгальмованістю; психопатологічні стани, які, незалежно від клінічної картини, супроводжуються проявами агресивності, роздратованості, подразливості, дійової розкутості, запальності як ознаками негативних настанов особистості або преморбідних рис хворого; розлади настрою дисфоричного характеру у хворих на епілепсію з вираженими змінами в інтелектуальній та емоційній сферах.

Пасивний тип суспільної небезпечності хворого характеризується тим, що причини вчинення суспільно небезпечного діяння не залежать від нього, не обумовлені безпосередньо характером його психічних розладів, преморбідними рисами або настановами особистості, а прямо пов'язані з зовнішніми обставинами або діями оточення. Найхарактернішими рисами пасивного типу є відсутність проявів агресивності з боку хворого, його пасивність, віддаленість від того, що його оточує, падіння енергетичного потенціалу психічної сфери та особистості, зниження рухової активності та збуджувальних мотивів.

Хворі легко підкоряються і піддаються навіюванню або, навпаки, проявляють неподатливість зовнішньому подразникові, за тривалої дії якого може виникнути короткочасна агресія з їхнього боку. У першому випадку хворі можуть бути втягнуті та умисно використані здоровими особами у майнових злочинах. У другому - дії хворих мають ситуативний характер і спрямовані на ліквідацію подразника, що спричиняє дискомфорт.

Пасивний тип суспільної небезпечності спостерігається у хворих із такими психічними розладами: синдроми розладнаної свідомості, які не супроводжуються тривогою, страхом, емоційним напруженням (аментивні, онейроїдні розлади тощо); синдроми постпсихотичного психічного дефекту як фіналу або як етапу перебігу психічної хвороби (за винятком психопатоподібного); синдроми недоумства різного походження; розумова відсталість без ознак виражених емоційно-вольових розладів; психотичні стани з проявами підвищеної підлеглості та здатності до навіювання.

Типова особа потерпілого. У більшості випадків злочин учиняється щодо осіб, які не були знайомими з особою злочинця. Особливі дані щодо можливості виокремлення потерпілих за статевою, віковою, освітньою чи іншими ознаками відсутні.

Типові час, місце, обстановка злочину. Зважаючи на існування певних психічних захворювань чи тимчасових розладів, неосудні особи та особи з дефектами психіки здебільше несвідомо обирають місце, час та обстановку вчинення суспільно небезпечного діяння, тому й не доводиться говорити про певну типовість цих ознак.

Типова слідова картина. У кожному конкретному випадку слідова картина можне варіюватися залежно від об'єктивної сторони складу злочину. У цілому сліди можна групувати в такі основні комплекси:

- сліди на потерпілому за вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень, хуліганства, зґвалтування: садна, синці, переломи, вивихи, розриви внутрішніх органів, відриви і відділення частин тіла, колоті, різані рани та інші ушкодження, сліди боротьби, розірваний та ушкоджений одяг, мікрооб'єкти, зокрема волосся, кров, епітелій під нігтьовими пластинами, інші біологічні сліди, волокна з одягу неосудної особи;

- сліди на місці вчинення суспільно небезпечного діяння (залишені знаряддя, сліди взуття, відбитки пальців рук, плями крові, мікрооб'єкти та ін.);

- сліди на особі, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (сліди крові потерпілого, сліди боротьби (садна, синці, розірваний та ушкоджений одяг), мікрооб'єкти, зокрема волосся, кров, епітелій під нігтьовими пластинами, інші біологічні сліди, волокна з одягу потерпілого тощо).

Сприятлива слідча ситуація передбачає наявність усієї криміналістично значущої інформації та доказової бази, достатньої для притягнення винних до кримінальної відповідальності та виконання інших завдань кримінального судочинства. Зазвичай, враховуючи відсутність ретельного планування та приховання слідів злочинного діяння, випадки виникнення на початковому етапі сприятливої слідчої ситуації в розслідуванні цієї категорії злочинів не є рідкісними. Водночас важливо звернути увагу на необхідність установлення факту осудності особи. Складність оцінювання ситуації може полягати і в тому, що неосудні особи та особи з дефектами психіки часто не можуть дати адекватні показання, продемонструвати місце та механізм вчинення злочину, знаряддя, засоби.

Варіанти типової сприятливої слідчої ситуації:

До правоохоронних органів надійшло повідомлення про вчинення хуліганських дій особою, яка перебувала на обліку в психоневрологічному диспансері. Особу затримано працівниками патрульно-постової служби. Зібрані по «гарячих слідах» докази (сліди рук, взуття, знарядь, показання свідків, висновки експертиз тощо) підтверджують, що суспільно небезпечне діяння вчинено особою з дефектами психіки.

Працівниками міліції затримано особу, яка заподіяла тілесні ушкодження гр. А. Встановлено особу потерпілого, особу злочинця. Зібрані у справі докази (сліди рук, взуття, знарядь, показання свідків, висновки експертиз тощо) підтверджують, що суспільно небезпечне діяння вчинено особою з дефектами психіки.

Варіанти типової несприятливої слідчої ситуації

Є заява громадян про заподіяння тілесних ушкоджень (наприклад, хуліганство) у нічний час невідомою особою, одначе вказати зовнішні ознаки злочинця вони не можуть, за винятком вказівки на певні обставини, які можуть свідчити про наявність у неї психічного захворювання (недоумство, маячні ідеї, галюцинації тощо). Речові докази, зібрані на місці події, не дають можливості встановити особу, винну у вчиненні злочину.

Затримано особу, яка є співучасником злочину (заподіяння тілесних ушкоджень, хуліганство, грабіж тощо), але вона не розуміє характеру своїх діянь. Зібрані у справі докази не створюють можливості для ідентифікації особи з дефектами психіки та притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, які використали неосудну особу для вчинення злочину.

Про типові варіанти конфліктної та неконфліктної ситуації говорити також досить складно, зважаючи на той факт, що неосудні особи та особи з дефектами психіки за юридичним та медичним критеріями не усвідомлюють своїх дій, не можуть правильно оцінити наслідки, а якщо усвідомлюють і передбачають негативні наслідки, то не можуть керувати своїми діями.

Типові слідчі версії

Загальні версії щодо всієї події, яка трапилася:

- було вчинено певний злочин;

- не було вчинено злочину (мало місце інсценування, обмова певної особи тощо);

- було вчинено інший злочин (заподіяння тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого).

Основною окремою версією в розслідуванні цієї категорії справ, незалежно від фактично вчиненого діяння, є припущення щодо осудності особи під час учинення злочину. Тут також можна вирізнити три варіанти:

- злочин було вчинено неосудною особою чи особою, яка має дефекти психіки;

- злочин було вчинено осудною особою (мало місце симулювання психічного захворювання з метою уникнення кримінальної відповідальності; мало місце вчинення злочину в стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння тощо);

- злочин було вчинено у стані сильного душевного хвилювання.

Типовими приводами для порушення кримінальної справи зазвичай є заяви громадян, які стали свідками чи потерпілими злочину, та безпосереднє виявлення злочину правоохоронними органами.

Типові обставини, що підлягають з'ясуванню: час, місце, обстановка вчинення злочину; знаряддя, засоби, послідовність виконання дій та заходів щодо потерпілого; особа потерпілого; особа злочинця, співучасників, роль кожного з них; мотиви й мета; обставини, які пом'якшують чи обтяжують кримінальну відповідальність; причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. Крім того, слідчому необхідно з'ясувати, чи могла особа злочинця повністю усвідомлювати значення своїх дій та якою мірою могла керувати ними, підстави визнання особи неосудною, давність прояву та характеристика виявленого психічного порушення.

Початковий етап розслідування залежить від слідчої ситуації та конкретного виду вчиненого злочину. Типовим є виконання таких слідчих та інших дій: огляд місця події, допит потерпілого, огляд речових доказів, допит свідків, проведення попередніх досліджень спеціалістів-криміналістів (дактилоскопічних, трасологічних, балістичних тощо), проведення оперативно-розшукових заходів для розкриття злочину по «гарячих слідах».

Подальший (основний) етап розслідування відповідно до загальних положень криміналістичної методики може мати два напрями розвитку:

1) якщо злочин не поталанило розкрити по «гарячих слідах», типовими є такі слідчі дії та заходи: доручення органам дізнання встановити особу злочинця і свідків, повторні огляди місця події, речових доказів, проведення побудинкових (поквартирних) обходів, скерування запитів до органів і організацій, проведення повторних і додаткових допитів, судових експертиз тощо;

2) якщо злочин розкрито, типовими є такі слідчі дії та заходи: затримання і допит підозрюваного, обрання запобіжного заходу, обшук за місцем проживання, з метою виявлення слідів злочину або знарядь і засобів, пред'явлення підозрюваного для впізнання потерпілим і свідкам, призначення ідентифікаційних, судово-психіатричних та інших видів судових експертиз.

Завершальний етап розслідування традиційно може мати два напрями розвитку:

1) якщо злочин не розкрито, типовими є такі слідчі дії та заходи: проведення повторних і додаткових оглядів, призначення повторних і додаткових судових експертиз, допити експертів, скерування повторних доручень органам дізнання встановити особу злочинця та встановити свідків події, скерування запитів до органів державної влади, установ та організацій з метою отримання криміналістично значущої інформації, прийняття рішення про зупинення розслідування кримінальної справи відповідно до кримінально-процесуального законодавства;

2) якщо злочин розкрито і встановлено, що особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, є неосудною, типовими є такі слідчі дії та заходи: проведення повторних і додаткових процесуальних дій, збір даних, що характеризують особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, ознайомлення цієї особи з матеріалами кримінальної справи, складання постанови про застосування до особи примусових заходів медичного характеру, прийняття рішення про скерування кримінальної справи відповідно до кримінально-процесуального законодавства до судових органів.

Безумовно, з-поміж основних слідчих дій у розслідуванні цієї категорії злочинів на особливу увагу заслуговує судово-психіатрична експертиза, основними питаннями якої є: чи хворіє ця особа на психічну хворобу; якщо хворіє, то на яку саме; чи була вона неосудною на момент учинення правопорушення; якщо обвинуваченого визнано хворим і неосудним, то яких примусових заходів медичного характеру він потребує; чи хворіє підекспертний на якусь психічну хворобу, яка виникла після вчинення ним злочину; якою є глибина психічного розладу; який характер перебігу душевної хвороби (хронічна чи тимчасова); коли виник психічний розлад; якщо підекспертний хворіє, то чи можна проводити з ним слідчі дії (допити, очні ставки тощо).

Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише стосовно осіб, які вчинили передбачені кримінальним законодавством протиправні дії та водночас є хворими на психічні розлади.

Примусові заходи медичного характеру є різновидом заходів медичного характеру, що застосовуються до душевно хворих без їхньої згоди чи згоди їхніх законних представників. Підстави й порядок застосування недобровільних психіатричних заходів до особи, яка страждає на психічний розлад, що передбачені Законом України «Про психіатричну допомогу», не належать до категорії примусових заходів медичного характеру (наприклад, ст. 14 - підстави для госпіталізації особи до психіатричного закладу в примусовому порядку). неосудність правопорушення психічний примусовий

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб: які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; які вчинили у стані обмеженої осудності злочини; які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання (ст. 93 КК України). Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними. Застосування цих законів проводиться за ухвалою суду або постановою судді (ст. 416 КПК України).

Залежно від характеру і тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру (ст. 94 КК України): надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу з суворим наглядом.

Порядок, застосування, продовження, зміни і припинення примусових заходів медичного характеру, а також контроль за їх здійсненням регламентуються Інструкцією про порядок застосування примусових заходів медичного характеру до осіб з психічними розладами, які скоїли суспільно небезпечні діяння, затвердженою наказом МОЗ України від 8 жовтня 2001 р. № 397.

Справи про призначення примусових заходів медичного характеру розглядаються в порядку особливого провадження, який передбачається главою 34 КПК України.

У проведенні досудового слідства вчиняються всі необхідні слідчі дії для всебічного і повного з'ясування обставин учиненого суспільно небезпечного діяння і особи того, хто його вчинив, а також обставин, які характеризують цю особу та її психічне захворювання.

Після закінчення досудового слідства, якщо буде встановлено неосудність чи обмежену осудність особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, складається постанова про скерування справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. У постанові повинні бути викладені всі обставини, які підтверджують учинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. Ця постанова разом із справою надсилається прокуророві (ст. 417 КПК України).

Одержавши справу з постановою, прокурор, погодившись із постановою, затверджує її та надсилає до суду; визнавши, що психіатрична експертиза та інші докази, зібрані в справі, є недостатніми для того, щоб зробити висновок про психічний стан обвинуваченого, або якщо в справі не зібрано достатніх доказів про те, що суспільно небезпечне діяння, щодо якого провадилося досудове слідство, вчинено цією особою, повертає справу зі своєю письмовою вказівкою слідчому для проведення додаткового досудового слідства (ст. 418 КПК України).

Справи, що надійшли до суду від прокурора, суддя або голова суду, якщо погодиться з постановою слідчого, вносить безпосередньо в судове засідання. Розгляд закінчених справ провадиться у відкритому судовому засіданні за обов'язкової участі прокурора та захисника.

Размещено на Allbest.ru