Размещено на http://www.allbest.ru/

Сімейне право

Сімейне право - це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Тобто це право регулює відносини між подружжям щодо порядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними" порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами. Крім того, сімейне право України регулює :а охороняє відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування тощо. Виходячи з цього можна стверджувати, що предметом сімейного права е сукупність відносин, що регулюються та охороняються нормами і принципами сімейного права з приводу особистих немайнових прав та обов'язків і тих майнових прав та обов'язків, що виникають на ґрунті шлюбу та сім'ї.

Завдяки цьому можна стверджувати, що сімейне право є самостійною галуззю права, яка відокремилася від цивільного. На підтвердження самостійності сімейного права та неналежності його до цивільного наводять кілька аргументів.

1. Сімейно-правові відносини характеризуються власними джерелами виникнення. Якщо цивільні правовідносини виникають, як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні - зі споріднення, шлюбу, усиновлення, і всі майнові відносини випливають з особистих. Ці правовідносини пов'язують не сторонніх, а близьких осіб -- родичів, подружжя.

2. У першу чергу, сімейні правовідносини - це особисті немайнові відносини.

3. Сімейні права та обов'язки не можна відчужувати, передавати, купувати, продавати чи дарувати.

4. Сімейні відносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це є характерам тільки для сімейного права.

Основними джерелами сімейного права є Конституція, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Так, Конституція України проголошує: "Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі і сім'ї" (ст. 51). Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.

До того ж він передбачає, що регулювання сімейних відносин здійснюється з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, між іншими членами сім'ї, визначеними у ньому. Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Система сучасного сімейного права - це його внутрішня структурна організація елементами якої є сімейні норми, принципи та інститути. Сімейна норма -- це одиничне, формально-визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює та охороняє сімейні відносини. Сімейні принципи - це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюються сімейно-правове регулювання та охорона сімейно-правових відносин. До них, наприклад, належать принципи: одношлюбності; свободи і добровільності при укладанні та розірванні шлюбу; рівності чоловіка і жінки в особистих та майнових правах; моральної та матеріальної підтримки членів сім'ї тощо. Сімейний інститут - це сукупність сімейних норм і принципів, що регулюють та охороняють однорідні сімейні відносини. До найважливіших із них варто віднести інститути; шлюбу, прав та обов'язків подружжя, батьків та дітей, усиновлення, опіки та піклування, реєстрації актів цивільного стану.

На ґрунті сімейних норм і принципів виникають сімейні правовідносини. Під ними розуміють суспільні, правові відносини, що врегульовані та охороняються нормами та принципами сімейного права, учасники яких наділяються взаємними сімейними правами та обов'язками.

Для сімейних правовідносин притаманними є наступні ознаки:

а) специфічний суб'єктивний склад;

б) тривалий характер;

в) невідчужуваність прав та обов'язків;

г) наявність сімейних прав та обов'язків.

Суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути лише фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення. Сімейний кодекс установлює наступний перелік суб'єктів сімейних правовідносин:

а) подружжя;

б) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;

в)баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;

г) рідні брати; рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

При цьому усі інші родичі (двоюрідні брати та сестри, тітки, дядьки, племінники, племінниці та ін.) не е учасниками сімейних правовідносин за винятками, встановленими законами.

Об'єктами сімейних правовідносин можуть бути:

а) майнові блага (речі);

б) особисті немайнові блага;

в) дії, у тому числі послуги.

Змістом сімейних правовідносин е суб'єктивні сімейні права та юридичні обов'язки. Суб'єктивне сімейне право - це міра можливої (дозволеної) поведінки суб'єкта сімейних відносин. Юридичний обов'язок - це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних відносив.

Залежно від об'єкта сімейних правовідносин суб'єктивні сімейні права та юридичні обов'язки можуть мати майновий чи особистий немайновий характер. Для суб'єктивних сімейних прав та обов'язків характерною ознакою є їх невідчужуваність, тобто неможливість передачі їх іншим особам.

За загальною теорією права джерела права -- це форми виразу правових норм. Якщо давати визначення джерел сімейного права, то, відповідно, це форми зовнішнього виразу сімейно-правових норм. До них відносяться відповідні нормативно-правові акти, які можна поділити на сімейне законодавство та інші правові акти, якими регулюються сімейно-правові відносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 СК України сімейні відносини регулюються Сімейним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Конституція України як основний Закон держави має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України).

Відповідно до ст. 92 Конституції України виключно Законами України визначаються основи шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства.

Перший Сімейний кодекс в Україні був прийнятий у 1919 р. і фактично в основу його були покладені положення російського кодексу 1918 р.

Кодекс Законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку вперше зробив спробу врегулювати сімейно-шлюбні сторони життя, однак не набув чинності у зв'язку з подіями громадянської війни.

30 травня 1926 р. був прийнятий Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР. Норми цього Кодексу регулювали загальні питання сім'ї, шлюбу та посилили майнові гарантії дітей і жінок.

У першу чергу Кодекс зрівняв правовий статус позашлюбних дітей з дітьми, народженими у шлюбі, визначив процедуру встановлення батьківства для таких дітей. Крім того, поряд із зареєстрованим визнавався і фактичний шлюб, який не був зареєстрований у державних органах та наявність якого необхідно було довести у судовому порядку. Інститут усиновлення також отримав своє законодавче підтвердження у цьому Кодексі.

27 червня 1968 р. були прийняті основи законодавства Союзу РСР і союзних Республік про шлюб і сім'ю, на базі яких був прийнятий Кодекс про шлюб та сім'ю України, затверджений Законом УРСР від 20.06.1969 p., який набрав чинності 1 січня 1970 р. та діяв до прийняття Верховною Радою України нового Сімейного кодексу України як незалежної та суверенної держави. Сімейний кодекс України набрав чинності з 1 січня 2004 р.

Цей кодекс визначає засади шлюбу та регулює особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміни особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів (ст. 1 СК України).

Сімейний кодекс України складається з семи розділів (І. Загальні положення; II. Шлюб. Права та обов'язки подружжя; III. Права та обов'язки матері, батька і дитини; IV. Влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; V. Права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів; VI. Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без громадянства; VII. Прикінцеві положення) та відповідно до Законів України (2003-2008 pp.) у статті Сімейного кодексу були внесені відповідні зміни та доповнення.

Крім Сімейного кодексу України, в окремих випадках для врегулювання сімейних правовідносин застосовуються норми Цивільного кодексу України (ст. 8 СК України), зокрема ст. 25 ЦК України -- цивільна правоздатність фізичної особи; ст. 28 ЦК України -- ім'я фізичної особи; ст. 29 ЦК України -- місце проживання фізичної особи; ст.ст. 30-37 ЦК України -- цивільна дієздатність, ст. 49 ЦК України -- акти цивільного стану та ін.

Цивільне законодавство застосовується до сімейних правовідносин у випадках, якщо майнові відносини не врегульовані сімейним законодавством та застосування норм цивільного законодавства не суперечить суті сімейних відносин.

До джерел сімейного права відносяться підзаконні нормативні акти, які приймаються на виконання і у відповідності із Законами України.

Так, наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. № 146 «Про перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного із подружжя, дітей, батьків, інших осіб» визначені види доходів, з яких стягуються аліменти з батьків на утримання їхніх дітей. Постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2002 р. № 565 затверджено Положення про прийомну сім'ю.

Для правильного та однакового тлумачення і застосування норм сімейного права велике значення мають постанови і роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, які не розглядаються як джерела сімейного права, оскільки Верховний Суд не має повноважень творити норми права, а лише їх тлумачити. Серед постанов Пленуму Верховного Суду необхідно виділити такі: «Про практику розгляду судами справ, пов'язаних з діяльністю гаражно-будівельних кооперативів» від 28.06.1991 р. № 5, «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31.03.1995 р. № 5, «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. № 3, «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» від 30.03.2007 р. № З, «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 р. № 11.

Відповідно до ст. 9 Конституції України норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи.

Принципи і норми міжнародного права, які мають значення для регулювання сімейних відносин, є у Статуті ООН, у Загальній декларації прав людини, Декларації прав дитини, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, часниками якої є держави-члени Співдружності Незалежних Держав.

У судовій практиці при розгляді спорів, які випливають із сімейних відносин, застосовують двосторонні міжнародні договори про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Україна є учасником таких договорів з Китайською Народною Республікою, Республікою Польща, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Монголією, Канадою та іншими країнами.

При застосуванні міжнародно-правових норм діє правило: якщо міжнародно-правова норма суперечить нормам сімейного права України, то застосовується міжнародно-правова норма.

сімейне право україна

Завдання Сімейного кодексу України

1. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів. 2. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Частина 1 цієї статті визначає засади шлюбу, особисті майнові та немайнові права І обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.

Отже, йдеться не про завдання СК, а про відносини, що регулюються ним. Тому ч. 1 цієї статті певною мірою дублює ч. 2 ст. 2 СК.

Частина 2 визначає цілі регулювання сімейних відносин. Деякою мірою її положення відповідають змісту ст. 51 Конституції України, відповідно до якої сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, батьки зобов'язані утримувати дітей до повноліття, а повнолітні діти -- піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Водночас не всі положення ст. 51 Конституції відображені у ч. 2. Це, зокрема, стосується конституційного положення про те, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. У цьому полягає певний недолік ст. 1.

Положення зазначеної статті також відповідають пунктам 2 і З розділу І Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок, прийнятої Верховною Радою України 5 березня 1999 р.

Положення ч. 2 ст. 1 конкретизовані у главі 6, яка визначає особисті немайнові права та обов'язки подружжя, у главах 7, 8 та 9, що передбачають його майнові права та обов'язки, у розділі III, який регулює права та обов'язки матері, батька й дитини, та у розділі V СК, у якому закріплені права і обов'язки інших членів сім'ї та родичів.

Однак треба зазначити, що не всі цілі регулювання сімейних відносин, передбачені ч. 2 ст. 1, можуть досягатися шляхом правового регулювання. Так, утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї, а також побудова сімейних відносин на засадах взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки можуть бути забезпечені не нормами права, а нормами моралі. А норми права лише сприяють цьому.

Шлюб та його реєстрація

Відповідно до ст. 21 Сімейного кодексу України шлюб -- це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя (крім майнових прав -- ст. 74 СК України -- конкубінат).

В юридичній літературі висловлювалися різні точки зору щодо визначення поняття шлюбу. Різні точки зору на правову природу шлюбу існують не тільки у вітчизняній теорії сімейного права, але й у сімейному праві зарубіжних держав. Зокрема, Є. Васильєв визначає три основні концептуальні точки зору на шлюб з тих, які існують за кордоном:

1) шлюб -- договір (найбільш поширена концепція);

2) шлюб - статус;

3) шлюб -- партнерство.

Характерним є те, що конституційне законодавство багатьох країн встановлює необхідність державного захисту шлюбу як основи сім'ї.

Наприклад, Конституцією Ірландії закріплено, що «держава бере на себе обов'язок з особливою увагою охороняти шлюб, на якому будується сім'я, і захищати його від нападок».

Стаття 51 Конституції України не тільки забезпечує охорону сім'ї державою, але й проголошує на конституційно-правовому рівні рівність жінки і чоловіка у шлюбі та сім'ї та необхідність вільного волевиявлення осіб на укладення шлюбу.

У статті 5 Сімейного кодексу України законодавчо закріплений принцип державної охорони сім'ї, дитинства, материнства, батьківства. Держава створює умови для зміцнення сім'ї.

Конституція Росії обмежується лише державним захистом сім'ї і взагалі не згадує про шлюб.

Слово «шлюб» походить від давньослов'янського «борочити», що означає відбирати краще. У російській мові «брак» -- тлумачиться як «бракований товар», в українській і білоруській шлюб -- від давньоруського «сълюбъ» -- урочиста обіцянка, «слюбитись» -- значить домовитися.

Н. Шерстньова, посилаючись на звід російських літописів, стверджує, що «слово «брак» вважалося похідним від «брати», «беру». Слово «подружжя» вживалося як синонім слова «шлюб» («брак») і походить від слова «супруг» (упряжка)»

Отже, можна дати наступне визначення шлюбу: шлюб -- це юридичний факт, який передбачає сімейно-правові відносини, це добровільний і рівноправний союз вільних жінки і чоловіка, який укладається у визначеному законом порядку для створення сім'ї.

У законодавчому визначенні поняття шлюбу сформульовані основні його ознаки:

1) шлюб -- це сімейний союз. Шлюб створює сім'ю, а не спрямований на її створення;

2) у шлюбі можуть бути лише жінка та чоловік, тобто особи різної статі. У деяких державах (Бельгія, Голландія) сексуальні меншини добилися внесення змін до законодавства, внаслідок чого шлюб може бути зареєстрований між особами однієї статі. Можливість «шлюбу» між особами однієї статі суперечить християнській моралі, канонам інших релігійних вірувань, не узгоджується вона й з моральними засадами нашого суспільства, а тому приклад цих держав в Україні не був запозичений;

3) реєстрація шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану з дотриманням відповідних правил, визначених законом. Без такої реєстрації шлюбу як правової категорії немає. Так званий «цивільний шлюб» -- це побутова категорія, яка відображає наявність лише однієї ознаки шлюбу -- сімейного союзу жінки та чоловіка. Відсутність державної реєстрації не робить цей союз актом цивільного стану, тобто шлюбом у правовому розумінні цього слова. Жінка та чоловік у цьому союзі мають статус сім'ї, але не мають статусу подружжя;

4) ціль -- створення сім'ї;

5) породжує права та обов'язки;

6) укладається без зазначення строку дії.

Досвід історії свідчить, що шлюб залишається єдиною найдосконалішою формою організації сімейного життя чоловіка і жінки та здійснення важливих соціальних функцій.

За католицьким вченням про подружжя визначення шлюбу (подружжя) є наступним: «Створена Творцем і врегульована Його законами глибока спільнота життя й подружньої любові утворюється подружнім союзом, тобто невідкличною особистою згодою. Таким особовим актом, у якому подруги себе взаємно дають і приймають, постає Божою волею утверджена інституція, тривала і перед суспільством; цей священний зв'язок, заради блага як подругів і дітей, так і суспільства, не залежить тільки від людської волі. Бо сам Бог є творцем подружжя».

Релігійний обряд шлюбу відбувається зараз в Україні повсюдно, однак він не має правового значення, оскільки не створює прав та обов'язків подружжя. Особи, які після вінчання спільно проживають без реєстрації шлюбу, мають статус сім'ї, але не мають правового статусу подружжя.

Церковний шлюб визнається сьогодні лише у тих випадках, коли він відбувався до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану. Зокрема, в західних областях УРСР церковні шлюби визнавалися, якщо вони були здійснені до 5 травня 1940 року, в Закарпатській області -- до 25 січня 1946 року, в окремих районах Чернівецької області, Акерманському та Ізмаїльському районах Одеської області -- до 2 серпня 1940 року.

Незважаючи на законодавчу фетишизацію шлюбу, соціальний престиж цієї форми організації сімейного життя жінки та чоловіка, підтримку з боку канонічного права, попри невизнання та утиски, існує інша форма організації сім'ї -- «фактичний шлюб», або конкубінат (від лат. concubium -- глибока ніч; concuba -- наложниця; concubinatus -- позашлюбне співжиття (тривале позашлюбне співжиття з незаміжньою жінкою, що допускалося давньоримським правом; незаконне співжиття).

У новітній історії конкубінат -- це не короткочасна, а тривала, певною мірою стійка спільність жінки та чоловіка. Вона відкрита, а не прихована. Конкубінат характеризується відсутністю формальних перешкод до шлюбу. З точки зору юридичного права, конкубінатом є і спільність жінки та чоловіка, які обвінчані, за відсутності державної реєстрації шлюбу.

Наприкінці другого періоду розвитку римського права набуло поширення позашлюбне тривале співжиття -- конкубінат (один із різновидів римського шлюбу, але незаконного), тобто фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан). Йшлося про стійке співжиття чоловіка і жінки з наміром створити сім'ю, а не короткочасний тимчасовий зв'язок, який суворо переслідувався з часів Августа (низка суворих законів, спрямованих на зміцнення моральних підвалин сім'ї, переслідування перелюбства, особливо з боку жінки).

Конкубінат практично не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені й статусу свого батька, не мали права на аліменти, не могли стати спадкоємцями після його смерті, не одержували статусу шлюбних дітей, на них не поширювалася батьківська влада, проте вони відрізнялися від незаконних і називалися «ІіЬегі naturales» -- природні діти. Жінка в таких відносинах не поділяла громадянського становища і соціального стану свого фактичного чоловіка.

Руське звичаєве право давало значно більшу свободу в розлученні й укладенні повторного шлюбу, ніж канонічне. Але воно допускало конкубінат та просто нешлюбні відносини і, незважаючи на спротив церкви, такі явища були поширені розповсюджені у XI--XIII ст.

Великого поширення на Русі набув конкубінат господарів («господ») з їх рабинями (на це вказує Руська Правда XII ст. своєю постановою, згідно з якою після смерті господаря його раба-наложниця та її діти від нього мають бути вільними).

З прийняттям Сімейного кодексу України, фактичні шлюбні відносини стали дуже поширені, оскільки основна перешкода для їх існування (спільно нажите майно), відповідно до ст. 74 СК України, віднесена до спільної сумісної власності, і відносини щодо цього майна регулюються так само, як і між особами, що перебувають у шлюбі.

Однак поширення на майно осіб, які перебувають у фактичних відносинах, правового режиму подружжя, ще не означає, що ці відносини матимуть переваги над відносинами осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Відповідно до ст. 75 СК України встановлено також обов'язок лише щодо подружжя матеріально підтримувати один одного. Навіть розірвання шлюбу не припиняє цього обов'язку, який виник під час шлюбу, і відповідно до ст. 76 СК України, особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу та потребує матеріальної допомоги і колишній чоловік може її надати.

Крім того, особа має право на утримання, якщо вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки колишнього чоловіка (колишньої дружини) під час шлюбу.

Як бачимо, перебування у шлюбі законодавчо забезпечує матеріальну підтримку навіть після розірвання шлюбу, чого не можуть забезпечити фактичні шлюбні відносини.

Окрім того, відповідно до ст. 34 ЦК України, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу і зберігає її навіть у разі його розірвання. Зрозуміло, що повністю дієздатна особа може набагато легше захистити свої майнові права.

Крім того, Сімейний кодекс України передбачає урегулювання спірних питань між подружжям договорами: шлюбний договір (ст. 92), договір між матір'ю і батьком дитини при розірванні шлюбу (ст. 109), договір про припинення аліментних зобов'язань (ст. 89).

Можливість укладення договору між особами, що перебувають у фактичному шлюбі, передбачено ст. 74 СК України, де жінці та чоловіку, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними під час спільного проживання, належить на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Відповідно до п. 172 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 року №20/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 03.03.2004 року за № 283/8882 (далі -- Інструкція), подружжя, а також чоловік та жінка, які не перебувають у шлюбі між собою, але проживають однією сім'єю, мають право на укладення усіх договорів, які не заборонені законом, щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема:

- про порядок користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності;

- про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності;

- про виділення у натурі частки із майна, що знаходиться у спільній сумісній власності;

- про надання утримання;

- про припинення права на утримання за домовленістю подружжя;

- про розмір та сплату аліментів на дитину;

- про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно;

- про спільне проживання та ведення спільного господарства тощо.

Керуючись положеннями цієї Інструкції, особи, які перебувають у фактичному шлюбі, можуть укладати договори, що стосуються спільного майна (про порядок користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності; про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності; про виділення у натурі частки із майна, що знаходиться у спільній сумісній власності), і, очевидно, можуть укласти договір про спільне проживання та ведення спільного господарства.

Цей вид договору згадується у п. 44 Інструкції, відповідно до якого якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються вимоги, встановлені Інструкцією щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. На підтвердження факту проживання однією сім'єю осіб, які не перебувають у шлюбі, нотаріусом можуть бути прийняті: договір про спільне проживання та ведення спільного господарства, рішення суду про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, записи в будинкових книгах (паспортах) про постійне проживання або реєстрацію цих осіб за однією адресою тощо, якщо вони разом з іншими документами підтверджують цей факт.

Важливим є факт перебування в шлюбі у сфері податкових відносин. Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 р. № 889-14 оперує виключно поняттям подружжя, дає визначення членам сім'ї, і саме перебування у шлюбі дозволяє користуватися пільгами, що передбачені для подружжя при отриманні спадщини та дарунку («0» ставка податку).

Досить важливим є наявність зареєстрованого шлюбу в питаннях, що стосуються спадкування. Так, відповідно до ст. 1243 ЦК України, подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного із подружжя переходить до другого, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. У разі смерті одного із подружжя нотаріус накладає заборону на відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Особливу увагу слід звернути на те, в яку чергу буде спадкувати співмешканець померлого за відсутності заповіту, оскільки він хоча й є членом сім'ї, але не є одним із подружжя. Відповідно до ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за його життя та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше п'яти років до часу відкриття спадщини. Очевидно, що саме до цієї черги слід відносити особу-співмешканця як члена сім'ї. Зрозуміло, що не є втішною ситуація, коли все надбане за життя майно буде успадковуватися аж у четверту чергу, ще й за наявності вимоги дотримання строку проживання зі спадкодавцем.

Отже, переваги зареєстрованого шлюбу очевидні і нововведення статті 74 у Сімейний кодекс України не зможе вплинути на зникнення інституту сім'ї та зменшення реєстрації шлюбів.

Поняття шлюбу дано у статті 21 Сімейного кодексу як сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Ознаками шлюбу є наступне:

1. Союз чоловіка та жінки, що перебуває під захистом держави.

2. Вільний моногамний союз.

3. Рівноправний союз чоловіка та жінки.

4. Союз, що укладається за встановленою державою формою.

5. Довічний союз, спрямований на утворення сім'ї, народження та виховання дітей.

Отже, шлюб - це добровільний та рівноправний союз жінки та чоловіка, який реєструється в державних органах реєстрації актів цивільного стану з метою створення сім'ї, виховання дітей, який породжує взаємні права та обов'язки подружжя.

Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Релігійний обряд шлюбу також не є підставою для виникнення у чоловіка та жінки прав та обов'язків подружжя, за винятком, коли релігійний обряд відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану. Визначення на мою думку не можна визнати вичерпним.

Законодавством України передбачено умови й порядок одруження. Умовами одруження є вільна згода осіб, які укладають шлюб та досягнення певного шлюбного віку. Вільна згода на вступ до шлюбу передбачає вільне волевиявлення жінки та чоловіка на реєстрацію шлюбу. Щодо другої умови, то у статті 22 Сімейного кодексу шлюбний вік встановлено: 18 років для чоловіків та 17 років для жінок. Однак за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Звертаємо увагу, що особи які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. Чинним законодавством не встановлено максимального віку для вступу до шлюбу. Також не має значення і велика різниця в віці осіб, що вступають до шлюбу.

Законодавство також закріплює обставини, за яких укладання шлюбу неможливе. Так, у шлюбі не можуть перебувати особи:

- які є родичами прямої лінії споріднення;

- рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра; двоюрідні брат та сестра, тітка, дядько та племінник, племінниця;

- усиновлювач та усиновлена ним дитина. Однак у разі скасування усиновлення, цей шлюб може бути зареєстрований;

- між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, між дітьми, які були усиновлені ним.

Лише за рішенням суду може бути надане право на шлюб між вказаними особами. Реєстрацію шлюбу здійснюють органи реєстрації актів цивільного стану. У своїй діяльності вони керуються чинним законодавством України, зокрема: Сімейним кодексом України. Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністра юстиції України 18.10.2000 року № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 03.09.2002 року № 80/5, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 03.09.2002 року за № 728/7016).

Заява про реєстрацію шлюбу подається особисто жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їх вибором.

Особи, які вступають у шлюб, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я. Приховування важкої хвороби чи хвороби, небезпечної для другого з подружжя та їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Відповідно до частини першої статті 212-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення утаювання обставин, що перешкоджають реєстрації шлюбу, або повідомлення завідомо неправдивих відомостей державним органам реєстрації цивільного стану тягне за собою накладення штрафу від одного до двох неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Орган реєстрації актів цивільного стану, який прийняв заяву про реєстрацію одруження, зобов'язаний ознайомити осіб, які вступають у шлюб з умовами та порядком реєстрації шлюбу, переконатися, що ці особи взаємно обізнані зі станом здоров'я та сімейним станом, а також роз'яснити їм права і обов'язки, як майбутнього подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до вступу в шлюб.

Новелою законодавства слід вважати " узаконений інститут заручин".

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу вважаються зарученими. Однак, заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб.

Якщо особа відмовилася від шлюбу, то вона зобов'язана іншій стороні відшкодувати затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Але такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була спричинена протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням обставин, що мають істотне значення (наприклад, тяжка хвороба, наявність дитини, судимість та інше) для того хто відмовився від шлюбу.

Якщо особа, яка відмовляється від шлюбу, отримала від іншої подарунок у зв'язку з майбутнім одруженням, то вона зобов'язана повернути подаровану річ, а якщо вона не збереглася -то відшкодувати її вартість. Якщо це не відбувається добровільно, то дару-вальник вправі розірвати договір дарування за рішенням суду.

Якщо жінка і (або) чоловік через поважні причини не можуть особисго подіті заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, то таку заяву, підпис на якій повинен бути нотаріально засвідчений, можуть подати їх представники. Для цього представники повинні мати нотаріально посвідчену довіреність на подачу документів від зацікавлених осіб для реєстрації шлюбу в державному органі реєстрації цивільного стану.

Шлюб укладається в органах цивільного стану після спливу одного місяця від дня подання заяви особами, які бажають одружитися. У виняткових випадках цей строк може бути скорочений керівником відділу реєстрації актів цивільного стану на підставі спільної заяви осіб, які бажають укласти шлюб, та документів, що підтверджують наявність поважної причини для його скорочення.

Якщо до органу реєстрації актів цивільного стану надійде письмова інформація про наявність передбачених законодавством перешкод до укладення шлюбу, то реєстрація його відкладається на термін не більше трьох місяців. Рішення про таке відкладення реєстрації шлюбу може бути оскаржене в судовому порядку.

Реєстрація шлюбу за довіреністю або через представника не дозволяється. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов'язковою.

Припинення шлюбу

Припинення шлюбу пов'язане з настанням юридичних наслідків від наявності факту смерті одного з подружжя, оголошення його судом померлим чи розірвання шлюбу -це припинення між чоловіком і жінкою відносин, які виникли на підставі реєстрації шлюбу.

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану незалежно від наявності між подружжям майнового спору, а також за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя:

- визнаний безвісно відсутнім;

- визнаний недієздатним;

- засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.

Шлюб може бути припиненим шляхом розірвання за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей, при цьому до заяви додається письмовий договір про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.

Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу. Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя, але не може бути пред'явлений:

- протягом вагітності дружини;

- протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини;

- якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою.

Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини. Опікун має право пред'явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним.

Суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя та постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище, у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови, а при розірванні шлюбу судом - у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Після розірвання шлюбу та одержання Свідоцтва про це, особа має право на повторний шлюб, або поновити старий шлюб за умови, що жоден з колишнього подружжя не перебував після цього у повторному шлюбі.

Якщо особа, яка була оголошена померлою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі. Якщо особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, ЇЇ шлюб з іншою особою може бути поновлений за їхньою заявою, за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі.

За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя. Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов'язків подружжя, які встановлені Сімейним кодексом і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов'язків, які встановлені шлюбним договором. У разі встановлення режиму окремого проживання:

- майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі;

- дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка;

- дружина, чоловік можуть усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя.

Якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжують проживати однією сім'єю і не мають наміру припинити шлюбні відносини після їх офіційного розірвання, суд за заявою заінтересованої особи може визнати припинення шлюбу фіктивним. На підставі рішення суду актовий запис про розірвання шлюбу та Свідоцтво про розірвання шлюбу анулюються державним органом реєстрації актів цивільного стану.

Недійсність шлюбу

СК містить вичерпний перелік обставин, які слугують підставами для визнання шлюбу недійсним. Аналіз їх дозволяє дійти висновку, що недійсним визнається шлюб, зареєстрований в державному органі РАЦС за відсутності хоча б однієї з позитивних умов його укладення, або, навпаки, за наявності хоча б однієї з негативних умов укладення. Таким чином, недійсність шлюбу пов'язується з порушенням умов укладення шлюбу. Причому одні правники вважають, що визнання шлюбу недійсним -- це санкція за порушення сімейного законодавства, яке допускають особи, що укладають шлюб (або одна з осіб), саме при укладенні шлюбу1, інші ж -- що це вид сімейно-правової відповідальності.

Вважаємо, що визнання шлюбу недійсним становить сімейно-правову санкцію, що належить до засобів захисту, оскільки, на відміну від відповідальності, вона не містить додаткових обтяжень особистого та майнового характеру.

Якщо ж при укладанні шлюбу один із подружжя діяв недобросовісно, то це тягне застосування до нього сімейно-правової відповідальності, а саме покладання обов'язку із утримання добросовісного подружжя та застосування в інтересах останнього до майна, набутого до визнання шлюбу недійсним, правового режиму спільного майна подружжя.

Отже, недійсність шлюбу - це форма відмови держави від визнання укладеного шлюбу як юридично значущого акту, виражена в рішенні суду, винесеному в порядку цивільного судочинства у зв'язку з порушенням встановлених законом умов укладання шлюбу, що є за своєю суттю заходом захисту.

До підстав визнання шлюбу недійсним належать: порушення умов укладення шлюбу, передбачених статтями 22, 24--26 СК; наявність при укладенні шлюбу обставин, що перешкоджають його реєстрації; реєстрація фіктивного шлюбу.

Причому, залежно від того, які вимоги закону були порушені при укладенні шлюбу, останні поділяються на: абсолютно недійсні; шлюби, які визнаються недійсними за рішенням суду; шлюби, які можуть бути визнані недійсними судом.

Абсолютно недійсними вважаються шлюби, які укладені всупереч встановленим законом перешкодам до їх укладення, а саме, шлюб:

зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 39 СК), тобто укладенням такого шлюбу порушено основний принцип сімейного права -- одношлюбність. У цьому випадку недійсним визнається останній шлюб, оскільки на момент його укладення особа вже перебувала в іншому зареєстрованому шлюбі;

зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою (ч. 2 ст. 39 СК), тобто порушено такий основний принцип сімейного права, як відсутність кровного споріднення;

зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною (ч. 3 ст. 39 СК). Між тим, якщо один із подружжя внаслідок психічного розладу буде визнаний судом недієздатним після укладення шлюбу, то шлюб не вважається недійсним, оскільки на момент його укладення обидва з подружжя були здорові й дієздатні. Він може бути розірваним за заявою дієздатного подружжя в органах РАЦС.

Абсолютно недійсні шлюби вважаються недійсними з моменту їх реєстрації і не потребують судового рішення щодо цього. Анулювання актового запису відбувається органами РАЦС на підставі заяви заінтересованої особи з наданням відповідних доказів порушення цим шлюбом однієї з указаних засад сімейного права. Причому актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано шлюб, а також розірвання цього шлюбу (ч. 6 ст. 39 СК).

До шлюбів, які визнаються недійсними за рішенням суду, належать шлюби, укладені без вільної згоди жінки або чоловіка (ч. 1 ст. 40 СК), а також фіктивні шлюби (ч. 2 ст. 40 СК).

Обов'язковою умовою реєстрації шлюбу є вільно і незалежно висловлене взаємне волевиявлення осіб, що одружуються, яке підтверджує їх намір створити сім'ю на підставі укладення шлюбу. Недотримання цієї умови тягне недійсність шлюбу. У такій ситуації для визнання шлюбу недійсним необхідна наявність вади волі сторін при його реєстрації. Під вадою волі в сімейному праві розуміють відсутність добровільної згоди на одруження, реєстрація шлюбу під примусом, під впливом обману, омани внаслідок неможливості через свій стан у момент укладення шлюбу усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Укладення шлюбу під примусом має місце, коли згода на укладення була виражена однією з сторін під впливом фізичного та психічного насильства чи під загрозою його застосування. Причому примушення до одруження може виходити від одного з майбутнього подружжя чи від третіх осіб, що діють в його чи в своїх власних інтересах.

Обман -- це навмисне введення в оману особи, що одружується. Прикладом обману може слугувати не тільки повідомлення майбутньому чоловіку чи дружині свідомо хибних відомостей, а й свідоме замовчування деяких фактів, що мають істотне значення при укладенні шлюбу.

Омана -- це помилкове уявлення особи, що одружується, щодо певних обставин укладення шлюбу. Омана може сформуватися під впливом різних причин, можливо, навіть таких, що не залежать від майбутнього чоловіка і дружини чи дій третіх осіб. Помилкове уявлення особи, введеної в оману, може виникати як щодо особистості іншого з подружжя, так і щодо юридичної значущості укладення шлюбу.

При визначенні одним із майбутнього подружжя ступеня впливу примусу, обману чи омани на прийняття рішення про укладення шлюбу належить застосувати тільки суб'єктивний критерій, оскільки невідомо точно, як ті чи інші обставини можуть вплинути на конкретну людину в певній ситуації. Шлюб, укладений з особою, яка в момент реєстрації шлюбу через свій стан не могла усвідомити свої дії та керувати ними, також належить визнати недійсним, оскільки за своєю суттю така особа не може висловити своєї добровільної згоди на укладення шлюбу. Причинами даного стану можуть слугувати психічний розлад, нервове потрясіння, алкогольне чи наркотичне сп'яніння, фізична травма, тяжке захворювання. У разі визнання шлюбу недійсним на цій підставі, крім свідчення свідків, суд розглядає документи, що підтверджують стан особи, навіть може бути призначена судово-психічна експертиза.

Фіктивні шлюби. Згідно з ч. 2 ст. 40 СК, фіктивним визнають шлюб, укладений без наміру створити сім'ю, причому це може бути притаманним як для одного з подружжя, так і для обох. Зазвичай метою укладення фіктивного шлюбу є корисливі міркування майбутнього чоловіка або жінки. Наприклад, бажання одержати право на жиле приміщення, отримання певної користі тощо. Однак підставою віднесення шлюбу до фіктивного є не укладення його з корисливих мотивів, а саме відсутність в одного чи обох з подружжя наміру створити сім'ю.

Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю.

Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду. Відповідно до ст. 41 СК до таких шлюбів відносять шлюби, якщо вони були зареєстровані: між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною; між двоюрідними братом і сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їх нащадків (ч. 3); з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не надано права на шлюб.

На відміну від ст. 40 СК, яка містить імперативну норму про обов'язковість визнання шлюбу недійсним у судовому порядку, ст. 41 СК встановлює лише можливість, а не обов'язковість цього. При цьому в ч. 2 цієї статті прямо вказується, що вирішення питання дійсності чи недійсності певного шлюбу залежить від того, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення. Наприклад, якщо шлюб було укладено між усиновлювачем та всиновленим -- при скасуванні всиновлення цей шлюб визнається дійсним.

Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини або народження дитини у шлюбі між: усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, між двоюрідними братом і сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею, з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.

Коло осіб, що мають право пред'являти до суду позов про визнання шлюбу недійсним: жінка чи чоловік, інші особи, права яких порушені в зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права й інтереси дитини, особи, визнаної недієздатною, чи особи, дієздатність якої обмежена (ст. 42 СК).

Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним (ч. 1 ст. 43 СК). Але якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його недійсним може бути пред'явлено лише після скасування рішення суду про розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 43 СК).

Позивач не обмежений часовими рамками для подачі заяви про визнання шлюбу недійсним. За загальним правилом, на вимоги, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується. Отже, дійсність шлюбу може бути оскаржена позивачем у будь-який час після його укладення. Шлюб визнають недійсним із дня його укладення.

Правові наслідки недійсності шлюбу. Загальний правовий наслідок визнання шлюбу недійсним полягає в тому, що шлюб вважається таким, що ніколи не існував, а особи, що його уклали, вважаються такими, що раніше не перебували в шлюбі. У подружжя не виникає жодних особистих та майнових прав, що випливають із шлюбу (ст. 45 СК). Так, не виникає права мати спільне прізвище, права на аліменти, права на частину спільного майна тощо. Зокрема, якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без достатніх підстав, і підлягає поверненню відповідно до ЦК, але не більш як за останні три роки (ч. 3); особа, яка поселилася у житлове приміщення не набула права на проживання у ньому і може бути виселена (ч. 4); особа, яка змінила прізвище у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу, вважається такою, що іменується ним без достатньої правової підстави (ч. 5). До майна, придбаного спільно особами, шлюб яких визнано недійсним, застосовуються не норми сімейного законодавства про спільну сумісну власність, а норми ЦК про часткову власність.

...