Реалізація прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реалізація прав людини

Преамбула до Загальної декларації прав людини закріплює положення, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального миру. У ст. 1 декларації стверджується: "Всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах". Преамбула до міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права закріплює положення, згідно з яким усі права людини "випливають з властивої людській особі гідності", а також низка інших документів. Всесвітня конференція з прав людини, що проходила у Відні в 1993 р., підтвердила, що "всі права людини випливають з гідності і цінності, притаманних людській особистості".

Як же розуміти поняття гідності у площині прав людини взагалі й в юридичних аспектах цих прав зокрема? У правничій літературі відоме, по-перше, твердження, що гідність людини має характер основного принципу юридичного права. Це потребує розробки цього поняття з позицій бачення загальної теорії держави і права. Зауважимо, що значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є начебто його квінтесенцією, "обличчям". Принципи права - це керівні засади (ідеї), які зумовлюються об'єктивними закономірностями існування й розвитку людини та суспільства, визначають зміст і спрямованість правового регулювання.

Визнання гідності джерелом прав і свобод людини робить визначальним верховенство принципу природної гідності. Отже, конкретні права і свободи, а також усі інші норми повинні бути інтерпретовані на тлі людської гідності, яка є "найвищим принципом Конституції". Конституційне закріплення принципу людської гідності виконує роль ідеалу, до якого законодавець повинен прагнути. Він має виконувати роль тієї опори, на яку спирається законодавець в процесі творення інших норм права.

Принцип людської гідності має абсолютний характер, тобто, по-перше, гідність людини є непорушною і, по-друге, не може бути жодних винятків з цього правила. Людська гідність становить джерело, фундамент і основу цілого конституційного порядку в логічному, онтологічному та інтерпретаційному розумінні. Тому людську гідність не можна тлумачити як одне з багатьох прав чи свобод, оскільки таке розуміння гідності може призвести до звуження її змісту.

По-друге, деякі вчені доводять, що людська гідність є однією з свобод людини. Інші вчені стверджують, що гідність людини є її правом. Однак право людини на гідність розглядається як засадниче щодо інших прав людини, воно реалізується через розвиток інших прав і свобод. Таке право також розглядається як абсолютне, тобто таке, що охороняється від усіх інших суб'єктів права, які підпорядковуються певному режиму. Це право породжує так звані абсолютні обов'язки інших суб'єктів. Суть цих обов'язків: усі повинні утримуватись (виявляти свою пасивність) щодо порушення абсолютного права, інакше порушник покладає на себе додатковий обов'язок з відшкодування заподіяної шкоди, а потерпілий, реалізуючи своє право на захист, вступає з ним у "відносні" правовідносини.

Гідність людини не належить до понять, яким можна легко дати дефініцію. Не знайдемо визначення цього поняття ані у Конституції та законодавстві України, ані у міжнародних нормативно-правових актах. Ідея людської гідності як вищої цінності і призначення людини була висунута гуманістами кінця середньовіччя. Визнання цінності і високого призначення людини незалежно від її станової належності, соціального походження, раси, нації було важливою стороною цієї ідеї [5, с. 12].

У суспільній етиці вживаються три засадничі способи застосування слова гідність: особиста (власна), гідність певної спільності та людська гідність [2; 16; 26]. Гідність особиста (власна) виражається у почутті власної цінності конкретної людини, яка ґрунтується на схваленій суспільством моральній самосвідомості і готовності її оберігати за будь-яких умов, а також очікування з цього приводу поваги з боку інших.

Людина набуває свою особисту (власну) гідність і може її втратити як у власних очах, так і в оцінці інших людей. Таке розуміння гідності не належить автоматично кожній людині, а залежить від його поведінки в щоденному житті. На думку деяких учених, особиста гідність притаманна людині, яка

– діє згідно з власною системою цінностей і переконань, намагається бути вірною собі. Вище цінує правду, ніж одноразову користь. Життя розуміє як акт самоствердження;

– вміє захищати свою самобутність та індивідуальність. У випадку загрози опановує себе, контролює свої емоції та агресію;

– не піддається на маніпуляції, не розмінює своєї індивідуальності на матеріальну користь чи доступ до влади;

– з обережністю сприймає нові ідеї щодо світосприйняття. Лише достатні аргументи можуть її переконати змінити свою систему цінностей і засади поведінки;

– поводиться достойно і розважливо [30, с. 13].

Зауважимо також, що поряд з категорією гідності, дуже важливе місце посідає категорія честі. Взагалі, честь і гідність людини є близькими і тісно взаємопов'язаними між собою. Здебільшого у даному випадку ці поняття вживаються без чіткого смислового розмежування. Разом з тим, хоч і близькі за своїм змістом, честь та гідність відрізняються одне від одного.

Щодо визначення співвідношення між ними є різні погляди. Одні вчені вважають, що честь повністю вміщує в собі поняття гідність, інші це заперечують. Найбільш правомірний, на наш погляд, підхід до вирішення цієї проблеми пропонує К.Б. Ярошенко, який стверджує, що честь та гідність - близькі поняття і різниця між ними існує лише в суб'єктивному чи об'єктивному підході до оцінки цих якостей: якщо мається на увазі оцінка з боку оточуючих - йдеться про честь особи, а якщо ж це самооцінка - про її гідність [29, с. 155]. гідність право конституційний

Відтак честь - це суспільна оцінка особи, міра соціальних, духовних якостей громадянина як члена суспільства. Така суспільна оцінка особи залежить від самого громадянина, оскільки формується на підставі його поведінки, вчинків, ставлення до інтересів суспільства, інших людей [16, 31]. Внаслідок цього різні люди мають різну соціальну оцінку, яка може змінюватися залежно від їхніх вчинків.

Родовим поняття гідності є поняття людської гідності [5, с. 13]. Тут йдеться про гідність, якою наділена кожна людина без винятку, безвідносно до її індивідуальних особливостей. Людська гідність розуміється як моральна цінність та суспільна значущість особистості, вона визначається існуючими суспільними відносинами і не залежить від людини. Тобто лише внаслідок того, що людина є біосоціальною істотою, вона вже наділена певною гідністю. Деякі автори називають людську гідність об'єктивною стороною гідності [26, с. 10].

Людська гідність як соціальна цінність передусім ґрунтується на моралі. Моральна регуляція поведінки людини здійснюється через систему моральних норм і оцінок, які орієнтують людину на певні зразки поведінки і в той же час обмежують її певними рамками. Отже, можна зробити висновок, що саме гідність людини породжує певний якісний рівень відносин особи і суспільства, визнання людини вищою його цінністю, що, в свою чергу, потребує визнання певних прав людини.

Відтак погоджуємось з А.А. Власовим, який стверджує, що питання людської гідності - це завжди питання прав людини, їх реальних гарантій. Ставлення до людини як до вищої цінності означає повагу і захист її гідності, повагу і гарантію її особистих прав [5, с. 13]. Ідея невід'ємної, вродженої людської гідності, що випливає з самої суті людства є основною для концепції прав людини.

Вони не можуть гарантувати справедливості чи добробуту, проте захищають від приниження гідності. Завдяки правам людини індивід зберігає свою особистість і неповторність [7, с. 11]. Ще Р. Ірінг пов'язував прагнення обстоювати свої права з моральним почуттям гідності особи: "Той, хто не відчуває, що у випадку безсоромного порушення і ущемлення його права, йдеться не просто про об'єкт цього права, а про його власну гідність, хто в подібній ситуації не відчуває прагнення захистити себе, своє право, той вже є людиною безнадійною…" [8, с. 3].

Поряд з тим права людини - це сукупність головних соціальних можливостей, що природно виникають у певних умовах життя суспільства. Право не породжує ці можливості, а лише фіксує те, що може забезпечити суспільство. Тому права людини, що закріплені законом, стають правами громадянина [15, с. 17].

Можна стверджувати, що конструкція прав людини є своєрідним зв'язком між правом і мораллю. Юридичні гарантії проголошення та забезпечення фундаментальних принципів взаємовідносин особи і суспільства доповнюють моральні норми, затверджують свободу й автономію суб'єктів моралі. Найважливіші цінності набувають "подвійного закріплення" в соціальних нормах з прав людини, що мають значення як в соціальній, так і в юридичній системі. Механізми нормативно-правового забезпечення прав людини внаслідок їхньої визначальної ролі для людського суспільства підріплюють специфічні моральні механізми (принципи), що свідчить про взаємодоповнюваність прав людини і моралі [10, с. 142].

Отже, у сфері моральної і правової свідомості поняття гідності виступає найперше як емоційне ставлення людини до всієї сукупності юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується закріплення фактичного становища людини в суспільстві і державі [6, с. 163-163]. Ідея гідності виступає тут як стрижневий елемент, вона орієнтує особу на правильний вибір лінії поведінки, на самостійність і вільне визначення своїх вчинків. Почуття правової і етичної гідності є важливими частинами і результатом свідомості особи. Вони означають осмислення і переживання людиною своєї моральної та правової цінності і суспільного значення [19, с. 15].

Тобто поняття гідності пов'язується головно з категорією оцінки. Слід погодитися, що власне оцінний момент у вигляді моральної чи правової оцінки є суттєвим засобом впливу на поведінку людини, на підставі якого "формується еталон вимог, що виставляється до дій людей в конкретній ситуації з конкретного приводу"[14, с. 80]. Ці вимоги стають особистими нормами дій лише у випадку, коли вони забезпечуються передусім внутрішнім переконанням людини в їхній корисності, вигідності, цінності як для неї самої, так і для інших людей [20, с. 125].

Погляд на право крізь призму ціннісного підходу, увага до проблеми ціннісної наповненості права приводить до появи комплексу питань, який може бути окреслений як сфера аксіології права (вчення про цінність). Домінуючою є думка, що цінності - це предмети, явища та їхні властивості, які здатні задовольняти людські потреби, сприяти розвитку її сутності [17, с. 25]. У цьому значенні цінністю є не сам предмет чи явище, цінність - це предмет у його зв'язку з людиною, з погляду позитивного значення предмета для людини [17, с. 9; 13, с. 11]. Власне таке розуміння гідності людини як загальнолюдської, моральної цінності, що характеризує суспільне значення особистості, видається найбільш правильним.

Конституція України закріплює положення, згідно з яким гідність людини є недоторканна. Однак, незважаючи на таке закріплення, не можна припускати, що фактично не має можливості порушення принципу гідності або дії, які можуть призвести до її порушення. Законодавець встановлює межі, які не можна порушити навіть у випадку загальносуспільної користі (ст. 64 Конституції). Таке розуміння непорушності гідності свідчить про заборону "інструментального" тлумачення особи, служить забороні розуміння особи лише як частини цілісності [34, c. 501]. Гідність кожної людини повинна бути так само важлива і цінна. Обмеження прав людини на законодавчому рівні не повинно бути, якщо воно ущемляє її законні інтереси, погіршує правове становище, або якось інакше суперечить законним інтересам і потребам учасників суспільних відносин [22, с. 32]. Тобто влада не може посягати на сферу гідності особи, а законодавче закріплення порушення гідності однієї людини в інтересах інших тим більше визнається неможливим.

Конституція передбачає також можливість судового захисту гідності у випадку її порушення. Проведений аналіз дає можливість дійти висновку, що гідність може бути порушена безпосередньо і опосередковано. Безпосереднє порушення гідності виявляється тоді, коли порушується гідність у розумінні гідності особистої, тобто порушується право на честь і гідність конкретної людини безпосередньо. В другому випадку йдеться про гідність у широкому розумінні - людську гідність, тобто порушення принципу людської гідності шляхом порушення конкретних прав людини, що є похідними (в тому числі і через порушення права на честь та гідність).

На перший погляд видається, що опосередковане порушення гідності може бути тлумачене невиправдано широко. Однак, з іншого боку, на практиці ситуація може виглядати зовсім протилежною, оскільки, обґрунтовуючи свої вимоги, особа повинна посилатися на конкретні статті Конституції, інших нормативно-правових актів, які ці права закріплюють.

Розвиток особи неможливий без визнання людини вищою соціальною цінністю, яка передусім передбачає необхідність охорони і захисту її гідності. Однією з найважливіших ознак демократичної держави є повага гідності людини та її прав. Поряд з цим розвиток людини, яка будує своє життя на засадах вищих моральних цінностей, можливий лише за умов поваги особи, її гідності. Повага гідності особи має характер відносин, що ґрунтуються на нормах права та моралі, на принципах свободи та взаємовідповідальності. Тому охорона і захист особи, її гідності, прав і свобод є першочерговим завданням правової держави - держави реальних прав людини.

Література

1. Недибалюк В.Д. Конституційно-правові гарантії забезпечення дотримання та реалізації права людини на повагу та її гідності [Текст] / В. д. Недибалюк // Держава і право: зб. наук. праць / Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України. - К., 2012. - Вип. 57 : Юридичні і політичні науки. - С. 163-170.

2. Недибалюк В.Д. Конституційне право людини на повагу до її гідності: поняття, зміст і його місце в системі прав людини [Текст] / В.Д. Недибалюк // Держава і право: зб. наук. праць / Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України. - К., 2012. - Вип. 58 : Юридичні і політичні науки. - С. 181-187.

3. Пономаренко Л.М. Честь, совість, гідність людини. Урок з курсу "Людина і світ". 10 клас [Текст] / Л.М. Пономаренко // Історія та правознавство. - 2005. - №27. - С.22-23.

4. Тиріна М.П. Конституційно-правова природа біологічних прав людини: онтологічна характеристика [Текст] / М.П. Тиріна // Держава і право: збірник наукових праць / Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України. - К., 2010. - Вип. 47 : Юридичні і політичні науки. - С. 205-209.

5. Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві. - К.: Науковий світ, 2001.

Размещено на Allbest.ru