Правові відносини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

1.1 Поняття та види та правовідносин

1.2 Зміст та форма правовідносин

1.3 Ознаки правовідносин

РОЗДІЛ 2. СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

2.1 Суб'єкти правових відносин, юридичні властивості суб'єктів, види

суб'єктів

2.2 Абсолютні і відносні правовідносини

2.3 Об'єкти правових відносин, види об'єктів

РОЗДІЛ 3. ЮРИДИЧНІ ФАКТИ

3.1 Поняття та класифікація юридичних фактів

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Люди в протягом життя вступають один з одним у численні взаємини. Такі відносини бувають різного типу. Зокрема, їх можна розділити на матеріальні й ідеологічні.

Матеріальні спрямовані на підтримку існування людини, а ідеологічні - це лише надбудова над першими. Відносини між людьми, які залежать від їхньої волі і свідомості, досить різноманітні. Це сімейні (відносини чоловіка і дружини), трудові (відносини робітника з адміністрацією свого підприємства), майнові (виникають, для прикладу, між продавцем і покупцем тощо). Люди вступають у ці відносини по своїй волі, хоча вона залежить від різних життєвих обставин і ситуацій, насамперед від умов матеріального життя людей та від економічного ладу суспільства.

Так само, можна усі види і форми відносин, що виникають і функціонують у суспільстві між індивідуумами і їхніми об'єднаннями розділити на суспільні або соціальні. Вони у свою чергу виникають з великої кількості різних відносин: економічних, юридичних, моральних, духовних, культурних та багатьох інших. Адже саме людське суспільство - це сукупність відносин, продукт взаємодій людей. Юридичні або правові відносини, у свою чергу, органічно зв'язані з правом.

Право - особливий державний регулятор суспільних відносин, що виражає державну волю суспільства. Регулюючи ті або інші відносини, воно тим самим надає їм правову форму, у результаті чого ці відносини стають правовими [1, c.46]. Порівняно з іншими соціальними регуляторами право найбільш ефективний, владно примусовий і разом з тим цивілізований регулятор.

Але будь-які відносини здобувають характер правовідносин лише тоді, коли виникають на основі і відповідно до норм права і не суперечать волі держави.

Отже, правовідносини можна у загальному змісті визначити як

суспільні відносини, які врегульовані правом. Право не є творцем , а лише регулятором і стабілізатором суспільних відносин. Адже право саме по собі нічого не створює, а лише санкціонує суспільні відносини.

Законодавство лише протоколює і виражає економічні потреби. Таким чином спочатку виникають суспільні відносини, а потім, як наслідок, норма права. Але є й такі правовідносини, що виникають тільки як правові і в іншій якості виступати не можуть. Наприклад, конституційні, адміністративні, процесуальні, карні та інші. Саме такі правовідносини за формою і змістом, являють собою дійсно самостійний вид і тип суспільних відносин. Лише в такому змісті можна сказати, що право створює, діючі суспільні відносини, породжуючи нові зв'язки.

Актуальність цієї теми полягає у тому, що правові відносини є однією із найважливіших сфер суспільного життя. Скрізь, де діє право та його норми, постійно виникають, змінюються або припиняються правовідносини. Вони супроводжують людину протягом усього життя. Цій темі було присвячено значну кількість досліджень, зараз вона все ще досліджується. Зокрема, висвітлювали у своїх роботах проблеми цієї теми такі вчені ОНЮА як: Оборотов Ю.М., Крестовська Н.Н.,Дудченко В.В., Крижанівський А.Ф., та інші.



РОЗДІЛ 1. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

відносини правовий факт юридичний

1.1 ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЗМІСТ ПРАВОВІДНОСИН

Проблеми правових відносин є одними із найбільш дискусійних в теоретичній юридичній науці. Не існує єдиної думки щодо визначення поняття правові відносини, його змісту , розуміння елементів, його структури і багатьох інших питань. У радянській юридичній науці правовідносини визначають зазвичай як регульовані або врегульовані правом суспільні відносини, учасники яких виступають як носії прав і обов'язків. Це визначення має принаймні два суттєвих недоліки. Воно, по-перше, не дозволяє розмежувати правовідносини і ті суспільні відносини, що лежить в його основі, і, по-друге, не дає відповіді на питання, для чого взагалі виникають правовідносини, яку службову роль у процесі впливу норм права на поведінку людей виконують правовідносини.

Відомий радянський дослідник С. Ф. Кечекьян у своїй праці звертає увагу на те, що дане визначення «…не виражає в достатній мірі надбудовного характеру правовідносин». [2, c.24] Дещо по-іншому до критики традиційного визначення підходить М. П. Карєва. Вона вказує, що внаслідок своєї неповноти визначення правовідносин як виду суспільних відносин, врегульованих нормою права, дозволяє зробити висновок, ніби. «...і ті фактичні суспільні відносини, які, будучи базисними відносинами, опосередковуються правовідносинами, тим самим звертаються в надбудовні відносини, в той час як насправді це виключено» [3, c.9]

Важливо, проте, підкреслити, що, на думку обох авторів, у загальному визначенні недостатньо відображена специфіка правовідносин як особливих ідеологічних відносин, які не зливаються з лежачими в їх основі фактичними суспільними відносинами, а виступають як форми цих відносин.

Захищаючи традиційне визначення О. С. Іоффе стверджує, що про правовідносини можна говорити в двоякому сенсі: маючи на увазі «…єдність його економічного змісту та юридичної форми, і тоді воно охоплює як область базису, так і область надбудови », або« ... тільки його юридичну форму, і тоді перед нами ідеологічне відношення, цілком включається в область юридичної надбудови». [4, c. 25.] Ця теза є явно помилковою. Вірно, що зміст ідеологічної надбудови суспільства визначається лежачим в її основі економічним базисом. У цьому сенсі кожне із надбудовних явищ дійсно виступає як форма економічного змісту. Однак, будучи формою економічних відносин, надбудовні явища самі володіють притаманними їм особливим змістом і формою, які закріплюють цей зміст. Між тим О. З Іоффе, визначив, що кожне з надбудовних явищ являється єдністю базису і надбудови, що веде до відмови від чіткого розмежування матеріальних та ідеологічних суспільних відносин. Тому про правовідносини можна говорити лише як про форму лежачих в його основі суспільних відносин, що зобов'язують, розкрити зміст самих правовідносин.

Під виникненням правовідносин розуміють умови, що породжують правові відносини. Згідно цього, є два види передумов виникнення правовідносин:

- Матеріальні (загальні)

- Юридичні (спеціальні) [5, c. 75-83]

До матеріальних відносять життєві інтереси і потреби людей, під впливом яких вони вступають у відповідні відносини, які стають правовими. У широкому розумінні матеріальні передумови - це система соціально-економічних, культурних та інших обставин, що обумовлюють об'єктивну необхідність правового регулювання тих або інших суспільних відносин. Сюди можна віднести також наявність об'єкта правовідносин (тобто того, із приводу чого особи вступають у дані юридичні зв'язки), повинно бути не менше двох суб'єктів і відповідне поводження учасників правовідносин. Інтерес - це є те, що скріплює членів цивільного суспільства. Потреби можуть бути доволі різними: матеріальними, духовними або фізіологічними. Прагнення до задоволення названих потреб і викликає відповідні правовідносини, у цьому їхня першопричина. У більш широкому змісті під матеріальними передумовами розуміють сукупність економічних, соціальних, культурних та інших факторів, які обслуговують об'єктивну необхідність правового регулювання тих або інших суспільних відносин. Та одних загальних передумов не досить, щоб у конкретних випадках практично виникли та ефективно діяли реальні правові відносини, для цього потрібні й формально-юридичні чинники.

До юридичних передумов відносяться:

- норма права;

- правосуб'єктність;

- юридичний факт (як реальна життєва обставина).

Без наведених вище передумов правовідносини просто неможливі. Так як у них виникає зв'язок між особами за допомогою суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, причому цей зв'язок носить вольовий характер. Іншими словами, правовідносини, перш ніж скластися мають пройти через свідомість і волю людей. Найбільший внесок у розвиток правовідносин внесла цивілістична наука. На її висновках і положеннях значною мірою ґрунтується і загальна теорія держави і права.

Правовідносини, як і право, охороняються державою. Інші суспільні відносини такого захисту не мають. Охорона державою законності і правопорядку означає й охорону правовідносин так як останні у своїй сукупності й утворюють правовий порядок як результат законності.

Правовідносини прийнято класифікувати за найрізноманітнішими критеріями. За галузевою ознакою вони виникають в залежності від норм права, якими регулюються, в тій чи іншій галузі, так виникають державно - правові, суспільно - правові, кримінально - правові і т.д. відносини.

За своїм функціональним призначенням,у відповідності з аналогічною класифікацією правових норм виділяють регулятивні і правоохоронні правовідносини. Перші виникають в процесі правомірної поведінки суб'єктів права, а інші - коли здійснено правопорушення і необхідно застосувати міри державного примусу для покарання правопорушника.

В залежності від співвідношення взаємних прав і обов'язків суб'єктів права говорять про правовідносини, які характеризуються рівністю сторін і які характеризуються ієрархічністю сторін, наявністю між ними влади і підпорядкування. В останньому випадку у суб'єкта, який займає вище місце в ієрархії, по відношенню до нищестоячого суб'єкта великий об'єм прав і менший - обов'язків.

Інколи спеціально виділяються і аналізуються комплексні правовідносини. Вони мають тривалий, стабільний характер, складний зміст і виражаються в різноманітних правах і обов'язках.

1.2 Зміст та форма правовідносин

Як реальне суспільне явище будь - які правовідносини мають свій зміст і форму. Досліджуючи правовідносини, радянські юристи зазвичай обмежуються вказівкою на те, що правовідносини виступають в якості ідеологічної (юридичної) форми яка лежить в їх основі, і слідом за цим переходять до аналізу юридичного змісту правовідносин. Питання ж про взаємодію змісту і форми самих правовідносини залишається в тіні. Лише останнім часом у ряді робіт сучасних дослідників було вказано на необхідність дослідити зміст і форму правовідносин. Найбільш чітко ця думка висловлена М.П. Карєвою і Ц. А. Ямпольською. Так, М. П. Карєва вказує: «Правовідносини, виступаючи у відношенні до свого соціально-економічного змісту як форма його опосередкування, саме в якості суспільних відносин мають свій особливий зміст (класово-вольовий), який не зливається із діючим соціально-економічним змістом». [6, c. 129 ] Аналогічне твердження можна знайти й у Ц.А. Ямпольської, яка під власним змістом правовідносини розуміє вольові суспільні відносини; що ж стосується форми правовідносин, то вони різноманітні. Для адміністративних правовідносин, відзначає Ц.А. Ямпольська, характерні такі форми, як інститут державної служби, інститут підзвітності і т. д. [7, c. 7]

М.П. Карєва і Ц.А. Ямпольська по суті лише обмежилися постановкою питання про необхідності розрізняти зміст і форму правовідносини. Вирішуючи питання про зміст і форму правовідносини, слід враховувати, що предметом правового регулювання можуть бути як економічні, так і ідеологічні відносини. Так, для цивільного права основний предмет правового регулювання складають економічні (майнові) відносини, для адміністративного права управлінські відносини, що складаються в сфері надбудови. Така галузь права, як судова, під своїм предметом має лише ідеологічні відносини. Питання про зміст і форму правовідносин, мабуть, не може бути вирішене одноманітно.

Вище вже було зазначено, що будь-які економічні відносини є втіленням єдності матеріального змісту і вольового опосередкування. У цій єдності вольовий процес виступає як внутрішня форма організації матеріального утримання. При цьому мова повинна йти саме про вольову форму і матеріальне утримання єдиних економічних відносин, а не про відносини: економічні та ідеологічні. Не можу погодитися з думкою М.П. Карпушина, який у полеміці з І. Г. Александровим стверджує, що «..в процесі виробництва матеріальних благ між людьми встановлюються не тільки матеріальні (виробничі) відносини, а й вольові (ідеологічні) ». [8, c. 12] У процесі матеріального виробництва між людьми встановлюються тільки одні стосунки: економічні відносини, що мають матеріальне утримання і вольову форму. М.П. Карпушин дивується: «.. . яким чином матеріальні відносини є нерозривною єдністю матеріального утримання і вольового опосередкування». Автор забуває при цьому, що економічні відносини - це відносини між людьми, обдарованими свідомістю і волею, що самі ці відносини складаються з дій людей. З того, що виробничі відносини об'єктивно необхідні, що люди не можуть жити, не вступаючи в ці відносини, і що суспільні результати участі людей у виробничих відносинах ніколи не охоплюються повністю ні свідомістю окремого індивіда, ні свідомістю всього людства, зовсім не випливає, що вольові акти людей, з яких якраз і складається їх виробнича діяльність, є для виробничих відносин чимось потойбічним. У той же час необхідно ще раз підкреслити, що вольовий процес у виробничому відношенні являється саме формою, розвиток якої визначається матеріальним змістом, не залежних від волі і свідомості людей.

У П. Мозолін у своїх працях проводить розмежування економічних та ідеологічних правовідносин, правильно констатує, що дії людей становлять зміст усіх суспільних відносин, В. П Мозолін стверджує, що ці дії мають двояку природу. «За змістом, тобто по зумовленості, не залежною від волі людей, зазначені дії є економічними, за формою скоєння - юридичними, тобто вольовими. Розмежування зазначених відносин, що мають різний характер, має проводитися не за різних дій (бо немає окремо економічних і юридичних дій), а за характером одних і тих же дій ». [9, c. 52] Але ця теза потребує суттєвих поправок. По-перше, дії людей у ??процесі виробництва є економічними як за змістом, так і за формою. Інша справа, що в єдиних за своєю природою діях людей в процесі виробництва необхідно розрізняти матеріальне утримання і супутню його вольову форму. По-друге, далеко не завжди вольові акти людей у процесі виробництва виражаються у правовій формі. Вони не виражалися і не будуть виражатися у правовій формі в суспільстві без державно-правової надбудови. Крім того, поведінка людей у процесі виробництва в багатьох випадках опосередковується не правовими, а технічними нормами.

У тих же випадках, коли предметом правового регулювання є ідеологічні відносини, вольовий процес утворює зміст зазначених відносин. Зрозуміло, вольові акти учасників ідеологічних відносин зрештою обумовлені економічними відносинами, проте ця обумовленість не становить безпосереднього змісту ідеологічних відносин. Ідеологічні відносини, що становлять предмет правового регулювання, утворюють зміст правовідносин; формою цього змісту є та спрямованість, яку надає вольовому процесу соціальна воля, закріплена в правових нормах.

1.3 Ознаки правових відносин

Найбільш характерні ознаки правових відносин як особливого виду суспільних відносин містяться в наступному: правовідносини виникають, зникають або змінюються тільки на основі правових норм, які не опосередковано породжують правові відносини і реалізуються через них. Між цими явищами існує причино-наслідковий зв'язок, тобто нема норми - нема і правових відносин. Вони представляють собою деяку єдність і цілісність. В них встановлюються спроби забезпечення і охорони правових відносин від порушення. Зв'язок правових відносин з правовими нормами, які знаходяться у законодавчих актах держави виражаються в тому, що дані відносини в цілому та їх структура являються необхідною частиною в системі правового регулювання суспільних відносин. Тому що саме в правових відносинах викладається ціль правових норм. Суб'єкти правових відносин взаємно пов'язані між собою юридичними правами та обов'язками, які в юридичній науці прийнято називати суб'єктивними, цей зв'язок і є правовідносинами, в рамках яких права однієї сторони відповідають обов'язку іншої, і навпаки. Їх можна назвати зустрічними. Учасники правовідносин виступають по відношенню один до іншого, як правозобов'язані особи. Якщо детальніше розглянути ознаки правових відносин, то можна підмітити що:

1. Правовідносини являють собою різновид суспільних відносин із соціальним зв'язком. Правовідносини складаються між людьми або колективами, як суб'єктами права для забезпечення соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів [10, c. 113].

2. Вони по суті є ідеологічними відносинами - результатом свідомої діяльності (поведінки) людей. Правовідносини не можуть виникати, не проходячи через свідомість людей, так як норми права не впливають на людину, її поведінку, поки зміст правових норм не буде усвідомлений людьми, не стане їх правосвідомістю.

3. Правовідносини являються вольовими відносинами, які проявляються в двох аспектах:

а) втіленні в них волі (інтересу) держави, адже правовідносини виникають на основі правових норм;

б) втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин - вони пов'язані предметом інтересу, досягненням його результату. [11,c. 197]

Щоправда, правовідносини можуть виникати і припинятися незалежно від волі їх учасників (наприклад, потерпілий від злочину являється проти свого бажання залученим в карно-процесуальних правовідносин із злочинцем і судом). Проте реалізація правовідносин можлива лише на основі виявлення волі (інтересу) їх учасників. При цьому є правовідносини, для виникнення яких необхідне волевиявлення всіх його учасників (договір купівлі-продажу), а є правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з учасників (проведення обшуку).

4. Виникають, припиняються або змінюються на основі норм права в разі настання передбачених нормою фактів. Правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, або інакше: норми права втілюються в правовідносинах, тобто відбувається їх індивідуалізація стосовно суб'єктів і реальних ситуацій. У нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі. Та не можна вважати, що наявність правових норм автоматично приводить до виникнення правовідносин. Може бути і варіант, коли правові норми реалізуються, але правовідносин немає. Щоправда це буває досить рідко. Наприклад, виникнення правовідносин в разі вирішення справи на основі аналогії права.

5. Мають, як правило, двосторонній характер і являються особливою формою взаємного зв'язку між конкретними суб'єктами через їх права, обов'язки, повноваження і відповідальність, які закріплені в правових нормах. Одна сторона має суворо визначені суб'єктивні юридичні права (уповноважена сторона), на іншу ж покладені відповідні суб'єктивні юридичні обов'язки (зобов'язана сторона). Повноваження є прерогативою державних органів і посадовців. Юридична відповідальність - це елемент вторинного характеру, який реалізується в результаті здійснення правопорушення. Основний зміст правовідносин - суб'єктивне юридичне право і суб'єктивний юридичний обов'язок. Не може бути правовідносин, заснованих тільки на правах або тільки на обов'язках. Правам однієї сторони відповідають обов'язки іншої сторони. Наприклад, одна сторона - кредитор - має право на отримання боргу, а інша - боржник зобов'язана повернути борг. У деяких правовідносинах кожна сторона має і права і обов'язки (фізичні особи), правомочність і відповідальність (посадовці).

Ступінь конкретизації сторін може бути різним:

Мінімально конкретизуються правовідносини, які врегульовані безпосередньо законом [12,c. 58]. Таким прикладом можуть бути конституційні права і свободи. Адже кожний громадянин сам визначає, в якій мірі він буде використовувати можливості, що надані йому відповідно до Конституції. Середній ступінь конкретизації простежується, коли індивідуалізований не лише суб'єкт, а й об'єкт правовідносин. Так у правовідносинах власності визначені власник і річ, тобто об'єкт власності. Максимальний ступінь конкретизації наявний у випадках, коли точно відомо, які власне дії повинні здійснюватися зобов'язаною стороною в інтересах уповноваженого. При цьому індивідуально встановлюється об'єкт, дві сторони і зміст правового зв'язку між ними. Наприклад, за договором підряду одна сторона зобов'язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням іншої сторони, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу [24, c. 205].

6. Правові відносини охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу. В більшості випадків суб'єктивні права та юридичні обов'язки здійснюються без застосування заходів державного примусу. Але у разі потреби зацікавлена сторона має право звернутися в компетентний державний орган, який виносить ухвалу з чітким визначенням прав і обов'язків сторін. Можливість державного примусу створює режим соціальної захищеності, безпеки, законності. Для виникнення і здійснення правових відносин зовсім не обов'язкова одночасна наявність усіх перелічених підстав. Як правило, правове регулювання виникає без втручання тих, хто застосовує право. При відсутності нормативно-правової підстави правовідносини створюються за умов існуючих прогалин у законодавстві. Тоді учасники правових відносин можуть самостійно визначати зміст взаємних прав і обов'язків, якщо їх відносини регламентуються диспозитивними нормами.



РОЗДІЛ 2. СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

2.1 Суб'єкти правових відносин, юридичні властивості суб'єктів, види суб'єктів

Суб'єктами права є індивіди або організації, які на підставі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб'єктивних прав і обов'язків.

Правосуб'єктність є передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасником правовідносин. Вона являє собою складну юридичну властивість, що складається з двох елементів - правоздатності та дієздатності. Правоздатність - це передбачена нормами права здатність (можливість) особи мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки.

Дієздатність - передбачена нормами права здатність і юридична можливість особи своїми діями набувати права та обов'язки, здійснювати і виконувати їх. Різновидами дієздатності є :

Здатність до угоди, тобто можливість особисто, своїми діями здійснювати цивільно-правові угоди

Деліктоздатність - передбачена нормами права здатність нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення.

Розмежування правоздатності і дієздатності характерно в основному для цивільного права, оскільки правоздатність громадянина виникає в момент його народження, а дієздатність - по досягненні певного віку. Яким же чином здійснюються права і виконуються обов'язки, якщо учасником правовідносини виступає недієздатна особа? У таких випадках відсутні елементи правосуб'єктності, вони виконуються іншими особами. У цивільному праві існує інститут представництва. Представник своїми діями реалізує права та виконує обов'язки від імені недієздатного учасника правовідносин. В інших правових галузях правоздатність і дієздатність не розділяються, мається на увазі, що вони з'являються у громадянина одночасно і його правове становище характеризується єдиною правовою дієздатністю або, інакше кажучи, правосуб'єктністю.

Коло осіб, що володіють правосуб'єктністю, визначається спеціалізованими нормами. Наприклад, відповідно до ст. 22 Сімейного кодексу України шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років.

Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. [23, c. 26]

Суб'єктами права можуть бути індивіди (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством), організації та громадські спілки.

Громадяни - найчисленніші суб'єкти права, вони вступають у різні правовідносини: цивільно-правові, сімейні, трудові, земельні, фінансові, процесуальні та інші. Від соціальної і правової активності громадянина залежить його становище в суспільстві, соціальній групі, трудовому колективі, його успіх у житті.

Правове становище громадян України в цілому характеризується наявністю у них правового статусу, який включає в себе правосуб'єктність та основні права, свободи і обов'язки, закріплені в Конституції України. Правовий статус громадян України в повній мірі відповідає стандартам прав людини, закріплених в актах міжнародного права.

Правоздатність і дієздатність громадян зазвичай однакові за обсягом. Проте у ряді випадків за законом або за рішенням суду особа обмежується у дієздатності. Так, особа яка не досягла 14 років (малолітня особа) володіє частковою дієздатністю та має право:

- самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

- здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. У віці від 14 до 18 років особа володіє неповною цивільною дієздатністю. Крім правочинів, передбачених для малолітніх осіб, неповнолітня особа має право:

- самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

- самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

- бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

- самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновителів) або піклувальників. Згідно статті 34 Цивільного Кодексу України у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. [24, c. 12]

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть бути суб'єктами трудових, цивільних, процесуальних та інших правовідносин, але вони не мають виборчих прав, на них не поширюється військовий обов'язок, деякі статті Кримінального кодексу (наприклад, про зраду Батьківщині) і т.д.

Крім загального (конституційного) правового статусу різні громадяни мають спеціальний статус, який визначається більш конкретними законами: наприклад, статус робітника, військовослужбовця, працівника міліції, студента, пенсіонера і т.д. Зараз потребує ретельного законодавчого опрацювання статус біженця, іноземного робітника, безробітного та інші, що диктується новими реаліями життя.

До суб'єктів права належать державні і недержавні організації, держава в цілому.

Державні організації створюються для виконання різноманітних функцій. Як суб'єктів права їх можна підрозділити на три групи: [13, c. 248]

1) органи держави, що виконують функції управління і з владними повноваженнями. Найчастіше вони виступають суб'єктами адміністративних, земельних, кримінально-правових, процесуальних правовідносин. Правове становище органів держави характеризується компетенцією, тобто сукупністю прав і обов'язків, передбачених відповідними нормативними актами;

2) установи, що займаються соціально-культурною діяльністю, не пов'язаною з владними повноваженнями. Такі установи (школи, лікарні, вузи, бібліотеки, театри, музеї і т.д.) утворюються на бюджеті кошти держави, наділяються комплексом прав і обов'язків для виконання своїх функцій;

3) підприємства, що займаються господарською діяльністю, що діють на праві господарського відання (унітарні підприємства) або на праві оперативного управління (казенні підприємства). Держава несе субсидіарну відповідальність за їхніми зобов'язаннями.

Державні організації вступають у цивільно-правові відносини як юридичні особи, здійснюючи функції, не пов'язані із владними повноваженнями. Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України «Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.» [24, c. 23].

Права юридичних осіб отримують і багато недержавних організацій (господарські товариства суспільства, виробничі та споживчі кооперативи, громадські, релігійні організації тощо). Недержавні організації діють не тільки в сфері господарства, а й у сфері політики (партії), захисту прав громадян (юридичні консультації, товариства охорони прав споживачів, профспілки), виступають в якості суб'єктів права в державно-правових, адміністративно-правових, трудових, процесуальних і інших відносинах.

Держава в цілому виступає в якості суб'єкта права в державно-правових і деяких майнових (при випуску облігацій внутрішньодержавної позики, щодо права власності на майно, що немає власника на клади і т.д.) взаємозв'язках, є власником підприємств промисловості, транспорту, зв'язку .

Соціальні спільності (народ, нація, населення регіону, трудовий колектив) є суб'єктами права в особливих, передбачених законом випадках. Наприклад, народ безпосередньо здійснює свої права шляхом всенародного голосування (референдуму). Відповідно до ст. 7 Конституції України в Україні визначається і гарантується місцеве самоврядування. [25, c. 4]

. Являє собою гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду, жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Однак найчастіше соціальні спільності діють через державні і громадські організації.



2.2 Абсолютні і відносні правовідносини

Усі правовідносини за суб'єктним складом поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними називаються правовідносини, в яких уповноваженій особі протистоїть невизначене коло пасивно зобов'язаних суб'єктів. В якості типового прикладу абсолютних правовідносин наводять зазвичай правовідносини власності. Відносними називаються правовідносини, в яких уповноваженій особі протистоять конкретно зобов'язані особи. В якості типового прикладу відносних правовідносин є зобов'язальні правовідносини між кредитором і боржником, між потерпілим і винуватим у вчинені шкоди. Такою є найбільш розповсюджена класифікація правовідносин за їх суб'єктним складом. У радянській юридичній літературі поділ правовідносин на абсолютні та відносні отримав найбільш глибоке наукове обґрунтування в монографічному нарисі В.К. Райхера «Абсолютні і відносні права». [14,c. 246]

У той же час деякі автори виступають проти поділу правовідносин на абсолютні та відносні. Так, С.І. Аскназій писав, що «... правовідносинами можуть вважатися лише конкретні економічні чи будь-які інші відносини, врегульовані правом». На цій підставі автор дійшов висновку, що «... речові права (власність) особи відкривають перед ним лише можливості різноманітних правовідносин з будь-яким іншим учасником цивільного обороту». [15, c.713] С.І. Аскназій схиляється до того, що до вступу власника в зобов'язальні правовідносини з конкретними особами або до порушення права власності, останнє не можна розглядати як елемент правовідносин. Більш того, з деяких суджень автора можна зробити висновок, що право власності, як таке, він взагалі не відносив до суб'єктивних прав, а розглядав лише як певний момент в розвитку цивільної правоздатності.

З найбільш розгорнутою критикою до класифікації абсолютних і відносних правовідносин підійшов Д.М. Генкін. У Підручнику цивільного права (1950) Д.М. Генкін ще не відходить від ділення цивільних прав на абсолютні та відносні. При цьому мова йде саме про класифікацію правовідносин. Так, право власності автор відносить до абсолютних прав в тому сенсі, що зобов'язаним суб'єктом у правовідносинах власності є не конкретні особи (як це є у зобов'язальних правовідносинах), а невизначене коло осіб, що оточують власника. [26,c. 111--113]

Таким чином, в юридичній літературі є як прихильники (більшість), так і противники (меншість) поділу правовідносин на абсолютні та відносні. Компромісну позицію в цьому питанні зайняв Н. Г. Александров, який, визнаючи в принципі розподілу правовідносин на абсолютні та відносні, вважає зобов'язаними особами у правовідносинах власності лише тих осіб, «... які знаходяться в більш-менш безпосередньому зіткненні з власником ». [19,c. 115--116] В іншому місці своєї роботи Н. Г. Александров вказує, що норми, які містять загальні заборони вчиняти ті чи інші дії, передбачають евентуальні правовідносини. Оскільки норми про абсолютні права передбачають загальні заборони посягати на ці права, то можна зробити висновок, що абсолютні правовідносини, в тому числі і правовідносини власності, автор розглядає як евентуальні правовідносини.

Аргументи противників абсолютних правовідносин науково неспроможні. Їх основний аргумент зводиться до того, що правовідносини завжди можуть існувати тільки між конкретно визначеними особами; звідси випливає висновок, що абсолютних правовідносин у дійсності немає. З цим якраз і не можна погодитися. Вирішальне значення для здійснення абсолютних прав мають власні дії уповноваженої особи. Зобов'язані особи в абсолютних правовідносинах повинні лише не перешкоджати уповноваженій вчиняти дії щодо здійснення абсолютного права. Саме тому обов'язок в абсолютних правовідносинах і носить загальний характер, тобто покладається на всіх. Абсолютному праву відповідає обов'язок будь-кого утримуватися від вчинення дій, що перешкоджають нормальному здійсненню права.

Таким чином, слід, зазначити, що розподіл правовідносин на абсолютні та відносні є правильним і має важливе теоретико-пізнавальне та практичне значення. У той же час необхідно враховувати, що класифікація абсолютних і відносних правовідносин, як і всяка наукова класифікація взагалі, умовна і рухома. І справа тут не стільки в тому, що до цих пір залишається спірним питання про критерії класифікації правовідносин (хоча знаходження найбільш точного і досконалого критерію класифікації саме по собі має важливе значення), а насамперед у тому, що абсолютні та відносні правовідносини нерідко зумовлюють один одного і переходять один в одного. Рухливість наукової класифікації є теоретичним відображенням того руху правовідносин, яке відбувається в реальному житті.

2.3 Об'єкти правових відносин, види об'єктів

Проблема об'єкта правовідносин належить в теорії права до однієї із найбільш складних. Тут все піддається сумніву починаючи від того, чи потрібна взагалі така категорія як об'єкт правовідносини, і закінчуючи питанням, що ж слід розуміти під об'єктом правовідносини.

З філософської точки зору під об'єктом розуміється те, що протистоїть суб'єкту, на що спрямована пізнавальна й інша діяльність людини. Це найширше (абстрактне) визначення об'єкта. Об'єкт і суб'єкт - парні категорії. У практичному житті термін "об'єкт" співвідноситься не тільки з людиною як розумною істотою, але і з будь-яким іншим фрагментом дійсності (предметом, процесом, станом, поведінкою). Тому будь-яке явище, що відчуває на собі вплив з боку іншого явища, виступає об'єктом останнього. У загальному взаємозв'язку суб'єкт може стати об'єктом, і навпаки, об'єкт - суб'єктом. Саме в цьому сенсі в правовій науці говорять про об'єкти і суб'єктів права, правопорушень, правовідносин, відповідальності, тлумачення та застосування законів, покарання й т.д. У всіх цих випадках поняття об'єкту і суб'єкта не мають суто філософського змісту, а служать в основному лише операційним цілям. Те ж саме відбувається і в багатьох інших науках, особливо прикладних.

Об'єктом правових відносин виступає те, на що спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки його учасників, іншими словами, те, заради чого виникають правовідносини. Суб'єктивне право відкриває перед його власником можливість чимось володіти, користуватися, розпоряджатися, вести себе певним чином, претендувати на дії інших. Все це підпадає під поняття об'єкта. Обов'язок покликаний забезпечувати здійснення даного права, а отже, нормальне функціонування правових відносин в інтересах уповноваженої особи і держави в цілому.

Людина як така може бути лише суб'єктом, але не об'єктом права та правовідносин. Тільки в рабовласницькому суспільстві раб розглядався як об'єкт купівлі-продажу, інакше кажучи - "річ, яка здатна розмовляти". В сучасних правових системах подібне не допускається, хоча підпільна торгівля людьми, зокрема дітьми, молодими дівчатами, на жаль, в окремих країнах має місце і в досить широких масштабах. Але це кримінально карані діяння.

Як відомо, загальним об'єктом (предметом) правового регулювання є суспільні відносини. Але суспільні відносини - складна і багатоелементна реальність. Норми права і правовідносини, які складаються на їх основі опосередковують не всі, а лише окремі види, фрагменти, ділянки, сфери цих відносин. Тому постає питання про те, що ж конкретно може бути і фактично виступає об'єктом різноманітних правовідносин. Різниця між об'єктом права в цілому і об'єктами конкретних правовідносин, що виникають в результаті його дії, полягає в ступені конкретизації.

У юридичній літературі існують різні трактування об'єкта правовідносини. Багато авторів, які досліджували проблему правовідносини, пропонують розрізняти об'єкт правового регулювання і об'єкт правовідносин; об'єкт правовідносини і об'єкт права; об'єкт правовідносин і об'єкт прав і обов'язків і т. д. Так, О.С. Іоффе розрізняє об'єкт норми права і об'єкт правовідносин; Про . А. Красавчиков - об'єкт правового регулювання і об'єкт правовідносин; А.К. Юрченко - предмет правового регулювання і об'єкт правовідносин; С.І. Вільнянський - об'єкт впливу об'єктивного права і об'єкт правовідносин; Г .І. Федькін - об'єкт права власності і об'єкт правовідносин і т. д. [27, c.120]Всі ці спроби видаються штучним ускладненням і без того складної проблеми об'єкта правовідносин+. Перш за все, для тих випадків, коли норма права регулює суспільні відносини через посередництво правовідносини, немає необхідності розрізняти об'єкт норм права (об'єкт правового регулювання) і об'єкт правовідносин (об'єкт прав і обов'язків, як це роблять О.С. Іоффе, О.А. Красавчиков, А.К. Юрченко, С.І. Вільнянський, Л.С. Явич. Об'єкт норми права збігається в цих випадках з об'єктом правовідносин.

Однак у ході тривалої дискусії склалися в основному дві концепції - моністична і плюралістична. [20, c. 210

Відповідно до першої з них, об'єктом правових відносин можуть виступати тільки дії суб'єктів, оскільки саме дії, вчинки людей піддаються регулюванню юридичними нормами і лише людська поведінка здатна реагувати на правовий вплив. Звідси - у всіх правовідносин єдиний, загальний об'єкт.

Відповідно до іншої позиції, більш реалістичної, яка розділяється більшістю вчених, об'єкти правовідносин настільки ж різноманітні, як різноманітні регульовані правом суспільні відносини, тобто саме життя. Адже закони, його норми надають свій вплив не тільки на людей, але через них і на об'єкти матеріального світу, соціальні спільності, державні структури, інститути, організації, установи; встановлюють або змінюють їх статуси, режими, стану; закріплюють володіння, користування, розпорядження майном. А суб'єктивне право - це право не тільки на дії (свої або чужі), а й на певні блага.

Отже, в залежності від характеру і видів правовідносин (з вхідними в них суб'єктивними правами та юридичними обов'язками) можна виділити наступні об'єкти:

1. Матеріальні блага (речі, предмети, цінності). Характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, застава, обмін, заповіт тощо). [21,c. 448 ]

2. Нематеріальні особисті блага (життя, честь, здоров'я, гідність, свобода, безпека, недоторканність людини). Типові для кримінальних і процесуальних правовідносин.

3. Поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги і їх результати. Це головним чином правовідносини, що складаються на основі норм адміністративного права в сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної та іншої діяльності.

4. Продукти духовної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, скульптури, а також наукові відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції - все те, що є результатом інтелектуальної праці).

5. Цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, лотерейні квитки, гроші, приватизаційні чеки, паспорти, дипломи, атестати і т.п.). Вони можуть стати об'єктом правовідносин, що виникають при їх втраті,

відновленні, оформленні дублікатів. В даний час в країні склався ринок цінних паперів, акції продаються і купуються, тобто є об'єктами угод.



РОЗДІЛ 3. ЮРИДИЧНІ ФАКТИ

3.1 Поняття та класифікація юридичних фактів

Правовідносини виникають, змінюються або припиняються внаслідок настання певних життєвих обставин (фактів). Наприклад, факт призову на дійсну військову службу є підставою для вступу призовника у військово-службові правовідносини, звільнення в запас, навпаки, припиняє ці правовідносини; з досягненням повноліття виникають правовідносини, що допускають участь громадянина у виборах представницьких органів державної влади; у зв'язку з народженням дитини у подружжя виникають обов'язки щодо її виховання.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Юридичні факти формулюються в гіпотезах правових норм. Іншими словами, юридичні факти породжують відносини між суб'єктами на основі приписів правової норми. [22,c. 465]

На відміну від норми права та правоздатності юридичний факт виступає в якості необхідної приватної передумови утворення правовідносин. Жодні правовідносини не можуть виникнути безпосередньо із закону. Приклади правовідносин із закону, які зазвичай приводять (спадкування за законом, зобов'язання зі сплати аліментів і т. д.) насправді не є такими. Так, до спадкування за законом призиваються особи, які були із спадкодавцем у шлюбі, спорідненості, були усиновлені ним або перебували на його утриманні. Крім цього, для виникнення спадкових правовідносин у всіх випадках необхідний і такий юридичний факт, як отримання спадщини. Зобов'язання зі сплати аліментів також може виникнути лише за наявності передбачених законом юридичних фактів. До них відносяться: стан в родинних зв'язках або у шлюбі, неповноліття, непрацездатність і т. д.

Юридичні факти поділяються на дві основні групи: події і дії. Події-це обставини, які не залежать від волі людей; дії - це акти волі і свідомості особи. Іноді відмінність між подіями і діями вбачають не в джерелі їх походження, а в характері самого процесу, в якому вони перебувають. [17,c. 192] Звичайно, смерть може бути результатом вбивства, а пожежа - результатом підпалу.

Дії як юридичні факти можуть бути поділені на правомірні і неправомірні. Перші відповідають імперативам юридичних норм, у них виражена правомірна (з погляду чинного законодавства) поведінка. Неправомірна - суперечить правовим розпорядженням, завдаючи шкоду інтересам особи, суспільства, держави. Значення цього розподілу полягає в тому, що воно охоплює певною мірою протилежні сфери правової дійсності. М. М. Агарков запропонував найбільш повну в радянській літературі класифікацію правомірних юридичних дій, розділивши їх на три основні групи:

юридичні акти

юридичні вчинки

юридичні дії

Які створили передбачений нормами права об'єктивований результат. Під юридичними актами М. М. Агарков виразив правомірні дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення правовідносин; під юридичними вчинками - правомірні дії, які спрямовані на визнання фактів або повідомлення про факти, які викликають юридичні наслідки, незалежно від того, чи були ці дії спрямовані на зазначені наслідки чи ні, нарешті, до третього виду правомірних дій автор відносив дії, які створили передбачений нормами права об'єктивований результат. [18,c. 508, 512]

Суттєву теоретичну і практичну роль відіграє систематизація неправомірних дій. До числа найважливіших класифікацій тут можна віднести підрозділи неправомірних дій за:

ступенем суспільної небезпеки (проступки, злочини);

суб'єктами (дії індивідів, організацій);

об'єктами (злочини проти особистості, злочини в сфері економіки);

галузями права (карні, адміністративні, цивільні, трудові);

формою провини (навмисні, необережні);

за мотивами (хуліганські, корисливі).

З подальшим поглибленням цієї класифікації виникають і нові підвиди неправомірних дій, наприклад з розвитком публічного міжнародного права виникли неправомірні дії держав, їх союзів та міжнародних і міждержавних організацій. Як і розподіл правомірних дій, класифікацію правопорушень навряд чи можна вважати завершеною. У галузі кримінального права зроблено чимало у вивченні й класифікації злочинів. Класифікація ж проступків і мір відповідальності за них потребує удосконалення, через те, що за кримінальною спрямованістю радянського законодавства дослідження цього питання тривалий час не проводилися.

Зв'язок юридичних фактів і правових відносин має ще одну сторону: у механізмі правового регулювання вони можуть “мінятися місцями”, тобто правовідносини здатні виступати в ролі юридичних фактів. У формі правовідносин виступають найважливіші, найбільш значимі істотні зв'язки. Тому немає нічого дивного в тому, що право використовує як юридичні факти такий елемент реальності як правовідносини. Закріплення в нормах права фактів правовідносин обумовлено і вимогою законності, внутрішніми закономірностями правопорядку, що передбачає скоординоване виникнення й існування правових зв'язків.

Факт правовідносин має певне соціальне значення. В узагальненому, концентрованому вигляді він вбирає в себе широкий масив соціальних обставин. Все це робить факти правовідносин привабливими для використання в правовому регулюванні. Факт правовідносин відображає правовий зв'язок в узагальненому вигляді. Юридичне значення має, як правило, факт існування (чи відсутності) тих чи інших правовідносин, так, для одержання пільг військовослужбовцю необхідно перебувати на дійсній військовій службі, для укладення шлюбу - відсутність іншого зареєстрованого шлюбу.

У багатьох випадках для виникнення правовідносин недостатньо настання одиничного юридичного факту; необхідно, щоб настала сукупність юридичних фактів, яка носить назву юридичний склад. [28,c 5] Таким чином, юридичний склад - це сукупність юридичних фактів, з наявністю яких норма права пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Більш складним питанням,є чи викликає правові наслідки настала частина юридичного складу до настання іншої його частини. О. А. Красавчиков вважає, що настання одного або декількох елементів юридичного складу до того, як процес накопичення юридичних фактів повністю завершено, має значення лише з точки зору майбутніх правових наслідків. Інакше до вирішення цього питання підходить О. С. Іоффе, який вважає, що певні правові наслідки, хоча і не завершені, наступають вже з появою частини юридичного складу. Настання частини юридичного складу лише тоді викликає дійсні правові наслідки, коли одним з елементів складу є правовідносини. В інших випадках настала частина юридичного складу створює лише можливість руху правовідносини у майбутньому.



ВИСНОВОК

Реформування правової системи України у зв'язку з оновленням соціально-економічного становища потребує кардинального перегляду категоріального апарату, яким оперують різні галузі права при регламентації відповідних відносин.

Правова абстракція «правовідносин» була всебічно досліджена представниками загальної теорії права і цивільного права, а також частково міжнародного публічного права за радянських часів, що, однак, не зняло дискусійності та неоднозначності зазначеної категорії відносно її визначення, структури, змісту тощо.

Як зазначається в українській теорії права, правова абстракція «правовідносин» є однією з найбільш глибоких і складних, що характеризують правову форму суспільного життя в цілому, а проблема правовідносин залишається у юридичній науці центральною, такою, що залучає до орбіти суперечок щодо кожного питання теорії правовідносин все більшу кількість науковців. І, незважаючи на давні суперечки з приводу визначення, сутності, структури, елементів правовідносин, на сьогодні не можна стверджувати, що питання правовідносин є однозначно вирішеними в теорії права.

Перш за все слід зазначити, що відповідно до наукових досягнень загальної теорії права правовідносини частіше за все розуміють як врегульовані нормами права суспільні відносини. Разом із цим у теорії права існує й інша точка зору, яка опосередковує правовідносини через зв'язок між особами.

Разом із цим, напевне, кожний елемент структури правовідносин піддавався критиці представниками загальної теорії права. Найбільше дискусій, очевидно викликала така правова абстракція, як об'єкт правовідносин. Так, одні автори відносили до об'єкта правовідносин поведінку людей, речі, блага, інші цінності, потреби життєвих відносин, дії, продукти духовної творчості, результати дії і т.д.; другі автори розглядали права і обов'язки як внутрішній зміст правовідносин, усуваючи з цієї позиції поведінку осіб; треті наголошували на тому, що об'єктом правовідносин є поведінка учасників; на думку четвертих, дії є змістом правовідносин і тому не можуть бути одночасно об'єктом права. Деякі автори вважали, що у правовідносинах слід виділяти множинність об'єктів; інші взагалі заперечували об'єкт як складову структуру правовідносин, а фактичні відносини (реальну поведінку) розглядали складовою структури правовідносин. Представники загальної теорії права до змісту даної категорії відносять поведінку осіб або права і обов'язки.

Інша концепція правовідносин базується на тому, що правовідносини - це юридичний зв'язок між учасниками, між нормою права і суспільними відносинами, між суб'єктами, а також між суб'єктами і державою. Очевидно, що така багатоманітність думок щодо різних аспектів правовідносин викликана складністю даного феномена. Суспільні відносини можуть визначатись множинністю своїх елементів, різного роду зв'язками між собою і зовнішнім середовищем у вигляді різних правових систем, що унеможливлює надання їх чіткої схеми чи загальноприйнятих меж їх структури і зв'язків. Таким чином, у разі виникнення спірної ситуації і необхідності її правового впорядкування, суспільні відносини повинні бути розглянуті і оцінені різнобічно, у всій їх сукупності і неповторності у кожному конкретному випадку окремо з боку юрисдикційних органів. Тільки врахування конкретних обставин справи може бути основою для правового регулювання, визначення правового механізму і появи відповідних правовідносин як результату дії норм права на суспільні відносини.

...