Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Основи права

Тема: "Юридична відповідальність"

Зміст

Вступ

1. Ознаки юридичної відповідальності

2. Поняття і види юридичної відповідальності

3. Кримінальна відповідальність

4. Адміністративна відповідальність

5. Цивільно-правова відповідальність

6. Дисциплінарна та матеріальна відповідальність

Література

Вступ

Право завжди пов'язане з суспільним життям людини. Людина є носієм і основним споживачем його приписів (норм), а її інтереси і потреби - джерелом змісту правил поведінки людей в суспільстві. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, організацій і держави. Право проявляє себе як загальний - обов'язковий порядок, що панує над волею кожної людини. Правове регулювання - це проголошення державою вимог до людини в формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (правових обов'язків) - з другого. Право - це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості громадян, що створили державу з метою захисту їх прав, свобод і власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави. Сучасне суспільство надало людині широкі права і свободи, до використання яких необхідно підходити відповідально. Можливості людини в сучасному суспільстві набагато зросли. Говорячи про особливості права, що відрізняють їх від інших соціальних норм, треба звернути увагу на винятково важливе значення правових обов'язків. У співвідношенні між правами та обов'язками (з прав та обов'язків головно складається право) провідне місце посідають обов'язки, оскільки від рівня виконання обов'язків залежить рівень прав. Адже права однієї особи залежать від виконання обов'язків іншою особою. Наприклад, право громадян на освіту залежить від виконання державою свого обов'язку щодо організації освіти в країні: будівництва шкіл, підготовки вчителів, забезпечення навчання в школах підручниками, обладнанням тощо. Якщо держава нічого не зробить у цій галузі, не виконає свого юридичного обов'язку перед народом, то право громадян на освіту не буде ними реалізоване. Основний соціальний обов'язок людини - це необхідність певної її поведінки, об'єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства. Але чим більше людині дається, тим більше з неї і питають. Ми живемо у світі, де кожний залежить від усіх, а усі від кожного. У цих умовах безвідповідальна поведінка є соціальним злом. Наприклад, безвідповідальне ставлення робітника до своїх обов'язків спричиняє вироблення неякісної продукції, незадоволення потреб громадян. У результаті безвідповідального ставлення учня до навчання з нього виросте неосвічена, некорисна для суспільства людина. Навіть за жартівливе пустування доводиться інколи "розраховуватися" з державою, нести законну, тобто юридичну відповідальність.

Ознаки юридичної відповідальності

Така відповідальність завжди виражається у неприємних, небажаних, невигідних для самого громадянина наслідках. Втім, це властиво не лише юридичній, а й іншим видам відповідальності за антигромадські, аморальні проступки, наприклад, перед батьками, друзями, колективом класу, спортивної секції, навчальною групою.

Чим же відрізняються міри юридичної відповідальності від інших мір відповідальності, що застосовуються, наприклад, за неслухняність у сім'ї?

По-перше, усі ці міри передбачені законом, правовими нормами. Це відповідальність лише за законом.

По-друге, усі вони застосовуються лише тоді, коли вчинюються дії, що суперечать закону, праву. Отже, це відповідальність саме (і тільки) за правопорушення.

По-третє, усі вони здійснюються органами держави, яким громадянин зобов'язаний (причому зобов'язаний юридично, на підставі закону) "дати відповідь" за свої проступки і які, зі свого боку, мають право (причому юридичне право) притягти до відповідальності. Отже, це відповідальність завжди перед державою.

По-четверте, ці міри виражаються у примусовому позбавленні (або обмеженні) правопорушника певних благ, цінностей, можливостей. Отже. це примусово караюча відповідальність.

По-п'яте, ці міри завжди виражають осудження правопорушника саме державою, гостро критичну, безумовно незадовільну оцінку його поведінки. Така оцінка звучить не тільки у "відповіді" держави на правопорушення, а й у реакції на проступок з боку громадськості, колективу, батьків. Юридична відповідальність завжди поєднується з моральною відповідальністю.

Із розуміння аморальності будь-якого правопорушення випливає практично значущий висновок: якщо не знаєте вимог закону, сумніваєтесь у правомірності своєї поведінки, то оцініть її з точки зору моралі. Поведінка, що відповідає моральним ідеалам суспільства, відповідає і приписам його законів. Аморальна поведінка у більшості випадків може викликати і негативну оцінку з боку суспільства, і тягти юридичну відповідальність.

Юридична відповідальність необхідна насамперед в ім'я справедливості, щоб "відповісти" належним чином на негативне (байдуже, безвідповідальне, зневажливе, а іноді навіть вороже) ставлення до людей, суспільства, держави, що виявилося у правопорушенні, щоб обмежити в чомусь, покарати правопорушника. При цьому покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність -- так вимагає закон, зокрема ст. 50 Кримінального Кодексу України.

Але не можна зводити юридичну відповідальність лише до "відплати" правопорушнику, її цілі є ширшими, а головне -- гуманнішими, їх в основному три:

1) охоронна -- захистити, охороняти від посягань на такі найважливіші для всіх людей цінності, як права і свободи громадян і організацій. Якщо такі посягання вчинено, то юридична відповідальність має на меті відновлення, відшкодування, "ремонт" блага, що постраждало;

2) виховна -- змінити погляди, свідомість правопорушника так, щоб він у майбутньому не допускав подібних проступків;

3) запобіжна (профілактична) -- на окремих людей, які могли б (через недостатню свідомість або з інших причин) вчинити правопорушення, вплинути таким чином, щоб вони утрималися від цього.

Юридична відповідальність буває різною і залежить від виду правопорушення, "розмірів" шкідливості (або небезпеки) його наслідків, кола людей і організацій, яким заподіяно шкоду. Урахування цих обставин -- неодмінна умова справедливості покарання.

Дві обставини -- ступінь шкідливості (або, небезпечності) правопорушення і особа правопорушника -- завжди беруться до уваги при встановленні міри юридичної відповідальності як при виданні закону, так і при його застосуванні до конкретних осіб. Це цілком відповідає засадам соціальної справедливості і виражається у принципі індивідуалізації відповідальності: вона повинна відповідати ступеню тяжкості правопорушення (тяжкості "вчиненого", як виражаються юристи) і особливостям особи правопорушника.

2. Поняття і види юридичної відповідальності

Юридична відповідальність -- це передбачене законом і застосоване органами держави примусове обмеження або позбавлення правопорушника певних благ. Вона завжди супроводжується моральним осудженням порушника закону. Розрізняють такі основні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, цивільна, адміністративна, кримінальна.

Юридична відповідальність застосовується лише за певних обставин, передбачених законом, які називаються підставою відповідальності. Такою підставою є факт вчинення правопорушення.

Юридична відповідальність на відміну від інших видів відповідальності (моральної, громадської, сімейної) застосовується лише до тих, хто вчинив правопорушення, тобто порушив норму права, закон, адже юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ст. 61 Конституції України). Правопорушення виражається у певних діях, частіше всього активних, хоч буває і в "пасивних". Правопорушення завжди виражається у поведінці, що суперечить юридичним нормам, тобто є протиправною. При цьому така поведінка завжди завдає комусь шкоди: іншим людям, організаціям, суспільству, державі. Власне кажучи, вона тому і забороняється правом, що викликає негативні соціальні наслідки.

Правопорушення виражається в діях, що усвідомлюються, хоч трапляється і навпаки (останнє стосується переважно підлітків, тому момент настання здатності нести юридичну відповідальність за правопорушення прямо пов'язаний з настанням певного віку, який дає змогу судити і про рівень свідомості особи). Проте завжди особисте свідоме ставлення правопорушника до своїх вчинків, безумовно, заслуговує на осуд. Таке ставлення може виражатися насамперед в прямому умислі -- цілеспрямованому, розрахованому вчиненні правопорушення, а може виражатися і в не обережності, тобто необачному, самовпевненому, легковажному ставленні до своїх протиправних дій та їх наслідків.

Як умисне, так і необережне вчинення правопорушення завжди свідчить про зневажливе -- хоч і різною мірою -- ставлення правопорушника до інтересів суспільства, держави, інших громадян. Це дає підстави обвинуватити правопорушника, вбачати в його поведінці вину, визнавати винним. Правопорушення -- це протиправна винна дія, що завдає шкоди суспільству, людям.

Щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно з'ясувати принаймні такі питання; чи заборонений цей вчинок законом, правовою нормою? А для цього необхідно знати законодавство, вивчити встановлені державою правила поведінки людей у суспільстві. Чи завдано протиправною поведінкою шкоди суспільству, колективу, окремим людям? Які ступінь і характер шкоди? Тут оцінюється не тільки матеріальна, а й моральна та інша шкода, завдана правопорушенням. Хто порушник норми права? Чи дієздатна ця особа? Як ставився до правопорушення його "вчинитель", суб'єкт? Чи винний він у вчиненому? Встановити це буває досить нелегко, оскільки для цього треба проникнути у свідомість, психологію, наміри правопорушника.

Залежно від ступеня шкоди правопорушення поділяються на дві групи: проступки і злочини. У нашому суспільстві немає таких людей і організацій, на яких не поширюється вимога додержання законів, інших юридичних норм. Але із загальності цієї вимоги випливав, що на кожну протиправну дію, хто б її не вчинив, держава має "відповісти" -- притягнути до юридичної відповідальності (або у деяких випадках вжити інших примусових заходів).

Необхідність такого реагування держави виражається у принципі невідворотності відповідальності за правопорушення. Цей принцип цілком узгоджується з основами соціальної справедливості, демократії, рівності усіх перед законом. Він сприяє підвищенню ефективності боротьби з тими відхиленнями, які виражаються в правопорушеннях.

Відповідальність за правопорушення має настати неминуче, "невблаганно". У протилежному разі у правопорушника, можливо, і у громадськості, формується уявлення про безвідповідальність, ослаблюються, "нейтралізуються" внутрішні сили, мотиви, що утримують від неправомірних дій. Розрахунок правопорушника на те, що його проступок залишиться нерозкритим, а якщо і виявиться, то йому якось "минеться", оскільки відповідати буде хтось інший, - глибока помилка. І розплачуватися за неї доводиться надто дорого. І все ж більшість людей дотримуються вимог закону не через страх перед покаранням, а тому, що законодавство відповідає як потребам суспільства, так і їхнім особистим інтересам, воно є справедливим і необхідним.

Юридична відповідальність - це найсуворіший, "жорсткий", але все ж не єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права, для їх запобігання. Відомо, що до юридичної відповідальності може бути притягнута особа, яка досягла певного віку. Якщо ж порушення вчиняють підлітки, діти, то й тоді держава, її органи, службові особи (а в багатьох випадках і громадськість) не залишаються байдужими. Не вдаючись до мір юридичної відповідальності, вони, проте, застосовують до правопорушників інші - причому теж передбачені законом - заходи впливу: організаційні (такі, що застосовуються, наприклад, для відвернення, запобігання або припинення правопорушення, для відшкодування збитків, шкоди, що ним заподіяна), морально-виховні чи громадські.

Кожна людина, яка порушила своїми діями закон, не повинна уникнути, ухилитися від невигідних, небажаних, неприємних для неї заходів, що застосовуються примусово уповноваженими на це органами, особами. Невідворотність відповідальності як неминучість реагування, "відповіді" держави на будь-які і будь-чиї дії, що порушують закон, поширюється на всіх незалежно від віку.

Незнання закону не звільняє від відповідальності. Уявіть собі, що сталося б, коли б цей принцип не діяв: тоді більшість правопорушників, очевидно, спробувала б послатися на своє незнання закону, щоб уникнути відповідальності за правопорушення.

Знати закони суспільства і додержувати їх -- моральний обов'язок кожної людини. Як уже зазначалося, наше право пройняте гуманістичною моральністю, що значно полегшує знання і розуміння законів.

Навряд чи знайдеться підліток, який наважиться заявити, нібито йому невідомі такі моральні принципи, що не можна чинити збитки, шкоду, неприємності іншим людям, суспільству, не можна псувати речі, не можна ставитися недбало і недобросовісно до навчання, роботи тощо. Принцип "незнання закону не звільняє від відповідальності", примушує людей вивчати, засвоювати основні норми законодавства, набувати навичок їх використання.

Правопорушення можуть вчинятись у різних сферах суспільного життя, порушувати норми різних галузей законодавства, заподіювати неоднакову шкоду. Тому такі протиправні дії класифікуються за наступними видами.

Дисциплінарні проступки - порушення навчальної або виробничої дисципліни, внутрішнього розпорядку організації (установи).

Цивільно-правові проступки - заподіяння майнової шкоди, порушення інших майнових або особистих інтересів людей, що захищаються законом.

Адміністративні проступки - порушення встановленого державою порядку в громадських місцях, а також порядку управління усіма іншими сферами життєдіяльності суспільства.

Злочини - суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які у законі передбачено кримінальне покарання.

3. Кримінальна відповідальність

Кримінальна відповідальність є одним із важливих інститутів науки кримінального права. Про неї говориться в окремих статтях Загальної частини Кримінального Кодексу України. У ст. 2 КК зазначено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності. Вона виникає тоді, коли особа порушує кримінальний закон -- якусь конкретну норму (статтю) Особливої частини Кримінального кодексу України, тобто коли особа скоює злочин. З моменту скоєння злочину виникають кримінально-правові відносини, за яких держава в особі уповноважених органів має право притягати правопорушника до кримінальної відповідальності. Якщо немає злочину -- немає кримінально-правових відносин, немає й кримінальної відповідальності.

Таким чином, під кримінальною відповідальністю треба розуміти закріплену в кримінальному законі оцінку від імені держави в особі уповноважених нею органів конкретного діяння як злочину.

Кримінальна відповідальність настає лише при умові, якщо у скоєному конкретному злочині є склад певного злочину.

Кримінальна відповідальність - це обов'язок особи дати звіт про свої дії уповноваженим на те державним органам (дізнання, попереднього розслідування, прокуратури, суду), а також перетерпіти певні обмеження, страждання, відчути примусову дію кримінального закону. Частиною кримінальної відповідальності є застосування покарання до винного.

Кримінальна відповідальність, як і кожний вид юридичної відповідальності, грунтується на конституційному принципі законності. Це, зокрема, означає, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Крім цього, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, ст. 2 Кримінального кодексу України).

Підстави і принципи кримінальної відповідальності визначаються кримінальним правом. Кримінальне право є системою юридичних норм, встановлених Верховною Радою України, які визначають не лише підстави і принципи кримінальної відповідальності, а й те, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть бути застосовані до осіб, котрі вчинять злочини. Єдиним джерелом кримінального права є закон. Він може бути прийнятий лише Верховною Радою України. Жодний інший орган держави не має права встановлювати кримінальну відповідальність. Немає злочину і покарання поза кримінальним законом. Отже, усі питання, пов'язані з кримінальною відповідальністю і покаранням, можуть бути вирішені лише на підставі положень, закріплених у кримінальному законі. В жодних інших актах (указах Президента, декретах уряду, рішеннях судових та інших правоохоронних органів) не може бути визначено, які дії слід вважати злочином і які покарання застосувати за їх вчинення.

Норми, які містяться в кримінальному законі, за своїм змістом бувають двох видів. Перші визначають завдання кримінального законодавства, підстави кримінальної відповідальності, а також інші положення, які стосуються усіх чи більшості злочинів, загальні для них. Такі норми називаються нормами Загальної частини кримінального права. Інші ж - передбачають ознаки окремих видів злочинів (наприклад, крадіжка, зґвалтування, хуліганство) й конкретні види та розміри покарання за їх вчинення. Ці норми називають нормами Особливої частини.

Кримінально-правові норми систематизовані і викладені в окремому законі - Кримінальному кодексі України (скорочено КК). Чинний КК схвалений Верховною Радою 5 квітня 2001 року. За час, що минув від його прийняття, до КК України вносилися зміни та доповнення, щоб врахувати появу в суспільстві нових злочинних діянь, посилити покарання за окремі види посягань або, навпаки, виключити кримінальну відповідальність за дії, які перестали бути небезпечними для суспільства. І серед дорослих, і серед дітей широко розповсюджена хибна думка, що закон за скоєний підлітком злочин ніяких серйозних заходів не передбачає, що неповнолітні користуються в цій сфері особливими привілеями і пільгами. Однак позиція кримінального закону інша. „Неповнолітні" несуть кримінальну відповідальність на тих же засадах, що й дорослі злочинці. Гуманізм зовсім не означає потурання. КК України не надає пільги неповнолітнім, не забезпечує їм імунітет від кримінальної відповідальності, а лише диференціює таку відповідальність з урахуванням специфіки особистості. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, передбачені КК України, наступні:

кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (ч.1 ст.22 КК);

особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (ст. ст. 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (стаття 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289), хуліганство (стаття 296).

Ознаки, характерні для окремих видів злочинів і яке покарання може бути призначене особі за конкретний злочин, описано в конкретних статтях Особливої частини КК України які згруповані в окремі розділи: Злочини проти основ національної безпеки України; Злочини проти життя та здоров'я особи; Злочини проти волі, честі і гідності особи; Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; Злочини проти власності; Злочини проти у сфері господарської діяльності; Злочини проти довкілля; Злочини проти громадської безпеки; Злочини проти безпеки виробництва; Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту; Злочини проти громадського порядку та моральності; 3лочини у сфері обігу наркотичних засобів,психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення; Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації; Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян; Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж; Злочини у сфері службової діяльності; Злочини проти правосуддя; Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини); Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Ст.Ст.44-49, КК України передбачено звільнення від кримінальної відповідальності. Ст. 97 КК України передбачено звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього, та ст.106 КК України звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності.

Але статтею 5 КК передбачено зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі.

1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

2. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.

Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом'якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом'якшує відповідальність.

юридичний відповідальність кримінальний злочин

4. Адміністративна відповідальність

Підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності є скоєння нею адміністративного правопорушення (проступку). Згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка посягає на права і свободи громадян, державний або громадський порядок, власність, на встановлений порядок управління, за що законодавством передбачена адміністративна відповідальність. Отже, ознаками адміністративного правопорушення є проти-правність, винність, караність.

Ознака - протиправності адміністративного правопорушення випливає з того, що воно заборонене законом, оскільки може завдати шкоди або загрожувати небезпекою. Протиправність виділяє адміністративні правопорушення серед інших, хоч і неправомірних дій, на вчинення яких законом не встановлено будь-яких правових заборон. В такому випадку мова може йти про порушення моральних або інших соціальних норм.

Протиправність охоплює проступки, які завдають безпосередньої шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також ті, що не пов'язані із настанням шкідливих наслідків, а криють у собі лише загрозу, небезпеку такої шкоди. Наприклад, порушення правил пожежної безпеки при відсутності шкідливих наслідків тягне за собою адміністративну відповідальність. Такі поступки засвідчують небажання підкорятися закону, загальнообов'язковим правилам, тобто посягають на правову форму.

Протиправне діяння (дія або бездіяльність) вважається адміністративним правопорушенням (проступком) лише тоді, коли встановлено вину особи у його вчиненні, а також доведено причиновий зв'язок між таким діянням і шкідливими наслідками, якщо такі настали. Вина особи може виражатись у двох формах: умислу і не обережності. Вчиненим умисно адміністративне правопорушення визнається тоді, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Прикладом умисного правопорушення є дрібне розкрадання державного або колективного майна.

Адміністративне правопорушення вважається вчиненим з не обережності тоді, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, однак легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла б їх передбачити. Не обережність у різноманітній формі (самовпевненості, легковажності, недбалості, неуважності, необдуманості) може стати причиною багатьох порушень правил технічної і пожежної безпеки, дорожнього руху, санітарно-протиепідемічних правил та інших, де суб'єктами відповідальності переважно виступають службові особи. Встановлення форми вини має значення при призначенні стягнення.

Характерною ознакою адміністративних правопорушень є караність. Це означає, що за їх вчинення до особи можуть бути застосовані заходи державного примусу. Проте в законі передбачено виняток з цього правила, коли встановлюється можливість звільнити порушника від адміністративної відповідальності при малозначимості правопорушення або можливість обмежитись щодо винного усним зауваженням з боку органу (службової особи), уповноваженого вирішувати справу.

До ознак адміністративного правопорушення належить також суспільна небезпека. Однак слід зауважити, що законодавець безпосередньо не говорить, що адміністративне правопорушення -- це суспільне небезпечне діяння, воно швидше суспільне шкідливе. Аналіз змісту правопорушень Особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення свідчить, що суспільна небезпека не є універсальною ознакою всіх без винятку адміністративних правопорушень, багатьом з них вона не властива.

Щоб уявлення про адміністративне правопорушення було повним, треба розглянути його юридичний склад: суб'єкт, об'єкт, суб'єктивну та об'єктивну сторони.

Суб'єктом адміністративного правопорушення може бути громадянин України, якому виповнилось 16 років, а також іноземці та особи без громадянства. Законодавець окремо виділяє серед суб'єктів службових осіб, покладаючи на них підвищену порівняно з іншими громадянами відповідальність, якщо порушення ними загальнообов'язкових правил водночас є порушенням службових обов'язків.

Обов'язковою умовою, за якої особа може вважатись суб'єктом право- порушення, є її осудність, тобто здатність оцінювати свої дії і керувати ними.

Об'єктом адміністративного правопорушення виступають суспільні відносини, які складаються в сфері адміністративно-організаційної діяльності і порядку управління, регулюються адміністративним правом, а також норма- ми інших галузей права (трудового, цивільного, фінансового, земельного та ін.). Об'єктом посягання адміністративного правопорушення може бути і сама людина, її здоров'я, честь і гідність. Залежно від того, що є об'єктом посягання, адміністративні правопорушен-ня поділяються на різні види, перелік яких містить Особлива частина Кодексу про адміністративні правопорушення. Це правопорушення проти особи, прав і свобод громадян; порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміч-них правил і норм; правопорушення в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів; порушення проти власності; порушення на транспорті, в галузі дорожнього господарства і зв'язку; порушення громадського порядку та громадської безпеки та ін.

Суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення визначає вина особи, мета і мотив її поведінки. Центральне місце займає оцінка вини, тобто психічного ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння.

Мета і мотив - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони, і вони не завжди присутні. Але в багатьох випадках їх наявність впливає на зміст правопорушення. Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується наявністю самого діяння (дій або бездіяльності), протиправних наслідків та причиненого зв'язку між ними (останні не завжди є обов'язковими). Більшість правових порушень скоюється шляхом дії, активної протиправної поведінки (дрібне хуліганство, самовільне захоплення земельних ділянок). Протиправна поведінка може виражатись і в бездіяльності - безквитковий проїзд у транспорті, невиконання санітарних вимог.

Факультативними ознаками об'єктивної сторони є місце, час, спосіб і засоби вчинення правопорушення, які в багатьох випадках мають кваліфікуюче значення (браконьєрство - полювання в недозволений час або в недозволеному місці чи забороненими засобами).

5. Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність є одна із форм державного примусу, пов'язана з застосуванням санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав і стимулювання нормальних ринкових відносин і полягає в стягненні неустойки, штрафу або пені.

Цивільно-правова відповідальність поділяється на договірну і позадоговірну. Договірна відповідальність настає в разі порушення договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було. Відповідальність настає лише за наявності певних умов: а) вини; б) протиправності дії (бездіяльності); в) наявності майнової шкоди; г) причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою,

Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Вина як умова цивільно-правової відповідальності. Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Якщо вини не буде встановлено - то, як правило, не буде і відповідальності. Цивільне законодавство на відміну від кримінального встановлює презумпцію вини боржника. Це означає, що особа, яка не виконала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду вважається винною, поки не доведе протилежне.

Вину визначають як психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. Вона може бути у формі умислу або не обережності. Якщо правопорушник передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже, ця особа діє умисно - вина у формі умислу. Не обережність - це передбачення настання негативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажним наміром їх відвернути, уникнути, тобто правопорушник не бажає настання цих негативних наслідків.

Протиправність дії боржника і заподіювача шкоди як умова цивільно-правової відповідальності. Відповідальність настає лише за умови, що дії або бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.

Шкода як умова цивільно-правової відповідальності. Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Збитки поділяються на два види: а) позитивна шкода і б) упущена вигода. Позитивна шкода - це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена вигода - неодержані доходи, які мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане.

Причинний зв'язок як умова цивільно-правової відповідальності. Неодмінною умовою відповідальності в цивільному праві є наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав в результаті цієї протиправної дії. Іншими словами, майнова шкода настала внаслідок протиправної дії правопорушника.

Підстави звільнення боржника від відповідальності. Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язання або вчинення позадоговірної шкоди, коли мають місце непереборна сила або випадок. Непереборна сила - це такі явища природи, яким людина не могла запобігти (землетрус, повінь тощо). Випадок -такий збіг обставин, за яких виконання зобов'язання стало неможливим, але в цьому ніхто не винен.

Непереборну силу як явище усунути людина не може, випадок як збіг обставин усунути можна і тим запобігти негативним наслідкам. В цьому полягає різниця між непереборною силою і випадком.

Види цивільно-правової відповідальності. При порушенні умов договору настає договірна відповідальність. Якщо вчинена шкода особі, яка не знаходилась в договірних відносинах з заподіювачем шкоди, то має місце позадоговірна відповідальність.

Якщо в цивільному правовідношенні приймають декілька зобов'язаних осіб, то може мати місце дольова, солідарна або субсидіарна відповідальність. При дольовій відповідальності кожен із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки в своїй частці. При солідарній відповідальності кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'язання одним з декількох боржників звільняє останніх від відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Субсидіарна або додаткова відповідальність має місце при наявності крім основного боржника ще й додаткового. В разі неможливості відшкодовувати збитки основним боржником до відповідальності притягається додатковий. Наприклад, за вчинену шкоду неповнолітнім віком від 15 до 18 років несе відповідальність він сам при наявності у нього власного майна. Якщо такого майна він не має, то відшкодовувати вчинену ним шкоду зобов'язані його батьки або піклувальники.

Відповідно до цивільного законодавства боржник, що не виконав або виконав неналежним чином зобов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредитору збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату та пошкодження його майна, а також неодержані ним доходи).

В певній мірі характер відповідальності за заподіяну шкоду зумовлюється тим, хто її вчинив, яким чином і за яких обставин. Тому цивільне законодавство розрізняє шкоду, заподіяну: 1) джерелом підвищеної небезпеки; 2) посадовими особами державних установ; 3) неповнолітніми і недієздатними громадянами; 4) групове заподіяння шкоди.

Цивільне право регулює товарно-грошові, інші майнові та особисті немайнові відносини на засадах рівності сторін, широкої свободи суб'єктів у визначенні своїх прав та обов'язків, За умов переходу до ринкової економіки дотримання порядку, дисципліни і відповідальності набуває особливої ваги. Адже від виконання громадянами та юридичними особами своїх взаємних зобов'язань залежить своєчасне забезпечення населення товарами широкого вжитку, завершення будівництва шкіл, дитячих садків і виробничих об'єктів, надходження грошових коштів на рахунки підприємств у банках, виплата авторам гонорарів за опубліковані твори тощо.

Особливість цивільного права полягає в тому, що воно у своїх нормах містить широкий арсенал впливу на поведінку громадян та організацій через їх інтереси і за допомогою інтересів. Одним із таких способів впливу на майнові інтереси осіб є застосування мір цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на винного правопорушника заснованих на законі невигідних майнових наслідків, які проявляються у позбавленні його певних прав або покладенні на нього додаткових обов'язків. Наприклад, особа проживає в державному будинку і користується житловим приміщенням як наймач. Але своєю поведінкою вона систематично порушує правила співжиття і моралі (бешкетує, пиячить тощо) і створює неможливість спільного проживання з іншими особами в одній квартирі чи в одному будинку. За позовом цих осіб винний може бути виселений із займаного ним приміщення без надання іншої площі за умови, що до нього вже застосовувались заходи попередження і громадського впливу. Виселення тут означає позбавлення права на житлову площу і, отже, є мірою майнової відповідальності.

Покладення на особу додаткових обов'язків як міри відповідальності має місце при пред'явленні вимоги до правопорушника про відшкодування ним збитків або сплату неустойки (штрафу чи пені). Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржник повинен відшкодувати кредиторові завдані ним збитки. Під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він міг одержати, якби зобов'язання було виконано боржником.

Другою формою відповідальності, яка полягає у покладенні на правопорушника додаткових майнових обов'язків, є сплата ним неустойки. Відповідно до ст. 179 Цивільного кодексу неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення. Наприклад, наймачі повинні щомісяця сплачувати квартирну плату та інші платежі за користування комунальними послугами (газ, світло тощо) не пізніше 10 числа наступного місяця. За порушення цього обов'язку нараховується пеня в розмірі 0,1 відсотка суми платежу за кожен день прострочення, починаючи з 11 числа наступного за оплачуваним місяця.

І відшкодування збитків, і сплата неустойки є додатковими (до основного) обов'язками, бо основний обов'язок боржника полягає у передачі майна, виконанні роботи, сплаті грошей тощо і він виконується на еквівалентній і сплатній засадах. Сплачуючи ж неустойку або відшкодовуючи кредиторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної компенсації, отже, на боржника покладаються всі невигідні майнові наслідки порушення зобов'язання.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка, то, за загальним правилом, збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (так звана залікова неустойка). Законом або договором можуть передбачатись випадки: коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків (виключна неустойка); коли збитки можуть бути стягнені в повній сумі понад неустойку (штрафна неустойка); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтернативна неустойка).

Цивільне законодавство передбачає декілька різновидів форм відповідальності. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлена відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну.

Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків чи неустойки за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, які виявились недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості цих товарів, а також відшкодовує витрати, понесені покупцем у зв'язку з проведенням експертизи, зберіганням, поверненням забракованих товарів постачальнику тощо. Відповідальність тут є договірною, бо вона настає за порушення обов'язків, основаних на договорі поставки.

Позадоговірною (або недоговірною) є відповідальність, яка настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої при відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого пошкодження здоров'я організація або громадянин, відповідальні за шкоду, відшкодовують потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, також відшкодовують витрати, викликані пошкодженням, зокрема витрати на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо. У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у трудових договірних відносинах. Недоговірною є відповідальність за заподіяння моральної шкоди, яка передбачена Законом України "Про охорону праці" (ст. 121).

В цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника може діяти дві або більше осіб. Залежно від розподілу предмета зобов'язання між цими особами розрізняють часткові (дольові), солідарні і додаткові (судсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває дольовою, солідарною або субсидіарною.

Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен з кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці. Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає з закону або договору. В зобов'язаннях, які виникли з часткових договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання і обов'язок боржника виконати зобов'язання визначаються в частках, що встановлюються договором (ст. 173 ЦК).

При дольовій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відповідає у певній частці спільного боргу.

Солідарні зобов'язання виникають тоді, коли вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема при неподільності предмета зобов'язання. Якщо, приміром, в такому зобов'язанні є один кредитор і декілька боржників, то кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення від одного з солідарних боржників, кредитор має право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників. Усі боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не буде погашене повністю. Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від його виконання (ст. 174, 175 ЦК). Отже, при порушенні солідарного обов'язку настає солідарна відповідальність, при якій кредитор може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них зокрема. Так. особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов'язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром, несуть перед потерпілим солідарну відповідальність (ст. 451 ЦК). Якщо одна з цих осіб відшкодує потерпілому збитки, то вона має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці. Інше може бути встановлено законом чи договором.

Субсидіарна відповідальність може настати тоді, коли існує основне і додаткове до нього зобов'язання. Наприклад, при наданні банком позички юридичній особі під гарантію її вищестоящої організації гарант нестиме перед банком додаткову відповідальність в разі непогашення позички. Тут основним є зобов'язання між банком і позичальником, а додатковим -- зобов'язання між банком і гарантом.

Прикладом субсидіарної або додаткової відповідальності є відповідальність батьків або піклувальників за шкоду, заподіяну неповнолітнім в віці від 15 до 18 років. Відповідно до ст. 447 ЦК шкода, заподіяна цією особою, відшкодовується самим заподіювачем. Якщо в останнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, відповідний обов'язок покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників за умови їх винної поведінки, що сприяла виникненню шкоди. Цей їх обов'язок припиняється при досягненні заподіювачем повноліття або появи в нього майна чи заробітку, достатніх для відшкодування шкоди.

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, згідно із 446 ЦК, несуть відповідальність перед потерпілим батьки (усиновителі), опікуни, зокрема, коли ця шкода є наслідком нездійснення ними контролю, неналежного виховання або неправильного використання щодо дітей своїх прав. До майнової відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітнім, що не досяг 15 років, можуть бути притягнуті навчальні, виховні або лікувальні заклади, якщо вона виникла внаслідок нездійснення належного контролю за неповнолітнім в час перебування його під їхнім наглядом. Відповідальність батьків, усиновителів або відповідних закладів за шкоду, заподіяну неповнолітніми у цьому віці, настає за їх вину, бо вина самого неповнолітнього не має юридичного значення.

За загальним правилом, цивільне законодавство передбачає обов'язок боржника (заподіювача) перед кредитором (потерпілим) відшкодувати збитки у повному обсязі. Це стосується як витрат, які зроблені кредитором, втрати або пошкодження його майна, так і неодержаних кредитором доходів, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником. При заподіянні громадянину смерті протиправними діями інших осіб відшкодовується шкода, яка виразилась у втраті утримання особами, що перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання (в тому числі і дитина померлого, яка народилася після його смерті), а також витрати на поховання. Відповідальність у цих випадках вважається повною.

З окремих видів зобов'язань законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань (ст. 106 ЦК). Це означає, що за порушення обов'язку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодовуються або якщо відшкодовуються, то не в повному обсязі. Наприклад, при втраті, нестачі або пошкодженні вантажу при перевезенні транспортна організація сплачує одержувачеві вартість втраченого нею вантажу або суму, на яку знизилась вартість вантажу внаслідок його пошкодження, а також повертає перевізну плату, яка припадає на втрачений вантаж. Інші збитки, в тому числі не одержані доходи, одержувачеві не відшкодовуються. Така відповідальність є обмеженою.

Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Вона настає за таких умов: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) боржника; 2) шкідливого результату такої поведінки (збитків); 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду.

Протиправною є така поведінка, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акту або виразилась у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров'ю або майну особи. При цьому порушуються не лише норми об'єктивного права, але й суб'єктивне право тієї чи іншої особи. Наприклад, якщо майну власника заподіяно шкоду, то він обмежується у своїх можливостях повною мірою володіти, користуватись і розпоряджатись своїм майном, тобто порушується його суб'єктивне право власності. Загалом будь-яке заподіяння шкоди іншій особі є протиправним, крім випадків, передбачених законом. Так, не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі. Сутність поняття необхідної оборони розкривається у ст. 15 КК України.

Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Шкода може бути нанесена особистим або майновим благам. Тому розрізняють майнову і немайнову (наприклад, моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Доведення розміру збитків, заподіяних неправомірною поведінкою боржника, покладається на кредитора. Звичайно, на практиці це не завжди легко зробити, особливо у сфері взаємовідносин між організаціями. Тому дуже важливо у всіх підрозділах підприємства налагодити чіткий облік виконання зобов'язань як його контрагентами, так і самим підприємством, а також обробку відповідних первинних документів, необхідних для розрахунку заподіяної шкоди.

Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи,- наслідком протиправної поведінки заподіювача. Наприклад, наїздом автомашини нанесено шкоду огорожі власника будинку. Тут між діями власника автомашини і матеріальною шкодою власника будинку існує безпосередній причинний зв'язок.

Для покладення відповідальності у формі відшкодування збитків, окрім зазначених вище трьох умов - протиправності, збитків і причинного зв'язку, необхідна ще одна умова - вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

На відміну від інших галузей права (наприклад, кримінального), в яких закладено принцип невинності, в цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 Цивільного кодексу особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або не обережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. При заподіянні позадоговірної шкоди той, хто її заподіяв, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини (ч. 2 ст. 440 Цивільного кодексу). Отже, кредитор не повинен доводити наявність вини боржника в порушенні зобов'язання. Навпаки, боржник вважається винним у цьому порушенні доти, доки не доведе відсутності своєї вини.

За загальним правилом, форма вини боржника -- умисел чи не обережність -- не впливає на обсяг його відповідальності, яка повинна бути повною. Проте в порушенні договору може бути винним сам кредитор. Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання обумовлено умислом або не обережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 Цивільного кодексу). Іноді невиконання виникає з вини обох сторін. Тоді суд, арбітражний або третейський суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з не обережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, або не вжив заходів до їх зменшення.