Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство внутрішніх справ України

Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О.Дідоренка

Кафедра теорії та історії держави та права

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Теорія держави та права»

на тему: «Поняття, сутність та специфічні ознаки права»

Виконав: курсант 1 курсу 110 взводу

Факультету підготовки фахівців для

підрозділів міліції громадської безпеки

рядовий міліції

Габелко П.А.

Луганськ-2014

ПЛАН

Вступ

1. Основна частина

1.1 Особливості виникнення права

1.2 Теорії походження права

1.3 Основні підходи до праворозуміння

2. Визначення поняття «право»

2.1 Основні аспекти визначення сутності права

2.2 Специфічні ознаки права

2.3 Особливості права

Висновок

Література

Вступ

Право, як і держава, належить до числа не тільки найважливіших, але і найскладніших суспільних явищ.

Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не вичерпується одним яким-небудь визначенням. Право вживається щонайменше в двох значеннях. По-перше, право означає те, що «завжди є справедливим і добрим», тобто природне право. По-друге, право - це те, що «корисне комусь або всім в якій-небудь державі, як цивільне право».

У міру розвитку суспільства і держави у людей, звичайно, змінювалось і уявлення про право. З'явилася безліч різних правових ідей, теорій, думок. Проте початкові основи, закладені римськими юристами, особливо в такій галузі права, як цивільне, хоча і в модернізованому вигляді, але збереглися. В першу чергу це торкається таких правових інститутів, як власність, спадкоємство, купівля-продаж, і багатьох інших.

Слід зазначити, що багато інститутів римського права як своєрідне першоджерело постійно використовувалися і продовжують використовуватися при розробці цивільних кодексів і інших нормативно-правових актів і в інших країнах.

Повною мірою зберегли свою значущість і актуальність, наприклад, положення, сформульовані давньоримськими і старогрецькими юристами про нерозривний зв'язок права і справедливості, права і добра.

Сьогодні питання розвитку права є центральними і до них прикута увага в Україні, де, з одного боку, конституційне проголошена правова держава, принцип верховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроба вирішення певних питань поза правом, а часом і всупереч йому.

Актуальність зазначеної теми курсової роботи обумовлена тим, що у юридичній літературі немає єдності думок з приводу визначення поняття «права», саме тому ми вирішили дослідити вказане питання та визначити для себе поняття «права», з'ясувати, які специфічні ознаки йому притаманні.

Метою написання курсової роботи є спроба з'ясувати суть поняття «право», його ознаки, розглянути напрямки історичного розвитку, збагнути його роль у врегулюванні суспільних відносин.

Завдання, які поставлені під час написання курсової роботи:

- дати визначення поняття «право»;

- визначити сутність права;

- дослідити специфічні ознаки права;

- розглянути особливості виникнення права;

- визначити основні теорії походження права;

- розглянути основні підходи до праворозуміння;

1. Основна частина

1.1 Особливості виникнення права

Право як соціальний інститут виникає практично разом з державою, оскільки багато в чому вони покликані забезпечувати ефективність дій один одного. Як неможливе існування держави без права (останнє організовує політичну владу, виступає найчастіше засобом проведення політики конкретної держави), так і права - без держави (яке встановлює, застосовує і гарантує юридичні норми). Саме органи держави стають основними структурами, контролюючими виконання правових приписів і реалізують у разі їх порушення відповідні юридичні санкції.

Якщо визнати той факт, що держава прикликана для економічного і політичного управління всілякими громадськими справами, то для їх реального здійснення вона повинна приймати загальнообов'язкові правила поведінки у вигляді юридичних норм або надати загальнообов'язковість правовим звичаям. Право - єдина форма, в якій держава може виражати свої веління в якості загальнообов'язкових. Причини і умови, що призвели до виникнення права, багато в чому є аналогічними причинам, що породили державу.

Вікові, перевірені багатьма поколіннями звичаї розцінювалися як правильні і справедливі. Найбільш цінні з них були санкціоновані державою.

Виникнення права - тривалий процес, що тривав протягом життя багатьох поколінь. Спочатку зароджувалися елементи права, окремі правові ідеї та принципи, правові норми і правовідносини. Розростаючись і зміцнюючись, дані юридичні фрагменти поступово складалися в єдину і внутрішньо узгоджену правову систему конкретного суспільства.

Право історично виникло як класове явище і виражало насамперед волю та інтереси економічно панівних класів. Щоб переконатися в цьому, досить подивитися найдавніші правові акти рабовласницької і феодальної епох. Так, якщо раніше у випадку крадіжки вирішальне значення надавалося тому, ким (родичем або чужинцем) вона вчинена, родича зазвичай лише примушували повернути викрадене), то тепер всяке посягання на власність тягне за собою суворе покарання, а посягання на майно знаті каралося особливо жорстоко.

Наприклад, відповідно до стародавніх вавилонських Законів Хаммурапі, за будь-яку крадіжку майна злодій відшкодовував власнику збитки у десятикратному розмірі, а якщо викрадене майно було "божим або палацовим", тобто належало служителям релігії або вищим державним органам, то передбачалося відшкодування в тридцятикратному розмірі.

Більш того, в особливій статті прямо вказувалося: "Якщо людина вкраде надбання Бога чи Палацу то цю людину треба вбити, а також того, хто візьме з його рук вкрадене, треба вбити".

Якщо звичаї зберігалися у свідомості і проявлялися в поведінці людей, то правові норми почали оформлятися письмово для загального відома. Формальна визначеність права - його найважливіша ознака, без якої права в принципі бути не може. Право - складніший регулятор, ніж звичаї, бо окрім заборон в ньому використовуються і такі способи правового впливу, як дозвіл і зобов'язування, що створюють широкі можливості для впорядкування суспільних відносин.

Виникнення права - наслідок ускладнення соціальних зв'язків, загострення протиріч у суспільстві, з регулюванням яких первісні норми справлялися все менше і менше.

В. Субботін зазначає, що правові норми складалися переважно трьома основними шляхами:

1. переростання мононорм (первісних звичаїв) у норми звичаєвого права і санкціонування їх силою держави;

2. правотворчість держави, яка виражається у виданні спеціальних документів, що містять юридичні норми, - нормативних актів (законів, указів, постанов тощо);

3. судове право, що складається з конкретних рішень (прийнятих судовими органами і одержують характер зразків для вирішення інших аналогічних справ)[24].

П. Рабінович відзначає, що на процес виникнення і розвитку права також мало вплив безліч різних чинників: специфіка географічних, культурно- історичних та інших обставин[21]. Зокрема, на Сході, де вельми велика роль традицій, звичаїв, релігії, право виникає під їх сильним впливом. Основними джерелами права тут виступають морально-релігійні погляди і норми (ідеї Конфуція в Китаї, Закони Ману в Індії, Коран в мусульманських країнах і т.п.). У Європі ж крім звичаїв все більше заявляли про себе правотворчість державних органів (законодавчі акти) і судове право (прецеденти).

Можна виділити три основні фази в розвитку права.

Перша - фаза зародження, відноситься до періоду, коли набувають становлення форми економіки. Друга фаза знаменує оформлення даного пласта регулятивної системи в якусь систему правил (норм). І, нарешті, третя фаза пов'язана з письмовою кодифікацією права.

А. Черданцев зазначає, що узагальнюючи розвиток права, його відмінність від інших соціальних норм, можна сформулювати ознаки права, тобто ті суттєві характеристики права, які дозволяють стверджувати про його появу та функціонування в суспільстві, про його відмінність від інших соціальних норм[28].

О Зайчук виділяє наступні ознаки[5]:

1. Соціальність. Ця ознака характеризує первинний зміст права, що забезпечує загально-соціальну і класову функції: організацію виробництва, розподіл і перерозподіл виробленого продукту, нормування індивідуальних витрат праці на суспільні потреби, панування класів або соціальних груп у суспільстві, розподіл і закріплення соціальних ролей у суспільстві, посад у державі, організацію та здійснення державної влади, регламентацію товарно-грошових відносин і відносин власності, а також інші сфери, пов'язані з організаційно - трудовим та соціальним життям суспільства.

2. Нормативність. Право виступає як система норм (правил поведінки), якi характеризуються логічною структурою («якщо-то-інакше»), встановленням масштабу, заходів поведінки, що визначають межі, рамки дозволеного, забороненого, запропонованого (позитивне зобов'язування). А.Колодій відзначає, що правові норми забезпечуються можливістю державного примусу, тобто наділяються не тільки ідеологічним механізмом (авторитет, справедливість, релігійна підтримка), але і можливістю несприятливих наслідків при їх порушенні, що мають характер майнових утисків, фізичних, моральних страждань[8].

3. Формалізм. Правові норми, як правило, фіксуються в письмовому вигляді в спеціальній формі: закони та їх збірники, прецеденти і т.д. Формалізм становить особливу цінність права, захищаючи право від довільної зміни, закріплюючи необхідну суспільству стійкість цього регулятора. Формалізм права визначається порядком створення законів, їх змін, скасування, що дійсно «працює» на стабілізацію суспільства, на точність застосування, виконання, дотримання і використання правил поведінки.

4. Процедурність. Право як система норм включає в себе чіткі процедури створення, застосування, захисту. Процедурні правила, процесуальний порядок - характерна ознака права, що визначає його зв'язок з державним апаратом, насамперед зі спеціалізованими органами - судом, міліцією і т.і.

5. Неперсоніфікованість. Ця ознака підкреслює ту якість права, що його норми не мають конкретно визначеного, індивідуального, персоніфікованого адресата, а спрямовані невизначеному, абстрактному колу осіб. Якщо яка-небудь конкретна особа виявляється в умовах, передбачених структурою відповідної норми, він і виявляється адресатом норми.

6. Інституційність. Поява права пов'язана з певним свідомим процесом створення норм права - з правотворчістю, яка здійснюється певними органами держави з визнанням державою тих чи інших виниклих самоорганізаційних правил поведінки (звичаїв) правовими.

7. Об'єктивність. Ця ознака характеризує закономірний характер появи права на етапі переходу суспільства до внутрішнього розвитку регулятивної системи. Право, таким чином, не дарується якійсь зовнішній силі суспільства, не з'являється за велінням якихось літературних героїв. Воно, також як і держава, є однією з умов існування політично-організованого суспільства на етапі виникнення економіки, і також, як держава, має велику соціальну цінність.

1.2 Теорії походження права

Виникнення права - це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів теорій, різним розумінням самої сутності і призначення права, впливом відповідної історичної епохи, відсутністю і неможливістю абсолютного знання з даної проблеми. Але всі концепції мають певну пізнавальну цінність і сприяють відновленню більш достовірної картини генезису права. Розглянемо деякі з них.

Почнемо з теологічної теорії. Прихильниками вказаної теорії були Ф. Аквінський та Ж. Марітен. За теологічною теорією право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і справедливість. Фома Аквінський підкреслював, що світ заснований на ієрархії форм (божественної, духовної, матеріальної), на чолі якої стоїть Бог. Підпорядкування існує і в системі законів - вічних, природних, людських, божественних. Теологічна теорія відповідала релігійній ідеології, яка панувала в епоху середньовіччя, виправдовувала дії правителів, оскільки право є божественним за природою і не може бути результатом волі і бажань людей. Раціональні дослідження питань про походження права обмежувались рамками віри.

О.Осауленко вказує, що представники теорії природного права (Конфуцій, Арістотель, М. Т. Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін., XVII-XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивного (встановленого з волі держави) виникає як закон доброчесності, як право справедливого розуму[19]. Природне право належить людині від народження, однак будь-які закони (навіть закони природи) потребують гарантій. Тому люди відмовились від можливості самостійно захищати свої права і домовились утворити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями. А. Піголкін стверджує, що в теорії природного права домінує антропологічне пояснення причин виникнення права[20]. Вона дозволяла оцінювати чинне право з позицій справедливості і розумності, закликала до його змін у разі невідповідності природним правам, але висновки стосовно вічності права у зв'язку з обумовленістю його природою людини не можна вважати науково обґрунтованими.

Прихильниками історичної школи були Г. Гюго, К. Савіньї, Г. Пухта. Історична школа відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії. Тому право виключає всі фактори випадкового, повільного походження. Законодавча діяльність - заключна стадія утворення права, законодавці тільки виражають у юридичній формі те, що диктує народний дух. Право не має універсального характеру, його інститути слід вивчати в контексті конкретного часу, місця, особливостей національного духу того чи іншого народу. Прихильники історичної школи права правильно стверджували, що право - об'єктивне історичне явище, обумовлене етнокультурними факторами, і водночас вони перебільшували значення суспільної свідомості, відхиляли абстрактні методи оцінки права, не давали однозначної відповіді на питання про те, що слід розуміти під «народним духом», який проявляється у звичаях.

Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов'язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них - потреба у впокоренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін. Л. Петражицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно-атрибутивного характеру. Правові переживання він поділяв на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що норма - результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автономного права, не пов'язаного з позитивним. Інтуїтивне право - абсолютне, а позитивне - відносне. Законодавство є тільки «проекцією» правових переживань, «фантазмом» психіки. Віддаючи перевагу в процесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не враховувала впливу на нього інших об'єктивних факторів. Проте слід визнати позитивний внесок психологічної теорії у вчення про формування правосвідомості. право нормативність суспільний формалізм

Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спиралася на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспільний розвиток. Генезис права пов'язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, пристосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є знаряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Як і інші форми свідомості, воно виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства. Саме спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний характер політичного, правового, соціального, духовного життя людини. Оцінюючи цю теорію, слід наголосити, що дійсно економічні фактори зіграли значну роль у походженні права, але вони не є єдиною причиною,яка породила правові явища в історії людства. Крім того, в праві часто-густо виражена не тільки воля панівного класу, а й загальна воля людей, які живуть у суспільстві.

Теорія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснювала походження права необхідністю упорядкування відносин між родами. Вона виходила з того, що в розв'язанні конфліктів між родами було зацікавлене все первісне суспільство. Договори про примирення спочатку в усній, символічній формі укладалися з допомогою народних зборів, ради старійшин. З часом такі договори через повторення ситуацій однорідного характеру поступово переросли в правила, юридичні норми (право примирення). Ця теорія, хоча й заснована на історичних фактах, але є однобічною, оскільки право виникло не тільки для примирення родів, а й для регулювання різних сторін життєдіяльності суспільства, захисту особистих і загальних інтересів його членів.

1.3 Основні підходи до праворозуміння

Визначення терміну "право" нерозривно пов'язане з праворозумінням. Праворозуміння - це наукова категорія, яка відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, яка вміщує в собі пізнання права, його оцінку і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння завжди є конкретна людина, не тільки юрист, а й будь-який громадянин, наділений мінімальним правовим світоглядом, який стикається з правовими проблемами у повсякденному житті і який має свій власний погляд на вирішення цих проблем. Він розуміє право так, як дозволяє йому його розум, світогляд відповідно до культурологічних і політичних особливостей суспільства й часу, в яких він живе.

Основні підходи до праворозумніння виокремлюються залежно від характеру вирішених важливих питань: що таке право, що є критерієм розмежування права та інших соціальних явищ, яким чином обґрунтовується обов'язкова сила права та ін.

В. Дмитрук виділяє три концепції праворозуміння:

· Школа природного права (юснатуралізм);

· Юридичний позитивізм;

· Соціологічний напрям у правознавстві[4].

Школа природного права (юснатуралізм). В основу природно-правового розуміння покладено ідею, відповідно до якої всі норми позитивного права ґрунтуються на певних природних засадах, що не залежать від волі людини і суспільства. Головною особливістю природно-правового мислення є критична оцінка позитивного права з позиції моралі. Тому з його точки зору визначення поняття права має обов'язково містити серед інших і моральний елемент - насамперед посилання на справедливість.

В.Хропанюк стверджує, що залежно від філософсько-світоглядних поглядів представників цієї школи моральний стандарт, на якому ґрунтуються вимоги природного права і за яким відбувається перевірка позитивного права, може походити від Бога («божественне природне право»), виводитись із світового порядку («космологічне природне право»), людської сутності («антропологічне природне право»), розуму («раціональне природне право»)[26].

В сучасних умовах більш поширеним є м'яке природно-правове розуміння: правова система в цілому має демонструвати прагнення відповідати моральним стандартам, а окремі норми позитивного права втрачають правовий характер лише у випадку, коли ці норми є очевидно несправедливими.

Юридичний позитивізм виходить із того, що необхідного зв'язку між правом і мораллю не існує. Тому правовим може бути правило будь-якого довільного змісту, а несправедливість змісту в жодному разі не може служити підставою, щоб не вважати таке правило правовим.

Класичний позитивізм виходив із того, що право є наказом суверена, і пояснював обов'язковість позитивного права існуванням у переважної більшості членів суспільства звичаю коритися цим примусовим наказам. Сучасний позитивізм зазвичай пов'язує обов'язковість позитивного права з правилом визнання, що визначає умови, які слід виконати, аби певну норму можна було вважати правовою. Авторитет правила визнання переходить на норми; їх законність залежить від того, що правило визнання надає їм юридичної чинності.

Таким чином сучасні позитивісти зазвичай додержуються двох ключових поглядів:

1. Те, що вважають за право в кожному конкретному суспільстві, є, по суті, питанням суспільного факту або традиції (суспільна теза);

2. Не існує необхідного зв'язку між правом і мораллю (роз'єднувальна теза).

У сучасному позитивізмі можна виокремити два основні напрямки: м'який позитивізм та жорстокий позитивізм. М'які позитивісти вважають, що правило визнання може містити як критерій юридичної чинності відповідність моралі, а жорсткі позитивісти таку можливість заперечують.

Соціологічний напрям у правознавстві виходить із того, що класичні форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники цього підходу підкреслюють контраст між формальним правом (правом у нормативно-правових актах, прецедентах тощо) і реальним правом (правилами, за якими в дійсності функціонує суспільство, «живим правом»).

Саме тому, на їх думку, пошук права полягає не лише у вивченні формальних джерел, а й у дослідженні суспільних відносин, судових рішень. Право у певному сенсі є тим, що фактично робиться судами та іншими суб'єктами у сфері правозастосування. Формальне, писане право є лише ймовірним правом. Роль цього права полягає в тому, що його норми допомагають точніше передбачити, як суд вирішить справу,але не в тому, що вони гарантують саме цей результат.

Д. Лук'янов відзначає, що для соціологічного напрямку характерне інструментальне, прагматичне розуміння права як засобу досягнення конкретних суспільних цілей шляхом балансування різних інтересів та цінностей, пошуку розумного компромісу; право орієнтоване на ефективне задоволення людських потреб та зміну соціальної реальності[15]. Тому соціологічний рух зосереджує увагу не на логічному аналізі норм права (як юридичний позитивізм), не на встановлені зв'язку права і моралі (як школа природного права), а на дослідженні фактичних правовідносин, оцінюванні інтересів та потреб, з'ясування різноманітних економічних, соціологічних і психологічних чинників, що впливають на застосування норм права до конкретних життєвих випадків і в такий спосіб визначають справжнє обличчя права.

2. Визначення поняття «право»

Право, як вид соціальних норм, виникає тільки з появою держави, саме вона створює ці соціальні норми з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин.

Термін "право" (лат. "jus") має безліч тлумачень і визначень. Однак об'єднує ці тлумачення те, що всі народи і окремі люди вбачають у праві справедливість, захист, правду.

Характеризуючи поняття «право», слід виходити з того, що воно є складним та багатоаспектним явищем. Множинність визначень права залежить від чисельності поглядів на походження, джерела права, на бачення природи його зв'язків з державою, а також від того, які саме аспекти та риси права досліджуються. В цьому криються і причини розбіжностей у визначенні права.

Вчених-правознавців можна поділити на три групи:

1) ті, хто визнає неможливість пізнання сутності та визначення поняття права;

2) ті, хто обходить ці питання;

3) ті, хто наводить своє (так зване робоче) визначення, яке відповідає лише цілям конкретного дослідження, не намагаючись зрозуміти, чому до них навіть геніальні попередники не змогли зробити цього.

Виділяють ще й четверту групу -- тих, хто розглядає право як багатоаспектне явище та, досліджуючи його як у державному, так і наддержавному вимірах, об'єднують усю гаму визначень у межах так званої синтетичної, інтегративної школи права.

Т.Радько визначає право залежно від форм вияву: "Право - це продукт духовної діяльності, різновид оціночного духовного освоєння дійсності, момент урегульованості і порядку в суспільних відносинах, сфера соціальної свободи, сукупність юридичних норм тощо"[22].

О.Скакун дає таке визначення: "Право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу"[23].

С.Лисенков у межах нормативного праворозуміння прив'язує право до держави, як і багато інших дослідників: "Право - це система загально-обов'язкових, формально визначених правил поведінки загального характеру (норм права), які у встановленому порядку санкціонуються або формулюються державою та забезпечуються можливістю застосування державного примусу"[14].

На думку відомого українського правознавця Л.Луць право є і державно-організаційним, і соціальним, і психічним, і нормативним явищем[16]. Державно-організаційне, або державно-наказове, поняття права визначається як сукупність норм, виконання яких забезпечується державою. Тобто право -- це те, що держава наказує вважати правом. Соціологічне поняття права український правознавець ставить на друге місце. У його інтерпретації це є правовідносинами.

Ю.Оборотов вважає, що право - це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві[18].

С.Комаров відзначає, що право - це система загальнообов'язкових, формально визначених, гарантованих, встановлених або санкціонованих державою норм (правил поведінки), які виражають волю домінуючої частини населення соціально неоднорідного суспільства, встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин і спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загально-соціальних потреб і охороняються державою[9].

Право - це система загальнообов'язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих державою норм, які встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин та виступають регулятором суспільних відносин, зазначає В.Лазарєв[13].

Найбільш поширений погляд на право полягає в тому, що воно є нормою свободи. Таке розуміння права випливає з твердження, що для суспільства в такій же мірі характерна свобода, в якій для природи характерна необхідність. Право є сукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого - обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках.

Множинність визначення права залежить від різних поглядів авторів на істотні ознаки права, його суті та функцій, але узагальнивши ці погляди можна підкреслити, що право - це система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин і які забезпечуються різними засобами державного впливу, в тому числі державним примусом.

2.1 Основні аспекти визначення сутності права

Сутність - це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища, сукупністю елементів цілого.

Сутність права - це внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузько класових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості..

У сутності предмета, явища відображається їх внутрішній зміст, який знаходить свій вираз у єдності основних властивостей.

Звичайно, вивчення сутності права залежить від кута зору, під яким воно (право) розглядається. Більшість дослідників зосереджують увагу на одному важливому моменті сутності права - державній волі.

С.Лисенков, наприклад, стверджує, що визначення сутності права як важливого і складного явища у кінцевому підсумку полягає у визначенні його соціальної ролі[14].

Сучасний підхід до пізнання сутності права передбачає врахування не тільки державної волі як такої, а й інших якостей та явищ, синтезованих сутністю: норм, функцій тощо. Сутність права взагалі не може бути розкрита однією категорією, її можна пізнати і виразити лише за допомогою системи категорій, що відтворюють дійсну природу та історію права.

В. Корельский стверджує, що сутність права полягає в тому, що воно є:

1. владним нормативним регулятором суспільних відносин і поведінки людей, узгодження їх інтересів, примирення конфліктів;

2. виразником міри свободи в суспільстві відповідно до рівня його соціально-економічного розвитку (в ідеалі ця міра свободи повинна бути справедливою та рівною)[10].

Відповідно поняття права охоплює дві сторони, що виражають його сутність:

· регулятивно-компромісна: забезпечує порядок, соціальне примирення, соціальну стабільність (існує поза часом і поза простором);

· ціннісно-нормативна: забезпечує свободу, справедливість, рівність (існує в часі і просторі).

М. Кельман та О. Мурашин відзначають, що у будь-якому суспільстві з формальної точки зору право виступає владним нормативним регулятором суспільних відносин[6]. Головним призначенням права є забезпечення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних соціальних груп шляхом досягнення згоди і компромісу між ними. Право не могло б виконувати регулятивної і охоронної функцій, якби йому об'єктивно, за природою, не була надана можливість узгодження інтересів особи, груп, станів, класів, держав. Саме через здійснення впливу на інтереси, через забезпечення їх упорядкування шляхом дозволів, заборон, зобов'язань виявляється сутність права як регулятора суспільних відносин. Проте регулювання - одна сторона сутності права, що забезпечує порядок, основою якого є впевненість у завтрашньому дні, безпека і надійність існування людини.

Ю.Печерський вказує, що інша сторона сутності права - якість правопорядку[11]. Право - складова частина мислення, за допомогою якого люди і їх об'єднання самовизначаються в суспільстві, орієнтуються в конкретних ситуаціях, адаптуються до них чи, навпаки, намагаються їх змінити. Еталонами мислення є міра свободи, рівності, забезпечення справедливості як вищої мети. Будь-яка правова норма стає оцінкою типової повторюваної ситуації, зумовленої свідомою і вольовою поведінкою людей: чи відповідає ця ситуація свободі, справедливості, рівності. Оцінка передбачає вибір: якщо відповідає - значить, одержує підтримку і визнання в соціальній групі, суспільстві, оскільки сприяє встановленню правового порядку, через який забезпечується право і свобода. От чому інша сторона сутності права знаходиться в сфері мислення: встановлюється, наскільки в норми логічно перетворюються загальні абстрактні оцінки конкретних ситуацій, мірилом яких є свобода, справедливість, рівність. При цьому в нормах, як регуляторах суспільних відносин, свобода, рівність виражаються в тій мірі, у якій їх здійснення можливе за допомогою різноманітних юридичних засобів відповідно до справедливості.

А. Венгеров стверджує, що право не слід розглядати як деяке стабільне утворення, воно змінюється разом із суспільством, що розвивається і змінюється, залежить від його етнокультурних особливостей, відображає існуючі в ньому зв'язки і тенденції[2]. Сутність права менше піддана змінам, ніж його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства, викликають насамперед зміни в змісті права. Проте не можна відмовляти в зміні сутності права, визнавати за нею лише якості статичності і незмінності на відміну від змісту і форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, перш за все, у зміні співвідношення між правом як мірою свободи, рівності, втіленням справедливості (соціальний, історичний аспект, що змінюється) і правом як регулятором суспільних відносин (юридичний, постійний, незмінний аспект).

Оскільки справедливість - конкретно-історична категорія, то й її вияв у свободі є різним в давній, середньовічний, новий і новітній періоди історії. Так, при феодалізмі міра свободи і рівності була однією для пана, іншою - для кріпака (несвобода, відсутність рівності - формальної і фактичної, тобто несправедливість). Не завжди, не в усі історичні часи була рівність у свободі, єдина для всіх міра свободи. Наприклад, кріпосне право закріплювало положення несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана - різна. За суттю, кріпосне право - це вираження через закон свободи пана. Усяке право втілює в собі елемент свободи, міру свободи, хоч ця свобода і може бути однобічною, мати характер привілеї однієї особи, переваг однієї соціальної групи над іншою. У такому випадку через право як систему норм, виданих державою, виражається воля пануючого класу, свавілля панів і несвобода селян. Кріпаки віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не застосовується принцип правової рівності.

Таким чином, у сутності права поєднані два людські начала - порядку і свободи (справедливості, рівності), де свобода - історично змінювана категорія, зумовлена менталітетом народу, правовою культурою етнічних спільностей.

Н. Матузов та І.Малько визначають такі підходи до розуміння сутності права:

- класовий - право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, що висловлюють волю економічно пануючого класу;

- загальносоціальний - право розглядається як загальновизнаний компроміс між різними групами, соціальними шарами для забезпечення потреб та інтересів як суспільства в цілому, так і окремих його суб'єктів[17].

Вважається, що ці аспекти складають єдину, хоч і внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин. Лише на різних етапах історичного розвитку права якийсь з них є пріоритетним. Наприклад, у рабовласницькому, феодальному, буржуазному суспільствах (приблизно до кінці ХІХ століття) провідним був класовий інтерес. У сучасному цивілізованому суспільстві у праві переважає загальносоціальний інтерес.

2.2 Специфічні ознаки права

Л.Кураков зазначає, що ознака - особливість предмета або явища, яка визначає подібність свого носія до інших об'єктів пізнання або відмінність від них; властивість[12]. Сукупність ознак (яка може зводитися і до однієї ознаки) дозволяє відрізнити предмет (явище) від інших предметів (явищ).

Специфічні ознаки права - це специфічні ознаки, що відрізняють його від інших норм, що діють в суспільстві (норм моралі, релігії та ін.) Правові норми встановлюються державою в офіційних актах. Інші види соціальних норм створюються або громадськими організаціями, або поступово визнаються суспільством, вкорінюються у звичках людей (норми моралі, норми звичаїв, традиційні норми). П раво охороняється примусовою силою держави, тобто в необхідних випадках до порушників правових приписів компетентні державні органи можуть застосувати заходи юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної, дисциплінарної ті ін.). Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права. У разі порушення неправових соціальних норм до порушників застосовуються заходи громадського впливу, які виходять від громадських організацій, трудових колективів, груп людей. Право являє собою єдину систему норм (правил поведінки), яка обов'язкова для всього населення, жителів території певної держави. Право висловлює загальну та індивідуальну волю громадян держави в їх гармонійному взаємовідношенні. Всі інші соціальні норми відбивають інтереси лише певних груп чи товариств даної держави. Таким чином, право виступає державним регулятором суспільних відносин, забезпечуючи вільний розвиток особистості, організованість і порядок у суспільстві за допомогою встановленої державою системи загальнообов'язкових правил поведінки.

О. Скакун виділяє такі специфічні ознаки права[23]:

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів «користування свободою». Це -- рівність у свободі.

Найвище суспільне призначення права -- забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити свавілля з життя суспільства. З формальної точки зору право -- це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості -- право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності -- це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає в тому, що право -- це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання -- відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Обов'язковість права підтримується різними засобами, серед яких звертають увагу на авторитет (легітимність) та примус.

Визнання права легітимним регулятором породжує впевненість людей у необхідності додержання його правил. Історія доводить, що право не може здійснюватись ефективно без згоди з боку тих, хто їй підкорюється. В.Ткаченко стверджує, що сьогодні можна звернути увагу на два важливих шляхи легітимації сучасного права[25].

Змістовна легітимізація є наслідком сприйняття права в суспільстві як правильного регулятора. Правильність означає, що позитивне право в цілому відповідає змістовним моральним стандартам - справедливості, рівності, свободі, гуманізму, закріплює й захищає основоположні права людини, що забезпечує визнання громадянами його правил, свідчить про їх виправданість, доцільність і корисність. Система норм, яка не претендує на правильність, не є правовою.

Процедурна легітимізація забезпечується завдяки належному встановленню правил, тобто їх прийняттю уповноваженими на це суб'єктами у передбаченому порядку, з дотриманням необхідної процедури та закріплені в певних формах (джерелах). У разі сумнівів у змістовній та процедурній правильності легітимація може біти підсилена завдяки судовим процедурам і підтверджена судовими рішеннями.

Засобами підтримання обов'язковості права є можливість застосування державного примусу. Право виступає повноцінним соціальним регулятором, якщо суб'єкти зазвичай дотримуються правових норм, реалізують надані їм права, виконують свої обов'язки і дотримуються заборон. Проте це не виключає необхідності у випадку їх порушення застосування санкцій, пов'язаних з примусом, який у сучасних суспільствах є державною монополією. Тим самим можливість застосування державного примусу підтримує соціальну дієвість права, свідчить про його гарантованість, яка не може бути забезпечена лише добровільним дотриманням його вимог. За такими засобами забезпечення право відрізняється від інших суспільних регуляторів, що дозволяє характеризувати його як примусовий порядок.

8. Держава є інституцією, що забезпечує ефективну дію права. Держава вирішує проблеми визначення і формального закріплення точних несуперечливих правил (тобто створення системи позитивного права), вирішення конфліктів, пов'язаних із реалізацією та інтерпретацією цих правил (тобто створення судової системи), а також здійснення контролю за дотриманням права. Саме держава на підставі наданої суспільством «генеральної ліцензії» здійснює адміністрування правової системи.

2.3 Особливості права

Право, на відміну від інших соціальних норм - норм моралі, норм громадських організацій та установ, релігійних норм, має свої особливості.

Держава встановлює чи санкціонує право, яке виражає загальнолюдські інтереси, потреби, певні соціальні прагнення і бажання більшості населення, закріплює права та свободи громадян. Особливістю права є те, що воно не лише виражає та закріплює, а й охороняє та захищає загальнолюдські цінності.

Виконання проголошеного державною владою права забезпечується силою державного примусу, який існує незалежно від того, виконуються установлені правом правила суспільної поведінки добровільно чи примусово. Поза правом, виконанням його приписів у державі не може залишатися ніхто. Приписи права є обов'язковими для всіх людей, що проживають на території держави. Для забезпечення цього й необхідна сила державного примусу, що входить до складу правової норми вже від моменту її проголошення, а проявляє себе тоді, коли правова норма порушена.

Для права, на відміну від інших соціальних норм, характерні чіткість визначення прав і обов'язків, їх належне розмежування. Моральні норми, наприклад, не завжди відрізняють права від обов'язків. Наприклад, моральний принцип «допоможи ближньому» може бути як правом особи, що діятиме на свій власний розсуд, так і в деяких випадках, зокрема, для лікаря, її обов'язком.

Право об'єднує суспільство, людей в державі, адже всі вони підкоряються однаковим вимогам права, між ними встановлюються відповідні правові відносини.

Право не має регулятивного впливу ні на мрії, ні на помисли, ні на почуття, ні на ставлення до релігії, а тільки на суспільну поведінку людей, на вчинки - активні чи пасивні. М. Цвік зазначає, що суспільні відносини - це відносини людини з іншими людьми, з різноманітними суспільними об'єднаннями людей, державними установами, службовими особами держави тощо[27]. До суспільних відносин, що регулюються правом, належать також і відносини, що складаються в сім'ї, в колективі за місцем праці, в інших постійних чи тимчасових об'єднаннях людей.

Коли мова йде про право, то мається на увазі єдина система правових норм. В такій системній єдності правові норми діють у взаємозв'язку, взаємно доповнюючи одна одну своїми приписами правил поведінки. Отже, право є система норм, в цьому його особливість.

Право формулює правила поведінки у вигляді прав і обов'язків, зміст яких є формально визначеним, тобто вираженим у відповідній правовій формі (правовому акті), властивій для певної державної влади. Формальна або юридична визначеність правил поведінки полягає ще й в тому, що вони прийняті державою відповідно до існуючих правил, опубліковані, час їх вступу в законну силу конкретно визначений, названа територія, на якій вони будуть діяти, та коло осіб, на які розповсюджується їх дія.

Право завжди має визначену форму: закон, указ, декрет, постанова, розпорядження тощо.

Право можливе лише як національна система норм, тому право може бути німецьке, польське, французьке, українське тощо. Змішаних за національною ознакою правових систем не існує. Кожна правова система відображає історичні традиції та національні звички, психологічні особливості нації, її потреби та інтереси, умови та можливості її життя. Наприклад, українська національна правова система успадкувала традиції, закладені в історичній правовій пам'ятці - «Руській правді», правовій системі, що діяла в Київській Русі. В «Руській правді» і на сьогодні зберігається важливий для нас правотворчий дух українського народу.

Н. Крестовська зауважує, що говорячи про особливості права, що відрізняють їх від інших соціальних норм, треба звернути увагу на винятково важливе значення правових обов'язків[7]. У співвідношенні між правами та обов'язками (з прав та обов'язків складається право) провідне місце посідають обов'язки, оскільки від рівня виконання обов'язків залежить рівень прав. Адже права однієї особи залежать від виконання обов'язків іншою особою. Наприклад, право громадян на освіту залежить від виконання державою свого обов'язку щодо організації освіти в країні: будівництва шкіл, підготовки вчителів, забезпечення навчання в школах підручниками, обладнанням тощо. Якщо держава нічого не зробить у цій галузі, не виконає свого юридичного обов'язку перед народом, то право громадян на освіту не буде ними реалізоване.

С. Алексєєв стверджує, що особливості права полягають ще й в тому, що змінити його приписи або відмінити їх дію може лише та державна влада, яка його встановила чи санкціонувала, або вища в порядку підлеглості державна влада[1]. Тому, наприклад, правові акти, встановлені Президентом України, відмінити, крім самого Президента, ніхто не може. Лише Конституційний суд може зафіксувати (якщо це буде мати місце) невідповідність правового акта Президента Конституції України. В такому разі акт втрачає свою загальнообов'язкову силу.

Право у взаємодії з іншими соціальними нормами виконує своє завдання щодо регулювання суспільних відносин. Важливе значення для права має єдність і взаємодія з нормами моралі в галузі регулювання суспільних відносин.

Особливою є роль права в правовій державі - роль пануючої над державою і над суспільством системи правил поведінки. Його зверхність у правовій державі є гарантом прав і свобод громадян, захисту їх власності. Зверхність права забезпечується чітким розподілом влади в державі на законодавчу, виконавчу та судову, а також незмінністю їх самостійності в процесі функціонування, взаємодією між ними та взаємним контролем за діяльністю у формах і методах, передбачених Конституцією.

Висновок

Виникнення права - тривалий процес, що тривав протягом життя багатьох поколінь. Спочатку зароджувалися елементи права, окремі правові ідеї та принципи, правові норми і правовідносини. Розростаючись і зміцнюючись, дані юридичні фрагменти поступово складалися в єдину і внутрішньо узгоджену правову систему конкретного суспільства. До основних теорії виникнення права належать: теологічна теорія, теорія природного права, історична школа права, психологічна теорія, марксистська теорія та теорія примирення.

Визначення терміну "право" нерозривно пов'язане з праворозумінням. Праворозуміння - це наукова категорія, яка відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, яка вміщує в собі пізнання права, його оцінку і ставлення до нього як до цілісного соціального явища. Існує три концепції праворозуміння: школа природного права (юснатуралізм); юридичний позитивізм; соціологічний напрям у правознавстві.

Характеризуючи поняття «право», слід виходити з того, що воно є складним та багатоаспектним явищем. Множинність визначень права залежить від чисельності поглядів на походження, джерела права, на бачення природи його зв'язків з державою, а також від того, які саме аспекти та риси права досліджуються. В цьому криються і причини розбіжностей у визначенні права.

Право - це система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин і які забезпечуються різними засобами державного впливу, в тому числі державним примусом.

Специфічні ознаки права - це специфічні ознаки, що відрізняють його від інших норм, що діють в суспільстві (норм моралі, релігії та ін.). До ознак права належать: загальнообов'язковість, вольовий характер права, системність права, формальна визначеність права, нормативність, універсальність права тощо.

Право об'єднує суспільство, людей в державі, адже всі вони підкоряються однаковим вимогам права, між ними встановлюються відповідні правові відносини. Особливістю права є те, що воно не лише виражає та закріплює, а й охороняє та захищає загальнолюдські цінності.

Література

1. Алексєєв С. Право и правовая система.- М.:Норма - 1980 - С. 27 - 34

2. Венгеров А. Теория государства и права.- М.:Юристъ.-1998.- с. 516

3. Гель А.П., Семаков Г.С., Кондракова С.П. Судові та правоохоронні органи України. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / під заг. ред. А. Гель -- К.: МАУП- 2004. -- с. 272

...