Основи міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

1. ПОНЯТТЯ, ОСОБЛИВІ РИСИ ТА ПРИЗНАЧЕННЯ СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1.1 Поняття міжнародного права

1.2 Предмет і об'єкт міжнародного права

1.3 Характерні риси сучасного міжнародного права

1.4 Функції міжнародного права

2. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА, ЇХ ЗНАЧЕННЯ В СИСТЕМІ ПРАВА

2.1 Поняття основних принципів міжнародного права

2.2 Функції основних принципів міжнародного права

2.3 Природа основних принципів міжнародного права

2.4 Класифікація основних принципів міжнародного права

2.5 Принцип заборони застосування сили або загрози силою

2.6 Принцип суверенної рівності держав

2.7 Принцип невтручання

2.8 Принцип територіальної цілісності держав

2.9 Принцип непорушності державних кордонів

2.10 Принцип мирного врегулювання спорів

2.11 Принцип поваги прав і основних свобод людини

2.12 Принцип рівноправ'я і права народу розпоряджатися власною долею

2.13 Принцип співробітництва

2.14 Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань

ЗАДАЧА

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



1. ПОНЯТТЯ, ОСОБЛИВІ РИСИ ТА ПРИЗНЧЕННЯ СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1.1 Поняття міжнародного права

Існують дві самостійні правові системи Ї внутрішньо державна і міжнародна. Термін “міжнародне право” склався історично. У середні віки, коли виникла ідея створення права, що регулювало б відносини між державами, юристи звернулися до авторитету римського права. Проте останнє не знало подібного поняття. Воно оперувало поняттям “jus gentium” (право народів), до якого включалися норми, що регулювали відносини римських громадян з іноземцями і відносини останніх між собою на території Риму, а також норми, спільні для країн, залежних від Римської імперії. Згодом назву було модифіковано - “jus inter gentes” (“право між народами” чи “міжнародне право”). Слід, проте, зауважити, що назва “міжнародне право” досить умовна, оскільки це право регулює відносини не між народами, а між державами та їх об'єднаннями. Міжнародне право також часто називають “міжнародним публічним правом”, від межовуючийого таким чином від міжнародного приватного права. Між міжнародним приватним та публічним правом існує певний взаємозв'язок, зумовлений тим, що їхнім предметом є право відносини, які виходять за межі юрисдикції однієї держави. В той же час, міжнародне публічне і приватне право являють собою абсолютно різні правові явища. Міжнародне публічне право регулює публічно-правові відносини між суверенними державами, їх об'єднаннями та утвореними ними міжнародними організаціями. При цьому міжнародне публічне право як система норм існує незалежно від національного права, тобто паралельно з ним. Норми міжнародного публічного права не можуть бути прийняті однією окремо взятою державою, вони завжди виражають погоджену волю декількох держав. Міжнародне ж приватне право регулює приватно правові відносини транскордонного характеру, тобто такі, чия структура ускладнена одним або кількома іноземними елементами (такими елементами можуть виступати іноземний суб'єкт, об'єкт, що знаходиться закордоном, юридичнийфакт, який мав місце поза межами держави). Норми міжнародного приватного права складають частину національної системи права і видаються державою самостійно, погодження змісту цих норм з іншими державами не є вимагається. Таким чином, для навчальних цілей можна сформулювати таке визначення МП: Міжнародне право - це система юридичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітництва, це рішення і правові засоби їх застосування, прийняті повноважними суб'єктами задля реалізації спільних інтересів[1]. міжнародний право співробітництво невтручання

1.2 Предмет і об'єкт міжнародного права

Предмет міжнародного права - це міжнародні відносини переважно міждержавного характеру як особливий вид соціальних відносин.Від предмету міжнародного права слід вирізняти об'єкт міжнародного права. Об'єктом міжнародного права є відносини з приводу певних матеріальних і нематеріальних благ. Міжнародно-правові відносини складаються з приводу таких благ, як природні ресурси, континентальний шельф, об'єкти, що запускаються в космос тощо. Правом подіяти на ресурси, шельф та космічні апарати не можна, але врегулювати відносини, що виникають з приводу цих об'єктів, можна[2].

1.3 Характерні риси сучасного міжнародного права

- заборона застосування сили і загрози силою;

- мирне вирішення міжнародних конфліктів;

- відмова від концепції “міжнародне право - право цивілізованих народів”;

- гнучке поєднання універсального, загального, регіонального, локального і партикулярного регулювання міжнародних відносин;

- наявність ефективних механізмів створення, забезпечення і застосування міжнародного права;

- зростання питомої ваги норм, що стосуються прав і свобод людини;

- перерозподіл ряду класичних функцій і повноважень держав за рахунок відповідних міждержавних організацій;

- гуманізація міжнародного права;

- зростання ролі процесуальних, процедурних компонентів міжн. права;

- динамізм і взаємодія з іншими системами управління в процесі регулювання міжнародних відносин;

- розширення сфери міжнародно-правового регулювання.

1.4 Функції міжнародного права

Функції міжнародного права - це основні напрями його впливу і взаємодії з соціальним середовищем, взаємодії системи міжнародного права, її компонентів і елементів з іншими управлінськими системами, їх компонентами і елементами. Функції сучасного міжнародного права можна розглядати з п'яти основних взаємопов'язаних позицій:

- соціальні функції міжнародного права (стабілізації, зміцнення, забезпечення та ін. відносин між суб'єктами міжнародного права);

- власне юридичні функції (визначення прав і обов'язків суб'єктів міжнародного права стосовно один одного, встановлення статусу різних категорій суб'єктів, їх правосуб'єктності, зміцнення міжнародного права, міжнародної законності, міжнародного правопорядку та ін.);

- функції взаємодії з іншими управлінськими системами, що діють в міжнародній сфері (внутрішньодержавним правом, політикою, мораллю, релігією, етикою та ін.);

- функції програмування розвитку міжнародних відносин і міжнародного права (програмування їх розвитку на перспективу, прогнозування параметрів поведінки,суб'єктів міжнародного права, передбачення варіантів напрямів розвитку інших систем,з якими взаємодіє міжнародне право тощо); інформаційні функції (забезпечення знаннями про зміст міжнародно-правових актів,вплив на формування міжнародно-правової свідомості та ін.).



2. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА, ЇХ ЗНАЧЕННЯ В СИСТЕМІ ПРАВА

2.1 Поняття основних принципів міжнародного права

Принципи міжнародного права - це юридично узагальнене правило поведінки суб'єктів міжнародного права в певній сфері правовідносин.

Основні принципи міжнародного права - це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами і є критерієм правомірності міжнародних правотворчого і право застосовчого процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм.

Не всі принципи міжнародного права є універсальними нормами. Існують також регіональні принципи (принцип непорушності державних кордонів),партикулярних (локальних) принципів міжнародного права. Не всі міжнародно-правові принципи є імперативними нормами в повному обсязі.

2.2 Функції основних принципів міжнародного права

Основними функціями принципів міжнародного права є:

- зміцнення існуючої системи міжнародних відносин і сприяння її передбачуваному розвиткові.

- сприяння становленню і розвитку системи міжнародного права як безпосередньо, так і шляхом об'єднання норм, інститутів і галузей навколо власних загальнообов'язкових правил.

- закріплення основних прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів міжнародного права, визначення основ їх взаємодії шляхом встановлення правових статусів.

- забезпечення основних засад правотворчого і правозастосовного процесів.

- головним критерієм визначення стану міжнародної законності як її головний структурний компонент.

- визначення системи і напрямів розвитку міжнародного правопорядку.

- заповнення прогалин в міжнародному праві.

- формування і розвиток міжнародної правосвідомості[3].

2.3 Природа основних принципів міжнародного права

Основні принципи є основою і системо утворюючим фактором міжнародної нормативної системи. Але є і такі принципи міжнародного права, від яких держави відступають в своїх міжнародних договорах, не порушуючи міжнародного права.

Суб'єкти міжнародного права можуть відступити від взятих міжнародних зобов'язань шляхом укладення нового міжнародного договору, на випадок докорінної зміни обставин (геbus sic stantibus), чи утворення імперативної норми, якій суперечить відповідне міжнародне зобов'язання.

Не можна вважати принцип самовизначення народів імперативним,адже юридично не встановлено суб'єкту його застосування. На сьогодні в міжнародному праві немає визначеного поняття "народ".

Такі основні принципи міжнародного права як невтручання у внутрішні справи, не застосування сили чи загрози силою, мирного вирішення міжнародних спорів, поваги прав людини і основних свобод тощо є імперативними нормами. Вони не допускають взаємної домовленості щодо відступу від зобов'язань за ними.

Отже всі основні принципи сучасного міжнародного права є юридично обов'язковими і підлягають безумовному виконанню. Основним принципам міжнародного права є властиві певні ознаки, завдяки яким їх можна виділити серед інших норм міжнародного права.

Ознаки основних принципів міжнародного права:

1.Вони є загально визнаними як основні принципи сучасного міжнародного права. Закріплені в Статуті ООН; в Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва у відповідності з Статутом ООН, 1970 р.; Заключному акті Наради по безпеці і співробітництву в Європі, 1975 р. та в інших міжнародних документах.

2.Основні принципи міжнародного права формулюють права, обов'язки і законні інтереси безвідносно суб'єктів міжнародного права.

3.Основні принципи міжнародного права мають перевагу над іншими нормами цієї системи права. Ст. 103 Статуту ООН, ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, 1969 р., Віденській конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, 1986 р. Основний принцип міжнародного права може бути змінений чи скасований лише новим принципом.

4. Формально основні принципи не підпорядковані один одному. Але фактично в процесі застосування, їм надається різне значення. Принцип незастосування сили, наприклад, є головним, при забезпеченні миру і безпеки.

5. Порушення основних принципів міжнародного права кваліфікується більш серйозно, ніж порушення звичайної норми.

6. Основні принципи міжнародного права застосовуються при наявності прогалин в міжнародному праві. Зокрема, в нових сферах міждержавного співробітництва.

7. Принципи констатують існуючий стан міжнародних відносин та визначають головні напрями їх розвитку, тобто формулюють програму розвитку на перспективу.

8. Основні принципи міжнародного права функціонують лише у взаємодії. Вони мають комплексний характер, взаємно обумовлюють одне одного.



2.4 Класифікація основних принципів міжнародного права

При визначенні основних принципів міжнародного права до уваги беруться три джерела, в яких держави прямо ставили за мету сформулювати основні принципи міжнародного права- Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. і Заключний акт Хельсінкі 1975 р.

Статут і Декларація називають лише сім принципів:

1 - незастосування сили або загрози силою;

2 - мирного вирішення міжнародних спорів;

3 - невтручання;

4 - співробітництва;

5 - рівноправ'я і самовизначення народів;

6 - суверенної рівності держав;

7 - добросовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом.

Гельсінський акт 1975 року додатково назвав ще три принципи:

8 - територіальної цілісності;

9 - поваги прав людини;

10 - непорушності кордонів.

Останній принцип визнаний лише стосовно європейського регіону та не може вважатись за універсальний. Отже, основні міжнародно-правові акти принципово визнають універсальних принципів міжнародного права.

Всі основні принципи міжнародного права поділяються на:

1) універсальні;

2) регіональні (принцип непорушності державних кордонів);

3) локальні чи партикулярні (наприклад, Принципи співробітництва СРСР і Франції 1971 р.; Основи взаємовідносин СРСР і США 1972 р. та ін.).

Окремо можна виділити:

1) загальносистемні принципи;

2) галузеві принципи;

3) принципи інституту міжнародного права.

2.5 Принцип заборони застосування сили або загрози силою

Принцип заборони застосування сили або загрози силою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без винятку. Він покладає на них зобов'язання:

1 - утримуватися від застосування сили (прямої чи опосередкованої);

2 - утримуватися від загрози силою;

3 - утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав;

4 - відмовитися від актів репресії з допомогою сили;

5 -відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів. Це - нормативний зміст принципу, основні напрями його застосування.

Міжнародне право в Статуті ООН чітко визначає всі випадки можливого правомірного застосування сили:

1)застосування збройної сили з метою самооборони (ст. 51);

2)застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки на випадок загрози миру,порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42). Право на самооборону може використати як держава-жертва агресії, так і, на прохання останньої, інша держава.

Принцип незастосування сили або загрози силою поширюється не лише на безпосередні дії чи їх погрозу, а й на пропаганду таких дій[4].

2.6 Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав забезпечує останні наступними правами:

1) право кожної держави на юридичну рівність;

2) право на територіальну цілісність;

3) право на свободу і політичну незалежність;

4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

5) право встановлювати свої закони і адміністративні правила;

6 ) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами у відповідності з міжнародним правом;

7) право змінювати кордони згідно міжнародного права мирним шляхом і за домовленістю;

8) право належати чи не належати до міжнародних організацій;

9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод;

10) право бути чи не бути учасником союзних договорів;

11) право на нейтралітет.

Зазначений принцип також покладає на держав певні обов'язки:

1) поважати правосуб'єктність інших держав;

2) виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов'язання;

3) жити в мирі з іншими державами;

4) не нав'язувати групових правил поведінки іншим державам та ін.

Таким чином принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує:

а) оптимальне співвідношення їх прав і обов'язків;

б) статус держав, як суб'єктів міжнародного права;

в)засади правомірного прийняття рішень, і г)основні начала правового регулювання міждержавних відносин.

Принцип суверенної рівності держав не слід ідеалізувати, рівність держав за міжнародним правом більше стосується рівності при застосуванні права, а не при його створенні[4].



2.7 Принцип невтручання

Принцип невтручання покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання:

- утримуватися від безпосереднього втручання;

- опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав;

- уникати як індивідуального, так і колективного втручання;

- утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції держави;

- утримуватися від збройного втручання;

- утримуватися від загрози збройного втручання;

- утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого

- примусу держави з метою примусити іншу державу поступати на свою вигоду за рахунок її суверенних прав;

- утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності;

- заборона організацій чи сприяння, допомога або допуск збройної чи іншої діяльності, спрямованої на повалення, зміну державного устрою іншої держави[5].

2.8 Принцип територіальної цілісності держав

В універсальному міжнародному праві принцип територіальної цілісності держав функціонує, в основному, у звичаєво-правовій формі.

В Декларації принципів міжнародного права, 1970 р., держави відобразили на універсальному рівні основні елементи принципу територіальної цілісності (не вказуючи на сам принцип):

а) обов'язок держави "утримуватися від будь-яких дій, направлених на порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни";

б) "територія держави не повинна бути об'єктом воєнної окупації, яка стала результатом застосування сили в порушення Статуту ООН";

в)"територія держави не повинна бути об'єктом набуття іншою державою в результаті загрози силою чи її застосування";

г) територіальні набуття, отримані через силу чи загрозу її застосування, не повинні визнаватись.

Принцип територіальної цілісності держав покладає на них зобов'язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципами Статуту ООН, стосовно:

• територіальної цілісності;

• політичної незалежності;

• єдності якої-небудь держави;

• дій, що являють собою застосування сили чи її загрози;

• перетворення території в об'єкт воєнної окупації;

• загрози перетворення території в об'єкт набуття прямо чи опосередковано, застосовуючи силу в порушення міжнародного права.

За державами закріплено право визнання окупації незаконною.

Територіальна цілісність і недоторканість держави включає її природні ресурси, природне середовище, правовий режим певних територіальних ділянок держави тощо. Суб'єктами зобов'язань принципу територіальної цілісності держав є всі суб'єкти міжнародного права[5].

2.9 Принцип непорушності державних кордонів

Принцип непорушності державних кордонів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання в Європейському регіоні:

- визнати існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ як юридично встановлених згідно міжнародного права;

- визнати непорушність кордонів всіх держав Європи;

-відмовитись від будь-якого територіального домагання або дій, спрямованих на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави на даний момент і в майбутньому;

- відмовитись від будь-якого зазіхання на існуючі кордони зараз і в майбутньому;

- змінювати свої кордони лише за взаємною, добровільною згодою відповідних держав. Принцип непорушності державних кордонів діє навіть при докорінній зміні обставин, при яких укладався міжнародний договір (п.1 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, 1969 р.).

2.10 Принцип мирного врегулювання спорів

Принцип мирного врегулювання спорів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання:

- вирішувати всі свої суперечки, розбіжності виключно мирними засобами;

- врегульовувати спори в найкоротший строк;

- не зупиняти процес мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень;

- використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби (переговори, розслідування, посередництво, арбітраж, судове розслідування, інші засоби на власний вибір, узгоджені до виникнення спору;

- утримуватися від ультимативності;

- утримуватись від будь-яких дій, які можуть поглибити спір;

- враховувати інтереси іншої сторони-учасника спору;

- виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.



2.11 Принцип поваги прав і основних свобод людини

Принцип поваги прав і основних свобод людини покладає на суб'єктів міжнародного права такі основні права і обов'язки:

- обов'язок поважати права людини і основні свободи незалежно від статі, раси, мови,релігії;

- обов'язок сприяти і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод;

- обов'язок поважати право людини на об'єднання з іншими, свободу особистості сповідатись одноособово чи спільно з іншими;

- обов'язок поважати право національних меншин на рівність перед законом, надати їм повну можливість користуватися правами людини і основними свободами і захищати їх законні інтереси в цій галузі;

- обов'язок визнати право людини знати свої права і свободи і захищати їх;

- обов'язок дотримуватися міжнародних пактів, декларацій і угод з прав людини, якщо вони ними зобов'язані;

- обов'язок прийняти законодавчі акти та вжити інших заходів необхідних для забезпечення міжнародно визнаних основних прав і свобод людини;

- обов'язок гарантувати людині, права якої порушені, ефективні засоби захисту.

Кожна людина має на сьогодні право звернення в міжнародні структури за захистом своїх прав. Для цього створено відповідний інституційний механізм на універсальній і регіональній основі[5].



2.12 Принцип рівноправ'я і права народу розпоряджатися власною долею

Принцип рівноправ'я і право народів розпоряджатися власною долею передбачає за суб'єктами міжнародного права такі права і обов'язки:

- обов'язок поважати рівність народів і націй;

- обов'язок поважати право самостійно розпоряджатися власною долею;

- право народів жити в умовах повної свободи;

- право визначати, коли захочуть і як захочуть свій внутрішній і зовнішньополітичний статус;

- право здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток;

- право кожного народу, нації вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами;

- право просити і отримувати підтримку у відповідності з цілями і принципами Статуту ООН, на випадок, коли їх позбавляють права на самовизначення насильницьким шляхом.

2.13 Принцип співробітництва

Принцип співробітництва покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання:

- співробітничати у відповідності з цілями і принципами ООН;

- робити свій внесок у співробітництво на умовах рівності;

- сприяти взаєморозумінню, довірі, дружнім і добросусідським відносинам в умовах миру, безпеки і справедливості;

- збільшувати добробут народів;

- ширше знайомити інші держави з власними досягненнями в економіці, науці, техніці, культурі; робити власні переваги в цих сферах надбанням інших;

- скорочувати різницю в економічному розвитку[5].

2.14 Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань

Виділяють такі принципові положення виконання міжнародних зобов'язань: 1.Кожна держава зобов'язана добросовісно виконувати свої зобов'язання: а)за Статутом ООН; б)з загальновизнаних принципів і норм міжнародного права; в)за міжнародними договорами, які дійсні відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

2. На випадок суперечностей між зобов'язаннями за міжнародними договорами і зобов'язаннями як членів ООН за його Статутом, перевага надається статутним зобов'язанням.

3. Кожна держава, здійснюючи свої суверенні права, в тому числі і такі, як встановлення власних законів і адміністративних правил, повинна забезпечити, щоб такі закони і адміністративні правила, рівно як і практика і політика їх застосування відповідали її зобов'язанням по міжнародному праву.

В сучасному міжнародному праві вироблені досить ефективні інституційні механізми дотримання принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, зокрема: взаємні консультації, переговори, суди, третейські суди тощо[5].



ЗАДАЧА

Посол держави А скоїв тяжкий злочин у державі перебуння Б та погодився на притягнення його до кримінальної відповідальності за законами цієї країни. На підставі вироку суду держави Б він був засуджений до 10 років позбавлення волі. Держава А заявила протест,звинувативши державу Б у порушенні норм дипломатичного права.

Оцініть законність дій держави Б. Чи обґрунтований протест держави А?

Розв'язання:

Відповідно до ст.29 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року “особа дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту чи затриманню в будь-якій формі”. При цьому, слід враховувати положення ст. 1 цієї Конвенції про те, що в даному документі поняття дипломатичний агент вживається на позначення глави представництва чи члена дипломатичного персоналу представництва.

Отже, Посол держави А, про якого йдеться в нашій задачі підпадає під дію статей Віденської конвенції 1961 року, в яких говориться про дипломатичних агентів і він не міг бути арештований чи затриманий в будь-якій формі в державі перебування Б.

Крім того, згідно зі статтею 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року дипломатичний агент користується імунітетом від кримінальної юрисдикції держави перебування.

Відповідно до ч. 3 ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини ніякі виконавчі заходи не можуть застосовуватися по відношенню до дипломатичного агента.

Ч.4 ст.31 Віденської Конвенції говорить про те, що імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції аккредитуючої держави.

Таким чином держава перебування Б не могла застосовувати по відношенню до посла держави А ніякої кримінальної відповідальності за своїми законами. Разом з тим, відповідно до Віденської конвенції посол дежави А не звільняється від юрисдикції акредитуючої держави, тобто держави А.

В даному випадку держава Б могла лише визнати посла держави А персоною non grata . Оскільки відповідно до ст. 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини «Держава перебування може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити аккредитуючу державу, що глава представництва чи будь-хто із членів дипломатичного персоналу представництва являється . В такому випадку аккредитуюча держава повинна, відповідно, відкликати дану особу чи припинити його функції в представництві.»

Відповідно до ч. 2 цієї статті «Якщо аккредитуюча держава відмовиться виконувати чи не виконає протягом розумного терміну свої зобов'язання, передбачені в пункті 1 даної статті, держава перебування може відмовитися визнавати дану особу співробітником представництва.»

Отже, в нашому випадку держава перебування Б повинна була визнати посла держави А персоною non grata, а потім, якщо держава А відмовиться відкликати цього посла з держави Б чи не відкличе його в розумний термін, застосовувати до нього всі заходи кримінальної відповідальності за злочин за своїми законами. Оскільки в такому випадку посол держави А в державі Б позбавиться статусу члена дипломатичного представництва і, відповідно, на нього не поширюватиметься імунітет від кримінальної юрисдикції[6,7].



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Баймуратов М.О. Міжнародне право. - Х.: Одіссей, 2002. - 672 с.

Буроменський М. В., Кудас І. Б., Маєвська А. А., Семенов В. С., Стешенко В. С. Міжнародне право: Навч. посібник / М.В. Буроменський (заг.ред.). -- К.: Юрінком Інтер, 2006. -- 336с.

Буткевич В.Г., Войтович С. А., Григоров О. М., Заблоцька Л. Г., Задорожній О. В. Міжнародне право: Основні галузі: Підручник для студ. вищих навч. закл. за спец. "Міжнародне право", "Міжнародні відносини" / В.Г.Буткевич (ред.). -- К.: Либідь, 2004. -- 814с.

Репецький В. М. // Дипломатичне і консульське право: Підручник. -- 2-ге вид., перероб. і доп. -- К.: Знання, 2006. -- 372 с.

Пронюк Н.В. Сучасне міжнародне право: Навчальний посібник. - К.: КНТ, 2010. - 280 с.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 18 квітня 1961 року

Бирюков П.Н. Международное право. Учебное пособие. - М.: Юристъ, 1998. - 243с.

Размещено на Allbest.ru

...