Злочини у сфері банкрутства

Інститут банкрутства в Україні пройшов тривалий шлях становлення та розвитку. За радянських часів процедура неплатоспроможності була регламентована, однак практично не застосовувалася.

Лише проголошення України незалежною державою та визначення економічного вектора на розвиток ринкових відносин сприяло відродженню інституту банкрутства. У зв'язку з цим виникла необхідність нормативно-правового врегулювання підстав, процедур та наслідків неплатоспроможності боржника.

Новелою у вітчизняному правовому полі став Закон України "Про банкрутство", введений в дію Постановою Верховної Ради України від 14.05.92 № 2344-XII, який був чинний сім років, проте він окреслював лише контур системи державного регулювання сфери неплатоспроможності і мав значні недоліки.

Насамперед Закон України "Про банкрутство" не передбачав створення спеціалізованого органу державного регулювання з питань банкрутства, а також існування однієї з головних фігур процедури банкрутства - арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

Хоча такі персонажі, як розпорядник майна боржника та ліквідатор, законодавець передбачив. Повноваження щодо розпорядження і контролю за майном боржника арбітражний суд покладав на банк, що здійснював розрахунково-касове обслуговування боржника, Фонд державного (комунального) майна, якщо боржник - державне підприємство, організація, або іншу особу за пропозицією боржника (боржників) чи кредитора (кредиторів), і втрачали силу надані повноваження з моменту утворення ліквідаційної комісії (стаття 9).

Стосовно ліквідаторів, то вони призначалися постановою арбітражного суду про визнання боржника банкрутом з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного (комунального) майна, якщо банкрутом визнано державне підприємство або організацію. На них покладалися обов'язки проведення процедури задоволення вимог кредиторів (стаття 13).

Крім того, призначені ліквідатори утворювали ліквідаційну комісію, до складу якої входив також розпорядник майна боржника.

До функцій ліквідаційної комісії входило: управління майном банкрута; здійснення інвентаризації та оцінки майна банкрута; визначення ліквідаційної маси і розпорядження нею; вжиття заходів до стягнення дебіторської заборгованості; реалізація майна банкрута і здійснення інших заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів (стаття 16).

Важливим кроком на шляху до удосконалення державного регулювання у сфері відновлення платоспроможності та банкрутства підприємств та організацій стало створення Указом Президента України від 17.06.96 № 435/96 центрального органу виконавчої влади, підпорядкованого Кабінету Міністрів України, - Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій.

Положенням про Агентство з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.96 № 990, було визначено такі основні завдання створеного органу: реалізація заходів щодо запобігання банкрутству підприємств та організацій; проведення за участю міністерств, інших центральних органів виконавчої влади аналізу фінансово-господарського становища підприємств та організацій, майно яких перебуває у державній власності, з метою визначення неплатоспроможних підприємств та організацій; ведення реєстру неплатоспроможних підприємств та організацій, майно яких перебуває у державній власності; здійснення функцій щодо управління майном підприємств та організацій, занесених до реєстру; проведення експертизи проектів програм оздоровлення фінансового становища та запобігання банкрутству підприємств та організацій, занесених до реєстру; здійснення заходів щодо реорганізації та санації неплатоспроможних підприємств та організацій, занесених до реєстру; методологічне забезпечення вирішення питань, пов'язаних з неплатоспроможністю підприємств та організацій.

Указом Президента України від 13.05.98 № 465/98 Агентство з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій було перейменовано на Агентство з питань банкрутства, а вищезазначені завдання доповнено таким: формування і ведення єдиної бази даних про підприємства-банкрути; організація навчання фахівців з питань банкрутства.

За час дії Закону України "Про банкрутство" нормативними актами Президента та Кабінету Міністрів України створювалися умови для вжиття заходів щодо посилення ефективності застосування процедур банкрутства.

Однак Закон України "Про банкрутство" у первинному вигляді продемонстрував низьку процесуальну здатність, а численні зміни до нього не надали необхідного ефекту. У зв'язку з цим було прийнято рішення про підготовку нового законодавчого акта з питань банкрутства.

01.01.2000 набрав чинності Закон України від 30.06.99 № 784-XIV "Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом" (далі - Закон), і тим самим було розпочато наступний етап розвитку державного регулювання у сфері банкрутства.

Переваги нового Закону, який є чинним і на сьогодні, були беззаперечними. банкрутство правовий кримінальний

По-перше, Закон встановлює умови та порядок не лише визнання боржника банкрутом, а й відновлення його платоспроможності та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів. У зв'язку з цим Закон має більшу кількість статей, які складають послідовну та логічну структуру порівняно з попереднім Законом.

По-друге, розширився глосарій, який висвітлено у статті 1 Закону. Зокрема, удосконалено з урахуванням набутого досвіду поняття "банкрутство", що вживається у значенні визнання господарським судом неспроможності боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

По-третє, на рівні закону закріплено існування державного органу з питань банкрутства та його повноваження.

Згідно частини першої статті 2 Закону державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності у випадках, передбачених цим Законом, здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на підставі положення, затвердженого у встановленому порядку.

Слід зауважити, що повноваження державного органу з питань банкрутства за десятирічний строк не переглядалися.

Указом Президента України від 23.10.2000 № 1159/2000 повноваження державного органу з питань банкрутства відповідно до Закону було покладено на Міністерство економіки України.

Згодом у складі Міністерства економіки України постановою Кабінету Міністрів України від 27.03.2006 № 370 було створено Державний департамент з питань банкрутства як урядовий орган державного управління.

Положення про Державний департамент з питань банкрутства було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.2006 № 533.

На сьогодні Указом Президента України від 06.04.2011 № 395/2011 повноваження державного органу з питань банкрутства покладено на Міністерство юстиції України.

По-четверте, законодавцем залучено до процедури банкрутства нового учасника - арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

Відповідно до абзацу сімнадцятого статті 1 Закону арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) - фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали арбітражного суду. Одна і та ж особа може виконувати функції арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство відповідно до вимог цього Закону. У разі коли арбітражному суду не запропоновано кандидатуру арбітражного керуючого у встановленому цим Законом порядку, арбітражний суд має право призначити арбітражним керуючим працівника державного органу з питань банкрутства за поданням останнього.

Правовий статус та оплата послуг арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) було визначено шляхом доповнення Закону статтею 3-1 згідно із Законом України від 07.03.2002 № 3088-III "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Крім того, зазначеним Законом виключено положення щодо призначення арбітражним керуючим працівника державного органу з питань банкрутства за поданням останнього.

Статтею 3-1 Закону визначено, якщо інше не передбачено цим Законом, арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) може бути призначено фізичну особу - суб'єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знаннями та не є зацікавленою особою щодо боржника і кредиторів.

Згідно з цим Законом одна і та ж особа може виконувати функції арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство відповідно до вимог цього Закону.

Якщо інше не передбачено цим Законом, арбітражні керуючі діють на підставі ліцензії арбітражного керуючого, виданої уповноваженим органом у порядку, встановленому законом.

Однак стрімкий розвиток суспільних відносин та ринкової економіки зобов'язує постійно переглядати нормативно-правове забезпечення державного регулювання процедур відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом, зокрема правовий статус державного органу з питань банкрутства та арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

У зв'язку з цим робочою групою, яку було утворено при Державному департаменті з питань банкрутства Міністерства економіки України, підготовлено відповідний законопроект.

22.12.2011 Верховна Рада України ухвалила Закон України № 4212-VI "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", яким викладено Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у новій редакції.

З пояснювальної записки до проекту зазначеного Закону вбачається, що до складу вищезгаданої робочої групи входили представники Секретаріату Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України, Фонду державного майна України, Світового банку, Міжнародної фінансової корпорації, Центру комерційного права, Фонду "Ефективне управління", Асоціації працівників України, Спілки кризис-менеджерів України, Федерації роботодавців та підприємців України, Національної професійної спілки арбітражних керуючих України.

Прийнятим Законом, що набрав чинності 19.01.2013, запроваджується чимало новел у нормативне регулювання сфери банкрутства.

Перш за все передбачається відміна ліцензування господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), натомість арбітражні керуючі стануть суб'єктами незалежної професійної діяльності.

Переглянуто повноваження державного органу з питань банкрутства та вилучено, зокрема, ті, що притаманні виключно суду та можуть сприйматися як втручання в здійснення правосуддя. Це стосується надання державним органом з питань банкрутства пропозицій господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство. Крім того, зазначена функція та ті, що стосуються лише державних підприємств або підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, не враховує конституційний принцип - принцип рівності форм власності.

Законодавець з метою уникнення корупційних ризиків та встановлення єдиного підходу щодо призначення арбітражного керуючого (розпорядника майна) у справах про банкрутство незалежно від форм власності боржників передбачив, що кандидатура для виконання повноважень розпорядника майна визначається судом самостійно із застосуванням автоматизованої системи з числа осіб, внесених до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України.

Ще однією новелою в сфері державного регулювання відносин банкрутства стала регламентація на законодавчому рівні статусу та повноважень саморегулівної організації арбітражних керуючих, яка визначається як всеукраїнська громадська організація, що об'єднує арбітражних керуючих, які отримали свій статус відповідно до вимог вже загаданого Закону, та здійснює повноваження з громадського регулювання діяльності арбітражних керуючих.

Покладення законодавцем на саморегулівну організацію арбітражних керуючих повноважень щодо громадського регулювання діяльності арбітражних керуючих, зокрема стосовно здійснення контролю за виконанням положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та інших нормативно-правових актів у діяльності арбітражних керуючих - її членів, а також участі в професійній підготовці арбітражних керуючих та підвищенні їх професійного рівня, спрямована на підвищення рівня професійної якості та позитивного авторитету діяльності арбітражних керуючих.

Також передбачено новий сучасний спосіб виявлення усіх кредиторів та осіб, які виявили бажання взяти участь у санації боржника, шляхом офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет, що дозволить проінформувати більш широке коло осіб, зменшить витрати на провадження справи про банкрутство та в певній мірі дозволить уникнути затягування такого провадження на відміну від розміщення такого оголошення в друкованих органах - газетах "Голос України" або "Урядовий кур'єр".

Крім зазначеного, законодавцем скорочено строки судових процедур, які застосовуються щодо боржника, регламентовано продаж майна в провадженні у справі про банкрутство та інші болючі питання, що на сьогодні свідчить про значні переваги прийнятого Закону.

2. Кримінально-правова характеристика складів злочинів у сфері банкрутства

2.1 Об'єкт і предмет злочинів у сфері банкрутства

Доведення до банкрутства (ст. 219 КК), тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення громадянином - засновником (учасником) або службовою особою суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору, - карається штрафом від двох тисяч до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Дії, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності - це умисні цілеспрямовані дії, які насправді погіршують фінансову спроможність суб'єкта господарської діяльності, вчинені громадянином - засновником (учасником) або службовою особою цього суб'єкта. Зокрема, укладення завідомо невигідних угод або завідомо нездійсненних угод із великими штрафними санкціями, взяття на себе чужих боргів; закупівля обладнання чи сировини за завищеними цінами; реалізація продукції підприємства за заниженими цінами; надання кредитів або майна в оренду особам, які завідомо не можуть їх повернути чи не збираються цього робити; отримання кредитів під високі відсотки; умисне порушення податкового чи іншого законодавства із метою застосування до підприємства фінансових санкцій тощо.

Такі дії можуть поєднуватися з бездіяльністю винної особи - невчиненням нею певних дій, які вона була зобов'язана і могла вчинити, - якщо така бездіяльність включається у цілеспрямовану активну поведінку особи як необхідна умова здійснення дій чи їх результативності. Наприклад, бездіяльність є умовою здійснення дій у випадку, коли службова особа суб'єкта господарської діяльності здійснює закупівлю певного обладнання чи сировини умисно за найбільш високими цінами, що поєднується із бездіяльністю такої особи щодо вчинення закупівлі обладнання чи сировини за більш низькими цінами в інших суб'єктів господарювання. Бездіяльність як умова результативності дій особи буде в тому разі, коли, наприклад, винна особа з метою погіршити фінансову спроможність суб'єкта господарської діяльності укладає угоду, невиконання якої загрожує цьому суб'єкту великими фінансовими санкціями, з наміром не виконувати цю угоду з метою настання цих наслідків, а потім фактично вчинює таку бездіяльність. Однак у випадках, коли зазначені у ст. 219 КК цілеспрямовані дії винної особи були відсутні і поведінка особи характеризувалась лише ознаками бездіяльності, ця стаття не застосовується, що не виключає можливості кваліфікації вчиненого за іншими статтями КК, зокрема, за статтями 364,364і або 367 КК.

Якщо способом доведення суб'єкта господарської діяльності до стійкої фінансової неспроможності є вчинення особою іншого злочину, то необхідна кваліфікація за сукупністю злочинів. Наприклад, привласнення чужого майна шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем потребує додаткової кваліфікації за ст. 191 КК.

При практичному встановленні доведення до банкрутства потрібно враховувати Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій із приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства, затверджені наказом Міністерства економіки України від 19 січня 2006 р. № 14 (у редакції наказу від 26 жовтня 2010 р. № 1361). Відповідно до цих Рекомендацій доведення до банкрутства може бути пов'язане із вчиненням зокрема таких дій:

1) підписання завідомо невигідних для підприємства (у тому числі фіктивних) договорів;

2) необгрунтованої виплати грошових коштів, необгрунтованої передачі третім особам майна;

3) прийняття нераціональних управлінських рішень, які негативно впливають на виробничу, торговельну, іншу статутну діяльність підприємства, що призводить до фінансових збитків та втрат;

4) заплутування звітності, знищення документів або інформації, унаслідок чого неможлива ефективна робота підприємства тощо;

5) штучне збільшення розміру заборгованості;

6) продаж задіяних у виробничо-господарській діяльності основних засобів;

7) продаж товарів (робіт, послуг), які виготовляє підприємство, за ціною, нижчою за собівартість, без належних економічних підстав;

8) у разі збиткової діяльності підприємства спрямування отримуваних грошей та інвестицій на закупівлю товарів, робіт, послуг, безпосередньо не задіяних у виробничо-господарській діяльності;

9) необґрунтоване зменшення або збільшення штату підприємства.

Стійка фінансова неспроможність суб'єкта господарської діяльності є першим наслідком у складі розглядуваного злочину й означає такий фінансовий стан суб'єкта господарської діяльності, який згідно із законодавством про банкрутство, визнається підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство. На відміну від фіктивного банкрутства (ст. 16617 КУпАП), яке характеризується фактичною здатністю боржника - суб'єкта господарської діяльності виконати свої зобов'язання перед кредиторами та бюджетом, при доведенні до банкрутства суб'єкт господарської діяльності, внаслідок вчинення винною особою цілеспрямованих дій, насправді не може виконати грошові зобов'язання в певному розмірі протягом визначеного законом періоду часу, що потребує застосування передбаченої законом процедури відновлення його платоспроможності.

Основні положення щодо такого фінансового стану містяться в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції від 30 червня 1999 р. (ВВРУ. - 1999. - № 42-43. - Ст. 378) та в новій редакції цього Закону, прийнятій Законом України від 22 грудня 2011 p. № 4212-VI (ОВУ. - 2012. -№ 5. - Ст. 164) (набирає чинності через рік з дня його опублікування), а особливості законодавства про визнання неплатоспроможними (банкрутами) банків та емітентів іпотечних облігацій передбачені законами України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. (ВВРУ. - 2001. -№ 5-6. - Ст. 30) та "Про іпотечні облігації" від 22 грудня 2005 р. (ОВУ. - 2006. -№ 3.- Ст. 81).

За загальним правилом, справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом (див. ч. З ст. 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції від 30 червня 1999 р. та ч. З ст. 10 цього Закону в редакції від 22 грудня 2011 p.). Тримісячний строк у цьому визначенні є ознакою стійкості фінансової неспроможності, яка підлягає обов'язковому врахуванню при кваліфікації розглядуваного злочину. Тобто в конкретному випадку необхідно встановити, що саме внаслідок цілеспрямованих дій винної особи боржник протягом трьох місяців не може виконати вимоги кредиторів. У протилежному випадку, наприклад, коли два місяці боржник не міг виконати свої зобов'язання з інших причин, а один місяць - внаслідок дій винної особи - склад цього злочину відсутній.

Інша підстава для порушення господарським судом справи про банкрутство передбачена щодо фермерського господарства - це його неспроможність задовольнити протягом шести місяців після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт вимоги кредиторів за грошовими зобов'язаннями та (або) зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування, повернення невикористаних коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (див. ч. 1 ст. 50 зазначеного Закону в редакції від 30 червня 1999 р. та ч. 1 ст. 93 цього Закону в редакції від 22 грудня 2011 p.). Відповідно в таких випадках, як ознака стійкості фінансової неспроможності, повинен розглядатися шестимісячний строк.

Велика матеріальна шкода державі чи кредитору - це п'ятсот чи більше н. м. д. г. (згідно з приміткою до ст. 219 КК). Про визначення одного н. м. д. г. див. п. 16 коментаря до ст. 199 КК. Матеріальна шкода за ст. 219 КК може виражатися у завданні збитків, під якими розуміються втрата або пошкодження майна, додаткові витрати (вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), не одержані доходи, які були б одержані у разі належного виконання зобов'язання.

2.2 Суб'єкт злочинів у сфері банкрутства