Політична система Іспанії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іспанія, площа якої становить 504,8 тис. км2, а населення -- 40,5 млн осіб, належить до країн, що в кінці XX ст. успішно здійснювали модернізацію всіх соціальних систем. Феномен Іспанії полягає в тому, що, будучи економічно відсталою країною, з сильними авторитарними політичними традиціями, вона завдяки членству в ЕС успішно здійснює реформи і швидко наздоганяє передові країни Європи (загальний обсяг ВВП у 2000 р. складав 720,8 млрд дол. США, а на душу населення -- 18 тис. дол. США).

Іспанська держава сформувалася в процесі Реконкісти за повернення території, завойованої арабами (маврами) в першій половині VIII ст., які на Піренейському півострові утворили державу Кордовський емірат, а з X ст. -- Кордовський халіфат. До арабського завоювання Піренейський півострів знаходився під владою вестготського королівства, на території якого в кінці VI ст. панівною релігією став католицизм. У процесі Реконкісти виникають такі незалежні королівства, як Астурія (Леон), Кастилія, Арагон, Наварра, які пізніше обґєднаються в єдину іспанську державу. Реконкіста не тільки сприяла утворенню єдиної іспанської держави, але і знищенню феодальних відносин, виникненню вільних міст, якими управляли станово-представницькі органи -- Кортеси. Початок обґєднання Іспанії поклала унія Кастилії й Арагона, яка була скріплена шлюбом у 1479 р. між Фердінандом Арагонським і Ізабеллою Кастильською.

Після завершення Реконкісти могутня іспанська держава в кінці XV -- на початку XVI ст. підкорила величезні території: Південну Америку (за винятком Бразилії), Неаполітанське королівство і Північну Італію, Нідерланди. Найбільшої могутності іспанський абсолютизм досяг за Короля Карла І Габсбурга, який у 1519 р. став Імператором Священної Римської імперії. Іспанський абсолютизм, на відміну від абсолютизму інших країн, не опирався на вільні міста і не заохочував розвиток торгівлі і ремесла, а ґрунтувався на завоюванні нових колоній, нещадному грабунку їх природних ресурсів та обґєктів культури. Він був одним із найбільш реакційних режимів тогочасної Європи, який в кінцевому результаті призвів до послаблення економічної і військової могутності Іспанії. Іспанія почала швидко втрачати свої гегемоністські позиції після поразки Непереможної армади в 1589 р. у війні з Англією і перемоги революції у Нідерландах, в результаті якої колишня іспанська колонія стала незалежною державою (незалежність була визнана на міжнародному рівні згідно з пунктами Вестфальського миру).

У XVIII ст. за іспанські колонії вели боротьбу Франція, Великобританія, Австрія. У цей час Філіп V, онук Людовіка XIV, заснував у Іспанії династію Бурбонів. З 1795 р. Іспанія згідно з Базельким миром вимушена була воювати на боці революційної Франції, а 1807 р. вона була підкорена військами Наполеона Бонапарта.

Протягом XIX ст. в Іспанії відбулося пґять революцій, які були спрямовані на ліквідацію політичних і економічних інститутів військово-феодального абсолютизму і проведення буржуазних реформ. Перша революція 1809--1814 рр., яка була спрямована проти французького завоювання, призвела до скасування сеньйоріальних прав дворян і інквізиції, прийняття Кадіської Конституції 1812 р. Кадіська Конституція проголосила національний суверенітет і утвердила конституційну монархію з двопалатним парламентом. У ході другої революції 1820--1923 рр. було відновлено Кадіську Конституцію, ліквідовано майорат і орден єзуїтів, націоналізовано церковні та монастирські землі, введено єдиний земельний податок і єдині для всієї країни митні правила.

Логіка цих революцій полягала в тому, що кожна наступна революція не тільки відновляла попередні демократичні досягнення, ліквідовані контрреволюційним режимом, але й значно їх розширювала. Так, у процесі першої революції 1809-- 1814 рр. була прийнята Кадіська Конституція у 1812 р., яка проголосила національний суверенітет і закріпила конституційну монархію з двопалатним парламентом та муніципальну систему з управління, а у процесі пґятої революції 1868-- 1874 рр. були конституційно закріплені політичні і громадянські права та свободи. Правові акти (конституції, закони, декрети), які приймались у процесі цих революцій, були спрямовані на вирішення таких завдань:

-- утвердження конституційної монархії або республіки;

-- відродження муніципальної системи управління;

-- звільнення селян від сеньйоральної юрисдикції;

-- заборону таких інститутів, як ордену єзуїтів та інквізиції;

-- обмеження церковного та монастирського землеволодіння, встановлення єдиних для всієї країни податкових і митних правил, встановлення права приватної власності на землю;

-- надання статусу автономії окремим адміністративно-територіальним одиницям. реконкіста революція іспанія конституція

Хоч революціям не вдалося розвґязати всі названі завдання, однак вони підірвали основи абсолютизму і феодальних відносин та прискорили процес формування політичних та економічних інститутів капіталізму.

Диктатура Прімо де Рівери (1923--1930 рр.) обмежила демократичні завоювання попередніх революцій і посилила централізацію та бюрократизацію державної влади. Конституція II Республіки 1931 р. закріпила демократичні засади державного і суспільного ладу, зокрема вона передбачила надання статусу автономії областям (такий статус отримала Каталонія у 1932 р., а Галісія -- у 1936 р.).

У 1939 р., після придушення республіканського руху військовими, в країні утвердилася однопартійна диктатура генералісимуса Ф. Франко, яка опиралася на "основні закони", видані самим диктатором. Як главі держави і вождю нації (кау-дильйо) Ф. Франко належала вся повнота законодавчої і виконавчої влади. Диктатура здійснювала контроль над особою і суспільством через "органічні одиниці": сімґю, муніципалітети, одержавлені профспілки на чолі з представниками партії фалангістів. У 1947 р. згідно з законом про спадкоємність поста глави держави Іспанія проголошувалась королівством, а кау-дильйо отримував право пропонувати Кортесам кандидатуру короля чи регента. Перший період правління Франко (1939-- 1959 рр.) характеризувався як період посилення авторитаризму, автаркії та економічного націоналізму, що призвело до занепаду економіки й активізації опозиційних рухів. Другий період правління Франко (1960--1975 рр.) ознаменувався радикальною зміною курсу -- орієнтацією на демократизацію політичних інститутів і лібералізацію економіки. Демократизація політичних інститутів полягала у скасуванні військових судів, амністії частини політвґязнів, визнання права профспілок на збори і страйки, послабленні контролю над пресою, прийнятті в 1966 р. органічного закону держави, згідно з яким Іспанія після смерті Франко мала стати конституційною монархією. Глибока економічна криза, тиск міжнародних організацій та опозиції спонукали Франко відмовитися від політики автаркії і перейти на шлях здійснення неоліберальних реформ, тісної співпраці із МВФ і Світовим банком. Відкритість економіки стимулювала величезний розмах еміграції іспанців У Західну Європу і приплив капіталу та туристів в Іспанію. За висловом багатьох іспанських політологів, саме трудова еміграція і туризм радикально змінили ментальність іспанців, сформували в них прозахідні цінності.

Після смерті Ф. Франко 1975 р. в Іспанії виникли сприятливі передумови для здійснення глибокої демократичної політичної реформи. У 1976 р. на референдумі був ухвалений закон "Про політичну реформу", який передбачав проголошення суверенітету народу, загального виборчого права, ліквідацію корпоративних кортесів, трибуналів громадського порядку та державних профспілок, інституту прокураторів (посередників між органами каудильо і структурами органічної демократії), скорочення армії та заборону військовим брати участь у політичному житті. Велика заслуга у здійсненні політичних реформ належали Королю Хуану Карлосу і Премґєр-міністру А. Суаресу, яким у 1976--1977 рр. вдалося забезпечити легітимність нової влади шляхом проведення вільних демократичних виборів, повну нейтралізацію армії, легалізацію і залучення до активного політичного життя усіх політичних сил, ліквідацію трибуналів громадського порядку і франкістських рухів. На базі політичного консенсусу була створена конституційна комісія, до складу якої увійшли представники таких впливових партій, як Союзу демократичного центру, Іспанської соціалістичної робітничої партії, Комуністичної партії, Національного альянсу, Каталонських націоналістів.

Сучасна іспанська Конституція, яка є десятою конституцією країни, була схвалена на референдумі в грудні 1978 р. За Конституцією, Іспанія проголошена правовою, соціальною і демократичною державою, в якій найвищими цінностями є свобода, справедливість і рівність. Національний суверенітет належить іспанському народові, який формує всі владні структури держави.

Конституція Іспанії "жорстка" і передбачає такі процедури перегляду:

1) повну, яка стосується змін і доповнень до розділів про загальні засади, права людини та Корону, і передбачає ухвалення законопроекту про конституційні зміни 2/3 голосів депутатів обох палат як попереднього скликання, так і новообраного складу, а після цього -- проведення референдуму для ратифікації ухваленого законопроекту;

2) часткову, яка передбачає перегляд усіх інших розділів, та ухвалення законопроекту трьома пґятими голосів депутатів обох палат, а у випадку невдалої спроби досягти компромісу між палатами -- абсолютною більшістю голосів сенаторів і кваліфікованою більшістю голосів депутатів нижньої палати (такий проект також може бути відправлений на референдум на вимогу десятої частини депутатів або сенаторів).

Після прийняття нової Конституції протягом 1982--1996 рр. урядову політику здійснювала Іспанська соціалістична робітнича партія на чолі з Премґєр-міністром Ф. Гонсалесом. Протягом цього періоду Іспанія здійснила успішні кроки на шляху становлення демократичної політичної системи і вільного ринку, з 1986 р. стала членом ЄЕС (Європейське Економічне Співтовариство). Вступ в ЄЕС, який був підтриманий всіма основними партіями Іспанії, був вирішальним фактором успішної модернізації Іспанії. В іспанську економіку посилився приплив іноземного капіталу (у транснаціональних корпораціях випускалося майже 100 % виробів машинобудування та оргтехніки; 70 % -- хімічних виробів, 43 % -- електротехнічного й енергетичного обладнання, 18 % -- харчових продуктів). Однак, в Іспанії ще довго зберігалися авторитарні традиції в державному управлінні, обумовлені як монополізмом однієї партії, відсутністю розвинутої політичної конкуренції, так і відчуженістю мас від політики. Лише 3 % населення прийняли участь у партійній і 10 % -- у профспілковій діяльності. Процес значного прискорення економічних реформ відбувся в період правління Народної партії на чолі з X. Азнаром, яка перемогла на виборах у 1996 і 2000 рр.

У системі органів державної влади іспанська Конституція відводить провідне місце Королю. Монархічна форма правління в сучасній Іспанії формально існує з 1947 р. Престолона-слідування в Іспанії відбувається за кастильською системою: трон успадковується по жіночій лінії в порядку родинної першості. Перевага надається попередній родинній лінії перед наступною, у тій же лінії -- чоловікові перед жінкою, старшому за віком перед молодшим. У випадку припинення всіх ліній династії, що мають право на успадкування корони, Генеральні Кортеси узаконюють нову форму престолоуспадкування. Якщо Король неповнолітній, то батько чи мати, а за їх відсутністю старший за віком чи найближчий зі спадкоємців Корони родич, за Конституцією, стає регентом і є таким до настання повноліття Короля. Якщо немає нікого, хто міг би стати регентом, то Генеральні кортеси призначають регентство у складі двох-трьох чи пґяти осіб.

За Конституцією, Король є главою держави, арбітром у діяльності державних установ, найвищим представником країни в міжнародних відносинах. Особа Короля є недоторканою. Його акти контрасигнуються міністрами, за винятком права призначати чи звільняти з посади військових і цивільних службовців королівського двору.

Повноваження Короля охоплюють конкретні сфери діяльності:

-- промульгування законів, схвалених Генеральними кортесами;

-- призначення виборів у Генеральні кортеси, скликання їх на сесії, а також достроковий їх розпуск за пропозицію уряду;

-- у випадках, передбачених Конституцією, призначення референдуму у країні;

-- здійснення верховного командування збройними силами країни;

-- призначення на цивільні та військові посади;

-- присвоєння почесних звань, нагородження орденами;

-- право на помилування;

-- надання найвищого заступництва королівським академіям;

-- право на участь у засіданнях уряду;

-- право пропонування Конгресові депутатів кандидатури голови уряду, призначення чи звільнення його з посади відповідно до конституційних положень;

-- призначення чи звільнення членів уряду на пропозицію його голови;

-- призначення 12 членів Конституційного суду на девґять років;

-- призначення голови Верховного суду;

-- призначення членів Генеральної ради судової влади на пґять років і Генерального прокурора на пропозицію уряду та за консультаціями Генеральної ради судової влади;

-- призначення послів й інших дипломатичних представників Іспанії;

-- оголошення війни і миру, укладення та ратифікація за згодою парламенту деяких міжнародних договорів;

-- розпуск Генеральних кортесів за пропозицією голови уряду або якщо вони не отримали від Конгресу інвеститури.

Парламент Іспанії -- Генеральні кортеси -- мають дві палати. Нижня палата -- Конгрес депутатів у складі 350 осіб, формується на основі загальних виборів. Сенат як орган територіального представництва формується як прямими виборами, так і шляхом призначення у складі 257 депутатів терміном на чотири роки. Кожна палата на термін своїх повноважень вибирає голову, чотирьох віце-голів та чотирьох секретарів. Палати утворюють постійні і спеціальні комісії.

Обидві палати Генеральних кортесів можуть збиратися на спільні засідання. Їх проводить голова Конгресу депутатів. На засіданнях розглядаються питання:

-- успадкування трону;

-- позбавлення права на успадкування особи, яка вступила в шлюб, незважаючи на заборону Короля чи Генеральних кортесів;

-- призначення регента;

-- призначення опікуна неповнолітнього короля, якщо його не призначив покійний Король, або якщо відсутній опікун за законом;

-- прийняття присяги Короля;

-- прийняття присяги спадкового принца і регента;

-- надання повноважень Королю оголошувати війну та укладати мир;

-- надання згоди Королю ратифікувати договори, які стосуються територіальної цілісності держави, основних прав і свобод громадян, фінансових зобовґязань держави, а також передбачають зміну або скасування національного закону.

В Іспанії функціонує такий унікальний інститут парламентаризму, як постійна депутація -- орган, створений на основі пропорційного представництва від фракцій у складі 21 особи.

Такі депутації виконують функції палат у міжсесійний період, коли палати розпущені або коли термін їхніх повноважень закінчився.

Право законодавчої ініціативи належить урядові, 25 членам Сенату або Конгресу депутатів, асамблеї автономних спільнот, які 2/3 голосів можуть вимагати від уряду внесення проектів законів у бюро Конгресу депутатів, та 500 тис. виборців (крім тих, що стосуються органічних законів, законів про оподаткування, міжнародні відносини, помилування).

Законопроект, схвалений у Конгресі депутатів, передається на схвалення Сенату, який у двомісячний строк від дня одержання тексту може накласти вето чи внести свої поправки. Якщо Сенат не накладе вето на законопроект, то Конгрес депутатів приймає або відхиляє поправки верхньої палати відносною більшістю голосів. Щоб подолати вето, необхідно набрати в Конгресі абсолютну більшість голосів, а після двомісячного терміну достатньо відносної більшості. У випадку оголошення прийняття закону як невідкладного, двомісячний термін можуть скоротити до 20 днів.

Генеральні кортеси приймають декілька категорій законів: конституційні, органічні і звичайні. Органічні закони, на відміну від звичайних, приймаються абсолютною більшістю голосів депутатів Конгресу і регулюють статус органів державної влади, а також відносини, повґязані з механізмами реалізації прав і свобод громадян.

В Іспанії, як і в Італії, закони можуть приймати парламентські комісії, якщо палати делегують їм свої повноваження.

При прийнятті бюджету депутатам забороняється вносити поправки, які зменшують державні доходи, і збільшують видатки.

Парламент делегує урядові законодавчі повноваження у двох формах: прийняття закону і прийняття декрету-закону, якщо це потрібно. У першому випадку уряд видає декрети, які мають силу закону протягом терміну делегованих повноважень, а в другому -- урядові декрети-закони мають бути схвалені Конгресом протягом 30 днів з моменту їх промульгації.

Найважливіші принципи взаємин іспанського уряду і парламенту стосуються питання вотуму довіри. Питання про довіру уряду спочатку обговорюється на засіданні Ради міністрів і після його затвердження ставиться перед Конгресом депутатів. Останній може порушити питання про політичну відповідальність уряду, прийнявши абсолютною більшістю голосів свого складу резолюцію осуду. Конгрес депутатів також може оголосити урядові так званий конструктивний вотум недовіри, що передбачає одночасно із внесенням резолюції осуду пропозицію про нову кандидатуру голови уряду.

Генеральні кортеси розглядають і затверджують розроблений урядом проект бюджету, беруть участь у формуванні уряду, Конституційного суду, Генеральної ради судової влади, обирають на пґять років Народного захисника, який захищає особисті права і свободи громадян шляхом опротестування рішень адміністративних органів, вимагаючи від них зміни способу застосування акту, зміни норми, або звертаються до Конституційного суду з приводу невідповідності акту нормам Конституції.

У системі державних органів Іспанії уряд -- Рада міністрів -- є вищим органом виконавчої влади. Особливість правового становища уряду визначається спеціальним розділом Конституції та законом 1983 р. "Про організацію центральної адміністрації держави".

Уряд Іспанії формується на парламентській основі. Після кожних виборів Конгресу депутатів, Король пропонує кандидата на посаду голови уряду. Запропонований кандидат вносить на обговорення Конгресу депутатів свою політичну програму і ставить перед палатою питання про довіру, яке має бути підтримане абсолютною більшістю голосів депутатів нижньої палати. Якщо така більшість відсутня, то призначається нове голосування через 48 годин після першого. Для успішного його завершення достатньо набрати відносну більшість голосів. Якщо повторне голосування не набере потрібної кількості голосів, то пропонуються нові кандидатури відповідно до встановленої Конституцією процедури. Однак, якщо після закінчення двомісячного терміну з часу цієї процедури жоден з кандидатів не одержить вотуму довіри, то Король розпускає обидві палати і призначає за згодою голови нижньої палати нові вибори до Генеральних кортесів. Голова уряду подає Королю для призначення кандидатури інших членів Ради міністрів. Уряд йде у відставку у випадку відмови йому в довірі парламентом, а також у випадку відставки чи смерті голови уряду. З ініціативи четвертої частини депутатів нижньої палати і за схваленням абсолютною більшістю голосів її складу членам уряду може бути висунене обвинувачення в зраді чи іншому злочині. До членів уряду, які засуджені за такими обвинуваченнями, право на помилування не застосовується.

Уряд здійснює керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, обороною, виконує закони, видає з цією метою адміністративні акти, призначає чиновників держапарату. Урядові належить законодавча ініціатива, а також ініціатива представлення бюджету, проект якого вноситься в Конгрес депутатів не менш ніж за 3 місяці до закінчення терміну дії бюджету попереднього року.

Уряд складається з Премґєр-міністра, його заступників, а також міністрів та інших членів, визначених законом. Голова уряду здійснює офіційне представництво цього державного органу, керує діяльністю всіх його членів, скликає і головує на засіданнях уряду за винятком випадків, коли на цих засіданнях головує сам Король.

Конституція забороняє членам уряду поєднувати свої функції з іншими державними функціями. Члени уряду не можуть також займатися комерційною чи будь-якою іншою професійною діяльністю.

Найважливішим урядовим органом, який здійснює консультативні функції, є Державна рада, порядок формування і компетенція якої встановлюється Органічним законом від 22 квітня 1980 р.

Судова система складається з конституційного, загального і спеціального судочинства. 1 липня 1985 р. був прийнятий органічний закон про судову владу, який визначив судові округи, компетенцію відповідних судових органів і прокуратури, статус суддів і адвокатів.

Конституційний суд, який включає 12 членів, призначається Королем на девґять років. Третина складу Конституційного суду пропонується Конгресом депутатів, третина -- Сенатом, шоста частина -- урядом і ще шоста -- Генеральною радою судової влади. Кожні три роки склад суду оновлюється на третину. Конституційний суд працює в режимі пленарного засідання або засідання кожної палати зокрема, яких у суді дві (по 6 суддів у кожній).

Конституційний суд розглядає міжнародно-правові договори, які підлягають включенню до системи національного права, конституційність законів після набуття ними чинності, спори, повґязані з розподілом компетенції між державними органами, державними органами й автономіями, а також автономіями. Свої повноваження Конституційний суд поширю»: на всю територію, і його рішення мають обовґязкову дію для органів державної влади.

Субґєктами конституційного подання є голова уряду, Народний захисник, 50 депутатів і 50 сенаторів, голови виконавчих органів автономій або, якщо потрібно, голови їхніх представницьких органів. Конституційний суд також розглядає скарги громадян за певною процедурою -- ампаро, згідно з якою Народний захисник звертається до Конституційного суду, якщо опротестовані ним адміністративні рішення з приводу порушення прав і свобод громадян не були скасовані або змінені відповідними адміністративними органами.

На вершині піраміди загального судочинства знаходиться Верховний суд, що володіє всією повнотою влади, за винятком тієї, яка належить до компетенції Конституційного суду. Він складається із шести палат, що розглядають відповідно цивільні, кримінальні, адміністративні, соціальні і трудові справи, а також справи щодо військових злочинів. Палати включають від 7 до 12 суддів. Верховний суд є касаційною та апеляційною інстанцією щодо рішень вищих судів автономій. Він розглядає як перша інстанція також справи, які стосуються скарг громадян на дії вищих посадових осіб (голову Уряду і його членів, голів палат парламенту, сенаторів і депутатів, голів і магістратів Конституційного та Верховного судів, голову Національного суду, Генерального прокурора, голову та радників Державної ради, Народного захисника, голову та радників автономії).

Національний суд як перша інстанція розглядає окрему категорію справ національного значення. Він не наділений касаційною й апеляційною компетенцією щодо рішень інших судів (за винятком апеляційної компетенції щодо рішень, ухвалених своїми структурними підрозділами).

Вищі суди автономій, які складаються з палат цивільного, кримінального, адміністративного і соціального судочинства, здійснюють касаційну й апеляційну компетенцію щодо рішень провінційних судів. Вони як перша інстанція також розглядають справи, повґязані з оскарженням рішень органів влади та дій посадових осіб автономії, ухвалюють рішення стосовно розмежування компетенції між судами на території автономії.

Провінційні суди здебільшого розглядають справи галузевого спрямування як перша інстанція і виконують компетенцію апеляційної інстанції щодо рішень мирових судів. Провінційні суди поділяються на суди дізнання, які проводять слідство і готують матеріали для слухання справи в кримінальному суді провінції, здійснюють контроль за дотриманням законності під час проведення затримання й арешту; кримінальні провінційні суди -- розглядають кримінальні справи, а також скарги на рішення мирових судів, судів дізнання і виправних судів; суди у справах неповнолітніх -- розглядають всі види злочинів (за винятком тих, що віднесені до компетенції мирових судів), скоєних неповнолітніми; виправні суди -- розглядають справи, повґязані із виконанням судових вироків, а також з дотриманням прав людини у пенітенціарних закладах; цивільні суди -- розглядають як перша інстанція певну категорію цивільних справ (як, наприклад, укладання заповітів, шлюбних відносин, погашення заборгованості домовласників своїм сусідам) і здійснюють апеляцію на рішення мирових судів; соціальні суди -- розглядають справи в рамках трудового та соціального законодавства; адміністративні суди -- як перша інстанція розглядають справи, повґязані з оскарженням громадянами рішень органів державної влади та місцевого самоврядування.

Мирові суди є в усіх невеликих населених пунктах, а також муніципалітетах, де немає судів першої інстанції. Мирові судді та їх заступники, які обираються муніципальними радами, призначаються колегіями правління вищих судів терміном на чотири роки. Вони розглядають цивільні і кримінальні справи, віднесені законом до їх компетенції. Такі справи розглядаються одним суддею, який може не мати юридичного фаху.

Прокуратура функціонує як орган обвинувачення при Верховному суді, Конституційному суді, Державному трибуналі, вищих судах автономії та провінційних судах. Очолює прокуратуру Генеральний прокурор, який призначається Королем на пропозицію уряду і за консультацією Генеральної ради судової влади.

До основних функцій прокуратури належить:

-- забезпечення законності дій сторони обвинувачення;

-- гарантування та захист основних прав і громад;

-- підтримка обвинувачення в кримінальних і цивільних справах;

-- втручання у судовий процес при розгляді кримінальної справи шляхом звернення до судового органу з метою застосування запобіжних заходів щодо обвинуваченого, передання справи до судової поліції;

-- забезпечення діяльності судів у рамках їх відповідності до нормативно-правових актів і порушення справи проти тих, хто порушує таку вимогу: передання в Конституційний суд розпорядження про доставляння затриманої особи до суду з метою зґясування законності утримання її під вартою.

Управління судовою системою здійснює Генеральна рада судової влади (ГРСВ), до складу якої належать голова Верховного суду та 20 суддів. Судді призначаються Королем на пґять років за поданням Конгресу депутатів і Сенату, які пропонують відповідно по 10 членів кожний.

До повноваження ГРСВ належать:

подання кандидатур для призначення на посади голів Верховного суду та ГРСВ і двох судів Конституційного суду;

надання консультацій при призначенні Генерального прокурора;

- призначення, переміщення на посадах суддів та суддів-магістратів, застосування дисциплінарних санкцій щодо них; перевірка діяльності судів і трибуналів;

-- професійна підготовка, підвищення кваліфікації та працевлаштування суддів та магістратів;

-- розробка та затвердження бюджету ГРСВ;

-- надання консультацій при розробці законів, що стосуються визначення меж судових повноважень, а також кількості суддів, і чиновників у сфері здійснення правосуддя.

В Іспанії до регіональних структур влади належать 17 автономних областей, які, на відміну від інших територіальних громад, мають законодавчі повноваження, і 50 провінцій.

Державна та автономна компетенції в Іспанії взаємно переплетені, за винятком сфери оборони, міжнародних відносин, кредитно-грошової системи, які належать до національної.

Обласні автономії мають такі повноваження:

-- обирають 46 сенаторів;

-- є субґєктами законодавчої ініціативи;

-- приймають закони або нормативні акти у межах своєї компетенції;

-- є субґєктами конституційного звернення з приводу оскарження неконституційності національних законів;

-- визначають власну організаційну структуру, юридичний статус органів місцевого самоврядування, а також їх територіальні зміни;

-- здійснюють управління в сфері благоустрою територій, землекористування, охорони навколишнього середовища, охорони здоровґя і санітарії, культури і соціального забезпечення;

-- приймають власний бюджет, встановлюють обласні податки та збори.

В Іспанії є дві категорії автономних областей: області з високим рівнем компетенції (Каталонія, Країна Басків, Галісія, Валенсія) та області з низьким рівнем компетенції. Області з високим рівнем компетенції мають перевагу в обсязі та самостійності повноважень, здійснюють законодавчі функції. Вони утворюються за складною процедурою, яка полягає в тому, що ініціативу ради провінції і три четвертих муніципальних рад повинна підтримати на референдумі більшість населення провінції; установча асамблея, утворена з депутатів і сенаторів Генеральних Кортесів, обраних від даних провінцій, розробляє і схвалює статут автономії; проект статуту автономії виноситься на загальний референдум жителів території майбутньої автономії; статут набуває чинності після схвалення його Генеральними кортесами.

Для здійснення своїх повноважень автономії утворюють представницькі й виконавчі органи. Представницькі органи -- законодавчі збори, які обираються терміном на чотири роки і мають право приймати нормативні акти, ухвалювати свій бюджет і контролювати його виконання, обирати голову урядової ради та сенаторів. До виконавчих органів відноситься урядова рада, яка складається із радників та голови. Голова урядової ради призначає і звільняє радників, здійснює від імені урядової ради законодавчу ініціативу, оприлюднює протягом двох тижнів прийняті законодавчими зборами обласні закони і може бути позбавлений достроково повноважень шляхом процедури вотуму недовіри, яку висловлюють законодавчі збори.

Представником держави на регіональному рівні є губернатор, який призначається і звільняється урядом, здійснює управління державними та адміністративними службами і координацію органами регіонального та місцевого самоврядування.

На рівні провінцій функціонують представницькі збори -- провінційні ради у складі 25--31 осіб. Провінційна рада обирає голову, який призначає третину членів виконавчого органу» -- бюро або ради.

На муніципальному рівні функціонує рада і мер (алькальд). Рада обирається на чотири роки, а мер на той самий термін -- радою або прямими виборами. Мер є головою ради і головою муніципальної адміністрації.

Нині на політичній арені Іспанії існує велика кількість партій (понад 200), з яких основними є:

-- комуністичні (Комуністична партія Іспанії, Комуністична партія народів Іспанії, Партія трудівників Іспанії);

-- соціал-демократичні (Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП), Іспанська соціалістична партія молоді, Партія соціалістичної дії);

-- ліберально-консервативні (Народна партія Іспанії, Партія згоди та єдності, Партія незалежності);

-- право-радикальні (Націоналістична партія басків, Націоналістична партія Валенсії, Націоналістична партія Галісії).

У післяфранкський період лише три політичні партії здійснювали урядову владу: Союз демократичного центру, який як коаліція дрібних правих партій був створений у 1977 р. і знаходився при владі з моменту створення до 1982 р., а з 1983 р. -- саморозпустився; ІСРП, яка була створена в 1879 р. і знаходилася при владі у 1982--1996 рр.; Народна партія, яка була створена у 1976 р. під назвою "Народний альянс" і знаходиться при владі з 1996 р. понині.

Виборче право в Іспанії ґрунтується на Органічному законі, декреті-законі та законі про місцеві вибори. Активне виборче право належить громадянам з 18 років. Пасивне виборче право не передбачає цензу осілості для депутатів усіх рівнів.

Вибори до Конгресу депутатів проходять за пропорційно системою за багатомандатними округами, де кожна провінці є округом (6--7 депутатів від округу). Сенат також обираєтьс за тією ж системою, але має менше, ніж нижня палата, пред ставництво -- чотири депутати від округу. Непрямі вибори д Сенату здійснюються законодавчими асамблеями, які обира ють 46 депутатів, що пізніше призначаються Королем.

Вибори до законодавчих асамблей, а також місцевого само врядування здійснюються за пропорційною системою. Вибор провінційних рад є непрямими, тут депутатів обирають муні ципальні ради.

Висновки

Іспанія, площа якої становить 504,8 тис. км2, а населення -- 40,5 млн осіб, належить до тих країн, які, не зважаючи на сильні авторитарні політичні традиції, завдяки членству в ЄС здійснюють успішну модернізацію суспільства.

Іспанська держава виникла внаслідок Реконкісти -- боротьби іспанців за відвоювання своєї території від арабів. Унія Кастилії й Арагона, скріплена шлюбом у 1479 р. між Фердінандом Арагонським та Ізабеллою Кастильською поклали початок обґєднанню Іспанії. Іспанський абсолютизм у XVI ст. був найбільш реакційним режимом в Європі, оскільки ґрунтувався виключно на військовій і релігійній експансії інших народів. Внаслідок поразки у війні з Англією у 1589 р. і перемоги революції у Нідерландах, колишня могутня імперія почала втрачати свої гегемоністські позиції. Протягом XIX ст. в Іспанії відбулося пґять революцій, які ставили за мету ліквідацію політичних і економічних інститутів військово-феодального абсолютизму та проведення буржуазних реформ. У 1939 р. у Іспанії після повалення комуністичної республіки утвердилася диктатура Ф. Франко, який до 1959 р. проводив політику автаркії й економічного націоналізму, а згодом змінив курс на здійснення часткової демократизації політичних інститутів і лібералізацію економіки. Після смерті Франко у 1975 р. Іспанія почала радикально проводити політичну реформу: в 1976 р. на референдумі був ухвалений закон "Про політичну реформу", який передбачав проголошення суверенітету народу і ліквідацію політичних інститутів франківського режиму; в грудні 1978 р. була ухвалена чинна Конституція Іспанії (десята протягом історії). Конституція Іспанії жорстка і передбачає такі процедури перегляду: повну, яка стосується змін і доповнень до розділів про загальні засади, права людини, Корону, для здійснення якої необхідне ухвалення конституційного проекту спочатку 2/3 голосів депутатів обох палат Конгресу як попереднього скликання, так і новообраного, а потім на референдумі; часткову, як стосується всіх інших розділів, для її здійснення необхідне ухвалення 3/5 голосів депутатів обох палат, а у випадку невдалої спроби досягти компромісу між Палатами -- абсолютною більшістю голосів сенаторів та 2/3 голосів депутатів нижньої палати (проект може бути також ухвалений на референдумі на вимогу 1/10 частини депутатів або сенаторів).

Іспанія є конституційною монархією, в якій престолонаслідування здійснюється за кастильською системою. Король як голова держави здійснює такі повноваження: промульгує закони; призначає вибори до Генеральних кортесів, скликає їх на сесії, має право розпустити водночас дві палати за пропозицією уряду; призначає у випадках, передбачених Конституцією, референдум; оголошує війну та укладає мир; укладає та ратифікує за згодою Парламенту деякі міжнародні договори; призначає обраного парламентом голову уряду, а за його поданням -- міністрів, 12 членів Конституційного суду, 20 членів Генеральної ради судової влади, Генерального прокурора та голову урядової ради автономії.

Парламент Іспанії -- Генеральні кортеси -- мають дві палати: нижню -- Конгрес депутатів, яка у складі 350 осіб формується прямими виборами терміном на чотири роки; верхню -- Сенат, який у складі 257 осіб формується як прямими виборами, так і шляхом призначення. Обидві палати Генеральних кортесів збираються на спільні засідання при розвґязанні таких питань: успадкування трону; позбавлення права на успадкування; призначення регента та опікуна неповнолітнього Короля, якщо його не призначив покійний Король; прийняття присяги Короля, спадкового принца і регента; надання повноважень Королю оголошувати війну та укладати мир, ратифікувати договори, що стосуються територіальної цілісності держави, основних прав і свобод громадян та фінансових зобовґязань держави. Субґєктами законодавчої ініціативи є: уряд, 25 депутатів або сенаторів законодавчої асамблеї автономії; 500 тис. виборців. У Законодавчому процесі пріоритет належить нижній палаті, оскільки вето Сенату вона може подолати абсолютною більшістю голосів депутатів або відносною після двомісячного терміну. Парламент приймає декілька категорій законів: конституційні, органічні та звичайні. Законодавчі вноваження мають також постійні комітети, коли їм делегують ці повноваження палати. Крім законодавчих функцій, Генеральні кортеси здійснюють такі повноваження: обирають 2/3 членів Конституційного суду (кожна палата -- третину), 20 членів Генеральної ради судової влади (кожна палата по 10 осіб) для призначення Королем; обирають голову уряду і висловлюють йому довіру (ця процедура здійснюється нижньою палатою).

Вищим органом виконавчої влади є уряд -- Рада міністрів, яка формується Королем і Конгресом депутатів. Головою уряду Король призначає запропоновану ним після узгодження з партійними фракціями кандидатуру, яка отримала абсолютну більшість голосів нижньої палати. Якщо запропонована кандидатура не отримала абсолютної більшості голосів, проводиться повторне голосування, для успішного завершення якого потрібна відносна більшість голосів, а в разі провалу другої процедури весь процес починається спочатку. Однак, якщо після закінчення двомісячного терміну жоден із кандидатів не набрав необхідної кількості голосів, Король має право розпустити Генеральні кортеси. Обраний голова уряду подає для призначення Королем членів Ради міністрів. Уряд має такі повноваження: є субґєктом законодавчої ініціативи; вносить проект бюджету у парламент і відповідає за його виконання; виконує закони та приймає декрети, які мають силу закону в рамках делегованих повноважень та декрети-закони для вирішення невідкладних завдань; призначає та звільняє губернатора, подає для призначення Королю 2 члени Конституційного Суду, та кандидатуру Генерального прокурора; здійснює державне управління країною.

Судова система складається із судів конституційної і загальної юрисдикції. Конституційний суд у складі 12 суддів, призначених Королем (8 -- за поданням Генеральних кортесів, 2 уряду, 2 -- Генеральної ради судової влади) розглядає: конституційність законів після набуття ними чинності та міжнародних договорів; спори про розподіл компетенції між державними органами, державою й автономіями; скарги громадян за процедурою ампаро.

Судова система на рівні загального судочинства включає: Верховний суд, який у складі шести палат (цивільної, кримінальної, адміністративної, соціальної, з трудових спорів і військової) розглядає справи як перша інстанція, що стосуються скарг на всі вищі державні посадові особи і виконує функції апеляційної і касаційної інстанції щодо рішень судів автономій; Національний суд, який розглядає окремі справи національного масштабу і не має функції касаційної та апеляційної інстанції; вищі суди автономій, які як перша інстанція розглядають справи, що стосуються скарг громадян на органи влади і посадові особи автономії, виконують функції апеляційної і касаційної інстанцій щодо рішень провінційних судів; провінційні суди, які розглядають справи галузевого спрямування як перша інстанція і виконують функції апеляційної інстанції щодо рішення мирових судів; мирові суди, які існують в усіх невеликих населених пунктах, судді яких обираються муніципальними радами та призначаються колегіями вищих судів, розглядають кримінальні і цивільні справи, віднесені до їхньої компетенції законом.

При судах (Конституційному суді, Верховному суді, Державному трибуналі, вищих судах автономії, провінційних судах) функціонує прокуратура як орган обвинувачення. Прокуратури, очолювані Генеральним прокурором, крім функції обвинувачення, забезпечують функції захисту прав і свобод громадян у кримінальному процесі та суспільних інтересів.

Управління судовою системою здійснює Генеральна рада судової влади, яка у складі 20 членів, призначених Королем за поданням Генеральних кортесів, виконує такі повноваження: подає кандидатури для призначення на посаду голів Верховного Суду та ГРСВ; призначає та переміщує на посадах кандидатури судів та судів-магістратів; застосовує дисциплінарні санкції щодо судів та судів-магістратів; забезпечує професійну підготовку та підвищення кваліфікації суддів та суддів-магістратів; готує та затверджує бюджет ГРСР.

До регіональних органів влади належать органи влади 17 автономій і 50 провінцій. Обласні автономії мають такі повноваження: обирають 46 сенаторів, є субґєктами законодавчої ініціативи і конституційного подання; визначають власну організаційну структуру і формують законодавчі та виконавчі органи влади та встановлюють юридичний статус органів місцевого самоврядування; здійснюють управління у сфері благоустрою територій, землекористування, охорони навколишнього середовища, охорони здоровґя та санітарії, культури і соціального забезпечення. Представницькими органами автономій є законодавчі асамблеї, а виконавчими -- урядові ради, які очолюють обрані законодавчими асамблеями і призначені Королем голови урядових рад. На провінційному рівні органами влади є провінційні ради, їх голови та виконавчі органи. Муніципальну владу здійснюють ради і мери.

Партійна система Іспанії належить до партійної системи обмеженого плюралізму, де одна партія формує уряд, а декілька партій перебувають в опозиційній меншості. У після-франкський період урядову владу Іспанії здійснювали такі партії: Союз демократичного центру як коаліція правових сил у 1977--1982 рр., ІСРП -- у 1982--1991 рр.; Народна партія -- з 1996 р. понині. В Іспанії мають сильні позиції комуністичні партії, на регіональному рівні -- націоналістичні.

В Іспанії за пропорційною виборчою системою, яка передбачає вибори за багатомандатними округами, формується Конгрес депутатів, частин Сенату, законодавчі асамблеї, муніципальні ради. Непрямі вибори відбуваються в таких випадках: коли законодавчі асамблеї обирають для призначення Королем 46 сенаторів, муніципальні ради формують провінційні ради.

Размещено на Allbest.ru