Європейські стандарти захисту прав людини і розвиток кримінально-процесуального законодавства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет ім. Івана Франка

Юридичний факультет

Кафедра кримінального процесу та криміналістики

Курсова робота

на тему: Європейські стандарти захисту прав людини і розвиток кримінально-процесуального законодавства в Україні

Виконала: студентка групи ЮРД 3-Б

Процик Марта

Львів 2012

Вступ

Актуальність обраної теми курсової обумовлена тим, що питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому. Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Основи прав людини - повага життя і гідності кожної окремої людини - присутні в більшості великих релігій і філософських вчень світу. Права людини не можна купити, заробити або получити в спадок - їх називають “невід'ємними”, тому що вони властиві кожній людині, незалежно від раси, кольору шкіри., статті, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження або будь-яких інших обставин.

Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, що підписали відповідні міжнародні документи.

Права людини грають особливу роль у взаємовідносинах людини і держави,роль у взаємовідносинах людини і держави. Вони контролюють і регулюють здійснення державної влади над окремою людиною, надають свободи громадянам у відношеннях з державою і потребують від держави задоволення основних потреб людей, підпадаючих під його юрисдикцію. Краще всього ці права виражені в міжнародно-правових, котрі були погоджені державами і в яких вміщуються норми прав людини. Після другої світової війни проблема прав людини з чисто внутрішньої стала перетворюватися в міжнародну. Поступово Конституційне право почало попадати під вплив міжнародних стандартів.

Були прийняті ряд міжнародних документів, що зобов'язують держави, що підписали їх дотримувати і розвивати повагу до прав людини, без якої-небудь дискримінації. Першим великим правовим актом стала Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, цей основоположний документ і в даний час має великий вплив у світі. Хоча Всезагальна декларація не являється обов'язковим до виконання документом, більшість юристів доводять, що вона вже здобула обов'язкову юридичну силу на основі міжнародних звичаїв і практики, так як її застосовують в конституціях і судах багатьох країн. 3 вересня 1953 року була прийнята Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадянам держав членів Ради Європи дотримання їхніх конституційних прав. Для того щоб ефективно захищати права людини і належним чином реагувати на їхнє порушення, створені органи контролю: Комісія з прав людини, Центр прав людини, Європейський суд, що розглядає порушення прав людини на державному рівні.

Істотною відмінністю міжнародних правових документів у галузі прав людини від інших міжнародних угод є те, що зобов'язання, що накладаються на держави, регулюють відносини не стільки з іншими державами, скільки мають своєю метою захистити права і свободи громадян саме цієї держави. Однак, у багатьох країнах справи з розвитком конституційного права, а головне з його виконанням знаходяться не в найкращому стані. Здавалося б, що говорити про рабство в ХХ- у столітті вже смішно, але в східному султанаті Оман рабство було скасовано лише в 1962 році. Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов`язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, які регулюють цивільні і політичні права на міжнародному рівні, є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 року, Конвенція про попередження злочину геноциду і покаранні за нього від 9 грудня 1948 року, Конвенція про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього від 30 листопада 1973 року, Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання від 10 грудня 1984 року і європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 року.

Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему норм міжнародного права систему норм міжнародного права для захисту прав людини, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної процедури. Для більшості людей Рада Європи асоціюється з правами людини. Натхненні положеннями Всезагальної декларації, Рада Європи прийняла Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, - така її повна назва. Цей документ був відкритий для підписання в 1950 році. Три основні риси придають Конвенції особливого значення:

- права і свободи кожної людини гарантовані державами-учасниками, або,як вони іменуються на міжнародно-правовій мові, “Домовленими сторонами”;

- вперше в рамках міжнародного договору про захист прав людини був створений конкретний механізм їх захисту;

- парламенти і судові органи получили тверду основу в області прав людини для прийняття і толкування законів.

В недалекі роки остання риса здобула особливе значення зі вступом в Раду Європи нових демократичних держав Центральної і Східної Європи.

Європейська конвенція прав людини і її протоколи гарантують:

Право на:

- життя, свободу і недоторканність особистості;

- справедливе судове рішення по цивільним і кримінальним справам;

- участь і висунення своєї кандидатури на виборах;

- свободу думки, совісті і релігії;

- свободу вираження точки зору (включаючи свободу засобів масової інформації)

- майно і свободу користування власністю;

- свободу зібрань і об'єднань.

Забороняють:

- тортури і нелюдське і принизливе поводження;

- смертна кара;

- рабство і невільна праці;

- дискримінація в реалізації гарантованих конвенцією прав;

- видворення з країни власних громадян або відказ їм про в'їзд в

країну;

- колективне видворення іноземців.

Окремі громадяни і держави можуть звертатися в Європейський суд з питань прав людини.

1. Iсторико-правові аспекти становлення прав людини у світі та в Україні

суд свропейський кримінальний розслідування

Спочатку Європейське співтовариство створювали як економічний союз. Основним завданням його було зближення держав і усунення міжнаціональних відмінностей через інтеграцію. Будь-яка додаткова політизація сприймалася як можливість зруйнувати достатньо хитку штучну конструкцію з невизначеним майбутнім. Втручання співтовариства в галузь прав людини не передбачалося. Тому права людини були свідомо не згадані у тодішніх статутних документах ЄС.

З часом практика Європейського суду з прав людини проклала шлях до закріплення в політичних документах та первинному законодавстві Євросоюзу принципу поваги до прав людини. Так, у 1986 році захист прав людини згадується у преамбулі до Єдиного європейського акта. У 1989-му Європарламент виступив із Декларацією основних прав і свобод, яка закріпила громадянські, політичні та соціально-економічні права, їхні гарантії, а також важливі принципи демократії та правового становища особи. Тоді ж держави ЄС ухвалили Хартію Європейського співтовариства про основні соціальні права працівників, яку підписали усі держави-члени, окрім Великої Британії. Ця Хартія, яка має рекомендаційний характер, закріпила право на працю та винагороду за неї, на покращення умов праці, соціальний захист та низку інших соціально-економічних прав працівників. Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників ЄС; Хартія, Міжнародний документ від 09.12.1989 Два останні документи мали велику політичну значущість і згодом були використані як джерела для Хартії основних прав ЄС (2000 р.). Уперше принцип поваги до прав людини як юридично обов'язковий був зафіксований у ст. 6 та 7 Маастрихтського договору 1992 року та в дещо зміненому вигляді відтворений і в наступних редакціях статутних документів ЄС. “ Договір про утворення Європейського Союзу” ,1992 р.-ст.6,7

7 грудня 2000 року Європарламент, Рада ЄС та Європейська комісія проголосили Хартію як політичну декларацію. Документ було інтегровано в Конституцію ЄС як окремий розділ. Однак Конституція ЄС у 2005 році не була ратифікована на референдумах у Франції та Нідерландах, отже, не набула юридичної сили. Зважаючи на це, у 2007 році було розроблено текст нового договору під офіційною назвою «Проект змін і доповнень до Договору про Європейський Союз та до Договору про заснування Європейського співтовариства». Його підписали 13 грудня 2007 року у Лісабоні лідери держав-членів ЄС, після чого його має ратифікувати кожна держава-член ЄС.

За основу класифікації прав людини в Хартії взято не предмет суб'єктивного права, а цінності, на захист яких вона спрямована: людська гідність, свобода, рівність, солідарність. Конкретні права людини, закріплені Хартією, згруповані відповідно саме до цих критеріїв.

Соціально-економічні права людини викладено переважно у главі ІV «Солідарність». Більшість із них відтворено у відповідних положеннях Європейської соціальної хартії (переглянутої)(ЄСХ(п)), Конвенції та Хартії про основні соціальні права працівників ЄС. Сьогодні ЄС уже вносить матеріальні норми Конвенції та прецедентного права, яке формується Європейським судом, у своє внутрішнє право. Водночас вимога однаковості розуміння соціально-правових норм прямо зафіксована у статтях Хартії.

У липні 2006 року Верховною Радою ухвалено, а 14 вересня того самого року Президентом підписано Закон «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)».Закон” Про ратифікацію Європейської соціальної хартії “(переглянутої) Верховна Рада України; Закон від 14.09.2006 № 137-V Ратифіковано 27 статей (у тому числі 6 із 9 обов'язкових) та 74 пункти ЄСХ(п). ЄСХ(п) стала складовою нашого законодавства (згідно зі ст. 9 Конституції України). Конституція України-Верховна Рада України; Конституція, Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР Станом на січень 2008 року 47 держав-членів РЄ підписали ЄСХ чи ЄСХ(п) або ці обидва документи. Проблеми впровадження європейських стандартів соціально-економічних прав, звітування про дотримання та виконання приписів ЄСХ(п) перед відповідними контрольними інстанціями РЄ (насамперед перед Європейським комітетом із соціальних прав) набули для вітчизняної влади безпосередньо практичного значення. Для правильного розуміння норм ЄСХ(п), більшість яких сформульовано як оціночні поняття, витлумачені досить по-різному, особливо важливими стають правоположення Комітету із соціальних прав, який є єдиним органом офіційного тлумачення цього міжнародного договору. Також задля з'ясування змісту європейських стандартів означеної групи прав необхідно зважати й на значну кількість рішень Європейського суду, які так чи інакше зачіпають питання захисту таких прав.

В аспекті захисту економічних і соціальних прав зазначається, що всі права ґрунтуються на властивій людській особі гідності. Людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права, а соціально-економічні права людини посідають визначальне місце у забезпеченні поваги до гідності. Люди є носіями суспільних можливостей, бажань та потребують суспільних умов для розвитку. Вони не можуть розвинути почуття власної гідності та значущості і визнавати в належний спосіб аналогічні почуття інших доти, доки такі суб'єкти не житимуть за умов достатнього харчування та інших умов гідного проживання. Влучно про це сказав В. Костицький: немає сенсу у праві на недоторканність житла або таємниці телефонних розмов, якщо в людини немає ні свого житла, ні телефону. У різних суспільствах визначено різні концепції гідного життя та по-різному визначено добробут людей, який притаманний їхнім суспільствам. Це явище включає такі феномени, як виживання, засоби до існування, фізична всебічна розвиненість, добре здоров'я, стабільне, стимулювальне та доброзичливе оточення, доступ до культурних ресурсів суспільства, свобода від свавільного розсуду влади, можливості для самовираження. Костицький М.В. Політологія. - Львів: Світ, 1996-(у співавторстві)-ст.236-237

Відомо, що основним критерієм структуризації системи прав людини є сфера суспільних відносин, на які вони поширюються. Так, права поділяють на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. Деякі правознавці доповнюють цей перелік правами екологічними, фізичними, сімейними, особистими. Зокрема, до економічних належать, наприклад, право власності (в т.ч. інтелектуальної), право на підприємництво, на працю, права споживачів, право користування об'єктами публічної власності тощо. Соціальними є права на соціальне забезпечення і захист, а також на працю, її безпечність і охорону, на страйк, житло, охорону здоров'я, безкоштовну освіту (зокрема, профорієнтацію та перекваліфікацію), на достатній життєвий рівень та ін.

Декларативність проголошених Конституцією України економічних і соціальних прав людини й громадянина, на жаль, є характерною рисою Основного Закону. Проголошення права на папері та заперечення такого права в реальному житті через матеріальні умови буття українського суспільства - таке становище України констатують дослідники. За даними третьої доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини «Про стан дотримання й захисту прав і свобод людини в Україні», бідність значної частини населення стала головним порушенням прав громадян України, через яку унеможливлюється реалізація інших прав людини. Передумовою такого становища є багаторічна невідповідність розміру мінімальної заробітної плати прожитковому мінімуму (наприклад, 626 гривень - на 1 грудня 2008 року), а також заборгованість із виплати заробітної плати.

Тенденції становлення міжнародних стандартів прав людини в межах РЄ свідчать про поступове формування мінімальних гуманітарних стандартів, змістовно визначених критеріїв низки соціально-економічних прав, які мають бути втілені у законодавстві відповідних держав незалежно від будь-яких висунутих ними аргументів специфічно-культурного характеру.

2. Європейські стандарти захисту прав людини

Європейським стандартом економічних і соціальних прав людини може вважатись закріплена у відповідному регіональному міжнародному договорі можливість людини задовольняти її потреби в економічній та соціальній сферах життєдіяльності. Ознаками таких стандартів є їхня взірцевість, установлення мінімальної межі стандарту, його нормативна фіксація, достатня свобода національного розсуду в їх застосуванні. ЄСХ(п) стала одним із основних договорів РЄ (поряд із Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, що завжди була і лишається моделлю для ЄСХ(п)). Отже, ЄСХ(п) є міжнародним регіональним договором, який установлює стандарти соціально-економічних прав для всіх держав-членів РЄ. Підписання цього документа усіма державами, а також ратифікація ЄСХ(п) близько 85% членів РЄ доводить спільність соціальних цінностей, відтворених у ЄСХ(п).

Юридичні зобов'язання, які беруть на себе держави-учасниці за ЄСХ(п), сформульовані з різним ступенем деталізації. Адже більшість норм ЄСХ(п) містять оцінювальні поняття (наприклад, «достатній життєвий рівень», «справедливі, безпечні та здорові умови праці», «належні умови для професійної підготовки», «належний соціальний, правовий та економічний захист», «гідне ставлення на роботі»), межі змісту яких визначає Європейський комітет із соціальних прав з огляду на особливості соціально-економічних прав та, зокрема, на можливість реалізації державою відповідних «позитивних» обов'язків залежно від економічної ситуації у ній. Однак, незважаючи на недостатню визначеність формулювань ЄСХ(п), комітет у своїй діяльності визначає більш-менш чіткі мінімальні межі того чи іншого стандарту, а також його максимальні межі. Так, пунктом 1 статті 2 ЄСХ(п) (стаття ратифікована Україною) передбачено зобов'язання держави встановити в розумних межах тривалість робочого дня та тижня і поступово скорочувати робочий тиждень настільки, як це дозволяє підвищення продуктивності праці й інші відповідні чинники. Європейська соціальна хартія (переглянута) (ETS N 163) Рада Європи; Хартія, Міжнародний документ від 03.05.1996 № ETS N 163 -п.1,ст.2 Комітет констатував, що хоча зазначеним положенням не встановлено точної тривалості робочого дня та тижня, ситуація у державі не відповідає ЄСХ(п) у разі існування в ній робочого часу надзвичайно великої тривалості (16-годинний робочий день або 60-годинний робочий тиждень). Водночас комітет окреслив і максимальну межу стандарту тривалості робочого часу, вказавши, що встановлення його тривалості на рівні, меншому за 40-годинний, у більшості випадків зменшило б необхідність у подальшому скороченні робочого часу.

Стаття 14 ЄСХ(п) (ратифікована Україною) гарантує право на користування послугами соціальних служб. Комітет зазначає, що держава зобов'язана контролювати якість таких послуг із метою забезпечення прав споживачів, повагу до людської гідності та основних свобод людини. Стаття 26 ЄСХ(п) (ратифікована Україною) гарантує право всіх працівників на захист їхньої гідності на роботі. Стаття 30 ЄСХ(п) (ратифікована Україною) гарантує право захисту людини від бідності та соціального відчуження. Європейська соціальна хартія-ст.14,26,30 Комітет зазначає, що проживання в умовах бідності порушує насамперед гідність людини.

Пункт 1 статті 31 ЄСХ(п) (ця стаття ратифікована Україною) зобов'язує державу сприяти доступові до житла належного рівня. Комітет під поняттям «житло належного рівня» розуміє помешкання, безпечне конструктивно й з точки зору санітарно-епідемічних норм та охорони здоров'я, не перенаселене, зі статусом, визначеним чинним законодавством. Також комітет наводить критерії належного рівня житла, а саме: відповідність санітарно-епідемічним нормам та нормам у галузі охорони здоров'я встановлюється, якщо помешкання забезпечене водою, опаленням, засобами прибирання сміття, санітарними вигодами, електроенергією, а також за умови контролю за такими загрозами, як уміст свинцю та азбесту; перенаселення приміщення встановлюється шляхом визначення співвідношення розміру помешкання до кількості людей, які там проживають, із зважанням на конструктивні особливості приміщення; юридична захищеність - захист законом від примусового виселення (у тому числі заборона виселення без належних доказів необхідності переселення особи, заборона виселення холодної пори року та ін.).

Іншим яскравим прикладом конструювання стандарту соціально-економічного права є тлумачення Комітетом із соціальних прав приписів, вміщених у пункті 1 статті 4 ЄСХ(п) (цей пункт Україною не ратифіковано), а саме: права працівників на винагороду, яка забезпечує їм та їхнім сім'ям достатній життєвий рівень. Так, за загальним правилом рівень мінімальної заробітної плати (з урахуванням обов'язкових відрахувань) не може бути надто нижчим за рівень середньої заробітної плати (межею вважається показник у 60%). Окрім того, мінімальна заробітна плата в будь-якому разі не може бути нижчою за поріг бідності, встановлений у відповідній країні. Проте якщо рівень мінімальної заробітної плати становить 50-60% від рівня середньої, то це ще не означає, що приписи ЄСХ(п) порушено, оскільки комітет вивчає реальну ситуацію та вирішує, чи можна вважати розмір такої оплати достатнім для забезпечення належного рівня життя у відповідній країні, зокрема аналізує вартість життя у ній. З наведених прикладів мінімальну межу розуміють як таку, що не може бути порушена державою за будь-яких обставин, а максимальну - як орієнтир, для досягнення якого державі слід докладати певних зусиль. А повагу до людської гідності можна розуміти у мінімальному змісті так, що жодна особа не може бути проданою та купленою, підданою катуванню чи геноциду, а в максимальному змісті - як повагу до забезпечення достатнього життєвого рівня.

Однією з особливостей соціально-економічних прав є, як відомо, залежність рівня їх реалізації від можливостей національної економіки. Стандарти соціально-економічних прав людини не повинні ототожнюватися з тим чи іншим типом політичного устрою держави, системи економіки або певною стандартизованою інституцією. Універсальність та загальність стандартів уможливлює певне тлумачення у визначенні їхнього змісту. Не варто забувати про проблеми нав'язування західної політичної і правової культури, ідей побудови ліберально-демократичного суспільства тим країнам, які мають інакші системи цінностей. Отже, під час конструювання стандартів необхідно передбачати можливість тлумачення окремого права людини з урахуванням особливостей того чи іншого суспільства.

Європейська Хартія гарантує доступне й ефективне медичне обслуговування кожного; політику, спрямовану на запобігання захворюванням насамперед шляхом захисту навколишнього середовища; усунення ризиків професійних захворювань для того, щоб гарантувати в законодавстві і на практиці безпечні і здорові умови праці; захист материнства. В галузі системи навчання вона забезпечує безкоштовну початкову і середню освіту; безкоштовні служби професійної орієнтації; доступ до професійної підготовки і перепідготовки; вживання особливих заходів із підтримки іноземців, що проживають на території даної країни.

У сфері зайнятості Хартія забороняє примусову працю; працю осіб, що не досягли 15-річного віку; передбачає особливі умови праці для осіб віком від 15 до 18 років; гарантує право заробляти на життя вільно обраною працею, а також цілковиту зайнятість; створення справедливих умов праці, зокрема у сфері тривалості робочого дня й розміру винагороди; захист від сексуальних домагань і моральних принижень; свободу створення профспілок й інших організацій працівників для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; свободу кожного вступати чи не вступати в такі організації; заохочення спільних консультацій, колективних переговорів, механізму примирення і добровільного арбітражу; захист на випадок звільнення; право на страйк. Хартія гарантує правовий захист сім'ї; право на соціальне забезпечення, соціальну допомогу і соціальні служби; право на захист від бідності та соціального відчуження; вживання спеціальних заходів для захисту осіб літнього віку, родини, дітей і молоді; право на возз'єднання родини; право громадян на виїзд із країни; наявність процедурних гарантій у разі висилання з країни; спрощення імміграційного режиму для європейських працівників; право чоловіків і жінок на однакове ставлення і рівні можливості у галузі зайнятості; права іноземців, що проживають і легально працюють на території даної країни, заборону дискримінації за ознаками раси, статі, віку, кольору шкіри, мови, релігії, поглядів, національності, соціального походження, стану здоров'я, чи належності до національних меншин у галузі всіх прав, проголошених Хартією; право осіб з обмеженими правами на соціальну інтеграцію та участь у суспільному житті.

Останніми роками прецедентне право комітету розширювалося за безпосереднього тлумачення ним положень ЄСХ(п). Також переглянуто самі підходи в тлумаченні положень ЄСХ. За словами європейських учених, «прикметник «соціальна» має тлумачитись у ширшому розумінні - як «пов'язана з суспільством», а не винятково орієнтована на захист відносин, пов'язаних із працею». Комітет, опрацювавши перші звіти за ЄСХ(п), розробив основні підходи до їх тлумачення. Наприклад, ст. 26 ЄСХ(п), котра фіксує право на гідне ставлення на роботі, інтерпретується комітетом як така, що має містити зміну обов'язку доказування у справах за участю працівників, право працівника на ефективний державний захист та на відповідну компенсацію. Комітет установив, що ст. 17 ЄСХ(п) (ратифікована Україною) вимагає від держав юридичної заборони усіх форм тілесних покарань дітей удома, у школі чи інших закладах. До того ж така заборона має фіксуватись як на усіх рівнях законодавства, так і в підзаконних та локальних нормативно-правових актах.

Комітет у своїй діяльності (як, до речі, і Європейський суд) використовує концепцію межі оцінювання, що в сучасних дослідженнях визначається як здійснення тлумачення приписів міжнародного договору у справах певного типу з метою забезпечення належних умов реалізації та захисту прав і свобод людини, а також досягнення балансу між ними і національним інтересами. Комітет із соціальних прав установив, що національні суди мають вирішувати справи у світлі принципів, вироблених комітетом із певного питання, або законодавець може уповноважити суди використовувати Хартію під час прийняття рішень.

Головною метою запровадженого ЄСХ(п) правопорядку щодо соціально-економічних прав є досягнення державами РЄ умов, за яких можуть ефективно здійснюватися викладені у ЄСХ(п) права та принципи, через здійснення відповідної політики усіма національними та міжнародними засобами. З метою досягнення цілей ЄСХ(п) діє контрольний механізм юридичного оцінювання комітетом відповідності національного законодавства та практики держави-учасниці вимогам, установленим ЄСХ(п).

З огляду на те, що ЄСХ(п) стала частиною національного законодавства України, особливо актуалізувалося питання врахування практики Комітету з соціальних прав, який наділений винятковими повноваженнями з юридичної оцінки відповідності національного законодавства та практики держави-учасниці вимогам, установленим ЄСХ(п). Правильне тлумачення норм ЄСХ(п) є особливо важливим для України, оскільки порушення приписів зазначеного міжнародного договору може призвести до прийняття негативних висновків комітету чи резолюцій Комітету міністрів Ради Європи .

Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод.

Для європейців, які прагнули до політичної єдності, права людини стали важливим пріоритетом. У травні 1948 року представники багатьох організацій, що прагнули європейської інтеграції, зустрілися в Гаазі на Конференції міжнародного комітету рухів за європейську єдність. 5 травня

1949 року було підписано Акт, згідно якого десять держав у Лондоні утворили Раду Європи. Були великі сподівання на те, що одним із початкових завдань Ради стане розробка і запровадження конвенції з прав людини для Європи.

Так 12 липня 1949 року було підготовлено проект Європейської конвенції з прав людини і проект Статуту Європейського Суду та подано їх до утвореного Комітету міністрів Ради. У серпні того ж року на Асамблеї було висунуто пропозицію, у якій пропонувалося створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечення даної конвенції.

Після цього звернення Комітет з правових питань постановив, що “хоча кожна держава має право встановлювати норми для захисту прав людини в межах своєї території, метою колективної гарантії повинно бути забезпечення того, щоб такі норми та їх застосування відповідали загальним принципам права, визнаним цивілізованими державами (ст. 38)

Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя). Статут Постійної палати міжнародного правосуддя-ст.38 У ситуації, коли основні права вже було погоджено, але обговорення ролі Суду і права на індивідуальне звернення до суду все ще вирували, у серпні 1950 року Комітет міністрів вирішив зробити факультативними як юрисдикцію Суду, вирішив зробити факультативними як юрисдикцію Суду, так і право на індивідуальне звернення. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод набула чинності 3 вересня 1953 року.

Як просто європейський біль про права Конвенція, у тому вигляді, як її розроблено і прийнято, передбачає мало чого виняткового на міжнародній арені. Серцевиною є її дві факультативні статті, які забезпечують вирішальні складові механізму правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так і державам право на звернення до Європейської комісії з прав людини, і стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадити слухання і розгляд справ, про які доповіла Комісія. За станом на березень 1995 року всі 30 держав - членів Ради Європи, які є учасниками Конвенції, прийняли як статтю 25 про право на індивідуальне звернення, так і статтю 46 про юрисдикцію Суду. Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод.

Європейська комісія з прав людини.

Обговорюючи умови Конвенції в Раді Європи делегати висловили думку про доречність утворення не лише Європейського суду, а й Європейської комісії з прав людини, роль якої полягала б у захисті судової функції.“Комісія може сформувати своєрідний бар'єр, - практична потреба якого добре відома всім юристам, який би відсіював необґрунтовані та безглузді звернення”.

Отож, від самого свого початку Комісії випало займати посередницьку позицію в системі Європейського права у галузі прав людини. З одного боку - служити заслоном для Суду від можливого потоку індивідуальних скарг; з іншого боку, Комісія покликана бути міжнародною установою, безпосередньо доступною для окремих осіб, і в цьому полягає принциповий відхід від традиційних державоцентристських міжнародних юридичних процедур.

“Комісія складається з кількості членів, яка дорівнює кількості Високих Договірних Сторін”, а за станом на березень 1995 року ця кількість становила 30 чоловік. Комісія може проводити засідання у формі пленарного засідання, але також і в палатах у складі не менше семи членів та в комітетах у складі не менше трьох членів. Члени Комісії обираються Комітетом міністрів Ради Європи зі списків, що складаються Консультативною Асамблеєю, і працюють протягом шестирічних строків, які можуть поновлюватися. Члени Комісії беруть участь у засіданнях “від себе особисто” тобто, на відміну від осіб, які беруть участь у роботі багатьох міжнародних установ, члени Комісії не представляють уряди.

Скарги на ті порушення прав людини, які захищає Конвенція, спочатку надсилаються до Комісії. Згідно зі ст. 24 Конвенції, держави можуть направляти до Комісії “питання про будь-яке здогадне порушення положень Конвенції іншою Високою Договірною Стороною” незалежно від громадянства потерпілої особи. Таким чином, іноземні держави можуть захищати окремих осіб навіть від їх власного уряду. У 1955 році в Комісії з`явились повноваження одержувати індивідуальні звернення відповідно до ст. 25. До 28 липня 1994 року всі 30 держав, на той час учасниць Конвенції, погодились визнати прийнятність звернень від приватних осіб, які у від приватних осіб, які у практиці Комісії називаються “заявами”. У цілому ж у неї чотири функції:

1) відфільтровувати скарги (через Секретаріат, шляхом ухвалення рішення про неприйнятність);

2) по справах, що залишилися, вона виступає посередником у суперечці і прагне досягти дружнього врегулювання;

3) якщо дружнє врегулювання неможливе, Комісія розслідує факти і представляє свої висновки;

4) Комісія повноважна сама вчиняти і аргументувати позови в Суді. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод-

Рада Європи; Конвенція, Міжнародний документ від 04.11.1950.

Вимоги до подавців скарг установлені ст. 26 Європейської конвенції про права людини: "Комісія може приймати справу до розгляду, тільки якщо були використані усі національні засоби правового захисту відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, і протягом шести місяців з дати прийняття остаточного рішення".

Також не розглядаються скарги, якщо вони анонімні чи якщо однакова справа вже розглядалася Комісією чи іншою процедурою міжнародного розслідування і не містить жодної нової обставини, якщо на її думку звернення не сумісне із положеннями Конвенції, явно необґрунтоване або таке, що є зловживанням права на подання звернення.

Якщо Комісія приймає звернення, то вона повинна підготувати доповідь, в якій викладає “свій висновок щодо того, чи встановлені факти свідчать про порушення заінтересованою державою її зобов`язань за конвенцією”, яка направляється Комітетові Міністрів Ради Європи та заінтересованим державам. Нині Комісія переважно звертається до Комітету Міністрів - політичного органу, який складається з міністрів іноземних справ держав-членів, представлених у Страсбурзі постійними делегатами, лише якщо більшість Комісії вважає, що порушення Конвенції не відбулося, або, що справа вимагає спеціального політичного впливу Комітету Міністрів.

Справа, яку Комісія вже заслухала і про яку склала доповідь, може бути направлена нею або заінтересованою державою до Європейського суду з прав людини.

Якщо справа не передається в Суд, то Комітет міністрів Ради Європи (більшістю в двох третин голосів) вирішує, чи мало місце порушення Конвенції. Виявивши порушення, Комітет міністрів може далі ухвалити, що держава повинна надати жертві "справедливе задоволення", тобто компенсацію за збиток, розмір якої встановлюється. Як і рішення Суду, рішення Комітету міністрів є остаточними, і держави-члени зобов'язуються вважати їх обов'язковими.

Європейський суд.

Європейський суд з прав людини не став ефективним правовим інструментом легко і швидко. Майже двадцять років він виступав “сплячею красунею, до якої часто зверталися, але без особливих результатів”.

Суд складається з такого числа суддів, що дорівнює числу держав - членів Ради Європи. Судді обираються на дев'ятирічний термін Парламентською Асамблеєю зі списків, що нараховують по три кандидата, що представляються державами. Протягом терміну своїх повноважень вони не повинні займати посад, не сумісних з незалежністю, неупередженістю і вимогами цієї посади.

Якщо справу передає в Суд сам подавець скарги відповідно до Протоколу у 9, то група в складі трьох суддів, включаючи суддю, обраного від зацікавленої держави, може прийняти одноголосне рішення про те, що справа не буде розглядатися Судом; у цьому випадку рішення в справі приймає Комітет міністрів. Заявник і його адвокат можуть брати участь у розгляді, проведеному Судом, і представляти пам'ятні записки й усні аргументи в ході слухань.Усі витрати Європейського суду, згідно ст. 58, несе Рада Європи.

Після слухань судді за закритими дверима вирішують більшістю голосів чи мало місце порушення Конвенції. Якщо порушення виявлене, то Суд може також надати справедливе відшкодування потерпілій стороні, включаючи компенсацію за моральний і матеріальний збиток і відшкодування витрат.

Відповідальність за виконання рішень Європейського Суду несе Комітет міністрів Ради Європи.Упевнившись у тім, що зацікавлена держава вжила заходів до задоволення позову, що можуть містити в собі виплату компенсації чи зміну внутрішньодержавного права, Комітет міністрів приймає резолюцію про припинення справи.

Нагляд Комітету міністрів за здійсненням рішень Суду, а до вступу в силу Протоколу 11 - і його власні рішення, що приймалися відповідно до статті 32 Конвенції, можливо, входять у число головних позитивних відмінностей, що пояснюють ефективність Європейської конвенції про права людини.

Але вплив Конвенції не обмежується контролем за виконанням рішень Суду, а також рішень Комітету міністрів про наявність порушень. Як уже відзначалося, передбачена Конвенцією процедура дружнього врегулювання також приносить значні результати. Так, у справі “Гіама проти Бельгії”(Заява №7612/76, Доповідь Комісії від 17 липня 1980 року) з метою врегулювання конфлікту було залучено 10 держав та 6 міжнародних організацій та національних організацій, які потерпілий та його адвокат навряд чи змогли б залучити без допомоги та впливу Комісії.

Узагалі національні суди в державах - учасниках Конвенції все частіше звертаються до страсбурзького прецедентного права, приймаючи рішення з питань прав людини, і застосовують стандарти і принципи, розроблені Судом.

У практиці Європейського суду широко застосовуються прецеденти. Більш того, розгляд аналогічної справи в минулому є підставою для визнання позову неприйнятним. При аргументації своєї позиції Суд часто посилається на свої колишні рішення.

Окремі труднощі виникають через те, що рішення Суду не носять юридично обов'язкового характеру для держав, що визнали його юрисдикцію. Це і зрозуміло: кожна держава є самостійним носієм свого суверенітету, і ніхто не може змусити її слідувати розпорядженням Суду. У результаті Суд повинний розрахувати, наскільки принципова позиція держави, і не занадто сильно давити на неї: інакше рішення просто не буде виконано (наприклад, у справі про ірландську виборчу систему).

Така ситуація має місце зараз. Але в даний час йде реформа Комісії і Суду, що передбачає серйозні зміни в статусі Суду. До травня 1994 року був розроблений Протокол №11 до Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод. Він передбачає злиття Комісії і Суду й основних свобод. Він передбачає злиття Комісії і Суду і перетворення нового Суду в професійний орган. В даний час на професійній основі працює тільки допоміжний апарат Комісії, зокрема Секретаріат. Протокол №11 до Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод.

При реалізації вимог цього протоколу відбудуться серйозні зміни, що об'єктивно уже вимагаються. Це обумовлено в першу чергу великою перевантаженістю Суду і Комісії. При злитті укріпляться незалежність Суду і його судові функції на противагу політичним аспектам діяльності. Існуюча двоступінчаста процедура відрізняється значним дублюванням, що затягує розгляд справ.

Протокол уже ратифікований необхідним числом держав і набрав сили.

Однак поки йде перехідний період, коли завершує свою роботу Комісія. У ній завершується провадження по наявних справах, і під кінець року вона буде остаточно ліквідована.

У цілому можна сказати, що рішення Суду повільно, але вірно стають частиною національного права європейських держав.

У Статуті Організації Об'єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Ще тоді Україна як одна з держав - засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту ООН узяла на себе ці зобов'язання.

Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень.

Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний характер. “ Загальна декларація прав людини ООН; Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948 На її основі ООН підготувала і в 1966 р. відкрила для підписання та ратифікації Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які було ратифіковано Україною в 1973 р. Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.

На Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов'язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні.

Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов'язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі. Крім того, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов'язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю.

Крім того, приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов'язання щодо імплементації цього документа в національне законодавство. Особливістю цієї конвенції є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави учасниці конвенції зобов'язались ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.

Особливі форми міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У ньому працюють представники всіх держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання конвенції, яку в конфіденційному порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, останній може оприлюднити факти порушень і обов'язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи. “Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню” 1987 р. Таким чином, сьогодні Україна взяла на себе зобов'язання брати участь у міжнародних засобах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини.

Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського cуду з прав людини у разі встановлення порушень прав людини мають наслідком відшкодування матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.

Відповідно до Статуту ООН Статут Організації Об'єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду ООН; Статут, Міжнародний документ від 26.06.1945 і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права в сфері прав і свобод людини. “Віденської конвенції про право міжнародних договорів“ 1969 р. Зокрема, згідно з Міжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов'язання привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах. Аналогічне зобов'язання взяла Україна згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.

Отже, Україна з часу проголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов'язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою і найефективнішою у світі.

3. Розвиток кримінально-процесуального законодавства в Україні

Потреба в новому кримінально-процесуальному кодексі (КПК) виникла з моменту набуття нашою державою незалежності та вибору демократичного шляху розвитку держави з орієнтацією на захист прав і свобод громадян, запровадження і утвердження принципу верховенства права.

Ухвалення 1996 року Конституції незалежної України, яка передбачала суттєві зміни в структурі кримінальної юстиції, зокрема в розподілі повноважень прокурорів та суддів, підвищення ролі судді у питаннях, пов'язаних з обмеженням прав та свобод громадян, запровадження інституту присяжних засідателів, позбавлення органів прокуратури функції досудового розслідування, обумовило необхідність прийняття нового КПК. Однак концептуально новий підхід викликав запеклу дискусію, що в останні дні перехідного п'ятирічного періоду увінчалася так званою «малою судовою» реформою. У рамках цієї реформи було внесено досить суттєві зміни до КПК 1960 року, які тимчасово розв'язали частину проблем. Однак потреба в радикальних перетвореннях не зникла. Робота над концептуально новим підходом до реформування кримінальної юстиції тривала, проте науковці, політики й експерти-практики не могли дійти згоди в питанні загального підходу до кримінального процесу, який варто запровадити в Україні. Лише 2005 року, коли на політичному рівні було визначено основний орієнтир розвитку нашої держави -- інтеграція до Європейського Союзу, окреслилася необхідність приведення українського законодавства у відповідність до європейських вимог та стандартів, зокрема й у сфері кримінальної юстиції.

Першим реальним кроком на шляху до принципово нового КПК стало затвердження у 2008 році президентом України Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні. Згодом Національна комісія з розвитку демократії та утвердження верховенства права завершила розробку проекту КПК, попередній варіант якого у вересні 2007 року вивчали європейські екcперти. Розроблений Нацкомісією проект, що відповідав стандартам передових європейських країн, уже у червні 2009 року отримав позитивні висновки від експертів Ради Європи. Подальше громадське обговорення засвідчило загальну підтримку проекту з боку наукової спільноти і практикуючих юристів, виявивши при цьому низку недоліків, які необхідно було усунути.

Починаючи з 2010 року, адміністрація президента і Міністерство юстиції продовжували доопрацьовувати проект КПК, і 16 червня 2011 року його було затверджено на засіданні Робочої групи при президентові України з питань реформування кримінального судочинства. За словами розробників, зараз проект готують до передачі на експертизу Європейській комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія), і нинішнього року планується внести його на розгляд до Верховної Ради.

Оприлюднивши проект нового Кримінального процесуального кодексу на своєму сайті, Міністерство юстиції повідомило, що його розробляли на основі напрацювань попередніх років, з урахуванням пропозицій державних органів влади, які здійснюють правозастосовчу діяльність у сфері кримінальної юстиції, та представників провідних вищих навчальних закладів України.

Безперечно, факт завершення роботи над проектом нового КПК, винесення його на обговорення та подання на експертизу до Венеціанської комісії матиме позитивні результати для України. Зокрема, новим проектом передбачається встановити процесуальну рівність сторін і змагальність процесу; розширити права підозрюваних та потерпілого; оптимізувати процедуру досудового розслідування; удосконалити процедуру судового контролю, заборонити повернення справ на додаткове розслідування, спростити процедуру оскарження судових рішень, запровадити угоди в кримінальному провадженні тощо. Водночас є потреба у більш глибокому аналізі основних його положень та визначенні перспектив, які нас чекатимуть після його прийняття.

Згідно з положеннями проекту, змагальність забезпечуватиметься гарантуванням рівності сторін та створенням необхідних умов для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав. У проекті передбачено норми, спрямовані на забезпечення реалізації цього принципу, зокрема нові процесуальні повноваження потерпілого. Сприятиме реалізації принципу змагальності і обов'язковість відкриття матеріалів досудового розслідування іншій стороні. Це дозволить і захистові, і обвинуваченню вивчати матеріали, зібрані ними в процесі досудового слідства, що урівняє можливості сторін у суді.

Крім того, надання підозрюваному (обвинувачуваному, підсудному) права застосовувати технічні засоби під час проведення процесуальних дій, у яких він бере участь, створить додаткові умови для забезпечення змагальності та підвищить можливості щодо захисту своїх прав.

Не менш важливим елементом, який сприятиме забезпеченню змагальності судового процесу, є положення про безпосередність дослідження судом показань, речей та документів. Суд зобов'язаний безпосередньо досліджувати у судовому засіданні докази й отримати усні показання учасників кримінального провадження. При цьому докази, що містяться у показаннях, речах та документах, які не стали предметом безпосереднього дослідження суду, не можуть бути визнані допустимими. Більше того, надання суду до призначення судового розгляду будь-яких матеріалів, крім реєстру матеріалів досудового розслідування, взагалі забороняється. Таким чином, захист і обвинувачення не мають можливості приховати «туза в рукаві» й використати його під час судового розгляду.

Забезпечити змагальність у кримінальному провадженні допоможе введення інституту «слідчого судді», що на практиці реалізує принцип розподілу судових повноважень, пов'язаних зі здійсненням правосуддя та забезпеченням судового контролю за дотриманням прав людини під час кримінального провадження. При цьому додатковою гарантією дотримання прав громадян є можливість фіксації із допомогою технічних засобів розгляду питань слідчим суддею. Оскільки до категорії питань, котрі ним розглядаються, належать питання обмеження прав та свобод людини, зокрема обрання запобіжного заходу.