Ґенеза розслідування зґвалтувань

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ґенеза розслідування зґвалтувань

У стародавньому праві на зґвалтування дивились як на вид насильства над особистістю взагалі, а пізніше римське право підводило його лише під поняття VIS (просто фізичне насильство, безвідносно до сексуального характеру злочинця), і не передбачало його у LEX JULIA DE ADULTERIIS, присвяченому статевим злочинам (stuprum) взагалі. Лише в сучасному праві момент посягання на цнотливість висувається на перший план, момент насильства відіграє другорядну роль.

За часів старозавітного права у євреїв доведене зґвалтування каралось стратою, причому покарання поширювалось на обидві сторони, якщо жертва не закликала до можливої допомоги. Така бездіяльність потерпілої особи прирівнювалась як заохочення до злочину.

Як вказано у Біблії, зокрема у главі 22 книги Второзаконня: «Якщо ж жертвою зґвалтування була заручена дівчина, то чоловік, який зробив це, повинен був заплатити її батькові 50 шекелів (давня міра ваги, 1 шекель - 11,4 грами, приблизно 50х11,4 грам = 570 грам) срібла і взяти її собі за дружину, втрачаючи право на розлучення».

В іноземному законодавстві XIX-початку XX століття найважливішою ознакою зґвалтування вже стало не насильство як таке, а відсутність згоди на статевий акт з боку потерпілої особи. Зґвалтування поділялося на два види: на секс без згоди жінки, але і без вживання насильства (Stuprum nec violentum, nec voluntarium), і на злягання проти волі жінки, за допомогою фізичного або морального насильства над нею (Stuprum violentum).

До першого виду було віднесено:

1. Розтління малолітньої (по укладенню про покарання - особа, яка не досягла 14-річного віку, а в Закавказзі - 13-річного), без насильства, але із зловживанням її невинності і невіданням;

2. Секс з жінкою, яка перебувала в такому стані, при якому не могла захищатися, якщо цей стан не викликано для мети злягання самим винним. До цього виду відносили випадки злягання з жінкою, що знаходилася в несвідомому стані, наприклад, в стані сну, сильного сп'яніння, божевільною, тощо Російське право не передбачало таких випадків безпосередньо, але судова практика визнавала їх зґвалтуванням. Такий же погляд був характерний для французької судової практики. Німецьке укладення (§176, п. 2), ні (ст. 2 43) і бельгійський Code pйnal - передбачали такі випадки спеціально, хоча і вважали їх менш тяжким видом зґвалтування і визначали для них менше покарання;

3. Злягання без насильства, але за допомогою обману. Багато законодавств передбачали і цей випадок окремо.

До другого виду, - зґвалтування у вузькому сенсі, - відносили випадки вчинення статевого акту з жінкою, над якою для цієї мети були вчинені насильницькі дії, що усували її опір.

У старому праві сімейний стан підданої насильству жінки вважався суттєвою обставиною - за зґвалтування заміжньої жінки карали суворіше.

У деяких законодавствах конкретизувалося і поняття насильства, наявність якого обумовлює кваліфікацію діяння як зґвалтування. Російське Положення кінця XIX століття, за прикладом французького кодексу, залишало визначення його судовій практиці, що збереглося і до цього дня. У більш ранніх законодавствах вказувалися особливі умови, наявність яких були потрібні для пред'явлення звинувачення в зґвалтуванні, - умови доказового, процесуального характеру. Так, наприклад, Військовий статут Петра I (арт. 166) і тлумачення його вимагали доказів того, що жертва кричала і закликала на допомогу, або щоб насильницькі дії залишили сліди на тілі зґвалтованої тощо.

Москаль Д.П. у своїй дисертації виділяє такі історичні етапи розвитку законодавства, що регламентує відповідальність за злочин «зґвалтування»:

1) становлення кримінальної відповідальності за окремі злочини, пов'язані із сексуальним насильством: криміналізація зґвалтування (X - XII ст.) та мужолозтва (XII - початок XVIII (1715 р.) ст.);

2) стабілізація кримінальної відповідальності за окремі злочини, пов'язані із сексуальним насильством (ступені суспільної небезпеки зґвалтування і мужолозтва були однаковими) (початок XVIII (1715 р.) - початок XIX (1832 р.) ст.);

3) диференціація кримінальної відповідальності за окремі злочини, пов'язані із сексуальним насильством (ступінь суспільної небезпеки мужолозтва знизився у порівнянні зі зґвалтуванням) (початок XIX (1832 р.) - початок XX (1917 р.) ст.);

4) розмежування кримінальної відповідальності за окремі злочини, пов'язані із сексуальним насильством (ступені суспільної небезпеки зґвалтування і насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом не відповідають один одному) (початок XX ст. (1917 р.) - до наших днів).

Розглянемо період Київської Русі, Великого Князівства Литовського, Гетьманщини, перебування у межах Російської імперії. Окремо проаналізуємо кодифіковані акти періоду відродження української державності (Українська Народна Республіка та Українська держава), а також кримінальне законодавство про зґвалтування у радянський період та період незалежності.

Перший етап - це історія Київської Русі. Характер феодального законодавства на Русі X-XV ст. був зумовлений його класовою природою, тому громадські права давньоруських жінок повинні розглядатися з урахуванням соціальної ієрархічності феодально-станової держави.

Злочини проти сім'ї і моралі передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава.

До них належали: «умикання», «пошибання» (зґвалтування) боярських дружин і дочок, зґвалтування дівиці групою осіб, розпуста (самовільне розлучення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в дім нової дружини без розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата з сестрою, свекра з невісткою, співжиття з близькими родичами та ін.

Такий злочин як dehonestatio mulieris - збезчещення, образа честі. Воно з'явилося в феодальному законодавстві в XI ст. Цей злочин можна розподілити на дві основні категорії: образа честі шляхом вчинення будь непристойного вчинку, дії і словесну образу. Одним з найбільш тяжких злочинів першої категорії було «пошибание» (зґвалтування).

В ієрархії штрафів за зґвалтування, встановлених світським кримінальним законодавством, відбилося соціальне диференціювання постраждалих і відсутність єдиної відповідальності суб'єктів за вчинення злочину. Руська Правда не розглядала цей вид злочину. Але після того як в 1016 новгородці «иссекоше Варягы в Поромоне дворе», коли ті почали бешкетувати в місті («насилие деяти на мужатых женах»), в законах стали докладно обумовлюватися розміри штрафів залежно від соціального стану ображених. Зґвалтування невільної жінки чи холопки не було кримінально караним, якщо суб'єкт, що його вчиняв був власником жертви.

Поряд з «Руською Правдою» існував «Церковний Статут Великих Князів», вплив якого на релігійний, родинний і моральний уклад був величезним. Так, у Статуті Святого князя Володимира, хрестителя земель Київської Русі, в ст. 9 до предмету церковної юрисдикції відносилися справи про порушення заборони статевих зносин у колі близьких родичів.

За цим статутом злочинець підлягав тільки церковному покаранню: на нього накладалась єпітімія (рік посту і надання відповіді представникам церкви). Також церковний закон приписував негайно звільнити таку постраждалу. За Церковним судебником Ярослава справи про статеві злочини розглядала вже церква.

Угода Новгорода з Готськими берегами 1189 року вперше захистила честь холопок. За зґвалтування холопки призначався штраф у розмірі п'ятнадцяти гривень. Його розмір змінювався залежно від суспільного статусу скривдженої. Так, наприклад, зґвалтування невільної жінки каралось штрафом (вирою) у 15 гривень, зґвалтування ж вільної жінки каралось штрафом у 40 гривень, зґвалтування боярської дочки - 50 гривень (золотих).

Перший Литовський Статут 1529 року також установлює відповідальність за зґвалтування. У ньому, зокрема, йдеться про те, що «якщо хто-небудь зґвалтував жінку чи дівчину, залежно від її стану, то такий ґвалтівник повинен бути присуджений до страти». Підставою для звільнення від відповідальності було бажання постраждалої вийти заміж за злочинця.

Третій Литовський Статут 1599 року фактично встановлював певні ознаки, за яких діяння можна було б кваліфікувати як зґвалтування. По-перше, це застосування до жінки насильства, при чому фізичного насильства, по-друге, наявність опору жертви та її небажання вступати у статевий зв'язок із суб'єктом. За відсутності таких умов, діяння не вважалось кримінально караним як зґвалтування, натомість жінку могли звинуватити у таких злочинах як проституція або позашлюбний зв'язок.

До ґвалтівника могло бути застосовано покарання у виді смертної кари незалежно від соціального статусу потерпілої.

Запорізькій Січі теж умовно можна виділити злочини проти моралі, до них належало так зване «зганьблення жінки не по пристойності». Зґвалтування жінки або дівчини тягло для ґвалтівника покарання у виді грошового штрафу за безчестя і смерть.

Соборним Укладенням 1649 р. як кваліфікований склад передбачалося зґвалтування, вчинене ратною людиною, яке каралось смертною карою.

Надалі у кримінальному законодавстві напрямок на охорону статевої недоторканості осіб жіночої статі був здійснений реформами Петра I. Вони відрізнялися більшою визначеністю правових приписів, що підняли значення особистості взагалі і жінки, зокрема. У прийнятому в 1715 р. Артикулі військовому дуже стисло окреслене коло статевих злочинів, згрупованих в окремій Главі XX - «Про содомський гріх, про насильство і блуд».

Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року містили цілий розділ «Про страту і покарання прелюбодіїв, блудників, насильників жінок і дівчат, а також мужеложників і скотоложників». Проект Кримінального уложення 1767 року розділяв всі злочини на чотири категорії, однією з яких були злочини проти моралі. До них належали такі суспільно-небезпечні діяння: блудодійство, розбещення дівчат, хабарництво («мздоимство» - рос.) й інші схожі протиприродні гріхи, багатоженство та лихоїмство. Покараннями за ці злочини були висилка, грошовий штраф та відлучення від суспільства.

Джерелами кримінального права в Україні на початку XIX ст. були III Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року - 13-й том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році Уложення про покарання кримінальні та виправні.

З погляду кодифікаційної техніки книга перша 15-го тому Зводу законів - Кримінальне уложення - була першим в історії Росії кодексом кримінального права.

В Уложенні про покарання кримінальні і виправні (редакція 1857 р.), зокрема, у ст. ст. 1531 і 1532 під звабленням розумілося умисне втягнення у статевий зв'язок дівчини шляхом обіцянки в подальшому одружитися з нею, завідомо знаючи, що ця обіцянка не буде виконана. Закон розрізняв два види зваблення: просте і кваліфіковане.

Простим звабленням вважалося втягнення чесної жінки, яка не перебуває у шлюбі, у добровільний зв'язок «урочистою обіцянкою з нею одружитися». «Особливе» (кваліфіковане) зваблення мало місце тоді, коли до добровільного зв'язку схилялися неповнолітні безневинні дівиці, що досягли чотирнадцяти років, особою, яка мала щодо неї обов'язок опіки, нагляду, піклування чи служіння. розслідування зґвалтування кримінальний

Цей злочин переслідувався за скаргою потерпілої чи осіб, зобов'язаних піклуватися про неї (примітка до статті 1532 Укладення).

Каралося просте зваблення ув'язненням у в'язницю від одного року чотирьох місяців до двох років з обмеженням прав, за кваліфіковане зваблення призначалося висилання на життя в Сибір з позбавленням всіх особливих, особистих і за станом привласнених прав і переваг чи ж віддача до арештантського відділення (ст. 1532 Укладення).

Якщо винний у звабленні був слугою її батьків, чи ж слугою опікунів родичів, покарання підсилювалося. На західноукраїнських землях діяло Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки 1879 року. Уложення містило окремий Розділ 14 «Злочини і проступки проти моральності». Цікавим у ньому було те, що кримінальне переслідування за зґвалтування та насильницьке «непотребство» (фактично задоволення статевої пристрасті неприродним способом) порушувалося лише за скаргою потерпілого, окрім випадків, коли злочином було заподіяно його смерть чи злочинець був родичем потерпілого або вчинив ще й інший злочин. Але одного разу подана скарга вже не могла бути взята назад.

Наступною пам'яткою права, що установлювала відповідальність за зґвалтування та інші статеві злочини було Кримінальне уложення 1903 року. Глава 27 Уложення «О непотребстве» (про непристойні дії) диференціювала відповідальність залежно від віку жертви. Так за зґвалтування, так зване «любострастие», з дитиною, що не досягла 14 років, з неповнолітнім від 14 років до 16 років без його згоди чи користуючись його безпорадним станом, каралось поміщенням у виправний дім на строк не більше 3 років чи тюремним ув'язненням на той же строк. Зґвалтування особи жіночої статі без її згоди каралось тюремним ув'язненням.

Кримінальне Уложення також діяло і у період Української Центральної Ради (1917-1918 роки). Період Гетьманату (29 квітня 1918 року - 14 грудня 1918 року) теж не характеризується оновленням законодавства про кримінальну відповідальність, так як головну увагу було зосереджено на посиленні відповідальності за злочини проти держави та громадського порядку, власності та господарські злочини.

Перший радянський Кримінальний кодекс 1922 року в Главі V розділу 4 передбачав відповідальність за злочини у сфері статевих відносин. Норми, що містились у ньому, умовно можна розділити на склади, пов'язані і не пов'язані із задоволенням статевої потреби. До перших відносилось зґвалтування (частина 1 статті 169, кваліфікуюча ознака - самогубство потерпілої особи - частина 2 статті 169). Кримінальний кодекс 1927 року не містив окремої глави про зґвалтування, натомість було розширено кримінальну відповідальність. Відтоді кваліфікуючими ознаками зґвалтування, крім самогубства, було недосягнення потерпілої статевої зрілості та зґвалтування, вчинене не групою осіб.

Кримінальний Кодекс УРСР 1960 року містив статті 117-122, що установлювали кримінальну відповідальність за зґвалтування та інші статеві злочини. Стаття 117 «Зґвалтування» визначала зґвалтування як статеві зносини з застосуванням фізичного насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілої.

Частина друга, третя та четверта містять кваліфікуючі ознаки зґвалтування: вчинення повторно, вчинення групою осіб, щодо неповнолітньої, вчинене особливо небезпечним рецидивістом, або таке, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а так само зґвалтування малолітньої.

Останній період розвитку - період незалежної України. Перший кодифікований кримінальний закон на теренах незалежної України набрав чинності 1 вересня 2001 року. Законодавці злочини проти статевої свободи виділили в окремий розділ Особливої частини КК України - Розділ 4 «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи».

Статтею 152 визначено, що зґвалтування - це статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Основний безпосередній об'єкт злочину - статева свобода чи статева недоторканість особи. Його додатковим факультативним об'єктом можуть бути здоров'я, воля, честь і гідність особи, нормальний розвиток неповнолітніх.

Під статевою свободою слід розуміти право повнолітньої і психічно нормальної особи самостійно обирати собі партнера для статевих зносин і не допускати у сфері статевого спілкування будь-якого примусу. Статева недоторканість - це абсолютна заборона вступати у природні статеві контакти з особою, яка в силу певних обставин не є носієм статевої свободи, всупереч її справжньому волевиявленню. Кваліфікуючими ознаками зґвалтування є вчинення його:

1) повторно;

2) особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених ст. ст. 153-155 (ч. 2 ст. 152), а особливо кваліфікуючими:

1) вчинення його групою осіб;

2) зґвалтування неповнолітньої особи (ч. 3 ст. 152);

3) спричинення особливо тяжких наслідків;

4) зґвалтування малолітньої особи (ч. 4 ст. 152).

Отже, генезис відповідальності за зґвалтування свідчить, головним чином про те, що, по-перше, на всіх етапах розвитку державності та права закріплювалась відповідальність за зґвалтування, по-друге, різним був правовий зміст поняття зґвалтування: від вузького розуміння (обов'язкова ознака - насильство) до широкого (відсутність згоди на статевий акт), по-третє, різний виклад юридичного тексту, певні недоліки юридичної техніки породили певні правозастосовні та теоретичні проблеми (наприклад, Лисько Т.Д. у своїй дисертації пропонує викласти статтю 152 у такій редакції «зґвалтування та інші дії сексуального характеру». А статтю 153 взагалі виключити), у зв'язку із прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу потребує окремого дослідження особливий порядок розслідування зґвалтування.

Размещено на Allbest.ru