Державне управління в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методи управління у державній установі

Методи управління - це способи здійснення функцій управління, що забезпечують досягнення встановлених цілей. З їх допомогою орган управління впливає на окремих працівників і підприємство у цілому.

Значення методів управління визначає їх спрямованість на досягнення цілей у найбільш стислі строки за умов раціонального використання ресурсів.

За змістом методи управління ідентифікуються з функціями управління: плануванням, організацією, мотивацією і контролем. Відповідно до цього існує чотири основні групи методів управління: економічні, організаційно-розпорядчі, соціальні та психологічні. Між ними існує тісний взаємозв'язок і взаємозумовленість. Кожний метод має елементи заохочення і покарання.

Класифікація методів за спрямованістю дії, має за основу характер їх впливу на мотиви діяльності окремих працівників і трудового колективу підприємства. Мотиви діяльності ґрунтуються на реальних матеріальних і духовних потребах. Спрямованість методів характеризується тим, на які конкретно мотиви вони впливають.

Здійснення конкретних методів залежить від розподілу повноважень в організації. Зокрема, відповідальність за виконання завдань менеджменту персоналу між службою персоналу, лінійними і функціональними керівниками та іншими суб'єктами менеджменту персоналу в Міністерстві економіки України показано у таблиці:

Основні завдання менеджменту персоналу	Суб'єкти менеджменту персоналу
1	2
1. Прогнозування і планування чисельності персоналу	Директори департаментів	Відділ кадрів	Відділ документального забезпечення
2. Професійний підбір кадрів	Відділ кадрів
3. Професійна і соціальна адаптація	Відділ підготовки та перепідготовки кадрів	Відділ кадрів
4. Навчання персоналу	Відділ підготовки та перепідготовки кадрів	Відділ наукового забезпечення та координації взаємодії з підвідомчими науковими і науково-освітніми установами
1	2
5. Поділ і кооперування праці	Відділ кадрів	Директори департаментів
6. Проектування трудових процесів	Директори департаментів
7. Нормування праці	Відділ кадрів
8. Організація і обслуговування робочих місць	Відділ комп'ютерного обладнання та оргтехніки
9. Оплата праці	Відділ розрахунків з оплати праці та соц. питань	Директори департаментів
10. Охорона праці	Юридичний департамент
11. Коте троль за використанням робочого часу	Директори департаментів
12. Формування і підготовка кадрового резерву	Відділ кадрів
13. Планування кар'єри	Відділ кадрів	Директори департаментів
14. Працевлаштування, переміщення і звільнення працівників	Відділ кадрів	Директори департаментів
15. Облік наявності та руху персоналу	Відділ документального забезпечення	Директори департаментів	Відділ кадрів
16. Розгляд заяв, скарг і пропозицій працівників.	Директори департаментів	Відділ аналізу адміністративних послуг
17. Оцінювання персоналу	Відділ кадрів	Директори департаментів

Ідентифікація потреб та інтересів дає змогу вибрати той вид впливу на поведінку людей у процесі організації їхньої спільної діяльності, який сприятиме задоволенню цих потреб. Водночас слід зауважити, що ефективність управління персоналом значною мірою залежить від правильності застосування і співвідношення названих методів управління, на що впливають рівень досконалості інституційного середовища, форма власності, специфіка поставлених завдань та інші фактори, які потребують подальшого докладного розгляду та вивчення.

Методи державного управління

Методи ДУ - це способи, прийоми і засоби цілеспрямованого впливу органів управління на свідомість, волю і поведінку громадян.

Фіксуються в нормативно-правових актах.

Особливості:

- реалізуються в процесі держуправління;

- виражають керівний вплив суб'єктів управління;

- в методах є керівна воля держави;

- мають форму і зовнішнє вираження.

Основними методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.

Гарантією правильного поєднання методів переконання, заохочення й примусу є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як методів психічного впливу на свідомість, а через неї -- на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських відносин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

Примус належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосовується, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу -- правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень.

На цих підставах виділяють: кримінальний, цивільно-правовий, адміністративний примус.

Адміністративний примус -- це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовуються для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, режиму за якого б неухильно виконувались правові приписи усіх ланок управлінської системи;

4)нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.

Поняття і принципи державної служби

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Державна служба ґрунтується на таких основних принципах:

- служіння народу України;

- демократизму і законності;

- гуманізму і соціальної справедливості;

- пріоритету прав людини і громадянина;

- професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

- персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

- дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

- дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Система органів виконавчої влади

державний управління влада

Суб`єктами виконавчої влади в Україні є органи загальної компетенції-вищі органи у системі органів виконавчої влади; органи спеціальної компетенції-центральні органи державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності суб`єкти виконавчої влади утворюють єдину систему органів. Виконавчій владі та системі її органів присвячено розділ 6 Конституції “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”. Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї державної влади, яка випливає з державної цілісності України; розмежуванням компетенції органів виконавчої влади; їх спільною діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування окремих її елементів. Очолює систему Кабінет Міністрів України - вищий орган виконавчої влади. Середньою ланкою цієї системи є міністерства та центральні органи державної виконавчої влади, підпорядковані Кабінету Міністрів. Органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в області. І районах, містах Києві та Севастополі, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня відносяться також органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні відповідних місцевих органів виконавчої влади.

Компетенція органів виконавчої влади визначається окремо для кожної ланки системи органів виконавчої влади. Згідно з п.12 ст.92 Конституції України, виключно законами України визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади. Компетенція Кабінету Міністрів України визначена у ст.116 Конституції України та Законі “Про Кабінет Міністрів України”. Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади сформульовані у відповідних Положеннях про ці органи. Компетенція місцевих державних адміністрацій визначена ст.119 Конституції України та Законом про місцеві державні адміністрації. Нарешті, особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються, відповідно до ст.118 Конституції України, окремими законами України. У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організують реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики Української держави; здійснюють керівництво і регулюють соціально-економічну сферу; забезпечують єдність системи виконавчої влади; спрямовують і контролюють діяльність підлеглих органів виконавчої влади; здійснюють управління власністю незалежно від її форми; розробляють і здійснюють загальнодержавні програми.

3а масштабом діяльності органи викон. влади поділяються на: а) вищі; б) центральні; в) місцеві; г) спеціальні.

До вищих належать органи, виконавчо-розпорядча діяльність яких поширюється на всю територію України. Таким органом є Уряд України -- Кабінет Міністрів.

До його складу входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

До центральних органів виконавчої влади (цей термін застосовується Конституцією, див. наприклад, ст. 114) належать ті, що керують відповідними галузями, або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це міністерства (наприклад, Міністерство агропромислового комплексу України); комітети (наприклад, Державний комітет зв'язку та інформації України); відомства (наприклад, Служба безпеки України, Національне космічне агентство України, Державна митна служба України, Державна податкова адміністрація України).

Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 р.), а також положеннями про конкретний орган.

Система принципів держуправління

Держуправління здійснюється у відповідності з принципами, закріпленими в Конституції України. До них відносяться:

1. Відповідальність органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою (держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Органи виконавчої влади відповідальні перед Президентом, підконтрольні і підзвітні ВРУ, органам виконавчої влади вищого рівня, а також район. і обласн. радам у межах, передбачених законом);

2. Верховенство права (закріплений у Конст., яка має найвищу юрид. силу, а її норми є нормами прямої дії. Закони й ін. норм.-правові акти приймаються лише на підставі Констит. Укр. і повинні їй відповідати);

3. Законність (безпосередньо пов'язана з принципом верховенства права і випливає з нього, а також базується на положеннях Констит. Укр, відповідно до якиї Україна є суверенною і незалежною, демокр., соціал., правовою державою. Органи держ. влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень і способами, передбаченими Констит. і законами Укр. Законність повинна бути реальної. Закон став в Укр. основним джерелом права, прийнятим відповідно до Констит.);

4. Участь громадян і їх об'єднань в управлінні (відповідно до Конст. Укр. громадяни мають право брати участь в управлінні держ. справами, вільно обирати і бути обраними в органи держ. влади й органи місцевого самоврядування. У здійсненні функцій держуправління громадяни беруть участь шляхом об'єднання в політ. партії й громадські організації. За допомогою таких об'єднань громадяни здійснюють захист своїх прав і свобод, задовольняють свої інтереси);

5. Рівноправність громадян в управлінні ( громадяни користаються рівним правом доступу до держ. служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Вони мають рівні конституц. права і свободи і є рівними перед законом. Не може бути привілей або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політ., реліг. і ін. переконань, статі, етнічного і соціал. походження, майнового стану, місця проживання й ін. ознакам. Констит. права і свободи гарантовані і не можуть бути скасовані);

6. Гласність ( принцип у держуправлінні зв'язаний у перш. чергу з вільним доступом громадян до інформації, що стосується їх особисто, а також інформації про діяльність органів викон. влади всіх рівнів, крім відомостей, що є держ. таємницею або інший захищеної законом таємницею. Кожному гарант-ся право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якості продуктів харчування і предметів побуту, а також право на її поширення. Подібна інформації не може бути засекречена. Конст. також гарантує судовий захист права спростування недостовірної інформації про себе і членах своєї родини і права вимагати вилучення к.-або інформації, а також право на компенсацію майнового і морального збитку, нанесеного збором, збереженням, використанням і поширенням подібної недостовірний інформації).

Система органів держуправління

Державне управління-одна із головних форм діяльності держави, особливий вид соціального управління в суспільстві. У широкому значенні-це діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного життя.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст.6). Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент-Верховна рада України. Він є представницьким органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. До складу Верховної Ради входять 2 органи, які мають особливий правовий статус-Рахункова палата та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Особливий правовий статус цього органу полягає в тому, що він здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів державної влади. Специфіка статусу органу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в тому, що він є органом, який на постійній основі здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист кожного на території України в межах юрисдикції.

Представницьким органом Автон. Респ. Крим є Верховна Рада Авт. Респ. Крим. До представницьких органів держ. влади належать також місцеві ради в областях, містах обласного значення, районах, районах у містах, а також ради міст загальнодержавного значення - Києва та Севастополя.

До виконавчих органів України належать: вищий орган у системі органів виконавчої влади-Кабінет Міністрів України; Рада міністрів Авт. Респ. Крим, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації на відповідній території. У сукупності вони складають єдину систему органів виконавчої влади. На відміну від органів законодавчої влади органи виконавчої влади призначаються Президентом України. Органи виконавчої влади здійснюють виконавчу діяльність, яка полягає у виконанні Конституції України, нормативних актів законодавчих органів державної влади, Президента України, а також організовують виконання цих актів шляхом розпорядництва. За характером своїх повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної компетенції, які відають всіма або багатьма галузями виконавчої діяльності (Кабінет Міністрів Укр.), і органи спеціальної компетенції (міністерства, інші органи держ. виконав. влади). У свою чергу, органи спеціальн. компетенції залежно від повноважень поділяються на галузеві органи, які відають певними галузевими управліннями (міністерства), та міжгалузеві, які здійснюють міжгалузеве управління (Державні Комітети). Органи виконавчої влади підрозділяються також на колегіальні і єдиноначальні. До перших належать, наприклад, Кабінет Міністрів України, до других-міністерства та інші органи виконавчої влади.

Третій вид державних органів становлять органи судової влади. Це-Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної компетенції, вищі судові органи спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди. У своїй сукупності ці суди складають судову систему України. Вони здійснюють судову владу на основі конституційного, цивільного, кримінального, арбітражного судочинства. Для органів судової влади характерним є те, що судді обираються безстроково. Особливе місце має Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, який відрізняється порядком утворення (судді Конст. Суду України призначаються Верховною радою, Президентом України та з`їздом суддів України), складом (18), особливістю юридичної сили, строком призначення на посаду (9 років без права бути призначеним на повторний строк).

Особливим видом державних органів є органи прокуратури. На прокуратуру України покладається підтримання державного обвинувачення у суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян, звинувачених у тому чи іншому правопорушенні. Прокуратура України складає єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим і Генеральному прокуророві України. Відповідно до Конституції України, Генеральний прокурор призначається за згодою Верховної Ради Президентом України.

Особливе місце в системі органів державної влади має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент впливає на діяльність всієї системи державних органів в Україні і, особливо, на організацію та діяльність органів виконавчої влади, оскільки він особисто їх формує. Основним методом такого впливу є координація.

Президентом України створюється координаційний орган з питань національної безпеки і оборони-Рада національної безпеки і оборони України.

“Компонентна структура та функціональний зміст регіонального управління” визначається сутність основних видів діяльності регіональних органів влади в нових умовах господарювання. Пропонується функцію організації розглядати, як процес розподілу обов'язків і координацію зусиль персоналу для забезпечення максимальної продуктивності у досягненні визначеної мети в наступних проявах:

а) визначенні повноважень між вищим керівництвом і нижчими рівнями працюючих;

б) створенні системи управління, тобто об'єктів управління (керованих систем), суб'єктів управління (керуючих систем) і встановлення зв'язків між ними;

в) вдосконаленні системи регіонального управління.

Зазначається, що в організаційних структурах взагалі, і в регіональних, зокрема, прийнято використовувати кілька організаційних основ, які формують відповідні типи структур (лінійна, функціональна, лінійно-функціональна тощо). Нинішнє розширення функцій і повноважень регіонального управління здійснюється на застарілій організаційній основі - лінійно-функціональній або її модифікації - дивізійній, при якій функціональні підрозділи об'єднуються у великі блоки. Недоліком цього виду структур є локалізація функцій управління у відокремлених підрозділах та їх слабка взаємодія при вирішенні комплексних програм розвитку території, практична відсутність координаційного впливу в управління регіоном, що не дозволяє місцевим органам виконувати покладені на них функції; неспроможність справитись з прогресуючими диспропорціями і кризовими явищами в економіці, невиправдане збільшення чисельності апарату, що веде до зародження нової номенклатури. В роботі обґрунтовується матричний тип організаційної структури регіонального управління, при якій центральним органом управління регіоном повинен стати обласний економічний комітет (Рада).

Головним завданням Ради є встановлення і визначення тенденцій розвитку регіону, розробка конкретних програм, що базуються на “точках росту”, стратегії і тактики їх досягнення. При економічному комітеті (Раді) доцільно створити Вчену Раду, яка буде працювати як дорадчий орган. Вказане реформування свідчить про те, що в ринкових умовах організаційні структури управління регіоном не слід ототожнювати з облдержадміністрацією та її структурними елементами. Реалізація принципу відповідності вимагає, щоб в умовах виникнення нових функцій у суб'єктів діяльності на території сформувався новий орган більш широкої компетенції на засадах координації управлінського впливу.

Функція прогнозування, як один із основних видів діяльності (роботи) регіональних органів управління, є порівняно новою. Її актуальність обумовлена швидкозмінними чинниками ринкового середовища, з однієї сторони, і ймовірним характером регіональної системи господарювання - з іншої.

Горизонт прогнозування задається строками досягнення цілей. Звідси прогнози можуть бути короткостроковими (до 3 років), середньостроковими (5-7 років) і довгостроковими (10 і більше років). З урахуванням особливостей регіонального розвитку процес прогнозування можна поділити на п'ять відносно самостійних етапів.

1. Розробка основних гіпотез розвитку регіональної соціально-економічної системи на перспективу відповідно до її цілей та завдань.

2. Систематичний аналіз розвитку економіки регіону на основі критеріїв, що дасть змогу виявити вплив зміни певних чинників на регіональний розвиток окремих галузей і господарства в цілому.

3. Розробка прогнозів розвитку окремих галузей і сфер регіонального господарства на основі показників, визначених під час аналізу.

4. Визначення траєкторії господарського зростання окремих регіонів. Практично завдання внутрішньорегіонального прогнозування зводиться до вибору найкращого варіанту територіального розподілу виробничих ресурсів і виробництва окремих видів продукції.

5. Встановлення параметрів і термінів перспективного розвитку виробництва окремих важливих видів продукції в натуральних величинах.

Зміст планування як функції регіонального управління полягає в обґрунтуванні і визначенні основних напрямів та пропорцій розвитку економіки з урахуванням матеріальних джерел його забезпечення і попиту ринку. Його найважливіші завдання - це формування уявлення про майбутню економічну структуру регіону і його розвиток через організацію приватного та державного секторів економіки, передбачення появи гострих економічних проблем, які вимагають активного втручання з боку регіональних органів влади і управління.

В основу цілісної системи регіонального планування мають бути покладені наступні складові, які представлені на рис. 4.

Концепція соціально-економічного розвитку регіону відображає політико-економічне бачення його подальшого суспільного прогресу; прогноз розвитку складається на 3-5-10 і більше років; програма визначає напрями структурної перебудови господарства регіону за рахунок його можливостей і особливостей територіальної організації праці; бізнес-план враховує внутрішньовиробничі резерви підприємництва в регіоні; інноваційний план реалізовує цілі і пріоритети економіки з урахуванням реальних можливостей економічної системи, а також шляхи і методи їх досягнення.

Збалансованість розвитку регіональної економічної системи досягається за допомогою функції регулювання. Об'єктом регулювання є рівень життя населення, розвиток соціальної інфраструктури, природоохоронна та інвестиційна діяльність, пропорції економічного розвитку, зовнішньоекономічна діяльність. Суб'єктом економічного регулювання виступають регіональні органи влади і управління, які виконують цю роль за допомогою економічних, правових і адміністративних методів.

Правову основу регулювання складають: Конституція України, Закон про місцеве самоврядування, Закон про місцеві держадміністрації, відповідні постанови Верховної Ради України і укази Президента України, а також постанови і розпорядження органів управління регіонів і місцевого самоврядування. Що ж до самої регулятивної системи регіональних відносин, то тут слід звернути увагу на тенденцію зміни співвідношення методів впливу; мається на увазі той факт, що збільшується поле врахованих факторів економічного впливу, що носять непрямий характер і, навпаки, зменшується прямий адміністративний вплив з боку державних управлінських структур. За допомогою адміністративних методів впливу місцеві органи управління регулюють процеси приватизації, вирішують питання залучення іноземного капіталу, використання природних ресурсів, а також питання, пов'язані з соціальними процесами на території.

Економічні методи регулювання умовно можна поділити на дві основні групи: прямі та опосередковані. До перших з них відносяться: капітальні вкладення, дотації і субсидії, регулювання цін і заробітної плати, фінансування розвитку через спеціальні фонди і бюджети різних рівнів, державна кредитна система; другі - включають: грошово-кредитну, податкову, амортизаційну, митну політику, стимулювання територій через позабюджетні фонди.

Слід підкреслити, що в ринкових умовах функція регулювання є домінуючою і основною в управління соціально-економічними процесами розвитку, оскільки з розпадом адміністративно-командної системи втратила своє значення і зміст функція керівництва.

Аналіз змісту функцій управління персоналом дозволяє виділити її двоєдину складову: функцію управління чисельністю і складом персоналу і функцію управління продуктивністю праці.

Дослідження кількісного і якісного складу державних службовців регіональних органів влади показує, що функція управління персоналом в ринкових умовах не реалізовується в повній мірі. Зростання загальної кількості службовців в порівнянні з 1999 року зафіксовано майже у всіх областях: в Житомирській області цей приріст склав за рік 12,7%, Дніпропетровській - 7,3, Луганській - 5,4, Автономній Республіці Крим - 6,7. Спостерігається нерівномірне навантаження управлінських працівників на кількість населення. Так, в розрахунку на 1000 осіб населення найбільша кількість управлінського персоналу зафіксована в Чернігівській області (60 чол.), Кіровоградській (62), Житомирській (65); найменша - в Донецькій (37), Дніпропетровській (38), Одеській (41). Повільно здійснюється ротація кадрів: в обласних державних адміністраціях частина працівників віком до 30-ти років складає 17,1%, в районних держадміністраціях - 22,7%, в органах місцевого самоврядування - 14,9%. Спостерігається значне коливання розмірів оплати праці в установах різного рівня управління. Наприклад, в районних державних адміністраціях середня заробітна плата за 2000 рік становила 166,9 грн.; в обласних державних адміністраціях - 204,7 грн.; а в центральних органах виконавчої влади - 160 грн. Це свідчить про відсутність наукового підходу в практиці роботи насамперед регіональних органів влади. Діагностика проблеми дозволяє визначити, що в практиці планування потреби в персоналі надається перевага штатно-нормативному (48%) та штатному (35%) методам, застосовується також нормативний метод (12%) та метод екстраполяції (5%).

В перехідний до ринку період місце контролю в регіональному управлінні визначається можливістю регулювання суспільних відносин, які складаються між галузями господарського комплексу регіону; масштабами розвитку економіки і станом виробничої інфраструктури, економічними і демографічними процесами в регіоні, економічною і фінансово-предметною сферами, ресурсним і економічним потенціалом регіону, економічними і соціальними процесами.

Важливим елементом досліджуваної тематики є питання про форми та різновиди контролю в регіоні. Ревізія, що була переважаючою формою контролю в умовах командно-адміністративної системи, по мірі демократизації суспільно-господарських відносин поступається місцем іншим формам здійснення контролю.

Випробування проводиться у формі сертифікації, атестації та акредитації контрольованих суб'єктів, ліцензування та експертизи їх діяльності. Перевірки проводяться в формі інвентаризації, контролінгу, ревізій, аудиту, іншого періодичного нагляду за діяльністю господарських систем.

Відстежування може відбуватись в формі моніторингу та іншого безперервного нагляду, який передбачає постійне здійснення контролю господарських суб'єктів.

Що стосується затвердження норм контролю на рівні регіональних органів влади і місцевого самоврядування, то ними можуть бути: програми економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень; фінансове забезпечення цільових програм розвитку органів місцевого самоврядування; місцеві бюджети та зміни до них; місцеві податки і збори та розміри їх ставок в межах, встановлених законом; рішення щодо випуску місцевих позик; рішення щодо передачі коштів із відповідного місцевого бюджету; розміри частини прибутку для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету; місцеві програми приватизації, порядок та умови приватизації об'єктів комунальної власності тощо.

У п'ятому розділі “Науково-метододичне обґрунтування ефективності управлінської діяльності в регіоні” розглядається питання ефективності управлінської діяльності в регіоні. Так, ступінь використання ресурсного потенціалу регіону в результативній формі може бути представлена виразом:



де: - ступінь використання ресурсного потенціалу регіону в показниках порівняння фактичного і потенціального соціально-економічних ефектів;

ИДРf - показник фактичного соціально-економічного ефекту;

ИДРp - показник потенціального соціально-економічного ефекту.

При практичних розрахунках для встановлення об'єктивних уявлень про тенденції і результати ефективного використання ресурсного потенціалу доцільно також динамізувати дані оцінки на величину тривалості циклу економічного розвитку. Тоді вираз ступеню використання ресурсного потенціалу регіону матиме такий вигляд:

де: і =1, 2, 3…; t - тривалість циклу економічного розвитку території.

Для характеристики ефективності виробничого процесу в регіоні пропонується для використання слідуюча група показників:

Галузева структура ВВП, яка визначається долею (Ді) тієї чи іншої галузі або сектору в економіці регіону:

де: Оі - обсяг продукції, яка приходиться на і-ту галузь;

О - загальний обсяг виробництва даного регіону.

Вартісна структура ВВП показує долю матеріальних витрат, використаних в процесі його виробництва, і чистої, заново створеної продукції:

де: МВ - матеріальні витрати на виробництво ВВП;

ЧП - чиста продукція регіону.

Чиста продукція регіону - заново створена вартість виражається такою формулою:

де: max ЧП - максимальний чистий прибуток регіону;

ВВП - обсяг внутрішнього валового продукту;

СВ - сукупні витрати.

Показник виробництва кінцевої продукції регіону (ПКк) відображає власну долю регіону в формуванні його фондів споживання і накопичення, а також роль регіону в формування міжрегіональних зв'язків:

де: ПРвл. - власна доля продукції регіону, що направляється на формування його фондів споживання і накопичення;

ПВвив. - частина продукції регіону, яка вивозиться за його межі;

ПВвв. - частина продукції регіону, яка ввозиться із інших регіонів.

В роботі пропонується визначення інтегрального економічного показника ефективності () як:



де: - сумарний розмір чистого прибутку всіх і=1, 2, 3 …, n підприємств і організацій регіону за звітний (чи плановий) період;

Бпр. - прибуткова частина бюджету регіону (і бюджетів регіонів нижчестоячих рівнів) за цей же період;

- сумарний розмір дольової участі підприємств і організацій різної форми власності в розвиток соціальної інфраструктури за цей же період;

- сумарний розмір державних і зарубіжних інвестицій в розвиток економіки регіону за цей же період.

Методологічно вірно визначаються і витрати на управління:

де: Ву - витрати на управління;

Оn - витрати на оплату праці (керівників і спеціалістів, обслуговуючого персоналу, премії і доплати);

Ту - витрати на техніку управління, що включають носії інформації, засоби її обробки, а також знання і умови праці;

Оз - витрати на організаційне забезпечення, що включають наукову організацію праці, підготовку і підвищення кваліфікації кадрів управління, заходи по раціоналізації управлінських систем;

Нв - накладні витрати (службові відрядження, поштово-телефонні і канцелярські витрати, використання службового транспорту тощо).

Вирівнювання розвитку відстаючих регіонів до показників еталонного та середнього регіону України в дослідженні пропонується здійснювати на основі відповідної методики. Для цього вводиться поняття “депресивного регіону” з відповідними ознаками, а також критерії виділення із загальної сукупності депресивних регіонів. Технологія здійснення розрахунків така. На першому етапі проводиться оцінка існуючого етапу і тенденцій зміни на ринках і в сфері зайнятості населення з використанням відповідних показників. Потім ці показники зводяться в інтегральний бальний критерій. На другому етапі виявляються причини зміни відмічених відхилень. На третьому етапі відбираються ті регіони із числа виділених, де не вдається встановити причини, що призвели до небажаного стану. Такі регіони виключаються із числа претендентів на отримання статусу депресивного регіону. На четвертому етапі рекомендується розраховувати по кожному із виділених регіонів такі показники (П), які характеризують ситуацію на ринку праці і в сфері зайнятості населення.

На основі апробації пропонованих методичних підходів було визначено, що найбільша сума балів по даних на 1999 рік була в Закарпатській, Волинській, Чернівецькій областях, яким слід надати статус територій депресивного розвитку.

Організаційно-методичні основи здійснення структурно-факторного аналізу регіону базувалися на наступних принципах і підходах: тісній взаємодії місцевих економічних, фінансових, статистичних та інших органів управління у процесі розробки та реалізації регіональних програм; дотриманні логіко-функціонального підходу щодо послідовності проведення аналітичних робіт в органах управління; використанні цільових (встановлених) і розрахункових нормативів для оцінки стану розвитку територіально-виробничих комплексів різного масштабу; застосуванні комп'ютерних технологій для проведення розрахунково-аналітичних досліджень і оцінок та формування моніторингу соціально-економічного розвитку області, адміністративного району та міста.

Відповідно до цілей аналізу та відтворювальних соціально-економічних процесів, що постійно відбуваються на території регіону, пропонується наступна структурна побудова економічного аналізу:

1) аналіз загальноекономічного стану та рівня соціально-економічного розвитку регіону;

2) аналіз використання трудового потенціалу;

3) аналіз рівня життя населення та розвитку соціальної сфери;

4) аналіз розвитку сфери матеріального виробництва;

5) аналіз структурних перетворень в економіці та розвиток підприємництва;

6) аналіз економічної ситуації;

7) аналіз використання фінансових ресурсів.

Для комплексної оцінки ефективності функціонування окремих галузей економіки регіону в роботі використані методи багатоваріантного аналізу, зокрема кластерного або таксономії.

Основними етапами методики його здійснення є: формування вихідних даних; визначення і виключення ознак, що суттєво не впливають на стан системи; визначення точок-еталонів; розрахунок відстані від кожного об'єкта до точки-еталону; розрахунок величини комплексної (інтегрованої) оцінки.

На основі виконаних розрахунків оцінка діяльності галузі промисловості Вінницької області мала такий вигляд (табл. 1).

Відповідно таблиці найбільш близькою до одиниці є оцінка першого об'єкту - електроенергетичної галузі (0,92), найменшою є оцінка другого об'єкту - паливної промисловості (0,16), середній рівень оцінки має п'ятий об'єкт - хімічна та нафтохімічна промисловість (0,51).

1 Електроенергетика 0,920

2 Паливна промисловість 0,156

3 Машинобудування та металообробка 0,323

4 Хімічна та нафтохімічна промисловості 0,519

5 Деревообробна та целюлозно-паперова промисловість 0,377

6 Промисловість будівельних матеріалів 0,438

7 Легка промисловість 0,253

8 Харчова промисловість 0,446

У шостому розділі “Концепція перспективного розвитку та організаційно-правове і інформаційне забезпечення управлінської діяльності в регіоні” пропонуються організаційні, правові та інформаційні засади розвитку регіонального управління. Зокрема, формування правової бази рекомендується здійснювати за рахунок прийняття першочергових законів: про основи бюджетного регулювання, про організацію управління регіональним розвитком, про депресивні регіони. Закон про депресивні регіони повинен визначити державний перелік встановлення, відбору і санації територій, які потребують державної підтримки, роль органів влади держави і регіонів, а також муніципальних утворень в організації програм санації, а також міру відповідальності за їх виконання. Сукупна дія норм закону про основи бюджетного регулювання повинна встановити такі засади розподілу регулюючих податків і трансферів між бюджетами різних рівнів, які б дали змогу зняти фінансову напругу в державних і регіональних відносинах і забезпечити на цій основі конституційні соціальні гарантії. Метою закону про організацію управління регіональним розвитком є правове визначення предмету, суб'єктів, принципів, форм і методів регіонального управління та сфери впливу держави на параметри розвитку регіонів.

Систематизація уявлень про організаційне реформування регіонального управління в ринкових умовах дозволяє запропонувати наступну його структуру: загальнодержавний рівень, міжрегіональний, регіональний, районний, базовий (рис. 5).

Загальнодержавний рівень управління слід і надалі залишити головним, але його необхідно “розвантажити” шляхом розмежування функцій (компетенції). Центр має право розробляти великі комплексні програми соціально-економічного розвитку та розміщення продуктивних сил всієї країни, опікуватися ефективним використанням державної власності та виконувати контрольні функції. Органом цього рівня управління має бути Міністерство (комісії) регіонального розвитку (регіональної політики) України.

Міжрегіональний рівень управління проектується як інструмент довготермінового прогнозування, індикативного планування, розміщення продуктивних сил, ефективний орган вирішення державних і міжрегіональних проблем. Органом управління макрорегіону можуть бути такі форми, як Асоціація регіонального розвитку чи Міжобласна координаційна рада, яким уряд делегуватиме повноваження щодо реалізації державних регіональних програм.

Регіональний рівень (адміністративні області) є найважливішим в системі регіонального управління. Тут здійснюється сереньотермінове комплексне прогнозування, індикативне планування і кооперація людської діяльності. Саме на цьому рівні мають реалізовуватися принципи економічної самостійності, оскільки якраз на рівні області задовольняється значна частина першочергових потреб людини. Органом регіонального управління в області може бути Економічний комітет (Рада), очолювані головою держадміністрації чи першим його заступником з економічних питань.

Районний рівень регіонального управління є, з одного боку, найскладнішим, а з іншого боку, найперспективнішим, оскільки має забезпечувати конкретну реалізацію державних, міжрайонних, обласних та власних ухвал на підзвітній території.

Господарська-адміністративна громада регіонального управління - це база, на якій здійснює оперативне управління життєдіяльністю на засадах самоврядування.

Повноцінне забезпечення регіонального управління інформацією має здійснюватися в послідовності надання таких даних: про регіон в цілому; про природні умови життєдіяльності; про суб'єкти життєдіяльності в регіоні; про суб'єкти соціально-економічної діяльності; про результати життєдіяльності (за галузями); про результати життєдіяльності (за предметами праці). Поліпшення інформаційного забезпечення потреб регіонального управління передбачає розширення номенклатури даних, які відсутні в державній статистиці, і створенні програм одержання та обробки інформації на території, тобто інформаційно-аналітичної системи.

Програма одержання та обробки інформації по структурі складається із стратегії розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення, оперативного обміну інформацією між органами державної і регіональної виконавчої влади та місцевого самоврядування, технології впровадження інформаційних систем в державних та місцевих виконавчих органах, етапності дооснащення системи одержання та обробки інформації.

Концепція здійснення регіональної економічної політики на основі удосконалення управління соціально-економічним розвитком включає: структурну перебудову та докорінну реконструкцію традиційно промислових регіонів України (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області); встановлення екологічної рівноваги в регіонах з кризовою ситуацією, насамперед Донбасу, Придніпров'я, Прикарпатського регіону, Північного Криму та в регіонах, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС; нарощення матеріально-технічної бази рекреаційної інфраструктури в Криму, районах Чорноморського та Азовського узбережжя, в Карпатах, Поділлі та інших регіонах.

Висновки

Проведення зазначеної дослідницької роботи дозволило отримати наступні науково-практичні результати:

1. Встановлено, що в теоретичному плані під регіональною економікою слід розуміти цілісну систему закономірностей, зв'язків і пропорцій здійснення відтворювальних процесів суб'єктами господарської діяльності різних форм власності на адміністративно окресленій території. Ефективність регіональної економіки залежить від завершеності і цілісності усіх фаз економічного відтворення, а звідси зміст управління суспільним розвитком в регіоні полягає у визначенні економічних інтересів різних суб'єктів господарювання, виявленні взаємозв'язків між ними і знаходженні методів впливу на характер соціально-економічного розвитку. Відтворювальні цикли в регіональній економіці являють собою основу соціально-економічного розвитку регіону і, відповідно, предмет регіонального управління.

2. Науково обґрунтовано, що регіональне управління як економічна категорія за своїм змістом включає галузеве управління, державне управління, місцеве самоврядування, програмно-цільове управління, міжрегіональне управління, міжгалузеве управління, не дорівнюючи їх сумі, тобто регіональне управління є інтегрованою функцією усіх видів управління на адміністративно окресленій території обласного рангу.

3. Трансформаційні ознаки регіонального управління в перехідний до ринку період слід вбачати в розвитку його економічного, методичного, організаційного, інформаційного і правового забезпечення. Конструктивний підхід до вирішення проблеми економічної самостійності регіону полягає у створенні такого механізму управління регіональною економікою, при якому у регіоні залишається достатньо ресурсів для здійснення розширеного економічного відтворення, а також оперативного вирішення поточних проблем населення. При цьому головним фактором виступають економічні відносини між суб'єктами господарської діяльності, вибір раціонального способу їх реалізації в конкретних регіональних умовах тощо.

4. Аналіз проблеми фінансово-бюджетного забезпечення ієрархічних рівнів управління в регіоні дозволяє запропонувати наступну стратегію:

· закріплення у законодавчому порядку за кожним рівнем управління в регіоні (область, район, район в місті, сільська (селищна рада)) переліку конкретних функцій по здійсненню управлінської діяльності із обов'язковим визначенням стійких джерел їх фінансово-бюджетного забезпечення;

· усунення штучної диференційності місцевих бюджетів шляхом покриття їх за допомогою бюджетного регулювання на основі розробки прогнозів і програм соціально-економічного розвитку конкретних населених пунктів і територій;

· впровадження технології розробки бюджету країни “знизу”, з рівня органу місцевого самоврядування, а планування - на основі нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості.

5. В роботі доведено, що регіональне управління в перехідний період ґрунтується на економічних законах розвитку суспільства, що проявляються у вигляді дії закономірностей і наукових принципів. До основних закономірностей побудови і функціонування регіональної управлінської системи відносяться: єдність системи управління, оптимальне поєднання централізації і децентралізації, співвідношення управляючої системи і системи, якою управляють, поєднання галузевого і регіонального управління. Принципи організації регіонального управління включають поєднання усіх видів управління в рамках регіонального: самостійність і самозабезпеченість розвитку, орієнтація управління на замкнуті виробничі цикли, відповідність регіональної системи управління об'єкту управління.

6. Регіональне управління має свої, реально визначені цілі, заради яких територіальна організація формується, функціонує і розвивається як цілісна система. До найважливіших із них відносяться: досягнення збалансованості економічного і соціального розвитку території з урахуванням необхідності підвищення рівня і якості життя населення, удосконалення структури народного господарства регіону у напрямку створення ефективних виробництв, збільшення внеску усіх суб'єктів господарської діяльності в розвиток економіки, раціоналізація розміщення продуктивних сил в системі “держава-регіон”, налагодження вигідних зовнішньоекономічних і міжрегіональних зв'язків по обміну продукцією і послугами, раціональне використання місцевих мінерально-сировинних ресурсів і територій, збереження екологічної рівноваги і охорона навколишнього середовища.

7. Адаптація регіонального управління до умов перехідного періоду вимагає визначення нового змісту основних функцій, кожна з яких являє собою відповідний етап управлінського впливу. До них відносяться: організація, прогнозування, планування, регулювання, управління персоналом, контроль. Крім того, важливо визначити нові специфічні функції регіональних органів влади: управління комунальним майном, розвиток конкуренції, регулювання земельних відносин, моніторинг рівня життя населення, митне регулювання, зайнятість населення тощо. Функції регіонального управління в сукупності і взаємодії створюють багаторівневу функціональну структуру, що забезпечує як управлінський взаємозв'язок регіону - суб'єкта управління і суспільної системи, так і внутрішню збережуваність управлінської системи.

8. В дисертаційній роботі обґрунтована необхідність та методика розрахунку ефективності використання сукупного ресурсного потенціалу регіону на основі таких показників: валовий внутрішній продукт регіону та його галузева і вартісна структура; чиста продукція регіону, тобто заново створена в регіоні вартість; кінцева продукція регіону, який відображає власну долю регіону в формуванні його фондів споживання і накопичення; інтегральний показник ефективності виробництва в регіоні. Для оцінки ефективності системи управління в регіоні запропоновані показники продуктивності управлінської праці і показники економічності апарату управління.

9. Запропонована методика визначення депресивного регіону. Сутність її в тому, що на першому етапі проводиться оцінка існуючого стану і тенденцій зміни на ринках праці і в сфері зайнятості населення з використанням наявних в регіональній статистиці чи розроблених на її основі показників. Потім ці показники зводяться в інтегральний бальний критерій. На другому етапі виявляються причини відмічених відхилень, при цьому проводяться розрахунки тільки по тих адміністративно-господарських одиницях, які були визначені як ті, що претендують на отримання статусу депресивного регіону. На третьому етапі відбираються ті регіони із числа виділених, де не вдається визначити причини, що призвели до небажаного стану. Це означає, що даний стан є наслідком, в основному, незадовільної діяльності місцевих органів влади. Такі регіони виключаються із числа претендентів на отримання статусу депресивного. На наступному етапі сумуються бали даного регіону за окремими статистичними показниками. Регіони, які набирають найбільшу суму балів, виділяються в якості регіонів депресивного розвитку.

10. Розроблено методичні рекомендації по проведенню аналізу соціально-економічного розвитку сформовані за такою структурою: аналіз використання трудового потенціалу; аналіз рівня життя населення та розвитку соціальної сфери; аналіз розвитку матеріального виробництва; аналіз структурних зрушень в економіці та розвиток підприємництва; аналіз економічної ситуації; аналіз використання фінансових ресурсів.

Здійснення на практиці за запропонованою методикою аналізу соціально-економічного розвитку регіону дозволяє об'єктивно оцінити розвиток регіональної економічної системи з урахуванням наявних диспропорцій і проблемних ситуацій, визначити стратегічні, перспективні і практичні цілі розвитку регіональної економіки; здійснювати прогноз впливу зовнішніх факторів і оцінку власних економічних можливостей з урахуванням наявних обмежень (можливостей), обґрунтувати зміст і строки реалізації управлінських рішень регіональних органів влади в розв'язанні конкретних соціальних ситуацій.

11. Доведена необхідність застосування в практиці регіонального управління методів багатоваріантних рішень, заснованих на прийомах математичного моделювання. Сутність цієї задачі полягає в тому, що управлінська діяльність здійснюється під впливом багатьох економічних, технічних, організаційних та соціальних факторів, які мають різний характер впливу на економіку регіону. Тому виникає необхідність комплексної оцінки функціонування як окремих елементів, тобто галузей, так і всієї економічної системи регіону в цілому. Виконані в роботі розрахунки показують достовірність і практичну доцільність застосування цих методів на практиці для обґрунтування “важких” управлінських рішень з боку регіональних органів влади і управління.

...