Здійснення права приватної власності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Кам'янець-Подільський Національний Університет

імені Івана Огієнка

Історичний факультет

Здійснення права приватної власності в Україні

Виконала: Микитюк Тетяна

Науковий керівник: Лубчинський А.А.

Кам'янець-Подільський 2013 р.

Зміст

Вступ

1. Означення права власності

2. Підстави виникнення та припинення права власності

3. Сутність приватної власності в Україні

3.1 Права приватної власності фізичних осіб

3.2 Права приватної власності юридичних осіб

3.3 Механізм захисту права приватної власності

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

З давніх часів приватній власності належала одна з провідних ролей в економічному, соціальному, правовому розвитку суспільства. Право приватної власності як правова категорія з давніх часів була захищена в законодавчому порядку і визнавалась одним з основних у приватному праві.

З розвитком української Незалежності та прийняттям Конституції України у 1996 році приватна власність, на відміну від радянських часів, дістала належне конституційне і правове закріплення. Створені і закріплені в Конституції та розкриті в законах механізми і гарантії її захисту. Але чи достатньо закріплені та відпрацьовані існуючі механізми її захисту?

У своїй роботі я хотіла б розкрити дане питання.

У рефераті розглядаються правові основи одного із найважливіших інститутів сучасної демократичної держави - інституту приватної власності.

В Україні правовий статус цього фундаментального інституту спирається на низку нормативно-правових актів, серед яких чільне місце посідає Конституція України, що у ст. 41 визнає право приватної власності непорушним Конституція України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141, http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

Власність є основою, фундаментом усієї системи суспільних відносин, а від характеру, форм власності, що утвердились, залежить і побудова економічної системи суспільства. Від визначення, правового закріплення, видів і форм власності залежить становище окремих індивідів, груп, верств, класів, прошарків у тому чи іншому суспільстві, можливості їхнього доступу до використання матеріальних благ.

Як показує історичний досвід, хоча в межах кожної економічної системи існує водночас ряд форм власності, серед них є якась одна, що є основною, і відображає специфіку саме цієї економічної системи.

У ринковій економіці переважає приватна власність. Взагалі, на думку дослідників, без приватної власності неможливе існування суспільства, де визнається і діє індивідуальне людське начало, де окрема людина, індивід - це незалежна і самостійна особа, суб'єкт власності і права, тобто економічно і юридично вільна особистість.

У період розбудови в державі ринкової економіки, приватна власність виходить на перше місце, оскільки вона є рушійною силою і передумовою розвитку ринкових відносин. Тому особливо важливим є легалізація, законодавче забезпечення правовідносин, що виникають з приводу об'єктів приватної власності. Перехід величезної кількості об'єктів із державної до приватної власності ще з початку Незалежності не завжди відбувався правовими методами.

Негативний результат більш як сімдесятирічного втілення у нашій країні теоретичних засад марксизму викликав процеси реабілітації, повернення до засад приватного життя, приватного права, приватної власності.

З прийняттям Закону України "Про власність" від 7 лютого 1991 р., було офіційно закріплено у законодавстві термін "приватна власність" Закон України "Про Власність", Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 20, ст.249 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/697-12, врегульовано її правовий режим, знято ряд обмежень щодо індивідуальної власності громадян. Утвердження права приватної власності як вищої соціальної та моральної цінності, поряд з комплексом інших проблем, потребує клопіткої теоретичної і напруженої законодавчої роботи.

Із розвитком ринкової економіки в нашій державі з'явилася ціла низка наявних проблем у сфері економічних відносин, предметом яких є приватна власність. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту права приватної власності у законодавстві України.

У кожній правовій державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права.

Серед численних нормативних актів про власність важливе місце посідають Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (Глава 23) Цивільний кодекс України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/print1365617245465747. Радикальні зміни як в економічному так і в політичному житті Української держави, які відбулись за останні 22 роки, мають на меті побудувати абсолютно нову і удосконалену модель господарської системи.

Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть вище зазначену основу, вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему форм власності.

1. Означення права власності

Власність належить до числа таких категорій, навколо яких протягом багатьох століть перехрещуються дослідження кращих мислителів людства.

Однак боротьбою в теоретичному плані справа не обмежується.

Соціальні потрясіння, що часом змінюють світ, однією із своїх головних причин мають, у кінцевому рахунку, спроби змінити існуючі відносини власності, утверджуючи новий порядок в цих відносинах.

Власність притаманна майже всім епохам розвитку людства, є одним з найважливіших економічних чинників буття суспільства. Виділяють п'ять типів власності:

ь Первіснообщинний

ь Рабовласницький

ь Феодальний

ь Капіталістичний

ь Соціалістичний

Для розкриття теми даної роботи важливим є дослідити і розмежувати різні аспекти відносин, про які йшлося вище. Відносини власності можуть мати правовий, економічний, соціальний, політичний, культурний, етичний та ряд інших аспектів. Зрозуміло, їх повне і всебічне вивчення дасть змогу якнайбільшою мірою вивчити і зрозуміти дане суспільне явище, проте на даному етапі вважаю необхідним розкрити і розмежувати два найважливіші, з точки зору теми, аспекти: економічний і юридичний.

Власність, за своєю сутністю є економічною категорією і сама по собі означає суспільно-виробниче відношення з приводу привласнення особами і колективами природних і створених працею предметів. Тобто у економічному розумінні власність передусім означає певні відносини, що виникають між економічними суб'єктами. Власність як економічна категорія виявляється, як відношення між людьми з приводу матеріальної основи господарської діяльності, тобто засобів виробництва. В цьому, власність тісно пов'язана із економічною владою, із управлінням виробництвом, щоденними відношеннями між людьми Вікіпедія. Вільна енциклопедія - http://uk.wikipedia.org/wiki/.

Часто йдеться про економічну сутність власності як базису, і про право власності як своєрідну надбудову, що створена волею суспільства і дозволяє здійснювати економічну діяльність з приводу виробництва і споживання благ. Таким чином, розглядаючи право власності як юридичну категорію, можна сказати, що воно встановлює та закріплює відносини, що існують у суспільстві щодо власності як категорії економічної. Право власності виражає суспільне ставлення до об'єктів права власності як до своїх. Право власності зароджується і розвивається у період, коли з'являється держава і право. За первіснообщинного ладу права власності не існувало, оскільки розподіл матеріальних благ здійснювався за традиціями та певними моральними уявленнями. Відносини власності набувають ознак відносин права власності, коли вони регулюються правовими нормами.

Цивільний Кодекс України у ст.316 Цивільний кодекс України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/page6 визначає право власності, як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Ця дефініція про незалежність від волі інших осіб підтверджує абсолютний характер права власності: власнику протистоїть невизначена кількість осіб, що має обов'язок поважати та не порушувати його право.

Володіння означає фактичне перебування майна під впливом особи, що володіє, його контроль, та фізичне утримування речей. Відповідно до способу отримання майна володільцем розрізняють законне і незаконне володіння. Володіння на підставі закону або дійсного правочину є законним.

Усі інші способи набуття майна у володіння, в тому числі пов'язані із злочинними діями та поза волею власника є незаконними. Незаконний володілець може набувати майно добросовісним або недобросовісним шляхом залежно від того чи знав він та міг знати про незаконність такого володіння. Фактор добросовісності володіння є особливо важливим під час захисту прав власності та буде розглядатися у відповідному розділі цієї роботи. Законодавство України визнає фактичне володіння правомірним, якщо інше не випливає із закону або рішення суду. Таким чином, ст.397 ЦК України встановлює презумпцію правомірності володіння.

Право користування - є юридично закріпленою можливістю отримання корисних властивостей із речей. Це право є невід'ємною складовою "пучка прав власника ", хоча у цивілістиці є декілька можливостей для користування чужим майном. Характерною особливістю права користування чужими речами є можливість їх захисту, у тому числі і від власника майна, що встановлює ст.396 ЦК Цивільний кодекс України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/page8.

Детальна увага земельним сервітутам приділяється у 16 главі Земельного кодексу України. Користування майном не може шкодити правам інших осіб. Не є допустимим зловживання цією правомочністю власника. "Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству", сказано у 13 ст. Конституції України.

Право розпорядження - це юридично закріплена можливість вирішувати подальшу долю речей. Тобто власник має право продати, обміняти, подарувати, передати у спадок, будь-яким іншим способом відчужувати майно, або навіть знищити його. Право розпорядження є визначальним у "тріаді" прав власника. На відміну від володіння і користування, право розпоряджатися майном у повному обсязі належить лише його власнику. Винятком із цього правила є лише випадки, коли держава може розпоряджатися чужим майном за деяких умов, встановлених законодавчо: націоналізація, конфіскація, реквізиція.

Виходячи із вищенаведеної тріади правомірностей власника, можна визначити право власника як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Однак зміст права власності може не обмежуватися лише трьома складовими. У різних наукових концепціях виводиться більша кількість прав, за допомогою яких власник може впливати на своє майно.

Наприклад, англійський юрист Артур Оноре А.В. Виноградова Институциональная экономика: теория и практиика // учебно - методическое пособие - Нижний Новгород, 2012. - стр. 22 - 23 виділив у сукупності відносин власності дванадцять елементів:

1) право володіння (винятково фізичного контролю над благами);

2) право використання (застосування корисних властивостей благ для себе);

3) право управління (рішення щодо того, хто і як забезпечуватиме використання благ);

4) право на дохід (володіння результатами від використання благ);

5) право на капітальну цінність речі, або право суверена (на відчуження, споживання, зміну, знищення блага);

6) право на безпеку (захист, імунітет проти експропріації благ або шкоди з боку зовнішнього середовища);

7) право на заповіт і успадкування (передача благ у спадщину);

8) право на безперечне володіння благом;

9) заборона шкідливого використання (тобто способом, що завдає збитків зовнішньому середовищу);

10) відповідальність у вигляді стягнення (можливість вилучення блага на сплату боргу);

11) залишковий характер (обов'язковість повернення переданих кому-небудь правочинів після закінчення строку);

12) право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності.

Наприклад, у англо-американському праві, ці елементи, сполучаючись між собою різним чином, можуть утворювати більше тисячі варіантів права власності. Отже, якщо не відштовхуватися лише від трьох правомірностей, визначених у тріаді прав власності, тобто володіння, користування і розпорядження, можна дати загальну дефініцію права власності наступним чином. власність юридичний володіння

Право власності - це право найбільш повного панування над власним майном Вікіпедія. Вільна енциклопедія. - http://uk.wikipedia.org/wiki. Це право санкціоноване державою у законодавстві.

Право власності можна розглядати у позитивному і негативному аспекті. Позитивна сторона означає право власника вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Негативний аспект полягає у праві відсторонення усіх інших осіб від будь-якого впливу на права власника.

Відносини власності не обмежуються інститутом права власності. Вважається, що за його допомогою закріплюється так звана "статика" прав власності, тобто існуючий правовий стан, за якого певне майно знаходиться у власності певних суб'єктів. Інші правові відносини з приводу переходу прав власності, зміни суб'єктів власності на майно, тобто "динаміку", регулює зобов'язальне право. Це має зовнішнє вираження у вигляді правочинів, що регулюють переміщення матеріальних цінностей від одного власника до іншого.

Розглядати право приватної власності можна у двох сенсах: об'єктивному та суб'єктивному. У об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, що регулюють право приватної власності. Ці правові норми знаходять своє вираження у законодавстві, тобто у законах та інших нормативно-правових актах. В Україні найбільш повно регламентує право власності Цивільний Кодекс.

Особливості права власності на землю урегульовані Земельним Кодексом України http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2768-14/print1376485034752801.

Прихід до цього урегулювання вже в Незалежній Україні пройшов низку еволюційних історичних процесів.

Як ми пам'ятаємо із історії, першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет "Про землю", прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р.

Декретом РНК РРФСР "Про соціалізацію землі" від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передавалась трудящим на засадах землекористування. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків із всім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 р., а також в декреті РНК УСРР від 3 квітня 1920 р.

В середині 20-х років ХХ століття існували селянські землеробські товариства. Специфікою об'єднання селян у подібні товариства було вирішення ними спільними зусиллями єдиних господарчо-економічних питань. Але при цьому кожен жив у своєму обійсті, не об'єднувалась ні земля, ні худоба, ні реманент. Вироблена продукція належала виробникам.

У товариствах спільного обробітку землі (ТсОЗ) землі усуспільнювались та спільно оброблялись. З урожаю виділялась необхідна кількість у посівний фонд, а все інше розподілялось між членами товариства відповідно до вкладеної праці, кількості працюючих, залученого реманенту і т.п. Так само пропорційно розподілялись і гроші від реалізованої продукції. Але при цьому кожна сім'я мешкала у власній садибі та зберігала право власності на худобу, реманент та майно. В ТсОЗи головним чином об'єднувались найбідніші селянські верстви Лубчинський А.А. Форми господарювання українського селянства в 20-х pp. XX ст., http://vuzlib.com/content/view/1959/52/.

Після Другої Світової війни централізація правового регулювання земельних відносин в СРСР посилювалась. Базою дальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон "Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік", прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р.

Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. згідно з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, але з врахуванням Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р.

Що стосується права у суб'єктивному сенсі, то воно є видом мірою можливої, гарантованої законом і державою поведінки суб'єкта права.

Відповідно, право власності - це вид і міра поведінки власника щодо володіння, користування і розпорядження майном, встановлена законодавчо.

Таким чином, суб'єктивні права власників знаходять своє закріплення у об'єктивному праві. Захист суб'єктивних прав власності можливий на підставі норм, що містить, наприклад, Цивільний Кодекс України чи інші закони, що відображають право приватної власності.

Роль інституту права приватної власності тісно пов'язана не лише із економічними відносинами, але і з політичним режимом у державі. У період побудови в Україні ринкової економіки фундаментальним чином змінилося значення права приватної власності порівняно із його станом до визнання Незалежності у 1991 р., коли право приватної власності не визнавалося взагалі. Головною ознакою відносин власності у радянський період було те, що відповідно до комуністичної моделі, усі засоби виробництва знаходилися у власності держави. Приватна власність не визнавалася взагалі, а встановлювалась так звана особиста трудова власність. Наприклад, Цивільний Кодекс УРСР встановлював у ст. 88: "майно, що є в особистій власності громадян, не повинно служити для одержання нетрудових доходів" Цивільний кодекс Української РСР. Кодекс втратив чинність на підставі Кодексу N 435-IV (435-15) від 16.01.2003, ВВР, 2003, NN 40-44, ст.356 http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1540-06/print1376485034752801, тобто заперечувалася приватна власність на засоби виробництва. Також, існував обмежений перелік майна, що могло перебувати у особистій власності. Так, у ст.13 Конституції УРСР значилося, що "В особистій власності можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження." Із проголошенням Україною Незалежності у національному праві запроваджуються норми, притаманні країнам із ринковою економікою. Головним зрушенням у приватному праві є юридичне закріплення приватною власності. Законодавець здебільшого послуговується радянським законодавством, вносячи у нього зміни, наприклад у ЦК УРСР закріплюється норма про приватну власність. Відповідно із появою приватної власності став можливим перехід у власність приватних осіб майна, що знаходилося у приватній власності. Тобто, стала можливою приватизація державного майна. Її значення для розбудови ринкової економіки в Україні полягає у таких позитивних наслідках:

– забезпечення економічної свободи господарюючих суб'єктів і усунення монополії державної власності;

– створення мотиваційного механізму зростання економіки;

– формування класу власників і забезпечення соціальної стабільності;

– створення нових робочих місць за рахунок розвитку структури приватного бізнесу і підприємництва;

– прискорення науково-технічного прогресу, що є неможливим в умовах централізованої економіки.

Таким чином, становлення права приватної власності в Україні відбувається за допомогою сукупності заходів: змін до існуючого законодавства, прийняття нових нормативно-правових актів, легалізації існуючих правовідносин з приводу власності, розширення кола юридичних інститутів, що можуть діяти у ринковій економіці.

2. Підстави виникнення та припинення права власності

Будь-які норми права створені і існують для того, щоб врегулювати певні суспільні відносини. Відповідно, реально діючими, такими, що виконуються, будуть лише ті правові норми, приписи яких втілюються у поведінці учасників суспільного життя.

Одними із найважливіших сторін інституту права власності є підстави виникнення та припинення права власності. Ці підстави дають змогу власнику здійснювати свої правомірності стосовно майна у повному обсязі або припиняють право власності назавжди разом із знищенням майна. Виникнення права власності у одного власника може бути логічним наслідком його припинення для іншого власника, наприклад із відчуженням майна, тому у таких випадках може йти мова про трансформацію суб'єктного складу правовідносин власності.

Як підстави виникнення, так і підстави припинення права власності у своєму змісті є юридичними фактами, тобто вказаними у гіпотезі норми права конкретними життєвими обставинами, які є підставами виникнення, зміни або припинення правовідносин. Окрім юридичних фактів, до передумов виникнення і припинення права власності відносяться норми права, що регулюють ці підстави, та правосуб'єктність учасників правовідносин власності. Норми права виражені у відповідних нормативно-правових актах, наприклад, у Цивільному Кодексі, а елемент правосуб'єктності ставить певні вимоги до правоздатності та дієздатності власників. За вольовою ознакою юридичними фактами-підставами виникнення і припинення права власності можуть бути як дії, так і події. Наприклад, дією-підставою для виникнення права власності є укладення правочину щодо купівлі майна, а смерть власника є подією-підставою для припинення його права власності. Діями, внаслідок яких виникає або припиняється права власності, також можуть бути як юридичні вчинки так і юридичні акти, в залежності від того чи мав намір власник своїми діями створити юридичні наслідки. Наприклад, знахідка чужої загубленої речі є юридичним вчинком, а укладення договору купівлі-продажу - юридичним актом.

Особливої уваги потребує виникнення права власності за набутою давністю, встановлене у ст.344 ЦК. Ця підстава є універсальною, оскільки право власності за набутою давністю може виникнути на будь-які об'єкти нерухомого або рухомого майна. Набута давність пов'язана з фактами бездокументального володіння майном, тобто фактичного володіння, яке не спирається на будь-які правові підстави набутої давності і розповсюджується на випадки фактичного, бездокументального володіння чужим майном. Згідно ст.344 ЦК, право власності за добросовісного володіння виникає через п'ять років для рухомого майна, і через десять років для нерухомого. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набутою давністю з моменту державної реєстрації.

Похідними вважаються такі підстави, за яких право власності на майно виникає за волею попереднього власника.

Серед похідних підстав:

– правочини, спрямовані на передачу майна у власність;

– спадкування;

– приватизація.

При похідних способах набуття права власності до нового власника переходять усі обов'язки, які мав попередній власник. Так, наприклад, за ст.770 ЦК, у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

У ч.2 ст.328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності: право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

На відміну від підстав виникнення, перелік підстав припинення права власності, встановлений у ст.346 є невичерпним. Ця стаття встановлює юридичні факти, внаслідок яких припиняється право власності на визначене майно. Підстави припинення права власності як і підстави його виникнення можна поділити на дві категорії за вольовою ознакою. Так, за волею власника право власності припиняється при:

– відчуженні власником свого майна;

– відмови від права власності;

– знищенні майна.

Варто сказати, що виникнення права власності за похідними підставами є наслідком його припинення за волею попереднього власника, тобто ці підстави є кореспондуючими і відповідають одні одним. Наприклад, набуття права власності за укладеною угодою купівлі-продажу відбувається разом із припиненням права власності на це майно для попереднього власника.

Право власності на майно також припиняється у разі його знищення, оскільки у такому разі стає відсутнім об'єкт власності, без якого ці правовідносини не можливі.

Незалежно від волі власника право власності припиняється за умови:

– викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

– викупу нерухомого майна у зв'язку із викупом для суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

– звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

– реквізиція;

– конфіскація;

– припинення юридичної особи;

– смерть власника;

– припинення права власності на майно, що за законом не може належати даній особі;

– викуп пам'ятників історії культури.

Майно за цих підстав, найчастіше переходить до державної (комунальної) власності, за винятком хіба, що таких підстав як припинення юридичної особи, смерті власника чи звернення стягнення, коли новими власниками можуть стати суб'єкти приватного права.

Аналізуючи даний перелік, можна сказати, що у більшості із перелічених підстав відбувається припинення права саме приватної власності. Тобто власниками, для яких припиняється право власності є юридичні або фізичні особи.

3. Сутність приватної власності в Україні

3.1 Права приватної власності фізичних осіб

Цивільний Кодекс України визначає чотири форми власності відповідно до суб'єктів власності: власність Українського народу, приватна власність, державна та комунальна власність.

У ст.41 Конституції, вказано, що право приватної власності є непорушним. Суб'єктами приватної власності, згідно ст.325 ЦК, є фізичні та юридичні особи. Варто сказати, що фізичні особи є історично найпершими суб'єктами права власності.

В Україні до прийняття ЦК 2003 р. діяв закон "Про власність", в якому у ст.11 лише громадяни, тобто фізичні особи визнавалися приватними власниками. Натомість юридичні особи визначалися як суб'єкти колективної власності.

Фізичні особи як суб'єкти приватної власності можуть користуватися будь-якими елементами, що складають "пучок прав власника", зокрема, володінням, користуванням, розпорядженням. Право приватної власності є універсальним з точки зору повноважень, що надаються власнику, незалежно від того чи є він фізичною або юридичною особою. Таким чином, фізичні особи здійснюють своє право власності та набувають майно у власність усіма можливими, не забороненими законом способами. Особливості фізичних осіб як суб'єктів права приватної власності існують лише тоді, коли перехід чи здійснення цього права безпосередньо пов'язані із фізичною природою людини - власника. Наприклад, припинення права власності у зв'язку із смертю власника, звичайно ж, можливе лише для приватних власників-фізичних осіб. Для юридичних же осіб, втрата правосуб'єктності може відбуватися із ліквідацією. Однак набуття майна у власність при спадкуванні можливе не лише для фізичних, а й для юридичних осіб (ч.2 ст.1222 ЦК).

До економіко-юридичних підстав виникнення права приватної власності у фізичних осіб можна віднести, зокрема:

– виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві;

– виникнення права власності на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності;

– виникнення у громадян права власності за договорами та іншими правочинами;

– виникнення у громадян права власності внаслідок успадкування майна;

– отримання дивідендів від цінних паперів і вкладів у фінансово-кредитних установах;

– отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій тощо;

– отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;

– отримання коштів за аліментними зобов'язаннями;

– правомірне заволодіння дарами природи;

– отримання різних премій, виграшів, призів.

Звичайно ж, цей перелік не є вичерпним, оскільки стосовно способів отримання майна у приватну власність діє притаманний всьому приватному праву диспозиційний принцип: "дозволено те, що не заборонено законом".

Тобто фізичні особи можуть набувати майно у приватну власність будь-якими правомірними способами.

Отримання власності через участь у суспільному виробництві регулюється, зокрема, нормами трудового права. Приймаючи участь у суспільному виробництві, громадяни користуються забезпеченим

Конституцією правом на працю. Відповідно до ст.43 Конституції: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. "При цьому у власність особи переходить заробітна плата - винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст.94 Кодексу законів про працю України Стичинський Б.С., Зуб І.В., Ротань В.Г. Науково - практичний коментар до Законодавства України про працю, - АСК, Київ - 2001, с. 449-459).

Особливості здійснення та набуття права приватної власності на окремі види майна регламентують відповідні нормативно-правові акти, а також тлумачення вищих судових органів України. Наприклад, порядок застосування законодавства при вирішенні судових справ з приводу права приватної власності на жилий будинок тлумачить Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, що регламентує право власності громадян на жилий будинок" Постанова Пленуму Верховного суду України "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" N 7 від 04.10.91 року http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1077.1609.0. Нерухомість є особливо цінним об'єктом права приватної власності, до того ж має особливе соціальне значення, бо лише при наявності об'єктів нерухомості можлива реалізація конституційного права на житло.

Ст. 47 Конституції встановлює, що кожен має право на житло. Непорушність права приватної власності на житло закріплюється у тому, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У вищезгаданій постанові Пленуму ВСУ, наприклад, роз'яснюється, що оскільки згідно зі ст.17 ЗК земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку),якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Таким чином, створення нового майна (будівництво жилого будинку) за участю інших осіб не є первісною підставою для виникнення у них права приватної власності на цей жилий будинок.

Для землі як об'єкта власності законодавство встановлює особливі умови набуття та здійснення прав володіння розпорядження та користування.

Так для громадян України, Земельний Кодекс України у ст.121 встановлює можливість безоплатної передачі їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності. Розміри земельних ділянок, що надаються безоплатно, визначаються залежно від цілей їх використання. Кількісне обмеження права власності на землю встановлене у Перехідних положеннях ЗК, де зазначено, що на період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів.

3.2 Права приватної власності юридичних осіб

Юридичні особи є суб'єктами права приватної власності. Однак таке становище є наслідком певної еволюції самого інституту приватної власності у цивільному праві України.

До прийняття Цивільного кодексу 2003 р. відносини власності регулювалися законом "Про власність" від 07.02.1991 р., у якому приватними власниками визнавалися лише громадяни-фізичні особи.

Натомість, майно, що перебувало у власності юридичних осіб, було об'єктом так званої "колективної власності". Суб'єктами права "колективної" власності визнавалися трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Законодавчу конструкцію права колективної власності та її суб'єктного складу було піддано гострій критиці переважною більшістю юристів (О.А. Пушкін, Я.М. Шевченко, В.І. Семчик та ін.). Конструкція колективної власності давала підстави для ототожнення її із спільною власністю, оскільки власниками вважалися одночасно і юридична особа, і її засновники. Ця проблема знайшла вирішення у ЦК 2003 р., де юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільними правоздатністю та дієздатністю, можливістю бути позивачем і відповідачем у суді.

Обов'язковою ознакою юридичної особи є відокремленість майна. Це означає, що майно юридичної особи складає основу її матеріальної самостійності, належить безпосередньо юридичній особі і відокремлене від майна засновників (учасників). Самостійна майнова відповідальність передбачає, що юридична особа, зазвичай, самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.

Цивільний кодекс регламентує правовий статус юридичних осіб приватного права (ст.81). Саме вони є суб'єктами права приватної власності. Здійснення цього права, виникнення та припинення права власності на майно залежать також від організаційно-правових форм юридичних осіб. Перелік майнових об'єктів, способів формування приватної власності юридичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об'єднань тощо) передбачені у ЦК, законах "Про господарські товариства", "Про споживчу кооперацію", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про об'єднання громадян" та ін. Так, наприклад, згідно ст.165 ЦК, майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу. У той же час, прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та у порядку, встановлених статутом кооперативу і законом.

Відповідно до ст.12 Закону України "Про господарські товариства" Закон України "Про господарські товариства", Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, N 49, ст.682 http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1576-12 ці юридичні особи є власниками: майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. Отже, суб'єктом права власності у господарських товариствах виступають господарські товариства як юридичні особи, а не їх засновники чи учасники. Засновники господарського товариства мають лише права вимагати виплати частини доходу, а також претендувати на частку в майні, що залишиться після ліквідації товариства. Згідно ст.86 ЦК, об'єднання громадян є непідприємницькими товариствами, що не мають на меті одержання прибутку для його наступного поділу між учасниками. Така організація може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом (ст.21 Закону України "Про об'єднання громадян").

Варто сказати, що правове регулювання відносно кількості та складу майна, що перебуває у приватній власності має диспозиційний характер. Тобто дозволено мати у власності будь-які об'єкти та у будь-якій кількості, не заборонені законом. Ст.325 ЦК вказує, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, отже і у приватній власності, встановлений Постановою Верховної Ради "Про право власності на окремі види майна" Про право власності на окремі види майна "Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 35, ст. 517)http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2471-12. До цих об'єктів належать:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку N 2), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Особливим об'єктом, відносно якого встановлюються певні обмеження права власності, є земля. Об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо). Кількісні обмеження для земельних ділянок як об'єкту права власності встановлює Земельний кодекс: "На період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів."

3.3 Механізм захисту права приватної власності

Право приватної власності, як і будь-яке інше, підлягає захисту. Засади для цього створює Конституція, яка у ст.13 визначає, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Захист права приватної власності є невід'ємною частиною гарантованого законодавством захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до ст.15 ЦК, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Окрім того, що держава захищає право власності через уповноважені органи, не виключається можливість такого захисту самостійними діями власника.

Визначення способу захисту є прерогативою особи, права якої порушено, що встановлено у ч.1 ст.20 ЦК: "Право на захист особа здійснює на свій розсуд". Відповідно захист права приватної власності, як і інших цивільних прав, може здійснюватися юрисдикційно і неюрисдикційно.

Юрисдикційною форма захисту полягає у зверненні особи та діяльності уповноважених державою органів із захисту порушених суб'єктивних прав. Її зміст у тому, що особа, права і законні інтереси якої порушені, звертається за захистом до компетентних органів (в суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, нотаріусів тощо), що уповноважені здійснити необхідні заходи для відновлення порушеного права. Неюрисдикційною формою захисту права власності є діяльність особи, спрямована на відновлення права власності або попередження його порушення без звернення до компетентних державних органів. Цей спосіб виявляється у самозахисті цивільних прав. Згідно ст.19 ЦК, самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Характерні ознаки самозахисту:

1. самозахист здійснюється тоді, коли порушення суб'єктивного права уже відбулося і продовжується;

2. обстановка (обставини місця і часу) виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає звернення до судового захисту (оскільки особа самостійно визначає найбільш дієві засоби захисту своїх інтересів);

3. самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається);

4. самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення правопорушення, і має відповідати характеру самого правопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони)

Висновки

Підсумовуючи вищевикладене, слід відзначити важливість правового регулювання відносин приватної власності. Ці відносини набувають вирішального характеру для сучасної держави із ринковою економікою. Законодавство у повній мірі має відображати усю динаміку відносин власності, оскільки без чіткого вираження у нормах права, неможливо повністю використати усі правомірності власника.

Базову роль серед інших нормативних актів, що регулюють право приватної власності в Україні, відіграє Цивільний кодекс. Норми, що торкаються права приватної власності зосереджені не лише у кількох частинах, а наскрізно відображені у всьому тексті кодексу. Звичайно ж Цивільний кодекс є не єдиним джерелом, що регулює відносини приватної власності - значна кількість законів визначає або торкається володіння, користування та розпорядження майном приватними власниками. Розвиток ринкових відносин цілком природно вимагає своєрідної еволюції цивільного законодавства.

Важливу роль у інституті права приватної власності відіграє захист права приватної власності. Держава через свої компетентні органи має забезпечувати юрисдикційну форму захисту, головним чином, через судову систему. Це має сприяти утвердженню непорушності права власності в цілому і, в тому числі права приватної власності.

Отже у розвитку суспільства, держави, її економіки та соціальної сфери значну роль відіграють реалізація у законодавстві та втілення у життя правових норм, що регулюють право приватної власності.

Список використаних джерел та літератури

1. Офіційний Веб - портал Верховної Ради України - http://zakon2.rada.gov.ua/laws

2. Закон України "Про Власність", Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 20, ст.249 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/697-12

3. Конституція України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141, http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

4. Про право власності на окремі види майна "Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 35, ст. 517) http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2471-12

5. Кодекс Законів про працю України (редакція вiд 01.01.2008). Закон від 10.12.1971 № 322-VIII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 17.12.1971 - 1971 р., № 50

6. Цивільний кодекс України (редакція вiд 14.06.2007). Закон вiд 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.2003 - 2003 р., № 40

7. Конституція (Основний Закон) України (УРСР) (втратив чинність), Закон вiд 20.04.1978 № 888-IX // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 11.07.1978 - 1978 р., № 18, стор. 268

8. Цивільний кодекс Української РСР. Кодекс втратив чинність на підставі Кодексу N 435-IV (435-15) від 16.01.2003, ВВР, 2003, NN 40-44, ст.356 http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1540-06/print1376485034752801

9. Виноградова А.В. Институциональная экономика: теория и практиика // учебно - методическое пособие - Нижний Новгород, 2012.

10. Лубчинський А.А. Форми господарювання українського селянства в 20-х pp. XX ст., http://vuzlib.com/content/view/1959/52/

11. Стичинський Б.С., Зуб І.В., Ротань В.Г. Науково - практичний коментар до Законодавства України про працю, - АСК, Київ - 2001, 1068 стор.

12. Кишеньковий довідничок. Основи правознавства./Автор-упорядник Бармак М. - Тернопіль- АСТОН, 2002-272 с.

13. Право власності. спадкове право: Навчальний посібник / Ю.О. Заіка, В.М. співак. - Київ: Наукова думка, 2000 р. - 152 с

14. Теория государства и права. (Учебное пособие для подготовки к государственному экзамену). Шульга А.М. - Харків.: НУВД, 2006.

15. Постанова Пленуму Верховного суду України "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" N 7 від 04.10.91 року http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1077.1609.0

16. Закон України "Про господарські товариства", Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, N 49, ст.682 http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1576-12

Размещено на Allbest.ru

...