У дисертації обгрунтовано пропозицію відтворення НБР або аналогічної структури, яка очолила б досудове слідство незалежне від будь-яких центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Головною причиною організаційного хаосу у сфері досудового слідства автор вважає відсутність науково визначеної концепції реформи в галузі контролю за злочинністю, внаслідок чого зберігається радянська модель об`єднання функцій різних гілок влади в діяльності особливих силових утворень. Такі підрозділи поєднували в своїй роботі оперативно-розшукові дії зі слідством, а іноді, з судом та виконанням вироків. Пропонується перетворити Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президенті України на Координаційний комітет планування та координації контролю за злочинністю при Президенті або Кабінеті Міністрів України. Це дасть можливість ефективніше спрямувати інтелектуальні і фінансові потоки на вивчення злочинності і вироблення конкретних науковообгрунтованих заходів державного контролю за злочинністю.

Вирішальною ланкою кримінального процесу є суд. Реформування судової системи дещо виконано поспіхом, без наявності відповідних соціальних умов. Йдеться про гарантовані Конституцією та Законом "Про статус суддів" незалежність, недоторканість, беззмінність, які повинні стати запорукою справедливого суду. Але таке можливо лише в розвинутому громадянському суспільстві, у заможній країні, досить заможній, щоб судді були незалежними, насамперед, економічно і матеріально. Більше половини судових приміщень знаходяться в незадовільному стані, а 25% - в аварійному. На 1 січня 1999 р. 731 суддя не мав власного житла, а 397 із них - проживали в гуртожитках. Безперечно, судді належать до кращого осередку чиновництва, але не слід перебільшувати їхній фаховий рівень та етичну цнотливість. Практика касаційного і наглядового розгляду справ у відповідних судових інстанціях, а також досить репрезентативні опитування населення свідчать, що 30% опитуваних громадян, які мали справи в районних судах, відзначають тяганину в цих установах. Понад 20% респондентів повідомили, що для вирішення справ їм довелося додатково платити суддям грошима або товаром, тобто давати хабара. Можливо, судова реформа, розпочавшись наданням суддям належного статусу, створенням системи апеляційних судів, і виправить у судовій гілці влади згадані недоліки.

У дисертації пропонується перехід українського судочинства до змагальної системи. Подальша раціоналізація слідчої та судової процедур не повинна збільшувати ризик судових помилок хоча б тому, що вона спрямовується на лібералізацію та гуманізацію кримінального судочинства.

Висловлюються міркування щодо реформи пенітенціарної системи. Повинна бути чітко визначена концепція реформування сучасних колоній - дещо модифікованих сумнозвісних виправно-трудових таборів. Радянські виправно-трудові установи породжені не лише економічними міркуваннями ( будівництво каналів, лісозаготівля та ін.), але й ідеологічним пріоритетом виробничих відносин ("базису") серед усіх інших ("надбудови"). На думку дисертанта, крім колоній (за винятком колоній-поселень, які слід розглядати як обмеження волі для осіб, які переводяться з тюрми за певних умов перед остаточним звільненням, основним місцем позбавлення волі знову повинна стати тюрма (або аналогічна установа з іншою назвою), але сучасна, з комфортабельними, готельного типу спорудами, камерами на 3-4 особи, із сантехнікою, телебаченням, системою електронного нагляду тощо. Виробництво при тюрмах має бути високотехнологічним і створювати реальні умови для працевлаштування після звільнення. Необхідно створити ефективну систему постпенітенціарної ресоціалізації, що складається з двох компонентів - соціального контролю за звільненими з місць позбавлення волі та гуманітарної допомоги (матеріальної і психологічної). Крім державної служби патронажу повинні діяти спеціальні благодійні фонди та громадські організації.

Дисертант вважає, що виправні роботи, як основний вид покарання у радянські часи, себе вичерпали. Тому в Кримінальному кодексі вони недоречні, в перспективі їх необхідно замінити штрафом. Сфера застосування цього досить гуманного й ефективного виду покарання у перехідний період розвитку для України, поки що обмежена, оскільки більшість наших громадян не платоспроможні. Більш перспективним було б примусове притягнення до безоплатних громадських робіт за місцем проживання засудженого.

Підрозділ 4.6. “Кадри та юридична освіта”. У дисертації наведені результати опитування, проведеного в 11 регіонах України науково-дослідним інститутом "Проблеми людини" в 1995 р. (3536 осіб). Більше половини опитуваних (53,3%) оцінили діяльність міліції, прокуратури і суду вкрай негативно. 28,5% були налаштовані скептично, лише 7,6% позитивно оцінили діяльність цих установ. Зрозуміло, що виникають сумніви щодо порядку комплектування органів кримінальної юстиції. З повоєнних років і до нашого часу широкого поширення набула заочна форма навчання, хоча не в кращий бік змінюється склад студентів-заочників та рівень їх фахової підготовки. За роки перебудови з виникненням їх численних приватних вищі навчальні закладів. Гостра відчувається нестача кваліфікованих викладачів. Рівень підготовки випускників вищих навчальних закладів, особливо комерційних і з заочною формою навчання, катастрофічно знижується. Дисертант пропонує відмовитися від моделі підготовки юриста "широкого профілю", бо це фікція на зразок лікаря "широкого профілю". Одержання університетського, інститутського чи академічного диплома про вищу юридичну освіту, повинно стати підставою для подальшого цілеспрямованого навчання у спеціальних відомчих закладах МВС, СБУ, Державного департаменту з питань виконання покарань, прокуратури, суду, Державної податкової адміністрації, Державного митного комітету, адвокатури. Лише після дворічного навчання, складання іспитів, тестування молоді фахівці мають одержуватиють призначення на посади. Приблизно така багатоступенева система підготовки фахівців існує в більшості країн Західної Європи та Північній Америці.

Розділ V. Спеціально-кримінологічне попередження злочинності.

Підрозділ 5.1. “Загальнотеоретичні основи”.

Щодо поняття попередження злочинності й окремих злочинів, в Україні (і не лише у нас) склалася дивна ситуація: всі знають, про що йдеться, поки не починають пропонувати дефініцію. У підручниках і курсах кримінології панує занадто широке тлумачення попередження злочинності, яка за обсягом співпадає не лише з визначенням соціального контролю за злочинністю, але й з формулюванням соціального прогресу . Подолання економічної кризи, розвиток культури, освіти, тобто соціальний прогрес, традиційно називають загальносоціальним попередженням злочинності поряд із спеціально-кримінологічним. Попередження у спеціально-кримінологічному аспекті автори більшості публікацій з цієї теми трактують також занадто широко, включаючи до визначення всі заходи соціального контролю за злочинністю з боку держави і недержавних формувань. Можна й погодитись, але ті ж автори завжди цитують великих мислителів минулого, що злочин краще попередити, ніж карати за його вчинення. Виникає відверте протиріччя: якщо репресивна діяльність держави теж є попередженням, тоді чим же вона гірша за інші попереджувальні заходи? Це протиріччя вперто ігнорують деякі сучасні автори кримінологічних досліджень, які звично повторюють радянські підручники 70-80-х років. Можливо, прагнення до надто широких дефініцій попередження на рівні підсвідомості зумовлено репресивницькою позицією значної частини юристів. У дисертації пропонується визначення попередження злочинності як системи заходів, які вживає суспільство для того, щоб стримувати зростання злочинності і, по можливості, знизити її реальний рівень шляхом усунення й нейтралізації її причин і умов, що їй сприяють (профілактики), а також через запобігання та припинення окремих конкретних злочинів. Таке формулювання підкреслює якісні відмінності попереджувальної діяльності від репресивної, - вона орієнтується на досягнення мети без застосування примусу.

У підрозділі розглядаються також дискусійні питання щодо визначення суб`єктів та об`єктів попередження. Відрізняють спеціалізовані і неспеціалізовані суб`єкти. Спеціалізованими вважають лише ті органи виконавчої влади, для яких попередження злочинності є однією з основних статутних функцій. Виходячи з такого тлумачення, дисертант критикує традиційний перелік спеціальних суб`єктів кримінологічного попередження, до якого безпідставно включені ще й суд, прокуратура, парламент і його комітети.

Серед об`єктів, на які спрямовано кримінологічну профілактику, особливу увагу приділено так званій "групі ризику", тобто особам, діяльність і спосіб життя яких створюють значну небезпеку для них же стати жертвами злочинів (віктимологічні проблеми попередження злочинів).

Розглядаються також перспективи клінічної кримінології, тобто застосування медичних способів попередження злочинів: примусового лікування алкоголіків і наркоманів, діагностика й корегування поведінки осіб із психопатологічними відхиленнями, які не виключають осудності, тощо.

Підрозділ 5.2. “Кримінологічна політика сучасної України”. У цьому підрозділі піддається критиці концепція кримінальної політики, тобто створена правлячою політичною партією стратегія кримінального законодавства, попереднього слідства та судової практики. У демократичній країні такої політики не повинно бути, оскільки нелогічно і небезпечно заздалегідь передбачати кого, за що і як карати. Інша річ - планування заходів попередження злочинності відповідно до кримінологічного прогнозу, з урахуванням наявних способів та динаміки економічного та соціального розвитку регіону (країни). Таке планування, вільне від ідеологічних нашарувань, затверджене і профінансоване державою на 5-10 років, можна вважати кримінологічною (не кримінальною!) політикою. За роки державної незалежності України загальнодержавна кримінологічна політика на 1993-1996 роки знайшла своє втілення в постанові Верховної Ради України "Про державну програму боротьби зі злочинністю" від 25 червня 1993 р., в Комплексній цільовій програмі боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, а також у Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки. Аналізується хід виконання названих державних програм.

Дисертант доходить висновку, що кримінологічна політика незалежної України і практика її втілення в життя не зовсім обґрунтовано визначають свої стратегічні напрями. Пріоритетними визнаються боротьба з корупцією й організованою злочинністю. Ці два досить різні кримінальні явища в законодавчих актах і в численних публічних виступах посадових осіб завжди поєднуються. Із цього можна зробити небезпідставний висновок, що йдеться не про всяку організовану злочинність, а лише про економічну. Таким чином, кримінологічна політика України, починаючи з 1993 р., орієнтується на першочерговий захист економічних підвалин суспільства. Саме цим фактично займаються Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президенті України, податкова міліція, Державна податкова адміністрація, а також спеціалізовані підрозділи МВС і СБУ.

Автор дисертації називає означену тенденцію кримінологічної політики не досить обгрунтованою і вважає, що вона вступає у протиріччя зі ст.3 Конституції України. Найголовнішою небезпекою для держави, країни і людської цивілізації, на думку дисертанта, є деструктивна агресивна злочинність, організована і неорганізована. А тому найвищим координаційним антикримінальним центром має стати комітет з іншою назвою та іншими функціями, біль широкими, ніж протистояння злочинам в галузі економіки.

Відзначається, що за кримінологічними ознаками економічні злочини поділяються та три групи: 1) розкрадання; 2)корупція; 3)злочинні промисли. Перші дві - це так звана "білокомірцева" злочинність, пов`язана зі зловживанням службовим становищем. Третя складається з будь-яких заборонених корисливих діянь, які вчиняють без використання службового становища і без ознак розкрадання (контрабанда, наркобізнес, фальсифікація алкогольних напоїв тощо). Організовані форми найчастіше зустрічаються серед службових розкрадань та злочинних промислів. Одержання хабара - діяння, в принципі, індивідуальне і порівняно зрідка здійснюється організованими групами. Тому офіційне поєднання корупції та організованої злочинності в нормативних актах і назвах відповідних установ є дещо штучним.

Підводячи підсумки огляду теоретичних проблем кримінологічної політики в сучасній Україні, автор дисертації робить такі висновки:

- попередження злочинності, як один із напрямів державного управління, є прерогативою виконавчої влади всіх рівнів - від вседержавного до районного;

- для розробки основ кримінологічного планування і координації дій суб'єктів профілактичної діяльності доцільно було б створити Координаційний комітет по контролю за злочинністю при Президенті або Кабінеті Міністрів України;

- згідно з Конституцією України пріоритетним напрямом кримінологічної політики має стати захист від агресивної злочинності;

- другим стратегічним напрямом в сучасних умовах слід вважати протистояння економічній злочинності, зокрема службовій ("білокомірцевій");

- третім - контроль над організованими формами корисливої злочинності загальнокримінального спрямування.

Підрозділ 5.3. “Попередження агресивної злочинності”.

Визначаються поняття агресії та її види. Це так звана "доброякісна" агресія, що генетично притаманна людині як інстинкт самозахисту, і "злоякісна", в основі якої лежать жадоба влади, ворожість і садистські спонукання (Е.Фромм). Кримінальне законодавство має справу головним чином із злоякісною (деструктивною) агресією. В умовах атомної енергетики, ядерної зброї, комп`ютеризації всіх сфер управління і світових комунікацій - агресивна (зокрема терористична) діяльність особливо небезпечна.

Зниження порогу мотивації та надзвичайна, невмотивована жорстокість насильницьких злочинів свідчить про симптоми соціальної патології. На думку дисертанта, її витоки слід шукати не лише в соціальних умовах нашого буття, а й в особливостях людської психіки, усвідомленого й неусвідомленого, в патологічних відхиленнях, які несуть в собі генетичну етіологію й етимологію середовища. Головним об`єктом попередження агресивної злочинності повинна стати особистість агресора. Значна частина злочинних агресивних посягань має імпульсивний характер. Мотивація буває ворожою, інструментальною і негативістською. Розкриваються їхні особливості і злочинні прояви. Підкреслюється особливе значення попередження агресивних злочинів з оглядом на те, що їх наслідки є найчастіше невідворотними.

Розглядаються попереджувальні заходи, передбачені державними програмами боротьби зі злочинністю і спрямовані на боротьбу з незаконним обігом наркотичних речовин та вогнепальної зброї, на створення автоматизованої інформаційної системи щодо зниклих безвісти осіб, засуджених за тяжкі злочини, зокрема терористів. Одним із напрямів попередження є профілактична робота з групами підвищеного ризику, захист потерпілих, свідків та інших учасників судочинства від агресивних посягань.

Охорона громадського порядку і залучення до цієї справи громадськості - традиційний і найбільш ефективний спосіб попередження вуличної агресивної злочинності.

На думку дисертанта, досить перспективними є пошуки психотерапевтичних засобів корекції агресивної поведінки. Мається на увазі не лише передбачене законом примусове лікування психопатів, невротиків, алкоголіків, наркоманів та інших осіб із відхиленнями психіки, які вчинили злочини, а й безпосереднє (за згодою пацієнта) корегування агресивності на фізіологічному рівні.

Підрозділ 5.4. “Попередження економічної злочинності”. Визначаються поняття тіньової економіки й економічної злочинності, які між собою тісно пов`язані, але повністю не співпадають. Економічна злочинність - це сукупність умисних корисливих злочинів, які вчиняються посадовими особами, іншими працівниками підприємств та установ, незалежно від форм власності, шляхом використання службового становища і місця роботи, а також так званих злочинних промислів, здійснення яких не пов`язано з використанням службового становища. Наведено кримінологічну характеристику економічної злочинності й огляд попереджувальних заходів проти розкрадання залежно від сфери економіки та способів незаконного збагачення. Найбільше розкраданнь чиниться у процесі приватизації державного майна. В одному з документів Верховної Ради повідомляється, що на початок 1998 р. продано державного майна на суму 120 млрд.грн., а до бюджету надійшло лише 1 млрд. грн. Вплинути на цей процес можливо лише шляхом удосконалення законодавства про грошову приватизацію та посиленням усіх форм контролю, в тому числі і громадського, за ходом зміни форм власності в народному господарстві під час переходу до ринкової економіки.

Другою за розмахом зловживань вважається фінансово-кредитна сфера економіки. Протистояння фінансовим аферам досягається шляхом підвищення рівня технології взаєморозрахунків між установами, вдосконаленням правового регулювання діяльності приватних комерційних банків, посиленням контролю за їхньою діяльністю з боку Національного банку України.

Значних втрат завдають суспільству розкрадання в галузі зовнішньої торгівлі, енергетично-паливному секторі, аграрно-промисловому комплексі, транспорті та в інших не менш важливих сферах економіки. Система превентивних заходів розробляється підрозділами Головного управління по боротьбі з економічними злочинами Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС, а також відомчими та підприємницькими службами безпеки на основі глибокого вивчення технології виробництва, системи розрахунків тощо. Але загальними, незалежними від відомчої і виробничої специфіки мають бути заходи:

- вдосконалення та розширення традиційних форм державного і громадського контролю;

- послідовна і науково-обгрунтована кадрова політика призначень на відповідальні посади лише чесних, відданих своїй справі людей, "психотривких" до спокуси і здатних до самообмеження потреб;

- запобігання технічними заходами крадіжкам, а також комп`ютерним розкраданням.

У загальносоціальному плані скорочення корисливої злочинності у віддаленій перспективі може статися внаслідок відновлення духовності суспільства на патріотичній, етичній та релігійній основах, коли в людських відносинах пануватиме принцип "бути", а не "мати" (Е.Фромм). Як свідчить світовий досвід, одним лише економічним процвітанням досягти цього неможливо.

Не менш гострою є проблема попередження корупції. Визначення цього явища, яке міститься в Законі України від 5 жовтня 1995 р. "Про боротьбу з корупцією", з точки зору дисертанта, є дещо некоректним і занадто широким:"…Діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг". У буквальному розумінні цього тексту розкрадання підпорядкованого особі державного майна є також корупцією. І хоча в деяких зарубіжних джерелах таке тлумачення не викликає сумнівів, то в Україні інша правова традиція. Дисертант вважає, що корупційні дії не мають ознак розкрадання, здійсненого шляхом присвоєння, розтрати та зловживанням службовим становищем. Зарубіжні дослідники і досить репрезентативні опитування населення свідчать, що корупція в Україні "є системною проблемою". Це шкодить міжнародному іміджу нашої держави, що, у свою чергу, тягне негативні економічні наслідки. Найнебезпечнішим кримінальним корупційним вчинком є одержання хабара. У дисертації наведено кримінологічну характеристику хабарництва та протистояння йому шляхом застосування адміністративно-правового примусу та інших заходів, передбачених "Національною програмою боротьби з корупцією" (або програмою "Чисті руки", затвердженою у квітні 1997 р.): атестація держслужбовців; подання декларацій про прибутки службовцями І-ІУ категорій тощо. Програма "Чисті руки" передбачає обов`язкову кримінологічну експертизу проектів нормативно-правових актів, виконання якої покладене на Міністерство юстиції України. Це, безсумнівно, дуже важливе рішення, але, як вважає дисертант, Міністерство юстиції може і зобов`язано виконувати юридичну експертизу, а не кримінологічну, бо це зовсім інший аспект законопроектів. Разом із тим відзначається, що внаслідок багаторічного нехтування кримінологічною наукою Україна має кваліфікованих кримінологів, здатних бути експертами. Кваліфікована кримінологічна експертиза можлива лише тоді, коли кримінологи України посядуть гідне місце не тільки в науці, а й у практичній діяльності законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

У дисертації розглядаються деякі рекомендації фахівців-експертів Світового банку ("Система національної доброчесності") та інших дослідників проблеми корупції. Усі вони заслуговують на увагу і в тій чи іншій мірі можуть бути реалізовані. Найбільш масштабні заходи, які підтримуються в дисертації, наступні:

- вдосконалення системи оплати праці державних службовців;

- проведення адміністративної реформи;

- спрощення прийняття рішень та їхнього документального оформлення;

- посилення контролю за підлеглими;

- максимальне зменшення монопольної влади чиновника, створення законних варіантів вирішення проблем;

- залучення до боротьби з корупцією засобів масової інформації;

- міжнародна співпраця.

Аналізуючи кримінально-правові норми про відповідальність за одержання, давання й отримання хабара, дисертант пропонує дещо пом`якшити її за давання хабара і скасувати за провокацію одержання хабара з метою викриття хабарника. Пропонується також доповнити ст.2 Закону України"Про боротьбу з корупцією", де йдеться про суб`єкти корупційних діянь, вказівкою на суддів, крім суддів Конституційного Суду України.

Підрозділ 5.5. “Протидія організованій злочинності”. Розглядаються різні визначення організованої злочинності і організованої злочинної групи. Звертається увага на те, що в багатьох друкованих виданнях до прийняття нового Кримінального кодексу України (2001 р.) дивним чином поєднувалися полярно протилежні тенденції занадто вузького і одночасно надмірно широкого тлумачення згаданих понять. Довгий час загальновизнаною була теза, що суб`єктом організованої злочинності, тобто організованою групою, є ієрархічне об`єднання, створене для досягнення корисливої мети, яке має своїх співучасників в структурах державної влади. Виходить, що терористична група, і будь-яка інша, що діє без "даху" з боку корумпованого чиновника, не є організованою злочинною групою. З цим не можна було погодитися. З іншого боку, не менш поширеним було твердження, що організовану злочинну групу можуть складати двоє співучасників. Таке тлумачення не узгоджувалося ні з віковою юридичною традицією, ні з соціально-психологічним розумінням малої неформальної соціальної групи, ні з етимологією слова "група". Із прийняттям нового Кримінального кодексу України (2001 р.) в ч.3 ст.28 понятійні розбіжності тлумачення організованої злочинної групи усуненої законодавчо вона визначена як стійке об'єднання не менше трьох осіб, створене заради спільної злочинної діяльності, об'єднане єдиним планом дій, має ієрархічну і функціональну (розподіл ролей) структури та солідарність співучасників в орієнтації на загальний успіх. У дисертації розглядаються попереджувальні заходи, передбачені Законом України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", Комплексною цільовою програмою боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки та Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001-2005 роки, які містять рекомендації, що залишаються актуальними. Разом із тим попереджувальні заходи орієнтуються головним чином на протидію економічній організованій злочинності і дуже мало на попередження діяльності банд, рекетирських та інших організованих об`єднань загальнокримінального типу.

Останніми роками виросла актуальність попередження транснаціональної організованої злочинності, зокрема такої як торгівля людьми, крадіжки та контрабанда автомобілів, наркотиків, зброї. Розглядається спектр превентивних способів протистояння різним категоріям організованої злочинності. Автор критикує численні заяви політиків та деяких науковців про всесилля мафії, "п`ятої влади" в Україні. Один з експертів Українського центру економічних і політичних досліджень стверджує, що "п`ята" нелегальна влада набагато могутніша, ніж державна, а інший правник пророкує, що у найближчі роки організована злочинність створить в Україні "своєрідне антисуспільство" і т.ін. Нагнітання панічних настроїв у суспільстві навряд чи сприяє успішному протистоянню злочинності. Під впливом таких настроїв МВС щороку звітує про зростання кількості знешкоджених організованих угруповань. За оцінками міжнародних експертів в Україні діє приблизно 200 організованих злочинних угруповань. У дисертації наведено дані про завищення статистичних показників за рахунок того, що працівники елітних підрозділів МВС і СБУ до категорії мафіозних утворень зараховують і звичайних співучасників. Про це свідчить структура організованої злочинності: типово мафіозні злочини(бандитизм, наркобізнес і хабарництво) складають лише 5,8%; всі інші - це звичайне шахрайство, грабежі, розбої тощо. Відомо, що лише половину справ про організовані злочини розслідують спеціальні підрозділи МВС і СБУ, а всі інші викривають оперативники карного розшуку, служби боротьби з економічною злочинністю, податкова міліція.

Серед заходів попередження організованої злочинної діяльності особливе місце належить тим, що спрямовані, проти легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом. На жаль юридичний механізм активної протидії "відмиванню" коштів досі не створено. Кримінальний кодекс України містить ст. 209 (Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом), санкція якої передбачає досить суворе покарання - великий штраф або позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна (ч.2 ст. 209 КК). Така кримінально-правова норма матиме значний превентивний ефект.

Важко переоцінити профілактичну роль обміну інформацією про розміщення валютних коштів в іноземних банках, зокрема, і в так званих офшорних зонах. Але для цього треба дбати про укладення Україною міжнародних угод про правову допомогу.

Запобігання організованій злочинності здійснюється головним чином шляхом примусового її припинення. Досягається це завдяки оперативно-розшуковій діяльності спецслужб та допомозі з боку населення. У цій справі вирішального значення набувають технічні та інші оперативні заходи документування, а також руйнування банд, злочинних груп і організацій та інші нетрадиційні тактичні заходи. Одночасно слід удосконалювати захисну роботу підрозділів контррозвідки в системах МВС, СБУ та інших суб`єктів попередженні організованій злочинності.

Підтримуються пропозиції кримінально-процесуального характеру, спрямовані на підвищення ефективності слідчих дій і захист окремих учасників процесу: передбачити в новому КПК України можливість проведення за певних умов окремих слідчих дій без участі понятих, не розголошувати дані про особу, яка повідомила про злочин, без її на те згоди. В аспекті попередження групової злочинності в дисертації наведено додаткову аргументацію щодо реорганізації антимафіозної системи, очолюваної Координаційним комітетом по боротьбі з корупцією і організованою злочинність при Президенті України. На думку дисертанта, слід відновити профільну диференціацію спецслужб по боротьбі з організованою злочинністю. Спеціальні підрозділи МВС повинні створюватися з урахуванням кримінологічних особливостей двох категорій організованої злочинності - загальнокримінальної і економічної. Такі підрозділи мають діяти у складі відповідних Головних управлінь кримінальної поліції - карного розшуку і боротьби з економічною злочинністю. Протистояння наркобізнесу, який майже завжди є груповим, - це компетенція Управління по боротьбі з незаконним оборотом наркотичних речовин. Попередження і припинення діяльності підпільних підприємств по виробництву фальсифікованих товарів є компетенцією податкової міліції.

Загальне визначення антимафіозної кримінологічної політики і планування попереджувальних заходів може здійснювати Президент України або за його дорученням Кабінет Міністрів України через Координаційний комітет по контролю за злочинністю.

Запропоновані зміни сприятимуть:

- підвищенню ефективності роботи, оскільки спецпідрозділи працюватимуть у відносно вузькій сфері правоохоронної діяльності;

- усуненню паралелізму при проведенні досудового слідства й оперативно-розшукових операцій;

- скороченню штатів оперативних служб і слідчих підрозділів, що дозволить комплектувати їх найбільш кваліфікованими та надійними працівниками;

- зменшенню кількості фальсифікованих кримінальних справ про організовані злочини.

державний контроль злочинність кримінальний

ВИСНОВКИ