Ідея прав людини в політико-правовій думці України IX – початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

МОРОЗ СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ

УДК 32 + 34(477)(091)

ІДЕЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

У ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ

(IX - початок XX століття)

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Національної

юридичної академії України імені Ярослава Мудрого,

Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник:

Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України

Скакун Ольга Федорівна, Національний університет внутрішніх справ МВС України, професор кафедри теорії та історії держави і права

Офіційні опоненти:

Доктор юридичних наук, професор

Прозорова Наталія Сергіївна, Запорізький державний університет, завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Кандидат юридичних наук, доцент

Андрусяк Тарас Григорович, Львівський Національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри історії та теорії держави і права

Провідна установа:

Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної Академії наук України, відділ історико-політологічних досліджень держави і права України, м. Київ

Захист відбудеться “28 ” травня 2002 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

Автореферат розісланий “ 17 ” квітня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

право людина відродження україна

Актуальність теми. Формування громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави, досконалої національної правової системи, які б відповідали правовим традиціям, правосвідомості нашого народу, ідеї захисту прав людини і громадянина, втіленим, зокрема, в українській правовій думці, постають як невідкладні завдання вітчизняної юридичної науки. При цьому, одним із головних завдань є комплексний підхід до вивчення проблеми - в поєднанні вимог міжнародно-правових актів у галузі прав людини, досвіду зарубіжних країн та правових традицій українського народу.

Закономірною є поліваріативність теоретичних підходів до осягнення прав людини на всіх етапах розвитку української політико-правової думки. Ця ідея має хронологічний і географічний вимір. Кожна країна, залежно від правосвідомості, правової культури, менталітету її народу, стану законодавства, презентувала своєрідні ідеї в галузі прав людини, які виражали особливості політико-правового світогляду народу, його самобутність. Ці ідеї запозичувалися іншими, менш розвинутими країнами, які для покращення свого суспільного життя боролися за гуманізацію діючої правової системи, законодавства тощо. Ідея прав людини, народу (нації) в Україні протягом ІХ - початок ХХ ст. розвивалася і збагачувалася на ґрунті як власних правових традицій, так і запозичення правових ідей у титульних та інших народів.

Сказане надає особливої актуальності: потребі переглянути, всебічно переосмислити політико-правову спадщину мислителів України з точки зору фундаментальних складових елементів ідеї прав людини - ідеї свободи, ідеї рівності, ідеї справедливості, їх відбиття в концепціях реалізації прав нації, місцевого самоврядування, розбудови української суверенної і незалежної, демократичної держави. Політико-правова думка України ІХ - початку ХХ ст. оперувала категоріями “свобода”, “рівність”, “справедливість” як невіддільними одна від одної складовими ідеї прав людини, однак пройшло чимало часу, доки інституція “права людини” стала вживатися в науці і отримала правовий статус. Ідейна політико-правова спадщина України з прав людини в поєднанні методологічно-теоретичного і проблемного аналізу ще не вивчалася вітчизняними вченими. Дане історико-правове дослідження з розвитку ідеї прав людини в Україні, зважаючи на появу новітніх наукових розробок (В. Горбаль, О. Мироненко), певною мірою заповнює існуючу прогалину в пізнанні історії політико-правової культури українського народу.

Значний внесок у розвиток наукових знань з проблеми прав людини в українській політико-правовій думці зробили своїми працями: Т. Андрусяк, О. Копиленко, О. Мироненко, О. Скакун, В. Сокуренко; інші вчені-правники (вітчизняні і зарубіжні): С. Алєксєєв, В. Бабкін, О. Бережний, А. Заєць, О. Лукашова, В. Медведчук, В. Нерсесянц, О. Петришин, Н. Прозорова, П. Рабінович, Ю. Римаренко, М. Страхов, М. Цвік та ін.

Джерельну базу дослідження складають наукові та публіцистичні праці філософів, літераторів, державних діячів, правознавців, які в різні часи жили і працювали на землях, що є зараз територією України: Іларіона, Феодосія Печерського, К. Смолятича, Володимира Мономаха, Данила Заточника, Христофора Філалета, С. Оріховського, Г. Смотрицького, К. Транквіліона-Ставровецького, І. Борецького, І. Копинського, Івана Вишенського, С. Зизанія, С. Десницького, Я. Козельського, Г. Сковороди, М. Костомарова, Т. Шевченка, М. Драгоманова, С. Подолинського, І. Франка, М. Павлика, Ю. Бачинського, Лесі Українки, М. Міхновського, І. Лисяка-Рудницького, В. Липинського, М. Грушевського, В. Винниченка, В. Старосольського, С. Дністрянського та ін., а також літературні та правові пам'ятки, програмні документи суспільно-політичних товариств і політичних партій, конституції та проекти українських конституцій. Автором не ставилася мета всебічного дослідження університетської юридичної думки зазначеного періоду. Залучення її відбувалося лише в тій частині, яка стосується теоретико-правових роздумів щодо прав людини (Б. Кістяківський, Н. Ренненкампф, М. Палієнко та ін.).

Теоретичним підґрунтям для осмислення джерельної бази проблеми є праці зарубіжних мислителів: Платона, Аристотеля, Цицерона, Гегеля, Канта, Локка, Монтеск'є, Руссо, Вольтера, Алексіса де Токвіля; сучасні дослідження в галузі теорії та історії держави і права, філософії права, політології - у тій їх частині, яка стосується досліджуваної проблеми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження узгоджено з планами наукових досліджень Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого і виконано в межах цільової комплексної програми “Розвиток прав людини як головна складова частина розвитку демократичних процесів в правовій, соціальній державі Україна” (номер державної реєстрації 0186. 0. 070866).

Мета і задачі дослідження. Автор прагне довести, що ідея прав людини у вітчизняній історії має глибокі витоки, а також вивчити і критично оцінити процес становлення національних засад ідеї прав людини на загальному тлі історії цього розвитку політико-правової думки України.

Вказана мета дослідження визначає коло конкретних задач, що мають бути розв'язані:

1) виявити передумови, головні чинники та шляхи розвитку наукової думки з досліджуваної проблеми;

2) розкрити джерела та теоретичні засади ідеї прав людини в різні історичні епохи;

3) відтворити структуру становлення ідеї прав людини як системного явища, що складається з ідей свободи, рівності, справедливості;

4) показати поліваріативність концепцій прав людини у вітчизняній політико-правовій думці;

5) показати взаємозв'язок між ідеєю прав людини та її практичним втіленням на різних етапах українського державотворення;

6) спрогнозувати можливі форми використання гуманістичних ідей минулого на сучасному етапі формування національної правової системи України.

Об'єктом дослідження є витоки та процес нагромадження ідеї про права людини в творах мислителів, програмних документах товариств та партій, конституціях та конституційних проектах в їх історико-хронологічному вимірі, певних географічних межах з часів Київської Русі і до встановлення радянської влади в Україні на початку ХХ ст. Обраний об'єкт є системним, його складають кілька органічно поєднаних елементів: ідея свободи, ідея рівності, ідея справедливості, концепції прав націй, місцевого самоврядування, самостійного державного розвитку України, в яких вони отримали втілення. Науковий аналіз передбачає теоретичне усвідомлення необхідності гуманізації політико-правового розвитку українського народу.

Предметом дослідження є закономірності національного процесу накопичення знань про ідею прав людини, конкретні обставини і фактори, що детермінували її еволюцію та мали принципове значення для ідентифікації й осмислення цього феномену українською інтелектуальною елітою.

Методологічну основу дослідження складає діалектичний метод пізнання права й історії прав людини, який дає змогу розглядати їх у розвитку, зв'язку між собою і з суспільством. На цій основі застосовані в єдності: принцип історизму, зокрема, принцип єдності історичного і логічного; порівняльно-концептуальний (компаративний) метод; системно-структурний метод; герменевтичний метод. Принцип історизму конкретизує діалектичний метод. Якщо історичне сприяє пізнанню хронологічних стадій розвитку ідеї прав людини, то логічне, поєднане з ним, розкриває, як на тлі конкретної політико-правової дійсності прирощувалися гуманістичні ідеї в галузі права, що пережили свою епоху і стали надбанням народності, нації, людства. Порівняльно-концептуальний (компаративний) метод дає можливість виявити наступність в ідеях про права людини, пізнати в них загальне й особливе, прослідкувати розвиток знання з усіма його закономірностями і випадками. Системно-структурний метод полягає у розгляді історичного і логічного нагромадження ідей про права людини через структуру взаємопов'язаних її складників: свобода, рівність, справедливість, які з розвитком політико-правової думки в Україні відображувалися в проблемах прав нації, місцевого самоврядування, державотворення. Засобом осягнення змісту праць мислителів, програмних документів політичних товариств і партій, проектів конституцій тощо, є герменевтичний метод, який сприяв пізнанню ідей про права людини, що містяться в аналізованих документах.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації подано комплексний аналіз інтелектуальної політико-правової спадщини України IX - початку XX ст. через категорію "права людини" і, зокрема, через її складові елементи (ідея свободи, ідея рівності, ідея справедливості), переломлені згодом у конкретні пріоритетні і принципові для українського народу й людини проблеми: співвідношення прав людини і прав нації; прав людини і місцевого самоврядування; прав людини і державотворення.

У процесі дослідження обґрунтовуються наступні наукові положення та висновки, одержані особисто здобувачем:

- вперше ідея прав людини аналізується через складові елементи: ідея свободи, ідея рівності, ідея справедливості, які чітко проявилися у творчій спадщині мислителів України. Визначено, що в ІХ - кінці ХVIII ст. ці ідеї мали релігійну оболонку. В епоху відродження українського народу (аж до початку ХХ ст.), як правило, вони набули світського характеру і знайшли концептуальне втілення у проблемах прав народу (нації), місцевого самоврядування, державотворення;

- по-новому обґрунтовано, що ідейне коріння прав людини в його структурній єдності (ідея свободи, ідея рівності, ідея справедливості) бере початок у перших писемних пам'ятках Київської Русі, так само, як в європейській правовій думці ідея прав людини сягає античних часів і наповнюється новим змістом у пізніших правових пам'ятках;

- вперше запропоновано розглядати Литовський Статут нарівні з Великою Хартією Вольностей (Англія, 1215 р.), оскільки їх зміст однаково складають прогресивні ідеї щодо правового статусу особи, хоча й у феодальній оболонці. Литовські Статути можна віднести до перших законодавчих актів, що підготували сучасну національну концепцію прав людини, стали її підґрунтям;

- по-новому проаналізовано в історичному аспекті проблему ідеї свободи в політико-правовій думці України. Визначено, що її формування йшло по висхідній: пізнавши ідеї християнства з його принципом гуманізму, вона втілилася у вимогу релігійної свободи народу (у вигляді самостійної церкви), свободи релігійного сповідання людини. Водночас, ідея свободи набула політичного забарвлення і постала у вимозі релігійно-політичної свободи людини, яка можлива лише за умови існування незалежної держави, що не поступалася б іншим державам християнського світу (Київська Русь); у подальшому - релігійно-політичної свободи як умови збереження етнічної ідентичності (XVII - XVIII ст.), національно-політичної свободи (XIX - початок XX ст.);

- вперше запропоновано висновок про те, що ідея рівності доповнювала і поглиблювала ідею свободи на всьому шляху розвитку політико-правової думки України і набувала то релігійного, то світського характеру у вигляді вимог рівності перед Богом, однакового ставлення Бога до праведників, соціальної рівності (Іван Вишенський). Разом з процесом утворення соціально-правової реальності з ознаками цивілізованості йшло визрівання ідеї рівності у взаємовідносинах людини і держави через поступове накопичення принципів рівності народів, рівності націй, рівності держав, нарешті, рівноправності, рівності перед законом, рівної відповідальності перед судом (Т.Шевченко, М.Драгоманов, І.Франко та ін.);

- по-новому проаналізовано розвиток ідеї справедливості в українській політико-правовій думці. Встановлено, що вона тісно пов'язана з історично змінними уявленнями про права людини і знайшла відображення як у протесті проти релігійного, соціального, політичного гноблення, так і у вимогах юридичного визнання прав і свобод людини, прав народу (нації), самоврядування на місцях, державного утворення;

- вперше визначено стратегічну ідею прогресивної української політико-правової думки кінця XVIII - початку XX ст., що виникла в результаті вивчення демократичних громадських інституцій і автономних структур українського минулого (Запорозька Січ, автономія Гетьманщини). Вона полягала у пропозиції здійснювати права народу на самовизначення на принципі узгодження, збалансованості інтересів людини і народу (нації). Це ставить її на один рівень з прогресивною європейською думкою того часу;

- подальшого розвитку набув підхід стосовно своєрідності вітчизняної ідеї про права людини. Вона полягає у заглибленні ідеї прав людини в концепціях федералізму, проектах побудови держави за принципом децентралізації та розвитку місцевого самоврядування, коли людина є безпосереднім учасником соціального, національно-культурного, політичного буття суспільства, розпорядником власної долі;

- обґрунтовано, що еволюція української політико-правової думки як у Західній, так і в Східній Україні, відбувалася в напрямі сприйняття загально-гуманістичних, соціально- і національно-визвольних цінностей. Системоутворюючою виступала тут діяльність щодо впровадження принципів свободи, рівності, справедливості людини і громадянина у розбудову національної соборної та незалежної держави. Прогресивна політико-правова думка України набула здатності виступати підґрунтям національної гуманістичної самоідентифікації.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони, по-перше, разом з іншими науковими розробками цього спрямування, матимуть певний позитивний вплив на формування правосвідомості українського народу, заснованої на повазі до свого минулого та спрямованої на подальший розвиток ідеї прав людини; по-друге, поглиблюють знання про права людини, відповідну ідейно-теоретичну спадщину, сприятимуть вирішенню сучасних практичних питань українського державотворення.

Одержані в дисертації результати можуть бути використані в подальших дослідженнях історії вітчизняної політико-правової думки, зокрема, можуть мати значення: науково-дослідне - для створення цілісної картини державно-правового розвитку України; правотворче - для уточнення характеристики правосвідомості українського народу; навчальне - у процесі викладання вузівського курсу “Історія вчень про державу і право”, а також історичної частини ряду галузевих юридичних дисциплін.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації викладені автором у доповідях на міжнародних та республіканських науково-практичних конференціях: Концепція формування законодавства України // Регіон. наук.-практ. конф., 12-13 березня 1997 р.: ЗДУ, Запоріжжя; Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні // П'ята та шоста регіон. наук.-практ. конф., 1999 - 2000 рр.: ЛНУ ім. І.Франка, Львів; Міжнародний “круглий стіл”, присвячений пам'яті проф. К.Федорова, 12 травня 2000 р.: ЗДУ, Запоріжжя; Актуальні проблеми історії держави і права України // ”Круглий стіл”, 16 травня 2000 р.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, Харків; Актуальні проблеми державного управління і місцевого самоврядування // Міжнар. наук.-практ. конф., 15-16 листопада 2001 р.: ГУ “ЗІДМУ”, Запоріжжя.

Окремі аспекти дисертаційної роботи використовуються автором при викладанні навчального курсу “Історія вчень про державу і право”.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків (обсяг 192 с.), та бібліографії (365 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, вказано на зв'язок роботи з науковими програмами, розкривається сутність наукової проблематики та стан її розробки, визначені мета та завдання, об'єкт і предмет дослідження, охарактеризовано його методологічну та теоретичну основи, визначено наукову новизну дисертації, показано теоретичне і практичне значення отриманих результатів, подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

У розділі 1 “Теоретико-методологічні основи дослідження проблеми”, по-перше, висвітлено методологічні підходи автора дисертації до досліджуваних проблем, поданих в контексті аналізу основних колишніх і сучасних підходів до поняття "прав людини"; по-друге, визначено стан наукової розробки теми і встановлено, що, незважаючи на велику кількість праць вітчизняних дослідників, вона ще потребує поглибленого усвідомлення сутнісного змісту ідеї прав людини (ідея свободи, ідея рівності, ідея справедливості) українською думкою протягом ІХ - початку ХХ ст. і об'єктно-суб'єктної причинної обумовленості її втілення в концепціях прав нації, місцевого самоврядування і державотворення.

Щоб досконально проаналізувати сутність інституції “права людини” в сучасній вітчизняній юридичній науці”, автор звертається до характеристики поняття права; вказує на різні підходи, що існують в сучасній науці. У контексті оновленої людської цивілізації право як нормативний феномен людської культури вважається сумісним із вільною соціальною творчістю людей і є універсальною категорією. Такому розумінню права, на думку автора, відповідає позиція сучасних теоретиків права (С.Алєксєєв, П.Рабінович), які розмежовують поняття “загально-соціального (безпосередньо-соціального) права”, що виникає до утворення держави і незалежно від неї існує в будь-якому людському суспільстві, і “спеціально-соціального (позитивного, юридичного) права”, за допомогою якого стає можливою фіксація державно-вольової природи досліджуваного феномену. Залежність спеціально-соціальних прав від загально-соціальних проявляється детермінованістю права матеріальними умовами життя суспільства. З часом загально-соціальні права отримують нормативну організаційну форму і виступають як юридичні права. Але вони здатні діяти реально як такі і без нормативного визначення, через свою близькість до соціальних закономірностей, умов життєдіяльності людей. У такому разі вони можуть бути використані для виправдання свавілля, диктаторства, якщо безпосередньо-соціальні норми залишаються поза нормативно-юридичною формою свого визначення.

Україна через свою несталу державність довгий час не мала власної нормативної юридичної бази, на основі якої можна було б простежити розвиток правових норм щодо прав людини. Ось чому автор змушений був приділити увагу аналізу підґрунтя правосвідомості як предтечі права, прав людини, зокрема, що відображено в працях мислителів, конституціях та проектах конституцій, програмних документах політичних партій тощо.

Виходячи з наукового визначення, що права людини - “це певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей” (П.Рабінович), у дисертації запропоновано комплексний підхід до дослідження генезису й розвитку ідеї прав людини в політико-правовій думці України. Він полягає у вивченні цієї проблеми не за суто хронологічним, чи “портретним” (за постатями мислителів), принципом, а виходячи із суті загальнолюдських цінностей, закладених у змісті прав людини, тобто, з самої природи прав людини.

У дисертації аналізується стан дослідження гуманістичної проблематики вітчизняної політико-правової думки. Відзначаючи промарксистську заангажованість ряду досліджень, автор зазначає і їх позитивні сторони.

У розділі 2 “Витоки і становлення ідеї прав людини в Україні (XI - XVIII ст.)” аналізуються витоки ідеї прав людини (свобода, рівність, справедливість) у політико-правовій думці України. Зазначається, що до кінця ХVIII ст. ідею прав людини розуміли, не виходячи за територіальні межі української народності або держави, у складі якої вона перебувала.

Розглядаючи свободу як першооснову прав людини, автор дотримується думки, що права індивіда розуміються як його можливості, обумовлені його соціальною роллю і закріплені державою. За часів Київської Русі свобода людини не була однаковою для різних прошарків ранньофеодального суспільства, однак не стала необмеженою навіть для феодалів (Руська Правда, Литовські Статути). Вже тоді існувало уявлення про свободу як основний елемент людського буття. Однак, оскільки нерівність розглядалася тоді як природне явище, то природним вважалося й те, що повна свобода є у господарів, а у простого люду вона урізана, усічена, стає згодом неволею. В усі часи розуміння свободи було поєднане з розумінням несвободи, що мало в результаті встановити межі свободи.

Формування уявлень про свободу у свідомості давньоукраїнських мислителів відбувалося під впливом гуманістичних ідей християнства, засвоєння яких зумовило постановку питання про релігійну свободу народу взагалі (самостійність церкви) і свободу релігійного сповідання людини (Іларіон, Данило Заточник, Іван Вишенський та ін., ідеї полемічних творів: Апокрисис, Пересторога, Палінодія, Тренос та ін.). Водночас християнство сприяло виробленню в Київській Русі концепції політичної свободи, незалежності як церковної, так і політичної. Людина за часів Київської Русі мислилася вільною лише у державі незалежній і рівноправній з іншими державами християнського світу.

Формування української народності в умовах розчленування українських земель між різними державами у ХІV - XVII ст. спричинило визрівання у мислителів України ідеї про етнополітичну свободу, свободу українського народу, яка, оволодівши свідомістю козацтва і селянства, втілилася у національній революції середини XVII ст., наслідком якої стала нова держава - Гетьманщина. Але, якщо для козацтва домінуючою спочатку була ідея свободи соціальної - “свобода від” шляхти, панства, то потім вона перетворилася для них, як і для усього українського народу, на “свободу для”, тобто свободу створення власної державності (літописи Самовидця, Г. Граб'янки та ін.).

Якщо розглядати українську політико-правову думку через дихотомію “держава-людина”, то можна вказати на два напрями, які виділилися з початків її розвитку: індивідуалістичний - на перше місце ставилася свобода людини, і етатичний, - віддавав перевагу свободі держави та утверджував не права, а морально-правові обов'язки людини (Іларіон, Ізборник Святослава 1073 р. і 1076 р., мислителі періоду Гетьманщини). Індивідуалістичний напрям запанував в українській політико-правовій думці в передренесансний і особливо в ренесансний період і ґрунтувався на ідеях природного права, а також виражався у акценті на відповідальності людини перед собою і суспільством (Феодосій Печерський, С. Оріховський, Я. Козельський, Г.Сковорода), що надавало йому особливої цінності.

Ідеї про свободу в українській політико-правовій думці у ХVІІ - ХVІІІ ст. зазнали відчутного впливу державного (політичного) режиму і практики законотворення Речі Посполитої, зокрема, її шляхетської демократії і “Артикулу” Генріха Валуа, за яким дозволялася непокора правителю у випадку порушення прав і свобод “вільної” людини. Певною мірою на розвитку ідей свободи через ідеї самоврядування позначилося магдебурзьке право.

Значного розвитку набула ідея про соціальну свободу (Іван Вишенський), однак вона не могла ще викристалізуватися у вимогу соціально-економічних прав: це відбулося значно пізніше. Проте поглиблювалося розуміння свободи як філософської і правової категорії. Свобода почала обґрунтовано пояснюватися як свобода вибору (М. Козачинський), свобода думки і совісті, як особисті (громадянські) й політичні права (Г. Сковорода, Я. Козельський). Найбільшого розвитку ці ідеї досягли в епоху Відродження, коли особа юридично звільнялася від закріпаченого становища. Вершиною розвитку юридичної форми, в якій була закріплена ідея політичної свободи українського народу, а отже і свободи людини, став конституційний проект П.Орлика (1710 р.).

В епоху середньовіччя (в Україні це період Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої) правосвідомість як пересічного українця, так і українського мислителя, знала один вид рівності - рівність перед Богом та однакове ставлення Бога до праведників (Іларіон, Іван Вишенський, Христофор Фiлалет, Ф.Косий та ін.). Суб'єктами релігійної рівності визнавалися держава (народ) і людина, які служили відправними точками при трактуванні їх взаємовідносин. Ідея рівності, що отримала потужну підтримку в релігії, не раз ставала джерелом суспільних потрясінь.

Можна стверджувати, що спочатку переважала ідея про рівність народів (держав), тобто з утвердженням державності в Київській Русі обґрунтовувалася міждержавна (міжнародна) рівність. Щодо ідеї рівності між людьми, їх рівноправ'я, то вона не викристалізувалася у чітку і свідому категорію аж до ХVII ст. Були окреслені лише загальні її контури і запропоновані різні погляди на поняття рівності з позицій: соціального стану, рівня освіченості та її правового оформлення. У той час значно сильніше звучали ідеї про вихід з нерівності, аніж пропонувалися шляхи запобігання правовій нерівності.

Українські мислителі за часів Відродження (К. Сакович, І. Борицький, І. Галятовський) висували на перше місце рівність народностей і релігій, рівність сповідань і церков, свободу совісті, мислення, освіти, боролися проти соціальної, насамперед, матеріальної нерівності. Враховуючи те, що люди від природи не рівні у своїх здібностях і можливостях, вони вказували на соціальні детермінанти породження нерівності: заможність сім'ї, успадкування майна, здобуття освіти. Це була вимога для усунення всіх перешкод, створених державою для людини.

Незважаючи на розмаїття типів рівності і рівноправ'я, притаманних кожному етапу розвитку політико-правової думки протягом ІХ - ХVIII ст., загальним для них було те, що у творчості українських мислителів переважала ідея прав людини без їх зв'язку з обов'язками. Проте, демократичне рівноправ'я, до усвідомлення якого вони дійшли, означає органічну єдність як рівних прав, так і рівних обов'язків. Однак, для досліджуваного періоду закономірним було прагнення пригніченої частини суспільства та їх ідейних виразників, насамперед, до пошуку громадянських і людських прав, оскільки вони й без того були обтяжені обов'язками (Іван Вишенський, Христофор Філалет).

Логічним завершенням і оформленням соціальних уявлень про рівність стало втілення ідеалу рівності в праві (розуміння рівності як міри свободи - С. Оріховський, Я. Козельський, Г. Сковорода). З позицій теорії природного права було обґрунтовано ідею рівноправності, що є рівністю вільних і незалежних один від одного суб'єктів права на основі загального масштабу, єдиної норми, рівної міри (рівність у свободі і рівність вільних). Саме з періодом становлення юридичної рівності, коли були зруйновані станові межі середньовічного устрою, пов'язана поява перших категорій прав людини як таких. Тільки тоді рівність (рівноправність) з ідеальної категорії стала перетворюватися на реальну дійсність, отримуючи законодавче оформлення. Принцип юридичної рівності, що став основою універсальності прав людини, надав їм справжнього демократичного характеру: рівність, яка раніше поширювалася на елітні прошарки суспільства, стала всезагальною.

Ідея справедливості в політико-правовій думці України не розумілася як суто етична категорія, в її змісті відбилася вся складність суспільно-економічних зв'язків і відносин людей. Вона вживалася як широке соціальне поняття, передусім, як моральна і правова категорія. Перші уявлення про справедливість були пов'язані з встановленням рівності між індивідами певного роду (племені). Проте недоречно вживати “рівність” і “справедливість” як тотожні поняття. Вони є однопорядковими поняттями, оскільки нормативно закріплена справедливість може ототожнюватися з правом як мірою свободи і рівності.

У політико-правовій думці Київської Русі справедливість розглядалася через призму відносин правителя (князя) і підданих, співучасті у владі князя і віче. Вона уявлялася повністю сумісною із владою суспільства над особистістю, якщо ця влада здійснюється згідно з законом. Від влади правителя вимагалося духовне, моральне та організаційно-економічне збалансування інтересів різних станів суспільства - це було запорукою справедливого правління, “правдою”, однаковою для усіх людей. “Правда” розумілася як моральний і правовий закон, справедливий суд та втілення законних засад усіх видів державної діяльності (“Ізборник” 1076 р., “Повiсть минулих лiт", “Слово о полку Iгоревiм”, “Київський i Галицько-Волинський лiтописи”, “Слово про закон i благодать”, “Молiння (Cлово послання)”, “Повчання”, “Руська Правда”). Релігійне забарвлення ідеї справедливості (Іван Вишенський, С. Яворський, П. Могила) не свідчить про застій у її розвитку. У середньовічному суспільстві поступово накопичувався цінний ідейно-правовий матеріал, який розхитував теологічні принципи, що заважали рухові вперед. З-під релігійної оболонки звільнялося морально-правове розуміння справедливості.

У період Польсько-Литовської доби справедливість набуває більш вираженого, ніж у попередні століття, соціально-правового змісту. Вона вважається основним принципом побудови державного правління, що витікає із взаємного договору правителя і підданих: піддані присягають виконувати обов'язки, правитель - діяти згідно з законом, шанувати їх права і свободу. Наголошується на справедливості правителя, необхідності заміщення посад, виходячи з порядності, освіченості та патріотизму підлеглих (П. Русин, С. Оріховський, Христофор Фiлалет). Лунають заклики до активних дій народу у відстоюванні справедливості (Л.Баранович). Результати боротьби народних мас за справедливість у роки визвольної війни середини XVII ст. втілилися в Березневих статтях Б.Хмельницького 1654 р.: ними були закріплені станові права, передусім козацтва, і основи державності українського народу.

Термін “справедливість”, хоч прямо не вживається в деяких нереалізованих правових документах конституційного характеру (“Гадяцький трактат” (1658 р.), “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького” (1710 р.), проте цей принцип відображений тут у різноманітних формах: рівності між станами, учасниками суспільних відносин, співвідношенні між правами і обов'язками, цілями і засобами врегулювання відносин на основi “природного права й рiвностi”, всестановості влади, розподілу владних повноважень, “рівноваги” законодавчої і виконавчої влад тощо.

Мислителі України епохи Просвітництва (Г. Сковорода, Я. Козельський), пов'язавши “природний закон” із соціальною та правовою ідеєю громадської рівності, сформулювали поняття про універсальні - невід'ємні - права людини як втілення справедливості. Вони стверджували справедливий закон і справедливе судочинство, вважали, що суддя повинен дотримуватися усталених загальних уявлень суспільства про справедливість. Прогрес у розвитку уявлень про справедливість виражався в тому, що з кожним століттям все глибше і точніше обґрунтовувалася ідея про необхідність покласти край невідповідності між правами й обов'язками людини.

У розділі 3 “Утвердження ідеї прав людини в період українського відродження (кінець XVIII - початок XX ст.)” зосереджена увага на тому, як у зазначений історичний період ідеї про права людини у вигляді її складників викристалізувалися у концепціях прав нації, місцевого самоврядування, державотворення. Методологічною основою для вирішення українськими мислителями проблеми співвідношення прав людини і прав народу (нації) стали теорія природного права, позитивістські концепції права (соціологічний і юридичний позитивізм), історична школа права.

В історії політико-правової думки України періоду національного відродження можна виділити два етапи еволюції поглядів на співвідношення прав людини і прав народу (нації). Перший етап (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.) - період визрівання національного усвідомлення - характеризується інтернаціональним підходом, коли права людини розглядаються у невіддільності від прав народу, які разом втілюються у формі всеслов'янської федерації (М. Костомаров, Т. Шевченко, В. Білозерський та ін.). Другий етап (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) характеризується більшим теоретико-правовим рівнем і пов'язаний з усвідомленням народу себе як нації, тобто етносоціальної спільноти, в якої сформувалося самопізнання своєї національної ідентичності, а також територіально-мовна і господарсько-економічна єдність. Інтернаціональні погляди діячів українського національного відродження не обмежувалися ідеєю створення всеслов'янської федерації, а переросли у вимогу поступової легалізації ідей свободи, рівності, справедливості у формі федерації народів, що населяють Російську імперію, федерації народів Європи, зрештою - всесвітньої федерації (М.Драгоманов, С.Подолинський, програмні документи “Народної волі”, М.Грушевський, В.Винниченко та ін.). Обстоюючи традиційні вимоги про повернення вільностей козацтва і автономії Гетьманщини та вносячи новели щодо форм здійснення права народу на самовизначення (слов'янська федерація), прогресивна українська політико-правова думка керувалася принципом паритету прав людини і прав народу (нації).

На той час у західноєвропейській політико-правовій думці не завжди спостерігалося узгодження між поглядами на права людини та права нації. За всієї прогресивності прихильників теорії прав людини, деякі з них нівелювали права нетитульної нації, що вимагало від українських мислителів немало зусиль для доведення справедливості вимог українців з цієї проблеми.

Революційно-демократична (Т. Шевченко, С. Подолинський та ін.) та ліберально-демократична (М. Драгоманов та ін.) думки поставили проблему прав народу (нації) на новий рівень вирішення, пов'язали демократизацію суспільства, гарантії прав людини з розв'язанням національного питання. Дещо завузько до цієї проблеми підійшла народницька думка (програма “Народної волі”). Справедливо розглядаючи індивідуальні та колективні права в єдності, вона надто підносила селянську общину як головний осередок втілення прав людини.

Твори українських мислителів кінця ХІХ - початку ХХ ст. (М. Грушевський, В. Винниченко) та нормативні акти цього часу, реалізовані і незреалізовані (ІІ і ІV Універсали Центральної Ради, Конституція УНР 1918 р. та ін.), приділяючи різну увагу питанню про права людини і права народу, виходили з їх спільності, наполягали на тому, що демократизація суспільства, політична соціалізація людини можливі лише при державному вирішенні національного питання. При цьому деякі з них (В.Винниченко) іноді розставляли акценти таким чином, що перевага надавалася національному моменту (етнітизація особистості) - засвоєнню та набуттю українцем необхідних для соціалізації якостей та традицій свого етносу. Юридична наука, незалежно від методологічних підвалин концепцій її представників (М. Ренненкампф, М. Палієнко, Б. Кістяківський), не приділяючи спеціальної уваги правам нації як етносу, поставила в центр свого аналізу проблему демократії, справедливо пов'язала з нею права людини і права народу. Права народу висвітлювалися через форми народовладдя - представницьку і безпосередню, а права людини - через офіційне визнання юридичної рівності як міри справедливості та її гарантій (політичних, економічних та ін.). Порівнюючи дві форми народовладдя - представницьку і безпосередню демократію, - мислителі (І. Франко) не відкидали значення парламенту як виборного законодавчого органу, але віддавали перевагу місцевому самоврядуванню. Можна твердити, що до початку ХХ ст. представницька форма народовладдя не мала в Україні практичного втілення, а існувала лише у вигляді ідей, доктрин, тоді як безпосередня форма народовладдя вже становила певну історичну традицію як у центрі (віче, боярська дума, козацькі ради), так і на місцях (громада, селянські сходки). Тому розробка питань місцевого самоврядування, а не парламентаризму, доктринально була більш пріоритетною.

На першому етапі розвитку ідей про місцеве самоврядування (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.) воно розумілося як можливість вирішення національного питання шляхом демократизації суспільства “по вертикалі”, тобто наділення територій, заселених різними етносами, правами політичної самоорганізації в межах єдиної федеративної республіки (програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства та ін.). Другий етап (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) характеризується більш детальною розробкою окремих аспектів самоврядування не тільки в адміністративній, а й в інших сферах життєдіяльності. Тут доцільно виділити два підетапи: а) панування ідей народницько-соціалістичного забарвлення, коли общинне самоуправління (в українському варіанті - “громадівський соціалізм”) асоціюється з місцевим самоврядуванням і розглядається в дещо ідеалізованому вигляді (програма “Народної волі”, С. Подолинський та ін.); б) співіснування ідей революційно-соціалістичного і ліберального напряму (М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський та ін.), коли пропонується політичне самоврядування українського народу у формі автономії - обласної, національно-територіальної.

Вершиною розвитку ідеї про права людини в Україні стало усвідомлення можливості найповнішого втілення лише в умовах національної державності, тобто обґрунтування державотворчого потенціалу прав людини. На першому етапі (кінець XVІІІ - перша половина ХІХ ст.) йшло поступове визрівання ідеї про українську державність як необхідне національне підґрунтя втілення прав людини, а на другому (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) - її узагальнення в конкретних концептуальних обґрунтуваннях і реалізація в конституційно-правових документах.

Спочатку домінуючими були ідеї автономії й федерації, а не незалежної української держави, що пояснюється невпевненістю українських мислителів у здатності українського народу збудувати власну державу в умовах панування російського самодержавного режиму з його централізацією та надія на здобуття автономії України у федеративній єдності з іншими народами, що входили до неї (М. Драгоманов та ін.).

Виходячи з положення, що для правильного розвитку народу треба мати в кінцевому рахунку державну незалежність, ряд мислителів України (М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський) схильні були розглядати утворення федерації як початковий етап до формування самостійної держави. Лише в концепціях початку ХХ ст. пріоритетне місце посіла ідея про власну державність, як здатну забезпечити систему прав людини, передусім, особистих, політичних, соціальних, культурних.

ВИСНОВКИ

Ідея прав людини в українській політико-правовій думці ІХ - початку ХХ ст. розглядається у динаміці суб'єктивно-історичного усвідомлення сутності права як форми соціальної регуляції за двома етапами: 1) витоки і становлення ідеї прав людини в Україні (IX - кінець XVIII ст.); 2) утвердження ідеї прав людини в період українського відродження (кінець XVIII - початок XX ст.). Уже на першому етапі вихідними складовими елементами ідеї прав людини стали універсальні ідеї свободи, рівності, справедливості. Збагачені новими ідеями протягом кінця XVIII - початку ХХ ст., вони визначали весь подальший шлях боротьби українського народу за утвердження прав народу (нації), безпосередньої демократії у вигляді місцевого самоврядування, національного самовизначення у формі політичної організації українського суспільства - незалежної держави.

Поліваріативність теоретичних підходів вітчизняних мислителів до прав людини диктувалися багатогранністю цього поняття: його вивчали з точки зору походження (як похідні від природи людини і соціальних умов її існування), змісту (як міра можливої поведінки людини, забезпеченої моральними і правовими нормами), співвідношення особи і держави (як межа здійснення державної влади), реалізації (як забезпечення суттєвими матеріальними і духовними благами) тощо. В основі всієї історії розвитку прогресивної політико-правової думки лежали уявлення про права людини як природні, що стоять вище законів держави.

На початковій стадії розвитку, політико-правова думка України (Іларіон, Данило Заточник та ін.) розчинялася в синкретичному баченні світу, общини, людини, а ідеї свободи, рівності і справедливості (як складові ідеї прав людини) формувалися у руслі релігійно-християнського світорозуміння. Проте, вже у XVI - XVII ст. вітчизняні релігійні і світські мислителі (С. Оріховський, І. Борецький, І. Гізель, козацькі літописці та ін.) започаткували теоретичні засади боротьби з несправедливими законами, тобто, такими, які не відповідають природному праву людини. Були розроблені нормативно-правові акти, засновані на ідеях свободи, рівності, справедливості у їх тогочасному розумінні (Литовський Статут, “Права, за якими судиться малоросійський народ”, “Гадяцький трактат”, конституційний проект П.Орлика та ін.).

В епоху українського відродження, охоплені раціоналістичним (юснатуралістичним) праворозумінням, що поширилося в країнах Європи і Північної Америки, вітчизняні прогресивні мислителі не тільки наповнювали змістовною характеристикою права людини, а й осмислювали форми їх реалізації. Вони особливо наголошували на виборюванні прав української нації, намагалися поєднати загальнолюдські цінності з національними, збалансувати права людини і права нації (М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський). Нація стверджувалася через особистість і її залучення до вселюдських цінностей, а особистість - через її зрощеність з нацією та співвіднесеність зі світом.

Вершиною розвитку ідеї про права людини є концептуально-правова легітимація їх у конституційних проектах і програмах політичних партій та легалізація у формально визначених нормативно-правових актах - ІІІ і ІV Універсалах Центральної Ради. Саме в них була проголошена суверенність (“самостійність”) і незалежність України, підкріплена комплексом прав і свобод: свободою слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканністю особи і помешкання, прав і можливостей вживання місцевих мов у відносинах з усіма установами та правом на національно-територіальну автономію кожної нації, що населяли Україну.

Прогресивна українська політико-правова думка дійшла висновку, що офіційне закріплення та забезпечення прав людини можливе тільки при демократичних режимах. Заклавши ідею прав людини у національну історико-інтелектуальну скарбницю, вона створила фундамент для сприйняття незалежною Україною сучасних міжнародних стандартів в галузі прав людини.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Мороз С.П. Ідея прав людини в політико-правовій думці України (IX - XVIII ст.) // Проблеми законності: Республ. міжвідомч. науковий зб. Випуск 34. - Х.: НЮАУ, 1998. - С. 19-25.

2. Мороз С.П. Права людини в Україні: шлях від зародження ідеї до сучасної розробки механізму забезпечення // Вісник Запорізького юридичного інституту. - Запоріжжя. - 1999. - № 3. - С. 211-218.

3. Мороз С.П. Зростання конституційного потенціалу ідеї прав людини в Україні (До 50-річчя Європейської конвенції про захист прав і свобод людини) // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. Випуск 7. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2000. - С. 29-37.

4. Мороз С.П. Ідея прав людини в політико-правовій думці України // Регіональна науково-практична конференція "Концепція формування законодавства України" (12-13 березня 1997 р.): Матеріали доповідей. - Запоріжжя: ЗДУ, 1997. - С. 19-21.

5. Мороз С.П. Права людини і український конституціоналізм // Актуальні проблеми суспільної думки і практики управління: Зб. наук. праць. - Вип.2. - Запоріжжя: ЗІДМУ, 1996. - С. 150-155.

6. Мороз С.П. Сутність феномена прав людини // Актуальні проблеми суспільної думки і практики управління: Зб. наук. праць. - Вип.3. - Запоріжжя: ЗІДМУ, 1997. - С. 53-56.

7. Мороз С.П. До концепції прав людини в конституціоналізмі Радянської України (до постановки проблеми) // Актуальні проблеми суспільної думки і практики управління: Зб. наук. праць. - Вип.4. - Запоріжжя: ЗІДМУ, 1998. - С. 47-51.

8. Мороз С.П. Права людини в Україні: шлях від ідеї до її реалізації ( До 50-річчя "Загальної декларації прав людини") // Зб. наук. праць. Серія: Економіка і право. - Вип. 2. ХДПУ. - Х.: ХДАДТУ, 1999. - С. 50-60.

9. Мороз С.П. Права людини і проблема місцевого самоврядування в політико-правовій думці України кінця XVIII - початку XX століття // Держава та регіони. Серія: Право. №3. - Запоріжжя: ГУ “ЗІДМУ”, 2001. - С. 13-19.

АНОТАЦІЇ

Мороз С.П. Ідея прав людини в політико-правовій думці України (IX - початок XX століття). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 2002.

Вперше в історико-правовій науці України комплексно проаналізована ідея прав людини в політико-правовій думці України (ІХ - початок ХХ ст.) як системний об'єкт, що утворюється кількома невіддільними одна від одної складовими: свобода, рівність, справедливість. Розкрито теоретичні засади, структуру і зміст основних положень проблеми прав людини на різних етапах розвитку, її переломлення в концепціях свободи нації, місцевого самоврядування, державотворення, які стали пріоритетними в кінці ХVIII - на початку ХХ ст.; доведено існування глибокого коріння ідеї прав людини у вітчизняній історії і її невіддільність від функціонування сучасних міжнародних стандартів у галузі прав людини.

Ключові слова: права людини, ідея прав людини, права народу (нації), справедливість, рівність, свобода.

Мороз С.П. Идея прав человека в политико-правовой мысли Украины (IX - начало XX вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, Харьков, 2002.

Впервые в историко-правовой науке Украины комплексно проанализированы источники, и процесс накопления идеи о правах человека на протяжении IX - начала XX ст., в историко-хронологическом измерении, в определенных географических границах, со времен Киевской Руси (IX в.) и до установления советской власти в Украине (начало ХХ в.). Сложившиеся в Украине условия, в том числе и неблагоприятные (“безгосударственность”, или “неустойчивая государственность”), определили особенности формирования идеи прав человека на каждом из этапов ее развития: 1) истоки и становление идеи прав человека (IX - конец XVIII вв.); 2) утверждение идеи прав человека в период украинского возрождения (конец XVIII - начало XX вв.).

Идея прав человека впервые рассматривается как системный объект через составляющие элементы: идея свободы, идея равенства, идея справедливости. Начальная стадия развития политико-правовой мысли Украины (Иларион, Даниил Заточник и др.) формировалась в русле религиозно-христианского миропонимания. Тем не менее, уже в XVI - XVII вв. светские и религиозные мыслители (С. Ориховский, И. Борецкий, И. Гизель и др.) заложили основы борьбы с несправедливыми законами, то есть такими, которые не отвечают естественному праву человека. Были разработаны нормативно-правовые акты, основанные на идеях свободы, равенства, справедливости, в понимании того времени (Литовский Статут, “Права по которым судится малороссийский народ”, “Гадячский трактат”, “Пакты и конституции вольностей войска Запорожского” и др.).

В эпоху украинского возрождения, охваченные рационалистическим (юснатуралистическим) правопониманием, отечественные мыслители не только наполняли права человека содержательной характеристикой, а и осмысливали формы их реализации. Приоритетными и принципиальными стали проблемы: соотношения прав человека и прав нации; права человека и местного самоуправления; прав человека и национального государства. Акцентируя внимание на правах украинской нации, они стремились соединить общечеловеческие ценности с национальными, сбалансировать права человека и права нации (М. Драгоманов, И. Франко, М. Грушевский). Нация утверждалась через личность и приобщение к человеческим ценностям. Вершиной развития идеи о правах человека исследуемого периода является ее концептуально-правовая легитимация в конституционных проектах и программах политических партий и легализация в нормативно-правовых актах - III и IV Универсалах Центральной Рады.