Юридична особа як суб'єкт цивільного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

юридичний комерційний ринок

Функціонування господарської системи держави забезпечується перш за все діяльністю різноманітних юридичних осіб. Юридичні особи виконують найважливіші завдання економіки, забезпечуючи розвиток сфер виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг. Неможливо собі уявити функціонування системи управління, політичної системи суспільства без діяльності юридичних осіб. Конструкція юридичної особи дозволяє залучати необхідні ресурси шляхом поєднання можливостей кількох суб'єктів. Значення юридичної особи важко переоцінити.

Конституція України надає кожній особі право на підприємницьку діяльність. [1, ст. 42] Здійснення цього право особою можливе як безпосередньо у формі приватного підприємництва так і опосередковано - шляхом участі у юридичній особі. Частка опосередкованого здійснення підприємницької діяльності є надзвичайно важливою.

Актуальність теми дослідження. Тривалий час сутність юридичної особи у радянській цивілістиці з'ясовувалася лише стосовно державних юридичних осіб. В основі усіх цих теорій лежали потреби повністю одержавленої, планово-централізованої економіки, у якій панував єдиний власник - держава, що на свій розсуд створювала і припиняла більшість підприємств.

В умовах ринку реально діють різноманітні і рівноправні власники, а тому виникає необхідність зміни підходів до трактування сутності юридичної особи. При обґрунтуванні правосуб'єктності соціальних утворень усі сучасні теорії виходять з того, що юридична особа - це відокремлене у організаційному і майновому сенсі утворення, що приймає участь у цивільному обігу як самостійний носій прав і обов'язків.

Юридична особа припиняється у результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам-правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або внаслідок ліквідації.

Юридична особа вважається такою, що припинила існування, після внесення запису до єдиного державного реєстру юридичних осіб про її припинення. Загальні засади припинення юридичної особи визначаються статтями 104-112 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

Припинення юридичної особи у процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства визначається Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Відповідно до ст. 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняли рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію щодо припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора) та встановлюють порядок і строки її припинення.

Виконання функцій комісії щодо припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи, яка здійснює управління справами юридичної особи, виступає у суді від імені юридичної особи, що припиняється, публікує у засобах масової інформації дані про державну реєстрацію юридичної особи, повідомлення про її припинення та про порядок і строк заявлення вимог її кредиторами, який не може бути меншим двох місяців з моменту публікації про припинення. Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.

Отже, враховуючи всю важливість вище наведеного, можна говорити про актуальність даної роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є законодавство України, зокрема та його частина, що регламентує діяльність юридичних осіб.

Предмет дослідження - юридичні особи як суб'єкти цивільного права.

Можливість в будь-який момент припинити діяльність юридичної особи є однією із суттєвих гарантій прав як самої юридичної особи, так і її учасників. Встановлення в законодавстві порядку ліквідації юридичних осіб виконує різноманітні функції: забезпечує нормальне припинення господарської діяльності, охороняє права кредиторів, встановлює механізми захисту найманих працівників, сприяє податковій дисципліні.

Правове регулювання створення і ліквідації юридичних осіб полягає перш за все в Цивільному кодексі України та Господарському кодексі України. Надзвичайно важливе значення має також Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Створення та припинення юридичних осіб відзначається рядом проблем, серед яких можна назвати відсутність єдиних вимог до засновницьких документів, неврегульованість порядку створення юридичних осіб окремих організаційно-правових форм (наприклад приватного підприємства); необхідність отримання цілого ряду дозволів для створення суб'єкта підприємництва та ін. Проблемами припинення юридичних осіб можна назвати деяку неврегульованість підстав та порядку примусового припинення, можливість зловживань під час майнових аспектів ліквідації та інші.

Метою даної роботи є детальне дослідження процесів утворення і ліквідації юридичних осіб, виявлення його особливостей, елементів, їх характеристика.

Робота складається з трьох розділів. Перший розділ присвячений поняттю та порядку утворення юридичної особи, особливостям створення юридичних осіб - суб'єктів господарювання. В другому розділі наводиться характеристика припинення діяльності юридичної особи: підстав, порядку. Третій розділ висвітлює особливості ліквідації юридичних осіб в процедурі банкрутства.

При дослідженні обраної проблеми використовується діалектичний, логічний та порівняльний методи.

1. Юридична особа як суб'єкт цивільного права

1.1 Поняття і ознаки юридичної особи

ЦК не дає визначення поняття «юридична особа». Натомість, ст. 80 ЦК, яка має назву «Поняття юридичної особи», містить вказівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, тут маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права та обов'язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи - таких як: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Для аналізу поняття «юридична особа» повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є суб'єктами цивільного права.

Зупинімося на наведених ознаках детальніше.

1) Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення - організації.

Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога організаційної єдності1.

Організаційна єдність полягає у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їх функціонування тощо.

Організаційна єдність закріпляється у статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст. ст. 143, 151, 154 ЦК).

Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов'язкові правила щодо організації їх внутрішньої структури та порядку функціонування їх органів управління.

Наприклад, ст. 97 ЦК встановлює, що управління товариством здійснюють органи останнього, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, зазначена норма містить загальні норми, які визначають обов'язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них два рівні органів управління товариством. Перший - це вищий орган управління і другий - виконавчий.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління ним незалежно від виду цього товариства.

Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й із тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а також визначає засади голосування в них учасників товариства.

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. Закон не містить винятків із цього правила. Це означає, що учасник товариства має право оскаржити будь-яке рішення, навіть те, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати майнові і немайнові права останнього як учасника товариства.

2) Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичної особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна інших власників.

Для різних видів юридичних осіб їх майнова відокремленість має різні прояви. Так, майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права повного господарського відання. Згідно із Законом «Про власність» це право містить можливість володіння, користування і розпорядження державним майном на свій розсуд, дозволяє підприємству вчинення щодо закріпленого за ним майна будь-яких дій, які не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.

Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається вужчим правом оперативного управління.

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об'єднання тощо), то їх майнова відокремленість виражається у праві власності.

Водночас майно юридичної особи може не обмежуватись тільки майновими об'єктами, а полягати ще й у наявності зобов'язальних майнових прав. Крім цього, деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Все їх майно може складатися з грошових внесків на банківських рахунках, а займані ними приміщення - знаходитись у володінні на умовах договору оренди.

3) Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і дієздатності (правосуб'єктності) або здатності брати участь у цивільному обігу від свого імені.

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває цивільних прав та обов'язків (зокрема укладає договори, вступає у зобов'язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності та правосуб'єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє відразу визначити основні ознаки організації - є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах грунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Відповідно до правил, встановлених у ст. 90 ЦК, юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування, яке може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єктом виключного права і може бути використане лише за згодою його носія.

Юридична особа може мати, крім повного, скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

4) Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого Імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов'язаннями.

Зокрема ст. 96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Зазначена відповідальність застосовується незалежно від того, до яких видів і фондів належить це майно: є воно основними чи оборотними фондами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи у грошових коштах тощо. Положення щодо самостійної відповідальності юридичної особи, а також окремі її обмеження містяться й у гл. 8 ЦК, присвяченій визначенню правового становища окремих видів підприємницьких товариств.

Відповідно до ст. 96 ЦК відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації, але у процесі створення товариства, несуть його засновники.

Відповідальність юридичної особи публічного права (наприклад, установи), що фінансується державою, обмежується коштами, які знаходяться у її оперативному управлінні. За умови нестачі останніх до субсидіарної відповідальності притягується власник установи (ст. 96 ЦК України).

5) Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як здатність її бути позивачем або відповідачем у суді.

Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш загальну властивість - можливість бути самостійним учасником цивільного обігу'.

Однак слушним видається трактувати її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб'єктності юридичної особи, оскільки у цьому разі йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цивільних прав останньої. Власне, така позиція відображена і у ст. 80 ЦК.

Розглянуті ознаки тісно пов'язані між собою. Наявність відокремленого майна - матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність - необхідна передумова реалізації юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов'язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов'язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності полягає практичне значення взяття І виконання обов'язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їх значення для реєстрації, а відтак - конституювання юридичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка з цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Деякі науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у цивільних правовідносинах від свого імені перші, другі - вважають, що нею є наявність відокремленого майна, треті - вказують як на визначальну ознаку на самостійну майнову відповідальність юридичної особи'. Однак слід визнати, що ці суперечки мають головним чином теоретичну спрямованість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими. Цю точку зору поділяє й сучасна українська цивілістика.

1.2 Правоздатність та дієздатність юридичних осіб

Формування і функціонування в Україні ринкової економічної системи викликало появу нових суб'єктів суспільних відносин, можливість існування яких суперечила радянській ідеологічній доктрині. Серед них провідне місце зайняли підприємства різних організаційно-правоих форм, засновані на власності фізичних та юридичних осіб, які суттєво відрізняються один від одного процедурою створення, механізмом управління, видами здійснюваної діяльності й за іншими ознаками. Умовою включення створеного засновниками підприємства в суспільні відносини є легітимація - визначення або підтвердження законності якого-небудь права чи повноваження, тобто державне підтвердження входження у сферу підприємництва.

Державна реєстрація в силу прямої вказівки закону є обов'язковою. Її можна назвати юридичним фактом-умовою, фактичною обставиною тривалої дії, яка активно формує індивідуальний правовий статус суб'єкта, підтверджує утворення юридичної особи. З іншого боку, вона свідчить про виникнення у названої особи правоздатності, яка в загальновизнаному розумінні розглядається як здатність набувати права і обов'язки у сфері праці, господарської (підприємницької) діяльності тощо. Як властивість суб'єкта з моменту реєстрації підприємства його правоздатність існує незалежно від початку здійснення ним передбаченої статутними цілями та завданнями діяльності. Так, В. Щирбина називає реєстрацію процесуально-правовою дією, що є засобом набуття підприємством «формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа». Щоб стати активним учасником господарської діяльності, підприємство, насамперед, повинно сформувати персонал, «людський субстрат», налагодити розгалужену систему договірних відносин тощо. Але для укладення як трудових, так й інших договорів ним мають бути проведені активні дії, що в юридичному змісті розглядаються як зовній прояв внутрішнього акту волі. Оскільки юридична особа, по суті, є «такою, що уявляється», їй не притаманна така психофізична властивість як воля, що є вихідною категорією для права в суб'єктивному змісті, тобто джерелом вольових дій, які породжують правовідносини. Тому вона не може існувати і функціонувати без органів, дії котрих в межах закону і статуту розглядаються як дії самої юридичної особи (ст. 92 Цивільного кодексу України). Орган юридичної особи - це призначена або обрана одноособова посадова особа (директор, начальник, керуючий, голова), в службові обов'язки якої входить практичне здійснення наданих організаціям прав та покладених на них обов'язків.

Саме вона напрацьовує, виражає і здійснює «персоніфіковану волю» юридичної особи як дієздатний індивід - фізична особа (одноособово або колегіально). Її вираженням є підписання керівником підприємства договорів, документів, прикладання до них печатки тощо. Таким чином, з викладеного вище випливає, що без органів правоздатна юридична особа фактично є «паралізованим» суб'єктом права, який нездатний набувати не тільки цивільні права і брати на себе цивільні обов'язки, а й наймати працівників, бути учасником господарських та інших правовідносин. Так як реєстраційний порядок спростував існувавшу раніше можливість призначення керівника підприємства одночасно з прийняттям рішення про його створення, то це унеможливлює в більшості випадків і одночасне, в момент реєстрації, виникнення правоздатності та дієздатності (правосуб'єктності) підприємства. [2 с. 402] Цивільний кодекс України (ст. 91) надає юридичній особі універсальну правоздатність, і це є тенденцією розвитку вітчизняного цивільного законодавства, закономірним з огляду на становлення ринкових відносин. Разом з тим обсяг цивільної правоздатності юридичної особи визначається її засновницькими документами. Комерційні організації, якщо в їх засновницьких документах не міститься вичерпного переліку видів діяльності, котру вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом.

Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Якщо засновницьким договором, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів діяльності - вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої неприпустимо. Укладені такою юридичною особою за межами правоздатності угоди є недійсними. Такі обмеження, наприклад можуть стосуватися державних підприємств в частині розпорядження майном таких юридичних осіб. Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце і за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.Є види діяльності, для здійснення яких необхідно отримати спеціальну ліцензію. Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною, так і універсальною правоздатністю. Виконання його передбачено як для підприємницьких, так і непідприємницьких організацій. Наприклад, таке ліцензування передбачено Законом України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. і Законом України «Про благодійництва і благодійні організації» від 7 березня 2002 р. [3 ст. 91] Статути перших корпорацій затверджувалися або санкціонувалися державою, і тому вчинення дій, ними не передбачених, було правопорушенням. Директива №1 не скасувала концепцію спеціальної правоздатності, а лише усунула її основний недолік - можливість визнання недійсними угод, укладених з перевищенням статутних меж. В подальшому в ряді країн за юридичними особами почали визнавати загальну правоздатність, рівну з правоздатністю людини. [24 с. 347] Я к елемент правосуб'єктності юридичної особи, правоздатність є тільки передумовою для виникнення дієздатності. Юридична особа набуває цивільних прав і приймає на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів.

Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція кожного з цих органів, порядок їх утворення, визначаються для різних видів юридичних осіб і регулюються Цивільним кодексом і законами про цих юридичних осіб, іншими правовими актами і засновницькими документами юридичної особи. Так, у випадках створення командитного або повного товариства його правосуб'єктність виникає у момент реєстрації, оскільки воно набуває цивільні права і обов'язки безпосередньо через своїх учасників (повних учасників), які діють від імені товариства (ст. 68, 75 Закону «Про господарські товариства»). Навпаки, у інших видах господарських товариств як обрання керівника з числа засновників (учасників), так і призначення зборами учасників найманого керівника можливе лише після реєстрації товариства. Слід звернути увагу і на поширену думку, яка грунтується на «ст. 237 Цивільного кодексу України» про те, що «свої права з управління підприємством власник здійснює безпосередньо або через уповноважені ним органи, хоча він може делегувати їх іншому органу, який передбачається статутом підприємства». Як вбачається, право на управління підприємством розглядається не як зазначений вище виняток, а як його самостійне право, воно не ототожнюється з првами органу юридичної особи. [17 с. 304] Так, дійсно, органи юридичної особи формують і виражають її волю, тому саме через ці органи, за їх допомогою, їхніми діями, юридична особа здобуває цивільні права і бере на себе цивільні обов'язки. Разом з тим, як особи, які реалізують дієздатність юридичної особи, можуть бути відповідно до п. 2 ст. 92 Цивільного кодексу України, інші суб'єкти, які є його учасниками. Юридична особа бере участь у цивільному обороті через своїх робітників, діями яких воно не тільки здійснює свої права і виконує обов'язки, а також набуває і припиняє їх.

Дії цих робітників вважаються згідно з законом діями самої юридичної особи. Відповідно до п. 3 статті 92 ЦК України, той, хто веде справи юридичної особи і виступає від її імені на підставі закону або засновницьких документів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати досягнення цілей всіма можливими законними засобами і охорону інтересів юридичної особи, яку вони представляють. Вони не повинні перевищувати своїх повноважень. За порушення цих вимог вони несуть відповідальність. Вона полягає в обов'язку відшкодувати завдані збитки, шкоду, залежно від характеру існуючих правовідносин між юридичною особою і особою, яка її представляє. Якщо між юридичною особою і тією особою, яка її представляє, укладено трудовий договір, відповідальність настає за нормами трудового права. [3 с. 63]

2. Класифікація юридичних осіб

2.1 Способи створення юридичних осіб і їх класифікація

Дослідження теми слід почати із з'ясування загального порядку утворення юридичних осіб.

Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством 3, ст. 80.

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт або статут (положення), або засновницький договір і статут, або протокол зборів тощо. В установчих документах мають зазначатися найменування юридичної особи, її місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її органів, а також інші відомості, що їх передбачають законодавчі акти про юридичні особи відповідного виду. Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать законодавству.

Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний 31, с. 114. Однак слід зазначити, що така класифікація є неточною, оскільки при ній певною мірою ототожнюються порядок і підстава виникнення юридичної особи.

Так, підставою виникнення можна вважати те волевиявлення, яке спричинило створення юридичної особи. Відповідно, класифікація може бути проведена залежно від характеру такого волевиявлення.

З урахуванням цього критерію можна виділити:

а) створення юридичної особи шляхом одностороннього волевиявлення (розпорядження Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування - для юридичних осіб публічного права, власника або уповноваженої ним особи - для юридичних осіб приватного права).

б) створення юридичної особи шляхом договору між її засновниками. У таких випадках ініціатива щодо створення юридичної особи може бути виражена у будь-якій формі: договір учасників, рішення зборів засновників тощо 21, с. 135.

Слід зазначити, що законодавчими актами не встановлені будь-які спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення про створення юридичної особи, проте за загальноприйнятими вимогами таке рішення має бути оформлене розпорядженням суб'єкту публічного права, актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір.

Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства. У разі якщо для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання видає відповідна рада народних депутатів, а в передбачених законодавчими актами випадках - Верховна Рада України за поданням первинного природокористувача при позитивному висновку екологічної експертизи або відповідної ради народних депутатів.

Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовано у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи та громадські об'єднання. Так, кооператив організується за бажанням громадян на добровільних засадах. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж 3 особи. Статут кооперативу приймають загальні збори громадян, які бажають його створити. З протоколом загальних зборів і статутом орган кооперативу звертається до районної державної адміністрації з письмовою заявою про державну реєстрацію кооперативу 24, с. 183.

Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей. В нинішніх умовах у такому порядку виникають різні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств з метою координації їхньої діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних інтересів у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.

Установчий (засновницький) договір укладається між засновниками юридичної особи. У ньому засновники зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу. Установчі договори про створення спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному посвідченню 21, с. 115.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створено у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'язань 24, с. 77.

Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих документів пов'язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров'я громадян, здобуттям освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів.

Іноді створення юридичної особи відбувається складнішим шляхом, коли поєднуються одразу кілька вищеназваних способів - розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний або договірний. Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.

Відповідно Закону України «Про порядок реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», державну реєстрацію суб'єктів підприємництва незалежно від їх організаційних форм і форм власності, за винятком окремих видів суб'єктів господарської діяльності (банки, фондова біржа тощо), проводять виконкоми міських, районних у містах рад або в районних, міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцезнаходженням суб'єкта 10, ст. 3. Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи - власник (власники) або уповноважена ним особа (заявник) подає до органу державної реєстрації:

1) установчі документи: а) рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення суб'єкта підприємництва (якщо власників кілька, таким рішенням є засновницький договір); б) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємництва;

2) реєстраційну картку;

3) документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору;

4) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законодавчими актами;

5) рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів підприємницької діяльності, якщо законодавчими актами України передбачена необхідність такої згоди.

Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначених документів зобов'язаний провести державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться в тому самому порядку, який встановлено для їх реєстрації. Зокрема, вона проводиться у разі зміни: а) назви суб'єкта підприємницької діяльності; б) форми власності; в) організаційної форми суб'єкта підприємництва.

Відмова у державній реєстрації суб'єкта підприємництва можлива з мотивів порушення встановленого законом порядку його створення, а також невідповідності установчих актів (документів) вимогам законодавства. Наприклад, відмова у державній реєстрації підприємства з мотивів недоцільності його створення не допускається. Якщо державну реєстрацію підприємства у встановлений строк не здійснено або у ній відмовлено з мотивів, які засновник вважає безпідставними, він може звернутися до суду.

Значення державної реєстрації юридичних осіб, її організація, повнота єдиного реєстру юридичних осіб, достовірність відомостей, які вносяться в державний реєстр, полягає в тому, що реєстрація забезпечує можливість отримання необхідної інформації господарюючими суб'єктами. Така інформація є важливою при вирішенні питань щодо укладення договорів, розвитку господарських зв'язків, веденні торгових операцій, а відтак - формуванні усталеності економічного обороту. Юридична особа вважається створеною з моменту реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і з цього моменту набуває правоздатності.

До Єдиного державного реєстру юридичних осіб вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Відомості, які містяться в державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком відомостей про фізичних осіб, які мають конфіденційний зміст. Безпідставна відмова у наданні відомостей, які містяться в реєстрі, не допускається, і може бути оскаржена до суду 28, с. 136.

Установчі документи змінюються в порядку, передбаченому законом і самими документами. Рішення про зміну статуту приймаються, як правило, вищим органом юридичної особи або засновниками.

Зміни реєструються тим же органом і в тому ж порядку, що й самі юридичні особи.

Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, - з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін 3, ч. 5 ст. 89.

Для реєстрації об'єднань громадян залежно від їх статусу засновники подають заяви до Міністерства юстиції України, місцевих органів державної виконавчої влади, виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів. Заява про реєстрацію політичної партії має бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право. До заяви додається статут (положення), протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявникові повідомляється письмово у 10-денний строк. Відмова в реєстрації об'єднання громадян допустима тоді, коли статутні документи або інші документи, подані для реєстрації, суперечать законодавству України. Рішення про відмову у реєстрації має містити підстави для такої відмови. Це рішення можна оскаржити у судовому порядку 31, с. 119.

Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого їм (ними) органа, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом установи нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, розподілу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з дотриманням встановлених вимог. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового розподілу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентним законодавства України 28, с. 132.

Суб'єкт господарювання може бути утворений як за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого їм (ними) органа, так і за рішенням інших осіб і органів у випадках, передбачених законодавством.

Деякими нормативно-правовими актами встановлені обмеження кола засновників. Так, Декрет Кабінету Міністрів України «Про упорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31.12.92 р. установив заборону державним підприємствам бути учасниками і засновниками господарчих товариств 11.

Як правило, уповноважені органи, що можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Наприклад, у відношенні підприємств державної власності такими уповноваженими органами є міністерства, державні комітети, відомства й інші центральні органи виконавчої влади. Вони приймають рішення про створення підприємств державної власності, затверджують статути і контролюють їхнє дотримання, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його схоронності 12.

Для створення суб'єкта господарювання - юридичної особи його учасники (засновники) розробляють установчі документи, що викладаються письмово і підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлений інший порядок їхнього твердження.

Для одних суб'єктів господарювання єдиним установчим документом є статут (наприклад, для приватного підприємства, акціонерного товариства, суспільств з обмеженої і додатковою відповідальністю). Іншим досить одного установчого договору (наприклад, повним і командитним товариствам) 22, с. 77.

Установчий договір використовується тоді, коли діяльність двох і більш фізичних і/ або юридичних осіб спрямована на спеціальну мету - створення нової юридичної особи - суб'єкта господарювання. Він служить для визначення порядку й умов погодженої діяльності засновників. В установчому договорі повинні бути визначені основні положення про взаємини учасників (засновників) і виражене добровільна згода, волевиявлення засновників на створення суб'єкта господарювання. Для цього в установчому договорі можуть визначатися дві основні групи взаємних обов'язків: по-перше, обов'язку організаційного характеру (обов'язку здійснювати погоджені дії по створенню суб'єкта господарювання і його державної реєстрації); по-друге, обов'язку майнового характеру (по передачі у власність створюваного засновниками суб'єкта господарювання установлених внесків (внесків).

Установчий договір - це засіб організації суб'єктами своєї господарської діяльності за допомогою угоди про погоджені і взаємні дії в управлінській і майновій сферах. Особливість установчого договору полягає в тім, що його регулятивні можливості виявляються як у процесі формування суб'єкта господарювання - юридичної особи (до його державної реєстрації), так і після придбання їм статусу суб'єкта права в процесі його функціонування. Він служить як підставою виникнення, так і регулятором взаємопогоджуваної і координаційної діяльності суб'єктів - засновників (учасників) суб'єкта господарювання 14, с. 105.

Статут суб'єкта господарювання інформує контрагентів і інших осіб, що вступають у відносини з ним, про коло його діяльності, правах, обов'язках і відповідальності. Роль статуту не обмежується його інформаційною функцією, оскільки насамперед утомившись служить створенню і регулюванню діяльності суб'єкта господарювання.

Крім загальних вимог до змісту статуту суб'єкта господарювання, деякі спеціальні вимоги можуть бути сформульовані спеціальним законом стосовно до окремого виду суб'єкта господарювання. Наприклад, згідно ст. 37 Закону України «Про господарські товариства», устав акціонерного товариства, крім даних, що містяться в ст. 4 Закону, повинний містити відомості про види акцій, що випускаються, їхньої номінальної вартості, співвідношенні акцій різних видів, кількості акцій, що купуються засновниками, наслідках невиконання зобов'язань по викупі акцій 7, ст. 4, 37.

Відповідно до діючого законодавства необхідною умовою здійснення усіх видів господарської (підприємницької) діяльності є державна реєстрація суб'єктів господарювання. Державну реєстрацію суб'єктів господарювання регулюють Господарський кодекс, а також Закон України «Про порядок реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» 10. Державна реєстрація є загальною умовою здійснення господарської діяльності будь-яким суб'єктом, незалежно від його організаційно-правової форми і виду здійснюваної діяльності.

2.2 Комерційні юридичні особи

Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами. Зокрема, залежно від мети створення і діяльності юридичні особи поділяють на:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

В основі розмежування лежить ознака наявності або відсутності мети одержання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. При чому для комерційної організації така мета є основною.

Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об'єднання вказаних юридичних осіб.

Згідно із законодавством господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на підставі угоди між юридичними і фізичними особами шляхом об'єднання їх майна і підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Господарське товариство - це родове поняття, яке об'єднує такі самостійні види товариств: акціонерні, з обмеженою відповідальністю, повні та командитні, для яких загальною ознакою є наявність статутного фонду, поділеного на частки. Всі товариства - юридичні особи, діють на підставі установчих документів, мають власні назви.

Разом із тим кожне із товариств має свої особливі ознаки.

Акціонерне товариство. «Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товарива.» [7 ст. 24]

Специфіка правового становища АТ полягає в тому, що його статутний фонд формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним і (або) юридичним особам. Акція - це цінний папір, який підтверджує те, що особа є членом АТ, має право на участь в управлінні АТ, одержання частки прибутку АТ у вигляді дивідендів, одержання частки вартості майна у разі його ліквідації. Внесення вкладу водночас становить собою договір купівлі-продажу акції. З цього часу юридичні та фізичні особи набувають статусу акціонерів, тобто наділяються правами та обов'язками стосовно АТ, включаючи відповідальність за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Акціонерні товариства можуть бути двох видів: відкрите АТ, акції якого розповсюджуються шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах, та закрите АТ - акції якого розподіляються між засновниками.

Установчими документами АТ є установчий договір та статут, які у випадках, передбачених чинним законодавством, узгоджуються з Антимонопольним комітетом України.

Товариство з обмеженою відповідальністю. «Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) визначається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами (установчим договором і статутом).»№ На відміну від інших товариств установчі документи ТОВ, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного із учасників, розмір, склад та порядок внесення ним вкладів.

Учасники ТОВ несуть відповідальність у межах вкладів до статутного фонду ТОВ.

ТОВ - це підприємство з фіксованим складом учасників, тобто частки в них розподіляються при емісії серед відомого обмеженого кола осіб; учасники цих підприємств можуть уступати належні їм частки тільки за згодою інших учасників; тут діє досить жорстка система колективного контролю над персональним складом учасників та кількістю належних кожному часток. При виході учасника із ТОВ на його вимогу і за згодою товариства вклад може бути повернутий повністю або частково в натуральній формі.

Товариство з додатковою відповідальністю. Товариством з додатковою відповідальністю (ТДВ) визначається товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений установчими документами. Учасники ТОВ відповідають за його боргами своїми вкладами в уставний фонд, а якщо цього недостатньо - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників розмірі, кратному вкладам кожного учасника.

Повне товариство. «Повним визначається товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю і солідарно відповідають за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.» [7 ст. 66.]

Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору, в якому обов'язково повинні бути визначені розміри часток кожного із учасників, розмір, склад і порядок внесення вкладів, форми участі у справах товариства.

Управління діяльністю повного товариства здійснюється за згодою всіх його учасників. Кожний учасник має один голос, якщо установчим договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

Прибуток та збитки товариства розподіляється між його учасниками пропорційно до їх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено установчим договором.

Командитне товариство. Командитним визначається товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів.

Командитне товариство створюється і діє на підставі установчого договору, який підписується усіма повними учасниками. Установчий договір, крім загальних умов, характерних для всіх товариств, повинен містити умови про розмір та склад складеного капіталу товариства, розмір і порядок зміни часток кожного із повних учасників у складеному капіталі, сукупний розмір вкладу вкладників, а також розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками в порядку, встановленому для повного товариства. Вкладники не мають права брати участь в управлінні справами командитного товариства.

Підприємство, засноване на власності об'єднання громадян, - це підприємство, яке створюється громадськими організаціями, благодійними організаціями, творчими спілками, релігійними організаціями тощо з метою здійснення господарської і комерційної діяльності, необхідної для виконання їх установчих завдань. Майно належить підприємству на праві повного господарського відання.

Комунальне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності відповідної територіальної громади, яка об'єднує жителів села, декількох сіл, селища та міста. Територіальні громади утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, а також здійснюють контроль за їх діяльністю. Майно належить підприємству на праві повного господарського відання.

Державне підприємство Ї це підприємство, засноване на державній формі власності. Установчими документами державного підприємства є рішення його власника та статут, затверджений власником. Державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна і предмета діяльності при заснуванні, визначення мети і предмета діяльності, управління майном, розподіл прибутку тощо. Державному підприємству майно належить на праві повного господарського відання.

Казенне підприємство. Правове становище казенного підприємства відрізняється від правового становища інших комерційних юридичних осіб. Казенне підприємство теж здійснює підприємницьку діяльність, але воно виникає лише шляхом перетворення державного підприємства, яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації. Рішення про таке перетворення приймається Кабінетом Міністрів України. При цьому повинна існувати одна з таких умов:

- підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснювати тільки державним підприємством, наприклад, діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, виготовлення і реалізація військової зброї та боєприпасів до неї та ін.

- головним споживачем продукції підприємства (більше як 50%) є держава;

- підприємство є суб'єктом природних монополій.

Управління казенним підприємством здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном. Це міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Ліквідація і реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України.

Кооператив Ї добровільне об'єднання громадян на засадах членства і власної трудової участі для спільного ведення комерційної або іншої діяльності, яка базується на об'єднанні членами кооперативу майнових пайових внесків.

Кооператив відрізняється від інших юридичних осіб за такими ознаками:

1) це добровільне об'єднання суб'єкітів цивільного права Ї фізичних осіб;

2) діяльність кооперативу базується на засадах членства учасників;

3) майнова відокремленість кооперативу ґрунтується на праві власності на об'єднане його членами майно (вступні, пайові та інші обов'язкові внески);

4) кооператив Ї єдиний власник цього майна. Член кооперативу не має права розпоряджатися кооперативним паєм. При припиненні членства в кооперативі громадяни мають право вимагати повернення кооперативного паю в порядку, що визначається статутом конкретного кооперативу.

2.3 Некомерційні юридичні особи

Некомерційні організації теж можуть мати різні організаційно-правові форми, тобто відрізнятися одна від одної за особливостями організаційної структури, способами відокремлення майна, відповідальністю, способами участі в цивільному обороті.

Однією з таких форм є споживчі кооперативи. Хоча закон не містить поняття споживчого кооперативу, можна дійти висновку, що споживчий кооператив Ї це об'єднання фізичних осіб на умовах членства з метою задоволення потреб в торговельному і побутовому обслуговуванні, інших послугах. Майно кооперативу складається з пайових внесків його членів. Споживчий кооператив на відміну від виробничого хоча й займається господарською діяльністю, але вона не пов'язана з одержанням прибутку. Прибуток йде на задоволення певних потреб членів товариства. Крім того члени споживчого кооперативу не повинні брати участь своєю працею в діяльності кооперативу і не несуть відповідальності за його борги.

...