Способи та процесуальні форми захисту цивільних прав

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Тимченко Геннадій Петрович

УДК 347. 921.3

СПОСОБИ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ФОРМИ ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

Спеціальність 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі цивільного процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - кандидат юридичних наук, професор Комаров Вячеслав Васильович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри цивільного процесу, проректор з навчальної роботи.

Офіційні опоненти:

- доктор юридичних наук, професор Штефан Михайло Йосипович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри правосуддя;

- кандидат юридичних наук, доцент Кройтор Володимир Андрійович, Національний університет внутрішніх справ України, начальник кафедри цивільно-правових дисциплін

Провідна установа - Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, відділ проблем цивільного, трудового та підприємницького права, м. Київ

Захист відбудеться “17” грудня 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77

Автореферат розісланий “15” листопада 2002 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

правосуддя позов захист цивільний

Способи та процесуальні форми захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів не були предметом міждисциплінарного та комплексного дослідження у галузі цивілістики, що зумовило особливість даної роботи. Це стало причиною вибору теми дисертаційного дослідження.

Актуальність теми дослідження. Умовою розбудови в Україні правової держави є проведення судово-правової реформи, завданнями якої є створення нового законодавства, становлення та функціонування сильної і незалежної судової влади, удосконалення форм судочинства. На сучасному етапі першочерговими є реформування правової системи, а також інституалізація судової влади та судових процедур.

Конституція України 1996 р. закріпила поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову і стала основою реформування правової системи, зокрема судової влади. У статті 129 Конституції визначено засади здійснення правосуддя в Україні, головними з яких є: законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, гласність судового процесу, обов'язковість рішень суду та ін. Стаття 3 Конституції містить положення, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно з Конституцією України кожному гарантується судовий захист його прав та свобод (ст. 55). Тому суд має стати дійсним гарантом прав і охоронюваних законом інтересів громадян, інших суб'єктів права. Для цього необхідно закріплення таких правових механізмів, які могли б забезпечити належну реалізацію прав, у тому числі права на судовий захист. Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” № 9 від 01.11.1996 р. звернув увагу на те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі всі спори про захист прав та свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі у прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в досудовому порядку.

У контексті зазначених конституційних положень захист цивільних прав являє собою широку, багатопланову та комплексну проблему, яку можна розробляти в різних напрямках, наприклад: загальна характеристика прав, що підлягають захисту, гарантії здійснення, форми реалізації, способи захисту, процесуальні форми захисту, шляхи подальшого розвитку, місце і роль у механізмі правового регулювання.

Актуальним є дослідження означеної проблеми комплексно, на стикові матеріального і процесуального права.

У цивілістичному аспекті центральною є проблема способів та процесуальних форм захисту цивільних прав, оскільки її інтерпретація має певне методологічне значення для науки і законотворчої практики та відбиває сутнісні характеристики правового регулювання у цій сфері.

Вивчення способів та процесуальних форм захисту цивільних прав здійснювалось і раніше, однак, як правило, цивілістами або процесуалістами в межах предметів своїх наук. Це певним чином стримувало дослідження фундаментальних проблем захисту суб'єктивних цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, яке передбачає вивчення їх у взаємозв'язку з іншими правовими інститутами різних галузей права.

Проблема способів та процесуальних форм захисту цивільних прав є актуальною і тому, що безпосередньо пов'язана з розробленням проектів нових Цивільного та Цивільного процесуального кодексів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідницьких робіт кафедри цивільного процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в рамках Державної цільової комплексної програми “Проблеми вдосконалення організації та діяльності суду і правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” (державна реєстрація № 0186. 0.099031).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є науковий аналіз проблеми захисту прав та охоронюваних законом інтересів з урахуванням сучасних уявлень про судову владу і форми її здійснення, функцій цивільного та цивільного процесуального права у механізмі правового регулювання; формулювання теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на ефективне забезпечення захисту прав і інтересів громадян у цивільному судочинстві. Мета наукового дослідження зумовила такі задачі наукового пошуку:

- дослідити сутність універсальної категорії захисту прав та охоронюваних законом інтересів при здійсненні правосуддя з цивільних справ;

- виявити матеріально-правові і процесуальні аспекти інституту захисту для екстраполяції наукових результатів у межах предметів правового регулювання цивільного матеріального та цивільного процесуального права;

- дати характеристику структури способів та процесуальних форм захисту цивільних прав.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є інститут захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів як міждисциплінарний з точки зору юридичної науки.

Предмет дослідження - цивілістичні способи та процесуальні форми як компоненти цього правового інституту.

Методи дослідження. Дослідження побудовано на засадах методологічного плюралізму, тобто на використанні ряду наукових методів і підходів тією мірою, якою вони адекватні об'єкту, предмету та завданням дисертаційного дослідження.

Певне значення мав системно-структурний метод, що сприяв визначенню співвідношення права на захист, способів та процесуальних форм захисту, цивільного процесу тощо як сукупності різноманітних правових явищ та їх взаємозв'язків.

Історичний метод застосовувався при дослідженні закономірностей формування поняття цивільного процесу, судової влади, судової юрисдикції, а також при дослідженні доктрини позову як універсального засобу цивільних прав, судового рішення як акту реалізації судової влади.

Застосування порівняльно-правового методу дозволило проаналізувати можливість введення конструкцій групового та побічного позовів і нових форм позовного захисту на підставі дослідження законодавства інших правових систем.

За допомогою діалектичного методу в дослідженні виявлено взаємозв'язки і динаміка розвитку доктрини судової влади, правосуддя, цивільного судочинства, його інститутів, а також їх законодавчої регламентації.

При обґрунтуванні теоретичних висновків дисертації автор керувався загальноприйнятими положеннями теорії права. У роботі також були використані інші загальнотеоретичні і спеціальні наукові методи юридичного пізнання.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні автором сформульовано та обґрунтовано нові теоретичні та практичні висновки, які виносяться на захист, зокрема:

1. Обґрунтовано положення, що інститут захисту цивільних прав є комплексним та міждисциплінарним, який має матеріально-правові та процесуальні аспекти. Основні структурні компоненти інституту захисту - об'єкт, способи, форми (засоби) захисту.

2. Досліджено сутність права на захист та зроблено висновок, що зміст права на захист полягає у можливості його володаря самому вчиняти юридично значущі активні дії. При цьому право на захист характеризується багатоступеневою реалізацією - через правовий статус, правоздатність та ін. Основна функціональна характеристика права на захист зводиться до того, що воно набуває своєї юридичної дійсності у межах загальних правовідносин пасивного типу і породжує юридичний ефект автоматично. Наступні етапи реалізації права на захист пов'язані з його подальшим здійсненням у сфері можливого застосування, у тому числі у цивільному праві та цивільному процесі.

3. Зроблено висновок, що способи захисту цивільних прав мають матеріально-правовий характер, оскільки безпосередньо забезпечують захист права або охоронюваного законом інтересу, являють собою один із елементів методу цивільно-правового регулювання і є похідними від сутності правовідносин, які становлять предмет цивільного права. Норми цивільного права дають можливість суб'єктам правовідносин самостійно вирішувати питання про обсяг прав і обов'язків, а також про використання наданого права, зокрема права на захист, та способів захисту цих прав.

4. Виведено концептуальне значення процесуальної форми в реалізації цивільних прав та охоронюваних законом інтересів.

Висловлено додаткові аргументи на обґрунтування положення, що судова форма захисту займає головне місце серед форм захисту та має універсальний характер. Ці висновки пов'язуються з виключністю і повнотою судової влади як її сутнісними ознаками. Судова форма забезпечує реалізацію специфічного за змістом і функціями конституційного права на судовий захист як фундаментального процесуального засобу захисту цивільних прав. Вона максимально пристосована до вирішення спорів, пов'язаних з порушенням або можливістю порушення суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, а суди загальної юрисдикції (цивільні та господарські) складають систему цивільної юрисдикції, предметом діяльності якої є спір про право цивільне.

5. Обґрунтовано важливе для судової реформи положення про уніфікацію і диференціацію процесуальних режимів для різних судових юрисдикцій, бо домінування у правовій системі судових форм захисту впливає на модель системи цивільної юрисдикції. Виходячи з природи цивільних прав визначається, що судова форма повинна бути виключною та доступною у механізмі захисту. Разом з тим з цих же причин у сфері цивілістичних відносин можуть використовуватися й альтернативні форми захисту, які не пов'язані із здійсненням правосуддя і мають договірну природу ( арбітраж, медіативні форми).

6. Сформульовано та обґрунтовано положення про те, що сутність цивільного процесу виявляється у взаємозв'язку процесуальної діяльності, процесуальних відносин і процесуальної форми. Запропоноване розуміння цивільного процесу дає можливість розглядати його як комплексну систему, елементами якої є процесуальні провадження та стадії.

7. Досліджено функціональну характеристику та ознаки судової влади, які відрізняють її від інших видів державної діяльності. Судова влада розглядається як різновид єдиної державної влади, яка реалізується шляхом правозастосування. Формою реалізації судової влади є правосуддя. Водночас правосуддя є і функцією судової влади.

8. Визначено сутність права на судовий захист і позову як процесуальних форм судового здійснення прав та охоронюваних законом інтересів суб'єктів права.

Висловлено положення про те, що право на судовий захист є гарантованим Конституцією України правовим засобом, за допомогою якого суб'єкти права можуть добитися відновлення порушеного або оспорюваного права. Сформульовано висновок, що забезпечення конституційного права на судовий захист пов'язано із доступністю правосуддя для тих осіб, права яких порушені або оспорені. Ці положення ґрунтуються на аналізі рішень Конституційного Суду України та Європейського Суду з прав людини.

9. Розкрито зміст позову як універсального інституту судового захисту. Універсальність позову виявляється, по-перше, у тому, що він може бути використаний для захисту як оспорюваних, так і порушених прав, незалежно від способу їх порушення. По-друге, позов може бути поданий будь-якою заінтересованою особою у встановленому законом порядку. По-третє, позов є засобом передачі до юрисдикційного органу спорів, що виникають у різних галузях права, в тому числі і в адміністративному праві. По-четверте, процесуальні норми, які регламентують позовне провадження, мають характер загальних правил для всього цивільного судочинства. По-п'яте, позов як засіб захисту права, як правило, діє у будь-якій стадії позовного процесу. По-шосте, позов є засобом захисту права у будь-яких цивільних, у тому числі несудових юрисдикціях.

Крім того, за результатами аналізу зарубіжного та вітчизняного законодавства обґрунтовано необхідність у розробленні конструкції групового позову (про захист невизначеного кола осіб) та побічних позовів (позови акціонерів по захисту прав та інтересів акціонерного товариства). Запропоновано можливий механізм їх судового розгляду.

Висловлено пропозиції щодо внесення змін та доповнень у ЦПК, а саме: у ст. 5 “Порушення цивільної справи у суді”, ст. 125 “Підсудність справ за місцем знаходження відповідача”, ст. 137 “Зміст і форма позовної заяви”, ст. 179 “Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем і мирова угода сторін”.

10. Розширено традиційне уявлення про сутність судового рішення як акту правосуддя. Обґрунтовано положення, що судове рішення є актом застосування права, який у механізмі правового регулювання має кумулятивне значення, оскільки виступає юридичним фактом матеріального та процесуального права водночас. Формулюється поняття законної сили судового рішення. Виявляються межі дії законної сили у цивільному судочинстві. Запроваджується поняття легітимності судового рішення, під яким розуміється відповідність судового рішення існуючому правопорядку як сукупності нормативних та інституційних моделей функціонування правової системи, а також міжнародним стандартам правосуддя.

Практичне значення одержаних результатів визначається новизною дисертаційного дослідження і полягає у розробці актуальних питань цивільного процесуального та цивільного права, можливості його застосування для розроблення окремих положень нового ЦПК та ЦК України і формування судової практики при розгляді цивільних справ.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для вдосконалення програм навчальних дисциплін “Цивільний процес”, “Судочинство в господарських судах”, “Особливості розгляду окремих категорій цивільних справ” та інших, а також у викладанні цих дисциплін і при підготовці навчальних книг.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні висновки, сформульовані у дисертації, доповідалися та обговорювалися на Міжнародній конференції “Проблеми німецького і українського цивільного процесуального права” (м. Тюбінген, Німеччина, 2000 р.), на науковій конференції “Конституція України - основа державно-правового будівництва і соціального розвитку” (м. Харків, червень 2001 р.), на конференціях молодих учених “Право власності: проблеми забезпечення, реалізації та захисту” (м. Харків, вересень 2001 р.) та ”Сучасні проблеми юридичної науки і правозастосовчої діяльності” (м. Харків, грудень 2001 р.), на науково-методичній конференції “Проблеми вищої юридичної освіти” (м. Харків, грудень 2001 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у трьох наукових статтях у фахових виданнях та двох тезах конференцій.

Структура роботи визначається її предметом, метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, що мають дев'ять підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертаційного дослідження - 203 с., з них основний текст - 182 с. Список використаних джерел містить 262 найменування.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовуються актуальність теми дослідження, ступінь новизни роботи, мета і задачі дослідження, особистий внесок автора в одержанні наукових результатів, викладених у дисертації.

Розділ перший “Захист цивільних прав як наукова проблема” присвячено дослідженню природи права на захист, способів захисту цивільних прав, їх системи, визначенню поняття та значення процесуальних форм захисту цивільних прав у механізмі правового регулювання.

У підрозділі 1.1 “Поняття та природа права на захист” досліджується розвиток теорії цивільного та цивільного процесуального права стосовно сутності права на захист.

Автор зазначає, що доктрина, звертаючись до проблеми права на захист, нерозривно пов'язує її зі структурою суб'єктивного права або правовим статусом. Традиційно конструкція суб'єктивного права роз-глядається як єдність трьох можливостей: певної поведінки володаря права, вимоги здійснення певних дій з боку інших осіб, звернення в разі необхідності до примусової сили держави. Саме третю можливість суб'єктивного права і називають правом на захист.

Дисертант вважає, що включення до структури суб'єктивного права можливості звернутися до держави в особі її юрисдикційних органів з вимогою захисту порушеного права є спірним. По-перше, незрозуміло, чому можливість звернення адресована державі, якщо вона входить до змісту суб'єктивного права, яке зв'язує самих заінтересованих осіб. По-друге, можливість звернутися до держави в особі її юрисдикційних органів з вимогою захистити порушене право являє собою не матеріальну, а процесуальну правомочність.

На думку автора, право на захист є елементом правового статусу, який складають права, свободи та обов'язки, що фіксують стандарти поведінки особи, розкривають основні принципи її взаємодії з державою. Право на захист має конституційну природу та існує в рамках відносин держави і особи. Це положення підтверджується чинним законодавством, зокрема Конституцією України (ст.ст. 3, 8, 19, 55).

У дисертації обґрунтовується, що право на захист як право конституційне має стадії реалізації, у тому числі стадію правоздатності, і, будучи елементом правоздатності, при певних умовах здійснюється в конкретній поведінці правоволодаря. Такий підхід дає підстави визначити право на захист як можливість володаря права самому вчиняти юридично значущі активні дії. Відмінність права на захист від інших прав такого типу полягає в тому, що це право має самостійне значення у механізмі правового регулювання і у вищому ступені фіксує свободу правомірної поведінки суб'єктів права. При цьому основна його функціональна характеристика зводиться до того, що це право свою юридичну дійсність набуває у межах загальних правовідносин пасивного типу і породжує юридичний ефект автоматично. Наступні етапи реалізації права на захист пов'язані зі своєрідністю його подальшого здійснення у сфері конкретизації, зокрема у цивільному праві та цивільному процесі.

Об'єктом захисту в цивільних юрисдикціях є не тільки суб'єктивні права, але й охоронювані законом інтереси. Інтереси суб'єктів цивільного права слід відрізняти від суб'єктивних прав. Не всі інтереси захищаються цивільним законодавством. Захисту підлягає тільки охоронюваний законом інтерес.

У підрозділі 1.2 “Поняття і загальна характеристика способів захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів” дисертантом досліджується сутність способів захисту цивільних прав. При цьому зазначається, що проблема способів захисту цивільних прав тісно пов'язана із здійсненням права на захист і реальним захистом як гарантією прав та свобод суб'єктів права.

У дисертації обґрунтовується положення, що інститут захисту цивільних прав є комплексним і міждисциплінарним, який має матеріально-правові та процесуальні аспекти. Структурні компоненти інституту захисту - це об'єкт, способи, процесуальні форми (засоби) захисту.

Вихідна теза у дослідженні способів захисту цивільних прав полягає в тому, що ці способи розглядаються автором як основний компонент захисту. На думку дисертанта, за своєю юридичною природою вони мають матеріально-правовий характер, оскільки є одним із елементів методу цивільно-правового регулювання.

Цивільне право як право приватне дає можливість суб'єктам правовідносин самостійно вирішувати питання про обсяг прав і обов'язків, а також про використання наданого права, у тому числі права на захист, та способів захисту цих прав. Специфіка суб'єктивних цивільних прав така, що вони можуть захищатися не інакше як способами, адекватними характеру суб'єктивних цивільних прав і відносин, що становлять предмет цивільного права.

Автор заперечує проти того, що способи захисту цивільних прав необхідно поділяти на заходи відповідальності та заходи захисту, які не пов'язані з застосуванням юридичної відповідальності. На думку дисертанта, заходи відповідальності завжди спрямовані на захист права, але такий захист не завжди потребує застосування заходів відповідальності, тому заходи захисту містять у собі заходи відповідальності.

У дисертації аналізуються чинне законодавство (ст. 6 ЦК) та проект нового ЦК (ст. 15), які закріплюють основні способи захисту цивільних прав. Зроблено висновок, що зазначений у чинному ЦК та в проекті ЦК перелік способів захисту цивільних прав у структурно-змістовному аспекті є не завжди послідовним, деякі способи захисту “перекривають” один одного. Так, відновлення становища, яке існувало до порушення права, - це мета захисту, а не один із його способів. Зазначається, що кваліфікація самозахисту цивільних прав як форми, а не способу захисту цивільних прав, є необґрунтованою. Самозахист - спосіб захисту цивільних прав, який характеризується тим, що суб'єкти матеріально-правових відносин застосовують засоби захисту самостійно, без звернення до юрисдикційного органу.

У підрозділі 1.3 “Форми захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів” досліджуються поняття і значення процесуальної форми у механізмі реалізації цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, дається характеристика форм захисту цивільних прав.

Дисертант зазначає, що форми захисту - це такі процесуальні форми, які забезпечують реалізацію права на захист.

При цьому у процесуальних формах вирішуються юридичні справи, що у свою чергу передбачає певну процедуру (порядок) реалізації заінтересованими особами права на захист і судовими органами - юрисдикційних повноважень. Цим пояснюється наявність цивілістичних, кримінально-правових та адміністративно-правових форм захисту і процедур.

Автор вважає, що проблема форм цивілістичного захисту пов'язана з проблемою співвідношення цивільного процесуального права і матеріально-правових галузей права. Процесуальне право забезпечує здійснення будь-якого суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, які випливають із галузей матеріального права, та прав і інтересів будь-якого суб'єкту цих галузей. Суб'єкти цивільного права повинні мати можливість брати участь у цивільному процесі з метою захисту своїх прав чи інтересів. Цивільне процесуальне право у механізмі правового регулювання, сприяючи здійсненню матеріального права, має містити у собі систему гарантій захисту прав і охоронюваних законом інтересів суб'єктів матеріального права. А для цього потрібно, щоб формами здійснення суб'єктивних прав та процесуальним правом враховувалися властивості цих матеріальних прав, їх характер та природа.

Поділяється думка тих процесуалістів, які вважають, що судова форма захисту займає головне місце серед форм захисту та має універсальний характер. Зазначається, що такі висновки пов'язані з виключністю та повнотою судової влади. Судова форма забезпечує реалізацію специфічного за змістом і функціями конституційного права на судовий захист як фундаментального процесуального засобу захисту цивільних прав.

Досліджено важливе для судової реформи питання про уніфікацію і диференціацію процесуальних режимів та наявність різних судових юрисдикцій. Автор вважає, що домінування у правовій системі судових форм захисту впливає на модель системи цивільної юрисдикції, а суди загальної юрисдикції (цивільні та господарські) складають систему цивільної юрисдикції, предметом діяльності якої є спір про право цивільне.

Разом з тим, виходячи з природи цивільних прав, у сфері цивілістичних відносин можуть використовуватися й такі альтернативні форми захисту цивільних прав, які не пов'язані зі здійсненням правосуддя і мають договірну природу (арбітраж, медіативні форми), хоча вони не виключають і не можуть виключати юрисдикцію суду. Адже правосуддя виступає як міжнародний стандарт захисту, самодостатній відповідно до вимог захисту прав суб'єктів права і вимог правової держави.

У розділі другому “Цивільний процес (цивільне судочинство) як форма здійснення судової влади” досліджуються проблеми сутності цивільного судочинства, судової влади у цивільному процесі, правосуддя та судової юрисдикції.

У підрозділі 2.1 “Сутність цивільного процесу (цивільного судочинства)” дається характеристика цивільного процесу як комплексної системи.

Автор зазначає, що поняття цивільного процесу обговорюється в науці цивільного процесуального права протягом усієї історії її розвитку. Він пропонує класифікувати погляди вчених щодо сутності цивільного процесу на дві групи (підходи). Перший підхід - це спроба визначити поняття цивільного процесу за допомогою таких категорій, як процесуальний порядок здійснення правосуддя з цивільних справ, процесуальна діяльність, цивільні процесуальні правовідносини. Наприклад, цивільний процес визначали як порядок вирішення спорів про право цивільне; як процесуальну діяльність по розгляду цивільних справ; як систему процесуальних правовідносин, які виникають у зв'язку з вирішенням цивільних справ тощо.

Дисертантом дається критична оцінка формулюванню сутності цивільного процесу. Зазначається, що поняття цивільного процесу вчені прагнули визначати через якийсь один компонент цього складного правового явища. Зроблено висновок, що перший підхід не розкриває повною мірою сутності цивільного процесу.

Другий підхід - це визначення цивільного процесу як системи таких процесуальних дій щодо здійснення правосуддя з цивільних справ, які становлять зміст цивільних процесуальних правовідносин і здійснюються в порядку, встановленому цивільним процесуальним правом.

Автор виходить з того, що для визначення поняття цивільного процесу необхідно з'ясувати співвідношення процесуальних правовідносин і процесуальних дій. Під час розгляду і вирішення цивільної справи виникають цивільні процесуальні правовідносини між судом та іншими учасниками процесу, в яких конкретизуються передбачені цивільним процесуальним правом права і обов'язки суб'єктів. Цивільні процесуальні правовідносини виникають, існують та припиняються на основі цивільного процесуального права і у зв'язку з певними процесуальними діями (юридичними фактами). Реалізація всіма суб'єктами цивільно-процесуальних правовідносин наданих їм прав і обов'язків також здійснюється у формі тих чи інших процесуальних дій. З урахуванням взаємозв'язку цивільно-процесуальних правовідносин і процесуальних дій зроблено висновок, що цивільний процес - це врегульована цивільним процесуальним правом сукупність процесуальних дій і процесуальних відносин, що складаються між судом та іншими суб'єктами при розгляді і вирішенні цивільної справи. Разом з тим цивільний процес має певну упорядкованість у просторі і часі - процесуальну форму, що інституалізується у процесуальних стадіях та провадженнях як структурних компонентах цивільного процесу.

У підрозділі 2.2 “Судова влада, правосуддя та форми цивільного процесу (цивільного судочинства)” досліджуються історико-правові аспекти становлення і розвитку судової влади, даються сутнісна і функціональна характеристики судової влади, правосуддя та форм цивільного процесу.

Розкривається генезис концепції судової влади. У дисертації аналізуються такі праці вчених - засновників науки цивільного процесуального права, в яких формулюються поняття судової влади у цивільному судочинстві. Зроблено висновок, що саме в період судової реформи 1864 р., коли набуває розвитку ідея конституювання судової влади у цивільному судочинстві, законодавець відносить до судової юрисдикції вирішення всіх правових конфліктів, які виникають у суспільстві.

Висвітлюються сучасні погляди на судову владу. Поняття судової влади у дисертації досліджується у такому категоріальному ряді: влада (загальне поняття) - влада державна - влада судова - правосуддя. До ознак, що відрізняють судову владу від інших гілок державної влади, автор відносить: а) специфіку суб'єктів, здійснюючих судову владу;

б) функціональне призначення судової влади; в) процесуальні форми правосуддя.

Судова влада розглядається в інституційному та функціональному аспектах як система закріплених у Конституції України судів конституційної і загальної юрисдикції, здійснюючих правосуддя шляхом розгляду і вирішення від імені держави юридичних конфліктів та застосування в необхідних випадках заходів державного примусу.

Автор доводить, що правосуддя - це форма здійснення судової влади. Зазначається, що класичними видами правосуддя є конституційне правосуддя, правосуддя з цивільних, кримінальних, адміністративних справ.

У роботі розглядається питання про розроблення Адміністративного процесуального та Господарського процесуального кодексів, їх співвідношення із Цивільним процесуальним кодексом.

На думку дисертанта, заснування адміністративної юстиції у формі самостійної гілки судової влади - прояв тенденції судової спеціалізації, формування нових процесуальних норм. Разом з тим адміністративна юстиція ґрунтується на таких поняттях, як судовий контроль, адміністративний позов та адміністративне судочинство.

Автор вважає, що немає підстав для виділення господарського процесуального права як самостійної галузі права. Такий підхід має концептуальне значення, оскільки виникає потреба в розробленні та прийнятті єдиного Цивільного процесуального кодексу, що може усунути суперечності у процесуальному законодавстві.

У дисертації дається оцінка “правотворчим” функціям судової влади. Автор визнає, що судова влада має право ”критики закону”. В світлі оновленого конституційного та процесуального законодавства виділено такі моменти критичного ставлення судової влади до закону:

а) незастосування протизаконних актів державних або інших органів;

б) прийняття рішення згідно з Конституцією України; в) право звернення із запитом до Конституційного Суду України.

У підрозділі 2.3 “Судова юрисдикція в цивільному процесі (цивільному судочинстві)” досліджуються юрисдикційні повноваження суду в цивільному судочинстві, проводиться їх класифікація.

Поділяється думка тих процесуалістів, які вважають, що судова юрисдикція - виключно повноваження суду по здійсненню правосуддя. Дисертант зауважує, що кожний державний орган розглядає певне коло питань згідно з тими повноваженнями, які вказані для нього законом. Суд як орган державної влади має право вирішувати тільки ті справи та питання, що випливають з його юрисдикційних повноважень. Судова юрисдикція - це специфічне повноваження судової влади по здійсненню правосуддя, коло встановлених законом владних повноважень судових органів, сфера їх діяльності як органів влади.

Повноваження, що становлять зміст юрисдикції, автор характеризує трьома ознаками (функціональною, предметною, територіальною) та виділяє функціональну, предметну і територіальну юрисдикцію.

Так, функціональна юрисдикція характеризує обсяг повноважень судових органів за видами їх діяльності та інституційності судової системи. Судова юрисдикція - це діяльність судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій.

Юрисдикція судів щодо об'єктів, стосовно яких той чи інший орган судової влади має право здійснювати покладені на нього повноваження, називається предметною. Її характеристика дає можливість виділити такі види юрисдикцій: кримінальну, адміністративну та цивільну.

Для точного визначення юрисдикції судових органів, а також для розмежування їх повноважень необхідно враховувати, що ці органи діють у межах певної території. У зв'язку з цим автор пропонує виділяти територіальну юрисдикцію.

Визначаючи судову юрисдикцію як повноваження по розгляду і вирішенню правових конфліктів, дисертант вважає, що її ознаками є:

1) наявність спору про право; 2) процесуальна форма вирішення справ; 3) постановлення рішення по справі, яке має законну силу.

У розділі третьому “Судове здійснення суб'єктивних цивільних прав” вивчаються проблеми фундаментальних процесуальних засобів захисту цивільних прав: право на судовий захист, позов як універсальний засіб захисту, судове рішення як акт реалізації судової влади.

У підрозділі 3.1 “Право на судовий захист” досліджується зміст права на судовий захист та характеризуються основні ознаки доступності правосуддя у цивільних справах.

Вихідна теза у дослідженні права на судовий захист полягає в тому, що це право є конституційним і суб'єктивним правом. Право на судовий захист - гарантований Конституцією правовий інструмент, за допомогою якого суб'єкти права можуть добитися відновлення порушеного права.

У дисертації обґрунтовується положення, що право на судовий захист пов'язано з доступністю правосуддя. У зв'язку з цим неможливими є його обмеження органами судової влади. Доступ до правосуддя не може бути привілеєм. Проте ця характеристика доступності означає неможливість обмеження судової юрисдикції національним законодавством.

Ураховуючи, що доступність визнається міжнародним стандартом правосуддя, автор виділяє деякі аспекти проблеми доступу до правосуддя, які є актуальними для розвитку національного законодавства, а саме: забезпечення судового захисту порушених або оспорюваних прав; інформованість про організацію і функціонування судової системи; належність судових процедур; спрощення процедури судового розгляду цивільних справ; вчасне відправлення правосуддя; компетентність, незалежність і безсторонність суддів; юридична допомога і юридичні консультації; виконавчість судових рішень.

У підрозділі 3.2 “Позов як універсальний засіб захисту цивільних прав” досліджуються розвиток цивільного процесуального законодавства, яке регламентувало позовне провадження, доктрина позову в теорії цивільного процесуального права, а також дається характеристика нових цивільно-процесуальних моделей позовів.

На думку дисертанта, позов є універсальним засобом захисту прав. Універсальність позову виявляється, по-перше, у тому, що він може бути використаний для захисту як оспорюваних, так і порушених прав, незалежно від способу їх порушення. По-друге, позов може бути поданий будь-якою заінтересованою особою. По-третє, позов є процесуальною формою передачі до суду спорів, що виникають з правовідносин різних галузей права. По-четверте, процесуальні норми, які регламентують позовне провадження, мають характер загальних правил для всього цивільного судочинства. По-п'яте, позов як засіб захисту права, як правило, діє у будь-якій стадії позовного процесу. По-шосте, позов є засобом захисту права у будь-яких цивільних юрисдикціях.

Автор зазначає, що є специфічні об'єкти судового захисту, які потребують подальшої універсалізації позовного провадження і введення нових видів позовів. Порушення прав споживачів, корпоративних прав, прав громадян у сфері навколишнього природного середовища ставлять питання про необхідність запровадження конструкцій групового і побічного позовів та процедур їх розгляду.

У підрозділі 3.3 “Судове рішення як акт реалізації судової влади” досліджується сутність судового рішення та його законної сили.

Дисертант зазначає, що при розгляді питання про сутність судового рішення визначилися дві концепції - теорія наказу суду та теорія судового рішення як акту підтвердження судом наявності або відсутності правовідносин між сторонами процесу.

Автор вважає, що з позиції юридичного ефекту судове рішення органічно поєднує в собі два моменти - підтвердження права і веління (наказ) суду як органу судової влади та має у цілому “встановлюючий” характер. При цьому щодо сутності судового рішення зазначається, що в ньому відбиваються приватноправові та публічно-правові засади цивільного судочинства. Вони виявляються в тому, що, незважаючи на статус суду як органу судової влади, судове рішення все ж є формою судового здійснення суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів суб'єктів права і припускає можливість примусової реалізації. Веління суду, яке міститься у рішенні, не скасовує диспозитивність цивільних прав і автономію волі при їх здійсненні.

Як акт правосуддя судове рішення є актом застосування права і в механізмі правового регулювання виступає юридичним фактом матеріального і процесуального права. Для правовідносин по конкретній справі судове рішення завжди має перетворювальну функцію.

У дисертації обґрунтовано нові підходи щодо законної сили. При цьому стверджується, що сила і авторитет судової влади полягають не в нормативному характері судових постанов, а у створенні умов для забезпечення стабільності та виконання судових актів. У цьому аспекті поняття законної сили судового рішення, його правовий ефект пов'язуються з набранням ним законної сили, що надає актам правосуддя обов'язкового і незмінного характеру.

На думку автора, надзвичайно важливо правовий ефект судового рішення оцінювати з точки зору правопорядку і його легітимності, тобто відповідності праву і міжнародним стандартам правосуддя.

висновкИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється у міждисциплінарному дослідженні універсальної категорії правового захисту відповідно до сфери здійснення правосуддя у цивільних справах, в удосконаленні законодавства та цивільного судочинства.

Головні наукові і практичні результати роботи мають методологічне, теоретичне та прикладне значення.

До методологічних належать: концептуальне обґрунтування та дослідження сутності захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів відповідно до сфери здійснення правосуддя у цивільних справах, визначення матеріально-правових та процесуальних аспектів інституту правового захисту в межах предметів правового регулювання цивільного та цивільного процесуального права.

Визначальний науковий результат, який є наслідком використання запропонованих методологічних підходів і відбиває основні завдання дослідження, - це кваліфікація способів та процесуальних форм захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів як комплексної наукової проблеми. При цьому доводиться значення і самостійність процесуальних форм захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів у механізмі правового регулювання, що дало можливість оцінити функції правосуддя у правовій системі та зробити певний прогноз у напрямі його вдосконалення як форми реалізації конституційного права громадян на судовий захист. Цей висновок має значення для продовження наукових досліджень проблем судової влади та нового розуміння правосуддя у правовій державі в контексті його доступності як міжнародного стандарту.

Робота має і певну прикладну, практичну цінність, оскільки містить положення щодо тлумачення та застосування чинного законодавства, яке визначає способи захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Дається оцінка статей проекту нового Цивільного кодексу України, які закріпили способи захисту цивільних прав.

Поряд з цим аналіз питань процесуальних форм захисту дозволив сформулювати висновки і рекомендації, які мають значення для законотворчої діяльності та практики застосування цивільного процесуального законодавства. При цьому сформульовано висновки, що суди загальної юрисдикції складають систему цивільної юрисдикції, сферою якої є відносини приватноправового характеру, а предметом діяльності - спір про право цивільне; про необхідність уніфікації та диференціації процесуальних режимів для різних судових юрисдикцій тощо.

Вводиться поняття належної судової процедури, що дозволяє визначити напрями гармонізації цивільного процесуального законодавства з міжнародними стандартами судочинства. Крім того, доводиться можливість і доцільність використання таких альтернативних форм захисту цивільних прав, які не пов'язані зі здійсненням правосуддя і мають договірну природу.

Певним практичним результатом, який може сприяти прийняттю законодавчих новел та вплинути на судову практику, є обґрунтування потреби розширення, універсалізації позову як процесуальної форми судового здійснення цивільних прав та введення нових форм позовного захисту.

Сформульовані положення про сутність судового рішення як акту реалізації судової влади, виявлення меж дії законної сили судового рішення, обґрунтування легітимності судового рішення потребує відпрацювання організаційних та процесуальних механізмів його перевірки.

Висловлено пропозиції щодо вдосконалення цивільного та цивільного процесуального законодавства.

Наукові та практичні результати дисертаційного дослідження є достовірними, оскільки випливають із визначеного автором об'єкта, предмета та методів дослідження.

За темою дисертації опубліковано такі роботи

1. Тимченко Г.П. Иск: генезис доктрины // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. - Вип. 51. - С. 190-196.

2. Тимченко Г.П. Проблеми форм захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів // Вісн. Господарськ. суду України. - 2002. - № 1. - С. 211-214.

3. Тимченко Г.П. Право на защиту как научная проблема // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2002. - Вип. 56. - С. 208-212.

4. Тимченко Г.П. Историко-правовой контекст в преподавании курса гражданского процесса // Проблеми вищої юридичної освіти: Тези доп. та наук. повідом. учасників наук.-метод. конф. (м. Харків,

18-19 грудня 2001 р.) / За ред. В.В. Комарова. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2002. - С. 154, 155.

5. Тимченко Г.П. Поняття способів захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів // Сучасні проблеми юридичної науки і правозастосовчої практики: Тези доп. та наук. повідом. учасників наук. конф. молодих учених (м. Харків, 20-21 грудня 2001 р.) / За ред. М.І. Панова. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. - С. 72-74.

АНОТАЦІЇ

Тимченко Г.П. Способи та процесуальні форми захисту цивільних прав. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. Харків, 2002.

Дисертацію присвячено дослідженню способів та процесуальних форм захисту як структурних компонентів інституту захисту цивільних прав. Сформульовано положення, що інститут захисту цивільних прав є комплексним і міждисциплінарним для юридичної науки, який має матеріально-правові та процесуальні аспекти.

Способи захисту цивільних прав характеризуються як такі, що мають матеріально-правовий характер. Виведено значення процесуальної форми в реалізації цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Досліджено сутність цивільного процесу, зроблено висновок про взаємодію цивільних процесуальних правовідносин, процесуальних дій і процесуальної форми. Розглянуто функціональну характеристику та ознаки судової влади, які відрізняють її від інших видів державної діяльності. Проведено аналіз сутності права на судовий захист з урахуванням стандартів доступності правосуддя.

Досліджено засоби судового здійснення цивільних прав: позов та судове рішення. Формулюються поняття законної сили судового рішення та його легітимності. Висловлюються пропозиції щодо вдосконалення цивільного процесуального законодавства.

Ключові слова: способи захисту, процесуальні форми, юрисдикція, позов, судове рішення.

Тимченко Г.П. Способы и процессуальные формы защиты гражданских прав. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 - гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. - Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. Харьков, 2002.

Диссертация посвящена исследованию способов и процессуальных форм защиты как структурных компонентов института защиты.

Исследование действующего гражданского и гражданского процессуального законодательства, анализ теории гражданского права и гражданского процесса стали основанием для вывода о том, что институт защиты гражданских прав является комплексным и междисциплинарным для юридической науки, имеющим материально-правовые и процессуальные аспекты. Структурные компоненты института защиты - объект, способы, процессуальные формы (средства) защиты.

С учетом структурной характеристики института защиты сформулировано положение о том, что право на защиту - это юридическая возможность его обладателя самому совершать юридически значимые активные действия. Специфика субъективных гражданских прав заключается в том, что они могут защищаться не иначе как способами, адекватными характеру субъективных гражданских прав и отношений, которые составляют предмет гражданского права и т.д.

Выведено концептуальное значение процессуальной формы в реализации гражданских прав и охраняемых законом интересов. Формы защиты - это гарантия реализации права на защиту. Наличие такой категории, как процессуальная форма, свидетельствует о специфичности отношений, которые возникают с целью защиты прав и охраняемых законом интересов. Функции процессуальной формы - обеспечение заинтересованным лицам и другим участникам процесса, а также юрисдикционному органу необходимых условий для правомерного разрешения спора и реализации своих прав и юридических полномочий.

Исследована сущность гражданского процесса, сделан вывод о взаимодействии гражданских процессуальных правоотношений, процессуальных действий и процессуальной формы. С учетом предмета диссертационного исследования определены функциональная характеристика и признаки судебной власти, отличающие ее от других видов государственной деятельности. Освещается соотношение судебной власти и правосудия. Проведено исследование судебной юрисдикции как специфического полномочия суда по рассмотрению гражданских дел.

Определяется сущность права на судебную защиту, при этом дается анализ проблемы с учетом стандартов доступности правосудия.

Исследованы средства судебного осуществления субъективных гражданских прав: иск и судебное решение как акт реализации судебной власти. Сформулировано понятие законной силы судебного решения. Определены пределы действия (границы) законной силы в гражданском судопроизводстве, в связи с этим вводится понятие легитимности судебного решения.

Сформулированы предложения по совершенствованию гражданского процессуального законодательства.

Ключевые слова: способы защиты, процессуальные формы, юрисдикция, иск, судебное решение.

Tymchenko G.P. Means and procedural forms of civil rights protection. - Manuscript.

Dissertation for Candidate of Law scientific degree on speciality 12.00.03 - Civil Law and Civil Procedure; Family Law; Private International Law. - National Law Academy of Ukraine named after Yaroslav the Wise. Kharkiv, 2002.

The dissertation is dedicated to the research of means and procedural forms of protection as structural components of civil rights protection institute. The author states that civil rights protection institute is complex and interdisciplinary event for the legal science, which has material-legal and procedural aspects.

Means of civil rights protection are characterized as those having material-legal character. The significance of procedural form in realization of civil rights and interests, protected by law, is shown. The essence of civil procedure is researched, the conclusion about interaction between civil procedural legal relations, procedural actions and procedural form is made. The functional characteristics and signs of judicial power, which distinguish it from other types of state activity, are described. The analysis of the essence of right for legal protection taking into account justice availability standards is conducted.

The author researches means of judicial realization of civil rights: claim and court decision. The concept of the lawful power of court decision and its legitimacy is stated. The proposals concerning improvement of civil procedural legislation are made.

Key words: means of protection, procedural forms, claim, jurisdiction, court decision.

Размещено на Allbest.ur

...