Управління процесами формування ґендерної політики в Україні. Організаційно-правові аспекти

У співавторстві опубліковані наступні праці: “Торговля людьми: противодействие и защита прав женщин”. Сборник материалов (2000 р.). Дисертанту належать загальна редакція, а також підрозділ “Міжнародні документи проти торгівлі людьми”. В посібнику для вчителів навчальних закладів системи загальної середньої освіти “Запобігання торгівлі людьми” (2001 р.) дисертанту належать загальна редакція, вступ, теми 1-7, словник термінів. В навчальному посібнику “Діяльність органів внутрішніх справ по запобіганню торгівлі людьми” (2001 р.) - підрозділи 1.1 (разом з Куцом В.М.), 1.2 (разом з Горбуновою О.Г. та Телічкіним О.О.), 1.3 (разом з Куцом В.М., Соболевим В.О.), 5.3. (разом з Возною Т.І., Шваб І.А., Шевченко Л.О.), 5.1 (разом з Б.В. Лизогубом), додатки (разом з Куцом В.М.). В навчально-практичному посібнику “Социальная работа по предупреждению торговли людьми и оказанию помощи потерпевшим” (2001 р.) здобувачем виконана загальна редакція, підготовлений розд. 1. В науково-практичному та документально-джерельному комплексі “Нелегальна міграція та торгівля жінками в міжнародно-правовому контексті (у двох книгах) (2001 р.) дисертантом підготовлені розд. 12 “Механізми контролю за дотриманням прав жінок та досвід їх застосування на міжнародному та національному рівнях” та розд. 20 “Торгівля жінками в Україні: загальна ситуація та огляд українського законодавства”. В практичному посібнику для тренінгів “Как организовать деятельность по предупреждению торговли женщинами” (2001 р.) дисертантом здійснена загальна редакція, підготовлені вступ, розд. 1-4. В навчальному посібнику “Противодействие торговле людьми” - підрозд. 1.1 (разом з Куцом В.М., Шваб І.А.), 1.2, 1.3 (разом з Куцом В.М., Соболевим В.О.), 5.3. (разом із Шваб І.А.), 5.1 (разом з Б.В.Лизогубом), додатки (разом зі Шваб І.А.). В колективній монографії “Соціальний аналіз основних чинників торгівлі людьми: реальна ситуація та шляхи запобігання” дисертанту належать розд. 1, 2, 3, а також 9 (спільно з Яременко А.А.). В статті “Визначення статусу “особа, потерпіла від торгівлі людьми” (спільно з Шваб І.А.) здобувачем проведено аналіз міжнародних документів з питань протидії торгівлі людьми.

Апробація результатів дослідження. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднено дисертантом на більше ніж двадцяти міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях, конгресах, семінарах, у тому числі Конференціях ООН, Організації Безпеки та Співробітництва у Європі, Європейської Комісії, Міжнародної організації з міграції, Міжнародної організації праці, Ради Європи, Світового банку тощо; у практичній роботі щодо формування програм діяльності міжнародних неурядових організацій. Серед найбільш впливових у науковому та практичному значенні та вагомих з точки зору теоретичного обґрунтування засад ґендерної політики на національному та міжнародному рівнях слід назвати Четверту Всесвітню Конференцію ООН зі становища жінок, Форум неурядових організацій (Пекін, 1995 р.), Всеукраїнську Конференцію “Стратегії Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок і Програма дій в Україні” (Київ, 1996 р.), всеукраїнський семінар “Механізм забезпечення рівноправності жінок та чоловіків в Україні” (Київ, 1998 р.), міжнародні науково-практичні конференції з питань протидії торгівлі людьми (Харків, 1999 р., 2000 р., 2001 р., Київ, 2000 р., 2001 р., 2002 р., 2003 р., Євпаторія, 1999 р., 2003 р.), регіональну підготовчу конференцію “Пекін+5” (ООН, Женева, Швейцарія, 2000 р.), міжнародну науково-практичну конференцію “Рівність жінок та чоловіків в Україні: правові аспекти” (Київ, 2000 р.), всесвітню конференцію “Насильство проти жінок” (Валенсія, 2000 р.), Конференцію ООН з підписання Конвенції по боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю (Палермо - Катанья, Італія, 2000 р.), ХІ Харківські політологічні читання (Харків, 2000 р.), Перший та Другий всеукраїнські конгреси жінок (Київ, 1998 р., 2001 р.), міжнародну конференцію “Права жінок - права людини: стратегії захисту” (Москва, 2002 р.), міжнародну науково-практичну конференцію “Формування ґендерного паритету в контексті сучасних соціально-економічних перетворень” (Київ, 2002 р.), П'яту європейську міністерську конференцію з питань ґендерного рівноправ'я (Скоп'є, 2003 р.), консультації експертів з питань кількісного виміру проблем торгівлі людьми (Міжнародна організація праці, Женева, 2003 р.), науково-практичну конференцію “Актуальні проблеми науки трудового права в сучасних умовах ринкової економіки” (Сімферополь, 2003 р.) та ін.

Результати дослідження використовувалися також під час підготовки Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок, Національної доповіді “Соціальні трансформації та досягнення рівності жінок та чоловіків”, доповідей про виконання в Україні положень Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” (четверта та п'ята об'єднані, шоста), звіту про виконання Національного плану дій щодо поліпшення становища жінок та підвищення їх ролі у суспільстві на 1997-2000 рр. (постанова Кабінету Міністрів України № 983 від 8 вересня 1997 р.), Програми запобігання торгівлі жінками та дітьми в Україні на 1999-2001 рр. (постанова Кабінету Міністрів № 1768 від 25.09.1999 р.), Комплексної програми протидії торгівлі людьми в Україні на 2002-2005 рр. (постанова Кабінету Міністрів України №776 від 5 червня 2002 р.), де автор була членом робочих колективів з їх розробки, у практичній діяльності автора як члена Національної координаційної ради по боротьбі з торгівлею жінками та дітьми при Уповноваженому Верховної Ради з прав людини (з 1999 р.), члена Координаційної ради у справах жінок при Державному комітеті України у справах сім'ї та молоді (з 1998 р.), члена Міжвідомчої робочої групи по боротьбі з торгівлею людьми при Кабінеті Міністрів України (з 2001 р.), Координаційної ради з гендерних питань та проблем сім'ї при Державному комітеті України у справах сім'ї та молоді (з 2002 р.).

Публікації. Основні ідеї роботи висвітлені в двох авторських монографіях “Права жінок: зміст, стан та перспективи розвитку” (2001 р.) та “Ґендерна політика в Україні: визначення, формування, управління” (2003 р.), наукових виданнях “Ґендерна рівність: філософсько-правовий аналіз” (2003 р.), “Національний механізм формування та впровадження ґендерної політики в Україні: історико-правовий огляд” (2003 р.), “Реалізація в Україні міжнародно-правових актів з прав жінок (на прикладі Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”)” (2003 р.), в більш ніж 40 наукових статтях та колективних монографіях.

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи та пункти, висновків і списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації становить 368 сторінок. Список використаних джерел складається з 604 найменувань і займає 60 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається її зв'язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержання, апробація результатів дослідження та публікації.

Перший розділ “Ґендерна політика як об'єкт соціально-правового аналізу” присвячено аналізу теоретичних засад теорії управління ґендерною політикою, виявленню проявів соціостатевої нерівності в сучасному українському суспільстві як соціальної основи формування ґендерної політики, визначення мети, цілей, напрямів та принципів останньої.

В підрозділі 1.1. “Політика та управління: загально-теоретичні проблеми” досліджується взаємозв'язок феноменів та понять “управління” та “політика”, виділяються загальні етапи розвитку державної політики, у тому числі ґендерної, обґрунтовується необхідність удосконалення управління процесами формування ґендерної політики в контексті прискорення адміністративної реформи в державі та демократичних перетворень. Серед різноманітних видів тлумачень, які пропонуються в літературі, для дослідження певний інтерес становить визначення політики як набору провідних ідей, інституціональних структур та процесу прийняття рішень. Вибір дисертанта зупиняється на визначенні державної політики як відносно стабільної, організованої і цілеспрямованої діяльності (бездіяльності) державних інституцій, яка здійснюється ними щодо певної суспільної проблеми. Виявляється також взаємозв'язок між державною політикою та державним управлінням, який, як визначається в дисертації, полягає в тому, що останнє є владним механізмом впровадження державної політики, своєрідною формою і засобом практичного втілення в життя державної політики, займає центральне місце в структурі процесу здійснення політики.

З урахуванням уточнення основних понять та їх взаємозв'язку запропоновано алгоритм розгортання дисертаційного дослідження: аналіз концептуального обґрунтування гендерної політики; нормативно-правового забезпечення ґендерної політики з урахуванням європейських та міжнародних стандартів та вимог міжнародних організацій; проблем інституціонального оформлення політики; фінансового, кадрового, наукового, інформаційного забезпечення впровадження ґендерної політики; постановки та підтримки державно-правових експериментів; формування системи контролю за ходом реалізації ґендерної політики. Зроблено висновок, що, на відміну від інших напрямків державної політики, управління якими починається з формування нормативно-правового забезпечення, формування державної ґендерної політики має починатися з її концептуального забезпечення.

Підрозділ 1.2. “Виявлення соціостатевої нерівності як соціальної основи формування ґендерної політики” присвячено огляду соціально-правового становища жінок у сучасному суспільстві та виявів ґендерної нерівності. Центральними питаннями підрозділу є висвітлення основних проявів ґендерної нерівності, проблем українського жіноцтва на ринку праці, участі жінок в процесах ринкових перетворень в Україні, а також соціостатевий аналіз динаміки політичного простору, проблеми здоров'я та репродуктивних прав жінок, їх сучасного правового стану, проявів насильства стосовно жінок. Досліджуючи прояви дискримінації за ознакою статі в суспільстві, а також її форми і масштаби в сучасній Україні, дисертант приходить до висновку, що наявність дискримінації є проявом не тільки збереження патріархальних традицій та ґендерних стереотипів в суспільстві, але й недосконалості у використанні і застосуванні правових норм та здійсненні організаційно-управлінських заходів. Резюмується, що саме на подолання цих негативних явищ і має бути спрямована сучасна ґендерна політика в Україні.

Будь-яке правове чи політичне рішення має коріння в історичному та культурному контексті. У підрозділі 1.3. “Права людини, права жінок та дискусії навколо рівності” в історико-правовому аспекті аналізується стан вивчення проблеми у наукових теоріях та доктринах (лібералізму (неолібералізму), консерватизму (неоконсерватизму), соціалізму, соціал-демократії), розвиток проблематики у сучасних теоріях, у тому числі ґендерній теорії та фемінізмі. Положення останніх є досить дискусійними, але оскільки це впливові ідеологічні і наукові течії, їх аналіз для формування ґендерної політики в Україні є необхідним.

Досліджуються сучасні правові концепції особливих прав, паритету, які враховують різницю між статями, але стверджують, що вона не повинна бути перешкодою для досягнення ґендерної рівності, а також можливості їх адаптації до сучасних українських умов.

Певна увага в підрозділі приділяється також філософсько-правовому визначенню поняття “рівність”. Після змістовного аналізу існуючих підходів дисертант доходить висновку, що сучасне розуміння рівності переростає законодавче закріплення рівності прав і вимагає їх гарантування для досягнення рівності можливостей жінок та чоловіків. Рівність прав не є самоціллю, вона існуватиме для вільної реалізації кожної людської особистості незалежно від статі, що саме і знайшло втілення у розширеному тлумаченні категорії “рівність” та у правовому принципі “рівних можливостей”.

Так, коли мова йде про рівність статей як ідеал суспільно-політичного розвитку, під цим поняттям можуть розумітися: а) формальна рівність (рівність юридична, закріплена законодавчо); б) рівність можливостей (надання певної законодавчо закріпленої переваги певній соціально-демографічній групі для створення однакових умов на старті з іншими групами); в) рівність результату (цілеспрямоване забезпечення ліквідації перешкод для конкуруючих сторін, які можуть бути викликані попередньою дискримінацією).

Розбіжності в трактуванні базового поняття рівності статей залежать, насамперед, від політичних та ідеологічних уподобань, і як наслідок існування такого різноманіття - по-різному формулюються цілі гендерної політики, її форми, інституції, засоби впровадження в життя. Для дослідження розвитку державного управління відповідними процесами, формування необхідних інституцій та державних механізмів реалізації політики дисертант вважає найбільш плідним розуміння рівності як рівності можливостей (надання законодавчо закріпленої переваги певній соціальній групі для створення однакових умов на старті з іншими групами).

Проаналізувавши перелічені вище правові та соціально-політичні теорії, дисертант доводить, що методологічна основа дослідження має бути комплексною, базуватися на міждисциплінарному підході і використовувати новітні досягнення ґендерної теорії.

Оскільки основними напрямами функціонування та здійснення державної влади є реалізація щоденної політико-правової практики, пов'язаної з діяльністю органів державної влади та прийняттям політичних рішень, спрямованих на визначення стратегічних державотворчих і правотворчих орієнтирів, розроблення програм розвитку, у підрозділі 1.4. “Ґендерна політика: теоретичні проблеми” звертається увага на дослідження проблем концептуального забезпечення процесів формування ґендерної політики в Україні.

Важливе місце належить пункту 1.4.1. “Інтеграція України в Європейське співтовариство та пошук орієнтирів ґендерної політики”, через те, що для України постає необхідність гармонізації соціально-політичних, правових, економічних та інших інституцій, національного законодавства з загальноєвропейськими стандартами та вимогами. Серед вимог для кандидатів до вступу у Європейське Співтовариство, однією з основних є забезпечення ґендерної рівності та дотримання прав чоловіків та жінок. Амстердамський протокол 1997 р. визнає ґендерну рівність фундаментальним принципом Європейського співтовариства, але вона ще не стала такою в Україні. В підрозділі детально аналізуються документи Ради Європи з питань впровадження комплексного підходу до питань рівності, які визнаються дисертантом у якості джерел теоретичного та методологічного обґрунтування основ формування ґендерної політики в державі. Проведений аналіз документів Ради Європи виявив, що інтеграція ґендерної перспективи не відкидає або не робить непотрібною розробку конкретної політики держави у сфері рівності і створення відповідних механізмів. Визнання у документах Ради Європи можливості співіснування двох стратегічних напрямків (досягнення ґендерної рівності та поліпшення становища жінок) є принциповим для України, оскільки дає простір для узгодження національної та європейської політики.

У сучасному політико-правовому дискурсі (як на рівні міжнародних організацій та документів, так і на національному рівні) вживаються такі поняття як “жіноча політика”, “політика стосовно жінок”, “політика в інтересах жінок”, “ґендерна політика”, “політика в інтересах рівності”, “політика досягнення рівних прав та можливостей”, найчастіше вони об'єднуються під гаслом проведення “державної політики стосовно жінок”. Поглиблюючи та уточнюючи суттєвий зміст цих категорій, дисертант здійснює порівняльний аналіз існуючих у науковій літературі спроб тлумачення державної політики щодо жінок та ґендерної політики. Про це йде мова у пункті 1.4.2. “Ґендерна політика та політика стосовно жінок: визначення та співвідношення”. Підтверджено важливий методологічний висновок підрозділу, який покладено в основу подальшого аналізу, про одночасну нетотожність та взаємозв'язок політики щодо жінок та ґендерної політики. Історико-правовий аналіз свідчить, що “політика в інтересах рівності” з'являється набагато пізніше, ніж “політика в інтересах жінок”, причому проблема утвердження рівності статей розглядається здебільшого через специфічні потреби жінок, рідко враховується чоловічий фактор.

Крім того, аналізуються теоретичні та практичні наслідки традиційного для вітчизняного політико-правового дискурсу 90-х років минулого століття ототожнення таких напрямків соціальної політики як сімейна політика держави та політика стосовно жінок. Результати дослідження дають можливість стверджувати, що рух у цьому питанні вже помітний, про що свідчить поступовий процес зміщення акцентів в практиці управління з формування політики в інтересах жінок на інший тип політики - в інтересах рівності, що виявляється як на міжнародному, так і національному рівнях.

Проведений аналіз концептуальних документів політики стосовно жінок та ґендерної політики в Україні, а саме Декларації про загальні засади державної політики стосовно сім'ї та жінок, Указу Президента України “Про підвищення соціального статусу жінок в Україні” дає можливість дисертанту зробити висновок про те, що, будуючись в цілому на ідеологічних засадах “політики стосовно жінок”, вони містять в собі суттєвий ґендерний компонент, методологічні засади для формування “політики в інтересах рівності” та ґендерної політики. Така подвійна орієнтація концептуальних документів демонструє розвиток уявлень про основи та мету політики у цій сфері, які відображають загальносвітовий рух у цьому напрямку.

В пункті аналізуються теоретичні засади формування та впровадження ґендерної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства, формулюються цілі, завдання, принципи, напрямки ґендерної політики. Ґендерна політика визначається як комплексна, цілеспрямована діяльність держави, міжнародних та недержавних організацій, яка здійснюється ними безпосередньо та опосередковано на національному та регіональному рівнях і спрямована на інтегрування ґендерного підходу у всі сфери політики як засобу ліквідації всіх форм дискримінації за ознакою статі та досягнення рівного розподілу економічних, соціальних і політичних ресурсів між жінками та чоловіками. Її мета визначається як інтегрування ґендерного підходу в усі сфери суспільного та політичного життя для гарантування рівних прав та можливостей людини незалежно від статі у користуванні цими правами і свободами.

У другому розділі “Нормативно-правове забезпечення управління ґендерною політикою в Україні” здобувачем ставиться мета проаналізувати і виявити стан законодавчого забезпечення ґендерної політики. У центрі уваги - законодавчі та інші нормативні акти, спрямовані на підвищення ролі жінок в суспільному житті та досягнення ґендерній рівності. Необхідність їх прийняття пояснюється існуванням дискримінації та нерівноправністю жінок у різних сферах життя.

Оскільки сучасна ситуація характеризується процесом об'єктивного зростання впливу міжнародних стандартів, принципів і норм міжнародного права на розвиток національного законодавства, у тому числі і в галузі формування ґендерної політики, розділ починається з всебічного розгляду міжнародних документів - підрозділом 2.1. “Концептуалізація жіночих прав та ґендерної рівності у міжнародних документах”. Дисертант підкреслює, що проблема імплементації норм міжнародного законодавства в національне є актуальною для України. Як свідчить наукова література, приведення національного законодавства у відповідність з чинними міжнародними договорами та формування національних правозахисних процедур з урахуванням сучасного досвіду розвинутих демократій та державно-правових систем країн перехідного періоду, передусім європейського регіону, є одним з головних завдань правової реформи.

При аналізі міжнародних документів з прав жінок робиться наголос на вирішенні тих проблем, які є найбільш гострими та актуальними: економічні права в умовах приватизації, політичні права жінок в суперечливих умовах становлення та розвитку демократичних інституцій в країні, репродуктивні та сімейні права, питання примусової праці, сучасного рабства тощо. Ці основні положення міжнародних документів щодо прав жінок слугуватимуть тією основою, на якій розгортатиметься подальше дослідження теми. Здійснений аналіз таких документів як Декларація загальних прав людини (1948), Конвенція ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” (1979), Декларація ООН “Про ліквідацію насильства щодо жінок” (1993), підсумковий документ Четвертої Всесвітньої Конференції ООН зі становища жінок в Пекіні (1995), документи Ради Європи тощо дозволяє зробити висновок про те, що закладені в них соціально-правові норми є важливою складовою методології формування ґендерної політики в Україні.

Основою формування політики в державі є Основний Закон - Конституція України. Саме з його положень беруть витоки інші політичні рішення та закони. Тому для висвітлення проблем управління у сфері реалізації ґендерної політики в Україні є необхідним науковий аналіз конституційних основ формування цього напрямку державної політики. Саме цьому присвячено підрозділ 2.2. “Конституційні засади реалізації державної політики щодо жінок та формування ґендерної політики”.

Цивілізована політика у сфері ґендерної рівності в Україні гарантована Конституцією України, яка закріплює на найвищому законодавчому рівні рівноправність жінок та чоловіків в Україні, а також основні права людини, спектр яких, як виявляє здобувач, в деяких положеннях навіть більший, ніж гарантують міжнародні документи. Водночас конституційні положення не уникають деяких внутрішніх, теоретичних суперечностей, які витікають зі застосування двох парадигм при опису прав жінок, які отримали назви захисної (охоронної) та паритетної (рівних прав та можливостей). Такими нормами, на думку дисертанта, є деякі положення ст.ст. 24 (щодо державного захисту материнства та дитинства, без приділення уваги батьківству, ролі чоловіка в родині) та 43 Конституції (заборона використання праці жінок на важких та небезпечних для їх здоров'я роботах). Наявність таких протиріч не можна розглядати як конфлікт, тому що в сучасних умовах вони створюють основи для розвитку, руху законодавчого забезпечення державної політики стосовно жінок в Україні та формування ґендерної політики.

У підрозділі 2.3. “Законодавче забезпечення процесів формування ґендерної політики та його вдосконалення” звертається увага, перш за все, на актуальність і важливість створення відповідних правових засад управління процесами становлення ґендерної політики. Аналізуються законодавчі акти Верховної Ради, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, які торкаються становища жіноцтва і впровадження принципів рівності та наслідки їх реалізації для суспільства. Основи формування ґендерної політики в Україні закладає Декларація про загальні засади державної політики стосовно сім'ї та жінок та Указ Президента України “Про підвищення соціального статусу жінок в Україні”, які розглядають політику у цій сфері як один з пріоритетних напрямів діяльності всіх державних структур. Особлива увага приділяється аналізу державних та національних програм, спрямованих на практичну реалізацію теоретичних положень формування ґендерної політики, поліпшення становища жінок в Україні та досягнення ґендерної рівності.

Дисертантом запропоновано можливі шляхи вдосконалення законодавства, одним з яких є прийняття спеціального закону, який забезпечував би державні гарантії рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, законодавче закріплення механізму реалізації ґендерної рівноправності у всіх сферах життєдіяльності суспільства. У зв'язку з цим окремий підрозділ 2.4. “Формування законодавчої бази забезпечення ґендерної рівності в Україні” присвячений аналізу законопроектів з питань ґендерної рівності. Наявність відразу трьох законопроектів, які містять багато спільних рис, поданих до Верховної Ради протягом 1999-2003 рр., свідчить не тільки про зростання актуальності проблеми, але й про можливі складнощі з проходженням законопроектів через Верховну Раду. Загальним методологічним підходом до аналізу кожного з законопроектів було визнання того принципу, що проект закону не повинен бути спрямованим тільки на захист основних прав і свобод жінок в Україні, а має зобов'язувати органи державної влади сприяти і надавати підтримку забезпеченню рівних можливостей чоловіків і жінок і утвердженню міжстатевої рівності в усьому суспільстві, водночас захищаючи ті права жінок, які не визначені в існуючому законодавстві.

В дисертації сформульовано змістовні пропозиції та рекомендації щодо удосконалення нормативно-правового забезпечення ґендерної політики в Україні, а саме: обґрунтовано необхідність здійснювати регулярний моніторинг виконання міжнародних договорів України та конвенцій, до яких приєдналася Україна, зокрема Пекінської Платформи дій, ратифікувати Факультативний протокол до Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, внести зміни та доповнення до деяких статей Конституції України (наприклад, ст.ст. 24, 43) з урахуванням принципу ґендерної рівності, переглянути перелік небезпечних для здоров'я робіт, до яких не можуть залучатися жінки, внести зміни до Закону України “Про вибори”, додавши положення щодо необхідності формування ґендерно зважених виборчих списків від партій та громадсько-політичних блоків на виборах всіх рівнів, розробити окремий комплексний закон “Про протидію торгівлі людьми в Україні”, описавши в ньому повноваження різних органів державної влади в цьому процесі, прийняти спеціальний цільовий Закон про державні гарантії рівних прав і можливостей жінок і чоловіків та інші.

Третій розділ “Державне управління процесами формування ґендерної політики в Україні” починається з підрозділу 3.1.“Суб'єкти державного управління процесами реалізації політики стосовно жінок і ґендерної політики в Україні”.

Основними суб'єктами у сфері державного управління процесами формування та розвитку ґендерної політики та політики стосовно жінок в Україні є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України; у системі органів виконавчої влади важливу роль відіграють міністерства - центральні органи останньої. Тому в пункті 3.1.1. “Повноваження органів державного управління у формуванні та впровадженні ґендерної політики в Україні” аналізуються повноваження, компетенція та діяльність органів державної влади центрального рівня щодо формування та реалізації ґендерної політики, державно-правові закономірності взаємовідносин держави і громадянського суспільства, правова регламентація державно-управлінської діяльності в сфері ґендерної політики в Україні.

В пункті 3.1.2. „Проблеми інституціонального оформлення державної політики щодо жінок та ґендерної політики в Україні” досліджується процес становлення та діяльності спеціальних інституцій, які несуть відповідальність за розробку та впровадження в життя правових та політичних рішень ґендерної політики - Комітету у справах материнства та дитинства при Президентові України, Державного комітету України у справах сім'ї та молоді (до 1999 р. -Міністерства); роль Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України у становленні ґендерної політики; досвід європейських держав з розвинутою демократією в інституціональному забезпеченні політики рівності; рекомендації міжнародних організацій щодо функціонування національних механізмів поліпшення становища жінок і впровадження ґендерної рівності та можливості їх використання в Україні.

В дисертації зазначається, що попри значну роботу, проведену державними органами, виявляється недостатня ефективність державного управління у сфері ґендерної політики, демонстрація владою непослідовності у запровадженні ґендерної рівності. Парадоксом, з точки зору дисертанта, є те, що Українська держава, приєднавшись до основних міжнародних документів з питань ґендерної рівності, не виявила достатньої політичної волі в активному проведенні ґендерної політики. Так, серйозним недоліком, що підриває авторитет влади в очах громадян, дисертант вважає невиконання на практиці положень існуючого законодавства і рішень, прийнятих державними органами. Виявлено й помилки у формуванні структур з роботи з жінками в органах виконавчої влади, зокрема, постійні зміни статусу та повноважень Державного комітету України у справах сім'ї та молоді.

Окремо приділено увагу питанням управління процесами формування та становлення ґендерної політики на обласному рівні (пункт 3.1.3. „Управління ґендерною політикою на обласному та місцевому рівнях та проблеми його вдосконалення”), в якому аналізується досвід діяльності Київської міської державної адміністрації у цьому напрямі, а також найкращі приклади програмного підходу у Херсонській та Дніпропетровській областях.

Оскільки завдання ґендерної політики є комплексними та багатоаспектними, включають в себе діяльність у різних сферах суспільного життя, їх досягнення потребує використання різноманітних методів та форм управління як засобів цілеспрямованого керівного впливу, які аналізуються в підрозділі 3.2. “Методи та форми державного управління ґендерною політикою та їх вдосконалення”.

У підрозділі розглядаються адміністративні, моральні, політичні методи управління та особливості їх застосування в процесах формування ґендерної політики. Так, у взаємодії органів державної влади та неурядових організацій важливу роль відіграють моральні і політичні методи управління, виникає також необхідність запровадження економічних методів. Дисертант показує, що рух відбувається від “управління” як одностороннього процесу, побудованого по вертикалі, до “взаємодії” як двостороннього процесу впливу та координації діяльності державних органів і недержавних організацій. В міжнародних документах з ґендерної рівності частіше використовується поняття “механізм” замість “управління”; в понятті “механізм” закладено принцип взаємодії, в його реалізації вирішальну роль відіграють не адміністративні, а соціально-психологічні методи, переконання. Увага приділяється також аналізу квотування, як можливому методу досягнення ґендерної рівності в політичній сфері.