Свобода як принцип демократичної правової держави

Актуальність теми дослідження. Сучасна трансформація Української держави в ліберально-демократичну і соціально-правову потребує відповідного концептуально-методологічного забезпечення. Для вирішення цього завдання принципово важливим стає осмислення феномена свободи як фундаменталізуючого і сутнісного принципу демократичної правової держави, що, в свою чергу, утворює концептуальне підґрунтя для формування новітньої методології, теорії і практики сучасної української держави та правової системи.

Закріплення на конституційному рівні положення про те, що Україна є демократичною соціальною правовою державою, утвердження пріоритету людини як найвищої соціальної цінності (не особа для держави, а держава для особи), природності та невід'ємності її прав і свобод засвідчило про визнання Україною та практичне втілення європейської духовно-гуманістичної традиції у вченні про державу та право. В усіх найбільш значущих юридичних актах європейської та спорідненої з нею американської історії, наскрізно проходить думка: право встановлює межу владі й забезпечує свободу особистості. Ця головна ідея простежується у Великій Хартії вольностей Англії 1215 р., так само - і в Біллі про права 1689 р., в американській Декларації незалежності 1776 р., у конституціях європейських демократичних держав наших днів. Обмеження влади і забезпечення свободи - фундаментальні принципи сучасної державності, які складають етичне підґрунтя кожної держави.

Зазначені положення вочевидь актуалізують проблему свободи людини. Вона посідає першочергове місце у виробленні стратегії правового залучення України до Європи з метою побудови спільного європейського майбуття. Свобода стає фундаментальним принципом і цінністю нової соціально-правової реальності в Україні, яка формується на засадах євроінтеграції. Її затвердження стає необхідністю в умовах глобалізованих демократії, ринку і громадянського суспільства.

Втім, успішне осмислення феномена свободи значною мірою ускладнюється тією обставиною, що здобувши політичну незалежність, ми отримали у спадок тоталітарну по суті концепцію держави та права. Як і раніше, найважливішими істотними ознаками держави вважаються влада і примус. Право визначається лише як система загальнообов'язкових юридичних норм, що їх забезпечує власною силою держава, що ніяк не може сприяти усвідомленню права як свободи. Однак право тісно пов'язане зі свободою. На цьому наголошували мислителі, що заклали підвалини сучасного праворозуміння філософії та теорії демократії. Натомість у суспільстві з недостатньо розвиненою правосвідомістю поняття права пов'язують із силою, а не з розумом і згодою.

Зі сказаного випливає настійна необхідність перш за все піддати перегляду методологічні засади юридичного мислення, які дотепер мають домінуючу позитивістську орієнтацію і не в змозі адекватно відобразити складний світ правової реальності. Відставання виникає тоді, коли засобами позитивістського мислення, особливістю якого є спрямованість на окремі цілі і роз'єднання різних сфер, прагнуть вирішити завдання, пов'язані з взаємозалежністю явищ і процесів соціально-правової реальності.

Для цього доцільно звернутися до взірців мислення, що визнані за класичні, насамперед до політико-правових поглядів Канта і Гегеля. Ґрунтовному аналізу слід піддати й найновіші зарубіжні легітимаційні теорії держави і права. Принципове значення має і перегляд концепції свободи, яку обстоюють філософські і юридичні позитивісти, що дозволить переосмислити пріоритети в концептуальній системі державознавства і правознавства, і, у кінцевому підсумку, досягти поступу національної теорії держави та права.

Концептуальні засади, напрями і тенденції державно-правових реформ в Україні стали об'єктом дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних учених, про що свідчить низка монографічних досліджень, конференцій та “круглих столів” останніх років. Різні аспекти новітньої теорії і практики сучасних українських держави та права досліджують українські правознавці - В.Бабкін, В.Забігайло, А.Заєць, О.Зайчук, М.Козюбра, А.Козловський, Є.Кубко, Є.Назаренко, В.Опришко, М.Орзіх, В.Погорілко, О.Петришин, П.Рабінович, І. Римаренко, В. Селіванов, С. Сливка, О. Скакун, В.Тацій, Є. Тихонова, Н. Оніщенко, М.Цвік, В. Шаповал, Я. Шевченко, Ю.Шемшученко, В. Шкода, Л.Юзьков та ін.

Проблеми трансформації держави в демократичну і правову, роль свободи, справедливості і природного права в цих перетвореннях, взаємозв'язок між правовою державою і громадянським суспільством розкривають у своїх працях російські правознавці - С.Алексєєв, О.Васильєв, В. Карташов, Д.Керімов, В. Кудрявцев, О.Лукашова, О.Малько, М.Марченко, М.Матузов, В. Нерсесянц, В. Синюков, Л.Тіунова, Ю.Тихомиров, Л.Явич та ін.

Серед теоретиків з далекого зарубіжжя гносеологічні, онтологічні, антропологічні проблеми демократичної правової держави розробляють Г.Берман, Н.Луман, Р.Нозік, М.Новак, Т.Оноре, К.Поппер, Д.Роле, П.Рікер, О. Хеффе, Л.Фуллер, Л.Фрідман, К.Хабермас, Р.Циппеліус, Я.Шапп та ін.

Не применшуючи ролі й значущості доробку попередніх науковців, необхідно визнати, що в Україні ще немає фундаментальних досліджень феномена свободи як принципу демократичної правової держави, на основі яких можливо було б опрацювати новітню методологію, теорію і практику сучасних українських держави та права.

Усе вищенаведене обумовило вибір теми і мети дослідження, його наукову новизну і практичне значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з п.1.1 “Тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 роки” та пп.5-7 “Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002-2005 роки”, затверджених наказом МВС України від 30 червня 2002 р. №635.

Мета, концепція і завдання дослідження. Метою дослідження є формування засад новітньої методологічної теорії та практики розвитку сучасних вітчизняних держави і права шляхом осмислення феномена свободи як фундаменталізуючого, сутнісного і наскрізного принципу ліберально-демократичної правової держави.

Концепцію дослідження склала ідея універсальності основних прав і свобод людини і громадянина.

Такий концептуально-методологічний підхід підпорядкував виклад матеріалу одній провідній ідеї і зумовив сутнісну єдність його змісту.

Визначена мета зумовила постановку та розв'язання наступних завдань:

- з'ясувати сутність феномена свободи в інтерпретації класичних мислителів;

- осмислити особливості розуміння свободи, властиві кантівському і гегелівському вченням про державу і право;

- проаналізувати вплив свободи на становлення і розвиток правової держави і громадянського суспільства;

- на основі класичного вчення про свободу виявити елементи спадкоємності в найновіших її інтерпретаціях;

- з'ясувати легітимаційну сутність сучасних зарубіжних вчень про ліберально-демократичну правову державу;

- виокремити договір як фундаментальне поняття теорії легітимації, котрий легітимує і водночас лімітує державу;

- обґрунтувати легітимаційно-договірну теорію держави та права;

- типологізувати сучасні зарубіжні теорії легітимації;

- з'ясувати сутність сучасного розуміння демократії і виявити її потенціал та ціннісну значущість для оновлення ліберально-демократичної теорії;

- з'ясувати сутність нового підходу до “розподілу влади” і виявити його вплив на функціонування гілок державної влади;

- розкрити природу і причини виникнення нового підходу до розуміння “громадськості”;

- обгрунтувати “новий підхід до тлумачення феномену громадянського суспільства”;

- з'ясувати природу демократичного громадянства як основного інституту права особи;

- проаналізувати зміст основних прав і свобод українського громадянина в контексті вимог Ради Європи і ЄС;

- виокремити і систематизувати принципи, форми і методи діяльності українських державних інституцій з охорони основних прав і свобод людини і громадянина;

- висвітлити проблеми забезпечення основних прав і свобод, проблеми оптимізації правоохоронної діяльності та міжнародного співробітництва України у галузі захисту прав людини і основних свобод;

- виявити тенденції розвитку правової системи України в умовах розширення сфери свободної діяльності і волевиявлення громадян.

Об'єктом дослідження є новітня методологія, теорія і практика сучасних українських держави і права.

Предметом дослідження є феномен свободи як концептуальне підгрунття оновленого підходу до сучасних національних держави і права.

Методи дослідження. У дослідженні застосовувалася система принципів, прийомів та підходів, яка заснована на філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методах. Філософську методологію дослідження склала антропологічна філософія і споріднені з нею онтологічний, феноменологічний, герменевтика та екзистенціалізм. Використання сучасних методів дослідження дало змогу осмислити людину як носія свободи первинного суб'єкта права, невід'ємних прав і свобод, що дозволило з'ясувати сутність, онтологічне місце, функції і значення свободи для демократичної правової держави в умовах інтеграції України у ЄС глобалізованих демократії, ринку, громадянського суспільства та правової держави. свобода держава право договір

З арсеналу наукових методів використовувалися спостереження, опис, експеримент, теоретичне та практичне моделювання, формально-логічне узагальнення спостереженого та ін.

Особливої уваги здобуло застосування принципу універсалізму науки права і тісно зв'язаного з ним компаративного методу. Орієнтація на універсалізм науки права надає змогу дійти згоди про сутність права як соціального феномена на рівні принципів (доктрини, концепції), що не виключає різноманітних національних засобів досягнення єдиної мети і неповторної юридичної емпірії. Використання компаративного методу зумовило необхідність порівняння різних типів праворозуміння, правоутворення і правореалізації з метою виявлення їх загальних рис і специфічних особливостей, пошуку шляхів оптимізації правової системи в Україні на основі збагачення найвидатнішими здобутками цивілізованої ліберально-правової думки.

Наукова новизна одержаних результатів. На основі філософської концепції свободи у роботі обстоюється новітня методологія, теорія і практика сучасних українських держави і права.

В межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову новизну, а саме:

1. На основі застосування сучасних філософських методів дослідження осмислено свободу як самовизначення людини, особисте її волевиявлення.

2. Зважаючи на класичну філософську концепцію людини, субстанційною сутністю якої є свободна воля її духу, право, мораль, державу, суспільство слід визначити як особливі видозміни, модуси, предикати того, що складає справжню субстанцію людини. Йдеться про елементи спадкоємності в сучасному розумінні свободи і про необхідність її усвідомлення як “стрижневого” виміру економічної, політичної, соціальної, правової сфер життєдіяльності людини.

3. Зважаючи на новітні висновки антропологічної філософії, дістало подальший розвиток класичне кантівське та гегелівське вчення про свободу. Пізнавальне відношення осмислюється як, таке, що влаштоване у взаємозв'язок життя, а відтак, і пізнання свободи окрім інтелектуального дискурсу охоплює ще й волю і чуття людини (її переконання, оцінювання).

4. Обгрунтовано висновок про нормативний характер свободи. Свобода постає “природженим правом” людини, захист якої є обов'язком держави.

5. Доведено, що свободу необхідно мислити як сутнісну ознаку легітимаційної теорії держави та права.

6. Показано, що легітимувати державу і право означає обгрунтувати їх справедливістю, її основним (свобода) та опосередкуючими (права людини) принципами.

7. Розкрито спорідненість між поняттями легітимної та правової держави.

8. Виокремлено та визначено договір як фундаментальне поняття теорії легітимації; доведено, що договір легітимує і водночасо лімітує державу.

9. Обгрунтовано легітимаційно-договірну теорію держави та права, сутність якої характеризується наступним: а) джерелом держави і права є суспільний договір; б) субсидіарним суверенітетом або субсидіарною легітимацію держави; в) обопільністю владних стосунків, коли держава і громадяни пов'язані взаємними правами і обов'язками; г) незалежність права від політики влади, зв'язування держави правом; д) уявлення про свободу як онтологічну передумову людських прав.

10. Типологізовано найновіші зарубіжні теорії легітимації. У чистому вигляді легітимаційна теорія представлена працями О.Хеффе, Д.Ролса, Л.Фуллера, Р.Циппеліуса, Я.Шаппа, її різновидами є: комунікативна або деліберативна легітимація (Ю.Хабермас, П.Рікер, Т.Оноре), критично-конвенціональна легітимація (К.Поппер), легітимація шляхом процедури (Н.Луман), теорія “мінімальної держави” (Р.Нозік), теорія свободного плюралізму (М.Новак).

11. Визначено сутність сучасної демократії як заснованої на раціональному дискурсі, обговоренні, переконанні, аргументації, досягненні компромісу.

12. 3'ясовано сутність нового підходу до своєрідного “поділу влад” - не між гілками державної влади, а між гілками влади і різними недержавними угрупуваннями громадськості, які в сумісній життєдіяльності творять ті чи інші форми впорядкування суспільства.

13. Обгрунтовано “новий підхід до розуміння сутності громадянського суспільства”, ознакою якого стає “усуспільнення приватної особи”.

14. Розкрито природу демократичного громадянства як основного інституту права ЄС, політичної реальності, яку визначають через загальнолюдські громадянські права.

15. Проаналізовано зміст основних прав і свобод українського громадянина в контексті вимог Ради Європи і ЄС.

16. Виокремлено і систематизовано принцип і форми і методи діяльності українських державних інституцій з охорони основних прав і свобод людини і громадянина.

17. Висвітлено проблеми забезпечення основних прав і свобод, проблеми оптимізації правоохоронної діяльності та міжнародного співробітництва України у галузі захисту прав людини і основних свобод.

18. Виявлено тенденції розвитку правової системи України в умовах розширення сфери свободної діяльності і волевиявлення громадян, а саме: а) розвиток її демократичних засад; б) збагачення позитивного права природно-правовими ідеями і цінностями; в) адаптація різноджерельного, у тому числі “некодифікованого” права; г) збагачення українського права ідеями про переважування “духу” над “буквою” права, переважування телеологічного тлумачення над догматикою, домінуючу роль загальних принципів права в ієрархії цінностей правової системи, про впровадження правил преторіанського типу; д) інтенсифікація процесу інтеграції правової системи України у світову та європейську правові системи; є) демократичне громадянство.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертації сприятимуть подальшому опрацюванню новітньої методології і теорії української держави та права на основі сучасної філософії.

Основні положення, висновки та рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані у науково-дослідній роботі: для визначення сучасних методологічних підходів до дослідження державно-правових явищ, їх оцінки та прогнозування, оновлення вітчизняного правознавства на основі сучасних досягнень європейської та світової правової думки; у вдосконаленні законодавства; у реформуванні інститутів українського права; в активізації процесу інтеграції України у світову та європейські правові системи; в освітянській діяльності: при розробленні загальнодержавних стандартів підготовки юристів, формуванні навчальних планів і програм фахової підготовки спеціалістів у галузі права, при підготовці та викладанні навчальних курсів з теорії держави та права, історії держави і права зарубіжних країн, порівняльного правознавства.

Особистий внесок здобувача. Особистим внеском автора в розв'язання обраної проблеми є опрацювання на основі застосування сучасних методів дослідження (філософської антропологїї, онтологічного, феноменологічного, герменевтичного підходу) легітимаційно-договірної концепції, заснованої на визначенні свободи основоположним принципом правової демократичної держави.

Дисертаційне дослідження виконане здобувачем самостійно, всі сформульовані в ньому положення та висновки обгрунтовані на базі особистих досліджень автора. Одноосібна монографія й інші публікації - це власний науковий доробок здобувача.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася (як за розділами, так і в цілому) на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права та на міжкафедральному семінарі Національного університету внутрішніх справ.

Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися здобувачем на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми роботи з персоналом в органах внутрішніх справ” (Харків, 17-18 червня 1999 р.), “Політико-правові аспекти захисту прав людини в контексті діяльності правоохоронних органів” (м. Харків, 19 травня 2000 р.), “Транснаціональна злочинність: заходи протидії, проблеми підготовки кадрів правоохоронних органів (теорія і практика)” (м. Харків, 10 червня 2000 р.), “Протидія відмиванню “брудних” коштів та фінансування тероризму: громадська підтримка та контроль” (м. Київ, 20 червня 2003 р.) та ін.

Результати дослідження викладені в публікаціях автора, серед яких монографії “Міліція України” /1999/, “Свобода як принцип демократичної правової держави” /2003/ та понад 20 статей.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дослідження, зумовила його логіку та структуру. Робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (310 назв). Обсяг дисертації - 390 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовані актуальність і доцільність теми, визначені мета, об'єкт і предмет, завдання, концепція дослідження, розкриті зв'язок роботи з відповідними науковими програмами і темами, методологія дослідження, його теоретичне і практичне значення, апробація теоретичних положень, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною.

У першому розділі “Класичні і сучасні теорії правової держави про свободу” досліджуються класичні і найновіші теорії правової держави, висвітлюється принципово новий вектор в опрацюванні теоретичних засад правової державності й свободи в Україні.

У першому підрозділі “Кантівська теорія правової держави” осмислюється онтологічна і філософсько-антропологічна своєрідність тлумачення Кантом співвідношення правової держави і свободи.

Основою свого дослідження Кант обрав теорію ейдосів Платона.

На цій основі Кант опрацьовує вчення про емпіричний і інтелігібельний характер людини, яке є методологічним ключем до усвідомлення свободи та її співвідношення з мораллю, правом і державою. За Кантом людина як емпірична істота перебуває в залежності не тільки від певних умов місця і часу, але і від певних причин (природна каузальність). Тож емпіричний характер людини таким же чином зумовлений загальними зв'язками світу явищ, як і будь-який інший предмет нашого емпіричного знання. Водночас людина може бути вільною від умов часу і простору та причинної залежності. Така незалежність від природного закону причинності і зумовленість до дії суто зсередини себе, зі свого духу або ідей, була названа інтелігібельною свободою. У такому відношенні людина є винятком з основного природного закону, згідно з яким будь-яке явище зумовлюється певною причиною, вона здатна розпочати новий ланцюг явищ, найглибшим джерелом яких є розумово-вольова субстанція людини.

Зі сказаного випливає, що проблема свободи укорінена в почутті обов'язку і відповідальності. Кант доходить висновку, що поняття про свободу є поняттям про моральний ідеал і моральну норму (закон), а відтак, Кантове поняття свободи стає етичним.

Термін етики, як науки про мораль, вперше вжив Аристотель для позначення особливої сфери дослідження - “практичної філософії”. Якщо у “теоретичній філософії” ми висуваємо перед собою завдання з'ясувати підстави того, що має місце, то в “практичній філософії” розглядаємо закони того, що мусить бути. Тож головне питання етики: що ми мусимо робити? Етика виховує в людині покликання завершувати світ шляхом надбудови до сфери існуючої емпірії того, що мусить бути. Вона осмислює людські речі у їх цілісності й доконечності.

Зазначається, що у західних вченнях, як минулих, так і сучасних, усі обов'язки моралі традиційно поділяються на правові та обов'язки добродійності; моральне і правове - суть одне й теж.

Оскільки мораль як родове для права поняття належить до сфери над-емпіричного пізнання, то Кант, коли зазначає: “Всезагальний критерій, за яким взагалі можна пізнати як право, так і неправо, стане очевидним, лише тоді, коли ми зігноруємо емпіричні принципи... Право - це сукупність умов, за яких свободна воля одного (особи) узгоджена з свободою другого, з точки зору загального закону свободи”.

До правових обов'язків Кант відносить свободну волю, добру волю, обопільну волю (справедливість), честь, гідність, совість. Ці обов'язки є нормативними принципами природного права а рrіori; вони мають постати основою і орієнтацією для позитивного права. Далі мова йде про обов'язки людини стосовно самої себе та інших людей (людяність, ввічливість, скромність, вдячність, доброзичливість, співчуття, любов, дружба).

У роботі підкреслюється, що держава, за Кантом, є “умовою практичної реалізації ідеї права як свободи”. Держава має створюватися і функціонувати у відповідності з законами свободи. Дисертант аналізує Кантове усвідомлення свободи як “стрижневого” виміру економічної, політичної, соціальної, правової сфер життєдіяльності людини.

У другому підрозділі “Гегелівська теорія правової держави” осмислюється феноменолого-епістемологічна, онтологічна і філософсько-антропологічна своєрідність тлумачення Гегелем співвідношення правової держави і свободи.

Автор підкреслює, що Гегель продовжив духовно-гуманістичну традицію у вченні про право і правову державу. Мислитель розгорнув принцип права в систему, в “царство реалізованої свободи”. За Гегелем, логосом права є природне право (“право само у собі”). Субстанційну сутність природного права складає людська свободна воля; модифікацією цієї сутності є звичаї, договори, закони, правові принципи, судова практика. Закони можуть суперечити логосу права, що й змушує мислителя досліджувати проблему неправових законів, неправа. Таким чином, фундаментальна і традиційна для західної юриспруденції проблема співвідношення права і закону у вченні як Гегеля, так і Канта, не згасає, а набуває ще більшої гостроти.

Гегелівське вчення про різність та ієрархію джерел або форм права заклало міцне підґрунтя для того плюралізму правових шкіл і доктрин (“живе право”, “реальне право”, “суддівське право”) та “кризи законності”, які спостерігаються в західній юриспруденції в наші дні. Своїм вченням мислитель заклав теоретичні підвалини обмеження державної влади в справі врегулювання нею відносин у суспільстві. Держава, за Гегелем, є “моральним універсамом”, “здійсненням моральної ідеї”, “моральним цілим, здійсненням свободи і розуму”. Гегель, подібно до Канта, осмислював свободу як “стрижневий” вимір економічної, політичної, соціальної, правової сфер життєдіяльності людини.

Автор доходить висновку, що у вченні Гегеля правознавство підноситься до вищого свого принципу, до мети права задля того, щоб висвітлити всю юридичну емпірію і оцінити її як правову або неправову. Гегелева метафізика є прагненням підпорядкувати юридичну емпірію ідеї права.

Обстоювана Гегелем дедукція права з свободної людської волі засвідчує, на якому високому рівні розгортається подібного характеру правове філософування. Право тут породжене душевно-духовно-інтелектуальною зрілістю юриста. Право тут зв'язується закономірностями людської буттєвості у її цілісності й доконечності і від них одержує своє понадюридичне значення (як наявне буття свободної волі) і самобутність.

У дисертації доводиться, що класичні теорії правової держави Канта і Гегеля є здобутком доктрини природного (а не позитивного) права. Автор виокремлює спільні риси, які поєднують Кантову і Гегелеву теорії, а саме: а) теорія держави і права має розпочинатися з антропологічного моменту, з свободної волі людини; б) право слід пов'язувати не з примусом, а з свободою; в) уявлення про свободу як онтологічну або буттєву передумову людських прав і обов'язок для держави; г) право насамперед зводитися до практичного опанування спеціальної реальності. Тож, Кантова і Гегелева теорії правової держави є пересторогою проти державного етатизму.

Автор підкреслює, що проголошення чинною Конституцією України принципу верховенства права змушує українських правознавців досліджувати проблему свободи як онтологічну передумову і сутність права, прав і свобод людини і громадянина в умовах формування засад демократичної правової держави.

У третьому підрозділі “Сучасні теорії правової держави” осмислюється феноменологічна, онтологічна і антропологічна своєрідність тлумачення сучасними вченнями співвідношення правової держави і свободи.

На основі класичних вчень про свободу, автор виявляє елементи спадкоємності в найновіших її інтерпретаціях. Він доходить висновку, що класичні й сучасні теорії правової держави об'єднані ідеєю легітимації держави і права. Сутність легітимаційної теорії полягає в тому, що право - в усіх суспільствах - отримує свій авторитет із-зовні. Таким зовнішнім зумовлюючим чинником вважається справедливість, її основний (свобода) і опосередкуючі (права людини) принципи. Дисертантом виокремлено та визначено договір як фундаментальне поняття теорії легітимації. Доведено, що договір легітимує і водночас лімітує державу.

У роботі типологізовано найновіші зарубіжні теорії легітимації. У чистому вигляді легітимаційна теорія представлена працями О. Хеффе, Д. Ролса, Л. Фуллера, Р. Циппеліуса, Я. Шаппа, її різновидами є: комунікативна або деліберативна легітимація (Ю.Хабермас, П.Рікер, Т.Оноре), критично-конвенціональна легітимація (К. Поппер), легітимація шляхом процедури (Н. Луман), теорія “мінімальної держави” (Р.Нозік), теорія свободного плюралізму (М.Новак).

Визначено сутність комунікативної демократії як такої, що ґрунтується на раціональному дискурсі, обговоренні, переконанні, аргументації, компромісі. З'ясовано сутність нового підходу до розуміння своєрідного “поділу влад” - не між гілками державної влади, але між гілками влади і різними недержавними угрупуваннями громадськості, які в сумісній життєдіяльності творять ті чи інші форми впорядкування суспільства. Обґрунтовано новий підхід до розуміння громадянського суспільства, сутнісною ознакою якого стає “усуспільнення приватної особи”. У роботі розкрито природу демократичного громадянства як основного інституту права ЄС, політичної реальності, яка не обмежує себе партикуляристські, феномен всеєвропейських політичних комунікацій, котра спирається на визнання загальнолюдських громадянських прав.

Підсумовуючи, дисертант виокремлює і систематизує принципи сучасної західної демократичної правової держави, а саме: а) комунікативної демократії, б) нового типу “громадськості”, в) нового “розподілу влади”, г) різності юрисдикцій і правових систем, д) автономності і е) трансцендентності права, є) глобалізації комунікацій і ж) демократичного громадянства.

У четвертому підрозділі “Теоретичні засади правової державності і свободи в Україні” опрацьовується легітимаційно-договірна теорії держави і права, теоретичні засади її застосування до формування правової демократичної держави в Україні.

Автор мислить свободу як “стрижневий” вимір економічної, політичної, соціальної, правової сфер життя держави і суспільства. Так, в економічній сфері роль свободи виявляється у дієвості договору як свободної, доброї, обопільної і розумної волі його учасників; у політичній сфері - у дієвості суспільного договору, деліберативної демократії, новому розумінні “поділу влад” та громадянського суспільства, демократичному громадянстві; в соціальній сфері - у новому співвідношенні комутативної і дистрибутивної справедливості; у правовій сфері - у визнанні і дієвості різноджерельного (звичаєвого, договірного, доктринального, судового) права, котре своїм зачином має конституційно визнане природне або непозитивне право (ст.ст.3,8,19,21,22 Конституції України). Тому має смисл лише у єдності з цими джерелами або формами права недержавного походження. У цій єдності запорука від державного етатизму.

У роботі опрацьовано легітимаційно-договірну теорію держави і права, сутність якої характеризується такими моментами: а) джерелом держави і права є суспільний договір; б) субсидіарним суверенітетом або субсидіарною легітимацією держави; в) обопільністю владних стосунків, коли держава і громадяни пов'язані взаємними правами і обов'язками; г) пріоритету права над владою, зв'язування держави правом; д) уявленням про свободу як онтологічну передумову людських прав.

Виявлено тенденції розвитку правової системи України в умовах розширення сфери свободної діяльності та волевиявлення громадян, а саме: а) затвердження деліберативної демократії; б) збагачення позитивного права природно-правовими ідеями і цінностями; в) функціонування різноджерельного, у тому числі “некодифікованого” права; г) збагачення українського права найновішими досягненнями європейської та світової ліберальної правової думки, зокрема, ідеями про переважування “духу” права над “буквою” права і, відповідно, переважання телеологічного тлумачення над догматикою, про домінуючу роль загальних принципів права в ієрархії джерел права; д) інтенсифікація процесу інтеграції України у світову та європейську правові системи; є) демократичне громадянство.