За допомогою системно-функціонального методу законність та правозастосування розглядалися у взаємодії їх елементів, які утворювали новий якісний рівень їх функціонування; за допомогою методу раціональної критики робився аналіз сутності законодавчих документів і виявлялися колізії, суперечності та інші факти; метод системного аналізу сприяв конкретизації юридичних понять, визначенню специфічних ознак правових явищ; формально-логічний метод використовувався під час аналізу наукових джерел, законодавства, правозастосувальної практики, повного вивчення предмета дослідження, висвітлення його особливостей. На основі застосування історичного методу досліджено розвиток теорії законності та правозастосування у вітчизняній юридичній літературі.

Сукупність зазначених методів була використана при аналізі джерельної бази, яка сформована відповідно до мети і завдань дослідження. Передусім, це Конституція та закони України, а також підзаконні нормативно-правові акти (зокрема, відомчі акти МВС України), та міжнародно-правові документи (у контексті питань, розглянутих у дисертації).

Ці ж методи застосовувалися при дослідженні стану вивчення проблематики дисертацій у фаховій літературі, зокрема праць вітчизняних та зарубіжних правознавців таких, як: М.Г. Александров, С.С. Алексєєв, В.М. Баранов, О.Т. Боннер, С.Н. Братусь, А.М. Васильєв, С.І. Вільнянський, М.В. Вітрук, М.М. Вопленко, В.І. Гойман, В.М. Горшеньов, Ю.М. Грошевий, Х.С. Гуцерієв, І.Я. Дюрягін, С.П. Желтобрюхов, В.М. Казаков, В.М. Карташов, К.Н. Княгинін, А.М. Колодій, В.М. Кудрявцев, В.В. Лазарев, О.О. Лукашова, М.С. Малеїн, Р.Х. Макуєв, П.О. Недбайло, М.М. Ніколаєва, В.В. Оксамитний, І. Павлов, В.В. Пашутін, О.С. Піголкін, П.М. Рабінович, Ю.С. Решетов, В.А. Рудковський, І.С. Самощенко, В.О. Сапун, М.С. Строгович, Андраш Тамаш, В.Д. Ткаченко, Ф.Ф. Третьяков, О.В. Фандалюк, І.Ю. Фарбер, В.О. Юсупов, Л.С. Явич та інші вчені України й країн СНД.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що робота становить новий рівень комплексного дослідження в Україні дії принципу законності в процесі правозастосування з позиції загальної теорії держави і права. Наукова новизна дослідження конкретизується в таких положеннях:

1) внаслідок аналізу історіографічних джерел знайдено нові докази того, що поняття “законність” у вітчизняній юридичній літературі широко використовувалось у науковому обігу вже у другій половині ХІХ сторіччя;

2) на матеріалах робот вітчизняних вчених-юристів вперше показана динаміка розвитку вчення про законність у другій половині ХІХ сторіччя - 20-х роках ХХ сторіччя, котре, у свою чергу, залежить від існуючого в суспільстві політичного режиму, соціальної цінності того права, якому воно служить;

3) наведена додаткова аргументація на користь поглядів на законність як загальнолюдський принцип, який покладено в основу будь-якої, в тому числі правової діяльності і яким повинні обов'язково керуватися всі суб'єкти, що є учасниками суспільних відносин;

4) законність обґрунтовується як заснована на провідній правовій ідеї вимога суворого та неухильного дотримання і виконання або застосування норми права. Ідеологічним підґрунтям цієї вимоги є положення про загальнообов'язковість права;

5) у результаті аналізу законності як правового принципу, що поширюється на всю юридичну реальність, обґрунтовані такі його особливості, як загальність і універсальність, внаслідок чого законність не визначає конкретного та певного варіанту поведінки в процесі правореалізації;

6) щодо практики правореалізації обґрунтована належність принципу законності до числа принципів-законоположень, які відрізняються від інших принципів, зафіксованих у чинному законодавстві, тим, що вони не є формально визначеними та не мають класичної структури (гіпотеза, диспозиція, санкція) і є нетиповими нормативними приписами;

7) з позиції гуманістичного, а не інструментального підходу до аналізу особливостей принципу законності в правозастосуванні виокремлені її формальні та змістовні аспекти. Доведено, що правозастосовчі рішення, прийняті способом, встановленим у законі, повинні сприяти вирішенню соціальних проблем з урахуванням справедливих та об'єктивних потреб як окремої людини, так і суспільства в цілому;

8) доведено, що одним із найважливіших завдань правозастосувальної діяльності є розмежування на практиці на основі закону протилежних юридично значущих інтересів;

9) аргументовано, що однією з найважливіших і дійових гарантій захисту прав і свобод людини в правовій державі повинен бути юридичний механізм, що регламентує питання конфлікту публічних і приватних інтересів у процесі правозастосування, особливо тоді, коли закон дає підстави тлумачити його зміст як в інтересах держави, так і в інтересах громадянина.

Практичне значення результатів дослідження. Отримані в процесі дослідження теоретичні висновки дозволяють розширити уявлення про природу правозастосувальної діяльності і законності в цілому. У дисертації узагальнені найважливіші наукові і практичні результати відповідних досліджень. Результати роботи поглиблюють наукові знання про форми вдосконалення законодавства, що регулює правозастосувальну діяльність у різних сферах. Розробки і висновки, що містяться в дисертації, можуть бути використані як вихідні рекомендації щодо вдосконалення спеціального законодавства, котре регламентує правозастосувальну діяльність органів внутрішніх справ.

Положення і висновки цієї роботи можуть бути використані в процесі викладання курсу “Теорії держави і права” та інших дисциплін, при підготовці навчальних посібників та підручників, а також під час здійснення службової підготовки працівників органів внутрішніх справ.

Деякі із сформульованих у дисертації положень мають дискусійний характер і можуть служити матеріалом для подальших досліджень у цьому напрямку.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася по розділах і в цілому на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ МВС України. Автор виступав з повідомленнями за матеріалами дисертаційного дослідження на науково-практичних конференціях ад'юнктів та слухачів магістратури у Національному університеті внутрішніх справ МВС України, які відбулися 13 квітня 2001 року та 17 травня 2002 року, а також брав участь у засіданні “круглого столу” журналу “Государство и право”, яке відбулося 25-26 травня 1999 року в Бєлгородському юридичному інституті МВС РФ. За темою дисертації автором підготовлено й опубліковано чотири наукових статті у фахових виданнях з юриспруденції. Висновки, інші положення і матеріали дослідження використовувалися при підготовці та проведенні семінарських занять з курсу “Теорії держави та права” в Національному університеті внутрішніх справ МВС України.

Структура роботи. Відповідно до мети, завдань, логіки й концепції дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів (8 підрозділів), висновків, списку використаної літератури (216 позицій). Загальний обсяг роботи - 196 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито ступінь наукової розробки проблеми, визначено об'єкт і предмет дослідження, методологічну базу, окреслено мету й завдання роботи, подано відповідну характеристику наукової новизни, підкреслено теоретичне і практичне значення отриманих результатів, узагальнено інформацію про апробацію результатів дослідження і публікації автора.

Розділ 1 “Проблеми законності і правозастосування в працях вітчизняних вчених-юристів другої половини ХІХ - першої половини ХХ сторіччя” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Проблеми законності і правозастосування в працях вітчизняних дореволюційних (дожовтневий період) учених-юристів” досліджені наукові концепції вчених (І.В. Михайловського, Г.Ф. Шершеневича, Є.В. Васьковського, М.М. Коркунова, Ф.В. Тарановського, Є.Н. Трубецького, Н.А. Гредескула, І. Палієнка), які зробили значний внесок у розробку цих проблем. Дисертант зазначає, що погляди згаданих вчених суттєво вплинули на правотворчість того часу, оскільки вже на початку ХХ сторіччя принцип законності як керівний принцип діяльності державного апарату був законодавчо закріплений у ст. 84 Основних законів Російської імперії (видання. 1906 р.) (на жаль, на практиці цей принцип ігнорувався).

У роботах учених-юристів кінця ХIХ - початку ХХ сторіччя проблема законності розглядалась у контексті значної проблеми - проблеми створення і функціонування правової держави.

Якщо в подальшому в радянській літературі було запропоновано більш двох десятків підходів до розуміння сутності законності, то у працях дореволюційних вчених вона розглядалася виключно у двох аспектах: як особливе правове почуття, властиве кожній людині, та як правовий принцип діяльності державних органів. Тоді у вітчизняній юридичній науці вперше було поставлено питання про юридичні гарантії законності, робилися чисельні спроби їх класифікації. В той час у загальній теорії права вперше з'явилося поняття “неправомірний вчинок”, під яким розуміли невиконання зобов'язаним суб'єктом покладеного на нього обов'язку, що полягає в недотриманні поведінки, передбаченої у законі або в здійсненні діянь, заборонених юридичною нормою.

Багато уваги дореволюційні вчені-юристи приділяли пошуку шляхів зміцнення законності, узагальнювали причини, що впливають на стан законності і правопорядку в суспільстві. Більшість причин порушення законності вони бачили в існуванні дисбалансу між правами і свободами особи і правами й інтересами держави, домінуванні держави над суспільством, у зв'язку з чим вони зазначали, що суспільною передумовою законності є демократична політична система.

Як вважає дисертант, найзначнішим здобутком вчених цього періоду є остаточне вирішення питання щодо законності та доцільності в праві. Наприкінці ХІХ - початку ХХ сторіччя більшість авторів визнавали неможливим протиставлення будь-якої доцільності закону, тобто значно раніше ніж у працях радянських юристів, які займалися проблематикою законності.

Своєрідність підходу дореволюційної літератури до проблеми правозастосування полягало у тому, що вона не диференціювала правозастосування і тлумачення норм права. Ось чому в цей час у літературі по загальній теорії права скрізь зустрічається поняття “застосування права”, але в ній не можна побачити таку правову категорію як “правозастосувальна діяльність”.

У дореволюційний період у вітчизняній літературі ще не було поставлене питання про суб'єктний склад правозастосувальної діяльності, взагалі була відсутня будь-яка класифікація форм реалізації норм права. Питання про стадії правозастосувального процесу ще не було поставлене.

Внаслідок ідеологічних та політичних причин тривалий час погляди дореволюційних вчених-юристів щодо проблем законності в радянській юриспруденції ігнорувалися, але сьогодні вони є актуальними та затребуваними.

На завершення аналізу стану наукової розробки проблематики законності досліджуваного періоду, автор констатує, що дореволюційні вітчизняні вчені-юристи заклали основу сучасної концепції законності.

У підрозділі 1.2 “Проблеми законності і правозастосування в працях радянських учених-юристів у 20-і рр. ХХ сторіччя” дисертант зазначає, що ідеологічне підґрунтя теорії законності в умовах радянського періоду було закладено саме в 20-і роки ХХ сторіччя, на чому автор і робить основний акцент.

Перший етап становлення радянської концепції законності у 20-і рр. охоплює три післяреволюційних (починаючи з жовтня 1917 р.) роки, що були періодом майже повної відсутності законів, а інколи практично нічим не обмеженої сваволі влади (“червоний терор”). Стрижень революційної законності становила так звана революційна правосвідомість. У цей час революційна доцільність ототожнювалась з революційною законністю. Тоді ж у літературі висловлювалася думка про те, що технічні, організаційні елементи в реалізації правових установок поступово повинні витиснути власне юридичні, нормативні елементи права.

Другий етап в історії законності в радянській юриспруденції пов'язаний з переходом держави до нової економічної політики (НЕПу) і починається з 1921 року. На той час виявилась нездатність революційної законності, що спирається виключно на політичні принципи, забезпечити стабільність правових відносин. Радянська правова думка 20-х років зіткнулась з протиріччям, закладеним у самій правовій системі перехідного періоду, - протиріччям між пролетарським судом і так званим “буржуазним” правом, що регулювало ринкові відносини, які були частково легалізовані в цей період.

Враховуючи, що в кінці 20-х рр. ХХ сторіччя в СРСР відбувалася подальша тоталітаризація режиму та у зв'язку з необхідністю втілення в суспільне життя приписів нової влади почалося насаджування “соціалістичної законності” як різновиду тоталітарної моделі законності. У цей час своє юридичне закріплення одержали такі принципи і методи тоталітарного типу законності, як незаперечний авторитет держави, втілений в державних законах; твердий партійно-класовий контроль за діяльністю правоохоронних органів; державне керування з використанням методів адміністративної і судової сваволі, а також політичного терору; широке застосування аналогії права й аналогії закону у всіх галузях права тощо.

Саме наприкінці 20-х рр. ХХ сторіччя було створено “наукове” підґрунтя для появи концепції законності А.Я. Вишинського, яка згодом стала офіційною теорією законності та “успішно” обслуговувала режим сталінського терору, а також була “правовою ширмою” для легалізації в 30-50-і рр. ХХ сторіччя політичних репресій у СРСР.

Розділ 2 “Розуміння законності як правового принципу в сучасній юриспруденції” присвячений загальнотеоретичному аналізу питань юридичної природи принципу законності і складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Поняття і сутність законності, її роль у системі принципів права” дисертант поділяє точку зору М.С. Строговича про те, що суть проблеми законності полягає в тому, що жодне правове питання не може бути вивченим та дослідженим без розгляду того, як застосовуються норми права, як забезпечується їх дотримання та виконання. Автором констатується, що в літературі законність як правове явище традиційно розглядається у трьох аспектах: як правовий принцип, метод та режим, але оскільки останні два аспекти законності не є об'єктами дисертаційного дослідження, питання, пов'язані з ними, роботі окремо не розглядалися.

Як зазначається автором, законність - це найважливіший принцип, всіх без винятку соціальних явищ, що лежить в основі суспільного життя.

Перед аналізом сутності та змісту законності як правового принципу розглядається питання про юридичну природу принципу права в цілому. Проаналізувавши ознаки, функції, види та чисельні класифікації правових принципів, автор дійшов висновку, що законність - це конституційний, загальноправовий принцип права.

Розглядаючи питання про практичне значення принципу законності для повсякденної правореалізаційної практики, автор вважає за доцільне використати класифікацію правових принципів за ознакою нормативності. Згідно із цією класифікацією принципи права поділяються на принципи-норми та принципи-законоположення. Законність, на думку автора, належить до принципів-законоположень (правових абстракцій). На відміну від принципів-норм, які завжди чітко фіксують у діючому законодавстві ідеальну модель поведінки, у правових абстракціях, закріплених у нормах права, не визначена чітка лінія поведінки, відсутні згадування про права, обов'язки та відповідальність суб'єктів правовідносин, тому що вони за своєю юридичною природою є нетиповими нормативними приписами. Коли говорять про законність, йдеться про дотримання правових норм у цілому. Порівнюючи законність з іншими принципами, зафіксованими в діючому законодавстві, автор констатує, що принципи-норми, які формально виражені в законодавстві, можуть безпосередньо застосовуватися при вирішенні конкретних справ (наприклад, принцип презумпції невинуватості) та мають класичну структуру норми права.

Традиційна точка зору про те, що принципи права є категорією ідеологічною, що вони здійснюють ідейний, інформаційно-виховний вплив загального характеру, дає нам можливість розглянути їх з позиції певних ідей, керуючих основ. Дисертант стверджує, що законність -- це насамперед основна (провідна) правова ідея, покладена в основу всього права в цілому, ідея, яка за допомогою держави втілюється в певних незаперечних вимогах та стає загальнообов'язковою для всіх. Її вимоги мають абстрактний характер і не є прямими вказівками до дії. Законність здійснює ідейний, інформаційно-виховний вплив загального характеру на правозастосувача.

Далі дисертант наголошує, що вузько позитивістський підхід до розуміння сутності законності нерідко веде до байдужості щодо фактичних порушень прав людини за допомогою неправових законів, оскільки принцип законності вимагає додержання і неправових законів. Ось чому в Древньому Римі з'явився відомий вираз: “Dura Lex, Sed Lex”.

Для суспільства, у якому затверджується верховенство права, є характерним тісне поєднання права, правового закону і законності, тому цілком виправдано говорити про правозаконність як про цілісне і фундаментальне явище, властиве суспільству з розвинутими демократичними інститутами. Воно виявляється в нерозривному зв'язку базових та інструментальних (функціональних) правових цінностей. Верховенство права означає при цьому соціальний феномен, обумовлений пріоритетом прав людини як субстанціональна ознака законності.

Виходячи з цього, у дисертації робиться висновок про те, що законність як правовий принцип має формальний і змістовний аспекти. За формальним змістом критерієм законності в застосуванні права є рішення, що відповідає нормам позитивного матеріального права і прийняте способом, встановленим у законі.

Умова реального змісту законності полягає в тому, щоб усе це не залишалося в рамках вузького нормативізму, а мало нормативну визначеність, щоб рішення, прийняте згідно з законом, служило соціальній меті, щоб процес застосування права і його результат об'єктивно задовольняли справедливий та реальний суспільний запит.

Особливе місце в роботі посідає питання співвідношення принципу законності з принципом верховенства права.

У Конституції України 1996 р. принцип законності розглядається як найважливіший принцип здійснення правосуддя (п. 1 ч. 2 ст. 129 Конституції), хоча його зміст не розкривається, а сфера його дії не обмежується лише правосуддям. Щодо принципу верховенства права (ст. 8 Конституції), то його особливістю є те, що в процесі здійснення правозастосування його не можна безпосередньо застосувати. На думку автора, сферами реалізації принципу верховенства права є правотворчість і контрольна діяльність Конституційного Суду щодо визнання відповідності Конституції законів та підзаконних нормативно-правових актів. Таким чином, принцип верховенства права не замінює, не виключає можливості існування принципу законності та не вичерпує його зміст.

Оскільки провідною ідеєю принципу верховенства права є ідея пріоритету прав людини над інтересами держави, а права та інтереси людини визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, пріоритетною базовою цінністю, що охороняється в результаті дії обох принципів, варто визнати невідчужувані права людини. Таким чином, обидва принципи - тісно взаємопов'язані явища. З одного боку, цей взаємозв'язок полягає в тому, що права та свободи громадянина, як правило, реалізуються через законність, яка є їх найважливішою гарантією. З іншого боку, самі права та свободи, їхня наявність і здійснення є показником стану законності і демократії в суспільстві. Саме принцип законності є важливішою гарантією реалізації принципу верховенства права.

У підрозділі 2.2 “Структура, функції, цілі принципу законності” наголошується, що субстанція законності виражена в системі політико-юридичних ідей - нормативних сторін, що відображають нормативні основи суспільства.

Ідеї законності втілюються в певних правових вимогах, які відображають окремі аспекти цього явища в сукупності, виражають його зміст.

До них належать:

забезпечення відповідності закону праву;

точне виконання законів і недопущення сваволі щодо громадян і інших суб'єктів;

здійснення всіх державних владних функцій винятково на основі закону і рішучого викоренення будь-яких порушень закону;

рівність усіх перед законом;

здійснення державних владно-управлінських функцій на основі закону;

винятковість, забезпеченість верховенства правового закону у всій правовій діяльності;

закріплення основних принципів права в Основному Законі держави (Конституції);

забезпечення неминучості застосування передбачених у законі мір за порушення правових норм;

можливість судового захисту суб'єктивних прав і свобод від усіх правопорушень;

реальність законності -- це досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності;

нерозривний зв'язок законності з демократією.

Усі зазначені вище вимоги не вичерпують змісту законності. Вони тісно взаємопов'язані, детерміновані об'єктивними вимогами суспільного розвитку, однаково важливі і пронизують усі сфери юридичної діяльності, що в сукупності дозволяє розцінювати їх як загальний правовий принцип.

Аналізуючи цілі законності, автор зазначає, що вимоги законності спрямовані на досягнення певних цілей. Цілі законності -- це кінцевий результат, на досягнення якого спрямована дія принципу законності (високий рівень дотримання правових приписів). Це досягається шляхом постійного вдосконаленням правозастосувальної практики і науки, а також самої теорії законності.

Цілі законності мають глобальний, всеохоплюючий характер.

У сфері правозастосування до них належать:

захист прав людини;

недопущення сваволі в роботі правозастосувальних органів;

забезпечення правильного (точного) застосування норм права;

упорядкування та уніфікація практики застосування правових норм.

Усі ці цілі є взаємопов'язаними, взаємовпливаючими, взаємопроникаючими.

При аналізі функцій принципу законності (стабілізаційна, орієнтаційна, ідеологічна, прогностична, уніфікації практики застосування норм права, виховна) подається їхнє визначення, наголошується на таких специфічних ознаках функцій, як їхня безперервність та тривалість дії.

У підрозділі 2.3 “Роль законності у підвищенні ефективності правозастосувальної діяльності” підкреслюється, що забезпечення законності вимагає цілеспрямованого впливу на поведінку (діяльність) суб'єктів суспільних відносин, тобто має риси управлінського процесу. Для успішного впливу на цей процес необхідне знання механізмів реалізації правових норм у діяльності людей, факторів, що впливають на їх поведінку.

Послідовна і точна реалізація законності вимагає наявності відповідної системи її гарантій. Система гарантій законності в процесі правозастосувальної діяльності повинна бути різноманітною відповідно до багатоаспектності роботи апарату управління, правових форм діяльності держави (правотворчість, правозастосування, юрисдикція, тощо), великої кількості галузей і функцій управління, поєднання регулятивної діяльності з охоронною.

Правові гарантії законності - це ті встановлені правом і законами засоби та способи, за допомогою яких охороняються і захищаються права громадян та юридичних осіб, припиняються й усуваються їхні порушення, відновлюються порушені права.

До спеціально юридичних гарантій належать:

чітка нормативна врегульованість правовими актами суспільних відносин, що потребують правової регламентації;

удосконалення законодавства;

додержання ієрархічної підпорядкованості правових актів;

легітимна діяльність спеціальних органів, що контролюють дотримання законів, інших нормативних актів (Конституційного Суду, судів загальної юрисдикції, прокуратури); контроль державних органів за підлеглими їм структурами;

наявність юридичних механізмів, за допомогою яких рішення правозастосувальних органів визнаються юридично нікчемними та незаконними.

Далі у дисертації наголошується на тому, що остання гарантія створює можливості для визнання юридично нікчемними нелегітимних нормативно-правових актів, які хоча і видані відповідно до встановленої процедури, але є за змістом неправовими.

Окремо в роботі аналізуються фактори, що впливають на рівень законності в процесі правозастосування. Під ними дисертант розуміє сукупність різних обставин, що позитивно чи негативно впливають на цю діяльність, сприяють або перешкоджають досягненню цілей і завдань, що стоять перед нею і, відповідно, впливають на стан законності.

Розділ 3 “Законність і проблеми здійснення правозастосувальної діяльності в правовій державі” присвячений дослідженню структури, ознак, функцій, стадій та меж правозастосування, значення категорії “правовий інтерес” для забезпечення законності в правозастосувальній діяльності. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Загальна характеристика правозастосувальної діяльності (поняття, ознаки, структура, функції)” підкреслюється, що принцип законності визначає тенденції розвитку правозастосувальної діяльності та відображає зв'язок між реальною поведінкою та нормами права, а точніше відносини відповідності між реальною (фактичною) поведінкою та вимогами права як нормативно-регулятивної системи.

Розглядаються структура, ознаки, функції, стадії правозастосувальної діяльності, подається визначення правозастосувальної діяльності, аналізуються питання, пов'язані із суб'єктним складом правозастосувальної діяльності.

Дисертантом зазначається, що незважаючи на глибоку наукову розробку проблем правозастосування, питання про те, чи є правозастосування самостійною формою реалізації права і нині має дискусійний характер.

Оскільки серед норм права є такі, реалізація яких можлива лише за допомогою правозастосування (владне визнання відповідним органом наявності або відсутності певних юридичних фактів чи застосування певної процесуальної норми), а також через державно-управлінську природу, правозастосування є однією з форм реалізації норм права.

Дослідивши ознаки правозастосування, дисертант приєднується до концепції, згідно з якою правозастосування -- це основний компонент у механізмі правореалізації. Воно є формою державно-владної, здійснюваної відповідно до закону юридично значимої діяльності, у ході якої відбувається індивідуально-правове регулювання в результаті винесення індивідуально-конкретних правових приписів. Розглядається питання про структурні елементи правозастосувального акта, наводиться класифікація правозастосувальних актів.

Окремо досліджується дискусійне питання про співвідношення виконавчо-розпорядчих та правозастосувальних актів. Проаналізувавши ознаки правозастосувального акта та ознаки й специфічні особливості виконавчо-розпорядницького акта, автор стверджує, що виконавчо-розпорядчий акт - це особливий (специфічний) різновид правозастосувальних актів.

Далі в дисертації розглядаються питання, пов'язані зі структурою правозастосування. На думку дисертанта, структуру правозастосування становлять його елементи, їхній взаємозв'язок і взаємодія один з одним.