Проблеми захисту прав неповнолітніх кримінальним законодавством України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Ратифікувавши 27 лютого 1991 року Конвенцію про права дитини 1989 р., Україна взяла на себе великі зобов'язання у сфері захисту прав осіб у віці до 18 років. На необхідності захисту дітей наголошують Конституція України (ст. ст. 51, 52), Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 року, Національна програма “Діти України” (затверджена Указом Президента України від 18 січня 1996 року). Потрібно відмітити, що ситуація з неповнолітніми в Україні вкрай тривожна. Кожного року Україна втрачає 16 тисяч дітей віком до 14 років (це травми, самогубства, вбивства тощо). Серед усіх незалежних країн колишнього СРСР саме в Україні найнижчий відсоток населення віком до 16 років. За даними дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), в Україні налічується біля 16 % таких дітей, у той час як у Російській Федерації і Бєларусі - 22 %, в Естонії та Литві - 24 %. У такій ситуації під загрозою опиняється саме майбутнє держави, оскільки діти - це майбутнє і від того, як держава їх захищає, залежить, яке майбутнє вона буде мати і чи взагалі буде існувати.

Недостатньо задовільний стан захисту неповнолітніх в Україні поряд з економічними та соціальними причинами зумовлений і невідповідністю в ряді випадків національного кримінального законодавства вимогам Конвенції про права дитини. Потрібно відмітити, що хоча Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р., і створив більш ефективну, ніж у попередні часи, законодавчу базу для захисту прав неповнолітніх, існує комплекс проблем, які потребують вирішення.

По-перше, ряд статей, які передбачають відповідальність за злочини проти життя, здоров'я та волі особи (а саме, ст.ст.115, 119, 121, 122, 125, 126, 127, 128, 129, 134, 143, 146, 151), не містять у якості обставини, яка обтяжує відповідальність, вчинення цих злочинів щодо неповнолітнього. Неповнолітні, в силу своїх вікових особливостей, мають набагато менше, порівняно з дорослими, можливостей захистити себе від агресії з боку інших осіб, а фізичні та психічні травми, заподіяні їм внаслідок злочинних дій, можуть мати набагато більш серйозні наслідки, ніж аналогічні травми у дорослих і тому вони потребують посиленої охорони з боку кримінального законодавства. Крім того, сам факт вчинення злочину проти неповнолітнього вже свідчить про підвищену суспільну небезпеку особи злочинця і це повинно у повній мірі враховуватися кримінальним законом.

По-друге, диспозиції ст. ст. 126, 149 та 166 не враховують всіх особливостей діянь, відповідальність за які вони передбачають, і потребують відповідних змін, що дозволить, у свою чергу, більш ефективно захищати від таких діянь неповнолітніх.

По-третє, статті, що передбачають відповідальність за статеві злочини проти неповнолітніх, або взагалі не містять у якості обставини, яка обтяжує відповідальність, вчинення цих злочинів особами, які повинні турбуватися про неповнолітніх і які в силу цього використали залежний стан потерпілих осіб від себе, що значно полегшило вчинення таких злочинів (це, зокрема, стосується ст. ст. 152 та 153 КК України) або залишають за межами підвищеної відповідальності значну групу осіб, які, як і батьки та особи, що їх заміняють, також повинні турбуватися про неповнолітніх (такі вади мають місце у ст. ст. 155 та 156 КК України). Це не відповідає ст. 19 Конвенції про права дитини, яка вимагає захищати осіб у віці до 18 років від сексуальних зловживань з боку батьків, опікунів або інших осіб, які повинні турбуватися про дитину.

По-четверте, за чинним кримінальним законодавством неповнолітні не мають належного захисту від посягань на свої права під виглядом релігійної чи громадської діяльності, що має особливо актуальне значення після подій, пов'язаних з “Білим братством”, “Аум Сінрікьо” та іншими подібними об'єднаннями. Стаття 181 КК України не враховує як характерних рис таких об'єднань, так і обмежує коло суб'єктів злочину, передбаченого нею, тільки організаторами та керівниками антигромадських релігійних груп, що у свою чергу не дозволяє притягати до відповідальності інших осіб, які, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер діяльності подібних утворень, втягували до них неповнолітніх. Вказані вади КК України потрібно усунути і привести національне кримінальне законодавство у відповідність з Конвенцією про права дитини.

Переважна більшість праць, присвячених кримінально-правовій охороні неповнолітніх, має не стільки правотворчий, скільки правозастосовчий характер, тобто вони спрямовані, в першу чергу, на розробку пропозицій щодо більш ефективного застосування існуючого законодавства з охорони прав неповнолітніх. Проте в умовах наявності значних прогалин в кримінальному законодавстві України і його невідповідності в ряді випадків Конвенції про права дитини можливості підвищення ефективності захисту прав неповнолітніх дуже обмежені і тому зараз потрібно внести відповідні корективи до Кримінального кодексу України, які дійсно дозволять захищати права неповнолітніх більш ефективно.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є розроблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо посилення захисту прав неповнолітніх кримінальним законодавством України і приведення останнього у відповідність з вимогами Конвенції про права дитини.

Для досягнення мети були поставлені наступні задачі:

- проаналізувати склади злочинів, передбачених ст. ст. 115, 119, 121, 122, 125, 126, 127, 128, 129, 134, 143, 146, 149, 151, 152, 153, 155, 156, 166, 181 КК України з точки зору ефективності захисту прав неповнолітніх і відповідності Конвенції про права дитини;

- порівняти вітчизняне і зарубіжне кримінальне законодавство з питань охорони прав неповнолітніх;

- використати історичний досвід кримінально-правової охорони неповнолітніх у світі при розробці пропозицій по вдосконаленню кримінального законодавства України;

- дослідити діяльність об'єднань, які під виглядом релігійної чи громадської діяльності посягають на права неповнолітніх;

- опрацювати наукову літературу, матеріали практики застосування кримінально-правових норм, що захищають неповнолітніх;

- обґрунтувати необхідність змін чинного кримінального законодавства у бік посилення відповідальності за вчинення злочинів проти неповнолітніх.

1. Охорона життя, здоров'я та волі неповнолітніх кримінальним законодавством України

Присвячений дослідженню кримінально-правового захисту неповнолітніх від злочинів, що посягають на ці фундаментальні для кожної особи блага.

Вбивство неповнолітнього.

Розглядаються злочини, передбачені статтями 115, 117, 119 КК України з точки зору захисту життя неповнолітніх. Дисертант підкреслює, що неповнолітні, потребують посиленої кримінально-правової охорони (тим більше, якщо мова йде про захист такого фундаментального блага як життя). Тільки у 2000-му році від умисних вбивств загинули 64 неповнолітні особи (при цьому на увазі маються потерпілі, які загинули внаслідок злочинних дій, вчинених із застосуванням вогнепальної та холодної зброї). Проведене дисертантом дослідження свідчить, що практично завжди для випадків умисних вбивств неповнолітніх притаманні особлива жорстокість, використання безпорадного (в силу віку) стану потерпілих. Чинне кримінальне законодавство не передбачає в ряді випадків посиленого захисту життя неповнолітніх. Частина друга (п.2) ст.115 КК України визнає умисне вбивство малолітньої дитини (особи до 14 років) обставиною, яка обтяжує відповідальність. У такій ситуації за межами посиленої кримінально-правової охорони опиняється велика група неповнолітніх у віці від 14 до 18 років, що не відповідає Конвенції про права дитини, яка вимагає належного захисту всіх осіб у віці до 18 років. Встановлення підвищеної відповідальності за умисне вбивство особи у віці до 14 років можна пояснити фактичним визнанням законодавцем тієї обставини, що малолітні - це особи, що знаходяться у безпорадному стані. Такий підхід спостерігається і, наприклад, у КК Російської Федерації (п. “в” ст.105), а у КК Франції передбачена підвищена відповідальність за умисне вбивство неповнолітнього до 15 років (п.1. ст.221-4). Але досягнення особою 14 чи 15 років не означає, що вона перестала бути безпорадною перед злочинцем, оскільки розвиток кожного неповнолітнього має свої індивідуальні особливості і стверджувати, що особа за своїми фізичними та розумовими якостями дійсно перестала бути дитиною, можна, як правило, по досягненні нею 18 років, тобто повноліття (хоча, в залежності від специфіки тієї чи іншої країни, повноліття може наставати і пізніше - у 21 рік). На думку дисертанта, навряд чи потрібно знижувати вікову межу посиленого захисту життя неповнолітніх до 14 чи 15 років. Дисертант підтримує позицію І.К. Туркевич, В.І. Лановенка, які вказували на необхідність визнання умисного вбивства неповнолітнього обставиною, що обтяжує відповідальність, і пропонує у п.2 ч.2 ст.115 КК України слова “малолітньої дитини” замінити на “неповнолітнього”, що дозволить, з одного боку, призначати покарання, яке відповідає тяжкості скоєного, а з іншого - буде суворою пересторогою тим, хто захоче посягнути на життя неповнолітнього.

Суттєвою вадою чинного кримінального законодавства України є відсутність підвищеної відповідальності за злочини, вчинені на расовому, національному чи релігійному ґрунті, зокрема за умисне вбивство. Особливо це стосується випадків, коли жертвами таких дій стають неповнолітні. В Україні все частіше зустрічаються так звані “ритуальні вбивства” неповнолітніх, до яких вдаються представники сатанинських сект. Характерною рисою таких вбивств є відсутність з боку злочинців ворожнечі до жертви: дитину вбивають тільки тому, що цього вимагає їхня релігія для проведення ритуалу. На думку дисертанта, для посилення боротьби з подібними явищами ч.2 ст.115 КК України необхідно доповнити новим пунктом: “вчинене на расовому, національному чи релігійному ґрунті”. Це дозволить притягати до більш суворої відповідальності винних осіб у випадках, коли вбивство було вчинене з мотивів расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату, а також у випадках, коли має місце “ритуальне вбивство”.

Відмічається, що вбивство неповнолітнього, вчинене через необережність, повинно розглядатися у якості обставини, яка обтяжує відповідальність. Неповнолітні мають свою вікову та фізіологічну специфіку і можливість летального результату внаслідок отримання серйозної травми у них набагато вища, ніж у дорослих. На думку дисертанта, у ч.2 ст.119 КК України потрібно передбачити підвищену відповідальність за вбивство неповнолітнього, вчинене через необережність. Це сприятиме підвищенню ефективності захисту життя неповнолітніх і буде мати профілактичне значення з точки зору підвищеної обережності в стосунках з неповнолітніми особами як з боку дорослих, так і з боку самих неповнолітніх.

Особлива увага звертається на випадки умисного вбивства матір'ю своєї новонародженої дитини (дітовбивства). Відповідальність за це передбачена у ст.117 КК України. Аналіз диспозиції статті свідчить, що під її дію підпадають всі жінки, що вчинили умисне вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів (фактично це один з видів умисного вбивства за пом'якшуючих обставин). Дисертант підтримує думку С.В.Бородіна, який відмічав, що невірно відносити всі випадки дітовбивства до вчинених за пом'якшуючих обставин, оскільки це послаблює боротьбу з даним видом злочину. На думку дисертанта, вихід із цього становища полягає у доповненні диспозиції ст.117 вказівкою, що за нею кваліфікується умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів, вчинене в обумовленому пологами стані. Всі інші випадки потрібно кваліфікувати за п.2 частини другої ст.115 КК України.

Доведення до самогубства.

Обґрунтовується думка, що для посилення охорони життя як неповнолітніх, так і дорослих осіб, у ст.120 КК України потрібно передбачити відповідальність за підбурювання до самогубства та пособництво у самогубстві іншої особи. Вказується, що відсутність належної оцінки таких діянь з боку кримінального закону є його значною вадою, оскільки дозволяє залишатися безкарними особам, які всіляко сприяють самогубствам інших. Той факт, що самогубство не є кримінально караним діянням, не повинно звільняти від відповідальності осіб, які підбурюють інших до вчинення самогубства або допомагають самогубцеві, на що справедливо звертали увагу М.Д. Шаргородський, С.В. Бородін. Особливо це стосується випадків самогубств неповнолітніх, для яких, в силу віку, характерне занадто гостре та перебільшене сприйняття негативних моментів життя (як свідчить практика, до самогубства неповнолітнього може штовхнути невдале кохання, погані стосунки з батьками і т.п.). За даними Держкомстату Україні, тільки у 1998 р. покінчили життя самогубством 9965 дітей, підлітків та молодих людей у віці до 29 років - в два рази більше, ніж у 1997 р., а за даними Київського центру психолого-психіатричної допомоги, у 2000 р. у стані душевної кризи проблему “бути чи не бути” на користь останнього вирішили біля двох тисяч чоловік, 49 % самогубць - діти у віці від 12 до 16 років.

Відповідальність за підбурювання та пособництво у самогубстві передбачалася ще в “Уложении о наказаниях уголовных и исправительных” 1866 та 1885 років (ст.1475), “Уголовном уложении” 1903 р. (статті 462-463). Переслідуються такі дії і в сучасних країнах (наприклад, ст.223-13 КК Франції передбачає відповідальність за підбурювання до самогубства неповнолітнього). Вказується також, що вживання у диспозиції ч.1 ст.120 поняття “систематичне приниження людської гідності” ускладнює або взагалі виключає застосування статті до одноактного приниження людської гідності, яке також може довести людину до самогубства або до замаху на нього (на цей момент звертала увагу Н.М. Ярмиш, характеризуючи ст.99 КК України 1960 р.). На думку дисертанта, ч.1 ст.120 КК України можна викласти наступним чином: “Доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або приниження її людської гідності, а так само інше діяння, яке сприяло самогубству або замаху на самогубство, - карається...”.

Заподіяння неповнолітнім тілесних ушкоджень.

Розглядаються випадки заподіяння неповнолітнім тяжких, середньої тяжкості та легких тілесних ушкоджень, відповідальність за які передбачена у статтях 121, 122, 125 та 128 КК України. Вказується, що тілесні ушкодження становлять підвищену небезпеку для здоров'я неповнолітніх, організм яких ще тільки розвивається, а тяжке тілесне ушкодження може призвести до переривання нормального фізичного розвитку дитини. Дисертант пропонує визнати випадки заподіяння неповнолітньому тілесних ушкоджень обставинами, які обтяжують відповідальність, і внести потрібні доповнення до ч.2 ст.121, ч.2 ст.122, ч.2 ст.125 та ст.128 КК України (останню статтю доповнити частиною другою: “Ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, - караються...”). Дисертант звертає увагу на необхідність встановлення підвищеної відповідальності (у ч.2 ст.121 КК України) за умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене на расовому, національному чи релігійному ґрунті, що дозволить більш ефективно захищати неповнолітніх і дорослих осіб від таких дій.

Звертається увага на злочини у сфері трансплантації органів або тканин людини, оскільки за своїм складом забір трансплантантів у живих донорів тісно прилягає до тяжких тілесних ушкоджень. Дисертант пропонує доповнити ч.3 ст.143 КК України словами “а так само вчинені щодо неповнолітнього”.

Побої та мордування, катування неповнолітніх.

Вказується, що вчинення насильницьких дій щодо неповнолітнього становить для нього велику небезпеку. Організм неповнолітнього дуже чутливий до болю, а моральні травми, заподіяні дитині внаслідок таких дій, можуть позначитися на подальшому житті. Дисертант звертає увагу, що відсутність чіткого і повного законодавчого визначення мордування у ч.2 ст.126 КК України значно ускладнює її застосування на практиці. У роботі обґрунтовується пропозиція нової редакції ч.2 ст.126 КК України, де мордування ( з урахуванням всіх аспектів цього злочину) визначається як умисне заподіяння фізичного чи морального страждання шляхом насильницьких дій. Вказується, що подібний підхід до визначення мордування притаманний і законодавству інших країн (наприклад, ст.117 КК РФ). Дисертант звертає увагу, що суттєвою вадою чинного КК України є відсутність підвищеної відповідальності, зокрема, за побої чи мордування, вчинені щодо неповнолітнього. Враховуючи моменти, які, на думку дисертанта, повинні бути визнані у якості особливо кваліфікуючих ознак злочину, пропонується доповнити ст.126 частиною третьою: “Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені щодо двох або більше осіб, неповнолітнього, особи, яка перебувала у безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного, на расовому, національному чи релігійному ґрунті, а так само вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких, - караються...”.

Аналізуючи ст.127 КК України, дисертант відмічає ряд моментів. По-перше, навряд чи є сенс при визначенні катування у ч.1 статті вживати поняття “сильний фізичний біль” поряд з поняттям “фізичне страждання”, оскільки перше є складовою частиною другого. По-друге, навряд чи потрібно деталізувати у диспозиції ч.1 ст. 127, які саме насильницькі дії (побої, мучення) мають місце при катуванні: краще просто вказати на насильницькі дії, не перевантажуючи конструкцію статті зайвими термінами. По-третє, ч.2 ст.127 не враховує дуже важливі моменти, які свідчать про підвищену суспільну небезпеку таких дій і особи злочинця, а саме: особисті характеристики потерпілого і мотиви злочину. Виходячи з цього, дисертант пропонує визначити у ч.1 ст.127 КК України катування як умисне заподіяння фізичного чи морального страждання шляхом насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, а ч.2 статті викласти у такій редакції: “Ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, особи, яка перебувала у безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного, з корисливих мотивів, на расовому, національному чи релігійному ґрунті, а так само вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, - караються…”.

Незаконне проведення аборту.

Розглядаються випадки вчинення щодо неповнолітніх кримінальних абортів. За кількістю абортів Україна посідає друге місце у Європі. Тільки у 2000-му році на кожну сотню жінок, що народили, припадало біля 40 тих, які перервали вагітність. З кожної тисячі школярок на цей крок наважилися десять. Щорічно переривають вагітність до 500 школярок у віці від 10 до 14 років, 30 тисяч дівчат-підлітків та 600 тисяч дорослих жінок. Результати досліджень свідчать, що 88 відсотків вагітностей у неповнолітніх - незаплановані, 90 відсотків закінчуються абортами. Дисертант підкреслює, що для неповнолітньої, організм якої ще тільки розвивається, аборт, проведений навіть з дотриманням всіх необхідних умов, може мати тяжкі наслідки, одним з яких буде те, що в майбутньому вона не зможе мати дітей. Тим більшу небезпеку має для неї незаконне проведення аборту, коли її організму, набагато слабшому порівняно з дорослим, буде нанесена травма, що може привести до різних захворювань і навіть до смерті. Пропонується визнати у ч.2 ст.134 КК України, що незаконне проведення аборту, вчинене щодо неповнолітньої, є обставиною, яка обтяжує відповідальність за цей злочин.

Погроза вбивством.

Розглядається склад злочину, передбаченого ст.129 КК України, з точки зору захисту неповнолітніх. Дисертант підкреслює, що погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, становить особливу небезпеку для неповнолітніх, психіка яких дуже вразлива. Дисертант підтримує точку зору Г.М. Міньковського та А.П. Тузова, що у таких випадках потрібно враховувати не тільки об'єктивні моменти, але й суб'єктивне сприйняття ситуації підлітком, різні психічні аномалії, в результаті яких він особливо гостро реагує на різного роду погрози і т.д.

У роботі пропонується визнати погрозу вбивством неповнолітньому обставиною, яка обтяжує відповідальність, і внести потрібне доповнення до ч.2 ст.129 КК України. Дисертант також відмічає, що навряд чи логічно передбачати відповідальність лише за погрозу вбивством, не даючи належної оцінки погрозам заподіяти тілесні ушкодження, вчинити мордування і т.п., тобто погрозам вчинити насильство над особою. На думку дисертанта, необхідно передбачити відповідальність не тільки за погрозу вбивством, як в нині діючому законодавстві, а й за погрозу насильством, об'єднавши під цим терміном заподіяння тілесних ушкоджень різної тяжкості, а також інші насильницькі дії (побої, мордування, катування). До речі, подібні моменти враховані у кримінальних кодексах Російської Федерації (ст.119), Франції (статті 222-17 та 222-18) та інших країн. Дисертант пропонує таку редакцію ст. 129 КК України (“Погроза вбивством або насильством”): “1) Погроза вбивством або насильством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, - карається… 2) Те саме діяння, вчинене щодо неповнолітнього, членом організованої групи, - карається…”.

Незаконне позбавлення волі або викрадення неповнолітнього.

Розглядаються питання посилення боротьби з посяганнями на особисту свободу неповнолітніх. Дисертант підкреслює, що будь-які дії, у тому числі і насильницькі, які застосовуються по відношенню до дитини з метою перешкодити її праву обирати на свій розсуд (звичайно, в межах допустимого) місця перебування, не можуть залишатися поза увагою закону. Дитина, в силу своїх вікових особливостей, часто буває беззахисною перед насильством, обманом з боку інших осіб, а тому особи, які користуються цим для вчинення злочину, становлять небезпеку для суспільства. Слід мати на увазі і те, що незаконно позбавляючи дитину волі, винна особа може поставити під загрозу її здоров'я і навіть життя. Вказується, що дуже часто мотиви та цілі викрадень дітей є відверто злочинними: отримання викупу, продаж, використання органів чи тканин дитини для трансплантації, заняття жебрацтвом і т.п. На думку дисертанта, навряд чи вірно передбачати у ч.2 ст.146 підвищену відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення малолітнього і за межами посиленої охорони залишати неповнолітніх у віці від 14 до 18 років. З метою посилення боротьби з викраденнями неповнолітніх і незаконним позбавленням неповнолітніх волі, в ч.2 ст.146 КК України слово “малолітнього” потрібно замінити на “неповнолітнього”.

Обґрунтовується необхідність встановити підвищену відповідальність і за незаконне поміщення неповнолітньої особи в психіатричний заклад. Поміщення в психіатричний заклад завідомо здорової дитини, в силу вікових особливостей останньої, може спричинити її психічному та фізичному здоров'ю тяжкі травми. Дисертант пропонує передбачити у ч.2 ст. 151 КК України підвищену відповідальність за поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорового неповнолітнього і викласти її у такій редакції: “Те саме діяння, вчинене щодо неповнолітньої особи або що спричинило тяжкі наслідки, - карається...”.

Торгівля неповнолітніми або інша незаконна угода щодо передачі неповнолітнього іншим особам.

Пропонуються законодавчі заходи для посилення ефективності боротьби як з торгівлею неповнолітніми, так і з вчиненням будь-яких інших незаконних угод щодо передачі неповнолітнього іншим особам. Відмічається, що торгівля дітьми - це жахливий, але закономірний наслідок “товаризації суспільства”, тобто процесу, коли в суспільстві все - від матеріальних до духовних цінностей, починає оцінюватися категоріями “товарності”, можливості отримати вигоду від усього. У ситуації, коли домінуючим стає прагнення мати прибуток незалежно від того, що є його джерелом, рано чи пізно, разом з речами, послугами об'єктом купівлі-продажу, товаром стає і людина.

Діти, що стали об'єктом торгівлі, використовуються у порнобізнесі, їх продають як донорів для трансплантації, для усиновлення за кордоном та з іншими цілями. Більше 800 дітей були незаконно вивезені за останні п'ять років з території України. Особливе місце в цьому “бізнесі” посідають організовані злочинні угруповання, зокрема ті, хто займається постачанням “білих рабів” для використання в заняттях проституцією за кордон. Згідно з даними Ради Європи, щорічно жертвами сучасної работоргівлі стають біля двох мільйонів жінок та дітей. Головною “експортною” країною, звідки постачаються такі особи, є Україна. Нинішня работоргівля приносить тільки у Європі доходи, що оцінюються від 7 до 13 мільярдів доларів. Серед українських дівчат, яких відправляють за кордон для занять проституцією, все більше зустрічаються навіть 12-літні. На необхідності боротьби з таким ганебним явищем як торгівля дітьми в різний час наголошували такі важливі міжнародно-правові акти, як Женевська декларація прав дитини 1924 р., Женевська конвенція про заборону торгівлі жінками та дітьми 1926 р., Декларація прав дитини 1959 р., Конвенція про права дитини 1989 р. та ін. На боротьбу з цим спрямована і діюча в Україні Програма запобігання торгівлі жінками та дітьми (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 25 вересня 1999 р. №1768).

Дисертант, аналізуючи диспозицію ст.149, звертає увагу на ту обставину, що притягти до відповідальності за здійснення значного кола незаконних угод щодо передачі людини можна тільки в тому випадку, якщо має місце переміщення через державний кордон України. Таким чином незрозуміло, як бути в ситуації, коли все відбувається всередині України, тобто переміщення через кордон немає. Зайвою є вказівка в диспозиції ч.1 ст.149 на згоду або відсутність згоди потерпілого, оскільки сам факт здійснення незаконної угоди щодо передачі людини вже є підставою для притягнення винних осіб до відповідальності. Відмічається також, що оскільки у ч.1 ст. 149 є вказівка на мету використання потерпілої особи (сексуальна експлуатація, порнобізнес і т.д.), то незрозуміло як бути у випадках незаконної передачі людини з метою, яка не зазначена у ст. 149 КК України.

На думку дисертанта, у ч.1 ст.149 КК України слід просто передбачити відповідальність за продаж, іншу оплатну передачу людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, звільнивши її, таким чином, від перевантаження зайвими термінами, які тільки ускладнюють її застосування на практиці, а в ч.2 серед інших кваліфікуючих ознак передбачити відповідальність за ті самі дії, пов'язані із законним чи незаконним переміщенням особи через державний кордон України.

Злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування.

Розглядаються питання відповідальності батьків та інших осіб, які відповідно до законодавства повинні турбуватися про неповнолітнього.

Дисертант звертає увагу, що в диспозиції ст.166 не розкривається (хоча б частково) зміст поняття “тяжкі наслідки”, що створює простір для його тлумачення, а відтак і для збільшення ролі суб'єктивного фактору при застосуванні статті на практиці. Такі тяжкі наслідки злісного невиконання обов'язків, вказаних у ст.166, як смерть потерпілого, заподіяння істотної шкоди його здоров'ю, заслуговують на те, щоб бути прямо вказані в диспозиції. Також, на думку дисертанта, суттєвою вадою ст.166 КК України є те, що відповідальність передбачена тільки за умови настання тяжких наслідків для потерпілого і поза увагою залишаються всі інші випадки злісного невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування. Сам факт злісного невиконання відповідних обов'язків свідчить про підвищену суспільну небезпеку таких батьків, опікунів чи піклувальників, оскільки цим створюється загроза настання тяжких наслідків для особи, яка залишилася без догляду, і та обставина, що вони з різних причин не настали, не повинна звільняти винних від відповідальності.

На думку дисертанта, якщо особу вже попереджали про неприпустимість такої поведінки (були звернення представників відповідних закладів) або, наприклад, вона раніше притягалася до адміністративної відповідальності за невиконання обов'язків по вихованню дітей (згідно зі ст.184 Кодексу України про адміністративні правопорушення), але не змінила свого ставлення до підопічного, її потрібно притягати до кримінальної відповідальності, не чекаючи, поки така поведінка призведе до тяжких наслідків. Дисертант в цілому підтримує позицію П.П. Михайленка, який у свій час пропонував доповнити законодавство України спеціальною нормою про відповідальність батьків та опікунів за грубе порушення обов'язків по вихованню дітей, якщо це потягло або могло потягти тяжкі наслідки. Пропонується, наступна редакція ст.166: “1) Злісне невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, - карається… 2) Те саме діяння, якщо воно спричинило смерть потерпілого, істотну шкоду його здоров'ю або інші тяжкі наслідки, - карається…“.

2. Охорона нормального статевого розвитку неповнолітніх

Містить пропозиції по посиленню кримінально-правового захисту неповнолітніх від статевих злочинів. Дисертант підтримує точку зору Ю.В. Александрова, Т.В. Кондрашової, І.І. Лановенка, що саме нормальний статевий розвиток неповнолітніх, який включає в себе нормальний фізичний розвиток їх статевої системи, формування моральних настанов у сфері статевого життя, є об'єктом статевих злочинів проти них.

Зґвалтування неповнолітньої і малолітньої особи.

Розглядається злочин, передбачений ст.152 КК України. Зґвалтування глибоко травмує дитину, заподіює велику шкоду її фізичному та духовному розвитку, може найнегативнішим чином позначитися на подальшому житті. Потрібно відмітити, що серед злочинців (а особливо тих, хто вчинив статеві злочини) дуже багато осіб, які зазнали в дитинстві сексуального насильства, рано почали статеве життя. Негативний досвід, отриманий в дитинстві, таким чином, мав відчутний вплив на подальше життя таких осіб.

Дисертант відмічає, що закон (ст.152 КК України) не містить належної оцінки випадкам зґвалтувань неповнолітніх, що були вчинені особами, які повинні турбуватися про них і від яких вони знаходилися в матеріальній або іншій залежності (батьками, опікунами, педагогами та ін.). Такі особи становлять підвищену суспільну небезпеку, оскільки вчиняють злочин, користуючись залежністю потерпілих від себе, їх довірливістю та беззахисністю, а наслідки таких дій для дитини, її психіки можуть бути дуже тяжкі. Для таких злочинів характерна висока латентність, оскільки діти, як правило, соромляться чи просто бояться розповідати про такі випадки. Пропонується передбачити у ч.4 ст.152 відповідальність за зґвалтування, вчинене батьком, педагогом або іншою особою, яка повинна турбуватися про неповнолітню чи неповнолітнього.

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом.

Розглядаються випадки задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, відповідальність за які передбачена у ст.153 КК України, вчинені щодо неповнолітніх та малолітніх. Дисертант вважає, що за цією статтею потрібно кваліфікувати всі випадки насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом незалежно від їх гетеро- або гомосексуальної спрямованості (орогенітальні та аногенітальні контакти між чоловіками та жінками, мужолозтво - як ано- так і орогенітальні контакти між чоловіками, лесбійство, дії садо-мазохістського характеру і т.п.).

Вказується, що насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом становить для неповнолітньої (або малолітньої) потерпілої особи підвищену, як і у випадках зґвалтування, небезпеку. Воно спричиняє їй значну фізичну та моральну шкоду (навіть може сформувати нестандартну сексуальну орієнтацію). Особливу небезпеку у цьому ракурсі являють особи, які вчинили злочин, використовуючи залежний стан потерпілої особи (батьки, опікуни, педагоги та інші). Дисертант пропонує передбачити підвищену відповідальність для таких осіб за вчинення цього злочину в ч.3 ст.153 КК України, де встановлене найбільш суворе покарання - позбавлення волі на строк від восьми до дванадцяти років. Ч.3 ст.153 може бути викладена в наступній редакції: “Те саме діяння, вчинене батьком, педагогом або іншою особою, яка повинна турбуватися про неповнолітню чи неповнолітнього, вчинене щодо малолітньої чи малолітнього, або якщо воно спричинило особливо тяжкі наслідки, - карається…”.

Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості.

Розглядаються випадки вчинення злочину, передбаченого ст.155 КК України. Передчасний початок статевого життя спричиняє дитині значну фізичну шкоду, оскільки її організм ще не підготовлений до статевих зносин, до такого навантаження і тих наслідків (вагітність, аборт і т.п.), які поєднані з ними. Все це, у свою чергу, негативно відбивається на її фізичному та статевому розвитку, може стати причиною неврастенії, схильності до статевих збочень тощо. На думку дисертанта, за цією статтею потрібно кваліфікувати всі випадки добровільних природних і неприродних статевих зносин між особами як різної, так і однієї статі, коли один з партнерів не досяг статевої зрілості (а винний, зрозуміло, знав або припускав, що потерпіла особа не досягла статевої зрілості, або міг і повинен був це припускати, виходячи з її зовнішнього вигляду, поведінки та ін. факторів).

Позитивною новелою є встановлення у ч.2 ст.155 КК України підвищеної відповідальності за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, вчинені батьком, матір'ю або особою, що їх замінює. Дисертант зазначає, що коло осіб, які підпадають під дію ч.2 ст.155, досить вузьке, оскільки особами, які заміняють батьків, можуть визнаватися усиновителі, прийомні батьки, опікуни та піклувальники. Інші особи, від яких залежали неповнолітні, не підпадають під дію ч.2 ст.155, що, на думку дисертанта, невірно. Пропонується така редакція ч.2 ст.155: “Ті самі дії, вчинені батьком, педагогом або іншою особою, яка повинна турбуватися про потерпілу чи потерпілого, або якщо вони спричинили безплідність чи інші тяжкі наслідки, - караються…”.

Розбещення неповнолітніх.

Розглядаються випадки вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Вчинення розпусних дій щодо неповнолітніх посягає не тільки на нормальний статевий розвиток дітей та підлітків, а й взагалі на їх всебічний розвиток. Втягнення у ранньому віці у статеві зносини, а особливо пов'язані зі збоченими формами задоволення статевої пристрасті, веде до порушення нормального духовного розвитку дитини, морально розкладає її.

Особливу суспільну небезпеку становлять розпусні дії щодо осіб, які не досягли 16-річного віку, вчинені особами, які повинні турбуватися про потерпілих, оскільки статус цих осіб дозволяє їм мати більший вплив на дітей і використання його задля вчинення злочину свідчить про підвищену суспільну небезпеку винних. Дисертант відмічає, що за межами дії ч.2 ст.156 залишена велика група осіб, які хоч і не заміняють батьків, але також повинні турбуватися про потерпілу чи потерпілого і які в силу свого статусу (педагоги, лікарі т.д.) можуть використати залежний стан потерпілих при вчиненні щодо них розпусних дій. Враховуючи це, пропонується наступна редакція ч.2 ст.156 КК України: “Ті самі дії, вчинені щодо малолітньої особи або батьком, педагогом чи іншою особою, яка повинна турбуватися про потерпілу чи потерпілого, - караються…”

3. Посягання на права неповнолітніх під приводом здійснення релігійної чи громадської діяльності

Присвячений проблемам захисту неповнолітніх від впливу релігійних та громадських об'єднань, діяльність яких поєднана з посяганням на права особи.

Розвиток і сучасний стан деструктивних релігійних та громадських об'єднань.

Розглядаються характерні риси об'єднань, які під приводом здійснення релігійної чи громадської діяльності посягають на права як неповнолітніх, так і дорослих осіб, аналізуються причини зростання їх впливу на людей, методи роботи.

В першу чергу, враховуючи високий рівень суспільної небезпеки і сумний досвід “Білого братства”, “Аум сінрікьо” та інших подібних утворень, розглядається діяльність тоталітарних (чи інакше - деструктивних) сект - релігійних об'єднань, які посягають на права особи. Дисертант відмічає, що такі визначення, як тоталітарні чи деструктивні секти (культи), дуже точно відображають сутність релігійних об'єднань, для яких характерні необмежена влада керівництва (“духовних вчителів”, “гуру” і т.д.), жорстка дисципліна всередині організації, використання цілого комплексу заходів психічного впливу (молитви, співи, “семінари”, гіпноз та ін.), а також наркотичних та психотропних засобів з метою пригнічення волі особи і приведення її у повну залежність від керівників. Наслідки цього можуть бути трагічні: фізичні та психічні захворювання і, навіть, смерть.

Аналізуючи причини виникнення нових та поширення впливу вже існуючих тоталітарних сект, дисертант підтримує точку зору фахівців (зокрема, П.С. Гуревича, Й.Р. Григулевича, Л.М. Мітрохіна, Є.Г. Балагушкіна), що подібні об'єднання набувають особливої популярності у часи, коли в суспільстві має місце криза. Дисертант підкреслює, що поряд з соціально-економічною та політичною кризою в суспільстві практично завжди відбувається духовна криза, коли руйнуються старі ідеали та переконання (у тому числі і ті, які притаманні традиційним конфесіям: православ'ю, католицизму та ін.). Виникає своєрідний “духовний вакуум” і намагаючись заповнити його, люди звертаються до різних духовних вчень, а відтак релігія набуває особливого значення. Цим і можуть скористатися лідери тоталітарних сект, закликаючи до себе людей, які переживають скрутний період. Дисертант відмічає, що можна виділити загальну причину, яка штовхає людину до тієї чи іншої секти: незадоволеність оточуючим світом та своїм місцем у ньому (а часто і самою собою) і при цьому відсутність надій на можливість власними силами, за допомогою держави або традиційних суспільних інститутів змінити ситуацію на краще.

В залежності від спрямування, тоталітарні секти можна поділити на: 1) “неохристиянські”, лідери яких проголошують себе посланцями Христа (або взагалі оголошують себе Христом) - до них можна віднести, наприклад, “Церкву об'єднання”, “Сім'ю любові”, “Слово віри” і т.п.; 2) “східні”, які ведуть своє походження зі Сходу - “Місія божественного світла”, “Ананда Марга”; 3) синкретичні, які поєднують елементи християнства, буддизму та ін. традицій, а також об'єднання, що займаються переважно “духовними” вправами, психотерапевтичними сеансами та процедурами, вивченням філософських доктрин, під які звичайно підводяться релігійні спекуляції (“Церква сайєнтології”, “Аум Сінрікьо”, “Біле братство”, “Новий Акрополь”); 4) сатанинські, для яких характерна наявність ритуальних жертвопринесень (часто людських).

Відмічається, що якщо у 1989 році на території Центральної та Східної Європи діяли 311 подібних утворень, то у 1996-му - вже 942, причому 515 з них були орієнтовані виключно на територію колишнього СРСР, а нині в Україні лише зареєстровано біля 500 неорелігійних громад, які активно працюють з населенням, але величезна кількість таких груп діє “підпільно” (в першу чергу це стосується різних сатанинських культів) або зареєстровані не як релігійні організації, а як об'єднання громадян, що займаються науковою, культурною, спортивною і тому подібною (тобто громадською) діяльністю (наприклад, “Новий Акрополь” діє в Україні, Російській федерації та ін. країнах як Міжнародна культурна асоціація та класична філософська школа).

Особливу небезпеку тоталітарні секти становлять для неповнолітніх, які в силу вікових особливостей набагато більше, ніж дорослі, відкриті для стороннього впливу, схильні до перебільшеного сприйняття різних проблем і ще не мають потрібного життєвого досвіду, щоб належним чином розібратися у тій чи іншій складній ситуації. Дослідники (Г.М. Міньковський, А.П. Тузов, В.К. Негоденко, М.І. Трофимов, К.К. Сперанський) відмічають, що для неповнолітніх (у яких процес становлення особистості, у тому числі і психічний розвиток, ще тільки відбувається і які ще не мають стійких моральних переконань) характерні підвищена чутливість до навіювання та схильність до наслідування при спілкуванні з дорослими, які мають авторитет в їх очах. Таким чином (і це показує досвід), вони дуже легко можуть потрапити до тоталітарної секти, керівництво якої зробить все, щоб відповідним чином виховати їх. Неповнолітні, які опинилися в сектах, фактично позбавлені свободи вибору місця проживання, пересування, права вільно висловлювати свої погляди, вони піддаються в ряді випадків різним знущанням, тобто там грубо порушуються їх права. У багатьох сектах (серед яких в першу чергу потрібно відмітити "Церкву об'єднання" та “Сім'ю любові”) дітям забороняються контакти з батьками, якщо ті не є членами секти.

Дисертант відмічає, що ряд тоталітарних сект намагається проникнути у владні структури різних країн, поставити під контроль різні сфери суспільного життя, зокрема освіту, створюючи власні навчальні заклади або проникаючи у вже існуючі (це характерно для “Церкви об'єднання”, “Церкви сайєнтології”, “Нового Акрополю” та ін.). Вказується і на ту обставину, що ряд тоталітарних сект (такі як “Церква об'єднання”, “Аум сінрікьо” та ін.) мають тісні зв'язки з наркобізнесом, торгівцями зброєю та іншими представниками організованої злочинності. Дисертант відмічає, що людина, яка потрапляє до організації, цілі та методи якої є протиправними, рано чи пізно сама може опинитися на шляху порушення закону і це необхідно враховувати, говорячи про небезпеку тоталітарних сект у тому числі і для неповнолітніх.

Звертається увага і на деякі об'єднання (як зареєстровані, так і неформальні), які декларують заняття громадською (тобто науково-просвітницькою, культурною, спортивною та ін.) діяльністю, але діяльність яких на практиці поєднана з посяганнями на права особи. Дисертант виділяє наступні типи таких об'єднань.

До першого типу можна віднести об'єднання так званого “спортивно-оздоровчого” характеру: різні спортивні школи, клуби та інші структури, які пропагують заняття різними видами боротьби або оздоровчими методиками (вони, як правило, не дуже афішують свою діяльність). Для таких об'єднань характерні виснажливі фізичні вправи, дуже жорсткі (іноді просто жорстокі) бої з одним чи кількома суперниками, повне підкорення владі тренера (“сенсея”, “вчителя”). Там культивується повага до сили, придушування будь-яких проявів непокори, що може призвести як до фізичних, так і до психічних травм, а іноді до смерті. Таким чином, наслідки для особи, а тим більше неповнолітньої, яка потрапила до такого об'єднання, можуть бути дуже негативні. Дисертант відмічає, що дуже часто саме з таких структур “поповнює кадри” злочинний світ, адже там люди отримують “належне виховання” в дусі жорстокості і покори до “старших”. Враховуючи значну чутливість неповнолітніх і їх потяг до наслідування, неважко передбачити, що перебування у таких об'єднаннях може виховати з дитини справжнього злочинця.

До другого типу деструктивних громадських об'єднань можна віднести деякі групи прихильників так званих рольових ігор, які наближені до імпровізованих театральних вистав, де немає пасивних глядачів, а всі є акторами (від людини вимагається відповідати у своїй поведінці, зовнішності якомусь образу, наприклад, літературному герою або історичній особі). Тут потрібно в першу чергу виділити деяких толкієністів (прихильників творчості письменника Д. Толкієна), які пропагують своєрідну втечу від реальності у вигаданий світ, обираючи собі ролі різних міфічних істот (гномів, ельфів та ін.). Повне занурення в образ (яке в ряді випадків підтримується з боку керівництва застосуванням галюциногенних засобів, методик психічного впливу) на практиці може призвести до психічних розладів у членів таких груп, серед яких багато неповнолітніх, особливо враховуючи, що у психіці дитини межа між реальним і фантастичним іноді дуже тонка.

До третього типу деструктивних громадських об'єднань можна віднести об'єднання, які декларують заняття науково-просвітницькою та культурною діяльністю (вивчення життя та творчості видатних діячів людства, впровадження в життя новітніх досягнень науки і т.п.). Виділяються деякі групи прихильників творчості дослідника індіанців К. Кастанеди, які використовують наркотичні засоби для більш повного розуміння індіанської культури. Звертається увага і на діяльність різних структур, які намагаються впроваджувати (без відповідних досліджень) у навчальний процес методики впливу на підсвідомість учнів із застосуванням “25-го кадру” і тому подібними засобами, оскільки вплив на підсвідомість - це, по суті, вторгнення у психіку, яке може призвести до появи різних хвороб (тим більше, якщо мова йде про неповнолітніх).

До четвертого типу можна віднести об'єднання екстремістського характеру, які виступають під гаслами патріотичного виховання молоді, але вплив яких на молодь (і тим більше на неповнолітніх) є вкрай негативним. Дисертант відмічає, що для них притаманне не стільки виховання патріотичних почуттів і любові до свого народу, скільки культивування нетерпимості до інших народів, релігій, поглядів. Серед них є об'єднання, які діють відкрито (наприклад, Всеукраїнська організація “Тризуб”), а також нелегальні (в першу чергу це стосується “скінхедів” - молодих неофашистів, для яких притаманні постійні сутички з представниками інших народів). Характер їх діяльності, напрям виховання молоді, існуючі там порядки (фактично військова дисципліна, нівелювання особистості, методи психічного впливу та ін.) здатні серйозно деформувати особистість неповнолітнього і виховати особу, схильну до вчинення протиправних діянь.

Дисертант відмічає тенденції, які простежуються в діяльності різних об'єднань, які під приводом здійснення громадської діяльності посягають на права особи. Перша тенденція полягає в тому, що подібні об'єднання можуть перетворитися на злочинні угруповання або незаконні воєнізовані формування (це, в першу чергу може бути характерним для представників так званих “спортивно-оздоровчих” та екстремістських об'єднань, де є для цього відповідний ґрунт). Друга тенденція полягає в тому, що такі громадські об'єднання можуть згодом перетворитися навіть на тоталітарні секти - це простежується, в першу чергу, на прикладах груп прихильників рольових ігор та культурно-просвітницьких об'єднань, в діяльності яких присутні значні містичні елементи і намагання використовувати наркотичні засоби і методики психічного впливу.

Шляхи підвищення ефективності кримінально-правового захисту неповнолітніх від діяльності деструктивних релігійних та громадських об'єднань.

Містяться пропозиції по вдосконаленню чинного кримінального законодавства у бік посилення захисту неповнолітніх від діяльності об'єднань, які під приводом здійснення релігійної чи громадської діяльності посягають на їх права.

Відмічається, що ст.181 КК України має певні вади. Так, у ній передбачається відповідальність тільки для організаторів та керівників деструктивних груп, але нічого не сказано про активних учасників, тобто осіб, які, усвідомлюючи протиправний характер діяльності такої групи, всебічно сприяли її функціонуванню (виконували доручення керівництва групи, у тому числі і протиправні - наприклад, брали участь у виконанні бузувірських обрядів, пропагували її діяльність, залучали нових членів і т.д.). Дисертант відмічає також, що шкідливий вплив подібних об'єднань не обмежується тільки заподіянням шкоди здоров'ю і статевою розпустою, про що йде мова у ст.181 КК України. У таких об'єднаннях взагалі всіляко порушуються права людини (особливо права неповнолітніх), а також всіляко спонукають людей до вчинення різноманітних протиправних діянь, таких, наприклад, як залишення осіб, які не є членами секти, без допомоги, якої ті потребують (навіть якщо мова йде про власних батьків та дітей). На такі моменти потрібно звернути увагу у ч.1 ст.181 КК України.

Характеризуючи втягнення неповнолітніх у діяльність деструктивних релігійних груп, дисертант підтримує позицію С.С. Яценка, який звертає увагу, що при залученні неповнолітніх до групи безпосередній моральний чи фізичний вплив застосовується до самих неповнолітніх чи їх батьків з метою викликати у неповнолітніх бажання чи змусити їх брати участь у діяльності групи (переконання, залякування, підкуп). Дисертант також відмічає можливість застосування при цьому різних психотехнік з метою пригнічення волі особи (наприклад, навіювання), що значно полегшує втягування неповнолітніх у діяльність таких груп. Підтримується також думка О.М. Ігнатова, що примушування дітей та підлітків до участі в діяльності секти є достатньою підставою для визнання поведінки відповідних осіб злочинною.

Вказується на недоцільність вживання в ст.181 КК України терміну “група”, оскільки він більш притаманний для відносно невеликих утворень, а сьогодні тоталітарні секти в ряді випадків мають сотні тисяч послідовників (“Церква об'єднання”, “Церква сайєнтології” та ін.) і вживати відносно них поняття “група” буде навряд чи вірним. Краще вживати термін “об'єднання”, оскільки його можна застосовувати як для невеликих подібних утворень (тому що група - це вже об'єднання мінімум кількох людей), так і для більш великих структур. Обґрунтовується необхідність нової редакції ст.181 КК України і встановлення відповідальності за посягання на права особи під приводом здійснення релігійної або громадської діяльності, що дозволить захищати як неповнолітніх, так і дорослих осіб від будь-яких протиправних дій з боку організаторів, керівників та активних учасників деструктивних релігійних чи громадських об'єднань. Подібні норми містять, наприклад, кримінальні кодекси Російської Федерації (ст.239) та Бєларусі (ст.193), що підвищує ефективність кримінально-правового захисту громадян від посягань на їх права, здоров'я та інші блага.

Дисертант пропонує таку редакцію ст.181 КК України (“Посягання на права особи під приводом здійснення релігійної або громадської діяльності”): 1) Активна участь в діяльності релігійного чи громадського об'єднання, діяльність якого посягає на права особи, поєднана із заподіянням шкоди здоров'ю людей або статевою розпустою чи зі спонуканням до вчинення протиправних діянь, а рівно пропаганда, спрямована на вчинення вищевказаних діянь, - карається… 2) Організація або керівництво релігійним чи громадським об'єднанням, яке містить ознаки, вказані в частині першій цієї статті, - караються… 3) Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, поєднані із втягуванням в діяльність такого об'єднання неповнолітніх, - караються…”.