Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія внутрішніх справ України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Процес доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів

Савицький Дмитро Олександрович

УДК 343.10

Спеціальність: 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

Київ 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України.

Науковий керівник

кандидат юридичних наук, доцент Шибіко Василь Петрович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри правосуддя

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Шумило Микола Єгорович, Національна академія Служби безпеки України, професор кафедри кримінального права та процесу

кандидат юридичних наук, доцент Цимбал Петро Васильович, Академія Державної податкової служби України, завідувач кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Провідна установа

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, м. Харків

Захист відбудеться 10.04.2003 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.03 у Національній академії внутрішніх справ України (03035, Київ - 35, Солом'янська площа, 1)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, Київ - 35, Солом'янська площа, 1)

Автореферат розісланий 06.03.2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Лук'янчиков Є.Д

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Конституція України проголосила, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3).

Без сумніву, серйозної шкоди цій цінності завдає злочинність, боротьба з якою продовжує залишатися досить серйозною проблемою. Офіційна статистика, яка, зрозуміло, не враховує латентної злочинності, свідчить про те, що, незважаючи на певне зниження злочинності в останні роки, її рівень продовжує залишатися досить високим. Так, у 1999 році на території України було зареєстровано 558716 злочинів, у 2000 році - 553594, у 2001 році - 503676. Проте, за результатами опитування експертів, у країнах СНД поза реєстрацією залишаються від 40% (загальнокримінальні) до 95 % (економічні, посадові) злочинів.

Хоча проблема протидії злочинності є багатогранною, саме в кримінальному процесі вирішуються питання щодо наявності події злочину, винності осіб, які вчинили злочин, їх кримінальної відповідальності, покарання, запобігання вчиненню злочинів у майбутньому.

Важливого значення у зв'язку з цим набуває питання про найбільш ефективну форму кримінального процесу, яка б, з одного боку, забезпечувала з'ясування істини у кожній кримінальній справі, а з іншого, - захист прав та законних інтересів суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності. Особливого значення це питання набуває з огляду на те, що Україна, ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року та інші міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, визнала і закріпила в своєму Основному законі головним обов'язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ч. 2 ст. 3 Конституції України).

Неабияку актуальність має дане питання у зв'язку з вирішенням однієї з найгостріших проблем сучасної науки і практики кримінального процесу, що пов'язана з концептуальним визначенням, яким же бути новому кримінально-процесуальному законодавству України, з розробкою на основі положень Конституції України проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України), реформуванням кримінального процесу, в якому можуть бути істотно обмежені права особи.

При цьому досить актуальним є й питання про диференціацію кримінального процесу з урахуванням тяжкості злочинів, складності їх розкриття, можливості певного прискорення і спрощення провадження за умови достатньої забезпеченості прав суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності в одних справах і додержання повної процедури провадження в інших.

Значний теоретичний і практичний інтерес у цьому плані становить питання про долю протокольної форми досудової підготовки матеріалів у новому

КПК України на фоні суперечливих думок, оцінок і пропозицій, що висловлювалися під час неодноразових тривалих дискусій в юридичній літературі, що велися теоретиками і практиками щодо розширення чи, навпаки, звуження сфери її застосування або навіть неприйнятності як такої, що неспроможна забезпечити належне з'ясування обставин справи і захист прав суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності з огляду на труднощі у здійсненні доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Із зазначених міркувань протокольна форма досудової підготовки матеріалів не була передбачена жодною редакцією проекту нового КПК України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України.

Водночас законодавець, вносячи 12 липня 2001 р. досить істотні зміни до чинного КПК України у зв'язку з закінченням дії Перехідних положень Конституції України, не ліквідував цю форму, а передбачив у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів порушення прокурором кримінальної справи і складання обвинувального висновку.

До проблеми протокольної форми досудової підготовки матеріалів зверталися у своїх наукових працях, зокрема, такі вчені, як: Р.Д. Аширов, В.Г. Білоусенко, А.П. Гуляєв, В.Д. Даєв, І.Ф. Демідов, П.С. Елькінд, А.П. Євсютіна, В.А. Єфанова, С.П. Єфімічев, В.С. Зеленецький, Ц.М. Каз, А.І. Козаков, А.І. Лубенський, С.А. Маршев, В.М. Махов, М.Д. Метлін, О.Р. Михайленко, Т.А. Михайлова, І.Д. Перлов, В.Г. Очередін, Р.Д. Рахунов, М.К. Свірідов, А.В. Смірнов, І.А. Степанова, М.Л. Якуб.

Окремі особливості процесу доказування за протокольною формою досудової підготовки матеріалів розглядали: Р.С. Абдрахманов, М.С. Алексеєв, В.Д. Арсеньєв, В.І. Басков, О.В. Баулін, Ю.М. Бєлозеров, Н.А. Власова, О.В. Волинська, Ю.М. Грошевой, А.М. Денисюк, В.І. Дяченко, Л.М. Карнєєва, В.М. Кобяков, В.К. Коломеєць, М.П. Кузнєцов, А.В. Ленський, М.М. Михеєнко, О.І. Поповченко, А.А. Рзаєв, В.В. Рябоконь, К.У. Ташибаєв, С.М. Стахівський, Т.В. Трубнікова, Д.В. Філін, П.В. Цимбал, М.Є. Шумило, Ю.К. Якимович та ін.

Проте проблема особливостей протокольної форми досудової підготовки матеріалів, зокрема істотних особливостей доказування у цьому провадженні з урахуванням положень Конституції України і ратифікованих Україною міжнародно-правових актів у галузі прав людини і судочинства, які вимагають всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи, з'ясування істини і забезпечення прав та законних інтересів людини у кожній кримінальній справі, а також суттєвих змін, внесених до статей КПК України 21 червня 2001 р., які визначають особливості порядку провадження у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів, на рівні монографічного, дисертаційного дослідження не розроблялась.

На заповнення цієї прогалини у науковому просторі і спрямував своє дослідження дисертант.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконане відповідно до Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів науково-дослідних установ МВС України на 1995-2000 роки (додаток № 2 рішення колегії МВС України

від 28.02.95 р.), а також до наказу МВС України “Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період із 2001 до 2005 року” від 11.05.01 р. № 356, включено до планів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України і кафедри кримінального процесу названого закладу.

Мета і завдання дослідження. Мета даного наукового дослідження полягає у визначенні суті, юридичної природи, основних засад, змісту протокольної форми досудової підготовки матеріалів, обґрунтуванні необхідності і доцільності існування в новому кримінально-процесуальному законодавстві України протокольної форми досудової підготовки матеріалів, удосконаленої з урахуванням вимог Конституції України та міжнародно-правових актів у галузі прав людини щодо дотримання прав суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності.

Для досягнення цієї мети автором були поставлені і вирішувались такі завдання:

1. Дослідження історії виникнення та розвитку спрощеного провадження у кримінальному процесі України.

2. Визначення суті і юридичної природи протокольної форми досудової підготовки матеріалів та її місця серед інших форм кримінального процесу.

3. Дослідження особливостей процесу доказування - збирання, перевірки та оцінки доказів у протокольній формі досудової підготовки матеріалів, виявлення недоліків цієї форми у плані з'ясування обставин кримінальної справи та забезпечення прав суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності і можливих шляхів їх усунення.

4. Дослідження особливостей процесу доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів у судовому провадженні, вивчення практики вирішення судом можливих проблемних питань, які створюються для суду саме спрощеною формою досудової підготовки матеріалів.

5. Розроблення і внесення пропозицій для законодавця України щодо сфери застосування і вдосконалення протокольної форми досудової підготовки матеріалів з урахуванням вимог забезпечення прав людини в сфері кримінального процесу.

Об'єктом дослідження є теоретичні і практичні проблеми доказування під час досудового провадження у протокольній формі.

Предметом дослідження є норми чинного кримінально-процесуального законодавства України, практика його застосування, історичні пам'ятки права України, чинне кримінально-процесуальне законодавство окремих зарубіжних держав, статистичні дані, а також наукові публікації з питань теми даного дисертаційного дослідження, дані анкетування практичних працівників, які здійснюють провадження у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів - суддів, прокурорів, начальників органів внутрішніх справ, дізнавачів, дільничних інспекторів міліції.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети використано загальний діалектичний метод наукового пізнання дійсності, спеціальні теоретичні та емпіричні методи дослідження.

Спеціальними теоретичними методами дослідження, використаними в дисертації, є: методи структурного і системного аналізу правових норм, які використовувалися, зокрема, в процесі порівняння норм, що визначають форму і зміст загального, ускладненого і спрощеного проваджень у кримінальному процесі України; історико-правовий метод, використання якого дало змогу показати історичні витоки і розвиток спрощеного провадження, визначити шляхи вдосконалення спрощеного провадження у новому кримінально-процесуальному законодавстві України; порівняльно-правовий метод, який застосовувався в процесі порівняння спрощеного провадження за КПК України з кримінально-процесуальним законодавством зарубіжних держав, що дало можливість внести пропозиції щодо удосконалення чинного КПК України і проекту нового КПК України; статистичний метод, який використано для обґрунтування теоретичних положень роботи даними судової статистики та іншою статистичною інформацією щодо діяльності суду, прокуратури і органів дізнання у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів; метод соціометрії, який використано при визначенні параметрів анкетування серед суддів і працівників правоохоронних органів та при обробці отриманих даних.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані внаслідок вивчення 302 кримінальних справ, досудове провадження в яких здійснювалось у протокольній формі.

Проаналізовано матеріали опублікованої судової практики і статистики, статистичні дані Головного штабу МВС України “Криміногенна ситуація в Україні (1995-1999 рр.)” й Управління оперативної інформації МВС України “Інформаційний бюлетень про результати роботи по розкриттю та розслідуванню злочинів на території України за 12 місяців 2001 року”. За спеціально розробленими дисертантом анкетами було опитано 164 судді районних (міських) судів;

124 районних (міських) прокурорів та їх заступників; 144 начальників районних відділів (управлінь) ОВС; 448 співробітників органів внутрішніх справ, які здійснюють досудову підготовку матеріалів у протокольній формі.

Автор використав цілий ряд ідей, узагальнень і висновків вітчизняних та зарубіжних вчених у галузі філософії, теорії держави і права, кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, кримінології та інших наук.

Правовою базою дослідження стали Конституція України, Загальна декларація прав людини 1948 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, інші міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кримінальний кодекс України, інші законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, які були чинними на території України з давніх часів і до сьогодення; постанови Пленуму Верховного Суду України, які стосуються кримінального судочинства в цілому і спрощеного досудового провадження, зокрема. Використано відповідне законодавство СРСР, країн близького і далекого зарубіжжя, проект нового КПК України тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в даній роботі вперше в Україні проведено комплексне, системне дослідження особливостей процесу доказування у протокольній формі досудової підготовки матеріалів з урахуванням положень Конституції України, міжнародно-правових актів у галузі прав людини і судочинства у період розроблення проекту нового КПК, де мають бути визначені сучасні ефективні форми провадження у кримінальних справах.

Найбільш вагомі результати дослідження, які характеризують особистий внесок автора в розробку зазначеної проблеми, полягають у наступних положеннях, висновках і пропозиціях:

1. Обґрунтовано об'єктивну потребу кримінального процесу у диференціації, у зв'язку з чим законодавець у всі періоди історії кримінального процесу вдавався до такої диференціації, передбачаючи і спрощене як досудове, так і судове провадження, а при цьому і певні гарантії прав учасників процесу і правильного вирішення справи;

2. Конкретизовано критерії (підстави) диференціації, якими є: 1) ступінь суспільної небезпечності злочину; 2) ступінь складності з'ясування фактичних обставин справи; 3) наявність певних властивостей в особи, щодо якої ведеться провадження, або у особи, яка постраждала від злочину;

3. Визначено юридичну природу протокольної форми досудової підготовки матеріалів як самостійного виду досудового провадження поряд із досудовим розслідуванням, що являє собою врегульовану нормами кримінально-процесуального права діяльність, спрямовану на з'ясування обставин вчинення злочину і встановлення особи, яка вчинила злочин, та часові параметри процесу доказування у цілому;

4. Обґрунтовано, що предмет і межі доказування у протокольному досудовому провадженні мають більш широкий зміст, ніж у стадії порушення кримінальної справи, що обумовлено юридичною природою протокольної форми як самостійного виду досудового провадження;

5. Аргументовано, що, незважаючи на обмежені можливості у проведенні слідчих дій, процес доказування під час досудового провадження у протокольній формі має всі основні елементи: збирання, перевірку і оцінку доказів та їх процесуальних джерел з врахуванням специфіки кожного з цих елементів;

6. Зроблено висновок про особливість оцінки доказів у протокольному провадженні, суть якої полягає у тому, що вона не остаточна, правильність зробленого висновку перевіряється прокурором, а також у суді; особливістю перевірки доказів є те, що вона за чинним законодавством не може проводитись за допомогою слідчих дій за винятком огляду місця події;

7. Доведено, що у стадії попереднього розгляду справи суддею можливості для процесу доказування обмежені витребуванням додаткових доказів або ж прийняттям їх від учасників процесу, інших громадян, підприємств, установ та організацій. Завданням цього етапу провадження є підготовка належних умов для повномасштабного доказування у стадії судового розгляду справи, змістом же оцінки доказів суддею є визначення їх належності, допустимості і достатності для призначення справи до розгляду в судовому засіданні, при цьому достовірність доказів визначається в судовому засіданні;

8. Показано критичне ставлення автора до виключення зі ст. 296 КПК положень про витребування доказів з ініціативи суду, що є виявом того загального підходу законодавця до ролі суду в кримінальному процесі, за яким суд звільнено від обов'язку (і права також) всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи;

9. Наводяться аргументи щодо неприпустимості поширення на справи, досудова підготовка в яких проводилася у протокольній формі, положень ч. 3 ст. 299 КПК, які наділяють суд правом, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не заперечуються;

10. Зроблено висновок про те, що процес доказування під час судового розгляду даної категорії справ, носить такий же характер, як і у звичайних справах, але він має деякі особливості, а саме:

- доказове значення зберігається за фактичними даними, які є в протоколі огляду місця події, заявах та повідомленнях про злочини, інших документах отриманих під час досудової підготовки матеріалів;

- більш стислими є строки, протягом яких справи даної категорії повинні бути розглянуті судом;

- предмети, отримані в протокольному досудовому провадженні, підлягають огляду в судовому засіданні та приєднанню до справи (якщо цього не зробив суддя під час попереднього розгляду справи), і тільки після цього можуть бути використані як докази;

- фактичні дані, які є в поясненнях, не можуть служити достатніми доказами в стадії судового розгляду: суд має допитати як підсудного, як потерпілого, як свідків осіб, чиї пояснення є в поданих до суду матеріалах;

11. Обґрунтовано необхідність:

- визначення в окремих статтях КПК України переліків процесуальних прав осіб, які в першу чергу залучаються до процесу доказування у досудовому провадженні у протокольній формі;

- передбачити в законі можливість проведення до порушення кримінальної справи огляду предметів і документів, судово-медичної експертизи для з'ясування характеру і ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, а також порядок отримання пояснень, прийняття від громадян і організацій предметів і документів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані автором висновки та пропозиції, які містяться в дисертації, можуть бути використані:

а) у законотворчій роботі - при внесенні змін і доповнень до чинного КПК, при доопрацюванні проекту нового КПК України, при прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України в частині доказового права в цілому і процесу доказування у протокольній формі досудової підготовки матеріалів, зокрема;

б) у практичній діяльності органів дізнання, прокуратури і суду; в) у науково-дослідницьких цілях - для подальшої розробки науково-обґрунтованих положень і рекомендацій щодо проблем диференціації кримінального процесу, доказування у різних видах проваджень з урахуванням положень Конституції України;

г) у навчальному процесі - при вивченні слухачами, курсантами і студентами юридичних закладів освіти курсу “Кримінальний процес України”.

На базі основних положень і висновків дисертації підготовлені і передані до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності пропозиції щодо удосконалення розділу про протокольну форму досудової підготовки матеріалів та інших розділів КПК України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені у виступах автора на засіданнях кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України і наукових конференціях: Міжнародна науково-практична конференція студентів і аспірантів “Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників”, м. Київ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 29-30 листопада 2001 року; Науково-практична конференція “Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах”, м. Київ, Національна академія внутрішніх справ України, 25 квітня 2002 року.

Публікації. Основні теоретичні положення, висновки та рекомендації, сформульовані в дисертації, викладені автором у п'яти наукових працях (три з яких без співавторів - у фахових виданнях ВАК України) одна із праць - у співавторстві, де участь дисертанта становить 25%.

Структура дисертації обумовлена метою і предметом дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і вимогам ВАК України та складається із вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 258 сторінок рукописного тексту, з них основний текст дисертації 186 сторінок, список літературних джерел на 21 сторінці (241 найменування), додатки на 49 сторінках, з них: п'ять анкет, узагальнені результати вивчення справ та опитування, дві таблиці, акти впровадження.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь наукової розробки проблеми дослідження, його науково-теоретична основа; зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються об'єкт, предмет, основна мета і конкретні завдання дисертаційного дослідження, його основні нормативно-правові джерела, емпірична база; охарактеризовано теоретико-методологічну базу дослідження, особистий внесок здобувача, показано апробацію, опублікування та практичну реалізацію результатів дослідження.

В ньому у концентрованому вигляді сформульовані наукова новизна, теоретичне й практичне значення досягнутих у ході дослідження результатів, які виносяться на захист.

Розділ перший “Протокольна форма досудової підготовки матеріалів: суть, юридична природа, процес доказування” складається з трьох підрозділів і присвячений історії виникнення, суті, юридичній природі протокольної форми досудової підготовки матеріалів та загальним рисам і значенню кримінально-процесуального доказування.

Підрозділ 1.1. “Суть та історичні витоки спрощеної форми провадження в кримінальному процесі України” присвячується історії становлення та розвитку спрощених форм провадження у кримінально-процесуальному законодавстві різних держав і різних епох.

Ще стародавня Римська держава застосовувала у своєму законодавстві норми, що регламентували спрощене кримінальне судочинство. Ці норми ще в давнину мали забезпечувати диференційований підхід при вирішенні питань як матеріального, так і процесуального права. Підтвердженням можуть бути норми, закріплені в Законах ХІІ таблиць, за якими вже тоді правопорушення поділялися на злочини, делікти і проступки. Залежно від цього здійснювалася диференціація кримінально-процесуальної форми. Це знайшло свій вияв у законодавчому закріпленні норм, що регламентували спрощене провадження поряд із звичайним.

В обвинувальному процесі європейських держав раннього феодалізму досудового слідства не було, обвинувач, звернувшись безпосередньо до суду, викладав перед ним свою скаргу. Доказами були не факти, а самі дії сторін - присяга, ордалії (судові випробування).

У ХVI ст. у феодальному праві Англії формується тричленна класифікація злочинних проявів за ступенем їх тяжкості. Кримінальне переслідування обвинуваченого стало здійснюватися двома шляхами: у порядку сумарного провадження і за обвинувальним актом. Слід зазначити, що сумарне провадження як спрощена форма процесу призначалася для розгляду малозначних справ мировими суддями, судами графств і шерифами.

У ранньому кримінальному і кримінально-процесуальному законодавстві Франції зберігся характерний для римського кримінального права диференційований підхід - тричленний розподіл правопорушень на злочини, делікти і проступки, а в галузі кримінального процесу виділялося спеціальне коло суб'єктів - посадових осіб, які здійснювали розслідування правопорушень (мери, офіцери жандармерії, сільські і лісові стражники), що також мало свої аналогії в римському праві (ст. 1 КК Франції 1810 р., ст.ст. 8, 9 КПК Франції 1808 р.)

Особливий порядок прискореного провадження у кримінальних справах у Німеччині ввів Кримінально-процесуальний кодекс 1877 р. Він полягав у виданні дільничним суддею без судового розгляду одноособових наказів про покарання у справах про малозначні кримінально-карані діяння за умови, якщо суддя погоджувався із запропонованим прокурором покаранням, яке не повинно було перевищувати шести тижнів позбавлення волі або штрафу у розмірі 150 марок.

Процес відродження української державності в другій половині ХVІІ століття потягнув за собою і формування власного судочинства, яке створювалося в ході бойових дій. Природно для того часу функціями судочинства наділяється козацька старшина - сотники, полковники, а також спеціально виділені судді. Крім того, у Гетьманщині утворюються кілька видів спеціальних судів: цехові, митні, ярмаркові та інші, які у спрощеному порядку розглядали і вирішували справи про нетяжкі кримінально-карані діяння. Запорожці майже не мали письмових законів; військові суди вирішували справи, керуючись здоровим глуздом і давніми звичаями, а у складних випадках судді радилися з кошовим та старшинами.

У законодавстві Російської Імперії, до складу якої входила і Україна, поступово удосконалювались процесуальні форми, і водночас вживалися різні заходи щодо прискорення провадження. До прискорених проваджень належали:

а) заочний розгляд; б) безпосередній виклик до суду; в) негайне приведення обвинуваченого до суду; г) судовий наказ (ст.ст. 133-141 Статуту кримінального судочинства 1864 р.).

Законодавець колишнього СРСР протягом усього періоду становлення кримінально-процесуального законодавства не раз звертався до ідеї диференціації кримінально-процесуальних форм та прискорення судочинства у кримінальних справах. Це було необхідно через складну політичну обстановку, в т.ч. і на Україні. Разом з тим, прискорення судочинства, якого вимагав Наркомюст, не перетворювалося в спрощенство, оскільки, поряд з вказівками про прискорення слідства та суду, директиви НКЮ вимагали повноти й об'єктивності розслідування кримінальних справ, належного судового розгляду, обґрунтованості і справедливості вироку.

Перший Кримінально-процесуальний кодекс УРСР (1922 р.) регламентував, поряд зі звичайним і спрощені види проваджень, зокрема у положеннях глави 28 про заочні вироки, чергові камери народного суду, судові накази. До речі, можливість спрощення судового розгляду у разі зізнання підсудного передбачало і законодавство України періоду Директорії.

Законодавчу регламентацію диференціація процесуальних форм дістала тільки у 1967 р., коли Президія Верховної Ради УРСР своєю постановою внесла зміни до КПК УРСР, доповнивши його новим розділом: “Провадження у справах про хуліганство”. Так, був встановлений новий прискорений порядок провадження у справах про хуліганство. Згодом особливості судочинства, передбачені для справ про хуліганство, були поширені на справи про дрібне розкрадання державного і громадського майна. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 р. було введено протокольну форму досудової підготовки матеріалів про злочини, що не являють великої суспільної небезпеки і вчинені, як правило, в умовах очевидності. З її прийняттям був розширений перелік складів злочинів, щодо яких застосовується даний порядок провадження.

Спрощене провадження у кримінальних справах існує і в кримінальному процесі сучасних держав незалежно від форми процесу - обвинувальної чи змішаної (континентальної). В Англії, наприклад, близько 98 % всіх кримінальних справ розглядаються в спрощеному (сумарному) порядку, у США - переважна більшість кримінальних справ.

Законодавство України йде в руслі тенденцій світової процесуальної культури. Характерні риси спадкоємності в галузі диференціації кримінально-процесуальних форм, зокрема, й інституту спрощених проваджень, простежується протягом усього шляху розвитку й удосконалення кримінального процесу в нашій країні.

У диференціації кримінально-процесуальних форм є об'єктивна потреба, і законодавець у всі періоди історії кримінального процесу вдавався до такої диференціації залежно від тяжкості вчиненого злочину, складності справи, віку особи, яка вчинила злочин, передбачаючи прискорене та спрощене як досудове, так і судове провадження, а при цьому - і певні гарантії прав учасників процесу і правильного вирішення справи.

Спрощене і прискорене провадження у кримінальних справах неминуче пов'язане із спрощенням процесуальних гарантій всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин кримінальної справи, забезпечення прав та законних інтересів учасників кримінального процесу. Тому законодавець, допустивши по чітко і вичерпно визначених злочинах, які не являють великої суспільної небезпеки, прискорене і спрощене провадження у вигляді протокольної форми досудової підготовки матеріалів і враховуючи трагічні наслідки спрощення процесуальної форми у 30-50-ті роки ХХ століття, забороняє вводити спрощене провадження, навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану

У підрозділі 1.2. “Підстави диференціації кримінального процесу України. Юридична природа протокольної форми досудової підготовки матеріалів” досліджена кримінально-процесуальна форма, яка встановлює способи та строки здійснення процесуальних дій, пов'язаних зі збиранням, перевіркою та оцінкою доказів, порядок прийняття і оформлення рішень і засади найбільш доцільної процедури здійснення повноважень учасників кримінального судочинства. Диференціація форм досудового провадження по ряду кримінальних справ аж ніяк не довільна. Вона має соціально-політичні передумови і визначається насамперед необхідністю забезпечення швидкості процесу, справедливості й ефективності виховного впливу покарання, призначеного судом за вчинений злочин.

Підставами диференціації кримінально-процесуальної форми є:

а) кримінально-правова (ступінь суспільної небезпечності злочину); б) кримінально-процесуальні (ступінь складності з'ясування фактичних обставин справи; наявність певних властивостей у особи, щодо якої ведеться провадження, або у особи, що постраждала від злочину; суспільна значущість справи). Зазначені підстави диференціації можуть бути використані тільки для розмежування основних проваджень за ступенем складності процесуальних форм у цілому, і при необхідності заміни в конкретних випадках одного виду провадження на інший. При цьому повинна допускатися заміна лише менш складного провадження більш складним, але не навпаки.

Аналізуються погляди різних авторів щодо юридичної природи протокольної форми досудової підготовки матеріалів, і стверджується, що вона не є перевіркою підстав для порушення кримінальної справи, формою досудового слідства, різновидом дізнання чи адміністративно-процесуальною діяльністю. За своєю юридичною природою протокольна форма досудової підготовки матеріалів є самостійним видом досудового провадження поряд із досудовим розслідуванням і являє собою кримінально-процесуальну діяльність, спрямовану на з'ясування обставин вчинення злочину і встановлення особи, яка вчинила злочин, шляхом збирання (виявлення і фіксації), перевірки і оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також по формуванню на цій основі певних тез і наведенню аргументів для їх обґрунтування.

У підрозділі 1.3. “Суть і значення кримінально-процесуального доказування” зазначається, що обставини, які мають значення для правильного вирішення справи у кримінальному процесі в цілому і в досудовому провадженні у протокольній формі зокрема, встановлюються шляхом кримінально-процесуального доказування. Гносеологічна суть кримінально-процесуального доказування полягає в тому, що воно є різновидом людського пізнання дійсності і, як дослідження, являє собою передбачену кримінально-процесуальним законом діяльність уповноважених на те осіб, спрямовану на з'ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Його елементами є збирання (формування), перевірка і оцінка доказів та їх процесуальних джерел.

Розділ другий “Особливості процесу доказування під час досудової підготовки матеріалів у протокольній формі” складається з двох підрозділів і присвячений особливостям збирання доказів, їх перевірки та оцінки органом дізнання і прокурором.

У підрозділі 2.1. “Особливості збирання доказів органом дізнання” автор аналізує особливості збирання доказів та їх процесуальних джерел органом дізнання.

Доказування під час досудової підготовки матеріалів у протокольній формі підпорядковане загальним вимогам кримінально-процесуального закону щодо доказування у кримінальній справі з цілим рядом особливостей, характерних саме для цього прискореного і спрощеного виду досудового провадження.

Прийняттю прокурором рішення про порушення кримінальної справи та складанню ним обвинувального висновку передує кримінально-процесуальна діяльність, яка регламентована ст. 426 КПК. Така діяльність, на нашу думку, також являє собою кримінально-процесуальне доказування, оскільки полягає у збиранні, перевірці та оцінці відомостей про факти, які мають значення для справи.

Зміст ст. 426 КПК свідчить про те, що до предмету доказування під час здійснення досудового провадження у протокольній формі входять, з урахуванням специфіки даного провадження, такі ж обставини, як і до загального предмету доказування у будь-якій кримінальній справі (ст. 64 КПК): обставини вчиненого злочину, особа правопорушника, а конкретніше: час і місце вчинення злочину, його способи, мотиви, наслідки та інші істотні обставини, винність правопорушника, дані про особу правопорушника.

Оскільки порядок провадження у справах про злочини, зазначені у ст. 425 КПК, визначається загальними правилами КПК за винятками, встановленими статтями глави про протокольну форму, то й “інші істотні обставини” мають визначатися з урахуванням положень ст. 64 КПК та конкретних особливостей злочину, за яким здійснюється провадження у протокольній формі.

Особливостями збирання доказів за протокольною формою досудової підготовки матеріалів є: 1) певне коло суб'єктів, що беруть участь у цій діяльності; 2) скорочені строки, що встановлені законодавцем для збирання доказів при досудовій підготовці матеріалів у протокольній формі; 3) обмежена кількість способів збирання доказів.

Робиться висновок, що збирання доказів як елемент процесуального доказування існує і в досудовому провадженні, яке здійснюється у протокольній формі. Його зміст складають огляд місця події, а також сукупність інших процесуальних дій, які дають можливість органу дізнання з'ясувати обставини вчинення злочину і особу, яка його вчинила.

Беручи до уваги, що на основі матеріалів, зібраних під час досудового провадження у протокольній формі, прокурором складається обвинувальний висновок, можливість такого з'ясування доцільно було б розширити, дозволивши шляхом внесення змін до КПК України під час протокольної форми досудової підготовки матеріалів провадити ще й інші слідчі дії, зокрема, огляд предметів і документів, а також призначення судово-медичної експертизи для з'ясування характеру і ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

У підрозділі 2.2. “Особливості перевірки та оцінки доказів органом дізнання та прокурором” досліджуються особливості перевірки та оцінки доказів та їх процесуальних джерел органом дізнання, а також прокурором при вирішенні питання про порушення кримінальної справи та складання обвинувального висновку.

Перевірка доказів - це діяльність, спрямована на підтвердження чи спростування інформації, яка міститься в них. Перевірити доказ означає проаналізувати зміст даних, на основі яких можна судити про його достовірність і допустимість. Докази можуть бути перевірені також за допомогою процесуальних дій чи оперативно-розшукових заходів.

Предметом перевірки доказів є, по-перше, встановлення достовірності (істинності) інформації, що міститься в них, і, по-друге, визначення її допустимості. У ході перевірки може прямо чи побічно підтверджуватися правильність інформації, що міститься в доказі, встановлюватися достовірність джерел інформації, законність способів її одержання тощо.

Ми приєднуємося до визначення оцінки доказів, що дав М.М. Михеєнко і за яким оцінка доказів і їх джерел являє собою розумову, логічну діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суддів, врегульовану в певних межах нормами кримінально-процесуального права. Вона супроводжує кожен крок осіб і органів, які ведуть кримінальний процес, по збиранню і перевірці доказів та їх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу доказування оцінка чітко виявляється тоді, коли необхідно прийняти (а у випадках, передбачених законом, і письмово обґрунтувати) процесуальне рішення - проміжне (етапне) чи підсумкове для даної стадії, окремої особи або всього провадження у справі.

Особливістю оцінки доказів у протокольному провадженні є те, що оцінка доказів, що передує порушенню кримінальної справи, не є остаточною, правильність зробленого висновку перевіряється прокурором, а також у суді, особливістю ж перевірки доказів є те, що вона за чинним законодавством не може провадитися за допомогою слідчих дій, за винятком огляду місця події.

Розділ третій “Особливості процесу доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів у суді” складається з двох підрозділів і присвячений особливостям доказування у стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею та у стадії судового розгляду.

У підрозділі 3.1. “Особливості доказування у стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею” автор досліджує особливості збирання, перевірки і оцінки доказів та їх процесуальних джерел суддею у стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею.

Протокольна форма, як відомо, пов'язана з певними винятками із загальних правил провадження у кримінальних справах. Винятки ж призводять до спрощення кримінально-процесуальної форми, що, у свою чергу, створює небезпеку порушення законності, сприяє “згортанню” деяких процесуальних гарантій, обмеженню прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, і насамперед - правопорушника. Для того, щоб виключити такі негативні явища, винятки із загальних правил слід неодмінно компенсувати додатковими гарантіями під час здійснення провадження у судових стадіях і, насамперед, у стадії попереднього розгляду справи суддею у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів.

У справах про злочини, підготовка матеріалів в яких здійснювалася у протокольній формі, коло питань, що підлягають вирішенню у зв'язку з підготовкою справи до розгляду в судовому засіданні, має свої особливості. Можливості для процесу доказування у всіх його елементах (збирання, перевірка та оцінка) обмежені, суддя може лише витребувати додаткові докази.

Важливим завданням цього етапу провадження є підготовка належних умов для повномасштабного доказування у стадії судового розгляду кримінальної справи, зокрема витребування доказів; виклик осіб, які дають показання; виклик експерта, перекладача, сторін тощо.

У стадії попереднього розгляду справи суддею процес доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів характеризується обмеженими можливостями збирання нових доказів і перевірки наявних у матеріалах кримінальної справи. Змістом оцінки доказів суддею є визначення їх належності, допустимості і достатності для призначення справи до розгляду в судовому засіданні; достовірність доказів буде визначена в судовому засіданні.

У підрозділі 3.2 “Особливості доказування у стадії судового розгляду” аналізується процес доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів під час судового розгляду. У стадії судового розгляду суд, здійснюючи правосуддя, розглядає і вирішує справу по суті, тобто досліджує всі зібрані у справі докази, безпосередньо допитуючи підсудних, потерпілих і свідків, заслуховуючи висновки експертів, оглядаючи речові докази, оголошуючи протоколи й інші документи.

Законодавець окремо не передбачив ніяких винятків із загальних правил здійснення правосуддя у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів, за винятком скорочених строків розгляду подібного роду справ судом першої інстанції. Тому суд, займаючись судовим розглядом справ зазначеної категорії, зобов'язаний суворо дотримуватись всіх правил, що закріплені в гл. 23-28 КПК України.

У роботі виявляється критичне ставлення дисертанта до загального підходу законодавця щодо ролі суду в кримінальному процесі, за яким суд звільнено від обов'язку (і права також) всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Законом України від 21 червня 2001 р. суд (суддю) виключено з числа суб'єктів цього обов'язку, передбачених ст. 22 КПК, а виключенням із ст. 296 КПК частин 5 і 6 його позбавлено також права вживати заходів до всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи в судовому засіданні.

Наводяться аргументи про неприпустимість поширення на справи, досудова підготовка в яких проводилась в протокольній формі, положень ч. 3 ст. 299 КПК, які наділяють суд правом, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не заперечуються. У зв'язку з цим пропонується внести зміни до КПК України.

У стадії судового розгляду за умови безпосереднього дослідження в судовому засіданні доказове значення зберігається за фактичними даними, які є в протоколі огляду місця події, заявах та повідомленнях про злочини, інших документах отриманих при досудовій підготовці матеріалів. Предмети, отримані в протокольному досудовому провадженні, підлягають огляду в судовому засіданні та приєднанню до справи (якщо цього не зробив суддя під час попереднього розгляду справи), і тільки після цього можуть бути використані як докази для обґрунтування судом своїх висновків. Фактичні дані, які є в поясненнях, не можуть бути достатніми доказами в стадії судового розгляду: суд має допитати як підсудного, як потерпілого і як свідків осіб, чиї пояснення є в поданих до суду матеріалах.

У висновках стисло сформульовані основні положення та пропозиції, які є результатами проведеного дисертаційного дослідження.

Обґрунтовано необхідність і доцільність існування в новому кримінально-процесуальному законодавстві України протокольної форми досудової підготовки матеріалів, удосконаленої з врахуванням вимог Конституції України та міжнародно-правових актів у галузі прав людини про додержання прав суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності

З'ясовано історичні витоки, суть, юридичну природу, та зміст протокольної форми досудової підготовки матеріалів, її місце серед інших форм кримінального процесу; особливості процесу доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів.

Виявлено недоліки цієї форми у плані з'ясування обставин кримінальної справи та забезпечення прав суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності і визначено можливі шляхи їх усунення.

Відповідно до вимог Конституції України розроблені і внесені пропозиції законодавцю України щодо вдосконалення протокольної форми досудової підготовки матеріалів з урахуванням вимог забезпечення прав людини в сфері кримінального процесу: визначити в окремих статтях КПК України перелік процесуальних прав особи, щодо якої здійснюється протокольне провадження; особи, яка постраждала від злочину; інших осіб, які дають пояснення; передбачити в законі можливість проведення до порушення кримінальної справи огляду предметів і документів, судово-медичної експертизи для з'ясування характеру і ступеня тяжкості тілесних ушкоджень; детально регламентувати в законі процедуру одержання пояснень у ході досудової підготовки матеріалів у протокольній формі; з метою забезпечення можливості використання отриманих предметів і документів як доказів закріпити в законі порядок прийняття цих об'єктів від громадян і організацій.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА:

1. Савицький Д.О. Особливості процесу збирання доказів у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 131: Правознавство. - Чернівці: Рута, 2002. - С. 111-114.

2. Савицький Д.О. Підстави диференціації процесуальних форм і їх реалізація у провадженні зі спрощеною формою // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України: Науково-теоретичний журнал - 2002. - №2. - С. 214-223.

3. Савицький Д.О. Спрощене досудове провадження у кримінальному процесі України: питання історії // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених: Науково-практичний збірник. Додаток до журналу “Міліція України” - 2002. - №13. - С. 16-24.

4. Поповченко О.І., Савицький Д.О. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів: історія, проблеми, досвід. - К.: Вид-во Держ. ком. стат. України, 1997. - 41 с.

5. Савицький Д.О. Проблеми диференціації досудового провадження у кримінальному процесі // Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доп. наук.-теорет. конф.: У 2-х ч. - Ч. 1. - К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. - С. 214-216.

АНОТАЦІЇ

протокольний досудовий доказ

Савицький Д.О. Процес доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. - Національна академія внутрішніх справ України. - Київ, 2003.

Дисертація присвячена дослідженню теоретичних і практичних проблем, що виникають під час доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Досліджується історія становлення та розвитку, юридична природа протокольної форми, підстави диференціації кримінального процесу. Розглядаються та аналізуються способи збирання, перевірки та оцінки доказів і їх процесуальних джерел органом дізнання, прокурором та судом. Досліджуються недоліки цієї форми у плані з'ясування обставин справи, забезпечення прав суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності і можливі шляхи їх усунення.

Обґрунтовано необхідність існування в новому кримінально-процесуальному законодавстві України протокольної форми, удосконаленої з врахуванням вимог Конституції України і міжнародно-правових актів у галузі прав людини. Внесено пропозиції щодо вдосконалення протокольної форми, зокрема, шляхом визначення прав осіб, які в першу чергу залучаються до процесу доказування у досудовому провадженні в протокольній формі.

Ключові слова: протокольна форма досудової підготовки матеріалів, спрощене провадження, процес доказування.

Савицкий Д.А. Процесс доказывания по делам с протокольной формой досудебной подготовкой материалов. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09 - уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза. - Национальная академия внутренних дел Украины. - Киев, 2003.

Диссертация посвящена исследованию на монографическом уровне комплекса актуальных теоретических и практических проблем, возникающих при доказывании по делам с протокольной формой досудебной подготовки материалов.

В работе исследуются история становления и развития, сущность, юридическая природа протокольной формы досудебной подготовки материалов как самостоятельного вида досудебного производства.

Диссертант делает вывод о том, что законодательство Украины идет в русле тенденций мировой процессуальной культуры. Характерные черты преемственности в области дифференциации уголовно-процессуальных форм прослеживаются на протяжении всего пути развития уголовного процесса в нашей стране. Законодатель во все периоды истории уголовного процесса прибегал к дифференциации уголовного процесса, предусматривая при этом упрощенное как досудебное, так и судебное производство, а вместе с тем и определенные гарантии прав участников процесса и правильного разрешения дела.

Обосновывается мнение о том, что протокольная форма досудебной подготовки материалов представляет собой уголовно-процессуальную деятельность и является самостоятельным видом досудебного производства наряду с досудебным расследованием.

Утверждается, что основаниями (критериями) дифференциации являются:

1) степень общественной опасности преступления; 2) степень сложности исследования фактических обстоятельств дела; 3) наличие определенных особенностей у лица, в отношении которого осуществляется производство, или лица, которое пострадало от преступления.

С учетом современных достижений науки уголовно-процессуального права, положений Конституции Украины, действующего законодательства, отдельных положений ведомственных нормативных актов рассматриваются особенности доказывания по делам с протокольной формой досудебной подготовки материалов. Во время досудебного производства в протокольной форме процесс доказывания имеет все элементы: собирание, проверку и оценку доказательств и их процессуальных источников, учитывая при этом специфику каждого из этих элементов, которая обусловлена, в частности, ограниченными возможностями по производству следственных действий. Анализируются способы собирания, проверки и оценки доказательств и их процессуальных источников органом дознания, прокурором и судом. Исследуются недостатки этой формы в плане выяснения обстоятельств уголовного дела и обеспечения прав субъектов уголовно-процессуальной деятельности и возможные пути их устранения.

Разработаны и внесены законодателю Украины предложения по усовершенствованию протокольной формы досудебной подготовки материалов с учетом требований обеспечения прав человека в сфере уголовного судопроизводства, в частности, путем определения прав лиц, которые в первую очередь привлекаются к процессу доказывания по делам с протокольной формой досудебной подготовке материалов.

...