Громадяни, як суб’єкти адміністративного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У адміністративному праві під суб'єктом розуміють носія прав і обов'язків у сфері державного управління, які передбаченні адміністративно-правовими нормами. Такий суб'єкт може реалізувати права і виконувати покладенні на нього обов'язки.

Колпаков В.К. виділяє комплекс передумов, якими повинен бути наділений "претендент", щоб отримати статус суб'єкту адміністративного права. До них належать: адміністративний право державний роботодавець

- зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак;

- персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступ у вигляді єдиної особи - персони;

- здатність виражати і здійснювати волю у відносинах з державою або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.

Таким чином соціальні особливості спричиняють комплекс передумов, які свідчать про потенційну можливість бути суб'єктом адміністративних правовідносин, перетворення претендента на суб'єкта і визначення його місця і ролі у сфері державного управління.

Громадяни - найбільша група суб'єктів адміністративних правових відносин. Конституція України надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян перед правами і свободами інших учасників правовідносин. Тому що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою цінністю. Найчастіше особа вступає у відносини з державою у сфері виконавчої влад, де практично реалізовуються надані особі Конституцією і Законами України права і свободи. Для реалізації деяких прав і свобод та виконання обов'язків важливе значення має громадянство - постійний правовий зв'язок особи і держави. Цей зв'язок проявляється у взаємних правах і обов'язках.

На всіх осіб, що постійно перебувають на території України, поширюється юрисдикція Української держави. Проте законодавство у багатьох випадках чітко розмежовує статус громадянина і особи. Громадяни України мають більш широкий обсяг прав і обов'язків, ніж особа, яка не пов'язана відносинами громадянства з державою.

Окрім того правосуб'єктність різних громадян має різницю залежно від статі, віку, стану здоров'я. Серед іноземних громадян, наприклад, особливим адміністративно-правовим статусом наділяються біженці згідно із законом "Про біженців" від 24 грудня 1993р.

1. Громадяни, як суб'єкти адміністративного права

Адміністративно-правовий статус громадян України, що складає найважливішу частину їх загального правового статусу і закріплений у багатьох законах і підзаконних актах складається в такий комплекс: їх права і обов'язки, закріплені нормами адміністративного права; гарантії реалізації цих прав і обов'язків, включаючи їхню охорону законом і механізм захисту органами держави і місцевого самоврядування.

У формуванні і реалізації адміністративно-правового статусу громадян України, крім Конституції України, велике значення мають органи державного управління і місцевого самоврядування. У межах наданої компетенції вони:

- видають правові акти, що впливають на зміст статусу громадян, що приводять до виникнення у них прав і обов'язків у тієї або іншій сфері (наприклад, реалізація права на вступ у вищий навчальний заклад припускає видання акта про зарахування у відповідний);

- організують виконання законів, що мають безпосереднє відношення до адміністративно-правового положення громадян;

- допомагають громадянам у реалізації їх конкретних суб'єктивних прав (наприклад, у питаннях соціального захисту);

- здійснюють охорону прав і свобод громадян.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що адміністративне право конкретизує права й обов'язки громадян, встановлювані конституційним правом і робить це за допомогою органів державного управління і місцевого самоврядування.

Право громадянина, обумовлене адміністративним законодавством -- це визнана державою і закріплена адміністративно-правовою нормою можливість діяти в певних межах.

У адміністративно-правовій науці виділяють три групи прав громадян:

а) соціально-економічні;

б) політичні права і свободи;

в) особисті права і свободи.

Соціально-економічні права стосуються основ життя людей -- право на працю, матеріальне забезпечення, право на освіту, на охорону здоров'я. Вони становлять основу правового становища громадян.

Політичні права і свободи -- це права на свободу думки, совісті, релігії, зібрань, мітингів, демонстрацій, об'єднання в політичні партії; право вносити пропозиції до державних органів і критикувати недоліки, оскаржувати в суді дії посадових осіб; право на судовий захист. Сюди також на лежать право обиратися і бути обраним у ради будь-якого рівня; право на користування досягненнями культури, свободу наукової, технічної, художньої творчості.

Особисті права і свободи -- це права, які пов'язані з виконанням громадянами дій, спрямованих на задоволення особистих потреб Бобир В. І., Демський С. Е., Колодій А. М., Кулик О. Г., Олійник А. Ю. Правознавство. -- К., 1999. -- С. 394..

Але така класифікація на мій погляд дещо узагальнююча. Щодо адміністративного права, то можна запропонувати наступну класифікацію:

1. Право на участь у держаному управлінні та соціально політична активність: право на державну службу, внесення пропозицій, одержання необхідної інформації та документів у встановленій формі, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, створення громадських об'єднань чи входження в них;

2. Права на одержання допомоги від відповідних компетентних органів: права на медичну допомогу, санітарно-епідеміологічну допомогу, безкоштовне користування благами, користування транспортом, одержання оплатних та інших послуг.

3. Права, що захищаються: в адміністративному порядку (адміністративна скарга, адміністративне юрисдикційне провадження); в судовому порядку (скарга, позов); особисто громадянином (необхідна оборона). Адміністративне право України. За ред. проф. Битика Ю.П. - Х.: 2000.- с.50.

Важливе роль в реалізації адміністративних прав громадян відіграє захист цих прав з боку громадян через звернення, в т.ч. шляхом подання скарги (адміністративної чи судової).

Звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.

Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства.

Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне).

В Законі виділяється три види звернення громадян: - пропозиція (зауваження)- заява (клопотання)- скарга

Через звернення громадян втілюється в життя один із конституційних принципів - участь громадян в управлінні державними та громадськими справами. Звернення громадян має за мету звернути увагу відповідних органів посадових осіб на необхідність розв'язання проблеми, що зачіпають суспільні інтереси або інтереси конкретної особи.

Як ми вже зазначали, в першу чергу у взаємодії з управлінськими структурами реалізуються насамперед права й обов'язки, встановлені Конституцією України Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. --№ 30. -- Ст. 141.

Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Ч.2 ст.32 Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Стаття 65. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Стаття 67. Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Адміністративно-правові обов'язки громадян -- це встановлені державою і адресовані громадянам вимоги діяти в певних рамках та межах. Вони витлумачені в адміністративно-правових нормах, які регламентують численні правила поведінки.

В обов'язках закріплюється необхідне, належне ставлення громадян до: а) держави та її апарату; б) суспільства та його членів; в) власних інтересів.

Кожному обов'язку громадянина відповідає право державного органу вимагати від нього виконання чи дотримання своїх адміністративно-правових обов'язків.

За своїм змістом адміністративно-правові обов'язки поділяються на два види: а) обов'язок здійснювати певні дії (отримувати паспорт, сплачувати штраф тощо); б) обов'язок утримуватися від певних дій, які розцінюються як правопорушення (не порушувати громадський порядок).

Адміністративно-правові обов'язки громадян виникають у зв'язку з юридичними фактами, закріпленими в нормах права. Найхарактерніші з них такі Ківалов С.В., Біла Л.Р. Адміністративне право України. -- О., 2002. -- С. 113. :*досягнення громадянином певного віку (з 16 років виникає обов'язок отримати паспорт);* перебування в певному місці (перебування у громадських місцях зобов'язує не порушувати громадський порядок);* зайняття певною діяльністю (громадяни, що керують автомобілем, повинні дотримуватися правил дорожнього руху);* наявність у громадян деяких об'єктів особистої власності (наявність автомобіля, вогнепальної, газової зброї спричиняє обов'язок щодо їх реєстрації або нереєстрації);* укладання і наступне виконання громадянином громадянсько-правових угод (укладання громадянином з транспортною організацією угоди про перевезення спричиняє виникнення у останнього обов'язків щодо дотримання протипожежних, санітарних та інших правил, що діють на транспорті);* користування об'єктами державної, кооперативної, суспільної власності (користування лісами, водними ресурсами тощо породжує адміністративно-правовий обов'язок дотримуватися встановленого режиму користування ними).

3. Адміністративно-правовий статус іноземців, осіб без громадянства та біженців

На території України поряд з її громадянами проживають іноземці. До іноземців законодавство України відносить осіб, які належать до категорії громадян іноземних держав і не є громадянами України, а також осіб без громадянства, тобто осіб, які не належать до громадян будь-якої держави.

Україна самостійно визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства і режим їх перебування на своїй території. В цьому знаходить своє відображення її суверенітет в даній сфері суспільних відносин.

Слід зазначити, що правове становище іноземця в будь-якій країні є особливим, оскільки воно складається, принаймні, з двох елементів: правового статусу громадянина своєї країни і правового статусу власне іноземця. У особи без громадянства цей статус, в принципі, один. Він визначається державою, на території якої особа перебуває. Але іноземець, який знаходиться за межами своєї держави, зберігає з нею юридичний зв'язок, правовий статус громадянина своєї держави, підкоряється її законам, користується її захистом. В той же час іноземний громадянин і особа без громадянства, в тому числі і біженець, підпадають під дію суверенної влади держави, на території якої вони перебувають, тобто вони знаходяться під її юрисдикцією і повинні визнавати і виконувати конституцію, закони і підзаконні акти країни перебування.

Загальне ставлення держави до перебування іноземців на її території, загальні принципи регулювання тих чи інших правовідносин, в які вступають іноземці на території держави перебування, визначає режим іноземців. Він відображає засади реалізації ними своїх прав, свобод і обов'язків.

Світова практика регламентації правового статусу іноземців свідчить про наявність таких правових режимів: взаємності; «відкритих дверей»; ідентичності; національного режиму; режиму найбільшого сприяння; спеціального (преференційного) режиму. Однак єдиної думки щодо класифікації режиму іноземців немає. Різні автори виділяють від одного до трьох різних режимів. Найчастіше виділяються національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим Тодика Ю. Конституционно-правовой статус иностранцев и беженцев в Украине // Факт. - Харьков, 1999. - С. 29..

В Україні провідними щодо іноземців є національний режим і режим найбільшого сприяння, які поєднуються з режимом взаємності.

Національний правовий режим іноземців викладено у ст. 2 Закону «Про правовий статус іноземців» Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р. // ВВР. - 1994. - № 23. - Ст. 161.. Зміст національного режиму полягає в правовому зрівнянні іноземців з громадянами держави перебування в тій чи іншій сфері. Звичайно, про повне зрівняння в правах іноземців з місцевим населенням не йдеться, оскільки розбіжності в громадянській належності і, відповідно, різний обсяг та рівень правового зв'язку з державою не призводять до однакового наповнення прав і свобод цих категорій населення.

Національний режим встановлено як загальний принцип українського законодавства. У ст. 26 Конституції України йдеться, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, -- за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // ВВР України.-- 1996.-- № 30. -- Ст. 141.

Поширення на зазначені категорії осіб національного режиму означає, що вони не можуть вимагати надання прав і свобод, не передбачених Конституцією і законами України. При цьому національний режим реалізується шляхом поширення на іноземців дії існуючих правових норм. Встановлення ж спеціального режиму полягає у створенні спеціальних норм, які регулюють правовідносини тільки за участю іноземців.

Необхідно підкреслити, що сам режим іноземців -- ні національний, ні спеціальний -- не надає будь-яких прав. Він лише впливає на дві групи елементів правового регулювання статусу іноземців: правові норми і організаційні заходи.

Особливості адміністративно-правового статусу іноземців, осіб без громадянства та біженців визначаються рядом спеціальних нормативних документів. Це, зокрема: Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 p.; Постанова Кабінету Міністрів "Про тимчасовий порядок оформлення іноземним громадянам віз для перебування в Україні" від 26 лютого 1993 p.; Закон України "Про біженців" від 24 грудня 1993 p. та інші.

Аналіз нормативних документів показує, що права і свободи, встановлені для громадян України, рівною мірою стосуються й іноземних громадян. Іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, законами, а також міжнародними договорами України.

Рівність іноземців перед законом є одним з основоположних принципів їх правового статусу. Законодавство України закріпило принцип недискримінації іноземців та осіб без громадянства: вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять. Це повністю відповідає положенням статуту ООН, Загальної декларації прав людини, міжнародних пактів про права людини, інших міжнародних актів, що закріплюють принцип недискримінації Бритченко С.А., Андрієнко В. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні // Проблеми міграції. - Т. 4. - Число 1(8). - 1999. - С. 4..

Викладений перелік підстав щодо недискримінації не є вичерпним. Україна може на засадах взаємності, шляхом укладення міжнародних договорів надати громадянам інших держав додаткові права. Це передбачено ст. 2 Закону «Про правовий статус іноземців».

Однак адміністративна правомочність іноземців вужча за правомочність громадян України. Так, для них встановлені обмеження щодо реалізації права на працю, вони не можуть обиратися до державних органів, призначатися на певні посади. На них не покладається обов'язок несення військової служби.

Обмеження адміністративної правомочності іноземців може бути викликане введенням відповідною державою обмеження прав і свобод для громадян України. Зокрема, якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадян України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадян цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання, якщо він: а) має в Україні законне джерело існування; б) перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадянами України; в) перебуває на утриманні громадянина України; г) має на своєму утриманні громадянина України; д) в інших передбачених законами України випадках.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

Принцип єдності прав і обов'язків є іншим важливим принципом. Він закріплений у ст. 26 Конституції та ч. 4 ст. 2 Закону «Про правовий статус іноземців». Ним визначено, що здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці зобов'язані поважати та додержувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї її нарощу Ковалишин І. Правовий статус біженців в Україні як вид правового статусу іноземців // Право України. - 2001. - № 2. - С. 42..

Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення несуть відповідальність на загальних підставах.

За порушення іноземцями встановленого порядку перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні, або проживання за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебування, а також недотримання Правил транзитного переїзду через територію України до них застосовуються заходи відповідно до законодавства України.

Іноземцю, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено визначений йому термін перебування в Україні. Такий термін може бути також скорочено, якщо в іноземця відпали підстави для його подальшого перебування в Україні. Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця в Україні приймається органами внутрішніх справ.

Іноземця може бути видворено за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо: його дії суперечать інтересам забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку; це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; він грубо порушив законодавство про правовий статус іноземців.

Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення. Іноземці, які ухиляються від виїзду, підлягають з санкції прокурора затриманню і видворенню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для видворення. Рішення про видворення іноземців з України може бути оскаржено до суду. Оскарження не зупиняє виконання рішення про видворення. Видворення іноземців здійснюється органами внутрішніх справ. Іноземці, які підлягають видворенню, або фізичні, юридичні особи, які приймають цих іноземців, влаштовують їх незаконні в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяють й ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Особливим адміністративно-правовим статусом наділяються іноземці, визнані біженцями.

На міжнародному рівні поняття «біженець» вперше було сформульовано в Конвенції ООН 1951 p. про статус біженців Заключний акт конференції повноважних представників ООН про статус біженців та осіб без громадянства і текст Конвенції 1951 р. Про статус біженців // Український часопис прав людини. - К., 1997. - № 1. - С. 108-112.. Це універсальний багатосторонній договір, до якого, за даними УВКБ ООН, на сьогоднішній день приєдналися 140 країн. Конвенційне визначення поняття «біженець» запозичили багато країн в своє національне законодавство. Йому практично відповідає й визначення поняття «біженець», що міститься у Законі України «Про біженців».

Термін "біженець" означає, що іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), який внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань змушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань і щодо якого в порядку та за умов, визначених законодавством, прийнято рішення про надання йому статусу біженця Закон України "Про біженців" від 24 грудня 1993 р. // ВВР. - 1994. - № 16. - Ст. 90.

Для будь-якої країни біженці, насамперед, є іноземцями та особами без громадянства, які з певних причин не користуються захистом держави свого громадянства або держави свого постійного проживання і тому вимушені шукати такого захисту (притулку) в інших країнах.

Правовий статус біженців багато в чому схожий із статусом іноземців, які не захищені імунітетами та привілеями. Біженці, на відміну від іноземних громадян, не користуються дипломатичним захистом, а їх правове становище має ряд особливостей, які дозволяють відокремити їх в окрему групу з своїм специфічним правовим статусом. Залежно від особливостей реалізації правового статусу й обставин (строк, мета, умови перебування в країні тощо) іноземців та осіб без громадянства можна розділити на тих, які: прибувають в Україну на постійне проживання; тимчасово перебувають на території України в приватних справах; прибувають для тимчасового працевлаштування (трудові мігранти); відповідно до законодавства України і міжнародних договорів користуються дипломатичними і консульськими імунітетами і привілеями; можуть отримати притулок на території України в порядку, встановленому законом (відповідно до ст. 26 Конституції надання притулку віднесено до повноважень Президента України і має регулюватися законом, проект якого нині готується); набули статусу біженців у порядку, встановленому Законом «Про біженців»; є незаконними мігрантами, тобто особами, які знаходяться у невизначеному становищі та не відповідають правовим підставам в'їзду в Україну, перебування в ній або втратили ці підстави.

Іноземці та особи без громадянства -- шукачі притулку в Україні виокремлюються з середовища мігрантів шляхом офіційного набуття статусу біженців через встановлену законом процедуру. В даному разі йдеться про правовий статус біженців як особливий вид правового статусу іноземців чи осіб без громадянства, оскільки правовий статус біженця дещо відрізняється від правового статусу, що зазвичай надається будь-якому іноземцю чи особі без громадянства, котрі на законних підставах перебувають на території України.

Центральним органом державної виконавчої влади, який координує взаємодію інших органів державної виконавчої влади при вирішенні всіх питань, що стосуються проблем біженців, є Державний комітет України у справах національностей та міграції.

Він займається підготовкою для розгляду урядом України пропозицій щодо встановлення регіонів тимчасового розселення біженців; визначення обсягів фінансування на утримання біженців і розподілу коштів за регіонами їх компактного проживання.

Крім цього, до його відання належить: встановлення порядку оформлення надання статусу біженця за наявності умов і позбавлення цього статусу; утримання пунктів тимчасового розміщення біженців; розгляд скарг на рішення про надання і позбавлення статусу біженця, що приймаються органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; ведення централізованого обліку осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, та біженців; контроль за виконанням Закону "Про біженців".

Як було зазначено, біженець не користується захистом держави свого походження. Отже, його правове становище потребує спеціального врегулювання. Біженець, який прибув в Україну, навіть незаконно перетнувши її кордон, відповідно до міжнародної системи захисту прав біженців, насамперед, має право не бути висланим і отримати доступ до процедури визначення статусу біженця.

Право біженців не бути висланим є гарантією від їх примусового повернення в обстановку переслідувань і становить основу системи захисту біженців. Це право закріплено в ст. 33 Конвенції про статус біженців. Заборона вислання біженців відображена і в Законі України «Про біженців».

Україна орієнтується на міжнародні стандарти захисту крав особи і враховує тенденції розвитку європейського міграційного законодавства. В першому читанні Верховна Рада України прийняла проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про біженців», де поняття «біженець» повністю узгоджується з визначенням цього поняття в Конвенції про статус біженців. Щодо правового статусу в проекті передбачається, що особа, якій надано статус біженця в Україні, користується тими ж правами і свободами і виконує ті ж обов'язки, як й інші іноземці та особи без громадянства,» котрі на законних підставах перебувають в Україні, а також має права і обов'язки, передбачені Законом «Про біженців». Попередня редакція Закону не містила такого положення.

Надання біженцям зазначених прав і свобод юридичне розширює їх правовий статус і урівнює в правах з іншими категоріями іноземців.

Закон України «Про біженців» в редакції від 24 грудня 1993 p. передбачає, що особа, яка набула статус біженця, має право на вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міграційною службою переліку населених пунктів і пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців; працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців; охорону здоров'я та відпочинок у порядку, передбаченому законодавством для громадян України; одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціального забезпечення в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; користування житлом, наданим у місці тимчасового проживання; навчання в порядку, передбаченому законодавством України для іноземців; користування надбаннями культури; свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів; недоторканність особи, житла, охорону законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист майнових та немайнових прав; вступ до легалізованих громадських організацій відповідно до їх статутів (положень).

Біженець зобов'язаний: дотримуватися Конституції та законів України, виконувати рішення і розпорядження органів державної виконавчої влади, регіонального та місцевого самоврядування; виконувати законні вимоги державних органів і посадових осіб.

Така в цілому загальна характеристика громадян України та іноземців як суб'єктів адміністративного права.

2. Правовий статус роботодавця

У законодавстві України періоду набуття незалежності і початку переходу до ринкових засад функціонування економіки досить часто вживався термін "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган". Саме ця особа виступала тим суб'єктом, на якого законодавець покладав ті чи інші обов'язки або якого наділяв певними правами. Переважно цей термін вживався (і до цього часу вживається) в нормативно-правових актах у галузі трудового права та права соціального захисту.

При цьому зміст терміна "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган" законами та іншими нормативно-правовими актами не визначався. Законодавець виходив із того, що його зміст є достатньо зрозумілим без спеціального його визначення нормативно-правовими актами.

Втім з правового погляду поняття "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган" є не таким вже й однозначним, якщо не спірним, а його правильне застосування має в деяких випадкахпринципово важливе значення для вирішення складних правових питань.

Насамперед, згадаємо, що Конституція України визначає юридичних осіб (якими є, зокрема, підприємства, установи, організації) як один із видів суб'єктів (а не об'єктів) права нарівні з громадянами, державою та територіальними громадами. Зокрема, саме юридичні та інші особи виступають суб'єктами права власності, здійснюють господарську діяльність, мають право на звернення до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів тощо.

Таким чином, з правового погляду вживання терміна „власник підприємства, установи, організації" настільки ж необґрунтоване і беззмістовне, як, наприклад, вживання терміна "власник громадянина" чи "власник територіальної громади".

Вочевидь, термін "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган" є здебільшого економічною, а не правовою категорією. Цим терміном законодавець намагається відобразити характерправових, економічних та організаційних відносин між певною особою („власником") та юридичною особою („підприємством, установою або організацією"), підкреслюючи цим, насамперед, залежність підприємства від рішень власника.

Крім того, поява терміна "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган" у нормативно-правових актах до певної міри може бути виправданою відсутністю на той час достатнього досвіду опрацювання проектів нормативно-правових актів в умовах ринкової економіки. Водночас, відзначимо, що закріплення цього економічного терміна в нормативно-правових актах і його вживання в нормо творчій та правозастосовчій діяльності призводить до зведення статусу нормативно-правових актів до рівня наукових статей із економічної проблематики.

Втім навіть із розумінням поставившись до економічної складової терміна "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган", не можна не відзначити непослідовність цього терміна з суто правового погляду. Як наголошувалося, підприємство є не об'єктом, а суб'єктом права (зокрема, суб'єктом права власності та інших речових прав), а тому нелогічним є і вживання в правовій практиці терміна "власник підприємства, установи, організації".

Слід підкреслити, що юридична необґрунтованість терміна "власник підприємства, установи, організації" особливо виразно виявляється у разі його застосування до таких видів юридичних осіб, як установа таорганізація, для яких у багатьох випадках відносини власності учасника (засновника, члена) на частку в статутному фонді чи в іншому майні взагалі не є актуальними.

Беручи до уваги відсутність у засновника (учасника, члена) підприємства, установи, організації права власності на підприємство, установу, організацію як об'єкт цього права власності, вміщені в законах та інших нормативно-правових актах посилання на "власника підприємства, установи, організації" фактично є посиланнями на особу, яка не існує.

За таких обставин потреба в застосуванні іншого, більш доречного терміна в законодавстві є цілком логічною та зрозумілою.

Наголосимо, що останніми роками законодавство поступово переходить від терміна "власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган" до визнаного у світовій практиці терміна "роботодавець".

Здавалося б, запровадження в нормотворчу та правозастосовчу практику терміна "роботодавець" можна було б лише вітати. З правового погляду такий підхід, з одного боку, є кроком до вдосконалення юридичної та нормотворчої техніки, позаяк термін "власник підприємства, установи, організації" не лише не відповідаєправовому статусу цього суб'єкта у виробничих та соціально-трудових правовідносинах, але й є беззмістовним з правового погляду, про що вже йшлося. Проте слід більш уважно поставитися до змісту, що надається наразі термінові "роботодавець" в законах та інших нормативно-правових актах.

Низка законів України та виданих на їх підставі інших нормативно-правових актів містять майже ідентичне визначення поняття "роботодавець", зводячи його зміст до власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу та фізичної особи, яка використовує найману працю.

Таке або майже таке визначення поняття "роботодавець" містять, наприклад, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, закони України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням", "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", "Про охорону праці", "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", "Про організації роботодавців" тощо.

Таким чином, на сьогодні термін "роботодавець", застосовуваний у нормативно-правових актах, лише замінив собою раніше вживаний термін "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган", не змінивши при цьому змісту і не усунувши очевидних фактів беззмістовності та невідповідності останнього.

З юридичного погляду не виникає жодних сумнівів щодо наявності у фізичної особи, яка використовує найману працю, статусу роботодавця, по-перше, є суб'єктом права і може бути стороною правовідносин, а по-друге, - використовує працю найманих працівників і, отже, дійсно є роботодавцем.

Є достатні підстави вважати, що під терміном "власник підприємства, установи, організації" законодавець розуміє особу, яка прийняла рішення про заснування (утворення) підприємства, установи, організації чи є учасником або членом такого підприємства, установи, організації. При цьому у випадках, передбачених законодавством, зазначена особа могла передати такій юридичній особі певне майно. Відтак, і норми законів та інших нормативно-правових актів, якими на "власника підприємства, установи, організації" покладаються певні обов'язки або якими такий власник наділяється певними правами, адресовані саме засновнику (учаснику, члену) юридичної особи, а не власне юридичній особі як суб'єкту права.

Водночас, безперечним є той факт, що стороною правовідносин, урегульованих зазначеними та іншими нормативно-правовими актами, має визначатися саме юридична особа (підприємство, установа, організація) як суб'єкт права, а не її засновник (учасник, член).

1.2. Мета і завдання організацій роботодавців та їх об'єднань

Організації роботодавців та їх об'єднання створюються і діють з метою представництва та захисту законних інтересів роботодавців у економічній, соціально-трудовій та інших сферах, у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального партнерства.

Основними завданнями організацій роботодавців та їх об'єднань є:

- співробітництво з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників;

- забезпечення представництва та захист законних інтересів і прав роботодавців у відносинах з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників, іншими об'єднаннями громадян;

- участь у формуванні та реалізації соціально-економічної політики держави;

- участь у проведенні колективних переговорів та укладанні генеральної, регіональних і галузевих угод та забезпечення виконання своїх зобов'язань за укладеними угодами;

- координація діяльності роботодавців у виконанні зобов'язань за генеральною, регіональними чи галузевими угодами;

- контроль за виконанням іншими сторонами соціального партнерства зобов'язань за генеральною, регіональними та галузевими угодами;

- сприяння максимальному дотриманню інтересів роботодавців при вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів);

- сприяння вирішенню колективних трудових спорів, запобіганню страйкам як крайньому засобу вирішення цих конфліктів;

- збалансування попиту і пропозиції робочої сили, запобігання масовому безробіттю шляхом сприяння створенню нових робочих місць, забезпечення раціональної структури зайнятості населення;

- вдосконалення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, поширення професійних знань та досвіду;

- забезпечення скоординованості дій роботодавців, їх організацій та об'єднань щодо виконання науково-технічних і соціальних програм, спрямованих на збільшення обсягів виробництва продукції і послуг, підвищення їх конкурентоспроможності, врегулювання та поліпшення умов праці;

- розвиток співробітництва з іноземними і міжнародними організаціями роботодавців та їх об'єднаннями.

Висновок

В даній курсовій роботі ми розглянули питання адміністративно-правового статусу громадян України, іноземних осіб та осіб без громадянства.

Питання визначення фізичних осіб, як суб'єктів адміністративно-правових відносин складне. Це викликане тим, що діє багато нормативно-правових актів, які стосуються цієї проблеми. В роботі здебільше ми зверталися до Конституції та Законів, а ще діє і мають силу безліч підзаконних актів, які регулюють адміністративні відносини на місцевому рівні.

В статті 24 Конституції України говориться, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Іноземним громадянам і особам без громадянства в Україні гарантуються передбачені законом права і свободи. Вони користуються тими ж правами і свободами і несуть ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції України, і інших актів Українського законодавства.

Отже наявність у громадян України та іноземних осіб суб'єктивних прав та обов'язків у сфері державного управління формує правовий статус суб'єкта і є складовою адміністративної правосуб'єктності.

Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. --

2. № 30. -- Ст. 141.

3. Закон України "Про біженців" від 24 грудня 1993 р. // ВВР. - 1994. - № 16. - Ст. 90.

4. Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 27. - Ст. 385.

5. Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. // ВВР. - 1991. - № 4. - Ст. 20.

6. Закон України "Про надзвичайний стан" від 26 червня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 37. - Ст. 538.

7. Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 34. - Ст. 504.

8. Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 49. - Ст. 668.

9. Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р. // ВВР. - 1994. - № 23. - Ст. 161.

10. Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р.

11. Закон України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" від 5 лютого 1993 р. // ВВР. - 1993. - № 16. - Ст. 167.

12. Закон України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку» від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1994. -- № 4. -- Ст. 18.

13. Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1992 р. // ВВР України. -- 1992. -- № 13. -- Ст. 178.

14. Адміністративне право України. За ред. проф. Битика Ю.П. - Х.: 2000. - 217 с.

15. Битяк Ю. П., Богуцький В. В., Гаращук В. М., Дяченко О. В., Зуй В. В. Адміністративне право України. -- Х., 2001. -- 528с.

16. Бобир В. І., Демський С. Е., Колодій А. М., Кулик О. Г., Олійник А. Ю. Правознавство. -- К., 1999. -- 699с.

17. Бритченко С.А., Андрієнко В. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні // Проблеми міграції. - Т. 4. - Число 1(8). - 1999. - С. 4.

Размещено на Allbest.ru

...