Політико-правові засади етнонаціональної політики постсоціалістичних країн

У третьому розділі “Концептуальні правові засади регулювання міжетнічних відносин у пострадянських державах” автор аналізує формування нормативно-правової бази етнонаціональної політики в Росії, Україні, Молдові та Білорусі.

У першому підрозділі “Законодавче забезпечення державної етнонаціональної політики в Україні, Росії, Молдові” автор зосередив увагу на політико-правовій базі етнонаціональних відносин, виявленні спільних рис та відмінностей у реалізації етнонаціональної політики цих країн.

Дисертант зазначає, що Україна, Росія та Молдова, які тривалий час входили до складу одного союзного державного утворення, успадкували поліетнічний склад населення. На відміну від Росії та Молдови в Україні стан міжетнічних стосунків був набагато кращий. Росія ж опинилася у вирі сепаратистських тенденцій і вимог негайного задоволення прав певних народів, аж до надання автономії чи національного суверенітету. Молдова й досі вирішує проблему Придністров'я. Тому етнонаціональна політика цих держав помітно відрізнялася, як і напрацювання законодавчої бази. Однак у побудові моделей етнонаціональної політики цих держав простежуються і спільні риси. Хоча, наприклад, Молдова за допомогою механізмів, схожих на українські та російські, намагалася вирішити зовсім інші проблеми.

Автор доводить, що у випадку України, Росії та Молдови таку політику потрібно розглядати у класичному міжнародно-правовому розумінні етнонаціональної політики як цілеспрямованої діяльності з урегулювання стосунків між націями, етнічними групами, закріпленої у відповідних політичних документах та нормативно-правових актах. Етнонаціональна політика в Україні з часу здобуття незалежності визначалася не стільки загрозою етнічного сепаратизму для цілісності держави, як це було у Росії, скільки самим фактом поліетнічності - проживання на території країни представників близько 130 етносів. Тому формування законодавчої бази етнонаціональної політики України відбувалося в руслі правового закріплення принципів забезпечення прав, розвитку і збереження цих етносів як головного чинника запобігання конфліктам на етнічному ґрунті.

Проте, як показано у роботі, етнонаціональна політика в Україні не належала до пріоритетів внутрішньої політики. Країні не загрожував етнічний сепаратизм або самовизначення певних національних меншин. Однак поліетнічність держави свідчила про необхідність розробки законодавчої бази узгодження інтересів та забезпечення прав меншин поряд з титульним етносом. А оскільки ці питання політизувалися переважно під час чергових виборів, то до прийняття цілісного узгодженого документа, що визначав би основи державної етнонаціональної політики, справа не дійшла. Певним колом як політиків, так і представників національних меншин загальний політико-правовий документ, який би окреслив пріоритети регулювання сфери міжетнічних відносин, вважався панацеєю. Втім і досі триває дискусія про те, чи потрібна Україні Концепція етнонаціональної політики та якою саме вона має бути.

Автор показує, що на пострадянському просторі більшість держав прийняли подібні політичні документи, але це не завжди означало остаточне вирішення проблем міжетнічних взаємин. У більшості цих країн концепції так і залишилися політичними документами, що мали більше декларативно-політичне навантаження, ніж конкретний правовий зміст. У Російській Федерації на основі Концепції державної національної політики 1996 року були прийняті закони, спрямовані на вирішення конкретних етнонаціональних проблем, наприклад, про права корінних нечисельних народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу, про протидію всім формам расової, міжнаціональної ворожнечі, екстремізму. Проте уже нині у Росії Концепція національної політики визнана застарілою. Тому відповіддю на тенденції розвитку етнонаціональної ситуації в країні стали, з одного боку, проекти нової концепції національної політики, а з іншого - рекомендації деяких політиків надалі обмежуватися конкретними цільовими законами, що відповідають потребам розвитку міжетнічних відносин. Адже Концепція є універсальним декларативним документом, що не має прямої дії і фактично ні до чого не зобов'язує, а практика прийняття окремих законів є хаотичною та невпорядкованою. Через лобіювання певними національними меншинами, що нерідко керуються бізнес-потребами, приймаються закони, далекі від ідеї забезпечення рівноправного розвитку всіх меншин, а спрямовані, наприклад, на розробку певних територій, володіння угіддями тощо. Водночас інші нагальні проблеми стабілізації міжетнічних взаємин залишаються поза увагою.

В роботі доведено, що Україна не пішла як цим шляхом, так і шляхом, наприклад, Молдови, яка прийняла Концепцію державної національної політики в 2003 році й не наповнила своїми положеннями жодного закону. Молдовська Концепція залишилася декларацією, політичною заявою, поступкою російській меншині, зокрема щодо мовних вимог. Жодних подальших кроків щодо втілення її положень не було, оскільки Концепція є суперечливим документом, і її втілення в тому вигляді, в якому вона подає стан регулювання етнонаціональних відносин, в принципі неможливе. В Молдові до прийняття документа додалася й зовнішня політика. В Кишиневі сподівалися на допомогу Росії у вирішенні Придністровського конфлікту, тому вирішили цим документом “поліпшити” становище росіян.

Необхідність державного регулювання міжетнічних стосунків за допомогою розгалуженої законодавчої бази усвідомлюється в Росії набагато чіткіше, ніж в Україні. Одним із пояснень цього є традиційно та історично зумовлене покладення на державу функцій регламентації суспільно-політичних відносин, і зокрема міжетнічних. Автор на основі аналізу великого фактичного матеріалу показує, що необхідність активного державного втручання у міжетнічні стосунки була зумовлена навіть не стільки поліетнічністю російської нації (160 народів входять до її складу, розселені на великій території, значна кількість федеральних суб'єктів), скільки наявністю активних етнополітичних конфліктів та сепаратистських тенденцій. Головним завданням було збереження Російської Федерації у кордонах колишньої РРФСР. Крім того, етнічні, національні, мовні, культурні відмінності та ступінь соціально-політичного й економічного розвитку народів РФ досить суттєві. Це демонструє нагальну потребу державного втручання задля вирівнювання розвитку народів, а нерідко й створення можливостей для збереження етнічної самобутності.

Дисертант досліджує певну еволюцію концептуальних засад державної політики у Росії, зокрема в галузі гармонізації відносин між етносами й російською нацією в цілому. Ця еволюція пов'язана із змінами в етнічному складі (що засвідчив перепис населення у 2002 році), розвитком загальноросійської ідентичності та їх адекватним тлумаченням як законодавцем, політиками, так і вченими - етнологами, політологами.

Проте, як зазначає автор, не можна применшувати значення таких документів, як концепції національної поліики, для розвитку етнонаціональних відносин в Україні, Росія і Молдові. Той факт, що в Україні Концепцію етнонаціональної політики й досі не прийнято, зовсім не означає, що її дискурс та розробка не вплинули на формування етнонаціональної політики в країні. Однак найбільше у законодавчому регламентуванні сфери міжетнічних взаємин просунулася Російська Федерація в силу домінантної ролі державного регулювання цих процесів, які час від часу загрожували цілісності самої держави.

У другому підрозділі “Особливості моделі етнонаціональної політики Білорусі”, аналізуючи етнонаціональну політику країни, автор акцентує увагу на унікальності етнонаціональної моделі Білорусі.

Етнополітична ситуація у Білорусі не характеризується збройними міжетнічними конфліктами, тому не привертає уваги світової громадськості й вивчається переважно внутрішніми правозахисними та громадськими організаціями, матеріали яких використані автором. Зовнішніх дослідників хвилюють проблеми квазідемократичного розвитку країни: порушення прав людини, принципів демократичних виборів, політичні репресії, зникнення представників опозиції тощо. Проблеми ж міжетнічного характеру, зумовлені національним складом, стосунками з державами, де етнічні меншини Білорусі є титульними націями, і політикою держави щодо їх врегулювання, залишаються в тіні політичних зловживань.

У внутрішній політиці Білорусі концентрується еклектична суміш ізоляціонізму і, так би мовити, світового провінціалізму на ґрунті адаптованих до сучасності пострадянських взірців. Усе це актуально насамперед для етнонаціональних відносин. У Білорусі немає потреби в прийнятті концепції державної етнонаціональної політики або реформуванні етнонаціонального законодавства. Не тому, що немає натяків на міжетнічні конфлікти, і не тому, що законодавство досконале й адекватне етнополітичній ситуації в країні, а тому, що у Білорусі законодавство залишається на папері, а міжетнічні стосунки розвиваються за іншими правилами. А офіційна лінія в оцінці стану міжетнічних відносин створює враження, що Білорусь у цьому сенсі є найблагополучнішою країною в світі. Державна етнонаціональна політика ґрунтується на розумінні білоруської нації насамперед як співгромадянства, а не етнічної спільноти.

Дисертант доводить: найбільша проблема білоруської етнонаціональної політики полягає в тому, що асиміляція не завершується створенням єдиної політичної нації. Під особами, що належать до національних меншин, тут розуміють осіб, які постійно проживають на території Білорусі, мають її громадянство і які за походженням, мовою, культурою або традиціями відрізняються від “основного населення республіки”. “Основне населення республіки”, більш-менш однорідне за своїм складом, політично пасивне, національно несвідоме - ось об'єкт етнонаціональної політики Білорусі. Експерти вважають, що в країні взагалі немає окресленої національної політики. А та, що є, об'єктивно спрямована на збереження політичного режиму, який потребує гомогенного, однорідного суспільства громадян низької політичної культури.

У роботі показано, що модель етнонаціональної політики Білорусі спрямована на обслуговування авторитарного політичного режиму. Це поєднання радянських методів формування інтернаціональної спільноти з придушенням національного усвідомлення, проявів політичного самоствердження білорусів, зі штучним загостренням етнічної напруги навколо тих етносів, діяльність яких може “зашкодити” владі. Законодавство, що регламентує сферу етнонаціональних відносин, прийняте у мінімальному обсязі та найчастіше порушується самими органами влади. В умовах відсутності адекватної, незалежної інформації білорусам за допомогою державного апарату нав'язується стереотип пасивної байдужості під виглядом демократичної толерантності.

У четвертому розділі “Основні риси етнонаціональної політики країн центральноазійського регіону” досліджуються особливості специфічного регіону пострадянського простору, до складу якого входять Туркменістан, Узбекистан, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан.

У першому підрозділі “Демократичний вимір етнонаціональної політики Казахстану, Туркменістану, Узбекистану, Таджикистану” автор зосереджується на аналізі моделей етнонаціональної політики цих країн.

У цілому регіон став однією з точок загострення міжетнічної напруги, оскільки характеризується складною поліетнічною структурою. Найбільша кількість етносів сконцентрована у Ферганській долині. Кордони союзних республік, проведені в процесі національно-державного розмежування 1924- 1925 років, штучно розділили кочові етноси, колективна ідентичність яких була слабко пов'язана з визначеними територіями. В результаті однією з основних причин конфліктів на етнічному ґрунті у Центральній Азії є етнотериторіальні проблеми. В обґрунтуванні багатьох, якщо не більшості територіальних вимог і домагань лежать посилання на історичну пам'ять. Кожна держава центральноазійського регіону намагається впоратися з високим рівнем міжетнічної конфліктності з допомогою власної моделі етнонаціональної політики.

У дисертації зазначається, що Казахстан після здобуття незалежності зберіг стабільність у міжетнічних відносинах завдяки унікальній моделі етнонаціональної політики, далекої від демократичності й спрямованої на збереження авторитарного режиму. Однак вона виявилася ефективною, оскільки врівноважувала претензії різних етносів на політичне домінування. Соціальна та міжетнічна стабільність забезпечувалася не стільки репресивними заходами авторитарного режиму, скільки специфічними особливостями структури населення Казахстану. Поліетнічний характер населення став головною передумовою взаємної нейтралізації соціальної активності з боку різних етнічних груп. Влада пишається унікальною моделлю міжетнічної злагоди в країні. Критики етнонаціональної моделі Казахстану вважають, що соціальна та міжетнічна стабільність цілком могла б забезпечуватися взаємною нейтралізацією етнічних груп без застосування антидемократичних механізмів. Адже модель етнонаціональної політики держави була спрямована на витіснення неказахів, тюркизацію держави. Протягом першої декади незалежності Казахстан став більше тюркизованим та ісламським, втративши свій слов'янський або європейський етнічний профіль.

Модель етнонаціональної політики Туркменістану автор вважає найбільш недемократичною з усіх країн пострадянського простору. Протягом багатьох років усе суспільне життя в цій державі характеризувалося культом особи вождя, систематично порушувалися права людини, винищувалася опозиція. При цьому влада дуже високо оцінювала досягнення Туркменістану в забезпечення міжетнічної злагоди.

Однак у міжнародних моніторингових організацій був зовсім інший погляд на етнонаціональну політику: Туркменістан - уславлений дім саме етнічних туркмен, неетнічним туркменам не було місця у цій державі. Держава намагалася туркменізувати і слов'янське населення. Влада змушувала представників національних меншин до зміни своєї етнічності під загрозою втрати роботи, що означає провести решту життя у злиднях. Адже більшість робочих місць - державні, приватний сектор майже не розвинений, тому цей недемократичний механізм дав змогу владі суттєво зменшити кількість меншин. Нерідко проблема туркменізації для меншин вирішувалася за допомогою фіктивних шлюбів та взяття туркменського прізвища.

Суть дискримінаційної моделі етнонаціональної політики у Туркменістані полягала в асиміляції та витісненні з країни меншин з одночасним применшенням їх кількості. Ця модель схожа на радянську, яка безцеремонно винищувала “неблагонадійні” меншини, з тією лише відмінністю, що туркменській моделі намагалися надати демократичного забарвлення. Однак нині Туркменістан, на думку дисертанта, отримав шанс демократизувати свою модель етнонаціональної політики.

У поліетнічному Узбекистані титульний етнос, узбеки, становить близько 80 відсотків населення. Влада проводить політику стримування демографічного зростання, адже Узбекистан - найбільш густонаселена країна з пострадянських республік. На відміну від сусіднього Киргизстану, де узбеки брали участь у кривавих міжетнічних конфліктах, на зразок Ошського, Узбекистану вдалося уникнути серйозних міжетнічних конфліктів на своїй території, однак напруженість міжетнічних відносин завжди була на порядку денному. В умовах зростання національної і релігійної свідомості фактор міжетнічних відносин містить серйозний конфліктний потенціал.

В узбецькому законодавстві навіть немає терміну “національна меншина”. Представники влади посилаються на складність її правового визначення, вважаючи, що дається взнаки радянська асиміляція етнічних меншин. Неактивні меншини не вимагають захисту своїх прав та не висувають ініціатив щодо введення до законодавства цього визначення. Мають певні труднощі представники національних меншин, особливо слов'янських, з оволодінням державною мовою. Узбецька мова була визначена як фактор консолідації узбецької нації. У некорінних етносів регіону виникли серйозні проблеми з цим. Втім останні опитування засвідчили, що навіть 74,4 відсотка слов'ян тією чи іншою мірою володіють державною мовою.

Дисертант зазначає, що в Таджикистані невиважена соціально-економічна політика колишнього СРСР призвела до створення індустріальної інфраструктури, яка суперечила традиційному розвитку соціуму. Конфлікти та заворушення аж до громадянської війни, які точилися у Таджикистані протягом 80 - 90-х років, були більше соціальними, ніж міжетнічними, хоча у них брали участь представники різних етносів. Однак в їх основі лежали неконтрольований демографічний вибух, перерозподіл орних земель та пасовиськ, їх надмірне використання, що завершилося екологічною кризою. Етнічний фактор не був домінуючим. У результаті громадянської війни відбувся фактичний розпад країни на етнокультурні регіони, населені субетнічними групами таджиків, а також іншими нетаджицькими етносами, що мали власну субкультуру і менталітет. У цих групах сформувалися свої економічні й політичні цілі та настанови. Конфлікт між ними неминуче набував етнічного забарвлення. Найбільш впливовою національною меншиною є узбеки, що пояснюється як їх значною чисельністю, так і територіальною близькістю Узбекистану.

Отже, центральноазійські держави, крім міжетнічних, мають багато соціально-економічних проблем, що ускладнює пошук демократичних шляхів вирішення перших. Тому моделі державної етнонаціональної політики далекі від демократичних стандартів. Адже головне їх завдання - не забезпечення прав національних меншин та розвиток їх самобутності, а стабільність у країні та запобігання міжетнічним конфліктам, що зазвичай досягається недемократичним методами, які лише відтерміновують ескалацію вже назрілих міжетнічних протистоянь.

У другому підрозділі “Специфіка суспільно-державного управління міжетнічними відносинами у Киргизстані” автор детально досліджує модель суспільно-державного управління міжетнічними відносинами у Киргизстані.

Ця країна стала першою в регіоні, де відбулася демократична “тюльпанова” революція. Як і в інших пострадянських країнах регіону, в Киргизстані було встановлено диктатуру кланового типу. В дисертації розглянуто вплив на етнонаціональну політику держави киргизо-узбецького та киргизо-таджицького міжетнічних конфліктів. З огляду на проблемність вирішення етнічного питання Киргизстан не пішов шляхом законодавчого закріплення та гарантування прав національних меншин. За такого співвідношення участі етнічних груп у політичному й економічному житті права одних етносів сприймалися як дискримінація інших. До того ж титульний етнос - киргизи не у всіх регіонах перебували у пріоритетному становищі, що якраз і передбачає надання окремих прав національним меншинам. У районах з чисельним домінуванням узбецького населення киргизи самі потребували захисту своїх прав. Право киргизького народу на володіння землею за Конституцією ледь не стало причиною переділу земельної власності й нового етнічного конфлікту.

За складністю та заплутаністю міжетнічних стосунків Киргизстан не має собі рівних у Центральній Азії. І саме ця складність забезпечувала сталість системи міжетнічної злагоди. Досить потужні етнічні групи - узбеки, киргизи, таджики та інші - блокували агресивні імпульси одне одного, і міжетнічна напруга порівняно нечасто завершувалася відкритими конфліктами.

Киргизстан створив власну, певною мірою унікальну модель забезпечення міжетнічної злагоди у поліетнічному суспільстві. Це так звана модель державно-суспільного регулювання, в якій домінували риси авторитарного правління. Не було створено надійної демократичної, зокрема законодавчої, бази для стабільного етнонаціонального розвитку.

Як показано у роботі, етнополітична ситуація в країні ускладнюється історичними чинниками - етнічними конфліктами, що перебувають у латентному стані й можуть спалахнути в будь-який момент. Непродумана політика щодо підтримання міжетнічного миру може стати зброєю, спрямованою на розпалювання міжетнічних конфліктів. Маніпулювання національним питанням з боку держави може бути таким же конфліктогенним фактором, як і решта чинників. Це засвідчили події “тюльпанової” революції, коли здійснювалася спроба самої влади розпалити міжетнічний конфлікт між лояльними до влади узбеками і революційно налаштованими киргизами.

У п'ятому розділі “Альтернативні моделі етнонаціональної політики південнокавказьких країн” досліджується комплекс міжетнічних та етнонаціональних проблем регіону, які визначають особливості етнонаціональної політики цих країн у сучасний період.

Дисертант відзначає, що більшість міжетнічних конфліктів у Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабасі нині перебувають у замороженому стані, а країни Південного Кавказу за участю міжнародної спільноти шукають оптимальні форми їх розв'язання. Тому від суб'єктів етнонаціональної політики цих країн вимагається максимальна увага до активізації етнічного невдоволення в районах компактного проживання меншин, у тому числі з неврегульованим статусом.

У першому підрозділі “Співвідношення централізації і децентралізації в управлінні міжетнічними конфліктами в Грузії” йдеться про спроби цієї держави врегулювати і зафіксувати свій національно-територіальний статус, а також статус двох невизнаних автономій. Грузія намагається помірковано шукати шляхи вирішення цих проблем, аби уникнути радикалізації етнічного чинника, який так вдало намагається використати у власній геополітиці Росія. Грузинські експерти запевняють, що обидва конфлікти мають більше політичний, ніж етнічний характер, адже головною вимогою абхазьких і осетинських сепаратистів є відокремлення від Грузії, а не можливості етнокультурного розвитку.

Дисертант зазначає, що наслідком етнополітичних конфліктів 1990-х років у Грузії стали не лише міграції, а й формальна поява трьох автономій на території цієї країни - Аджарії, Абхазії та Південної Осетії. Юрисдикцію центральних органів влади Грузії повністю не встановлено над Південною Осетією та Абхазією. Остання має власні органи державного управління. Грузією визнається лише Автономна Республіка Аджарія. Невизначеність статусу Абхазії та Південної Осетії ускладнює забезпечення демократичного статусу меншин на їх території, в тому числі грузинської, яка в цьому випадку є меншиною в меншині. Тому модель етнонаціональної політики є фрагментарною і варіюється залежно від специфіки регіону. Продиктовано це необхідністю збереження самої Республіки Грузія в межах нинішніх кордонів та намаганням запобігти сепаратистським настроям. Відтак більшість проблем міжетнічних відносин, статусу територій компактного проживання національних меншин залишаються неврегульованими. Якісь радикальні алгоритми вирішення заморожених конфліктів можуть призвести до їх загострення, а отже, до ослаблення самої Грузії. Нині держава бореться за збереження територіальної цілісності, запевняючи, що Абхазія та Південна Осетія є історично невід'ємними частинами Грузії.

Автор доводить, що модель етнонаціональної політики Грузії визначається насамперед контекстом міжетнічних відносин і територіальних суперечок у країні. З одного боку, влада намагається побудувати національну державу з урахуванням інтересів насамперед титульного етносу відповідно до міжнародно-правових вимог щодо задоволення прав національних меншин, а з іншого боку - комплекс міжетнічних суперечностей та етнополітичних конфліктів на її території визначає специфіку цієї моделі.

У другому підрозділі “Нагірнокарабаський конфлікт як наріжний камінь міждержавних відносин Вірменії та Азербайджану” автор аналізує цей конфлікт як одну з найголовніших проблем взаємовідносин Вірменії та Азербайджану. У роботі відзначається, що взаємовідносин цих країн характеризуються конфліктністю, яка має глибоке історичне коріння і зумовлена тісним переплетенням їхніх інтересів у Нагірному Карабасі.

Третій підрозділ “Основні вектори етнонаціональної політики Вірменії” присвячено аналізу особливостей моделі етнонаціональної політики Вірменії. Автор зазначає, що етнонаціональна політика Вірменії 1990-х років багато у чому визначалася історичними подіями та конфліктами, в яких брав участь титульний етнос. На державному рівні Вірменію вважають моноетнічною державою, оскільки 97-98 відсотків населення країни становлять вірмени. Поряд з титульним етносом у Вірменії проживають понад 10 етнічних меншин. Однак співвідношення меншин і титульного етносу таким було не завжди. Вірменія стала моноетнічною протягом двох останніх десятиліть через нагірнокарабаський конфлікт. Проте за оголошення держави моноетнічною Вірменія зазнає серйозної критики з боку міжнародних структур. Незважаючи на те, що після критики з боку Комітету з расової дискримінації ООН Вірменія підвищила юридичний та інституційний рівень захисту національних меншин, фінансові труднощі вплинули на ефективність заходів щодо захисту меншин. У державній етнонаціональній політиці Вірменії помітна розбалансованість та непослідовність, хоча у цілому в країні домінує атмосфера толерантності. На демократичну спрямованість моделі етнонаціональної політики негативно впливають декілька факторів: по-перше, недостатній економічний розвиток країни, який не дає можливості повною мірою забезпечити права національних меншин; по-друге, нагірнокарабаський конфлікт, який досі не розв'язано і наслідки якого впливають на стан відносин між етнічними групами в країні; по-третє, оголошення Вірменії моноетнічною державою, що ускладнює створення можливостей для нечисельних меншин щодо збереження своєї культури, мови та етнічності взагалі.

У четвертому підрозділі “Проблеми міжетнічної взаємодії в Азербайджанській Республіці” здійснено порівняльний аналіз вірменської та азербайджанської моделей етнонаціональної політики.

Автор зазначає, що Азербайджан підійшов до побудови моделі етнонаціональної політики в дещо інший спосіб, ніж сусідня Вірменія. Хоча в ній також помітні наслідки ворожнечі зі своїм сусідом навколо Нагірно-Карабаської невизнаної республіки та прилеглих азербайджанських територій, окупованих Вірменією. Нагірний Карабах офіційно залишається частиною Азербайджану, а врегулювання конфлікту відкладається.

Відповідно у етнонаціональній політиці Азербайджану чимало спекуляцій навколо цієї теми, покликаних мобілізувати електорат та переконати міжнародну спільноту в правомірності претензій Азербайджану на ці території. В ході дослідження автор доходить висновку, що всупереч бадьорим заявам влади модель етнонаціональної політики Азербайджану далека від демократії. Законодавство щодо захисту прав національних меншин перебуває у зародковій стадії. На практиці влада продовжує радянську традицію примусової асиміляції меншин. Особливо дискримінаційною є політика держави щодо меншин, які “загрожують” цілісності Азербайджану своїми територіальними претензіями. Це меншини іранської та дагестанської груп, які проживають компактно поблизу кордонів держави. Саме щодо них проводиться дискримінаційна політика, спрямована на асиміляцію цих меншин та знищення їх етнокультурної самобутності. На думку влади, задоволення прав національних меншин може завершитися розвалом Азербайджану. Представники ж дискримінованих меншин вважають, що влада найбільше дискредитує нетюркомовні народи Азербайджану і перешкоджає розвитку їх національної свідомості. Набагато кращим є становище тих меншин, які є нечисельними та розселеними дисперсно, тобто “не загрожують” стабільності держави. Влада вибірково прислухається до їх вимог, ігноруючи інтереси інших, найбільших за чисельністю меншин у державі.

У висновках узагальнено результати дослідження. В дисертації було комплексно досліджено новий етнополітичний феномен - модель етнонаціональної політики на прикладі держав постсоціалістичного простору. З цією метою здійснено системний політологічний аналіз ролі етнічності в сучасних етнополітичних процесах під кутом зору формування етнонаціональної політики окремих країн.

1. Етнічність відіграє вирішальну роль у сучасних етнополітичних процесах у сучасному світі. У більшості конфліктів з етнічним забарвленням етнічність не виступає визначальним конфліктогенним чинником, проте надає гостроти конфлікту та ускладнює його розв'язання.

2. Найбільш оптимальна теорія етнічності в глобалізованому світі має ґрунтуватися на основі комбінування наукових підходів, які витримали випробування часом. Сучасні дослідники етнічності намагаються уникати лінійного протистояння трьох основних методологічних підходів (примордіалістського, структуралістського, конструктивістського) у вивченні етнічності, синтезуючи найважливіші їх аспекти у своїх теоріях. Це дає змогу якомога повніше, з різних наукових ракурсів дослідити феномен етнічності, етнічної ідентичності, який є першоосновою розуміння сучасних етнополітичних процесів та етнонаціональної політики як механізму реагування на їх виклики з боку окремих держав та міжнародної спільноти в цілому.

3. Етнонаціональна політика - це цілеспрямована діяльність держави з урегулювання взаємовідносин між націями, етносами, етнічними групами, національними меншинами, зафіксована у відповідних політичних документах та нормативно-правових актах. Між етнонаціональною політикою та етнонаціональними процесами існують діалектичний взаємозв'язок і взаємозалежність. Етнонаціональні процеси, з одного боку, коригуються за допомогою етнонаціональної політики, а з іншого - самі впливають на неї та задають вектор її подальшого розвитку.

4. До аналізу феномена етнонаціональної політики недоцільне застосування ціннісного підходу. Вада останнього полягає у тому, що ця політика подається зі знаком “+” за шкалою “демократичних - недемократичних” цінностей. Водночас модель етнонаціональної політики може містити як позитивні, так і негативні елементи. Етнонаціональна політика не завжди спрямована на досягнення стабільності поліетнічного суспільства через урахування, узгодження й забезпечення національних інтересів. Інколи її модель спрямована на свідому дискримінацію, нівелювання вимог певних етносуб'єктів за допомогою недемократичних методів.

5. Модель етнонаціональної політики є унікальною, комплексною системою механізмів та засобів впливу держави на розвиток і спрямованість етнонаціональних процесів. Основними її складовими є: законодавча, нормативно-правова база (цілісна, виокремлена або розпорошена по всьому масиву законодавства країни); концепції, політичні угоди, домовленості; практична діяльність щодо реалізації державної політики у сфері міжетнічних стосунків та етнонаціональних відносин; суспільно-політичні, соціальні, економічні механізми регулювання міжетнічних стосунків (як історично зумовлені, так і ініційовані державою або інститутами громадянського суспільства).

6. У кожній із постсоціалістичних країн модель етнонаціональної політики є унікальною і неповторною. Вона складається з балансу багатьох елементів (зведена або розпорошена законодавча база, різноманітні механізми впливу на етнонаціональні процеси), які можуть бути присутні в етнонаціональній політиці однієї країни і повністю відсутні в іншій. Проте це не свідчить про відсутність самої моделі, яка у всіх досліджуваних випадках виростала з недоліків вирішення національного питання постсоціалістичного, пострадянського минулого, але у кожному випадку переслідувала свої цілі. Інколи її елементи співпадають з елементами стратегії сусідніх держав.

7. Типологію і класифікацію моделей етнонаціональної політики постсоціалістичних країн доцільно здійснювати на основі подібних/відмінних рис. Типами цих моделей є: модель етнонаціонального самозахисту (балтійські країни), модель деструкції власної нації (Білорусь), демократична, орієнтована на забезпечення прав національних меншин модель (Угорщина), модель державно-суспільного регулювання етнонаціонального розвитку (Киргизстан), дискримінаційна модель (Туркменістан, Азербайджан) та ін.

8. Особливості формування моделей етнонаціональної політики окремих країн постсоціалістичного простору зумовлені насамперед їх історичним досвідом. Більшості цих країн доводилося розв'язувати аналогічні етнонаціональні завдання, але вони пішли різними шляхами і використовували різні методи відповідно до цілей, які були визначені їх моделлю етнонаціональної політики, заданою політичними елітами та особливостями перебігу етнонаціональних процесів.

9. Дослідження стану розвитку нормативно-правової бази етнонаціональної політики постсоціалістичних країн свідчить, що навіть входження окремих із них до ЄС не гарантує створення послідовно демократичного законодавства щодо задоволення прав національних і етнічних меншин. Країни Балтії впродовж 1990-х успішно поєднували рух у демократичному напрямку та дискримінаційну модель етнонаціональної політики. В інших країнах (зокрема, в Україні) існують суттєві прогалини у законодавстві, які не можуть бути заповнені через відсутність політичного консенсусу щодо етнонаціональних питань або заповнюються кон'юнктурно на користь певних етносуб'єктів.

10. Основними політичними та правовими чинниками, що сприяють виходу в окремих державах із складних етнополітичних ситуацій, які серйозно гальмують розвиток країни і консервуються наявною моделлю етнонаціональної політики (зокрема, в Грузії, Вірменії, Азербайджані та ін.), є: концептуальне осмислення особливостей етнонаціональних відносин у країні на основі сучасних етнополітологічних теорій; створення адекватної етнополітичній ситуації нормативно-правової бази з урахуванням світового досвіду; гармонізація національного законодавства із законодавством Європейського Союзу, нормами міжнародного права щодо забезпечення прав представників національних меншин; інституціональне закріплення мети, завдань, функцій, основних напрямів державної етнонаціональної політики та координація діяльності етносуб'єктів щодо її послідовного здійснення; уникнення дискримінаційних заходів для радикального коригування міжетнічних взаємин; всебічне вивчення і врахування вимог, претензій, прав усіх етносуб'єктів, національних меншин на основі демократичних принципів.

11. Суть етнонаціональної політики необхідно розглядати комплексно, в структурних взаємозв'язках, з урахуванням того, що етнічні спільноти, як суб'єкти політики, взаємодіють на різних рівнях, зокрема: між титульним етносом й іншими етнічними спільнотами, які живуть у певній державі; між етносами з приводу участі у владних структурах, з одного боку, та етнічними спільнотами і державою з усіх питань задоволення специфічних етнічних потреб - з другого боку; з питань взаємодії державних націй у федеративній державі, а також на міжнародному рівні у світових спільнотах.

12. Зміст та наповнення етнонаціональної політики задається реальним станом етнонаціональних відносин усередині держави, а також взаємовідносинами з іншими державами, титульні етноси яких є меншинами в цій конкретній державі, етнонаціональна політика якої є предметом розгляду. Тому модель етнонаціональної політики кожної країни є індивідуальною.

13. Етнонаціональна політика забезпечує моделювання і прогнозування етнополітичних ситуацій, що можуть виникнути як у стосунках між етносами, так і у відносинах етносів з державою. Вона має базуватися на вивченні тенденцій етнонаціонального розвитку, мотивації й спрямуванні діяльності основних суб'єктів етнонаціональної політики, на врахуванні ступеня загостреності конфліктних ситуацій, особливостей етнопсихології населення, традицій тощо. Між етнонаціональною політикою та етнонаціональними процесами є також зворотній зв'язок: етнонаціональна політика намагається коригувати етнонаціональні процеси, які, в свою чергу, задають специфіку моделі етнонаціональної політики.

14. Кожна з досліджуваних країн обрала власну стратегію етнонаціональної політики. Подекуди її елементи співпадають із стратегією сусідніх держав. Але модель етнонаціональної політики кожної країни є унікальною і неповторною. Вона складається з балансу багатьох елементів, які можуть бути присутні в етнонаціональній політиці однієї країни і повністю відсутні в іншій. Проте це не свідчить про відсутність самої моделі, яка у всіх випадках виростала з недоліків вирішення національного питання постсоціалістичного, пострадянського минулого, але у кожному випадку переслідувала свої цілі. Найголовнішими складовими етнонаціональної політики є: законодавча база (цілісна, виокремлена або розпорошена по всьому масиву законодавства країни); концептуальне осмислення, політичні угоди, домовленості; практична державна політика у сфері міжетнічних відносин; суспільно-політичні, соціальні, економічні механізми регулювання міжетнічних стосунків (як історично обумовлені, так і створені державою, громадянським суспільством).

15. Вивчення особливостей реалізації моделі етнонаціональної політики кожної країни повинно ґрунтуватися на всебічному врахуванні середовища її функціонування - як внутрішнього, так і зовнішнього. Внутрішнє - це національний склад, наявність активних або пасивних, історично тяглих міжетнічних конфліктів у країні, менталітет етносів, що її населяють, традиції їх співіснування, особливості економічного розвитку тощо. Зовнішнє - політика щодо вироблення і спрямованості моделі етнонаціональної політики держави інших країн-сусідів та наднаціональних утворень.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Індивідуальна монографія:

Вітман К.М. Етнонаціональна політика постсоціалістичних країн: моделі, особливості, проблеми. - К.: Логос, 2007. - 336 с.

(Рецензії: Кормич Л.І. Нове дослідження державної етнонаціональної політики // Актуальні проблеми політики. - 2008. - Вип. 33. - С. 534-535; Канцелярук Б.І. Національне питання у постсоціалістичних країнах: чи можливе розв'язання? // Політологічний вісник. - 2007. - № 30. - С. 439-444).

Статті у наукових фахових виданнях:

2. Вітман К.М. Становище національних меншин у Латвії // Держава і право: Зб. наук. праць. Вип. 26. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - С. 681-684.

Вітман К.М. Правові, інституційні та соціальні механізми забезпечення прав національних та етнічних меншин Угорщини // Трибуна. -2005. - № 9-10. - С. 36-39.

Вітман К.М. Деструкція білоруської нації та національних меншин як модель етнонаціональної політики Білорусі // Дослідження світової політики: Зб. наук. праць. Вип. 32. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2005. - С. 115-126.

Вітман К.М. Деякі особливості концептуального осмислення етнонаціональної політики в Російській Федерації // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. Вип. 24. - Одеса, 2005. - С. 193-200.

Вітман К.М. Деякі особливості концептуального осмислення та реалізації етнонаціональної політики в Російській Федерації // Держава і право: Зб. наук. праць. Вип. 28. - К., 2005. - С. 716-725.

Вітман К.М. Етнонаціональна політика в Україні і Російській Федерації: порівняльний аналіз законодавчої бази // Держава і право: Зб. наук. праць. Вип. 29. - К., 2005. - С. 635-639.

Вітман К.М. Етнонаціональна політика Білорусі щодо національних меншин (на прикладі інциденту навколо союзу поляків Білорусі) // Держава і право: Зб. наук. праць. Вип. 30. - К., 2005. - С. 656-664.

Вітман К.М. Етнокультурні товариства як чинник розвитку етнокультури та національної консолідації // Перспективи. Наук. журнал. - 2004. - № 4(28). Серія: філософія, історія, соціологія, політологія. - Одеса, 2005. - С. 125-128.

Вітман К.М. Суспільно-державне управління міжетнічними відносинами як модель етнонаціональної політики Киргизстану 1991-2005 років // Науковий вісник Чернівецького університету: Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 272. - Чернівці, 2005. - С. 222-229.

Вітман К.М. Особливості етнонаціональної політики Киргизстану в сучасних умовах // Вісник СевГТУ. Вип. 71: Політологія: Зб. нук. пр. - Севастополь, 2006. - С. 151-160.

Вітман К.М. Мовна політика Естонії: джерела і наслідки застосування // Політичний менеджмент. - 2006. - № 4 (19).- С. 55-64.

Вітман К.М. Інституційне забезпечення прав національних меншин в Угорщині // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. Вип. 29. - Одеса, 2006. - С. 498-502.

Вітман К.М. Моделі етнонаціональної політики в країнах балтійського регіону // Держава і право: Зб. наук. праць. Вип. 31. - К., 2006. - С. 529-536.

Вітман К.М. Мовна політика Латвії як механізм інтеграції латвійського суспільства // Держава і право: Зб. наук. праць. Вип. 32. - К., 2006. - С. 532-539.

Вітман К.М. Порівняльний аналіз концепцій етнонаціональної політики Росії, України та Молдови // Держава і право. Вип. 34. - К., 2006. - С. 578-585.

Вітман К.М. Формування демократичної політичної мультикультурної нації в Естонії // Держава і право. Вип. 33. - К., 2006. - С. 591-598.

Вітман К.М. Культурна автономія як потенційний механізм забезпечення прав національних меншин Румунії // Актуальні проблеми політики. Вип. 30. - Одеса, 2007. - С. 394-402.

Вітман К.М. Порівняльний аналіз мовної політики в Естонії та Латвії // Держава і право. Вип. 35. - К., 2007. - С. 683-690.

Вітман К.М. Етнонаціональні відносини між титульною нацією та російською меншиною в Естонії // Політологічний вісник. - К., 2007. - Вип. 25. - С. 237-246.

Вітман К.М. Різноманіття моделей етнонаціональної політики пострадянського простору: приклад Білорусі // Держава і право. Вип. 36. - К., 2007. - С. 604-610.

Вітман К.М. Грузинсько-абхазький етнополітичний конфлікт: причини та перспективи розв'язання // Політологічний вісник. Вип. 27. - К., 2007. - С. 254-259.

Вітман К.М. Проблеми дотримання прав національних меншин у Грузії // Держава і право. Вип. 37. - К., 2007. - С. 621-625.

Вітман К.М. Правові засади етнонаціональної політики в Республіці Вірменія // Актуальні проблеми політики. Вип. 31. - Одеса, 2007. - С. 122-132.

Вітман К.М. Особливості етнонаціональної політики країн Центральної Азії // Політологічний вісник. Вип. 28. - К., 2007. - С. 268-287.

Вітман К.М. Мовна політика Республіки Вірменії // Трибуна. - 2007. - № 9-10. - С. 42-43.

Вітман К.М. Автономізація чи сепаратизм? Грузинський досвід // Віче. - 2007. - № 19. - С. 44-45.

Вітман К.М. Порівняльний аналіз етнонаціональної політики країн Центральної і Східної Європи щодо ромської національної меншини // Актуальні проблеми політики. Вип. 32. - Одеса, 2007. - С.20-29.

Вітман К.М. Особливості етнонаціональної політики в Республіці Вірменія // Держава і право. Вип. 38. - К., 2007. - С. 664-672.

Вітман К.М. Етнонаціональна політика Азербайджанської Республіки // Актуальні проблеми політики. Вип. 33. - Одеса, 2008. - С. 12-20.

Вітман К.М. Роль етнокультурних товариств у розвитку національної консолідації // Українська культура: стан та перспективи розвитку (організаційно-правовий аспект). Тези всеукр. наук.-теор. конф. - К., 2004. - С. 52-53.

Вітман К.М. Еволюція виборчої системи України як чинник структуризації партійного поля // Практика виборчого процесу в Україні та проблеми його правового регулювання. Зб. тез всеукр. наук.-практ. конф. - О., 2005. - С. 97-103.

Вітман К.М. Особливості управління міжетнічними відносинами у Киргизстані // Міграційні процеси в Україні і світі: історико-юридичні аспекти. Матеріали міжнар. конф. - Сімферополь, 2005. - С. 253-261.

Вітман К.М. Естонська модель культурної автономії як механізм забезпечення прав національних меншин // Наукові записки Міжнар. гуманітарного університету. - О., 2006. - Вип. 4. - С. 5-6.

Вітман К.М. Інституційні механізми забезпечення прав національних меншин у країнах Центральної і Східної Європи // Державне управління і право: Зб. наук. праць. У 2-х ч. Ч.2. - К., 2006. - С. 136-138.

Вітман К.М. Концептуальні засади оптимізації етнонаціональної політики України // Соціальний захист в Україні (правові аспекти): Тези всеукр. наук. конф. - К., 2006. - С. 11-12.

Вітман К.М. Правовий механізм захисту національних та етнічних меншин в Угорщині // Правове життя сучасної України: Тези наук. конф. - О., 2006. - С. 40-42.

Вітман К.М. Пріоритети сучасної етнонаціональної політики України // Право, держава, духовність: Шляхи розвитку та взаємодії: Тези міжнар. наук.-практ. конфер. - О., 2006. - С. 120-123.

Вітман К.М. Співвідношення індивідуальних і колективних прав у забезпеченні інтересів національних меншин // Право XXI століття: становлення та перспективи розвитку: Зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. - Миколаїв, 2006. - С. 45-47.

Вітман К.М. До питання щодо етнонаціональної політики держав Балтії // Правове життя сучасної України: Тези доповідей наук. конф. - О., 2007. - С. 42-44.

Вітман К.М. Особливості етнонаціональної політики в країнах балтійського регіону // Соціально-політична взаємодія в сучасній Україні: вибір шляхів державного розвитку: Тези наук.-практ. конф. - О., 2007. - С. 73-74.

Вітман К.М. Вплив глобалізації на етнокультуру // Правове регулювання суспільних відносин у сфері культури. Сучасний стан та перспективи розвитку: Статті і тези всеукр. наук. конф. - К., 2007. - С. 22-25.

Вітман К.М. Правові механізми забезпечення прав національних та етнічних меншин Польщі // Визначальні тенденції генези державності і права: Зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. - Миколаїв, 2007. - С. 77-78.

Вітман К.М. Деякі особливості державної етнонаціональної політики Польщі // Сучасні проблеми, тенденції і перспективи розвитку права в Україні: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. - Наукові записки Міжнар. гуманітарного ун-ту. - О., 2007. - Вип. 7. - С. 12-15.

АНОТАЦІЇ

Вітман К.М. Політико-правові засади етнонаціональної політики постсоціалістичних країн. - Рукопис (407 с.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київ, 2008.

У дисертації досліджено новий етнополітичний феномен - модель етнонаціональної політики на прикладі держав пострадянського та постсоціалістичного простору. Для його всебічної характеристики здійснено комплексний політологічний аналіз етнічності під кутом зору формування етнонаціональної політики окремої країни.

Визначено поняття етнонаціональної політики як цілеспрямованої діяльності з урегулювання взаємовідносин між націями, етносами, етнічними групами, меншинами, зафіксованої у політичних документах та правових актах. Розкрито її діалектичний взаємозв'язок з етнонаціональними процесами, які, з одного боку, коригуються за допомогою етнонаціональної політики, а з іншого - самі впливають на неї та задають вектор її розвитку.

Досліджено особливості формування моделей етнонаціональної політики окремих країн постсоціалістичного простору, зумовлені історичним досвідом. Показано, що більшості з них доводилося розв'язувати аналогічні етнонаціональні завдання, але пішли вони різними шляхами, які були визначені особливостями етнонаціональних процесів. На основі виявлення подібних/відмінних рис, особливостей моделей етнонаціональної політики кожної країни здійснено їх типологію та класифікацію.

Досліджено правову базу етнонаціональної політики постсоціалістичних країн. Запропоновано політичні та правові шляхи виходу із складних етнополітичних ситуацій, які гальмують розвиток країни і консервуються наявною моделлю етнонаціональної політики

Ключові слова: етнос, етнічність, нація, етнонаціональна політика, модель етнонаціональної політики, постсоціалістичні країни, національні меншини, дискримінація, етнічний конфлікт.

Витман К.Н. Политико-правовые основы этнонациональной политики постсоциалистических стран. - Рукопись (407 с.).

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.05 - этнополитология и этногосударствоведение. - Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2008.

В диссертации исследован новый этнополитический феномен - модель этнонациональной политики на примере государств постсоветского и постсоциалистического пространства. Для его всесторонней характеристики осуществлен комплексный политологический анализ этничности под углом зрения формирования этнонациональной политики отдельной страны. Исследована роль, которую играет фактор этничности в современных этнополитических процессах.

В ходе исследования было выявлено, что в большинстве современных конфликтов с этнической окраской этничность играет далеко на главную роль в сравнении с другими факторами. Однако ее присутствие обостряет конфликт и усложняет его решение.

Определено понятие этнонациональной политики как целенаправленной деятельности по урегулированию взаимоотношений между нациями, этносами, этническими группами, меньшинствами, зафиксированной в соответствующих политических документах и правовых актах государства. Выявлена ее диалектическая взаимосвязь с этнонациональными процессами, которые, с одной стороны, корректируются с помощью этнонациональной политики, а с другой - сами определяют ее.

Исследованы особенности формирования моделей этнонациональной политики отдельных стран постсоциалистического пространства исходя из исторического опыта. Большинству из них приходилось решать аналогичные этнонациональные задачи, но пошли они разными путями соответственно целям, которые были определенны моделью этнонациональной политики, заданной политическими элитами и реалиями этнонациональных процессов.

В ходе исследования было выяснено, что модель этнонациональной политики каждой страны уникальна и неповторима. Она складывается из баланса многих элементов, которые могут присутствовать в этнонациоанльной политике одной страны и полностью отсутствовать в другой.

Исследование особенностей модели этнонациональной политики каждой страны дало возможность проанализировать и сравнить ее с моделями других постсоциалистических стран и классифицировать их на основе подобных/различных черт в группы. Каждая из исследуемых моделей этнонациональной политики получила авторское название соответственно ее направленности.

На основе исследования правовой базы этнонациональной политики постсоциалистических стран автор пришел к выводу о том, что даже присоединение отдельных стран к ЕС не гарантирует наличие демократического законодательства обеспечения прав меньшинств. Страны Балтии в течение 90-х годов успешно совмещали движение в демократическом направлении и дискриминационную модель этнонациональной политики. У других стран пробелы в законодательстве еще больше из-за отсутствия политического консенсуса в национальном вопросе.

В отдельных случаях автором были предложены политические и правовые пути выхода из сложных этнополитических ситуаций, которые серьезно тормозят развитие страны и консервируются моделью этнонациональной политики.