Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація державного суверенітету в умовах глобалізації

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. В останні десятиріччя суверенітет як невід'ємна властивість інституту державності під дією процесів глобалізації зазнає значних трансформацій. Сьогодні уявлення про державний суверенітет суттєво відрізняються від розуміння і міжнародної практики історичної епохи часів підписання Вестфальських угод 1648 р. Згідно з традиційними (Вестфальськими) уявленнями державний суверенітет означав найвищу і виняткову законодавчу і виконавчу владу держави на її території. Всеосяжний розвиток глобалізації, охоплюючи всі виміри суспільного життя - економічний, політичний, соціокультурний, науково-технологічний, інформаційно-комунікаційний, змінює світові політичні порядки та устрої, системи світової політики та характеристики її ключових акторів, якими є держави. Відповідним чином докорінних перетворень зазнає і така властивість інституту державності, як суверенітет, котрий сьогодні відрізняється від того, що склався і розвинувся в рамках Вестфальського політичного устрою світу. Така докорінна історична трансформація актуалізує політологічні дослідження, присвячені проблемам еволюції теорії і практики державного суверенітету та тим змінам, яких він зазнає при переході від одного глобального політичного устрою до іншого.

Тривалий час державний суверенітет був об'єктом переважно правознавчого та політико-філософського дослідження. Відомими є ідеї постренесансної політичної філософії Нової доби, зокрема Ж. Бодена, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є. Ще більший внесок у розгляд цієї проблематики зроблено в теорії міжнародного права. Політичні науки розпочали приділяти належну увагу проблематиці «державного суверенітету» лише останнім часом. Цьому значною мірою сприяло завершення «холодної війни», поглиблення та інтенсифікація глобалізаційних процесів.

В українській політичній науці, становлення якої відбувається паралельно зі становленням української держави, трансформації державного суверенітету ще не були спеціальним предметом вивчення, що робить актуальним дане політологічне дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках планових тематик відділу глобалістики, геополітики та геоекономіки ІСЕМВ НАН України: «Міжнародні та національні стратегії конкурентоспроможності в умовах глобальної корпоративізації» (I кв. 2001 - IV кв. 2002 рр., державний реєстраційний №0197U005096) та «Інноваційні та інтеграційні стратегії як фактори сталого розвитку і конкурентоспроможності в умовах глобалізації» (I кв. 2003 - IV кв. 2004 рр., державний реєстраційний №0103U006313).

Мета дослідження полягає у з'ясуванні характеру детермінуючого впливу політичних аспектів глобалізації на зміну теорії і практики державного суверенітету. Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

простеження і осмислення еволюції поглядів вітчизняної та зарубіжної політичної думки стосовно проблеми державного суверенітету;

обґрунтування необхідності міждисциплінарного дослідження державного суверенітету з акцентом саме на політологічних аспектах;

з'ясування і систематизація політичних факторів, які видозмінюють державний суверенітет в умовах глобалізації;

визначення специфіки впливу державних і недержавних акторів на трансформацію державного суверенітету;

осмислення ролі і значення інтеграційних процесів у трансформації державного суверенітету;

концептуальне виокремлення ключових аспектів процесу трансформації державного суверенітету;

визначення етапів розвитку державного суверенітету України в умовах постбіполярного світу, з'ясування основних проблем його реалізації та розуміння в період глобалізації з метою вироблення рекомендацій щодо їх розв'язання.

Об'єктом дослідження є політичні, економічні та соціальні процеси глобалізації, а також суверенітети держав, які зазнають її впливів.

Предметом дослідження є трансформації формального і сутнісного вимірів державного суверенітету в контексті процесів глобалізації.

Методи дослідження: системний підхід, історичний, емпіричний, аналітичний, компаративістський, дескриптивний методи і метод контент-аналізу.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють переважно період другої половини XX ст. - початок XXІ ст., а також часткові історичні екскурси у XVII-XIX ст., пов'язані з темою дослідження.

Наукова новизна запропонованої до захисту дисертаційної роботи полягає в тому що:

вперше в українській суспільній науці розглядається політологічна історія, теорія і практика державного суверенітету в умовах глобалізації;

доведено, що державний суверенітет під впливом глобалізації зазнає формальної та змістової трансформації;

вперше визначено роль нових політичних та економічних акторів, під кутом зору їх впливу на різні параметри державного суверенітету;

розроблено і обґрунтовано теорію взаємних впливів державного суверенітету і процесів глобалізації, які теоретико-методологічно виділяються в парадигмальну пару, в рамках котрої розуміння одного явища неможливе без використання понятійно-категоріального апарату іншого;

вперше у вітчизняній науці державний суверенітет розглядається як політичний феномен, пов'язаний із комплексом економічних, соціально-культурних, правових та екологічних феноменів, пропонується складна, багатоаспектна, міждисциплінарна схема розуміння характеру здійснення державного суверенітету в умовах глобалізації;

вперше у вітчизняній науці на основі аналізу функціонування Європейського Союзу (і передусім практики делегування частини державного суверенітету наднаціональним та субнаціональним інститутам), запроваджується поняття «розподіленого суверенітету»;

системно, на підставі розроблених у дисертації теоретико-методологічних положень, проаналізовано стан і проблеми державного суверенітету в Україні та можливі шляхи всебічного залучення України до європейських інтеграційних процесів.

Науково-практичне значення одержаних результатів полягає в перспективі використання авторських положень і висновків стосовно трансформації державного суверенітету в умовах глобалізації для теоретичного обґрунтування і підтримки процесу та політичної практики адаптації української політичної системи до євроінтеграційних критеріїв і стандартів; пошуку оптимальних шляхів переходу від індустріального до інформаційного суспільства і в такий спосіб подолання перешкод на шляху до європейського об'єднання.

Положення і висновки дисертації можуть бути використані для розробки стратегії зовнішньої та внутрішньої політики України на середньострокову і довгострокову перспективу. Результати дослідження також можуть бути використанні при підготовці навчальних курсів з політології міжнародних відносин, теорії глобалізації, євроінтеграції та зокрема, спецкурсу «Державний суверенітет у процесі глобалізації» для вищих навчальних закладів України.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були апробовані у виступах автора на міжнародних конференціях: «Глобальні трансформації і загрози сучасного глобалізму» (організована НАН України, ІСЕМВ НАН України, ІЗППЕ та Міжнародною асоціацією «Україна - Римський клуб», Київ, 2003 р.), «Нові виклики для ОБСЕ: боротьба проти тероризму» (організована ОБСЕ та МЗС України, Київ, 2002 р.), на методологічних семінарах відділу глобалістики, геополітики та геоекономіки ІСЕМВ НАН України. Пропозиції дослідника також використані при підготовці рекомендацій Аналітичної записки Сьомої міжнародної наукової конференції «Проблеми економічної інтеграції України в Європейський Союз: глобалізація і нова економіка - наслідки для Європи і України», організованої Тернопільською академією народного господарства і Університетом ім. Й.-В. Ґете (м. Франкфурт-на-Майні, Німеччина). Результати дисертаційного дослідження опубліковано у 7 наукових статтях у фахових виданнях з політичної науки.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, дев'яти підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 178 стор., обсяг основного тексту дисертації 162 стор., список використаних джерел складає 180 назв, українською, російською, англійською, французькою мовами.

Основні положення дисертації

У «Вступі» обґрунтовано наукову і політичну актуальність теми, мету та завдання дисертаційного дослідження, визначено об'єкт і предмет, хронологічні рамки дослідження, його наукову новизну, теоретичне і практичне значення, подано загальну характеристику роботи.

У першому розділі «Еволюція державного суверенітету: проблеми теорії» подається огляд концепцій, які, на думку автора, найбільш придатні для з'ясування та розуміння основних трансформацій державного суверенітету у контексті політичних, економічних та соціальних процесів глобалізації.

Здійснено аналіз основних рис класичної концепції державного суверенітету (так званого Вестфальського суверенітету), а саме: вищої політичної влади у визнаних державно-адміністративних межах; непорушність державних кордонів і неприпущення зовнішнього втручання у внутрішні справи; виняткове право на регулювання переміщення через кордони товарів, осіб та інформації; свободу зовнішньополітичного вибору; взаємне визнання державами їхніх юрисдикцій. Такий тип суверенітету був одним із концептуально-практичних джерел міжнародно-політичної стабільності впродовж більше ніж двох століть, основою Вестфальського світового політичного устрою, елементом національних структур політичної стабільності, в рамках яких сформувались представницькі уряди та ринкові економіки.

Концепція і феномен суверенітету стає об'єктом дослідження фахівців з міжнародних відносин (традиційний державний аспект здійснення суверенітету, питання його збереження), світової політики (трансформація форми та змісту суверенітету), міжнародного права (формальні виміри суверенітету), економіки (вплив економічної глобалізації на суверенні держави), соціології (нові виміри соціальної ідентичності людини та пов'язана з цим трансформація приналежності суверенітету).

Пояснюючи причини перегляду принципів розуміння і здійснення суверенітету, дисертант насамперед зосереджується на комплексі процесів, які визначаються терміном «глобалізація». Під означеним феноменом мається на увазі процес становлення єдиного взаємопов'язаного світу, передусім в економічній, фінансовій та інформаційно-комунікаційній сферах. Відповідних змін зазнають і всі складові державного суверенітету.

Суттєвий внесок до розуміння феномена глобалізації зробили такі зарубіжні вчені, як П. Кенеді, Р. Робертсон, Ім. Валлерстайн, Е. Гідденс, М. Кастельс, Дж. Модельський, В. Томпсон, Дж. Томпсон, У. Бек, Х. Шуманн, Дж. Каміллері, Дж. Фальк, С. Сассен, В. Кейбл, В. Стрейдж, Д. Маршалл, З. Бауман, І. Хелайнер, Я. Шольт, Х.-Х. Хольм, М. Вільямс, Д. Драш, Г. Соренсен, М. Чешков, Н. Моісєєв, Ю. Жилін, В. Федотова, В. Колонтай, І. Василенко, А. Уткін, Е. Кочетов, М. Делягін, А. Панарін та ін.

В Україні було здійснено низку ґрунтовних досліджень причин, характеру перебігу та наслідків глобалізації. Слід особливо відзначити роботи таких українських вчених, як О. Білорус, Ю. Мацейко, Ю. Пахомов, В. Зленко, А. Кудряченко, О. Гончаренко, О. Бодрук, Ю. Павленко, Є. Камінський, В. Андрущенко, Л. Лещенко, В. Євтух, Д. Лук'яненко, О. Зернецька, В. Гура, В. Ткаченко, В. Кремень та ін. Дослідженням вітчизняних науковців у галузі глобалістики притаманні методологічний пошук, синтез теоретичної традиції та інновації, політико-ідеологічна та світоглядна установка на вдосконалення глобалізаційних процесів у напрямку досягнення більшої соціальної справедливості та нейтралізації негативних наслідків глобалізації, спрямованість до перетворення знання про глобалізаційні процеси на практичний інструмент української зовнішньополітичної діяльності.

Серед чималої кількості (традиційних та новітніх) теоретичних підходів до аналізу процесів, що відбуваються нині на міжнародній арені, автор виділяє: політичний реалізм (неореалізм), лібералізм (неолібералізм), неомарксизм, конструктивізм, інституціоналізм, французьку школу соціології міжнародних відносин та функціоналізм.

Представники школи політичного реалізму (М. Вебер, Г. Моргентау, К. Уолтц, Г. Кіссінджер, А. Уолферс, К. Томпсон та ін.) репрезентують класичне розуміння й тлумачення державного суверенітету. Згідно з їх баченням держава з її владно-силовими ресурсами, є головним міжнародним актором, а суверенітет разом із «національною могутністю» його визначальною характеристикою. Державний суверенітет (поряд із сталою силовою конфігурацією) визначається як один із наріжних каменів міжнародного права. Таким чином, на думку реалістів, саме держава має силу (національну могутність) і право (державний суверенітет) творити світову політику. Такі погляди роблять представників цього напряму теорії міжнародних відносин прихильниками традиційних уявлень про державний суверенітет, хоча реалії світової політики змушують їх визнавати певне «розмиття» державного суверенітету під дією глобалізації.

Представники школи лібералізму (С. Гофман, Г. Кларк, Дж. Моравчик, Ф. Фукуяма) вважають глобалізацію остаточним продуктом історичних трансформацій світової політики, які позбавляють державу статусу головного актора світової політики. На думку цих учених, зростаюча економічна та технологічна взаємозалежність національних суспільств спричиняє появу якісно нової світової політичної системи. Лібералізм ставить під сумнів доцільність погляду на державу як на головного актора світової політичної арени, хоча й не заперечує її важливості. Натомість у багатьох питаннях світової політики представники школи лібералізму відводять чільне місце багатонаціональним корпораціям, транснаціональним акторам, міжнародним організаціям. Відповідно вони не надають великого значення державному суверенітету. На їх думку, держави можуть бути формально незалежними, однак в практично-політичному вимірі перебувати в стані залежності від потужніших у владно-силовому сенсі міжнародних акторів, тобто мати цілковитий формальний, але реально обмежений суверенітет. Активне залучення до світової політики нових акторів обумовлює необхідність для держави ділитись частиною свого суверенітету, делегуючи його іншим учасникам світового політичного процесу. Разом із тим формуються нові рольові призначення держави на міжнародній арені, які відрізняються від її традиційної ролі в цій соціальній царині. Вчені школи лібералізму переконані в поступовому зникненні в контексті глобалізації різниці між внутрішньою і зовнішньою політикою.

Неомарксистська теорія (Ім. Валлерстайн, П. Суізі, П. Баран) розглядає світову політику у системно всеосяжному контексті капіталістичної світ-економіки. Неомарксисти стверджують, що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологія гіперлібералізму модифікує уявлення про державний суверенітет, який, у термінах неомарксистської школи постає чимось вторинним, похідним від глобального тріадного поділу світової спільноти на світсистемне ядро, напівпериферію і периферію. Відповідно саме належність до одного з цих трьох глобальних сегментів, а не обсяг формальних суверенних прав і визначає ступінь реальної державної незалежності. Таким чином, прихильникам цього підходу, цілком у марксистських традиціях, властивий світ-системний економічний детермінізм.

За твердженням представників конструктивізму (А. Вендт, А. Шютц, П. Бергер, Т. Лукман) не існує універсальних, раз і назавжди зафіксованих понять, норм, інститутів. Конструктивісти вважають, що світ постійно змінюється, і саме зміна людських уявлень є причиною таких реально-структурних трансформацій. На думку вчених-конструктивістів, структура міжнародних відносин та моделі поведінки їх акторів визначаються не інтересами, не владою, а знаннями (про міжнародні відносини), перцепціями (себе та інших - ідентичностями), баченнями (історичних перспектив). Для конструктивістів суверенітет - це не якась об'єктивно існуюча даність, це норма, що підтримується вірою (як і звичкою) в неї більшості учасників світополітичного процесу. Таким чином, за конструктивістами, світ реальної міжнародної політики є результатом об'єктивації певних про неї уявлень. Відповідно й державний суверенітет є узвичаєним, унормованим, інституціоналізованим уявленням про нього ключових акторів світової політики. В разі зміни їх уявлень - змінюється й суверенітет у його об'єктивному нормативно-інституційному втіленні.

На думку переважної більшості представників французької школи соціології міжнародних відносин (Б. Баді, Р. Арон, Г. Бутуль), роль держави в міжнародних відносинах, все ще зберігаючи ключове значення (передусім у теоретичних уявленнях Р. Арона), поволі зменшується. Поглиблення взаємозалежності та процеси глобалізації спричиняють появу нових тенденцій у світовій політиці. Відбувається автономізація статусу і діяльності міжнародних акторів - етнічних, релігійних, культурних, професійних та інших суспільних груп, багатонаціональних корпорацій. У цих умовах державний суверенітет підривається «розщепленням» ідентичності та лояльності індивіда між відносно окремими сферами - державно-адміністративними, транснаціональними, соціокультурними та нормативно-інституційними системами.

Представники шкіл функціоналізму, транснаціоналізму і комплексної взаємозалежності (Д. Мітрані, Е. Хаас, С. Краснер, Р. Кеохейн, Дж. Най та ін.) вбачають у комплексному, багатоканальному, зорієнтованому на вирішення цілого спектру нагальних проблем світової спільноти співробітництві держав шлях досягнення глобальної політичної мети - інтеграції держав у ширшу спільноту, в якій запанує «вічний мир», а питання безпеки деактуалізуються, привівши до девальвації теорії і зміни практики державного суверенітету. На їх думку, міждержавні відносини належить перебудувати в такий спосіб, щоб замість «вертикальної» територіально замкненої державно-адміністративної сфери були створені функціональні «горизонтальні» структури, адміністрації яких координували б міждержавне співробітництво у відповідних сферах. Функціоналісти досить скептично розглядають перспективу підтримки цілісності суверенітету в плюралістичному і глобалізованому світі.

Представники української політичної науки у вивченні глобальних політичних процесів застосовують цілий спектр наукових підходів: від глобалістики, геополітики, цивілізаційних бачень та реалізму до ліберального ідеалізму та функціоналізму. Із здобуттям Україною незалежності у 1991 р. з'явилось багато досліджень, автори яких, критично переосмисливши попередній історичний досвід, створили політико-теоретичну та ідеологічну основу діяльності сучасної української політичної еліти. Це насамперед історико-політологічні праці О. Гончаренка, С. Грабовського, А. Коцура, В. Кременя, С. Кульчицького, О. Мироненка, В. Смолія, В. Степанкова, Д. Табачника, Л. Тараненка, С. Телешуна, В. Ткаченка, М. Томенка, В. Шевчука, Л. Шкляра та інших.

Ґрунтовні дослідження в галузі теорії та історії українського державотворення належать таким вченим, як В. Андрущенко, Р. Балабан, Д. Видрін, О. Гончаренко, М. Горєлов, В. Горбатенко, О. Дергачов, Л. Іванова, Ф. Кирилюк, П. Кравченко, Л. Кремень, І. Кресіна, І. Оніщенко, Ю. Римаренко, Ф. Рудич, В. Сарбей, В. Ткаченко, П. Шляхтун, А. Чічановський та інші.

В інтерпретації українських політологів державний суверенітет, як правило, є синонімом державної незалежності. Переважно сучасні українські політологи визначають суверенітет держави як політичну та правову характеристику державної влади, яка полягає у винятковому праві держави самостійно вирішувати свої внутрішні та зовнішні проблеми, здійснювати внутрішньо- і зовнішньополітичну діяльність.

Таким чином, вітчизняній політичній науці властиве більш традиційне (Вестфальське) розуміння державного суверенітету. Дисертант, спираючись на праці українських політологів, розробляє концепцію новітнього (поствестфальського) державного плюралістичного та розподіленого суверенітету, суверенітету епохи глобалізації, суверенітету держав постіндустріальних та інформаційних суспільств. Зміна в теорії і практиці державного суверенітету та світові глобалізаційні процеси визначаються як споріднені явища, які не лише не суперечать одне одному, а є проявами глибинних соціальних зрушень від індустріальної до постіндустріальної та інформаційної цивілізації та відповідного перетворення Вестфальського політичного устрою на поствестфальський. В рамках останнього разом зі зміною ролі і місця держави в міжнародних відносинах змінюватиметься і така її властивість, як державний суверенітет.

Другий розділ «Політичні аспекти трансформації суверенітету як складової глобалізаційних процесів» присвячено розгляду ролі і місця головного носія державного суверенітету - держави. Відстежуються функції та завдання тих учасників світової політики, яким делегується частина державного суверенітету. З'ясовується специфіка впливу державних і недержавних учасників світової політики (наприклад, ТНК, міжнародних організацій, внутрішньодержавних регіонів) на трансформацію державного суверенітету. Обґрунтовується роль і значення інтеграційних процесів у трансформації державного суверенітету.

Кількісні та якісні зміни у міждержавних відносинах за умов глобалізації, а також сегментація світової спільноти на державний і недержавний світи особливо актуалізують проблему ролі держави у міжнародних відносинах. Національні держави вже не є єдиними гравцями на світовій арені, а починаючи з другої половини XX ст. до міжнародних відносин активно залучаються міжнародні організації, транснаціональні корпорації, великі міста, транскордонні регіони, етнічні меншини, професійні асоціації, соціальні рухи, індивіди. В сучасній глобалізованій світовій політиці державні актори втрачають значну частину потенціалу владного контролю за міжнародним середовищем, а отже, й значну частку можливостей відстоювати свої суверенні права.

Дисертант аргументовано доводить, що в умовах глобалізації держава дедалі більше перетворюється на одного з багатьох міжнародних акторів, обмежуючись і понижуючись у статусі всією сукупністю взаємозалежних глобалізаційних міжнародних відносин. Однак інституту державності вже багато сотень років, тому саме ним акумулюється найбільший владний ресурс, і саме він є найбільш легітимованим. Через те держави ще тривалий час залишатимуться провідними акторами світової політики, хоча й різні держави з різним успіхом адаптуватимуться до нових умов глобалізації. Держава не втрачає свого значення як актор світової політики, просто сфера втілення її суверенітету розширюється та звужується водночас, переходячи на якісно нові рівні реалізації. Прискорені темпи передачі інформації, інтеграція національних економік у глобальні фінансові ринки, прозорість кордонів, зростання обсягів міжнародної торгівлі - всі ці фактори поступово роблять держави дедалі взаємозалежнішими (а інколи залежними) від політико-економічних інститутів та сил за межами їхніх кордонів.

Втрата державою суверенітету відбувається через його делегування, коли «втрачена» частина цього суверенітету передається недержавному (наддержавному, субдержавному, міждержавному) актору для вирішення породжених глобалізацією загальнолюдських проблем світової спільноти.

Держава, перебуваючи під тиском зростаючої комплексності національно-політичних відносин та спираючись на прогресуючу самоорганізацію національних суспільств, підіймається на якісно вищий щабель регулювання суспільних відносин, перетворюючись з безпосереднього постачальника державних послуг на їх менеджера. В останньому випадку державні функції розподіляються (через делегування) між субнаціональними акторами, які мають змогу і право здійснювати певні соціальні функції від імені держави. Таким чином, державна влада і державний суверенітет розподіляються не лише на міжнародній арені, а й у межах національних суспільств.

Недержавні актори не є новим явищем міжнародної та національної політичних арен, однак за умов появи нових інформаційних технологій, виникнення важливих загальнолюдських проблем, що перебувають поза функціональними і територіальними межами державного суверенітету та змін пріоритетів і цінностей соціальної поведінки, кількість та вплив цих недержавних акторів невпинно зростає.

Серед інших ознак держави суверенітет традиційно визначався як головний; часто поняття «держави» і «суверенітету» не розрізнялись - держави наділені суверенітетом, а суверенітет є визначальною ознакою державності. Однак, таку категоріальну нерозривність дисертант ставить під сумнів запитанням щодо того, чи є суверенітет ознакою винятково інституту державності. Адже суверенітет властивий і таким інституціям, як ЄС, а також окремим різновидам міжнародних режимів.

Взаємовідносини між державою та недержавними акторами є складними і суперечливими. Деякі недержавні актори (передусім ідеться про організовану злочинність) діють усупереч державі і відповідно такій її визначальній властивості, як суверенітет. Деякі недержавні актори діють в інтересах держав, оптимізуючи їх взаємодію. Інші недержавні актори доповнюють діяльність держави, отримуючи більшу частину свого фінансування від урядів. Таким чином, недержавний актор може підривати державну владу і суверенітет, може їх доповнювати, а може частково (через делегування або ж мовчазну згоду) перебирати на себе.

Все розмаїття недержавних акторів може бути зведене до чотирьох класифікаційних груп:

міжурядові організації;

міжнародні неурядові, неприбуткові організації;

прибуткові організації (транснаціональні та багатонаціональні корпорації);

кримінальні структури, нелегальні угруповання.

Міжнародні урядові організації (МУО) - другі за значенням актори міжнародних відносин є міждержавними об'єднаннями, заснованими на міжнародних угодах, з власними (відображеними переважно в цих угодах) цілями і завданнями, сферами діяльності та інституційною структурою. Більшість МУО, навіть отримавши частину державного суверенітету своїх учасників, окремими та цілковито незалежними акторами світової політики так і не стали. Однак, прискорення процесів глобалізації призводитиме до розростання мережі міжнародних організацій, в яких, можливо, переважатимуть неурядові організації. Зростання ролі міжнародних урядових організацій вимагатиме від них розробки власних стратегій управління та регулювання міжнародних відносин. Вироблення і здійснення цих стратегій, як і все співробітництво держав у рамках міжнародних урядових організацій, стане продовженням національних політик, стратегій і механізмів їх реалізації. Таким чином, відбудеться зближення внутрішньої та зовнішньої політики, а держави виявлятимуть більшу готовність делегувати частину свого суверенітету міжурядовим організаціям, що сприятиме зростанню ролі та значення останніх у міжнародних відносинах.

Міжнародні неурядові організації (МНУО) - як правило, утворення нетериторіального характеру, а їх засновники та члени не є суверенними державами. Міжнародні неурядові організації, як і національні неурядові організації, є повністю самостійними акторами, а їх діяльність не завжди відповідає політиці національних урядів, на території яких вони зареєстровані. Більше того, доволі часто вони (переважно з політико-ідеологічних міркувань) протистоять одне одному. В багатьох випадках такі організації своєю діяльністю, прямо чи опосередковано підривають державні суверенітети країн, протиставляючи їм власну політику, ідеологію, культурні установки.

Найяскравішим прикладом «вторгнення» (передусім на національні ринки) нових недержавних суб'єктів міжнародних відносин, що впливають на процес прийняття державних рішень у сфері економіки, політики, культури, слід вважати експансію транснаціональних корпорацій (ТНК), що пов'язано з інтенсифікацією руху прямих іноземних інвестицій. Важливою рисою ТНК є реалізація єдиної послідовної корпоративної стратегії через один або кілька недержавних центрів прийняття господарських рішень. Метою соціальної поведінки цих новітніх міжнародних акторів (на відміну від МНУО) є отримання максимального прибутку.

ТНК послаблюють суверенітет держав у такій важливій сфері суспільних відносин, як економіка. Найбільші з ТНК (Microsoft, General Electric, Coca-Cola, AOL Time Warner та ін.) володіють величезними економічними ресурсами, які дають їм перевагу не лише над малими, а й середніми і навіть великими державами. Порівняння економічного потенціалу найбільших ТНК з економічним потенціалом національних держав, що традиційно використовується для ілюстрації тези про зростання «суто економічної» ролі ТНК у світовому господарстві, може дати певне уявлення і про їхню політичну вагу в міжнародній системі.

Здійснюючи прямі інвестиції в країни-реципієнти (майже 200 млрд. доларів щорічно), ТНК потребують гарантій збереження цих інвестицій, та, виходячи з винятково корпоративно-егоїстичних інтересів, намагаються всіма доступними засобами забезпечити в цих країнах стан політичної стабільності. Саме з цією метою залучаються міжнародні організації, методи інформаційного тиску, а також вживаються економічні і навіть силові заходи. Показово, що збройні конфлікти виникають саме там (Ірак, Боснія і т.д.), де з різних причин транснаціональним корпораціям не вдалось досягти своїх цілей економічним шляхом.

Інші недержавні учасники міжнародних відносин, наприклад: національно-визвольні рухи, сепаратистські угруповання, мафії, терористичні організації, окремі особи лише прагнуть стати міжнародними акторами і поки що не мають таких статусних ознак. Однак, підкреслює дисертант, не слід недооцінювати значення їхньої діяльності в контексті перегляду концепції державного суверенітету. До кримінальної діяльності на міжнародному рівні залучено багато різноманітних злочинних угруповань, державна протидія яким наштовхується на труднощі, подібні до тих, що виникають під час взаємодії держав з ТНК. Транснаціональна діяльність кримінальних та повстанських угруповань часто переносить внутрішні проблеми держав у сферу світової політики, що є негативним аспектом об'єктивного злиття внутрішньої і зовнішньої політики в умовах глобалізації. Боротьба з організованою міжнародною злочинністю зумовлює необхідність порушення державного суверенітету, зокрема, у випадках застосування принципу екстериторіальності, коли йдеться про знешкодження особливо небезпечних злочинців.

Останніми роками простежується тенденція до відродження регіональної політичної свідомості та традицій політичної автономії регіонів, в тому числі на міжнародному рівні. В цьому аспекті проаналізовані стратегії Європейського Союзу щодо регіонів. Передусім йдеться про регіональних акторів, які здійснюють свою міжнародну діяльність всупереч державі, до якої вони належать (сепаратистські регіони), а також регіональних акторів, які намагаються конкурувати з державою, демонструючи їй свою самодостатність (так звані «сильні» регіони, регіони-донори). Останнім часом субнаціональні регіони здійснюють міжнародну діяльність, не протиставляючи свою регіональну зовнішню політику державній, а доповнюючи її, і таким чином отримуючи пряме заохочення з боку державних органів. Поширення такого різновиду міжнародних взаємодій дає змогу говорити про появу нового рівня в світових міжнародних відносинах - рівня транскордонно-міжрегіонального.

У третьому розділі «Проблеми державного суверенітету України в умовах глобалізації» здійснюється комплексний аналіз державного суверенітету України, визначення етапів його розвитку та шляхів трансформації в контексті глобалізаційних процесів. Здійснено періодизацію основних етапів становлення державного суверенітету України в умовах постбіполярного світу, виявлено основні проблеми цього становлення в період глобалізації та розроблено рекомендації щодо їх подолання.

Історичний досвід розвитку новітньої української державності свідчить, що нині Україні бракує владного потенціалу, і тому вона не може повністю реалізувати свій державний суверенітет ані в традиційному його розумінні, ані у глобалізаційно-новітньому. Це стосується і внутрішньополітичних справ, і зовнішньополітичних відносин. Українській державі властивий хронічний дефіцит суверенітету, що не дає їй можливості перетворити формальну незалежність на реально-політичну. Саме означеним дефіцитом пояснюється більшість проблем українського політикуму. Водночас, за дванадцять років української незалежності спостерігається стабільний прогрес у напрямі зміцнення державного суверенітету України.

На думку автора дослідження, можна виділити такі етапи трансформації поняття «державний суверенітет» у пострадянській Україні:

до 1991 року проблема державного суверенітету знімалася з порядку денного комуністичною партією, яка була «ядром політичної системи» та «авангардом радянського народу», суверенітети націй ототожнювались з умовним суверенітетом республіки в складі СРСР;

до 2001 року домінувало так зване «посттоталітарне» наповнення суверенітету - суверенітету факту сили та волі нації, заснованих на лінгвістичній і культурній самоідентифікації, суверенітет нації здійснювався нібито під протегуванням народного суверенітету, але принципових змін не відбулося;

після 2001 року поступово набуває поширення поняття державного суверенітету в контексті глобалізації - суверенітет народної згоди, визнання світовим суспільством та ін.

В Україні суверенітет все ще тлумачиться з позицій практики та ідеологій індустріальних суспільств. Натомість, глобально-історична соціальна трансформація від індустріалізму до постіндустріалізму враховується мало. Відповідно ігноруються визначальні компоненти постіндустріальної національної могутності інформатизація, рівень розвитку високих технологій, присутність і вплив держави у багатосторонніх структурах світової політики. Таким чином, українським політикам, та й усьому суспільству, ще бракує новітніх уявлень про владний потенціал власної держави на шляху реалізації її державного суверенітету в глобалізованому міжнародному середовищі.

Наслідком традиціоналістсько-індустріальних уявлень про державний суверенітет в добу глобалізації і відповідних політичних практик його здійснення є переважання застарілих форм правління, що стримують прискорений перехід України від індустріального до інформаційного суспільства. Пропонується модель державного облаштування, в основі якої лежить принцип перерозподілу владного потенціалу і державного суверенітету між недержавними акторами національного суспільства субнаціональними регіонами, неурядовими організаціями, фінансовими корпораціями, соціокультурними об'єднаннями. В постіндустріальній Україні держава перетвориться на розпорядника та управлінця верховної влади, а не її безпосереднього виконавця і постачальника.

Висновки

1. Політичний устрій світу, світові порядки та системи міжнародної політики, які постали від 1648 р. і можуть умовно визначатись як Вестфальські, нині, в добу глобалізації, зазнають суттєвих змін, джерелом яких є глибинні соціальні процеси, що охоплюють як міжнародну, так і національні політики. Таким чином, кожен політичний устрій світу (разом зі світовими порядками і системами міжнародних відносин, які він історично охоплює) має певну соціальну базу і може розглядатись як її функція. Відповідно структурні зміни базисних соціальних відносин приводять до структурних змін відносин міжнародних.

2. У рамках Вестфальського політичного устрою суверенітет був визначальною характеристикою держави як ключового актора і ключової структурної ланки цього устрою. Держава, структурно детермінуючи цю історичну форму світової політики, мала дві основні характеристики - реальновладну і формальну. Перша описувалась категорією «національної могутності» (реальним обсягом владних ресурсів у розпорядженні держави); друга - категорією «суверенітету» (формальним політико-юридичним правом на здійснення верховної влади в національному суспільстві і незалежної - в міжнародному). Безперечно, між обома характеристиками існувала залежність, коли обсяг владних ресурсів обмежував (в реальному, а не формально-юридичному сенсах) можливість відстоювати і здійснювати суверенні права держав на міжнародній арені.

3. Під тиском новітніх вимог соціальної і, зокрема, міжнародної реальностей виникає вже суто пізнавальна потреба в перегляді та переосмисленні власне категорії і навіть теорії державного суверенітету. Однак, такий науковий і філософський перегляд та переосмислення матимуть очевидні політичні наслідки як для міжнародної, так і для національної політики.

Пропонується така пояснювальна схема/гіпотеза: «зміни в соціальному базисі - зміна політичного устрою світу - зміна його структурних ланок - зміна базових характеристик цих структурних ланок». Відповідно перехід від індустріального типу суспільства до постіндустріального обумовлює перехід від Вестфальського політичного устрою світу до поствестфальського, що приводить до зміни міжнародно-політичного статусу держави, а отже, й до зміни такої її базової характеристики як суверенітет. Таким чином, категорії і явища «глобалізації» та «державного суверенітету» не суперечать одне одному, оскільки перша є проекцією історичних зрушень у соціальній базі світової політики на міжнародну арену (йдеться про перехід від індустріального типу суспільства до постіндустріального), а зміни в розумінні і характері функціонування другого - обумовлені тією ж фундаментально-історичною зміною.

4. Сучасні глобалізаційні міжнародні відносини структуруються не лише на підставі національно-державного принципу. Тут присутні й інші джерела структуризації. Кожне з цих джерел відповідає певній соціальній спільноті та об'єднанню, яке, переростаючи національні кордони, структурує глобалізаційні міжнародні відносини у свій окремий спосіб.

5. Поствестфальська трансформація такої визначальної характеристики державного актора як національна могутність відбувається в напрямі до появи нових ключових елементів інформаційно-комунікаційних компонент, високих технологій, присутності на світових фінансових ринках і у багатосторонніх міжнародних структурах, сучасних системи озброєнь та технологій подвійного призначення. Разом із зміною однієї характеристики (реальновладної) відбувається й зміна іншої.

6. Сучасний суверенітет залишається невід'ємною характеристикою держави як у внутрішніх, так і в міжнародних справах. Державний суверенітет так само і надалі відіграватиме ключову регулююче-впорядковуючу роль у міжнародних відносинах. Разом з тим він стає плюралістичним, багаторівневим і багатокомпонентним. Сьогодні можна говорити про «розподілений суверенітет», тобто суверенітет, який розподіляється між недержавними міжнародними акторами (міжнародні урядові організації, міжнародні неурядові організації, ТНК, валютно-фінансові групи та ін.) і акторами національних суспільств. Відповідно й держава перетворюється з монопольного власника, носія і постачальника владних ресурсів і суверенних прав на того, хто їх розподіляє і управляє ними. Причому такий розподіл здійснюється на користь тих політичних акторів, що мобільніші у задоволенні життєвих потреб суспільств. Загалом ідеться не про відмову держави від суверенітету, а про співпрацю у напрямі його реалізації, де держава відіграє роль менеджера.

7. Глобалізація є відображенням у міжнародних відносинах базисного переходу від індустріальної цивілізації до постіндустріальної, а згодом інформаційної. Відповідно глобалізаційні процеси і зміна в розумінні та функціонуванні суверенітету не суперечать одне одному, а є проявами однієї базисної соціальної трансформації.

8. Здійснення суверенних прав української держави за умов глобалізації вимагає нового розуміння і нової практики. Нинішня Україна ще недостатньо залучена до глобалізаційних процесів. Таким чином, українська держава втрачає міжнародно-політичні можливості реалізації свого суверенітету, в одних випадках ізолюючись, в інших - об'єктивно усуваючись від світових справ. У сучасних міжнародних відносинах участь держави в глобалізаційних процесах корелює з участю громадян в національному політичному процесі. Адже без такого залучення громадянського суспільства неможливо впливати на прийняття ключових політичних рішень. Реалізація суверенітету української держави залежить не лише від дії загальних історичних, соціологічних та міжнародно-політичних факторів, а й від спроможності українського суспільства подолати економічні труднощі та завершити демократичну трансформацію. Адже лише функціональна ринкова демократія зможе дати адекватні відповіді на основні виклики постіндустріальної сучасності.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Кремень Т.В. Державний суверенітет у добу глобалізації // Політика і час. - 2003. - №10. - С. 3640.

2. Кремень Т.В. Актори міжнародних відносин у глобалізованому світі // Віче. - 2003. - №11 (140). - С. 6165.

3. Кремень Т.В. Нова роль держави як головного носія суверенітету в умовах глобалізації // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - 2003. - Випуск 21. - С. 665671.

4. Кремень Т.В. Еволюція поглядів на державний суверенітет // Політичний менеджмент. - 2004. - №1 (6). - С. 3539.

5. Кремень Т.В. Вплив нових учасників світової політики на державний суверенітет // Політологічний вісник: Зб. наук. пр. / КНУ ім. Тараса Шевченка. - 2004. - №15. - С. 355-365.

6. Кремень Т.В. Процеси глобалізації і нова роль держави // Вісн. Терноп. акад. нар. госп-ва. - 2002. - №8-1. - С. 9093.

7. Кремень Т.В. Країни перехідного періоду: особливості й перспективи розвитку // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. / ІСЕМВ НАН України. - 2002. - №20. - С. 9097.

Размещено на Allbest.ru